Опівночі лейтенант Вершина та Леонід Поух вийшли з старих каменоломень і пішли в штаб партизанського загону. Над землею нависли низькі темні хмари. На небі жодної зірочки. Навколо тиша і спокій. І лише в палаці на другому поверсі видніється двоє яскраво освітлених вікон. Десь далеко за Самусевим лісом почулися ледь чутні удари грому. Мабуть, знову буде дощ. Партизанським розвідникам дощ не завада, навпаки, навіть поміч, бо ворожі патрулі причаюються в затишку, не хочуть мокнути.
Лейтенант повертає до Шляхетського болота, глибоким яром виводить Поуха на берег невидимої в темряві річки Купельниці. Мовчки йдуть краєм берега. На грудях у Вершини та Поуха новенькі трофейні автомати. Пощастило партизанам. Підірвали ворожий ешелон, а в ньому виявилося два вагони з автоматами. Взяли скільки могли донести на базу, а останні довелося спалити. Поділилися підривники своїми трофеями і з партизанськими розвідниками.
Поряд хлюпають, ніби зітхають уві сні, невидимі хвилі, тривожно шелестить прибережний очерет. Дорога відома, вивчена і вивірена, зав'яжи очі, і все одно вийдеш на потрібне місце. Лейтенант ледве дочекався ночі, не міг всидіти на місці, міряв квапливими кроками кімнату Червоної красуні, виходив у кам'яний коридор, поспішав до виходу в старі каменоломні і тут же повертався. Невже це правда, що жива його Люся? Хай десь далеко, у фашистській в'язниці перебуває його донька, але живе, думає про свого батька, пригадує, сподівається на їхню зустріч. Він же вважав свою Люсю та інших підпільниць загиблими, бо доходили чутки, що всіх їх розстріляли в Бабиному Яру.
Шумлять придорожні верби, таємниче озивається річка, подає голоси якась невсипуща птаха, а Вершині здається, що всі навколо в один голос гукають: «Жива Люся! Жива!» Може, й син Аркадій не поліг у бою під Києвом, відійшов з армією і зараз десь воює, виганяє окупантів з рідної землі. Дружно і радісно жила їх родина, ніколи не було непорозумінь, чвар, образ. Вечорами сходилися до своєї затишної домівки, вечеряли, відпочивали, ділилися враженнями про роботу та навчання. І не було ніяких секретів, недомовок, заборонених тем. Дружина Катя розповідала про шкільні справи, син і дочка теж говорили про навчання, комсомольські доручення, мріяли, ніяк не могли дочекатися, коли виростуть, стануть дорослими, вірою й правдою служитимуть своїй країні, своєму народові. Син мріяв стати льотчиком, марив подвигами Чкалова, Байдукова, Водоп'янова. Всі стіни в його невеличкій кімнатці були прикрашені портретами знаменитих людей. Люся теж мріяла стати льотчицею, такою, як Поліна Осипенко та Валентина Гризодубова. Діти рвалися в небо, їх вабив до себе «п'ятий океан». Часто заходили в родині розмови, як мусить жити людина, якою повинна бути, яка її найголовніша мета. Часом виникали суперечки, але кінчалися без зайвих ускладнень. І батьки ніколи не говорили дітям неправду, не лицемірили, не намагалися видати чорне за біле, применшувати свої недоліки. І ніколи не намагалися напускати туману на часом незрозумілі, несподівані, а то й небажані події. Всьому давалась справедлива і правдива оцінка. Єдиним критерієм поведінки родини була чесність перед Батьківщиною, перед своїм обов'язком. Якось Аркадій, коли вже був у восьмому класі, під час розмови сказав: «Батьки повинні виховувати своїх дітей на правді — і тоді між ними не буде ніяких непорозумінь. Тільки правда, хай навіть сувора правда, робить з людини — Людину».
Лейтенант Вершина може будь-кому глянути в очі. Його сумління чисте і перед друзями, і перед недругами, бо він ніколи не кривив душею, не поступався перед підлістю та неправдою. Діти вірили йому. І його правда стала їх правдою. Пригадалася остання розмова з сином. Він міг не йти в армію, бо не вийшов роками. І це було б правомірним, ніхто не міг би звинуватити його в порушенні закону. А совість? Син Вершини — комсорг школи. Майже весь клас на другий день війни прийшов до воєнкома і подав заяви з проханням зарахувати в армію добровольцями. Пішов і Аркадій і теж подав заяву.
Так же було й з дочкою. Уже в партизанському загоні, як підбирали групу підпільниць на ворожий аеродром, до нього прибігла Люся, сказала схвильовано: «Я теж хочу піти з дівчатами. Я комсомолка, знаю німецьку мову. Ти мусиш, ти зобов'язаний послати мене з моїми подругами». Звісно, він міг би сказати дочці, що Аркадій загинув, полягла в бою з карателями мама, і в нього, крім Люсі, нікого не лишилося. Але не сказав, не став відмовляти від її нестримного бажання воювати з фашистами, ввів до підпільної групи…
Стежка повертає ліворуч. За кущами верболозу починається ліс. Далі буде йти легше і водночас небезпечніше. У болоті не натрапиш на засаду, бо не люблять карателі сидіти в баговинні, ходити підступною трясовиною. Здалеку часом обстріляють зелені обшири болота з гармат або мінометів, і тоді над заростями осоки та очерету постають чорні стовпи розбурханого потужним вибухом баговиння. Вирва зразу заповнюється водою, покривається тонким шаром ряски. І треба пильнувати, щоб не потрапити в ту підступну пастку.
Несподівано в прибережних верболозах тривожно закрякали качки. Вони сполохано злетіли в непроглядну темряву, пронеслися низько над головами розвідників.
— Там хтось є, — пошепки промовив Поух, — мабуть, засідка на узліссі. Треба повертати на Грибарі, там уже наші застави, і німці туди не потикаються.
Довелося перебрести річку і невидимою стежкою виходити до Грибарів. Леонід Поух називає цю стежку Кабанячою, бо по ній ходять на водопій вепри. Позганяла війна їх з насиджених місць, і вони поселилися на непрохідному болоті, забрідають уночі в ліс, харчуються там, а на світанку залягають спати в густих очеретах. На цю стежку ще ранньою весною натрапив Поух, як повертався з штабу в підземелля. На шляху його зустрілися карателі, довелося перебрести Купельницю, затаїтись в непрохідних очеретах. Попереду трясовина, позаду перегукуються п'яні фашисти, прошивають очерети автоматними чергами. Поух вирішив краще потонути в трясовині, ніж потрапити до рук карателів. Він ступив у воду й відчув під ногою досить твердий грунт. Стежка, по якій ходили на водопій дикі кабани, і вивела його до партизанського лісу.
Лейтенант прискорює крок, поспішає, хочеться йому скоріше зустрітися з командиром загону, розповісти про Консула, про ті трикляті мікрофони. Нарешті й Консул потрапив у пастку. Перед Вершиною, мов живі, постають полеглі партизани та підпільники. Скільки їх, друзів та однодумців, полягло через підступи Консула? Всіх не пригадаєш і не перерахуєш. Хай тепер тримається Консул! Придумав лейтенант для нього страшну кару! Самі гестапівці спалять його живцем, як спалили дружину і названих дітей! Лиш би командир дав згоду. Забігають, заметушаться гестапівці, розпочнуть трусити й перетрушувати свої шпигунські школи. І бригаденфюреру Лау не зносить голови. Чекає його неминуча загибель. Прислужилася партизанській розвідці Зоряна кімната.
Нарешті очерети скінчилися. Далі починався ліс. Тут можна сподіватися на ворожу засідку: І ніби на підтвердження цієї думки, між стовбурами сосон блиснув зрадливий вогник цигарки. Партизани такого б не допустили, значить, гітлерівці.
— Патруль! — зронив Поух. — Знову треба чекати облави.
— Хай пройдуть, — мовив лейтенант, пильно вдивляючись в темінь, — ми все одно не підемо узліссям. Повернемо до Лосиного яру і болотом вийдемо до своїх. Там засідки не буде, бо ніякий каратель не висидить в гнилому баговинні.
Коли почало світати, розвідники підійшли до своєї застави, розпитали партизан про останні новини. Широкоплечий хлопець з широким відкритим лицем заклопотано сказав:
— Навколо повно карателів. І на болоті застави влаштовують. Мабуть, готуються до великої облави. Учора спалили лісове село Верхівці. Причепився німець до молодої дівчини, а її брат, хлопчак, і рубонув окупанта сокирою по голові. Село спалили і людей постріляли. Позаганяли в клуню і підпалили!
Молодий партизан в чорній кубанці став розповідати, як позавчора взяли в полон карателя і той на допиті повідомив, що прибуває з фронту дивізія регулярної армії, щоб очистити навколишні ліси від партизан.
Лейтенант пригостив вартових трофейними сигаретами і хутчій пішов до штабу. Неподалік землянок, як на зло, йому зустрівся Кузьма Фокович Білошенко, він же Марчук, він же Консул. Лісник радісно привітався, потис руки Вершині та Поуху, запитав:
— Як там на фронті? Не веселить?
Оглянув розвідників, скрушно покрутив головою:
— Сухого місця на вас, хлопці, немає, все баговинням запливло. Здалеку повертаєтеся?
— Здалеку, Кузьма Фокович, — в тон йому відповів лейтенант, — побували в стольному граді Києві і ледве добралися додому — навколо карателі.
Вершина дістав з кишені пачку німецьких сигарет, простягнув лісникові:
— Пригощайтеся, Кузьма Фокович, може, й ви на сигарети перейдете, кинете махорку палити.
Консул заперечливо замахав руками:
— Ні, Петровичу, мені сигарети ні до чого. Я раз попробував — не для мене це куриво! Що ж там у Києві?
— Те, що і в нас! — відповів Вершина. — Облава за облавою, ловлять фашисти людей, везуть на каторгу в Німеччину. І тут, мабуть, облаву готують.
Лейтенант з Поухом повернули до штабної землянки, а Консул закурив цигарку і поволі пішов до кам'яного будинку, над дахом якого розвівалося на вітрі червоне полотнище.
У землянці за столом сидів командир загону Сергій Михайлович Коваленко. Секретар райкому переглядав якісь папери, щось нотував у своєму записнику. Вершина прикрив за Поухом двері, привітався, сказав радісно:
— Нарешті попався Консул!
— Хто? — підвівся з-за столу командир.
— Білошенко Кузьма Фокович, він же петлюрівський сотник Марчук!
— Провідник? — недовірливо запитав Коваленко
— Він самий! — підтвердив лейтенант.
— А може, це провокація? — засумнівався командир. — Така вірна і надійна людина. Вивів нас з оточення. Всю його родину спалили карателі. Ні, Іване Петровичу, тут, як кажуть, кінці з кінцями не сходяться. І відомості ці надійшли з гестапівських джерел.
— Джерело гестапівське, але в даному випадку відомості достовірні, нам вони не призначалися.
— Недавно нас повідомляли, — тим же недовірливим тоном продовжував командир, — що Консул — це лейтенант Вершина. Тепер зрадником виявився лісник Білошенко. Хто виявиться Консулом завтра чи післязавтра?
— Тепер уже точно відомо, товаришу командир, — впевнено мовив лейтенант, — хто такий Консул і як йому стають відомі наші найважливіші таємниці.
Секретар райкому вийшов із-за столу, запросив розвідників:
— Сідайте, товариші, новини дуже важливі. І повідомлення про Консула надто несподіване. Просто не віриться! Невже ця людина зуміла завдати нам стільки лиха і весь час лишатися непоміченою? Ні, тут щось криється… Знову гестапівці готують якусь провокацію.
— Немає тут, Сергію Михайловичу, ніякої провокації, — впевнено стояв на своєму Вершина. — Тепер все зрозуміло, всі «загадки» прояснилися. Пропоную здійснити операцію по знешкодженню Консула та бригаденфюрера Лау, у віданні якого перебувають шпигунські школи гестапо.
Лейтенант дістав з кишені записник, сторінки якого були помережані кривульками, гачками, незрозумілими позначками, і став викладати свій план.
У землянку заглянув промінь вранішнього сонця, по долівці забігали веселі «зайчики», потанцювали по ній і полохливо сховалися під широкими нарами. У землянці посутеніло, бо сонце піднялося вище і тепер не заглядало в невеличке квадратне віконце. Лейтенант замовк, поглянув на командира, чекав його запитань, потім сховав записник в бокову кишеню піджака. Командир підвів голову:
— Все?
— Все, товаришу командир.
— Тепер, зрозуміло, — озвався Коваленко, — чому нам ніяк не пощастило натрапити на слід Консула, вважали його диверсантом, людиною-невидимкою. А він і справді, вважай, нап'яв на себе шапку-невидимку. Маємо справу з підступним безжальним ворогом. Що ж будемо далі робити?
Лейтенант, мабуть, продумав наступну операцію від початку і до кінця, бо тут же висловив командиру свою пропозицію.
— Терміново посилати Німця в Київ і відправити на явку Кравчука, хай поінформує підпільників про проведення операції. Тут така риба пливе в наш волок, що випустити ніяк не можна. Треба їм показати мікрофони! І так показати, щоб зам'ятали до нових віників.
— Кажеш, мікрофони? — роздумливо мовив командир. — Тут справді є над чим подумати. Упіймали нас фашисти на гачок і цілий рік водили за носа.
— Тепер ми їх поводимо! — сердито пообіцяв Вершина.
— Дійсно, — замислено, ніби розмовляючи сам із собою, мовив Коваленко. — Нелегко було розгадати загадку фашистів. Підготували її на найвищому рівні. Далися нам взнаки і мікрофони. З планом операції я згоден. Проте вважаю за необхідне порадитися з майором Нікітіним, послухати його пропозиції.
Командир помітив нерозуміючий погляд Вершини, пояснив:
— У нас радісна подія. З Великої землі прибула розвідувально-диверсійна група під командою майора Нікітіна. Центр цікавиться Татарським островом. Є думка взяти його підземелля штурмом.
— Не візьмемо, — скрушно похитав головою лейтенант, — не вистачить пороху. Там фашисти створили справжню лінію Маннергейма.
— І Маннергейма прорвали, і тут щось придумаємо, Татарський острів необхідно знешкодити. Можливо, доведеться викликати авіацію.
Лейтенант знову заперечливо похитав головою:
— І авіація там безсила. Над підземеллями метрів тридцять кам'янистого грунту, а може, й більше. Там фашисти все передбачили.
— Гаразд, — перебив міркування Вершини командир, — не будемо зараз даремно витрачати час з приводу острова, зберемося гуртом і вирішимо, як нам бути, а зараз закінчимо розмову про запропоновану операцію. Тут дійсно відкривається широкий оперативний простір, треба тільки все продумати, зважити кожну дрібницю.
— Так я пошлю Німця в Київ, — запропонував знову Вершина.
Командир загону незадоволено поморщився, думав, не поспішав з відповіддю.
— Чи не надто часто, — вагаючись, мовив він, — ми посилаємо нашого помічника в Київ. Як тільки доводиться виконувати якесь важливе завдання — так і посилаємо Німця. Дуже вже часто твій вихованець, Петрович, з'являється на пропускному пункті. Може виникнути підозра. Хто-хто, а ти знаєш, що гестапівці не ликом шиті, і водити їх за носа треба дуже й дуже обережно. І міна київських підпільників на фургоні не спрацювала. Зараз гестапівці метикують, а як же вона потрапила на той фургон, звідки, хто доставив її з Києва на берег Прип'яті? Треба нам поберегти хлопчака. Це такий помічник, що йому й ціни немає. А до всього молодий, недосвідчений — тут і до біди недалеко.
— Звичайно, трохи ризикує, — погодився Вершина, — але тут, мабуть, ніхто за нього краще не спрацює. Необхідно терміново одержати потрібну нам інформацію. Без неї наша операція нічого не буде варта. Надто вже на велику рибу закидаємо сіті. І ризику особливого для Німця немає. Я все передбачив, якщо, звичайно, товаришу командир, у вашій землянці не встановлено цілеспрямовані мікрофони і нашу розмову не прослуховує Консул. І Маєру ми придумаємо пояснення, чому Німцю варто поїхати до Києва. Ні, не бачу я іншої кандидатури для виконання цього завдання. У Києві знову прокотилася хвиля облав та арештів. На пропускних пунктах арештовують всіх підозрілих. І нічого небезпечного Німцю везти не доведеться.
— Переконав, — погодився командир загону, — хай їде — і їде поскоріше. Операцію необхідно провести терміново. Погодимо її з майором Нікітіним. Він має бути в ній особливо важливою дійовою особою. А до всього щось підкаже, порадить. Досвід у майора величезний.
— Як так, то й так, — лейтенант на знак згоди кивнув головою, — операцію треба провести гуртом, і участь в ній представників Центру надасть їй ще більшої вірогідності та ваговитості.
— Тоді все! — В очах командира заіскрилися веселі вогники. — Ідіть, товариші, відпочивайте, а пізніше зустрінемося. Майор Нікітін скоро прибуде до табору.
— У мене ще одна справа, Сергію Михайловичу, — підвівся з лави Вершина, — я не хотів говорити про неї, щоб не хвилюватися, бо вона стосується мене особисто. Правда, не тільки мене, — уточнив лейтенант, — а й інших товаришів, але й мене в тому числі. Маєр розповів Дітмару, що наші підпільниці, які діяли на ворожому аеродромі, живі. І моя дочка Люся теж. Знаходяться вони зараз в якомусь віддаленому концтаборі. Фашисти мають намір провести судовий процес, звинуватити мою дочку в зраді і випустити кількох підпільниць на волю, ось, мовляв, які ми добрі.
Командир загону співчутливо поглянув на Вершину:
— Якщо це справді так, то тут можна щось і придумати. Дамо відповідні інструкції Кравчуку. Хай його «фюрер» постарається дізнатися про цей процес докладніше. Німець буде зустрічатися з Кравчуком. Хай він проінформує його про цю справу. Спробуємо вжити якихось заходів, лиш би фашисти привезли арештованих підпільниць на Україну. Зробимо все можливе, щоб урятувати наших дівчаток…
Увечері Вершина та Поух знову прийшли в штабну землянку. За столом, крім командира, сиділи начальник штабу Макаров і троє незнайомих чоловіків у військовій формі без відзнак. Один з них, стрункий, широкоплечий, з блакитними очима, підхопився з місця, подав руку партизанським розвідникам, промовив м'яким, довірливим голосом:
— Майор Нікітін. Командир диверсійної групи, а це мої помічники — капітан Доронін і старший лейтенант Агєєв. Сьогодні вночі ми підемо в село Жовтневе. Звідти легше буде вести спостереження за Татарським островом.
У штабі докладно обговорили наступну операцію, яку запропонував лейтенант Вершина. Схвалили її одноголосно. Майор Нікітін сказав, що він цілком і повністю підтримує лейтенанта і радить йому написати доповідну записку, в якій викласти свої міркування, факти, спостереження.
Затим майор поклав на стіл коробку «Казбеку», запросив:
— Закурюйте, товариші, наших, вітчизняних. Командир загону взяв цигарку, запалив, запитав Нікітіна:
— То що, може, хай Консул ще трохи погуляє?
— Навіщо? — перепитав майор. — Досить з нього, нагулявся.