Татарський острів

Розділ восьмий ШЛЯХЕТСЬКЕ БОЛОТО

У Берегових сіли снідати, коли до хати зайшов староста Щупак. Він широко перехрестився біля порога, прогув басом:

— Хліб та сіль добрим людям!

— Сідайте до столу, Юхиме Мартиновичу, — тут же запросила його Марія Федорівна, — чарку вип'єте і судачки є смажені.

Щупак сів за стіл, випив чарку, підсунув до себе сковорідку з смаженою рибою.

— Смачна! — похвалив. — їж і хочеться. Німці їдять — не нахваляться. І все кажуть мало. Давай їм курей, яйця, телятину, мед, вершки. Оце возили на Татарський острів по два бідони вершків, а тепер велено чотири. І ще кожен день здай п'ятсот яєць. Хоч бери та сам несися. І небагато ніби, а взяти ніде, бо курей німці ж вибили й поїли!

Щупак випив ще чарку горілки, подякував і звернувся до Юрка:

— Ну, ходімо, бо вже час. І пукалку незабудь взяти, бо врем'я таке, що все може бути.

— Куди це ви хочете піти? — поцікавилася Юркова мати.

— Не кудикай, Маріє, — невдоволений озвався Щупак, — бо накудикаєш невдачу. Є тут одне діло. Прийдемо — розповімо…

Понад Прип'яттю вийшли за село. Здалеку виднівся Кам'яний Ріг. Верхів'я зелених тополь ледь мріяли на тлі блакитного неба. Староста приклав руку до чола, оглянувся навколо, роздумливо сказав:

— Жаль Самусевого лісу. До чого ж мальовничий та грибний. Тільки що поробиш? Не вжалієш батька в наймах, так і його не врятуєш.

— Невже німці вирубають? — затурбувався Юрко.

— Під корінь, — махнув рукою Щупак. — 3 дня на день мають пригнати полонених і пустять під сокиру! Дзвонив Штарк, наказав забезпечити харчами охорону полонених, розмістити по хатах офіцерів. Пропав ліс — і собака не гавкне!

Шляхетське болото — всіяне глибокими невеличкими озерами, заросле високими очеретами, осокою. Під соковитою осокою затаїлися підступні «вікна», небезпечні трясовини. Щупак вирубав молоду осичку, обчухрав на ній листя та гілки і, перш ніж ступити на хистку трясовину, промацував її тонкою жердиною.

Торф'яне болото, як живе, крутилося під ногами, угиналося, покривалося червонястою, іржавою водою. Часом нога грузла в м'яку, податливу трясовину, і тоді на поверхні з'являлось безліч бульбашок болотного газу. Вони лопалися і загрозливо шерхотіли.

— За мною пантруй! — наказав Юрку. — Намагайся йти слід у слід, бо тут такі «вікна», що лише захурчиш.

На березі річки натрапили на загризеного вовками оленя. Він лежав на стежці, відкинувши рогату голову, і на його горлянці зяяла глибока рана. На вогкій землі виднілися відбитки широких вовчих лап.

Щупак розстебнув піджак, поторсав рукою наган, пояснив:

— Сіроманці десь поблизу засіли. І зброю варто мати на похваті. Вовк, правда, людей не чіпає, але все може бути.

Обережно обійшли оленя, піднялися на зелений пагорб. Далеко видівся Червоний хутір. Крізь верхів'я верб проглядав дах лісопильного заводу, визирали стіни рублених хат. Над хутором височіли бані кам'яної церкви. Праворуч темнів дрімучий Гаркушин ліс. Розлогі верхів'я височенних сосон змикалися над землею темно-зеленою, аж чорною, стіною. Навкруги, як казкові люстерка, блискотіли на сонці озера, вигравали чистими хвилями.

Щупак уважно роздивлявся навколо:

— Оце прямо перед нами В'юнове озеро, — пояснив, — там тьма-тьмуща в'юнів.

Староста повернувся праворуч, туди, де над берегом річки ледь виднілася протоптана звіриною стежка.

— Ще ти глянь, — звернувся він до Юрка, — у тебе очі зіркіші. За озером стежка має повертати ліворуч, а потім знову вийти до Купельниці. Отам і хура.

Щупак несподівано замовк, нахилився, став пильно дивитися на стежку і нарешті видихнув сполохано:

— Слід! І не один! Двоє тут прошвендяло!

— Який слід, Юхиме Мартиновичу? — запитав Юрко.

— Хтось перед нами недавно пройшов. Один у чоботях, а з ним другий — у черевиках. Недавно пройшли. У слід ще й вода не набралася. От не пощастило! Чого доброго й на партизан нарвемося… Ото буде нам золото!

Щупак дістав із-за паска наган, сторожко, як той сполоханий вовк, оглянувся, мабуть, міркував, як йому бути — йти далі, чи краще повертати додому.

Юрко затамував посмішку, уважно дивився на відбитки слідів. Догадувався, то пройшли Трохим Свічка та Кузьма Карпухно. Добре, що він устиг своєчасно попередити лісника про свою мандрівку на Шляхетське болото. Тепер можна не турбуватися.

— Справді, Юхиме Мартиновичу, — занепокоєно озвався Юрко, — хтось недавно пройшов. Чого доброго натрапимо на партизан. Може, краще вернутися?

— Усяко може бути, — погодився староста, — тільки не будемо холодець розводити. Їх двоє, і нас двоє! Треба лише до них наблизитися непомітно — і я їх на місці покладу. Стріляти я вмію! І ти тримай зброю напоготові.

Щупак обережно скрадався по ледь видимій стежині, тихо, без зайвого шуму промацував жердиною дорогу. Та ось несподівано він ступив крок убік і провалився по пояс у баговиння.

— Тягни! — крикнув, вилаявшись, до хлопця.

Юрко ледве витяг старосту за жердину. Той одразу ж сів на купину, зняв чоботи, повиливав з них воду і сказав розважливо:

— Як не мацав, а все одно вскочив. Одному на це болото й рипатися не можна.

Не встигли вони обминути озеро, як із-за куща раптом пролунав голос Трохима Свічки:

— Добрий день, пане старосто! Куди це ви зранку чимчикуєте? За в'юнами чи, може, за чимось іншим? І пан рибалка з вами? Виходить, за рибкою рушили на Шляхетське болото?

— Свічка! — пробурмотів Щупак. — Щоб йому сто колючок в печінку! Теж за скарбом приплівся. І як він довідався про нього? Ніс у чоловіка, як у того хорта. Коли знайдемо скарб — доведеться «погасити» Свічку.

Лісник тим часом гукав:

— Ідіть сюди, Юхиме Мартиновичу, ми тут з Кузьмою Андрійовичем на хуру натрапили. І думаємо її розкопувати. Так і ви приставайте до компанії. Що знайдемо — поділимо!

— Хай би чорти твого батька між собою поділили, — прошепотів староста, — він не сам прийшов, а ще й Карпухна за собою прителющив.

Щупак, мало не стогнучи від жалю, підійшов до Свічки та Карпухна, запитав:

— Чого це ви, люди добрі, зранку на болото забралися?

— Так я ж вам кажу, — вів знову своє Свічка, — хуру в трясовині знайшли. Вимила повінь. Верх видно. То ми з Кузьмою й вирішили подивитися. Коли чуємо — хтось човгає по болоту. Затаїлися за кущем, подумали — партизани. Дивимося, а це ви, Юхиме Мартиновичу. Добре, що нагодилися, гуртом легше той фаетон розкопати. Там, я думаю, на всіх добра вистачить. Як по дукату на брата припаде — теж користь неабияка.

— І то правда, — нехотя погодився староста, — щось мусимо знайти в тій хурі.

Поволі підійшли до берега. Свічка пропустив наперед Щупака, підморгнув Юркові, мовляв, не думав староста на таку компанію натрапити, хай тепер міркує, як маємо ділити скарб.

Карпухно йшов мовчки, не втручався в розмову, обережно ставив на м'яку стежку ноги, взуті в драні, старі черевики.

Нарешті Щупак зупинився. З мулу було видно темний, ніби скам'янілий, дашок великої колимаги, схожої на карету.

— Ридван, — не сказав, а прохрипів Щупак, — тут рибка буде! У таких ридванах колись їздила вельможна шляхта. Тут обов'язково мусить бути золото. Як не дукати — посуд!

— Давайте розкопувати, — запропонував Свічка. — Як є щось путнє — наше буде! — І першим почав копати.

Заступ Свічки вдарився об залізяччя, і незабаром лісник відкопав панцир з драбинчастими крилами. Тут же лежав череп з розрубаним навпіл ребристим шоломом. Свічка підняв панцир, і в ньому заторохтіли кістки.

— На господаря ридвана, мабуть, натрапили, — пояснив лісник, — це й справді був якийсь ясновельможний пан, бо шолом злотом покритий і панцир майстерно зроблений.

Свічка копнув ще кілька раз заступом і натрапив на шаблю з золотим руків'ям, яке було всіяне блискучими самоцвітами. Староста, як кіт, плигонув до шаблі, гукнув:

— Зачекай, Трохиме, ти ж бачиш, що тут самоцвіти! Удариш — і пропаде, а воно неабиякі гроші коштує!

Щупак заходився розглядати поржавілу шаблю, рахував камінці, і його широке, плескате обличчя розпливлося в щасливій посмішці.

— Беріться за роботу, пане старосто, — зауважив Свічка, — дома будемо на ці цяцьки дивитися, а зараз треба поспішати, бо вже й вечір не за горами.

— Та воно так, — кліпнув посоловілими очима Щупак, — твоя правда, треба копати, а дивишся на золото — і всього тебе лихоманка трясе! Ти знаєш, Трохиме, скільки коштує оця іржава шабелька?

— Не знаю, пане старосто, звідки мені таке знати?

— Як на золоті карбованці, — швидко прикинув Щупак, — то тисяч на дві потягне, бо тут кожен камінець вартий невеличкого хутора.

Свічка випростався, постояв трохи і знову почав копати важку болотисту землю. Невдовзі заступ наткнувся на позеленілий панцир, розрубаний шаблею мало не до половини.

— Оце рубонув так рубонув, матері його хиря! — гукнув староста, тримаючи в руках погнутий панцир. — Ледве не до самого пупа шляхтича розпанахав. Добрий козарлюга, мабуть, рубався тут. Чого, чого, а сили йому ні в кого не доводилося позичати. Наклав повну купу шляхти.

— А це що? — здивовано озвався Свічка, піднімаючи з землі шкіряний гаманець. Підкинув його на руці, і з гаманця посипалися круглі золоті монети.

Староста лишив заступ, швидко почав збирати монети, поспішав, ніби з вогню вихоплював блискучі жовті кружальця. Він прикусив одну монету, прохрипів радісно:

— Дукати! От пощастило нам, хлопці, так пощастило! Таке диво не завжди й уві сні може присниться. Оце скарб — так скарб!

Порахували. В гаманці було сорок чотири дукати.

— Вважай, що по десять монет припадає на брата, — як той джміль прогув староста. — Хоча воно й не дуже, а теж гарні грошики. От якби такий гаман та одному комусь до рук потрапив…

— Давайте будемо копати, — подав голос Карпухно, — правду Трохим каже, що ми цей ридван і до вечора не зуміємо вирити. От скільки батуємо, а ще й половини не викопали. Тут, біля цієї карети, справжнє кладовище. Гаряча, мабуть, січа була, рубалися нещадно!

Знову заходилися розкопувати карету і знайшли ще два позеленілих, покритих баговинням панцири.

— Треба перепочити, — озвався Свічка, — хоч трохи дух перевести! Нелегка нам випала сьогодні робота.

Він присів на траву, сумно поглянув на кістки:

— Не було чого шляхті робити — то вона й потонула в болоті. Пішли на нашу землю війною і згинули безславно. Показати б це гітлерівцям, таке і їх чекає.

— Не кажи, Трохиме, — подав голос Щупак, — так уже світ влаштований, що не можуть люди без війни обійтися. От було в чоловіка сорок чотири дукати — мало! Хотілося більше мати. Думав, ще розживеться, а воно…

— Так я ж і кажу, — мовив Свічка, — що не треба лізти на чужу землю за поживою! Підеш за вовною, а лишишся голеним.

— Нема лиха без добра, — заперечив Щупак. — Загинув шляхтич, і тепер нам грошики дісталися. Жаль, що мало. Міг би чоловік і більше в калитці тримати.

Перепочили і почали старанно викопувати ридван, відкидали від нього пласти вікового, спресованого мулу.

Карета була досить велика, трималася на високих кованих колесах, глибоко вгрузлих в тугу болотисту землю. Несподівано почала проступати вода. Досить було прокопати невеличкий рівчачок, як він починав наповнюватися рудою водою. Болото міцно тримало свою здобич і ніяк не хотіло з нею розлучатися.

— Кидай, Юрку, заступ, — гукнув Щупак, — бери брезентову торбу та вичерпуй воду. Так скоріше буде, бо й до вечора не управимося.

Хлопець почав вичерпувати воду і виливати її на берег річки. На піску тьмяно блиснула золота монета. Юрко підняв її.

— Ще один дукат знайшовся!

Староста вихопив монету, прикусив її, задоволено хитнув розкошланою головою:

— Золото! Панове, давайте вчинимо так: все, що знайдемо — в одну купу. А потім — поділимо! Чесно, по-братськи!

Поволі виринала з болота громіздка карета. Вже з'явилися навіть віконця, затягнуті тонкою, потрісканою плівкою. Нетерплячий Щупак заступом підважив різьблені дверці, і вони впали на землю.

У кареті знайшли скриньку з золотим та срібним посудом, келихи, виделки з гербами якогось шляхтича.

Другу таку ж скриньку, оббиту товстими мідними листами, знайшли під сидінням. Староста кинувся до неї, шарпонув кришку, здивовано вигукнув:

— Замкнута! Ти бач, пролежала в болоті стільки років, а замок все ще тримається. На совість працювали давні майстри. Подай, Трохиме, сокиру, бо мене нетерплячка з'їдає, хочеться дізнатися, яка риба потрапила в наші сіті.

Щупак підважив сокирою кришку, почервонівши від натуги, відірвав і став діставати із валізи гаптовані золотом кунтуші, жупани, камзоли. Лежали там і коротенькі штанці, поцяцьковані золотими ґудзиками. Щупак вибрався з карети, почав рахувати ґудзики на штанях.

— Двадцять ґудзиків! — вигукнув здивовано. — І треба ж було на одні штани стільки золота витрачати! Та за один такий ґудзик можна десятеро штанів пошити!

Далі він дістав шовкові сорочки, розклав їх на березі Купельниці. Шовк трохи потемнів, але повністю зберігся, і лише на швах, де був прострочений льняними чи якимись іншими нитками, — виднілися дірки. Під сорочками лежали просторі нічні халати, оздоблені густим дрібним мереживом.

Щупак взяв штани з золотими ґудзиками, притулив до себе, сказав:

— Що як одягти такий мундир і піти до коменданта Штарка? Чи до пана Маєра? Що б воно було, як ти, Трохиме, вважаєш?

— Тікали б ви, пане старосто, з комендатури без штанів. Обдер би вас комендант, як липку.

— Правду кажеш, — розгонисто засміявся Щупак, — німці люблять золото! Як дізнаються про нашу знахідку — душу витрясуть. Тут, хлопці, треба тримати язик за зубами!

На самісінькому дні скриньки під одягом лежав срібний шолом, позолочений пістоль і гаманець із золотими монетами.

— Дукати! — прошепотів староста, спрагло розкривши перекошеного рота. — Тут їх сотні дві набереться! От багатство нам, хлопці, привалило!

Поблизу карети натрапили ще на кістяки шляхтичів та козаків. Від їх одягу лишилися лише потлілі клаптики грубого сукна. Поруч з кістяками лежали дві позолочені шаблі. Староста одразу затурбувався:

— А як ми все ділити будемо? Свічка запропонував:

— Давайте так зробимо. Я поділю все золото на чотири купи, і першим будете вибирати ви, Юхиме Михайловичу. За вами — Кузьма, потім Юрко. Остання купка буде мені. Згода? Я думаю, що так буде найліпше. А хочете, діліть ви, пане старосто.

Щупак поміркував, похитав рішуче головою:

— Діли ти, Трохиме, а я вже буду вибирати. Свічка розклав усе добро на чотири купки.

Староста підійшов до кістяка козака, взяв на ньому золотий хрест і подав ліснику:

— Теж туди додай!

— Ні, хрест хай залишається його власнику, — рішуче мовив Свічка. — Не можна грабувати мертвого оборонця землі рідної. Я на таке діло не піду.

— Гріх у міх, — незадоволено пробурчав Щупак. — Йому цей хрест тепер ні до чого. Заберем — і квит!

— Ні! — стояв на своєму лісник.

— Чому? — ніяк не міг заспокоїтися староста. — Чи ти собі хочеш взяти?

— Ні, пане старосто, хочу, щоб він лишився на козакові, на своєму господареві.

— Тю на тебе, — свиснув здивовано Щупак. — Та йому вже нічого не треба! Ні волі, ні долі, ні золота! Кістки небораки й ті потліли.

Свічка взяв з рук Щупака хрест, запитав:

— Скільки за нього можна дати дукатів?

— Один, — нічого не розуміючи, відповів непевним голосом Щупак. — Більше не затягне! А то й півдуката…

— Так я вам із своєї пайки дам один дукат, а мені хай дістанеться цей хрест, — сказав Свічка. — Не заперечуєте, Юхиме Мартиновичу?

— Згода! — пробасив староста. — А як Кузьма та Юрко?

— Я згоден, — озвався Карпухно.

— І я згоден, — мовив Юрко.

— Отже, хрест переходить у мою власність, — твердо сказав лісник, — і я можу розпорядитися ним як захочу. Я так і зроблю…

Свічка розмахнувся і кинув золотий хрест у річку.

— Тю на тебе! — вигукнув Щупак. — Нема в тебе, Трохиме, десятої клепки!

— Хай там лежить, — відказав Свічка, — а тепер вибирайте кожен свій скарб! Беріть, Юхиме Мартиновичу, ту купу, яка на вас дивиться і яка найбільша.

Староста підійшов до золота, довго, як зачарований, дивився на поділений скарб, переводив поглядом з однієї купки на іншу.

— Нічого не петраю, — протираючи очі, розгублено мовив він. — Дивлюся, і ніби кожна купка більша за іншу. А тут же треба так брати, щоб не проґавити. От лихо!

— Дивіться, Юхиме Мартиновичу, — лагідно порадив Свічка, — вибирайте, щоб потім не ремствували. Ще скажете: собі більше взяли, а мене обдурили.

— А чого мені ремствувати, — не відводячи погляду від золота, відповів Щупак, — усе чесно поділено, по-братськи! Тут уже нема на кого ображатися! Але вибрати не можу: у очах двоїться!

Староста швидко, ніби навколо палахкотіла пожежа, почав укидати золото з крайньої, найбільшої, купки в брезентове відро, яким Юрко вичерпував воду поблизу карети.

— Тепер, Кузьмо, твоя черга, — звернувся Свічка до Карпухна, і той, не думаючи, склав у мішок ближню до себе купу.

Забрав свою пайку й Юрко.

Лісник, склавши у торбу свій скарб, простягнув дукат Щупаку.

— А це вам, Юхиме Мартиновичу, за хрест, як домовилися.

Староста взяв дукат, підкинув його на долоні і повернув ліснику:

— Хай тобі лишається! І хай той хрест і від мене відкупом буде! Грішні ми, грішні, а часом, бува, і совість в якомусь закапелку озветься, запитає: «Що ж ти, чоловіче, коїш?» Давай, хлопці, підкріпитися — і додому!

— Треба кістяки поховати, — озвався Свічка, — негоже, щоб вони поверх землі лежали.

— І то правда, — погодився Щупак.

Додому рушили опівдні. Щупак зиркнув на годинник:

— Вам, Трохиме, з Кузьмою краще вийти на Червоний хутір, а ми з Юрком підемо берегом Купельниці до села. Так хутчій буде, і менше уваги привернемо.

— Ні, Юхиме Мартиновичу, — не погодився зі старостою лісник, — будемо йти в село гуртом.

— Чому? — прогув здивовано Щупак.

— А бува, хто з нас зашпортається, в трясовину вскочить і не зуміє вибратися. От і піде поголос — за золото людину погубили!

— Таке й вигадаєш! — скривився староста.

— Нічого не вигадав, — розсудливо мовив Свічка. — Що старі люди казали? Де золото воняє, там лихо буває!

— Та воно так, — знітився Щупак, — хай уже буде, як краще. Гуртом то й гуртом.

Коли обігнули Шкільове озеро, побачили фюзеляж літака. На ньому чорною змією виднілася прострілена кулями потьмяніла свастика. Поряд з першим літаком виднівся ще один «юнкере». Він стояв у болоті майже сторчака, і з води визирав його обрубаний хвіст. Свічка показав на величезну вирву, заповнену водою, розповів, що чотирьох німців збив один наш «яструбок». Фашистські позиції були кілометрів за тридцять звідси, а через переправу вдень і вночі йшло наше військо. От німці й посилали свою авіацію, щоб розбомбити переправу. Одного дня вискочило над переправою з-за лісу дев'ять «юнкерсів», а навстріч їм — один наш «яструбок». Затесався він між фашистів і почав розстрілювати їх з кулемета. Один «юнкере» зразу беркиць — і в озеро. За ним і другий чорного хвоста потягнув. Потім ще один спалахнув. Наш літак теж загорівся. Валує від нього чорний дим. Зараз і він упаде в болото. Але ні. Вирівнявся і знову в атаку на «юнкерса» — відрубав йому хвоста. Німці переполошилися, покидали бомби на болото — і хода від переправи.

— А «яструбок»? — запитав Юрко.

— Упав в озеро, — тихо відповів Свічка. — Упав, як клубок вогню, отам під лісом. Може, колись хтось розкопає останки того героя.

— Герой! Герой! — сердито пробурчав Щупак. — Не було йому чого робити, так один на дев'ятьох налетів! Якби не був таким гарячим та врізав драпу — живим би лишився. Життя раз людині дається, і тут жартувати з долею не варто. Давно сказано: береженого й бог береже.

— Так він же переправу врятував, — нагадав Свічка. — А по ній ішли жінки, діти.

Щупак промовчав, поправив мішок на плечі й запропонував:

— Давайте трохи відпочинемо, бо ноги, як подерев'яніли, і торба до землі тягне. Прихопили ми золотце! Якби це до революції — на добрий хутір вистачило б. І млин та олійницю можна було б поставити. І палац справити, такий, як був у пана Хоткевича.

— Не журіться, Юхиме Мартиновичу, — зауважив Свічка, — золото завжди в пригоді стане.

— А таки так! — підхопив Щупак. — Золото велике діло! Вічні гроші! За золото все можна купити.

Свічка послухав Щупака, заперечливо похитав головою:

— Ні, пане старосто, не все й за золото можна купити!

— Як це не все? Все! — твердо мовив Щупак.

Свічка не погодився.

— Нема здоров'я — за золото не отримаєш. І совість не заспокоїш. Не купиш за дукачі вірного друга, і кохання за них не придбаєш!.. Тут уже золото безсиле.

— Побалакай, Трохиме, — насмішкувато прогув Щупак. — Хай на душі легше стане. Дурниці верзеш! І здоров'я за золото будеш мати! Краще їж, менше працюй — от і здоров'я! Є гроші — буде й повага! Як дуже совість надокучатиме — знову золото не завадить! Даси на церкву — піп гріхи твої відмолить. І кохання купиш! За багатого і царівна піде, а за жебрака — ніхто. Що, неправду я кажу?

— Правду, Юхиме Мартиновичу, але не всю! Золото нікому на заваді не стане, це так! Але життя за гроші дорожче, а люди не жаліють нічого, йдуть на бій, на смерть за правду, за волю, за справедливість. Це теж — правда!

Над Шляхетським болотом поволі сідало сонце, опускалося за Самусів ліс, золотило високі очерети, вистелило м'яким сяйвом глибокі озера.