Розділ шістнадцятий СПОВІДЬ ШРЕДЕРА

Коли дощ ущух, Юрко з Шредером пішли додому, а Ольга Трохимівна лишилася в лісника. На березі Прип'яті німець зупинився і заговорив до Юрка:

— Завтра ми зустрінемося з представниками партизан. Це добре. Я так довго чекав цієї зустрічі. Але за ніч багато чого може трапитися. І я хочу тобі дещо розповісти. Запам'ятай, Юрген, мої слова. На Татарському острові створено таємний склад-завод. Там незабаром будуть виготовляти і зберігати хімічну зброю. її застосують проти місцевих партизан, використають для знищення мирних жителів, які зараз рятуються в навколишніх лісах. Потім нову зброю спрямують проти інших партизанських з'єднань, зокрема планується широко використати її в Білорусії. На залізничний переїзд Сухиничі п'ятнадцятого вересня о дванадцятій годині прибудуть балони з отруйними речовинами. їх необхідно захопити і закопати в землю. Зо два балони варто переправити в Москву. Отруйні речовини заборонені міжнародною конвенцією, а фашисти порушують її. Якщо завтра з якихось причин не відбудеться зустріч з партизанами, ти повинен обов'язково повідомити про мою розповідь керівників підпілля. Треба готуватися до захоплення Татарського острова. У його підземеллях є близько десяти тонн толу. Підземні склади — підірвати. У мене є план, як без особливих втрат можна захопити цей острів. Але про нього я розповім представнику партизанського командування. Шредер поглянув на годинник.

— Передай партизанам, Юрген, що Карл Шредер ніколи не співчував наці, він, як міг, боровся проти фашистів. Я й зараз зроблю все, що лише можу зробити. Знай, Юрген, і пам'ятай: серед німців теж є чесні люди! Німецькі комуністи не склали зброю, вони ведуть тяжку боротьбу з фашистами в глибокому підпіллі.

— Гер Шредер, — перебив німця Юрко. — Чому ви зразу не стріляли в карателів, які прийшли до вчительки? Чому не допомогли врятувати Сергійка?

У голосі Юрка чувся докір, він ніяк не міг збагнути, чому Шредер так довго зволікав, чому своєчасно не застосував зброю.

— Чому не стріляв зразу? — перепитав німець роздумливо. — Тут діяло кілька причин, і вони стримували мене.

— Які причини?

— Фашист, — пояснив Шредер, — несподівано вистрілив у хворого хлопчика, я не сподівався на це. Потім він став знущатися над цією нещасною жінкою. Я, сказати правду, дуже розгубився. Я знаю, що за одного вбитого есесівця село підлягає знищенню, а жителі — розстрілу. Це наказ Гітлера, і він виконується без будь-яких зволікань.

— Я розумію, гер Шредер!

— І ще одне. Есесівці застали мене на квартирі партизанки! Ця подія рівнозначна провалу! Ти теж міг загинути, і я б не зустрівся з представниками підпілля. Один необережний крок — і кінець.

— Розумію, гер Шредер, — вибачливо мовив Юрко, — я теж не думав чіпати карателів, та й не було в мене зброї, а коли есесівець убив Сергійка і почав обпалювати вогнем обличчя вчительки, не витримав!

— Звичайно, — кивнув головою німець, — я розумію тебе.

Попрощавшись із Шредером, Юрко пішов понад берегом, побачив перевернутий просмолений човен, сів на нього. Треба було хоч трохи заспокоїтись, прийти до тями. Намагався пригадати сутичку з карателями — і не міг. Перед очима раз у раз поставало страдницьке, обпечене обличчя вчительки, застрелений Сергійко. Уявлялося хиже, перекошене від люті обличчя карателя.

Нарешті свідомість хлопця почала потроху прояснюватися. Заспокійливо діяло прохолодне свіже повітря та ласкаве шерхотіння хвиль.

Треба піти до Святого, розповісти про всі події, домовитися про зустріч з Шредером. Правду говорив німець: як не важко, а мусиш виконувати свої обов'язки…

Святий сидів у світлиці, бинтував поранену ногу. Він допитливо зиркнув на Юрка. Хлопець стояв посеред кімнати і мовчав. Ніяк не міг зібратися з думками, перевести подих. Нарешті Павло Павлович не витримав, запитав перший:

— Що там у тебе скоїлося? Розповідай!

Юрко сів на стілець, став поволі розказувати про недавні події. Часто зупинявся, шукав потрібні слова, ледве стримувався, щоб не розплакатися.

Святий уважно слухав, мовчки кивав кудлатою головою. А коли хлопець закінчив, вимовив глухо:

— Жаль учительку, жаль її сина! Ніяк не можна було їй повертатися в це село. Я ж попереджав! Не послухала, думала, приживеться, зуміє виконати доручене їй завдання. Але хто міг передбачити, що її біографія стане відома Рудому? Хто ж він, цей Рудий? Може, хоч тепер пощастить натрапити на його слід. Комусь же вчителька промовилася про бойову операцію в селі Грибарі. Ні, — знову повторив Святий, — ніяк не можна було вчительці поселятися у вашому селі. Учителів фашисти знищують в першу чергу. Кому-кому, а їм нема ніякої пощади.

— Так у неї був хворий син, ледве животів на світі, — заперечив Юрко.

— І чим все скінчилося? — докірливо запитав Святий. — Ти сам бачиш! Убили фашисти сина, ледве не розстріляли самої, могла поплатитися й Віра Миронівна. Ти забрав той аусвайс? Де він?

Юрко винувато похнюпив голову.

— Не знаю! Хата вчительки згоріла, а вбиті карателі у льоху. У есесівця й лишився той аусвайс. Не подумав я про нього, бо дуже поспішали, хотіли хутчій виїхати з села.

Святий добинтував ногу, одяг просторі капці, пройшовся по світлиці і знову сів, але вже за стіл.

— Нарешті прояснився Шредер, — сказав. — Із Центру надійшло повідомлення, що він надійна людина, заслуговує повної довіри. Жаль, Юрку, що ти втягнув його в цю халепу. Нарубав ти, хлопче, дров — далі нікуди. І сам ледве не загинув, і село фашисти могли пустити за димом. Не треба було тобі відвідувати вчительку, вести до неї Шредера.

— Хіба ж я знав, що так буде? — важко зітхнув Юрко.

— Та воно так, — погодився Святий, — якби ж знаття, де будеш падати, то там загодя соломки б намостив. І знову показав зуби Рудий. — Святий мало не застогнав від болю та розпуки. — Знову видав фашистам наших людейі Хто він? Звідки дізнається про партизанські таємниці?..

Другого дня, після сніданку, Юрко пішов до старости, поніс відро тільки-но наловленої риби. Після великої повені побільшало риби в Прип'яті. Поставить Юрко ятери та сітку і має за день відер п'ять риби. Особливо багато розвелося судаків та лящів. Частину риби забирає староста, а решту Юрко роздає сусідам. Фашисти суворо заборонили ловити рибу в Прип'яті без дозволу коменданта. За порушення наказу — розстріл.

Дружина Щупака, побачивши повний кошик судаків, розгублено розвела руками:

— Коли ж я її почищу? І відмовитися не можна: судаки як перемиті, один в одного! Спасибі тобі, Юрку!

Хлопець стояв посеред кухні, чекав чи не з'явиться Шредер. І ось двері кімнати прочинилися й на порозі з'явився німець у білій майці, з рушником через плече та зубною щіткою в руках. Він привітався, побачив рибу, здивовано вигукнув:

— Які чудові судаки! Я теж хочу сьогодні порибалити!

— Будь ласка, — запросив Юрко. — Гер Клейст лишив у нас свою вудку та спінінг, і ви можете ними скористатися.

Німець швидко поснідав і вийшов з Юрком на вулицю. Юрко повів його понад Прип'яттю, так зручніше — мало хто побачить їх на зарослому шелюгою березі. Шредер нічого не розпитував, мовчав, за всю дорогу не зронив жодного слова.

Юрко завів німця до хати, де на них уже чекав Святий. Він чемно привітався, запросив німця сідати. Шредер сів, запитливо глянув на Юрка:

— Де ж потрібна нам людина?

— Пастор, — пояснив Юрко, — і є представник партизанської розвідки. Командир.

— Пастор?! — здивовано і водночас розгублено вигукнув Шредер. — Хіба таке може бути? Невже він займається політикою?

Святий вислухав пояснення Юрка, сказав:

— Переклади йому, що я ніякий не пастор, а офіцер Червоної Армії, майор, і вимушений носити рясу, щоб відвернути від себе підозру гестапівців.

— Дивно, — посміхнувся Шредер, почувши таке. — Пастор є майор Червоної Армії, носить рясу і спокійно проживає в режимному селі? Хто б міг подумати!

Святий наказав Юрку:

— Запитай, що він хоче мені розповісти.

Шредер поглянув на Святого, заговорив — і в його голосі забриніли нотки недовіри, сумніву.

— Я хотів би, — почав він, — зустрітися з командуванням партизанського загону, маю повідомити про надзвичайно важливу таємницю і повинен бути певний, що моя інформація потрапить в надійні руки.

— Не турбуйтеся, гер Шредер, — проказав Святий, — ви можете бути зі мною відвертим до кінця. У нас з вами є спільні знайомі… І ви їм, безумовно, цілком довіряєте.

— Які знайомі?

— Хоча б Маленький Садівник, — загадково мовив Святий, — якому ви винні п'ять марок.

— Нарешті, — вигукнув Шредер, — нарешті!

Він подав руку Святому, міцно її потис, сказав зворушено:

— Я так чекав цього дня! У нас обмаль часу! Треба хутчій діяти!

— Запитай гера Шредера, — звелів Святий Юрку, — що він хоче передати партизанському командуванню?

Юрко переклав запитання Святого, і Шредер швидко почав розповідати:

— Я вже говорив Юргену. На Татарський острів мають привезти отруйні речовини. Спеціальний поїзд доставить їх на залізничний переїзд Сухиничі о 12 годині п'ятнадцятого вересня.

— Що ж це за речовини? — запитав Святий.

— «Табун-5». Надзвичайно небезпечний газ шкірно-наривного і нервово-паралітичного характеру.

— Чому вирішено створити склад-завод на Татарському острові? — поцікавився Святий.

— Острів дуже зручний для зберігання отруйних речовин, — відповів Шредер. — При першій потребі води Прип'яті можна спрямувати в його підземні склади, і все буде знищено. Ніхто не зуміє нічого довести!

Шредер на хвилю замовк, а потім заговорив знову:

— Я вже казав Юргену — необхідно захопити балони з газом, приховати їх і при першій можливості переправити в Москву. Концерн «Фарбеніндустрі» буде спійманий на місці злочину. Обов'язково треба знищити й склад на Татарському острові.

— Слушні поради, — погодився Святий, — але ж острів захопити дуже важко. Навколо мінні поля, доти, мінометні батереї. Об'єкт охороняє два батальйони есесівців. І навколо острова протікає глибока стариця.

— Острів можна досить легко захопити, — заперечив Шредер. — Для цього потрібно два-три взводи солдат, а для захоплення підземелля досить і двадцяти солдатів — не більше!

— Три взводи? — недовірливо перепитав Святий. — Не мало? І лише двадцять бійців для захоплення підземного складу? Чи так я вас зрозумів, гер Шредер?

— Саме так, — переконливо відповів німець. — Я розробив план захоплення острова, все продумав. Є в плані позитивне, а є й негативне. Негативне полягає в тому, що всі двадцять солдатів, які захоплять підземний склад, загинуть. Надії на їх порятунок — ніякої. Але війна є війна! Якщо Татарський брати штурмом, може загинути значно більше солдатів, і невідомо взагалі, чим цей штурм закінчиться.

Шредер став докладно розповідати про розроблений ним план захоплення підземних складів. Він чітко визначив кожну ланку цієї операції, називав кількість людей, обов'язки кожної людини, яка братиме участь в цій операції.

— План оригінальний, — схвалив Святий, — але його необхідно обміркувати, докладно познайомити з ним командування партизанського загону.

— Звичайно, — погодився Шредер. — Можливо, я в чомусь помилився, чогось не врахував. Але іншого шляху для знищення підземних сховищ не бачу.

Святий дістав з кишені блокнот, звернувся до Юрка:

— Попроси гера Шредера, хай ще раз докладно розповість про свій план. Мушу записати.

Шредер розуміюче посміхнувся, схвально кивнув головою:

— Дійсно, в пам'яті втримати все просто неможливо. Святий швидко записував, часом перепитував Шредера, уточнював, щось прикидав у думці.

Нарешті він заховав свій записник у кишеню.

— Спасибі вам, гер Шредер. Ви подали нам велику і неоціненну допомогу.

— Ні, вам ще треба почути одну мою розповідь, — сказав йому німець. — Хай це буде моя сповідь. І тоді вам все стане зрозумілим. Інакше деякі речі можуть здатися просто неймовірними.

— З великим задоволенням, — погодився Святий.

— Мій батько, — почав німець, — був лікарем. Під час першої світової війни потрапив у полон до росіян. Потім у вас почалася революція. Багато німецьких військовополонених підтримали повсталих, створили інтернаціональний загін. І мій батько, Хайнц Шредер, теж став бійцем цього загону. Він співчував комуністам. Адже його батько був шахтар і на останні пфенінги вивчив свого сина. Мій дід хотів, щоб робітників лікували свої лікарі, вихідці з їх середовища. Потім почалася революція в Німеччині. Мій батько подавав допомогу повсталим робітникам, які стікали кров'ю на барикадах. Пізніше він, як я вже говорив, загинув.

— На барикадах? — запитав Святий.

— Ні, — відповів Шредер, — при надто трагічних обставинах. І чим більше про це знатиме людей, тим буде краще для справи. У Мюнхені був клуб лікарів. Батько часто зустрічався там зі своїми колегами, пили каву, обмірковували всілякі новини. Саме в цей час прийшов до влади Гітлер. Він став канцлером, часто виступав перед своїми спільниками, галасував, кричав, завзято розмахував руками. Потім з ним почали творитися незбагненні речі, він почав заговорюватися, плести всяку нісенітницю. Особистий лікар Гітлера викликав на консультацію мого батька. Після тривалого дослідження батько поставив діагноз: шизофренія, необхідне примусове лікування.

Батько повернувся до Мюнхена, подзвонив по телефону додому. На щастя, я взяв трубку. Батько попередив, що він зайде в клуб, передасть лист хірургу Шульцу і повернеться додому о десятій вечора. Він і розповів мені про діагноз, який поставив хворому. Під час розмови в клубі батько мав необережність познайомити колег з наслідками своїх спостережень. І всі лікарі, які були присутні при цій розмові, згодом зникли. Зникли безслідно. Нас викликали в гестапо, допитували, чи не заходив батько додому, чи не дзвонив по телефону… Я нічого не сказав під час цих допитів, нікому, крім старшого брата, не розповів про свою останню розмову з батьком. Я багато думав, зважував, намагався докопатися до істини. Німеччиною керує божевільна людина! Маніяк! Хто привів його до влади? Навіщо? З якою метою? І поволі дійшов висновку: Гітлеру вручили владу монополісти, щоб спрямувати його божевільний розум на війну з Радянською країною. І вони досягли своєї мети. Заради цього тисячі кращих синів німецького народу були розстріляні, кинуті в концтабори, знищені, як і мій батько, без суда та слідства. І я вирішив боротися проти фашизму, боротися до останньої краплі крові.

Шредер попросив дозволу запалити, глибоко затягнувся димом і продовжив свою розповідь далі:

— Потім я побачив такі жахи, в реальність яких взагалі не можна повірити. Про них я теж повинен розповісти, бо вони стосуються нас усіх. Мій старший брат Конрад на той час став досить відомим хіміком. Він мріяв винайти такі речовини, які б можна було успішно застосовувати в боротьбі проти шкідників сільськогосподарських культур. Адже третю частину врожаю на планеті знищують шкідники. Конрад почав працювати над вирішенням цієї проблеми. Він хотів досягнення хімії поставити на службу людям.

— І що з цього вийшло? — запитав Святий.

— Невдовзі в Німеччині, — відповів Шредер, — почалося жахливе безробіття. Це був страхітливий час. Власники заводів та фабрик закривали підприємства. Родини робітників викидали на вулиці, лишали без шматка хліба. Мій брат і я теж втратили роботу. Мільйони молодих, здорових людей довгими місяцями вистоювали в чергах біля біржі праці. А в цей час Гітлер галасував, що лише він забезпечить всіх бажаючих роботою, коли прийде до влади. І справді виконав свою обіцянку. Після приходу до влади фашистів на повну потужність запрацювали військові заводи. Монополії всього світу озброювали вермахт, готувались до нападу на Радянську Росію.

Невдовзі брата запросили на хімічний концерн «Фарбеніндустрі». Тут вироблялися ліки, добрива, отруйні речовини. Конраду запропонували працювати над вдосконаленням отруйних речовин, замовником яких виступало сільськогосподарське відомство. Але все це був підлий обман, — гнівно мовив Шредер. — Отруйні речовини необхідні були для знищення людей, а не шкідників сільськогосподарських культур. Про це брат довідався пізніше при страхітливих обставинах і не міг після цього прийти до тями. Я теж працював у хімічній лабораторії концерну «Фарбеніндустрі».

Шредер замовк, дістав з кишені хусточку, витер спітніле обличчя.

— Потім, — повів далі розповідь, — трапилося найстрашніше. Концерн розпочав виготовляти отруйну речовину «циклон». Ніхто напевно не знав, навіщо почали виробляти цю сильнодіючу отруту. Адміністрація концерну пояснила, що «циклоном» будуть протруювати деревину, рятувати її від враження шашелем. Почалися досліди і над виготовленням токсичної речовини «табун».

Поступово концерн «Фарбеніндустрі» потрапив під контроль відомства Гіммлера. Замовлення зростали. Особливо велика потреба була в «циклоні». Десятки тонн цієї речовини відправлялися в розпорядження гестапо. За наказом Гіммлера кількох працівників концерну, хіміків, в тому числі і мого брата, було відряджено в один з концтаборів для ознайомлення з дією продукції концерну. Хіміків супроводжував Гіммлер. Начальник концтабору, намагаючись догодити Гіммлеру, вислужитися перед ним, наказав відібрати триста дівчат-в'язнів, і всіх їх було отруєно «циклоном». Дівчата померли в страшних муках. Після цієї поїздки брат покінчив життя самогубством.

Перед хіміками ж виступив Гіммлер і сказав, що «циклон» надзвичайно разюча зброя. Вона вже знищила півтора мільйона ворогів великої Німеччини. І цю зброю необхідно вдосконалювати, зробити її ще могутнішою, здатною очистити життєвий простір від неповноцінних рас та народів.

Незадовго до своєї смерті брат говорив мені: «Нас ошукали! Ми створюємо отруйні речовини, якими вкорочують життя мільйонам невинних людей! Їх вина полягає в тому, що вони за божевільним маренням Гітлера не належать до вищої раси. Наш батько казав правду! Німеччиною керує шизофренік, агресивний маніяк, кровожерний убивця!»

Після смерті Конрада я продовжував працювати в лабораторії. Потім нам стало відомо про підготовку операції «Сахара» та про створення складу хімічної зброї на Татарському острові.

— Кому це нам, гер Шредер? — уточнив Святий.

— Підпільній партійній організації, — відповів Шредер, — якою керує товариш Курт. Маленький Садівник. Німецькі комуністи продовжують боротьбу в глибокому підпіллі. За рішенням партійної організації я й прибув на острів, одержав завдання встановити зв'язок з місцевими партизанами і повідомити їх про намір фашистів застосувати зброю масового знищення. Я весь час чекав вашого зв'язкового. Добитися відрядження на Татарський острів мені допомогла й несподівана нагорода. Моє прохання послати на Східний фронт було розцінене як високий патріотичний прояв.

— Скажи, Юрку, — звелів хлопцеві Святий, — що партизани дуже вдячні геру Шредеру за допомогу, за вияв інтернаціональних почуттів. Я все розповім партизанським командирам, доповім про план захоплення підземель Татарського острова. Про своє рішення повідомимо його найближчим часом. До Шредера прийде наш зв'язковий, пароль нам відомий.

Юрко переклав слова Святого, і Шредер з вдячністю відповів:

— Я зворушений вашим довір'ям і з нетерпінням чекатиму зустрічі.

Загрузка...