Татарський острів

Розділ четвертий ПОВЕРНЕННЯ ЛЮКСА

До Юркової матері прийшов посланець від секретаря підпільного райкому партії Коваленка, передав подяку за виготовлені бинти і попросив побільше наткати перев'язочних матеріалів. Марія Федорівна зібралася на Красний хутір, щоб домовитися з ткалями, пустити в дію хоча б ще один станок. Вона попросила Лесю піти з нею.

Вирушили вранці. Після недавніх дощів пішли в ріст бур'яни, що нагадували безкраї хащі. Над їх зеленим морем височіли голови розкішних будяків. На обочині дороги стояв підбитий фашистський танк зі знесеною баштою. З танка вилетіли чорні ворони, закружляли над землею, тривожно закричали. Трохи далі бовванів ще один спалений танк, жерло його гармати тупо дивилося в землю. Марія Федорівна схвильовано озвалася до Лесі:

— Я навмисне попросила тебе піти на хутір. Хочу поговорити. Що там трапилося в Юрка з Петром? До мене прибігла Марфа Солодовникова, плакала, попередила, що Петро наміряється вбити Юрка.

Дівчина похапцем про все розповіла. Марія Федорівна, вислухавши Лесину розповідь, сказала засмучено:

— Страшно мені, а що робити — не придумаю. Хай би один Петро щось замислив проти Юрка, а то ж їх там цілий гурт. Боюсь Йосипа Маловіра. Злодій він, п'яниця і дуже підступний, на все здатний.

— Та що ж робити, Маріє Федорівно?

— Не знаю. Не підеш же до старости скаржитися на Петра Солодовника. І Маєру не скажеш… Буває ж таке в житті. Ми з Марфою здавна приятелюємо, а наші діти стали запеклими ворогами. Петрова мати все на тебе, Лесю, ремствує, мовляв, не хочеш дружити з парубком, — от і злиться на весь світ. То я хочу просити тебе, щоб ти разом з Юрком ходила трусити ятери, нікуди його самого не пускала. При тобі Петро не осмілиться стріляти в Юрка, побоїться.

— Не хвилюйтеся, я й так ходжу. А може, поговорити з ним? — вихопилося в Лесі. — Натякнути, що Юрко не по своїй волі підтримує зв'язки з фашистами. Петро чесний хлопець і все зрозуміє.

Марія Федорівна одразу ж заперечила:

— Ні! Ні! І не думай про таку розмову!

— Та Петро не зрадник, — стояла на своєму Леся. — Я знаю!

— Я й не кажу, що Петро зрадник, тільки нехай буде все так, як є.

— Чому? — поцікавилась Леся.

— Бачиш, Лесю, між хлопцями є й ворожі вивідувачі. І один з них Йосип Маловір. Петро ж йому довіряє. А Йосип — дружок поліцая Пістряка — отого, що видавав себе за командира десантників.

— А Пістряк чого проти Юрка? — запитала дівчина.

— Не знаю точно. Колись Юрко порізав йому сіті, як той браконьєрствував. І взагалі цей Пістряк — темна особа. Може, він і не Пістряк, а хтось інший. Мені здається, — Марія Федорівна притишила голос, хоча на шляху нікого не було, що я бачила його в 1918 році у формі німецького офіцера.

Поволі зійшли на високий пагорб, і перед ними розкинулося безкрає Шляхетське болото. Здалеку на високому косогорі бовванів ліс. Ліворуч над розлогими верхів'ями вікових дубів височіли стрімкі башти палацу. У круглих віконцях пломеніло сонячне проміння, і вони відсвічували, як потужні, сліпучі прожектори. На болоті блискотіли хвилями, переливалися, нагадуючи величезні розливи живого срібла, озера. Над крайнім озером росла височенна верба. На ній чорніло лелече гніздо. Там завжди в цю пору сиділи малі лелеченята. Нині гніздо порожнє. Недавно мимо їхали карателі і перестріляли птахів.

Марія Федорівна і Леся перейшли глибокий яр, вибралися на рівну польову дорогу. А ось уже й Червоний хутір. Завернувши у вузеньку вуличку, Марія Федорівна сказала:

— Зайдемо до знайомої ткалі. Поговоримо, води нап'ємося. Добра вода в її криниці.

Зайшли до хати. Чорнява, ставна молодиця радо зустріла гостей:

— О, Марія Федорівна! Проходьте, сідайте. Добре, що зайшли, а я до вас хотіла навідатися, нитками розжитися. Нема чим моєму розбійнику й штани полатати.

Жінка незлобиво кивнула на хлопця, який сидів на підлозі й чистив ганчіркою якесь залізяччя. Леся придивилася до хлопця і згадала, що недавно бачила його біля Шляхетського болота. На ньому був мідний позеленілий панцир, а на круглій рудуватій голові ледве тримався крутобокий ребристий шолом. Хлопець підхопився на ноги, привітався, зиркнувши спідлоба на Лесю, і знову почав чистити залізяччя.

— Що це ти, Андрію, витираєш? — запитала його Марія Федорівна.

— Нема чого робити, — озвалася жінка, — так він ганяє з Грицьком по Шляхетському болоті і там вишукує всякий мотлох. Це все їх учитель Олександр Васильович надоумив, шукайте, каже, на болоті давню зброю. От вони й шукають.

— Що ж ти, Андрію, знайшов? — поцікавилася Марія Федорівна.

— Там повно всього, — відповів хлопець. — Повінь вимила. Шаблі, пістолі. І хочемо ще один панцир знайти.

Андрій підняв з підлоги вичищений пістоль, простягнув Марії Федорівні.

— Два таких знайшли. На руків'ї щось написано і хрест намальовано. І на дві шаблі натрапили. Ще там спис повінь вимила — так ми його лишили на болоті. І ковану скриню розкопали. В ній якісь книги були. Потрухли.

Хлопець дістав із пічурки плескату блискучу коробочку на тонкому ланцюжку.

— Теж там знайшли. І ще гроші. Їх Гринько забрав. Повний ремінний капшук.

Марія Федорівна підійшла до вікна, оглянула коробочку, сказала:

— Ладанка! Колись такі ладанки шляхтичі носили, брали їх із собою в похід. Золота ладанка. І ланцюжок золотий. Мабуть, багатому шляхтичу належала. — Вона віддала ладанку Андріевій матері. — Сховайте, Катерино Данилівно, бо як дійде чутка про цю знахідку до німців — душу витрясуть. Навіщо вам мати зайвий клопіт?

Жінка взяла ладанку, недовірливо запитала:

— Кажете, золота?

— Золота, Катерино. Сховайте і нікому не показуйте. Німці на золото ласі.

— Добре, що сказали, а то й справді може бути морока. — Жінка поставила на стіл миску з варениками. — Пішли з Андрієм уночі на поле, нам'яли трохи пшениці, змололи в жорнах і оце зварила, — пояснила.

— Спасибі, — відповіла Марія Федорівна. — Тільки дайте нам спершу води, пити похотіли.

Хазяйка внесла з сіней відро води, поставила на лаві, витерла рушником кружку.

— Пригощайтеся.

Напилися води, покуштували вареників, поговорили про тяжке життя, і Марія Федорівна перейшла до справи, заради якої прийшла.

— Хочу запитати вас, Катерино Данилівно, чи справний ваш ткацький верстат?

— Справний, — відказала жінка й тут же поцікавилася:

— А навіщо він вам?

Марія Федорівна запропонувала:

— Давайте будемо ткати матерію, може, щось і нам перепаде. І пайок одержите. Вам переказували люди мою пропозицію?

— Переказували, — радісно осміхнулася жінка.

— Так ви згодні?

— Звісно, згодна! Може, й справді якийсь пайок одержу та спечу перепічку. І на штани Андрію витчу. — Хазяйка по-змовницьки підморгнула.

— От і добре, — сказала Марія Федорівна, — тільки про ткання нікому не розповідайте.

— Нікому не промовлюсь, — заспокоїла жінка Марію Федорівну, — про це не турбуйтеся, навчилася мовчати. Коли воно вже закінчиться, наше бідування?

— Закінчиться, Катерино Данилівно, — впевнено відповіла Марія Федорівна.

— Так воно так, — погодилася жінка, — рано чи пізно — кінець фашисту буде. Недавно я ходила в Грабарі, провідати свою двоюрідну сестру. Там якраз був мітинг. І виступав на ньому секретар райкому партії Михайло Сергійович Коваленко. Він і сказав людям: «Фашисти ніколи не пануватимуть на нашій землі!» Давайте мені хутчій роботу.

— Я прийду до вас у наступну середу, — пообіцяла Марія Федорівна, — і ми нав'ємо основу, а ви тим часом поставте в хатині верстат.

Юрко зібрався йти в Калюжниці на побачення з Кузьменком.

Леся відклала шитво, допитливо глянула на хлопця:

— Ти куди?

— Піду в сусіднє село.

— У Гаївці?

— Ні, в Калюжниці.

— І я піду з тобою. Удвох буде веселіше.

Юрко радий, що Леся вирішила піти з ним. Справді, удвох веселіше, особливо ж, коли йдеш лісом. Правда, зараз у ньому нікого не зустрінеш. Партизани стали табором десь біля Васильківських Дач, а поліція в ліси не заглядає.

За селом вони одразу пірнули в старий дубовий ліс. Леся йшла поруч Юрка, сторожко озиралася навколо:

— Ніде не бачила таких таємничих лісів, все одно як у чарівній казці. І навколо підземні виробки. От цікаво піти і подивитися на ті підземелля. Правда?

Невдовзі ліс закінчився, і в зеленій долині вони побачили велике село. На березі річки виднілася осяяна сонцем школа.

— Калюжниці! — сказав Юрко. — Тепер підемо шукати Валентина Петровича.

На подвір'ї крайньої хати поралася старенька згорблена бабуся. Хлопець привітався, запитав:

— Чи не скажете, бабусю, як нам втрапити до Кузьменка?

— Це той, що травами лікує?

— Той, бабусю.

— Скажу. Отак ідіть прямо по цій вулиці і нікуди не звертайте. По праву руку побачите хату з зеленими віконницями і високим парканом. Ото й буде хата Кузьменка. Тільки обережно заходьте на подвір'я. Там такий пес — страх! Як зірветься з прив'язі, наробить шелесту!

Довго йшли вулицею. Нарешті побачили хату з зеленими віконницями. Юрко обережно прочинив хвіртку, зайшов на подвір'я, заросле споришем. За ним — Леся. Підійшли до ґанку. І в цей час з будки вискочив сірий пес, з гострими, як у вовка, вухами. Він голосно заскімлив, з розгону вивільнився з ланцюга й вихором помчав до Лесі. Дівчина спершу перелякано дивилася на вівчарку, потім схопила сірого велетня за шию й вигукнула:

— Люкс! Як ти сюди потрапив?

Пес радісно стрибнув дівчині на груди і лизнув її в щоку.

— Юрку! — повернулася до хлопця дівчина. — Це ж наш Люкс! Я його ще маленьким годувала, водила в школу, навчила брати слід, виконувати всілякі накази й команди. Потім на заставі Люкс шпигунів ловив. Як він опинився в цьому селі? От диво! Мама й не повірить!

Тим часом прочинилися сінешні двері, на ґанок вийшов широкоплечий чоловік, кинувся до вівчарки, схопив за ошийник, запитав перелякано:

— Не порвав? Слава богу! Отакий ланцюг і не витримав. Ох і сила в Дружка!

— Він не Дружок, він Люкс, — сказала Леся. — Це наша вівчарка!

— Як — ваша? — здивовано запитав чоловік. — Мені Дружка прикордонники пораненим залишили, як наші за Прип'ять відходили. Я його вилікував, він і звик до нас, гарний, кмітливий пес. Все розуміє, як людина! А ви хто будете?

Юрко вийшов наперед, сказав:

— Ми за зіллям прийшли. Нам до вас порадили звернутися. — І чітко назвав пароль. Чоловік розуміюче посміхнувся, запросив до хати.

Юрко зайшов, а Леся лишилася на подвір'ї з Люксом. Пес і на крок не відходив від своєї колишньої господарки, тулився до її ніг, лагідно скімлив, ніби розповідав дівчині про свої пригоди.

Хвилин через десять Юрко вийшов з Кузьменком на подвір'я. Той, дивлячись на Лесю й на Люкса, розгублено заговорив:

— Як же мені з вами бути? Жаль віддавати Дружка. І собі залишити нечесно. Давайте так зробимо: разом вийдемо на вулицю, я відпущу його, і за ким він піде, той і буде його господарем. Тільки все зробимо чесно. Ніхто не повинен кликати, навіть дивитися на нього. Розійдемося в різні боки — і все.

Так і зробили. Люкс зупинився, розгублено заскімлив, кинувся бігти за новим господарем, потім зупинився, пробіг слідом за Лесею і знову зупинився, немов міркуючи: за ким же бігти? Потім подивився на Кузьменка, який уже підходив до своїх воріт, і рішуче побіг за Лесею…

Повернулися додому, як уже добре звечоріло. Леся вбігла у хату й від порога гукнула:

— Мамо! Ми з Люксом зустрілися!

— З яким Люксом? — не зрозуміла Галина Іванівна.

— З нашим! Він у сусідньому селі жив. Його прикордонники пораненим одному чоловіку лишили. Тепер Люкс буде з нами!

Невдовзі прийшов Свічка, повідомив Юркові:

— Післязавтра рушаємо в Київ по причандалля для водолазів.

Юрко сходив до коменданта Штарка, оформив перепустку, взяв дозвіл на провезення продуктів. Штарк роздобрився і виписав Юрку в дорогу масла, консервів, хліба.

Перед від'їздом Юрко накопав картоплі. Свічка теж привіз масла, меду, борошна. Підморгнув Юркові:

— Наказав Петрович забезпечити тебе, як фюрера. Правду кажу. Оці продукти везли якомусь фюреру, а хлопці й позичили, бо їм теж їсти треба. І нам вділили. Так що буде чим в Києві поторгувати, вистачить і на гостинець добрим людям.

…На пропускному пункті перед Києвом есесівець впізнав Юрка, дружньо посміхнувся, підняв руку:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — відповів Юрко.

— Що везеш? — допитувався солдат. — Яйки є?

— Є. Є мед, масло, сушена риба.

— О, — ковтнув слину солдат, — дай мені трохи яйок і масла. — Потім подумав і додав: — І трохи меду. Мені остобісили вермішель і м'ясні консерви.

Юрко наділив есесівця продуктами, і той швидко пропустив підводу за смугастий шлагбаум.

— Сюди вскочили, — буркнув Свічка, — а як будем звідси вискакувати? Куди нам тепер податися?

— Заїдемо до моїх знайомих, лишу їм трохи харчів — і рушимо в монастир до послушниці. Хай вона нас і відведе на постоялий двір.

— Як так, то й так, — погодився Свічка.

— Сьогодні сюди-туди, а завтра на ринок. Поторгуємо, куплю Оксані одяг, бо зовсім обносилася.

Катю Юрко помітив на вулиці. Ішла, низько опустивши голову, ніби боялася підвести її і глянути поперед себе. В правій руці — кошик.

— Катю! — гукнув хлопець. — Чого так зажурилася?

— Юрко! — радісно посміхнулася дівчина й витерла заплакані очі.

— Чого ти плачеш? Що трапилось? Катя сторожко оглянулася, зашепотіла:

— Страшне в місті коїться! Арештовують людей, кидають у в'язницю, і ніхто звідти не повертається. Чоловіка маминої сестри, Миколу Павловича, арештували. Тітка Марина з дітьми в нас переховується. Я оце передачу носила Миколі Павловичу в Лук'янівську тюрму, а німець мене побив і передачу не взяв, викинув картоплю на вулицю. Що я тітці Марині скажу?

Юрко став заспокоювати дівчину:

— Я вам трохи харчів привіз. І марок дам, докупите що треба.

Незабаром вони приїхали до Катиного будинку. Юрко заніс у кімнату клунок з продуктами.

Анастасія Іванівна, побачивши таке багатство, розгублено подякувала:

— Спасибі, що нас не забуваєш, з біди виручаєш.

У кутку сиділа молода, змарніла жінка, притискала до себе двійко дітей: хлопчика й дівчинку, злякано дивилася на Юрків мундир.

— Не бійся, Марино, — заспокійливо озвалася Анастасія Іванівна, — це Юрко, він славний хлопець, хоча й носить німецьку форму. Так і твій Микола носив, бо треба було носити…

Жінка заспокоїлася, запитала Катю:

— Віднесла передачу?

— Не приймають сьогодні, тіточко, — зітхнула дівчина. — Всіх порозганяли, сказали завтра принести.

Жінка зблідла, ще міцніше пригорнула до себе дітей, з усієї сили намагалася стримати сльози, що зрадливо зблискували на її довгих віях.

Катя вийшла з Юрком на вулицю.

Свічка годував коней, побачив Юрка, гукнув:

— Ну, побули в твоїх знайомих, а тепер поїдемо до моїх. Мені ліки треба взяти у знайомого аптекаря.

Юрко подивився на дівчину, відповів:

— Так ви їдьте за ліками, а я тут побуду.

— Хай і так, — кивнув головою Свічка, — я через годину буду.

— Добре, — озвався Юрко і взяв Катю за руку. — Ходімо, походимо по вашій вулиці, бо я і її толком ще не встиг роздивитися. Та й не буду полохати вашу родичку, бо вона на мене, як на чорта, дивиться. Далися їй узнаки гестапівці. Давно арештували її чоловіка?

— Тиждень тому, схопили вночі — і в тюрму. Провокатори проникають в підпілля і видають наших людей. Тітчин чоловік був членом підпільного райкому партії. І натрапив на зрадника. Недавно записку передав з в'язниці, у якій написав, що їх видав Рудий, що його всім треба остерігатися.

— Рудий? — схопився Юрко. — Як ти сказала? Який Рудий?

— Звідки я знаю? — знизала плечима Катя. — Так дядько Павло у записці написав.

— Дивно, — тамуючи хвилювання, мовив Юрко. — І в наших місцях теж діє провокатор під кличкою Рудий. Невже він і сюди свої щупальці простягнув?

— Все може бути, — зауважила Катя. — Ходімо розпитаємо тітку Марину, вона більше знає.

Зайшли в кімнату, й Катя запитала:

— Чи правда, що дядька Миколу видав Рудий? Тітка аж здригнулася від цих слів:

— Навіщо тобі про це знати?

— Я Юркові розповідала, а він каже, що і в їхній місцевості діє Рудий.

Жінка повернула змучене обличчя до Юрка:

— Ти звідки?

— Є таке село Відрадне на Прип'яті.

— На Прип'яті? — перепитала жінка. — А ти чув таку назву: Васильківські Дачі?

— Так, це виселок такий, неподалік нашого села, там партизанський край.

Жінка пильно оглянула Юрка й звернулася до Анастасії Іванівни:

— Рудий з Васильківських Дач! Це я точно знаю! Він всіх і видав. Двадцять підпільників через нього загинуло. І мій Павло у в'язниці опинився. Цей Рудий запроданець, фашистам служить. Тепер і цей звідти приїхав!..

— Та ти не бійся Юрка, — заспокійливо сказала Анастасія Іванівна, — він наш хлопець. Ти розкажи про Рудого.

— Що ж я розкажу, — продовжила стомленим голосом жінка, — хіба я знаю того Рудого? Якби знала — то пішла б і очі видрала, щоб він на віки вічні осліп і оглух!

— Заспокойся, Марино! І розкажи, що знаєш.

Випивши води, жінка почала розповідати:

— Жили ми на Кузнецькій вулиці, біля вокзалу. Приходили до нас люди з тих Дач, ночували, щось приносили. Потім прийшли гестапівці, забрали Миколу. Є в нас один знайомий, він і розповів, що навів на нас німців Рудий, той, що приходив з Дач.

Ще казав знайомий, ніби той Рудий з оточенців, видає себе за прикордонника.

Юрко вийшов з Катею на вулицю, сказав схвильовано:

— І в селі страшно жити, а в місті ще страшніше. Ніде від фашистів немає порятунку.

…Свічка повернувся через півтори години, розповів, що його затримали патрулі і ледве не забрали всі припаси разом з возом, а самого хотіли запроторити в кутузку.

— Ледве відкупився, всі яйця віддав і пляшку перваку на додачу. Тепер без тебе, Юрко, нікуди й рипатися не буду, бо наторгуємо дідька лисого!

— Гаразд, Трохиме Сергійовичу, зараз же їдемо в монастир, розпитаємо, може, нам на постоялий двір і потикатися не можна.

Свічка зупинився біля брами Покровського монастиря, і Юрко пішов шукати послушницю Серафиму. Невдовзі вийшла Клара, яка жила в монастирі під іменем послушниці Серафими, низько поклонилася:

— Раді вас бачити в святій обителі. Мабуть, привезли вісточку від отця Никодима?

— Так, — зам'явся Юрко, бо не знав, як йому назвати Клару, по імені не годиться, бо навколо стояли черниці та послушниці. — Отець Никодим передав вам трохи борошна на проскурки.

— Спасибі отцю Никодиму, — подякувала Клара.

— Тож прошу забрати передачу, бо я не знаю, куди її віднести. Ми тут біля брами стоїмо.

— Спасибі, — ще раз сказала Клара. — Зараз я лише запитаю дозолу в сестри Пелагеї.

Клара метнулася в будинок і тут же вийшла з нього.

— Ходімо, пане, я заберу передачу!

Коли вийшли на подвір'я, Юрко став розповідати Кларі:

— Отець Никодим дуже просить приїхати Павла Бендеберю. Він мусить прийти в село Калюжниці й запитати там знахаря Валентина Кузьменка. І запам'ятай пароль, — Юрко переповів пароль, уточнив: — Запам'ятала?

— До останнього слова. Як там батько?

— Працює! Рана загоїлась. І фашисти не чіпають.

— Передавай привіт. У нас все гаразд. Живемо на твої марки. Спасибі.

— Я тобі ще борошна привіз, сала, банку меду. Юрко вручив Кларі торбу з борошном, запитав:

— Може, допомогти?

— Не треба, я сама!

— Зачекай! — озвався Свічка. — Тут ще є деякі твої припаси!

— Хай лежать, — відповіла Клара, — потім віддасте.

Клара швидко повернулася, сіла на віз, скомандувала:

— Поїхали! — І тут же зняла з Юрка пілотку, провела рукою по чуприні: — Гарний у тебе чуб виріс! Не гніваєшся на мене! А я тебе вбити хотіла. Як ішла поряд з карателями, все камінь шукала, думаю, візьму і вдарю оцього молодого по голові…

Через годину коні зупинилися біля знайомих воріт. Господар запросив гостей до світлиці.

Клара взяла свою передачу, сказала Юркові:

— Проведи мене трохи.

— До чого ж тепер послушниці дивні пішли, — не витерпів Свічка, — самі до хлопців липнуть!

На вулиці Клара віддала кошик Юркові:

— Пронеси трохи, бо важке. Передай батьку — в Київ нехай і не заглядає. Йдуть арешти. І ще передай: гестапівці затіяли провокацію проти вашого партизанського загону, хочуть кинути тінь на лейтенанта Вершину.

— Як?

— Ніби його дочка — зрадниця і видала своїх подруг-підпільниць на ворожому аеродромі.

— Так дочка ж Вершини загинула! Ще восени сорок першого!

— Я передаю те, що доручено, а більше нічого не знаю, — зауважила Клара.

Юрко віддав Кларі кошик, дістав з кишені пачку марок.

— Візьми й гроші.

— Спасибі.

Коли він вернувся, у світлиці за столом сидів господар хати та Свічка, обідали й розмовляли:

— Хапають німці людей, — розповідав Тимофій Гнатович, — і без суда та слідства спроваджують в Бабин Яр. А ви чого приїхали?

— Треба до твого дружка людей направити і прихопити залізяччя, — відповів лісник.

— Гроші у вас водяться?

— Сім тисяч марок.

— Багато живете. Як є гроші — то буде й товар. Ми тут встановили зв'язки з одним німцем, керує військовими складами. Такий п'янюга, що й світ не бачив. Кожен день п'є, і подавай лише коньяк. От ми й торгуємо. Ми йому гроші, а він нам — товар.

— Ми й на ринку думаємо трохи поторгувати, — подав голос лісник.

— Торгуйте, а післязавтра поїдемо. Я вас проведу до села Чмирі, бо там приховані водолазні обладунки. Глибоко баржі лежать?

— Глибоко!

— Бендеберя з братом дістануть.

Після сніданку поїхали на ринок. Свічка заходився продавати картоплю. І не стільки продавав, як роздавав голодним, худющим жінкам. Ходили радянські карбованці та троячки і окупаційні марки. Три картоплини — карбованець. Яйце — десять карбованців. Кілограм сала — вісімсот карбованців. Ніби ті полохливі горобці, бігали по ринку голодні діти. Свічка дістав хлібину, порізав на невеличкі шматочки, покликав дітей:

— Ідіть сюди, я вас хлібом пригощу.

Хлопчаки оточили віз, розібрали хліб і тут же заходилися жувати, світили голодними очима.

— Голод, — озвався до Юрка Свічка, — не свій брат. Іди, Юрку, купляй, що треба, а я стерегтиму воза. Не забудь і про мою Оксану, бо без покупок мені наказано не з'являтися.

Юрко купив одяг, взуття, виторгував Оксані спідницю та гарні чоботи, і поїхали ночувати до своїх господарів.

— Як торгувалося? — поцікавився Тимофій Гнатович. — Скупилися?

— Скупилися, — відповів Юрко.

— І ми скупилися! Придбали краму на три тисячі марок, а тисячу взяли за комісію. І вам вигода, і нам користь! Продали нам фашисти чимало добра із своїх складів, трохи ми самі позичили, і все оформлено на найвищому рівні. Документи в повному ажурі. Це ж вони що придумали? Крадене зі складу здають своїм землякам в комісійний магазин, а ті оформляють так, ніби одержали його з Німеччини. І продають всім, хто бажає. Тільки ціни дуже високі. Сьогодні начальник складів запропонував купити п'ятдесят шинелей і тридцять пар чобіт. Довелось відмовитися — непевне діло. А сірників, солі, мила набрали! Торгуватиме ваша крамниця добряче.

Уранці виїхали додому. На возі поряд з Юрком сидів Тимофій Гнатович. Знайомий есесівець на пропускному пункті, майже не оглядаючи вантажу, підняв шлагбаум, побажав щасливої дороги.

Невдовзі прибули до Чмирівки. Тимофій Гнатович звелів зупинитися біля воріт непоказної хати. Зайшов у двір і з'явився на вулиці в супроводі широкоплечого чоловіка.

— Прибули за товаром. Давай, Пилипе, твоє обладнання.

А завтра вирушиш з Павлом по вказаній адресі. Ти бідкався, що скучив за роботою, от і знайшлася вам робота.

На віз навантажили брезентові мішки, зверху прикрили їх цупкою повстяною ковдрою.

Тимофій Гнатович навчав Свічку:

— Як вас перехоплять фашисти, скажете, купили на базарі, думаємо клеїти з цього непотребу чуні.