Татарський острів

Розділ вісімнадцятий СТАРИЙ ВОДОЗЛИВ

У добре снідання до Берегових прибігла посильна з старостату тітка Варка і передала Марії Федорівні наказ Щупака прийти о десятій годині в старостат, з нею хоче поговорити начальник районної жандармерії пан Гофман.

— Так ви ж дивіться не запізнюйтеся, — ще раз нагадала тітка Варка, — бо дуже вже староста наказував прийти. І ще велів, мало не забула, взяти з собою документи ваших біженців.

Коли тітка Варка пішла, Юрко запитав матір:

— Як ти думаєш, навіщо тебе викликає Гофман? І навіщо йому паспорт Галини Іванівни? — У голосі хлопця була притамована тривога.

— Не знаю, — тихо сказала мати, — мабуть, щось будуть перевіряти. Не будемо зараз мудрувати, піду й про все довідаюся. Що вже буде — те й буде!

Вона поскладала у вузлик нитки, шовк, маркізет, сказала Юркові:

— Годині о дванадцятій принесеш цей вузлик у майстерню. А ви, Галино Іванівно, — звернулася до Лесиної мами, — йдіть на роботу, бо є розпорядження коменданта, хто не з'явиться без поважних причин до майстерні — звільняти і направляти на реєстрацію в поліцію. І не сперечайтеся, будь ласка, з Ольгою Скрипаль, не давайте їй відчути, що зневажаєте подібних людей. Навіщо вам зайвий клопіт? Все одно ви її не перевиховаєте, не переконаєте. Ще вам і прикрість може бути.

— Що вже тут боятися? — знервовано кинула Галина Іванівна. — Як так жити, — то краще з мосту та в воду!

— Це вже ви даремно, Галино Іванівно, — заперечила Марія Федорівна, — як не тяжко, а треба жити. Мусимо вистояти, дітей урятувати, дочекатися своїх. Піду я. А ви не переживайте. Гадаю — все обійдеться.

Опівдні Юрко взяв вузлик з полотном та заполоччю і разом з Лесею пішли до вишивальної майстерні. Не встигли вони переступити поріг, як сестра старшого поліцая Ольга Скрипаль вигукнула:

— О, молодята прийшли! — І до Юрка: — Чого це ти, парубче, з весіллям зволікаєш? Дивися, бо вкрадуть у тебе Лесю. Петро Солодовник давно нахваляється! Що ти тоді робитимеш? — І зареготала весело.

Розмова про Петра Солодовника неприємно кольнула Юрка. «Чого це, — подумав він, — Ольга завела бесіду про нього?» Хотів було відбутися жартом, перевести мову на інше — і не встиг.

До майстерні швидко зайшла мати, привіталася, сказала до всіх:

— Дівчата, начальник жандармерії пан Гофман видав нам нові аусвайси. Тепер ніхто з нас не підлягає мобілізації на роботу до Німеччини. І вам, Галино Іванівно, дозволено проживати в селі. Віднині ви вважаєтеся корінними жителями Відрадного.

Вона взяла в Юрка вузлик, дістала з нього заполоч і розповідала далі:

— Пан Гофман зробив нам важливе замовлення. Маємо вишити п'ятдесят нарукавних пов'язок. Ніяких претензій до нас він не має, вважає, що в майстерні працюють надійні і перевірені люди. За нас усіх поручився старший поліцай Іван Олексійович Скрипаль.

Юрко з Лесею вийшли з майстерні, мовчки повернули до Прип'яті. Аж там, на березі річки, Леся спитала хлопця:

— Чого це Ольга про Петра згадала, що вона цим хотіла сказати?

— Нема їй чого робити, то й базікає, — відказав Юрко, хоча йому й самому не давала спокою та розмова.

Берегом Прип'яті вони вернулися додому, а там на них чекав Іван Гончар. Він сидів на ґанку і лузав із великого, як сито, соняха насіння.

Цілу годину чекаю, добре, хоч сонях прихопив, — посміхнувся, побачивши їх.

— Заходь до хати! — запросив Юрко товариша.

— Нема коли, — відмовився той, — мені вже давно треба бути на роботі, так сторож ваш не пускає.

Тільки тепер Юрко помітив неподалік Люкса. Пес лежав під яблунею, поклавши на передні лапи лобату голову, і пильно спостерігав за Гончаром.

Іван же голосно розповідав:

— Прийшов до вас, поторгав двері — замкнені. Я й повернув до воріт, бо треба на роботу, а тут мені дорогу й заступив пес. Вишкірив зуби, відтис до ґанку, запросив сідати й чекати господарів. От і довелося сидіти та соняха лузати.

Юрко прив'язав Люкса, сказав вибачливо:

— Так поспішав, що забув його прив'язати…

— І добре, що забув, — не розсердився Іван, — а то б довелося мені ще раз приходити.

— Щось трапилося? — запитав Юрко.

Іван розповів:

— Надійшло в лісництво розпорядження через три тижні розпочати рубку Самусевого лісу. Старостат має виділити підводи для вивезення деревини на пристань. Рубатимуть діброву полонені. Поселять їх у старих конюшнях. Треба рятувати заповідний ліс. Без Самусевого лісу село буде як пустка і Прип'ять оголиться.

— Як же його рятувати?

— Я придумав як, — притишив голос Іван, хоч поблизу й не було нікого. — Таку операцію проведемо, що німці після неї довго будуть чухатися.

— Цікаво, яку ж? — глянув на нього Юрко.

— Ти ж знаєш, — став пояснювати Іван, — що під Льольчиним озером проходить мінне поле. Я влітку минулого року допомагав нашим ставити міни. Частину їх довелося приховати, закопати в землю, бо фашисти вийшли до Прип'яті через Заріччя. Так я розкопав ті схованки. Багато мін віддав партизанам. Недавно ще натрапив на одну схованку.

— То й що?

— Як що? Замінуємо Самусів ліс! І хай фашисти спробують поткнутися в заповідну діброву.

— Так вони познімають міни.

Іван пригладив рукою розкошлане волосся на голові, прошепотів таємниче:

— Не познімають! Я вже колись розповідав тобі, що навчив мене поранений мінер ставити «гостинці» з секретом. А секрет той такий, що ніхто його не спроможний розгадати. Як не підходь до міни, як її не мацай, а вона все одно вибухне. Мені треба, щоб ви допомогли довезти міни від Льольчиного озера до Самусевого лісу. Там я вже сам їх розтикаю!

— А полонені? — запитав Юрко. — Ти про них подумав? Їх німці і поженуть на мінне поле.

— І про них подумав, — заспокоїв товариша Іван. — Домовимося з ними і виведемо через мінне поле на Шляхетське болото, а далі в пущу. Для полонених є в мене гарні подарунки.

— Які?

— Прийдете — побачите! Ви думаєте, що Гончар сидить дома і гріється на печі, боїться й носа з нірки виткнути? Ні, хлопці, є й мені чим похвалитися! Маю неабиякі трофеї!

— Передай Вовці і Славку, хай сьогодні приходять опівночі в Грабів яр і чекають на мене біля Білої Криниці, — сказав Юрко. — І ти приходь. До зустрічі.

Іван попрощався й хутко попрямував до хвіртки.

Опівночі, як і домовилися, хлопці зібралися в умовленому місці. Іван Гончар прийшов з візком. На запитання товаришів, навіщо його взяв, відповів загадково:

— Потім дізнаєтесь.

Поволі вийшли з яру. Над сріблястим Льольчиним озером та темно-синім Самусевим лісом висів повний місяць. У лісі було видно, як удень.

Коли підійшли до дубового гаю, Іван попередив:

— Ідіть за мною слідом. І нікуди не звертайте. Тут почалося мінне поле.

Хлопці обережно йшли за своїм провідником, намагалися ступати слід у слід.

Просіка вивела хлопців на звивисту стежку. На узліссі стояли чорні коробки підбитих танків. Минулого літа тут довго клекотів запеклий бій, але як не намагалися фашисти прорватися берегом Льольчиного озера до Прип'яті — нічого в них не вийшло. На смерть стояв наш батальйон, прикривши свої окопи та траншеї мінним полем. До самого озера прорвалися, було, ворожі танки — і тут їх зупинили артилеристи та піхотинці. І вже після того, як гітлерівці, захопивши село, форсували Прип'ять, наші вночі вийшли з оточення.

Іван підвів хлопців до піщаного косогору. Поставив візок під старим, розлогим дубом і відчинив двері замаскованого бліндажа: «Заходьте» — і перший пірнув у чорне чотирикутне провалля. Невдовзі там блимнув вогник. Хлопці зайшли в бліндаж. Посередині просторого, довгастого приміщення, стіни якого були обшиті білими дошками, а стеля викладена накатом товстезних соснових стовбурів, стояв широкий, міцно збитий стіл. Перше, що побачили хлопці, — автомати. Вони безладною купою лежали на столі. Поряд — гранати з довгими дерев'яними ручками. Автомати були нові, щедро змащені мастилом.

«Не інакше, — подумав Юрко, — як Іван позичив їх з якогось складу».

— Іване, — не втримався. — Де це ти узяв їх стільки?

— Де взяв, — загадково відповів Іван, — там уже нема! Хоча, як сказати правду, там ще чимало лишилося всілякого добра. Тільки одному мені багато не донести!

Славко з Вовкою теж підійшли до столу. Їх зацікавили гранати з дерев'яними ручками. Славко виважив одну з них — сказав:

— Як товкачка! Нею можна курям картоплю товкти. Недавно такими гранатами фашисти глушили рибу в Прип'яті. Десятків чотири кинули. Вода в Прип'яті ходором ходила від вибухів. Риби, особливо мальків, повно наглушили.

— Ти дивися, — попередив його Іван, — не потягни за шворку, що до держака приліплена! Так гахне, що й кісток не позбираємо. Краще не чіпайте, а сідайте до столу, почекаємо, поки місяць зайде та хоч трохи потемніє. Тоді рушимо в Самусів ліс.

— Що ж ми там будемо робити? — поцікавився Вовка.

— Перевеземо туди міни, — пояснив Іван. — Вирішив я замінувати узлісся і просіки. Хай спробують тоді фашисти поткнутися в діброву. Запали я переніс, приховав у безпечному місці, а тепер міни треба перевезти.

У кутку бліндажа стояла довгаста скриня, оббита білою бляхою. Іван підійшов до неї, відкрив, дістав суху ковбасу, дві банки м'ясних консервів, невеличку сіру хлібину. Поклав усе те на стіл.

— Їжте, — запросив товаришів.

Хлопців не треба було довго припрошувати, вони хутко взялися за їжу, а Іван похвалився їм своєю удачею:

— Натрапив на ворожі склади і латаюся потроху. Там усього німці стільки наперли, що й возом за день не вивезеш.

— Де це там? — запитав Юрко.

— У Яхнівці, в майстерні машинно-тракторної станції. Мій батько працював у ній до війни, я часто бував у нього і знаю усі ходи й виходи, хоча фашисти й добряче охороняють склади.

— Як же ти в них проникаєш? — поцікавився Юрко. Іван ухилився від прямої відповіді:

— Проникаю! Набрав там зброї, передав партизанам, а цю, — кивнув головою в той бік, де лежали автомати та гранати, — ще не встиг переправити. Хочу трохи й собі залишити.

— Навіщо? — запитав Славко. — Там, у лісі, кожен автомат знадобиться…

— І тут скоро пригодяться, — загадково мовив Іван. — А партизанам я ще дістану.

— Так ти й нас візьми, — запропонував Вовка. — Гуртом більше принесемо.

— Візьму, — пообіцяв Іван, — підемо на тому тижні, як місяць не так рано сходитиме.

Хлопці повечеряли, чекали, поки зайде місяць. Гончар дістав із схованки патефон, завів, поставив платівку. У бліндажі тихо залунала знайома пісня:

Над Амуром тучи ходят хмуро,

Край суровый тишиной объят.

На высоких берегах Амура

Часовые Родины стоят.

— «Три танкісти»! — вигукнув Володя. — 3 кінофільму «Трактористи».

— Гарний фільм, — замріяно сказав Юрко. — Я його двічі дивився.

— А мені не пощастило подивитися, — озвався Іван. — Через Василя Краснуху. Якось похвалився йому про засипаний водозлив у Грабовому яру, де намальований воїн у золотій кольчузі. От Василь і пристав до мене, як та смола: «Ходімо подивимося». Взяли ліхтар і подалися в Грабів яр досліджувати водозлив. Такий кінофільм проґавив, — сердито похитав головою Гончар.

— Хіба в Грабовому яру є водозлив? — вражено запитав Юрко.

— Звісно є, — підтвердив Гончар. — Довжелезний кам'яний тунель. Починається біля грота Привидів і виходить у Грабів яр. Тільки той водостік дуже давній, замулений, і вужів у ньому повно. Як пройде дощ — грязюки по коліна. А Василь потягнув мене туди якраз після зливи. Я там нові черевики порвав, зачепився за жмут колючого дроту — і розпанахав.

— Звідки ти дізнався про той тунель? — допитувався Юрко. — Хто тобі про нього розповів?

— Дід Нечипір. Він у пана Хоткевича до революції садівником працював. І його дід, і його прадід. От він і знав там всі ходи й виходи, про кожен камінь може цілу годину розповідати, звідки привезли і коли поставили. Якось дід і похвалився, що з Грабового яру можна пройти до самого палацу через підземний хід. І хід той такий великий, що в ньому всіх сільських людей можна сховати. Я спершу не повірив, бо часом дід розповідав про парк та палац справжні казки.

— Ну, ну, розкажи, — попросили хлопці Івана. — І ти бачив те підземелля, не вигадав дід?

— Звісно бачив, — підтвердив Іван. — Я ж казав, що був у тому підземеллі і черевики нові порвав. Тільки черевики — це ще півбіди, а далі трапилося з нами справжнє лихо. Пішли ж ото з Василем обслідувати той водоспуск, чи, правильніш сказати, підземний тунель. Трохи розкопали вхід, розчистили, бо був майже зовсім завалений та замулений. Виднілася лише невеличка щілина, в яку боком могла просунутися людина. Василь прихопив ліхтар «летючу мишу», став оглядати кам'яну споруду. Під ногами баговиння і вужі шиплять. Так і звиваються на кожному кроці. Пройшли ми ледве не весь той тунель і побачили на стіні портрет молодого воїна у сталевій кольчузі, а на ній мідні зірочки сяють.

— Які зірочки? — не втерпів Юрко. — Де?

— Кажу ж, на стіні водозливу, на камені портрет намальований, а його кольчуга і прикрашена тими мідними зірочками. Бляшки такі…

Вовка, почувши розповідь про мідні зірочки, поглянув на Юрка, непомітно приклав палець до вуст, мовляв, дивись, не промовся про Зоряну кімнату.

Іван же тим часом розповідав далі:

— Василь і заходився виколупувати ті зірочки ножем. Тут треба поспішати, щоб устигнути в кіно, бо я з Надею домовився, а він мов прикипів до тих бляшок. Як не старався, а жодної не зміг виколупати. Посковзнувся на камені і розбив ліхтар, яким присвічував. Ледве ми вибралися з того кам'яного тунелю.

— Цікаво подивитися на той водозлив, — схвильовано мовив Юрко.

— Навіщо він тобі? — знизав плечима Гончар.

— Просто хочу подивитися на мідні зірочки, на портрет воїна. І взагалі цікаво.

— Нема там нічого цікавого, — байдуже махнув рукою Гончар. — Одне старе каміння мохом поросло. Я розпитував діда Нечипора про той водозлив, так він розповів, що колись, дуже давно, побудували підземний хід, щоб рятуватися під час ворожої облоги. Як уже нема сили втримати фортецю — виходь з неї таємним виходом. І припаси привозили через той тунель. Нема, кажу, там на що дивитися. Старі виробки, і тунель той, як давня виробка.

В бліндажі запанувала мовчанка. Було вже далеко за північ, і хлопців хилило на сон. Юрко ж напружено думав про той старий водозлив у Грабовому яру та мідні блискітки на постаті древнього воїна. Тепер йому все стало зрозуміло. Це ж про цей «брудний і страшний» водоспуск згадував петлюрівець Сиволап у своєму щоденнику, коли бідкався, як йому нелегко доводиться пробиратися через кам'яну трубу, залиту багнюкою, до кімнати Червоної красуні. Звідси він проникав і в приміщення колишнього будуару. «Якщо це так, — міркував Юрко, — то тепер з Грабового яру партизанські розвідники вільно зможуть пройти і в бібліотеку, і в фашистську фотолабораторію. І там захопити знімки шпигунів. Дивно як буває. Змалку сходив він з краю й до краю Грабів яр і нічого не знав про це. Ніколи, жодним словом і мати не згадувала про водоспуск. І тато не розповідав про нього. Не позначений він і на давніх пергаментах. Є там підземні ходи, окреслено різні приміщення, а про тунель від грота Привидів до Грабового яру — жодної згадки. Невже й ті, хто креслив план підземелля, не мали ніякої уяви про цей водоспуск? Хто ж тоді монтував мідні блискітки на кам'яній стіні? І раптом Юрко пригадав, що бабуся Улита розповідала, як пан Хоткевич наказав її батькові поставити мідні зірочки на портреті якогось воїна і сказав, що це буде дуже секретна робота. Пішов після цього Юрків прадід до палацу, і більше ніхто його не бачив. Дуже, мабуть, важливі таємниці оберігає цей водоспуск, якщо мало хто знав про його існування. Навіть давні майстри не нанесли його на пергамент.

Нарешті озвався Гончар:

— Час, хлопці, братися за роботу, місяць починає заходити, у лісі темніє.

Звичним рухом Іван почепив на цвях лампу, освітивши темний закуток бліндажа, зняв цупкий брезент, під яким лежали міни, наказав:

— Виносьте їх і складайте біля візка. Не бійтеся, вони без запалів — не вибухнуть.

Хлопці почали виносити міни. Найбільше було невеличких, схожих на акуратні дерев'яні коробочки, протипіхотних. Між ними були й круглі, як величезні тарелі.

Іван швидко завантажив ними візок, взявся за дишель, скомандував:

— Поїхали! Підпихайте, але без поспіху! Тут повно корчів, можна перекинутися.

— Куди поїдемо? — запитав Вовка.

— У Самусів ліс, — відповів Іван, — а зараз звернемо на Дейнечину просіку. Я там всі міни вибрав, можна тепер по ній не візком, а возом їхати, Повний порядок.

Поволі рухався навантажений візок. Корчів справді було багато. Як ідеш — то й не помічаєш покрученого жилавого коріння, а колеса візка, мов навмисне, чіпляються за невидимі перепони. Хлопці підтримують візок, але він все одно підстрибує, хитається, потрапляє в підступні рівчаки.

До Самусевого лісу кілометрів чотири. Веде туди кілька просік, але всі вони заміновані. Лише вузенька — Дейнекова — вільна. Ще навесні Іван розмінував її, щоб дати партизанам можливість непомітно вийти на Кам'яний Ріг, влаштувати засідку на «чорних кентаврів».

Місяць майже зовсім сховався за густі верхів'я старих дубів, лишився лише блискучий окрайчик його. Він допитливо зиркав на нічних мандрівників, ніби хотів дізнатися, що вони везуть на своєму таємничому візку і куди вибралися серед такої глупої ночі, настирно пробираючись через центр мінного поля.

Іван зупинився, витер рясний піт на обличчі, сказав знеможено:

— Важко. Іди, Юро, до мене, будемо тягти вдвох, бо я зовсім вхоркався. А ви, хлопці, підпихайте, як на гору, а згори — притримуйте.

Минали Глібове урочище. Тепер дорога пішла рівніша. Влітку минулого року тут проходила лінія оборони, прикривала підступи до Прип'яті. Боїв у Самусевому лісі не було, бо німці не зуміли прорватися біля Льольчиного озера, хоча й лізли на наші окопи, як та комашня.

Нарешті приїхали до вибраного Іваном місця.

— Стій! — тихо наказав він хлопцям. — Зараз вивантажимо і знову поїдемо.

Міни обережно поскладали на дні довжелезної траншеї, присипали піском.

— Ще раз з'їздимо,і кінець роботі, — підбадьорив товаришів Іван. — Цього разу повеземо міни до протитанкового рову. Туди трохи ближче буде, і дорога краща, менше корчів.

Узлісся перетинав глибоченний рів. Неподалік звивались зарослі травою траншеї, перед ним висли пасма іржавого дроту. На перехресті доріг сіріло громаддя зруйнованого доту. Іван зупинив візок, вивантажив протитанкові міни, склав їх на дно окопу і присипав піском.

Край неба починав бліднути і поволі набув ледь примітного рожевого забарвлення. Зблідли і стали щезати червонясті зорі. Їх лишалося все менше. Народжувався світанок. Хлопці поволі повернулися до Льольчиного озера, сіли на пагорбі відпочити.

Юркові не давали спокою мідні блискітки, про які розповів Іван. Швидше хотілося на них подивитись.

— Про що, Юрку, задумався, — присів біля нього Іван. — Може, про той старезний водозлив та мідні блискітки? Чи не хочеш, як і Василь Краснуха, знайти панські скарби? То я проведу тебе, покажу. Шукай. Можеш, як захочеш, завітати через грот Привидів і до гера Маєра. Вийдеш на подвір'я палацу і скажеш: «Гер Маєр! Зайшов сказати вам, що можна потрапити у ваш гадючник без будь-якої перепустки».

Юрко не відповів на жарт, запитав Івана:

— Як ти вважаєш, чому в селі ніхто не знав про цей стародавній водозлив? І ми скільки разів бавилися в Грабовому яру і не натрапили на нього.

— Так він же завалений, — пояснив Гончар. — Вхід засипаний піском та глеєм, заріс густою бузиною, ледь виднівся непомітний прохід. І нікому цей водозлив непотрібний, бо немає з нього ніякої користі.

Тихо й спокійно було на Льольчиному озері. Лежало воно рівне, непорушне, як величезне казкове дзеркало. З-за Самусевого лісу визирнуло червоне, як жар, сонце, веселе й усміхнене, ніби зраділо, що знову побачило Прип'ять, заплави, бори і луки.

— Ходімо скупаємось! — скомандував Іван. — Зараз вода тепла, як літепло.

Викупавшись, Юрко запропонував хлопцям піти оглянути кам'яний водозлив. Хлопці охоче погодилися і хвилин через двадцять вже були у Грабовому яру.

Гончар підійшов до схилу, зарослого колючим плетивом дерези, дістав з дупла невисокого, розлогого граба ліхтарик, схований в коробку німецького протигаза.

— Зараз ми потрапимо в царство вужів, — попередив він. — Прошу не лякатися і не переживати. Вужі не кусаються. Гадюк у водоспуску немає.

Як не приглядався Юрко, ніде не міг помітити входу до підземелля. Тоді Іван впевнено відхилив пасма гнучкої дерези, і в схилі яру з'явилася вузенька щілина, напівзасипана мулом та торішнім прілим листям.

— Прошу йти за мною.

Обережно, боком, він просунувся у щілину, а за ним рушили хлопці, дивуючись, як вони раніше не змогли натрапити на цей лаз. Вхід, мабуть, давно обвалився, чи, може, його обвалили навмисне. Промінь ліхтарика вихоплював із темряви масивні кам'яні брили, скріплені між собою темним, скипілим розчином. Кам'яні валуни були потемнілі від часу, один бік їх вкрився густою кіптявою, ніби тут довго горіли смолоскипи. Далі над головою піднімалося високе склепіння. Стіни його були вибиті в суцільному камені. «Так ось який він, цей таємничий водозлив, — подумав Юрко. — Це ж про нього й згадував аптекар Сиволап у своєму записнику. А ми з лейтенантом Вершиною вважали, що мова іде про кам'яну дірку, яка виходить у глухий Вовчий яр, і там шукали замасковані мідні блискітки».

Водозлив виявився досить широким та просторим. По ньому можна було без будь-яких перешкод провести вряд троє коней. Скільки років цій споруді? Мабуть, вона значно старіша за ту, що виходить у Вовчий яр і якою Вовка та Юрко, пробравшись в парк, поставили магнітні міни на танкетках та фургонах.

Несподівано промінь Іванового ліхтарика вихопив з темряви потьмянілі мідні блискітки. Юрко придивився і розчаровано зітхнув. На кам'яній стіні тьмяно, немов підморгуючи хлопцям, блискотіли ромбики. Отже не цим водозливом аптекар проникав у кімнату Червоної красуні. Є ще, мабуть, якийсь таємний підземний хід, але спробуй його знайти, коли він не позначений на пергаменті.

— Чого зупинився? — запитав його Гончар.

— Так тут мідні блискітки!

— Вигадуєш! Нема тут ніяких бляшок! Вони далі, ближче до грота Привидів.

— І тут є! — наполягав Юрко. — Іди ближче — побачиш.

Він підійшов до кам'яної стіни, рукавом піджака протер її, і в промені ліхтарика весело заблискотіли мідні ромбики. З-під пилу проступила рука, що тримала округле древко списа. Хлопець знову витер стіну. Тепер на ній чітко було видно зображення русича-воїна, одягненого в сталеву кольчугу, поцяцьковану мідними блискітками. На голові воїна металевий шолом. Густа, широка борода закривала пів-обличчя і розлого спадала на кольчугу. Постать воїна нагадувала билинного богатиря Іллю Муромця. Юрко прикипів поглядом до кольчуги. Майже вся вона була прикрашена мідними ромбиками. Вони виднілися на грудях, плечах, рукавах, вишикувавшись рівними блискучими рядками. У правій руці воїн тримав спис, а ліва лежала на руків'ї довгого меча. Фарби були яскраві, чисті, не поблякли, не втратили своєї свіжості.

— Це не той портрет, — здивовано мовив Іван. — Там був молодий воїн, а тут — літній богатир. І там без меча і списа. Я точно пам'ятаю. Ходімо далі, самі побачите.

Пройшли ще метрів сто, і тепер уже Славко помітив на стіні ще одні мідні кружальця.

— Дивіться! — озвався він. — І тут блискітки! Тільки трохи інші!

Протерли стінку — і перед хлопцями постав портрет молодшого воїна в шоломі та розкішній кольчузі, на якій блискотіли мідні кільця. Ними густо, як пригаслими жаринами, була всіяна довга, до колін кольчуга.

— Хлопці! — вигукнув Вовка. — А цей воїн чимось схожий на Олександра Невського, пам'ятаєте кіно? Точно Олександр Невський! І борідка також, як у князя! І очі!

— І це не той портрет, — розчаровано сказав Гончар, освітивши його ліхтариком. — Ми цих зображень не помітили, бо поспішали. І ліхтар у нас був нікудишній, блимав, як той каганець.

Пройшли ще трохи. Вовка нагнувся, щось підняв і здивовано вигукнув:

— Хлопці, пістолет! Тільки якийсь дивний.

Володя тримав у руці покритий рудою іржею пістолет з довгастим, трохи загнутим руків'ям. Іван узяв знахідку, оглянув, нерозуміюче стенув плечима:

— Дивна машинерія, — показав, — таких пістолетів я ніколи не бачив. Мабуть, колишня зброя, тепер уже, так би мовити, музейний експонат.

Славко простяг руку:

— Дай гляну! Я бачив недавно такі пістолети. Він уважно подивився на знахідку, пояснив:

— Німецький! Тільки не теперішніх німців, а отих, що приходили на Україну у 1918 році. Кайзерівці їх носили. Офіцери.

— Звідки ти знаєш? — запитав Іван.

— Знаю, — відповів Славко, — батько такий пістолет в лежаку після громадянської замурував.

Юрко уважно розглядав мідні кружальця. І ромбики, і такі кільця є в кімнаті Червоної красуні. Отже, цей водозлив і підземелля з'єднані між собою. Тільки таємниця і ромбиків, і кружалець поки що невідома. Як її розгадати? І йому пригадався сон, розмова з Червоною красунею, її порада запитати про таємничі підземелля. А в кого — не встигла сказати. Невже в селі є люди, які щось знають про підземелля, про те, як проникнути в глиб таємничого, сповненого несподіваних загадок давнього кам'яного лабіринту?

Пройшли ще метрів п'ятдесят. Іван зупинився, промінь ліхтарика вперся в кам'яну брилу. На ній чітко виднівся портрет молодого русявого воїна. На ньому не було шолома. Густе, кучеряве волосся вільно спадало на широкі плечі, прикривало кольчугу, прикрашену мідними зірочками, такими, якими були всіяні стіни та стеля Зоряної кімнати. Руки воїна лежали на руків'ї довгого, блискучого меча.

— Оце той воїн, — прошепотів Гончар, — Молодий. На ньому кольчуга з мідними зірочками. Я ж казав! Виходить, що у водозливі є три портрети, все одно, як у билині «Три богатирі», Тільки тут один літній, другий молодший, а третій — юний воїн.

Юрко підійшов ближче. Його очі радісно зблиснули. Зірочки! Нарешті! Правду, мабуть, писав Сиволап у своєму щоденнику, що він, потрапивши в кімнату Червоної красуні, міг, при бажанні, проникнути в приміщення колишнього будуару. Дивно. Як же звідси, з Кам'яного водозливу, потрапити в приміщення Червоної красуні? Там же ніде немає мідних блискіток, крім тих, що в квадратній кімнаті та відкривають вихід до старих каменоломень.

Іван колупнув нігтем одну зірочку, другу.

— Мідні! — прошепотів. — Тут їх і зубилом не вирубаєш! Колись учитель Олександр Васильович водив нас на екскурсію в старі каменоломні, в оті, що за підземним монастирем, і там я теж бачив такі мідні візерунки. Тільки не було ніяких портретів. Кам'яна стіна і на ній блискітки.

— Ходімте додому, — запропонував Вовка, — мені ще сьогодні сіно треба з болота перевезти.

— Ні, хлопці, — тихо мовив Іван, — підемо далі. Я позичив у німців п'ять автоматів і лишив їх біля грота Привидів. Треба забрати — скоро пригодяться.

Нарешті вони дійшли до кінця водозливу. У кам'яній стіні виднілися старезні іржаві дуги, що правили за східці, пофарбовані колись зеленою фарбою. На них і зараз виднілися її залишки. По них можна було піднятися до кам'яної стелі, на якій чорніла масивна залізна ляда з великим грубезним кільцем. На ляді теж виднілися залишки зеленої фарби.

Іван освітив її ліхтарем, прошепотів:

— Звідси можна пробратися в грот Привидів, а з грота на подвір'я палацу. Я нещодавно навідався туди і розжився на п'ять автоматів.

Автомати ті стояли у кутку, прихилені до стінки. Іван подав їх Юрку, Вовці, Славку, ще два накинув собі на шию:

— Треба забрати, бо тут іржа почне їсти.

Тепер можна було спокійно залишити загадковий водозлив. Все, що хотіли побачити — побачили. Шалена радість розпирала Юркові груди: він знає, як з таємничого кам'яного тунелю можна проникнути в кімнату Червоної красуні. Досить йому натиснути на потрібні мідні зірочки, і в кам'яній стіні відкриється прохід. Він і виведе його до бібліотеки, до тих приміщень, де зараз перебувають партизанські розвідники. Хай би подивилися на таке чудо Іван та Славко, хай би й вони збагнули загадку мідних блискіток, тільки не має він права обмовитися жодним словом про секрет Зоряної кімнати. І Вовка не подає виду, що йому відома загадка мідних блискіток.

Юрко мимоволі затримав погляд на Вовці. Змарнів хлопець, схуд за останні дні, став мовчазним, непривітним, ніби затамував у серці якесь пекуче горе. «Треба буде поговорити з ним, — подумав, — може, біда яка».

Коли виходили з водозливу, Юрко мимоволі зупинився біля бородатого воїна, отого, що стояв на варті з мечем та списом, поглянув на його мужнє обличчя. Скільки віків стоїть він на своїх незмінних чатах?

Іван забрав у хлопців автомати, сховав у кущах, і вони повернули до Прип'яті. Перейдуть Грабів яр, а за ним луки і село. Ще на узліссі до них долинули вигуки:

— Лівою! Лівою! Лягай! Приготувати гранати! І в атаку! Оточуй! Підтримуй кулеметним вогнем!

Хлопці зупинилися. Гончар швидко, як кіт, видерся на дуба, приклав дашком долоню до чола. На луках, неподалік Прип'яті побачив, як по отаві перебігали німці і поволі наближалися до Самусевого лісу. Високий цибатий есесівець голосно командував, і солдати, як заведені, марширували, падали, підводилися, знову падали і, ніби ті вужі, поволі наближалися до лісу. Знову пролунала команда, і на узлісся полетіли гранати. Високо в повітря піднялися чорні стовпи землі та диму. Понад лугом стояв ряд есесівців з автоматами на грудях. Вони байдуже спостерігали за солдатами в блідо-сірих мундирах, перемовлялися між собою, поглядали на недалеку широку річку. На березі водії мили довгі фургони, набирали у білі алюмінієві відра воду і виливали її на величезні колеса.

Іван спустився на землю, сказав заклопотано:

— Фашисти! Ходімо мерщій звідси, бо сюдою нам додому не пройти. Повно есесівців.

Берегом річки Купельниці вирішили дійти до Червоного хутора. Звідси польова дорога доведе до села. І ніхто не подумає, що хлопці були в лісі, бо з Шляхетського болота жодна людина не відважиться піти в Самусів бір через небезпечне мінне поле.