Такий він був...

ЩЕ ОДНА ЗУСТРІЧ

Добре зажив Фік з того часу. Марія дбала про нього так, як дбають про дитину. Після того, як лікар оглянув його і ствердив, що він зовсім здоровий, йому призначено дієту, щоб не товстів. Так, отже, діставав він відміряну порцію бісквітів, одно яєчко і дві ложки каші на день. Це — щоб була рівновага всякого роду харчів.

Двічі на день водили його на прохід. Інколи йшла з ним Марія, а то Івась, Василь чи хтось із Жуків. Хлопці ходили до школи. Обоє Жуки і Марія працювали, а тому часто Фік залишався у хаті сам, доглядаючи її. Правда, особливого догляду хата не вимагала, бо новоприбулі господарі не мали майна, якого треба було стерегти. Тож більшу частину дня Фік дрімав у своїй дерев’яній коробці. Не знаю, може згадував він свої переживання, може у сні бачив страшні образи минулого. Бож інколи крізь сон гарчав або гавкав, і тоді ноги його дрижали, а голова кидалася з боку на бік.

Також навчився Фік гратися м’ячиком, а може пригадав собі, як то робив у дитинстві. Дехто, дивлячись, як він грається, казав з усмішкою: «Зійшов на дитячий розум». Ходив повільно і не цікавився подіями дня. Марія казала, жартуючи: «Він — пенсіонер». Так, бо, проживши таке життя, Фік мав право на пенсію від людини, яка його любила і до якої він прив’язався всіми нитками свого псячого серця. Все таки десь там у споминах дитячих літ жив привітний дім Диких, гри й розваги з Даном, ліс і прогулянки, лови на малих звірів, погоня за воронами й горобцями. Як швидко минули щасливі дні і настали тяжкі-претяжкі воєнні! Для нього, як і для нас.

Та хоч на старості літ доля була для нього ласкава, дуже ласкава, і, якби він умів говорити, напевно не нарікав би. Бо ще дуже велику радість пережив Фік на просторій Новій Землі.

Як і завжди, того пополудня Марія заклала Фікові нашийник. Той самий, з яким він приїхав, з її адресою. Тільки до нього прикріплено бляшку з числом, знак, що за пса господарі заплатили і що він не безпанський.

— Підемо трохи пройтися, Фіку, — сказала Марія. — Я змучилася, цілий день сидячи й закручуючи ту саму шрубку. А машини гудуть, гудуть! Не промовиш ні слова, бо однаково ніхто не почує. І спина болить. Ходім трохи, надворі так пахне весною.

Ішли. По вулиці Марія вела Фіка на ремінці. Але незабаром вони вийшли поза доми над кручу, зарослу буряном і засипану паперами. Внизу бігла дорога. Тут Марія спустила Фіка з ремінця, кажучи: «Побігай собі!» Фік крутнув задом, замаяв хвостом і побіг обнюхувати телеграфічні стовпи. Марія йшла поволі, дивилася, як над містом западає вечір. З рафінерій вибухали полум’яні смолоскипи і палахкотіли під вечірнім небом, викидаючи стовпи диму й заповнюючи смоляним запахом весняне повітря.

— Промисл і промисл. Погоня і поспіх. Усі і все тут так. Машини і мотори, бензина й олія. Але якби не вони, ми не мали б тут що робити. А так для кожного знайдеться якась шрубка.

Зупинилась біля бар’єру, що відгороджував схил. Сперлася на дерев’яні поручні й дивилася, як їхали авта, засвітивши світла. Бігли, наче разок світляних жучків.

Біля неї затримався молодий чоловік. Як і вона, задивився на безконечну дорогу й рух на ній.

— Три місяці я тут. Майже щовечора виходжу й дивлюся; біг цих машин, і ритмічний танець світел, це велика поезія Нової Землі, — заговорив чи то до себе, чи до Марії.

— І ми недовго тут, півроку. А здається, неначе роки пройшли з тої пори, як покинули Рідний Край.

Ішли вздовж огорожі, і Марія розказувала, як згинули її чоловік і донька, як вони обоє з Івасем проходили табори й емігрували.

В той час Фік вибігався й наздогнав свою господиню. Марія нахилилася й поклепала його по спині.

— Він пройшов те саме, що й ми, а може ще гірше: большевики вивезли його господарів, і він зазнав доволі нужди, голоду та скитання.

— Фік. Дивна назва! У нас теж був Фік! Чекайте, алеж ваш пес дуже подібний до мого: такі ж самі клапаті вуха, чорна плямка над оком і біла зірка на шиї. Невже можливе?

Молодий чоловік нагнувся, розглядаючи пса.

— Фік, Фік! — скрикнув несамохіть.

Що це сталося з Фіком? Усе його тіло насторожилося, вуха нашорошились і він підніс ліву передню ногу, як це роблять пойнтери. Здавалося, він з великим зусиллям старався собі щось пригадати.

— Фік, Фік, Фічок!

Пес наблизився до незнайомого й почав його обнюхувати. Тільки хвилину. Десь здалеку, з-поза років прилинув знайомий запах. І голос, той голос!

Дан!

Фік загавкав тонко, радісно, затанцював довкола молодого чоловіка. Наче забув свій вік і знову став цуценям. Він стрибав і бігав. Задня частина його тіла крутилася й вертілась, хвіст виляв, вуха стрибали. І радісно, тонко погавкував. Нагло спинявся, передні лапи ставив на ноги чоловіка і язиком намагався лизнути його обличчя.

І знову з великою радістю танцював і скавучав, кидався чоловікові під ноги і стрибав угору.

Марія стояла нерішена: хто ж це перед нею?

Дан!

Ідуть тепер разом, і Фік бігає від Дана до Марії, вертиться між ними, підстрибує й гавкає. Він знайшов свого пана, приятеля своїх молодих літ.

Дан розказує, як батьки його згинули в Сибіру, як по роках його звільнили і як повернувся він до родинного міста. Не застав нікого із знайомих, самі чужинці. Розказує, які там бачив зміни і порядки, як виїхав до Польщі до дядька, що там учителював ще до війни, і як уже відтіля вдалося йому емігрувати. Розказуючи, нахиляється, пестить пса і приговорює до нього щось пестливе, як це робив колись вдома.