Татарський острів

Розділ сімнадцятий ВІЗИТ ДІТМАРА

…Поснідавши, Юрко зібрався поратися по господарству. Почистив, нагодував та напоїв коней, вивів їх на луг, пустив на соковиту отаву. Потім заходився чистити стійло корови, а заодно почистив і хлів. У повітці в кутку лежала невеличка купка дров. Треба їхати в ліс, бо на зиму потрібно три, а то й чотири вози дров. І діду Захарку пообіцяв привезти. У Вовки теж з паливом туго. Фашисти заборонили без дозволу коменданта навіть потикатися в ліс, зрубати хоча б невеличку сухостоїну. Потрібен дозвіл коменданта Штарка. Дозвіл на збирання хмизу дає староста. А якщо поліція спіймає когось з в'язкою сухого паліччя — лиха не оберешся.

Що не робив Юрко, а думка поверталася до вчорашніх подій. Хлопець мимоволі прислухався, чи не гудуть машини, чи не їдуть у село карателі. Жандарми, мабуть, вже шукають рудого шарфюрера та есесівця-перекладача в чорних окулярах, наводять довідки, куди поділися, чому не повернулися своєчасно в район. І Кузьма Карпухно, і жінки, які були на поромі, підтвердять, що німці поїхали, вони їх перевезли через Прип'ять. Цікаво було б дізнатися, як тепер розгорнуться події. Варто піти в старостат, повештатися там, послухати. Юрко вже й кашкета одягнув, як до хати зайшов швець Семен Яхно. Привітавшись, він без запрошення сів на лаву, поставив біля ніг кошик, виплетений з білої лози, й одразу ж заговорив:

— Ви вже звиняйте, що, як той ведмідь на пасіку, внадився до вас по рибу. Знову моя стара прихворіла і попросила зварити риб'ячої юшки. От і довелося позичати в Сірка очі. Та не думайте, я в боргу не лишуся — пошию вам яку завгодно взуванку.

— Що ви, Семене Даниловичу, — відказала Юркова мати, — це ми ваші боржники. Що б і робили, якби не ви? Довелося б, мабуть, ходити в личаках. Я часто вас згадую та дякую.

Юрко виніс з льоху кошик із свіжою рибою, густо притрушеною яскраво-зеленою кропивою, поставив перед шевцем:

— Беріть усю, в нас ще один кошик лишився. Швець поглянув на рибу, взяв до рук кошика.

— Гарна риба. Одна в одну. Тільки, мабуть, і справді не донесу, бо тут її надто багато.

— Так я вам допоможу, — заспокоїв хлопець шевця, — скільки тут тієї дороги?

Марія Федорівна винесла з хатини вузлик солі, пляшку олії, вручила Яхнові:

— До риби треба сіль та олію.

Юрко з шевцем вийшли на вулицю, і хлопець допитливо поглянув на старого.

— Петрович прислав, — озвався той, — є якесь спішне діло. Зранку й послав, боявся, що можеш кудись піти з дому, а тут — горить.

— Що горить? — стурбовано запитав хлопець.

— Хіба я знаю? — знизав плечима швець. — Щось, мабуть, дуже припікає, коли Петрович собі місця не знаходить.

Далі йшли мовчки. Юрко міркував, чого це його так терміново викликає лейтенант? І чого хвилюється? Ніколи ще швець не говорив, що Петрович переживає. Мабуть, справді щось особливе трапилося.

Нарешті й хата шевця. Незчулися, як і дійшли. Лейтенант дійсно був схвильований. Ходив по хатині, міряв її з кутка в куток, прислухався. Побачивши Юрка, зрадів:

— Прийшов! Аж від серця відлягло: що, думаю, як немає тебе дома? Дуже ти мені потрібен. І перш за все хочу подарувати тобі годинник. Носи та пам'ятай Івана Петровича Вершину.

— Спасибі, — подякував хлопець, не стримуючи радості. — Гарний годинник. Тут позначено, який сьогодні день, рік і час. Не годинник, а календар.

— Швейцарський, — задоволено пояснив лейтенант. — Думаю, що він тобі не раз у пригоді стане. Яка не буде темінь — циферблат світиться, навіть секундну стрілку чітко видно. Недавно цей годинник належав ворожому офіцерові. Лежав у сумці новенький, у магазинній упаковці. Потім дістався мені. А тепер я з радістю дарую тобі за розум та кмітливість, які ти проявив, рятуючи вчительку. Карпухно розповідав мені, як побачив тебе в чорних окулярах та есесівському реглані, то ледве не впав з реготу. Думав, гестапо їде, а тут Юрко Береговий в лімузині возсідає. Добре ти придумав з тією машиною. Відвів від села страшну небезпеку.

Лейтенант швидко заходив по хатині, заговорив схвильовано:

— Знову показав свої зуби провокатор! Ледве не погубив перекладачку коменданта Штарка Віру Миронівну. Хто ж цей Рудий? Цей агент ще страшніший за Консула. Не можу збагнути, як йому пощастило вийти на Ольгу Трохимівну. Все ж ніби продумали, найменші дрібниці передбачили — і повний провал. Рудий зразу попередив карателів про місцезнаходження нашої розвідниці. Як же він довідався про цю таємницю?

Юрко мовчки дістав з кишень два пістолети системи «вальтер», поклав їх на стіл.

— Де ти їх узяв? — здивувався Вершина.

— У тих фашистів, що катували вчительку. Лейтенант узяв до рук зброю, оглянув, подякував:

— І ще велике тобі спасибі за Шредера. Піде тепер діло з Татарським островом.

Юрко мимоволі позирав на стіни хатини, прикрашені мідними блискітками. Як магніт, притягали вони до себе його увагу, примушували думати про нерозгадані таємниці загадкового підземелля.

— А зараз, Юрку, — наказав лейтенант, — піди та скажи матері, що ти цієї ночі не будеш ночувати дома, — хай не турбується. І ще передай їй спасибі за бинти. Зайди до Володі, попередь, щоб потрусив за тебе ятери і забезпечив коменданта Штарка свіжою рибою. О дванадцятій годині прийдеш до Гната Дяченка, що до війни садівником у колгоспі працював.

— Знаю, — відповів Юрко.

— А як прийдеш, — продовжував Вершина, — назвеш пароль: чи немає у вас на продаж сухих угорок. Зрозумів?

Юрко кивнув головою, що ж, мовляв, тут незрозумілого?

В точно призначений час Юрко прийшов до Гната Дяченка. Дяченко зустрів його на подвір'ї. Мабуть, уже чекав. Хлопець привітався, назвав пароль.

— Є угорка, а чого ж, — усміхнувся у вуса Дяченко. — Треба лише подивитися. Ходімо. — І повів Юрка до льоху у закутку подвір'я. Відімкнувши міцні дубові двері, відчинив одну половину й запросив:

— Заходь, там на тебе чекає чоловік.

Юрко спустився по крутих кам'яних східцях у просторий льох. Пахло кислою капустою, солоними огірками, картоплею. Гнат Миронович запалив огризок свічки, повів хлопця в дальній куток. Під стіною стояли порожні бочки.

— Допоможеш мені переставити тару, — попросив Дяченко.

Юрко швидко переніс бочки до протилежної стінки. Дяченко підняв старі двері, на яких стояли бочки, під ними відкрилася округла дірка. Він заглянув у неї, запитав:

— Чи тут ви, хлопці? Не поснули?

— Тут, — почувся чийсь ніби знайомий голос.

— Зустрічайте гостя! — І до Юрка: — На тобі недогарок свічки і спускайся в каменоломні. Там драбина, побачиш. Свічку погасиш і залишиш біля драбини. Завтра вона тобі знову пригодиться.

Коли Юрко спустився донизу, у темряві блимнув кишеньковий ліхтарик, і до нього підійшов Леонід Поух, привітався, сказав:

— Іди за мною. Тут доведеться трохи помандрувати, переходити з однієї штольні в іншу.

Юрко з цікавістю оглянув підземелля. Це була закинута виробка. На кам'яній стіні лишилися давні жерстяні каганці. У них наливали лій, запалювали і при такому світлі добували камінь.

Поух вивів Юрка з виробки, і вони потрапили в нешироку, довгу штольню. По обидва боки темніли чорні отвори. Юрко ніколи не був у цій частині каменоломень, навіть не думав, що вони підходять до горішньої частини села.

Поух зупинився, подав Юрку ліхтарик:

— Присвічуй сам собі, бо тут дорога така, що можна й ноги поламати.

Промінь ліхтарика освітлює постать Поуха. У нього на грудях трофейний автомат, за паском три гранати з дерев'яними ручками.

— Поліцаї внадилися, — пояснив він, — як ті хорти, винюхують каменоломні. Так ми їм трохи всипали. Тут чотири бобики й лишилися. Тепер охороняємо вхід біля Вільхового болота. І зброю тримаємо на всякий випадок.

Поух вивів Юрка з однієї штольні в іншу, не перестаючи, розповідав:

— Фашисти думають, що ми тут отаборилися. От і послали поліцаїв. Тепер, мабуть, підірвуть вхід в каменоломні. Хай підривають, нам ще краще буде.

Кам'яний коридор повернув праворуч і вивів до знайомих виробіток. Поух зайшов у глухий закапелок, натис на мідні блискітки, зачекав, поки повернулася масивна брила, запросив Юрка:

— Проходь, бо скоро тобі доведеться заступати на чергування, а відпочити після нашої мандрівки теж не завадить. Незабаром мають приїхати гості, а може, вже й приїхали.

Юрко зайшов у кам'яний коридор. Промінь ліхтарика освітив гладенькі, ніби відполіровані, стіни, високе, хвилясте склепіння, підлогу, прикрашену кам'яними візерунками. Поух закрив хід до підземелля й попрямував до кімнати Червоної красуні. Тут нікого не було. На дивані лежали теплий кожушок, ватяні штани, на підлозі стояли валянці, підбиті грубою повстю.

— Одягайся, — наказав Поух Юркові, — бо в Квадратній кімнаті холодно. Посидиш годину — закоцюбнеш. А німці можуть і до світанку розмовляти.

Юрко переодягнувся, накинув на плечі кожушок і сів на диван. У цей час до кімнати зайшов незнайомий чоловік, побачив Юрка, привітався, заговорив привітно, незвично розтягуючи літеру «о».

— Гості до нас завітали! — промовив він, уважно розглядаючи Юрка. — Так це ти, мабуть, славнозвісний перекладач, знавець німецьких діалектів?

— Познайомтесь, товариші, — озвався Поух. — Це, Юрку, наш новий товариш Афонін Георгій Корнійович, недавно прибув з Великої землі. А це, — показав на Юрка, — наш юний друг — господар цього підземелля. Він відкрив його, розгадав таємницю мідних зірочок, знає історію палацу та села Жовтневого. Знайомий з Червоною красунею, вродливою таємничою дівчиною, навіть розмовляє з нею, правда, лише уві сні.

— Дуже радий познайомитися, — мовив Афонін, подаючи хлопцеві руку, і тут же запитав, показавши вказівним пальцем на стелю: — Чи все розумієш, що говорять гестапівці?

— Розумію, — відповів Юрко, радо відзначивши в думці про те, що там, у Москві, знають про них, керують ними, допомагають. У цьому й сила їх, підпільників та партизан, що ними керує партія, знаючі й мужні люди — комуністи.

— Молодчина, — похвалив його Афонін.

Поух весь час заклопотано зиркав на годинник, потім не витерпів і запропонував:

— Мабуть, ходімо, краще завчасно приготуватися до чергування, зайняти місця, поки в Зоряній ще немає фашистів. Щоб не проґавити жодного слова.

— Що ж, ходімо, — погодився Афонін, — хай Федір відпочине, бо вже третю годину куняє над мовчазною трубкою.

У Квадратній кімнаті за дубовим столом сидів Федір Горюнов, ще один розвідник стояв у коридорі, біля входу в кам'яну світлицю. Побачивши Юрка, Горюнов підвівся з стільця, міцно потис йому руку, привітно кивнув головою, мовляв, бажаю успіхів.

Юрко сів на важкий дубовий стілець, розіклав перед собою аркуші трофейного паперу з золотистими візерунками на краях, підсунув олівці. Поверхня стола була застелена повстю. «Зрозуміло, — збагнув хлопець, — впаде на неї олівець, ніхто в Зоряній не почує. І ліктем проведеш по поверхні столу, навіть шерхоту не буде».

Підлога в Квадратній кімнаті теж застелена повстяним килимом, а може, й не одним, бо ноги так і грузнуть у м'якій підстилці.

Юрко прислухався. В Зоряній — тиша. Навіть не чути, як поскрипує відчинене вікно, яке Маєр завжди тримає відкритим, щоб було більше свіжого повітря.

Фашисти не приходили. Юрко заходився розглядати Квадратне приміщення. Ні, не такою була ця кімната, коли вони вперше потрапили до неї з татом. У кутку тоді стояло широке дерев'яне ліжко, застелене барвистою ковдрою, на якій грубим шаром осіла курява. На килимі лежав синій, поїдений міллю та мишами, жупан, шапка з гострим шликом, галіфе з одірваною холошею. Поряд з ними купа гвинтівок та шабель, пересипана позеленілими обоймами патронів. На столі стояв станковий кулемет, стрічка з патронами, бляшанка з мастилом.

Пригадав Юрко, як ще в перші дні ворожої окупації проникли вони з Вовкою в Зоряну кімнату і понаносили сюди, в Квадратне приміщення, повно припасів з ворожого складу. Наскладали ящиків з цукерками, печивом, шоколадом. Смачні були цукерки, особливо оті шоколадні, в голубих обгортках. І зараз би не завадило з'їсти одну-дві. Завжди хочеться їсти, як немає чого робити. Нудно Юрку сидіти біля мовчазної трубки, виточеної з якогось червоного, нетутешнього дерева. Може, й не приїде Дітмар, передумає, а може, розмовлятиме з Маєром в його службовому кабінеті.

Юрко поглянув на годинник. Циферблат світився рівним, зеленкуватим блиском. Зараз рівно три години. Прибув чи не прибув Дітмар до палацу?

Тільки про це подумав, як почувся скрип дверей і до Зоряної зайшли люди. Юрко взяв у руку олівець і аж закам'янів від напруги.

— Прошу вас, мій дорогий генерале, — заговорив улесливим голосом Маєр, — я радий знову прийняти вас у своїх скромних апартаментах. Кожен ваш приїзд — велике свято.

— Який чудовий стіл чекає на нас! — донісся з трубки бас Дітмара.

— Я радий, мій учителю, — запобігливо сказав, — що вам подобається цей скромний стіл.

— Скромний? — обурився Дітмар. — Це просто царський стіл! Але я теж, Отто, привіз новини, які не поступаються перед цими напоями та наїдками. Чудові новини! Хоча деякі з них і мають небажаний гіркуватий присмак. Та що поробиш, мій друже? Перемагає не той, хто вважає себе володарем світу, а той, хто зуміє пристосуватися до реальних обставин і примусити їх працювати на свою користь.

— Прошу вас, мій генерале, — запросив Маєр, — до столу. Я хочу з великою вдячністю піднести келих за ваше здоров'я, мудрість і прихильність до свого учня.

У Зоряній зарипіли стільці, почувся брязкіт посуду, дзенькіт виделок, мелодійно забриніли кришталеві келихи.

— За ваше здоров'я, мій генерале!

— Дякую, Отто!

На хвилю в Зоряній настала тиша.

Юрко напружено тримав у руках гостро заточений олівець, готовий записати далі розмову фашистів.

— Ще один келих, мій генерале, — припрошував Маєр, — за ваш візит, за наше побачення, за успіхи!

— Досить! — відказав Дітмар. — Ми ще маємо час. Зараз поговоримо про справи. Їх у нас, на жаль, дуже багато, і не всі приємні. Справи ці необхідно вирішувати негайно, бо завтра буде пізно. Але перш, ніж розпочати нашу розмову, раджу вам, гер полковник, ознайомитися з однією стенограмою. Коли Гіммлер переглянув ці папери — він ледве не збожеволів од люті. Прочитай, Отто, цей просто рятівний для нас документ.

У Зоряній настала тиша. Тільки тихо поскрипувала рама відчиненого вікна. Мабуть, Маєр читав. Нарешті пролунав його схвильований голос:

— Яка витончена підлість! Тепер усе зрозуміло! Наказ фон Лау про вивезення «чорних кентаврів» на аеродром однією групою не був випадковим! Це була свідома послуга більшовикам! Який жах! Бригаденфюрер військ СС — зрадник! І не просто зрадник, а спільник комуністів! Нікому не можна вірити, ні на кого не можна покладатися! І я ледве не став жертвою цієї підступної змови. Мене знову рятує воля провидіння! Бідний гер Зіферт! Він так любив життя і так хотів жити! Фон Лау продав його за якусь мізерну суму!

— Дай мені сигару, Отто, — попросив Дітмар. — Мушу сказати, що твоє жалібне волання ні до чого! Дочитай стенограму до кінця, і поговоримо про більш реальні речі. Наслідки зради фон Лау стосуються твоєї кар'єри, і стосуються безпосередньо. Скажу відверто. Гіммлер ще недавно вимагав відправити штандартенфюрера Маєра на Східний фронт, у Сталінград, але тепер це минулі події. Вони нагадують лиховісний сон. Проте висновки з цих подій необхідно зробити! І діяти! У нас дуже мало часу! Лише один рік! І суть справи полягає в тому, чи зуміємо ми вкластися в цей строк?

— Нічого не розумію, мій генерале!

— І не треба зараз розуміти, — відповів Дітмар, — на все свій час! Спершу дочитай стенограму таємної партизанської наради.

У Зоряній знову настала тиша, лише час від часу чулося шарудіння паперів, поскрипувало вікно. Юрко сидів непорушно, ніби закам'янів, чекав продовження розмови між фашистами. Цікаво, чому Дітмар запевняє, що в них мало часу — лише один рік.

— Я прочитав, мій генерале! — нарешті почувся розгублений голос Маєра. — Для мене подібний фінал фон Лау — кричуща несподіванка!

— Ситуація дійсно незавидна, — погодився Дітмар, — особливо для Гіммлера. Фон Лау — його людина, його вихованець. Він довго працював у канцелярії рейхсміністра.

— Страшні речі, сумні речі, — простогнав Маєр.

— Зараз крізь густе сито пересіюється контингент розвідувальних шкіл, — озвався Дітмар. — Всі, хто був рекомендований до них фон Лау, відсіюються і направляються на додаткову перевірку в СД. Всіх учнів школи «Вольф», рекомендованих фон Лау, необхідно терміново вивезти в Київ.

— Невже це правда, мій генерале?

— Що ти маєш на увазі, Отто, в чому сумніваєшся?

— У зраді фон Лау, — відповів Маєр. — Не міг він перекинутися до більшовиків, не міг допомагати комуністам.

— Чому?

— Генерал військ СС, — роздумливо почав Маєр, — досягнув таких життєвих вершин, осяяний славою, і став зрадником, коли наші солдати вийшли на береги Волги. Ми перебуваємо на порозі перемоги — і в цей час стати зрадником?

Дітмар голосно зареготав:

— О свята простота! Ми, Отто, на порозі поразки! І це вже не вигадка, а справжня реальність. Ми не маємо змоги взяти Сталінград! Немає ні живої сили, ні техніки. Не за горами — зима! Паулюсу необхідно відводити війська від Волги! Це єдиний шлях врятувати наших солдатів! Але хто відважиться сказати цю гірку правду Гітлеру? Хто? Кожен, хто осмілиться зробити таку заяву, буде оголошений державним злочинцем і страчений. Ми програли війну з більшовиками!

— Невже всьому кінець? — не вірив Маєр. — Невже боротьба між нами і комуністами вирішується на їхню користь?

Дітмар заперечив:

— Ні, такого я не скажу. Програш Гітлера ще не означає остаточної перемоги комуністів.

— Не розумію, мій генерале!

— Тут немає чого розуміти, — роздратовано кинув Дітмар. — Ми будемо продовжувати боротьбу проти більшовиків. І вже зараз дещо робимо… Адже ніякого миру між нами і комуністами бути не може. Саме з цієї незаперечної істини ми й повинні робити належні висновки. З часом окресляться й наші майбутні позиції. Я певен, що фашизм не зникне безслідно. Він і далі протистоятиме комунізму, можливо, дещо зовнішньо зміненим, але непорушним у своїй суті. У збереженні фашизму кровно зацікавлені всесильні монополії, особливо військово-промислового комплексу, а це — основна сила провідних капіталістичних країн. Нас обов'язково будуть рятувати і підтримувати.

— Так, мій генерале, — непевним голосом озвався Маєр, — звичайно, ще не все втрачено. Але мене охоплюють відчай та страх, коли починаю думати про наше майбутнє.

— Солдат не повинен відчувати страху, — різко кинув Дітмар, — бо тоді він перестає бути вояком.

— Звичайно, — пожвавішав Маєр, — у нас немає особливих підстав для відчаю. Німецькі солдати вийшли на береги Волги. Вермахт здобув історичну перемогу.

— Не історичну, а скоріше — істеричну, — глузливо зауважив Дітмар, — бо наслідки походу на схід вже давно вирішені. І вирішені не на нашу користь. Ми програли війну. Отже, будь-які розмови про історичні перемоги — безпідставні.

— Але Сталінград має впасти з дня на день, мій генерале! Це реалія, яку важко заперечити!

— А що далі? — байдуже запитав Дітмар. — Що нам дасть захоплення цього міста? У нас немає сил для форсування Волги та виходу до Уралу. А за Уралом ще лишається величезна територія.

— Фюрер дав наказ форсувати Волгу!

— Ну й що? — перебив Маєра Дітмар. — Я з таким же успіхом, гер Маєр, можу наказати вам взяти на спину цей палац, в якому ми зараз перебуваємо, і перенести його у ваш маєток, який, як мені відомо, розташований неподалік Мюнхена. Чи спроможні ви, при всьому бажанні, виконати цей безглуздий наказ? Повторюю — ми програли війну.

— Що ж нас чекає в майбутньому? — розгублено озвався Маєр.

— Продовжимо нашу боротьбу, — відповів Дітмар, — але в інших умовах. Боротися з комунізмом необхідно більш підступною та витонченою зброєю. Я привіз надзвичайно секретні інструкції, і завтра ти з ними мусиш докладно ознайомитися. Ми ще не закінчили цю війну, а вже посилено почали готуватися до нової, яка, будемо сподіватися, виявиться більш щасливою для нас. Настав час готувати нову зброю для нової війни.

— Ви маєте на увазі, мій генерале, зброю, яку невдовзі завезуть на Татарський острів?

— Дурниця! — заперечив Дітмар. — Я більш ніж певен, що всі ці «Табун-5» та «Табун-10» неспроможні змінити хід війни на нашу користь. Якщо нам пощастить очистити тили наших військ від партизан — то цією «перемогою» ми продовжимо на якийсь час свою власну агонію. У майбутній боротьбі нам необхідно скористатися іншою зброєю. У відкритому бою ми ніколи не подолаємо комуністів. Доказ — нинішня війна.

— Яка ж нова зброя буде застосована?

— Нарешті, — пожвавішав Дітмар, — ми зможемо перейти до більш конкретної розмови, яка стосується нас безпосередньо.

— Я слухаю вас, мій генерале.

— Нова зброя, яку я маю на увазі, буде використана проти комуністів у далекому майбутньому. Вона має знешкодити тих росіян, які ще не народилися і не скоро з'являться на світ. Зброя буде діяти через два-три десятиліття.

— Знову нічого не розумію, мій генерале! — розгубився Маєр.

— Зараз я тобі все поясню. У відомстві Гіммлера створено велику групу під керівництвом бригаденфюрера фон Крігера. Її завдання — планування майбутніх політичних, ідеологічних, економічних диверсій на територіях, які знаходитимуться під контролем комуністів. Наш противник повинен бути знекровленим і розкладеним зсередини. Він мусить втратити так званий революційний ентузіазм, віру в комунізм. І наш удар необхідно спрямувати проти молодого покоління. Проти тих, хто не стикався віч-на-віч з нами і не має про нас достатньої уяви. Молоді, яка житиме у майбутньому в соціалістичних країнах, необхідно всіляко прищеплювати ниці, тваринні інстинкти, виховувати в неї агресивність, цинізм, вороже ставлення до старших поколінь, до їх здобутків, зневагу до вітчизняних героїв, тамувати почуття патріотизму. Спадкоємці солдат нинішньої Червоної Армії не повинні проявляти героїзм, закривати своїми грудьми амбразури, безстрашно вмирати за свою Вітчизну. Наступні покоління росіян повинні переродитися, забути про такі поняття, як честь, совість, вірність, обов'язок! І наша розвідка вже сьогодні думає, як здійснити цей задум, втілити його в життя!

— Я не покладаю особливих надій на розклад більшовиків, — озвався Маєр, — і вважаю, що всі розрахунки групи фон Крігера приречені на провал.

— Не перебивай, — зауважив Дітмар. — Зараз певні завдання покладаються й на штандартенфюрера фон Маєра.

— Слухаю, мій генерале! Я готовий виконати будь-яке ваше доручення! — покірно виголосив Маєр.

— Нині у всіх школах СД, — повідомив Дітмар, — створюються групи слухачів «Альфа». Завдання випускників цих груп провадити активну підривну роботу на ворожих територіях в далекому майбутньому. І основна увага звернена, зрозуміло, на Росію. До групи «Альфа» набирається лояльна, перевірена молодь віком від 18 до 25 років. Наші вихованці зможуть виконувати поставлені перед ними завдання на протязі трьох, а то й чотирьох десятиліть. Головне — посадити дерево, виростити сад, а плоди — будуть! От ми й приступаємо до закладки своїх «садів». Слухачі групи «Альфа» прибудуть до школи «Вольф» через місяць, зараз іде остаточне формування цієї групи. Гра, як кажуть, варта свічок. Один наш суперагент Рудий чого вартий! Він ще зовсім молода людина, а вже має неабиякі заслуги перед рейхом. Це людина без нервів, без совісті, без серця, зіткана з підступу та підлості. Саме такі особи потрібні нам для майбутніх диверсій.

— Не вірю я зрадникам, мій генерале!

— Чому? — здивувався Дітмар. — У Рудого немає шляхів до відступу. Він змушений служити нам до останнього подиху. Рудий зрадив усіх, кого міг, навіть своїх рідних. Зараз ми повинні створити йому переконливий ореол героя. Він уже «потерпів» від фашистів! Карателі розстріляли його рідних! І ніякі чекісти не зможуть додуматися, що сам Рудий попросив гестапо ліквідувати своїх родичів, бо вони дізналися про його зв'язок з нашою розвідкою і намірялися повідомити про його зраду партизанів.

— Страшні часи доводиться нам переживати, — приречено промовив Маєр. — Що тепер всі ці «руді», «зелені», «консули», коли нас чекає неминуча поразка? Я звик вважати цей палац своїм, мріяв мати тут власний маєток, навіть вибрав місце на березі Прип'яті площею в сто гектарів.

— Краще, гер Маєр, думати про наші здобутки, ніж утрати, — порадив Дітмар, — думати про поліпшення свого становища, а не про його погіршення. Ще недавно вам загрожувала особиста катастрофа. У вас були всі підстави потрапити в штрафний батальйон рядовим солдатом і опинитися на берегах Волги. І ви повинні радіти, гер Маєр, що вас минула чаша сія. Зараз нам буде значно легше. На місце фон Лау призначено колишнього мого підлеглого, генерала Лютца Шварца.

— Яка кара чекає фон Лау? — запитав Маєр. — Невже його, генерала, пошлють рядовим на Східний фронт і він опиниться в штрафному батальйоні?

— Фон Лау не став чекати кари, — байдуже відповів Дітмар, — він отруївся ціаністим калієм, коли в нього на квартирі знайшли значну кількість золотих монет, «подарованих» більшовицькою розвідкою. Фон Лау зрозумів, що він програв свій бій — остаточно і безповоротно. Жах! Німецький генерал — співробітничав з більшовиками!

— Така блискуча кар'єра і такий безславний кінець, — розгублено промимрив Маєр, — доля й справді грає людиною, як їй забажається. Що, якби з Москви не прибула група особливого призначення, а її керівник не вирішив провести розширену нараду цих бандитів? Страшно й подумати про можливі наслідки. Я маю бути до кінця зобов'язаний Консулу за порятунок.

— Життя, — підхопив Дітмар, — це боротьба за існування, і не варто, мій друже, все близько брати до серця. Не такі вже безнадійні наші справи, як це може здатися на перший погляд.

У Зоряній почулися удари годинника. Юрко нарахував вісім. Отже зараз вісім годин вечора. Розмова триває вже три години. Від напруги стугонить у скронях.

— Скажу тобі, Отто, — вів далі Дітмар, — що ми вже проводимо таємні переговори з представниками американської розвідки. Переговори проходять успішно. Не тільки ми боїмося та остерігаємося більшовиків — їх побоюються й наші противники. А зараз, мій полковнику, я вручу вам невеличкий, але бажаний дарунок.

Почулося якесь шарудіння, скрипнув стілець, клацнули замки портфеля.

— Візьми, Отто, — прогудів Дітмар. — Це тобі чек на п'ятдесят тисяч доларів, виручених від продажу фунтів стерлінгів з «монетного двору» пана Хоткевича. Їх прийняли без будь-якої підозри. Ніхто з касирів навіть не міг подумати, що ті фунти виготовлені не в Лондоні, а в глухому селі, оточеному непрохідними болотами!

— Я вам вельми вдячний, мій генерале, — догідливо промовив Маєр, — ви маєте добре серце і щедру руку.

Дітмар же вів далі своє:

— Нам необхідно поспішати, якщо ми хочемо оволодіти скарбами пана Хоткевича. У нас дуже мало часу. Через рік на береги Прип'яті прийдуть більшовики, і нам доведеться назавжди попрощатися з цим чудовим таємничим палацом та його загадковими підземеллями, ми програємо, мій друже, нашу власну «війну». А це дуже й дуже небажано. Що нас чекає на старість? Пенсія, з якої будемо економити кожен пфенінг. Зараз всі зусилля бажано спрямувати на пошуки скарбу пана Хоткевича. Мусить же залишитися якась ниточка, якісь очевидці… Нам навіть невідомо, чи збереглася зараз фальшивомонетня, в якій колись вироблялися фунти стерлінгів.

— Збереглася, мій генерале, — запевнив Дітмара Маєр. — її не затопили підземні води. Там і зараз зберігається близько мільйона фунтів. Нарешті маємо достовірні відомості.

Юрко мало не прикипів до трубки. Невже фашистам пощастило довідатися про таємницю підземелля? Новина була настільки несподіваною, що хлопець мало не заціпенів від слів Маєра.

— Звідки ці відомості? — зацікавився Дітмар. — І наскільки вони достовірні? Можливо, це якась чергова вигадка?

— Ні, мій генерале, — впевнено відповів Маєр, — затоплені лише льохи під Білою вежею, а підземелля збереглося. До нього веде таємний хід із старих каменоломень.

— Це сенсація! — зрадів Дітмар. — Хто ж дістав ці відомості?

Маєр одразу ж пояснив:

— Житель села Відрадне Никон Шудря, старший брат дворецького пана Хоткевича. Він здався в полон під Харковом, виконав ряд доручень нашої розвідки, і його відпустили до своєї родини. Никон Шудря був лакеєм пана Хоткевича, користувався його особливим довір'ям. Він часто бував у підземеллі, знає його розташування, неодноразово працював у фальшивомонетні. Чудово володіє німецькою мовою, яку вивчив, коли разом з паном перебував у Німеччині. Пан Хоткевич навчався в Лейпцігському університеті і тримав при собі цього лакея. Шудря запевняє, що залиті лише льохи під Білою вежею, а в підземелля, зокрема в фальшивомонетню, не потрапила жодна крапля води.

— Це вже якийсь проблиск, — зрадів Дітмар, — таємниця підземелля набуває реальних обрисів. Де ж вхід до фальшивомонетні?

— На жаль, його точного місцезнаходження він не знає. Дітмар вилаявся.

— Тож виходить, що всі скарби пана Хоткевича втрачені для нас назавжди і безповоротно?

— Не зовсім так, — заперечив Маєр, — мені пощастило роздобути ще триста тисяч фунтів стерлінгів.

— Ні, ви геній! — вигукнув Дітмар. — Де ж цей скарб?

— У моїй опочивальні. Ними забито сейф, валіза, шухляди письмового стола.

— Яка необережність! У нас були наміри провести обшук опочивальні гера Маєра. І його відмінили після одержання стенограми Консула. Досить було б натрапити на фунти — і штандартенфюрер Маєр був би розстріляний. Навіщо цей непотрібний риск?

— У мене не було іншого виходу, — пояснив Маєр. — Я спокійний лише тоді, коли пачки купюр лежать у моєму сейфі. Я знав, що мені загрожує смертельна небезпека, але не міг діяти інакше.

— Розумію, Отто, — примирливо сказав Дітмар, — не тримати під рукою такий скарб — важко. Але все одно треба бути обережнішим. Що ж ти думаєш робити з цими грішми?

— Вручити їх вам, мій генерале!

— Спасибі, Отто! Тижнів через два фунти стерлінгів опиняться в Женеві. Ми покладемо на наш рахунок досить солідну суму. І все ж варто прискорити пошук скарбниці пана Хоткевича. Зайве багатство ще нікому не зашкодило. Найкраще було б прислати роту есесівців і хай би вони дослідили старі каменоломні. Але… тоді знайдені скарби пропливуть мимо наших рук. Тут потрібен інший підхід. Варто пообіцяти Шудрі земельний наділ, завербувати його, як агента…

— Уже завербовано, — повідомив Маєр.

— Доручити йому, — повчав Дітмар, — вивідати в колишньої прислуги панів Хоткевичів все, що їм відомо про це підземелля. Щось же мусить лишитися! Фунти пана Хоткевича не дають спокою нашим колегам. До мене дійшли відомості, що їх пошуки проводить п'ятий відділ фон Брауна. Перевірте, чи не є Шудря агентом цього відділу.

— Не думаю, мій генерале!

— Чому?

— Никона Шудрю привів до мене його брат Семен, який вручив мені мішок фунтів стерлінгів. На допиті в гестапо він нічого, як нам відомо, не підтвердив, жодним словом не обмовився про це. І він розповів Никону Шудрі про своє доброзичливе ставлення до пана Маєра. Адже я повернув йому млин, олійницю, наказав виділити невеличку земельну ділянку. Ці люди не можуть діяти проти нас. Вони вже зв'язані з нами одним ланцюжком.

— Звичайно, звичайно, — роздумливо промовив Дітмар, — у твоїх міркуваннях є логіка. Думаю, що Никон Шудря не видасть свого брата, якщо йому відома ця таємниця. Отже, необхідно доручити Никону Шудрі займатися підземеллям.

— Я вже це зробив, мій генерале, — шанобливо відповів Маєр, — і він почав діяти. Наш агент Никон Шудря, псевдонім його — Бунт, поїхав до Києва, щоб зустрітися там з колишнім механіком панів Хоткевичів, який нібито лагодив таємні замки кам'яного підземелля. До війни цей механік, досить уже літня людина, жив у Києві. Його адреса відома Никону.

— Чудово! — вигукнув Дітмар. — А коли нам стане відомою таємниця підземного ходу, — механіка і всіх причетних до цього — розстріляти!

— Звичайно, — погодився Маєр, — зайві свідки нікому не потрібні!

— Тепер про інше, — перебив його Дітмар. — Треба представити до нагороди Рудого та Консула! Завдяки Консулу усунено фон Лау! Ще більші надії подає Рудий. Я просто в захопленні від цього агента. До речі, він врятував мені життя, коли повідомив про поставлену міну на шляху до Татарського острова. І ми повинні бути вдячні тим, хто нас рятує й підтримує в цьому більшовицькому пеклі. У своєму останньому донесенні, яке я прочитав, Рудий радить усунути чекіста Вершину, нашого давнього противника. І він має рацію. Рудий підозрює, що Вершина натрапив на його слід, здогадується про його стосунки з СД.

— Рудий всіх підозрює, — незадоволено проказав Маєр, — бо він усіх боїться! У нього почали здавати нерви!

— Ні, — заперечив Дітмар, — я переконаний, що люди, які пішли до нас на службу, взагалі не мають нервів! Досить цим людям мати нормальну нервову систему — і вона тут же згорить, перетвориться у попіл. Вершина справді не довіряє Рудому. І якщо нам пощастить знешкодити цього набридлого лейтенанта, то Рудий зможе потрапити в партизанську розвідку і матиме широкий доступ до її таємниць. Зараз становище Рудого значно погіршилося. Не виявляють партизани особливої довіри і до Крота.

— Цілком підтримую вас, мій генерале, — шанобливо озвався Маєр, — а для цього необхідно хутчій почати процес над підпільницями, захопленими на нашому аеродромі. Тут є можливість звинуватити дочку Вершини і самого Вершину у зраді, видати їх за наших спільників.

— Не заперечую, — байдуже буркнув Дітмар, — хоча й не бачу великої необхідності в цьому процесі. Зараз необхідно було б ліквідувати полковника, який прибув з Москви і сидить на Васильківських Дачах. Добре було б ліквідувати і всю диверсійну групу. Вона прибула для виконання особливо важливого завдання. Як видно з стенограми Консула — для посилення диверсій на залізницях. Але я певен, що тут криється щось інше, хоча й на залізниці почастішали випадки диверсій. За останній час під укіс пущено дванадцять ешелонів. Знову ми відчуваємо сталеву руку Москви. А зараз ця група готує нам якусь нову, дошкульну каверзу!

— Чому ви так вважаєте?

— Інтуїція, мій дорогий Отто, — відповів Дітмар, — досвід і нове повідомлення Консула. В загін Коваленка привезено п'ятдесят комплектів есесівських мундирів. Зараз вони на складі. Постає питання — навіщо лісовим бандитам ці мундири? Відповідь — під виглядом есесівців вони намагатимуться проникнути на якийсь важливий об'єкт.

— Можливо, вони готуються напасти на Татарський? — висловив припущення Маєр. — Недавно поблизу острова було помічено лісових бандитів. Вони шукали підходи до наших укріплень.

— Ці фанатики здатні на все, — згодився Дітмар, — хоча для захоплення Татарського острова потрібно не менше полку гарно озброєних солдат. А може, вони дізналися про будівництво таємного аеродрому «Ост», про гігантські підземні ангари та склади і думають під виглядом есесівців проникнути туди? Що буде, як вони замінують ангари і висадять їх у повітря?

— Не думаю, мій генерале, — засумнівався Маєр, — підходи до цього об'єкта надійно охороняються. Два батальйони есесівців працюють там під виглядом полонених норвежців. Ні, — впевнено мовив він, — таємниця аеродрому «Ост», який незабаром має вступити в дію, — невідома партизанам. Ніякої діяльності їх розвідки не помічено. Населення навколишніх сіл переконане, що це табір для військовополонених.

— Все одно нам треба бути готовими до будь-яких несподіванок, — сказав Дітмар. — Варто заслати в загін Коваленка групу Крайза. Дальше зволікання — неприпустиме! Накажи, Отто, подати свіжу каву.

Двері до Зоряної прочинилися, в кімнату хтось зайшов.

— Подати каву! — наказав Маєр.

У Зоряній якийсь час панувала мовчанка.

— Гарна кава! — нарешті знову почувся голос Дітмара.

— Бразільська, — пояснив Маєр, — привіз її ще в позаминулому році, коли подорожував по Аргентіні та Парагваю.

— Чудові, екзотичні землі, — озвався Дітмар, — я із великим задоволенням купив би маєток за океаном. Це значно безпечніше, ніж мати сто гектарів на березі Прип'яті… Дехто з наших уже побудував свої вілли в Парагваї, подалі від допитливих людських очей. Чи все ми вирішили та обміркували?

— Здається все, мій генерале, — завагався Маєр, — крім однієї моєї пропозиції…

— Якої?

— Я дуже прошу вас, гер Дітмар, дати дозвіл на проведення процесу над місцевими підпільницями, серед яких перебуває дочка чекіста Вершини. Їх необхідно перевезти з Майданека до Києва, судити, широко висвітлити процес в окупаційних газетах.

— Я вже казав, чи не буде зайвою ця комедія? — засумнівався Дітмар. — Процес! Суд! Газети! Зайве розголошення про діяльність ворожого підпілля! Та й хто такий цей нікчемний плебей — Вершина, щоб приділити таку увагу його персоні?

— Це підступний і нещадний ворог!

— Хай і так, — погодився Дітмар, — чому ж він до цього часу ще не знищений? Чому штандартенфюрер приділяє цій персоні таку велику увагу?

— Для цього є неабиякі підстави, — проказав Маєр, — я хочу відплатити цьому Вершині! І моя помста має бути страшною та дошкульною! Убити — це надто легка кара для нього! Ні, хай він живе і тліє від зневаги та презирства своїх однодумців.

— Навіщо зайві емоції? Невже барон фон Маєр хоче викликати на дуель колишнього наймита Вершину?

— Я колись розповідав вам, мій генерале, — глухо заговорив Маєр, — що в 1918 році мені вже довелося бути в селі Відрадному. Штаб полковника Корфа знаходився в цьому палаці. Пан Хоткевич люб'язно поселив мене в цій незвичайній Зоряній кімнаті. У полку гера Корфа служив і мій старший брат, обер-лейтенант Якуб Маєр. Він загинув від руки бандита Вершини. Цей розбійник зарубав Якуба на моїх очах. І я нічого не міг вдіяти. На нашу роту напало надто багато бандитів. Я теж ледве не поліг в тому бою. Мене порятував пан Хоткевич. Він застрелив трьох розбійників, поранив Вершину, прикрив своїми козаками нашу роту. Пан Хоткевич і розповів мені, хто зарубав мого брата Якуба. Цей Вершина підлітком чистив картоплю на кухні панів Хоткевичів. Моя мати, дізнавшись про смерть Якуба, захворіла і невдовзі померла.

— Розумію твої почуття, — співчутливо сказав Дітмар, — ти хочеш відплатити за смерть брата.

— Так, мій генерале, — відповів Маєр, — за смерть Якуба, за передчасну смерть моєї матері. Але не тільки помста примушує мене просити вас про влаштування суду над диверсантами. У мене є й інші рахунки з чекістом Вершиною. Я відчуваю, що він, як той павук, снує навколо мене підступну павутину. Я певен, що всі мої невдачі пов'язані з цим нікчемним лейтенантом. Він зумів створити розгалужене підпілля, він має своїх людей у Києві. Я певний, що це він, Вершина, причетний до загибелі «чорних кентаврів». У мене таке відчуття, що цей чекіст пильнує за кожним моїм кроком, прислухається до кожного мого слова. У нього дуже багато спільників! Дуже! Вся агентурна сітка бандитів знаходиться в його руках. Він діє кмітливо, підступно, дошкульно!

— Тоді пора його прикінчити! — порадив Дітмар. — Знешкодити і забути!

— Ні, мій генерале! — вигукнув Маєр. — Цим ми зробимо лише послугу нашому ворогу! Так, так, послугу! Вершина загине і буде вважатися героєм! Нам просто необхідно оголосити Вершину зрадником. Я прошу вашого дозволу, мій генерале, створити фальшиве досьє на Вершину і приписати йому заслуги Консула, Рудого, Крота. Потім це досьє повинно «випадково» стати відомим більшовицькій розвідці.

Дітмар промовчав, мабуть, обмірковував пропозицію Маєра.

— А чого? Чудова думка! — нарешті погодився він. — Це прояв справжньої вищої математики. Але я змушений погодити це питання в Берліні! Гра, як кажуть, варта свічок! Тепер підемо далі. Що робить наш старий знайомий гауптштурмфюрер Блахе?

— Виконує ваше доручення, — хутко відповів Маєр, — працює заступником начальника сільської поліції. Він опитує всіх, хто працював у панів Хоткевичів, бесідує з літніми людьми, дає належні доручення нашим агентам. Гауптштурмфюрер знайшов жителя села, який нібито знає шлях, щоб проникнути в фальшивомонетню пана Хоткевича. Блахе чудово пристосувався до місцевих умов, особливо серед різних покидьків злочинного світу; ніхто навіть не підозрює, що він німець, офіцер нашої контррозвідки.

— Що ще у вас?

— Рудий повідомив, що двадцятого вересня начальник партизанської розвідки лейтенант Вершина має зустрітися о другій годині ночі в селі Яхнівка з представником київського підпілля. Я довго не міг вирішити, як нам повестися в цій ситуації. Нарешті ми маємо змогу знешкодити цього Вершину, але тоді відпаде задум з процесом!

— Ні в якому разі! — заперечив Дітмар. — Поки що не чіпати Вершину! Хай приходить на цю зустріч і повертається в свій лісовий барліг неушкодженим. Представника ж київського підпілля — захопити. Господаря явки розстріляти, будинок спалити. А тепер давай вип'ємо по келиху коньяку за успіх нашої справи.

— З задоволенням, мій генерале, та в мене є ще одне прохання чи, краще сказати, пропозиція.

— Яка? — незадоволено запитав Дітмар.

— Рудий доповідав кілька разів, — пояснив Маєр, — що лейтенант Вершина та його помічники-чекісти часто ходять у напрямку Відрадного. Є підстави думати, що вони отаборилися в місцевих каменоломнях.

— Хай собі отаборюються. Невже тобі нема чого робити, що ти забиваєш собі голову такими дурницями?

— Ні, дозволю вам сказати, мій генерале, — лагідно заперечив Маєр, — що це не дурниця. Рудий доповів мені місяців три тому, що він особисто бачив у лейтенанта Вершини том прижиттєвого видання творів Пушкіна…

— Ну й що?

— Справа в тому, — шанобливо відповів Маєр, — що на книзі стояла печатка з написом: «З бібліотеки пана Хоткевича». А пан Хоткевич якось розповів мені, що він сховав свою надзвичайно цінну бібліотеку в таємничому підземеллі. Отже, Вершині, можливо, відомий вхід до підземелля і до скарбниці пана Хоткевича.

— Це цікаво! — вигукнув Дітмар. — Хоча чекіст міг дістати книгу з бібліотеки Хоткевича і в когось з жителів села. Але перевірити твоє припущення варто. Треба захопити Вершину на явці й допитати.

— Навряд, щоб він нам щось розповів.

— Що ми втрачаємо? А спробувати — можна! Основне наше завдання — фальшивомонетня!

— Слухаю, мій генерале!

Дзенькнули келихи, потім застукотіли об тарілки ножі, виделки. Після обіду Дітмар сказав Маєру:

— Зараз я мушу поїхати на Татарський острів. Незабаром розпочнеться здійснення операції «Сахара», і я маю доповісти про її підготовку Гіммлеру. Завтра об одинадцятій заїду і заберу фунти!

Через хвилину гестапівці вийшли з Зоряної. Записавши майже всю їхню розмову, Юрко зібрав папери й пішов до кімнати Червоної красуні, де на нього чекали Леонід Поух та Георгій Афонін.