Такий він був...

ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ

Так, ось, Фік був у клітці і не знав нічого, окрім страху й почуття кривди. За що ж це замкнули його в клітку-тюрму? Що злого він зробив? Він, сторож і приятель людей? Цього він не розумів. Його очі, що так часто усміхалися радісним псячим усміхом, були тепер повні переляку й розпачу.

Над вечір, змучені безуспішним побиванням у клітках, пси почали заспокоюватися. Якийсь чоловік кинув кожному по жмені бісквітів і поналивав у мисочки води. Спрага найбільше мучила в’язнів, бож вони цілий день голосили і дихали відкритими пащами. Тож Фік кинувся до води і випив її всю. Ще й мищинку вилизав. Після того відчув голод, собачий голод. З недовір’ям принюхувався до бісквітів. Треба сказати, що пахли вони привабливо. Тож взявся гризти смаковиті бісквіти, облизуючись і оглядаючись.

Раптом клітка почала підніматися. Рух цей був рвучкий і нерівний, Фіка кидало від однієї стіни до другої, і він знову почав гавкати. Потім Фік відчув різкий поштовх, і клітка почала колихатися й дрижати. Вантажне авто бігло дорогою, скрині й клунки підстрибували, клітка дзвеніла й скрипіла. Фікові здавалося, що він на льоду, що ноги його роз’їздяться, і він ніяк не годен задержати рівноваги.

Авто спинилось біля просторої будівлі. Панував тут гамір і з-поза будівлі долітав рівномірний металевий шум. Фік знав його: так шуміли сталеві птахи, які кидали жахливі, смертоносні бомби. Фік навчився пізнавати їх здалеку і ховався від них у найдальшу, найтемнішу нору. Але де сховатися тут, у тісній клітці? Дрижачи всім тілом, він припав до дна клітки і не важився навіть писнути. А шум зростав, наближався, оглушував. З закритими очима Фік чекав на найстрашніше. Аж нагло затих гук мотора, запанувала тиша, і нічого страшного не сталося. Фік розкрив очі й зідхнув: отже, не всі вони вбивають, оці жахливі сталеві птахи!

Тепер клітку завантажено на невеликий візок і підвезено до страхітливої машини. Крізь щілини Фік бачив зблизька її грізний кадовб, що вдивлявся в нього рядом очей, широкі крила і товстющі ноги-колеса. Вона стояла мирно. Прочунявши з першого переляку, Фік почав нюшити. Запах бензини й олії був знайомий і не мав у собі нічого загрозливого.

І тут сталося несподіване: клітка знову захиталась і враз опинилася всередині кадовба, серед інших кліток і пакунків. Ось так Фік із своїм квитком і пашпортом став пасажиром Trans World Air Lines, призначеним на лет 621, що мав початися о год. 17:45 європейського часу.

Літак рушив поволі, але його ґумові колеса бігли по цементу щораз швидше. І нараз Фік відчув щось страшне: ніби хтось розірвав зв’язки, що прив’язували його до землі, він став легкий і вилетів у простір. Пес втратив рівновагу, його ноги розсунулися і почали втікати кожна в інший бік. Він старався вдержати їх при собі і себе на них, але в голові кружляло, в ухах дзвеніло й тріщало, і він упав, закрив очі і піддався страшній силі, що відірвала його від землі.

Не дивуйся, Читачу, його поведінці і перелякові. В літаку ми прикріплюємо себе поясами до сидження. Головно при старті і приземлюванні. Наші літаки збудовані так, що забезпечують нас від раптової зміни тиску повітря, зміни насичення його киснем та інших чинників. Приземлюючись ми жуємо гуму, щоб зменшити шум та пронизливий біль у вухах. Врешті, ми розуміємо всі ці зміни і летимо з власної волі.

Але транспортові літаки не мають тих пристосувань, а їхні пасажири, як ось Фік, не вміють жувати ґуми і не підлягають наказові розуму. А шум в ушах і людину позбавляє рівноваги. Тож залишається тільки головкружний страх, який і кинув пса ниць.

Як довго Фік летів? Тричі до клітки підходив стюард, щось говорив заспокійливо, підкидав бісквітів і доливав води. Воду пес випивав швидко, хапаючись, але їжі не торкався.

Прийшов найстрашніший момент: з океану виринула земля, і літак почав спадати вниз. Фікові здавалося, що летить він у безодню, у вухах знову зашуміло, а з пащі потекла слина. Та це тривало коротко : колеса торкнулися землі, машина побігла по рівній цементовій дорозі і спинилася.

Настала тиша. Фік, що втратив був рівновагу, ще декілька разів заточився, але поволі почав прочунювати.

Стояв на всіх чотирьох ногах. Був знову на землі. На Новій Землі.

Ще декілька перевантажувань, декілька струсів і: чий то голос?! хто це?!

Марія стояла біля прилавка, за який звезено вантаж і, побачивши свого друга, крикнула: «Фік, Фіку!»

Так, це була вона, дорога Пані, що простягала до нього руки!

Фік радісно загавкав, тонко, весело, щасливо. Його очі, його паща раділи великою псячою радістю. Крутився у клітці, аж поки її не відкрили. І тоді кинувся в обійми Марії. Його вуха танцювали довкола голови і з головою, хвіст разом із задом вертівся, а ноги стрибали й гребли руки пані, одяг і повітря. Ніс з насолодою вдихав знайомий, дорогий запах, за яким тужив він так довго серед чужих.

Марія пестила пса і приговорювала ніжно й ласкаво, а в її очах були сльози.