Такий він був...

В ОСТАННІЙ МОМЕНТ

Дерев’яна буда котилася вулицями міста. Спереду сиділо двоє людей: один керував конем, а другий тримав у руках довгу палицю з прикріпленою в кінці петлею.

Невідомо, чи навчені гірким досвідом, чи підштовхувані інстинктом, пси, почувши наближення тої буди, втікали з вулиць і ховалися по хатах. Відтіля вили і гавкали скажено.

Фік, що сидів у буді, не бачив нічого у темряві і в псячому натовпі. Навіть нюх не казав йому багато. Були з ним самі таборові пси і всі пахнули однаково: стандартною кухнею, чадом і таборовим подвір’ям. Призначені на знищення, вони дрижали зі страху й навіть не були здібні вити в передчутті смерти. А буда котилась, пси по вулицях вили: так вони прощалися з тими, що відбували свою останню дорогу. Зляканий, як і інші, Фік сидів у куті.

Буда спинилась і крізь відкриті задні двері впало всередину світло.

— Равс! — пролунав наказ. Пси, привчені слухатись, почали вистрибувати. І тоді залунали постріли. Один по одному падали вони мертві на подвір’я міської живолупні. Улюбленці своїх господарів закінчували тут своє життя, повне небезпек і недостач, життя, проведене в мандрівці.

Фік, зачувши постріли, забився в темний кут. Він ліг, припав до дошок і, мабуть, вирішив радше померти, як дати себе застрелити. Біля нього, тремтячи всім тілом, лежали два пси.

— Вже всі? — пролунав запит.

— Здається, всі, бо вже більше не виходять. — Якесь обличчя заглянуло до буди.

— Равс! — залунала команда, але Фік не рухався.

— Мусиш взяти залізний прут і вигнати оцю дурну бестію, — наказав голос.

Відчувши гострий біль, Фік підвівся на ноги, вискалив зуби і кинувся вперед.

Пані Марія застукала нервово в двері канцелярії таборового лікаря, доброго приятеля Жуків і Ставничих.

— Хто добивається? — запитала медична сестра. — Прошу чекати своєї черги.

— Я не можу чекати!

Побачивши зблідлу жінку, сестра відступила від дверей.

— Наглий випадок?

— О, так! Я мушу говорити з доктором негайно! — і, не чекаючи на дозвіл, Марія вбігла до канцелярії.

— Докторе, поможіть! Нашого Фіка забрав живолуп!

Доктор свиснув із здивуванням і махнув рукою. Проте, він знав наказ влади: усунути з табору всіх псів. Люди виїздили на еміграцію й залишали своїх улюбленців знайомим чи приятелям. Пси волочилися по таборі й по місті і дехто з них почав промишляти грабіжжю. Це злостило німців. А коли десь у місті появився скажений пес, влада зарядила усіх бродячих собак виловити й знищити.

— Бідний Фік! — сказав із співчуттям доктор.

— Та що ж, таке зарядження і ми проти нього нічого не вдіємо. Зрештою і вам незабаром прийдеться емігрувати …

Але пані Марія не хотіла слухати й думати, що буде колись. Сьогодні, сьогодні можуть убити бідного Фіка.

— О, докторе! Я вас благаю, врятуйте його! — вона вхопила його за руку, і її очі були повні благання.

— Але що я можу, це ж не від мене залежить!

— Змилуйтеся! Швидко, бо може бути запізно!

Мотаючи головою, доктор думав і не знаходив способу врятувати життя тварини. Алеж пані Марія … Алеж Фік… Такий розумний, такий добрий, і після всього того, що пройшов, приходиться йому гинути...

— Пошукайте телефон міського живолупа, сестро! — наказав доктор своїй помічниці.

Потім розмовляв він з кимсь по телефону, і йому казали, що вже всіх псів постріляно. Та доктор запевняв, що Фік призначений для лябораторійних дослідів, що на ньому переводять важливі для ДП щеплення, і просив ще раз подивитися, перевірити і, якщо не запізно, задержати екзекуцію, а він зараз же приїде.

— Запізно, каже, псів уже постріляно! — звернувся до пані Марії. Та вона наче не розуміла або не чула його.

— Їдьмо, їдьмо швидше! — принаглювала.

Тож доктор у білому халаті, а Марія так, як стояла в халатику й капцях, кинулись до таборового амбулянсу.

Три останні пси, що забилися в куток буди, боролися за своє життя. Уникаючи залізного прута, вони відбігали в інший кут, підстрибували вгору з жалібним виттям чи погрозливим гарчанням.

— Не виходять бестії! Треба довгого прута, щоб їх приголомшити! — і живолуп замкнув буду і пішов до будинку.

В цей момент на подвір’я заїхала автомашина і з неї вистрибнули чоловік у білому халаті і жінка. Одним поглядом обкинула Марія трупи собак і зідхнула з полегшею: серед них не було Фіка. Підбігла до буди і вчепилася руками в дверцята.

— Він там, він певно ще там! — крикнула.

А в цей час доктор уже показував живолупові нашвидку виставлену довідку про приналежність Фіка до шпитальної лябораторії. Потім обидва шукали серед трупів пса, отакого невеличкого, бронзового з чорною латкою над лівим оком та з білою зіркою на підборідді. Відчинили дверцята буди і заглянули всередину. Фік стояв у кутку з наїженою шерстю, а з його рота спливала кривава піна. Очі його були повні божевільного страху.