Татарський острів

Розділ п'ятий СЛІДАМИ ЧЕРВОНОЇ КРАСУНІ

Повернувшись із Києва, наступного ж дня Юрко пішов до Святого розповісти про зустріч з Кларою. Хлопець проникся неабиякою повагою до цього незвичайного розвідника, якому довелось одягати рясу, видавати себе за батюшку, щоб помститися окупантам.

Проте Святого дома не було. Славко розповів, що в Павла Павловича знову відкрилася рана, нога опухла, посиніла. Довелось йому просити в коменданта перепустку і їхати в Житомир до знайомого хірурга. Побуде там, полікується.

Славко запросив Юрка до хати.

— Я тут вірша маю, — мовив несміливо, — хочеш послухати? — Дістав з полиці книгу, вийняв з-під палітурки білий аркуш паперу, став читати:

Вкладає Вітчизна меча в руки сина,

Щоб меч цей огнем пломенів —

Ніколи! Ніколи! Не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

Здорово написано, правда? Це вірш Миколи Бажана «Клятва». Я вчора на полі листівку знайшов. Там є зведення Радянського Інформбюро за минулий вівторок і звернення Радянського уряду до партизанів — посилити удари по гітлерівцях. Час і нам братися за зброю.

— Зачекай, Славо, — сказав Юрко, дочитавши листівку, — на все свій час. Ми з тобою й так партизани. Хіба ми мало зробили за цей рік?

— Що ми зробили? — байдуже махнув рукою Славко. — І хто про те знає? Інша справа побути в справжньому бою. А ще краще підірвати ворожий ешелон!

Славко взяв з полиці стару пошарпану книгу без палітурок, погортав її, дістав невеличкий сірий папірець.

— Листівка, — пояснив він, — теж на полі знайшов. І в ній повідомляється про юного партизана з Чернігівщини, який пустив під укіс чотири ворожих ешелони з живою силою та технікою. Юного партизана представлено до урядової нагороди. А ми німцям рибу ловимо! Хіба не так?

— Звісно, що не так, — трохи ображено відповів Юрко, — ми теж не сиділи склавши руки.

— Нічого путнього й не зробили, — стояв на своєму Славко.

— Наша робота, — заперечив Юрко, — то теж бій. І користі ми зможемо принести тут своїм куди більше, ніж автоматом. Он ми схованки розкопали, передали партизанам боєприпаси. А кожен патрон, кожна граната може коштувати фашисту життя. А скільки, Славо, ти людей від смерті врятував, попередив їх про небезпеку?

— Хто про те знає? — знічено відказав Славко. — А що батько в поліції служив, карателів водив на партизан — всім відомо.

— Не журися, Славо, — заспокоїв товариша Юрко, — той, кому треба, все знає. Не журися, ще буде й на нашій вулиці свято. Так же в листівці написано? А ми з тобою чесно служимо Вітчизні. І совість у нас перед нею чиста.

— Та воно так, — полегшено зітхнув Славко, — тільки дуже мені важко… Виходить, що я син зрадника й запроданця…

— А я, Славо, фольксдойч, — невесело підхопив Юрко, — есесівський перекладач, їздив палити село Дібровне, порятував від смерті карателів, видав з Вовкою фашистам нашого полоненого… Зразу всіх моїх «заслуг» перед фашистами й не пригадаєш. Так думаєш мені легко? Скоро нам знову буде робота. Фашисти задумали вирубати заповідний Самусів ліс. Гончар вирішив замінувати підходи до лісу. Просив допомагати йому перенести міни. І кулемети з підбитих танків треба зняти. Підеш?

— Звісно, піду, — не задумуючись, відповів Славко. На тому хлопці й розійшлися.

Повертаючись додому, Юрко думав, як він має тепер діяти. Клара просила терміново передати Святому її повідомлення. Павла Павловича нема, і невідомо коли він повернеться. Що ж він повинен робити? Знайти лейтенанта Вершину або когось з розвідників і про все їм розповісти? Для цього треба йти в підземелля. Так лейтенант суворо заборонив без виклику і близько підходити до старих каменоломень. І що особливого він має розповісти? Нічого важливого Клара не повідомила. Гестапівці арештували родину підпільника Патлаха. Про це можна буде розповісти Святому пізніше. Тепер все одно нічого не вдієш. Про підступні дії Рудого Вершина й так знає. Хочуть фашисти звести наклеп на дочку лейтенанта, видати її за зрадницю, приписати їй, ніби вона видала групу наших підпільників на ворожому аеродромі. Так це теж підла провокація, і ніхто їй не повірить. Даремно фашисти стараються. Уже писали фашистські вивідувачі, що лейтенант Вершина — фашистський шпигун, давній їх прислужник. Нікчемна і пустопорожня брехня. Якщо лейтенант Вершина завербований гестапівцями, — то чому ж вони не можуть натрапити на підземелля, в якому стільки часу діють радянські розвідники? А хіба не лейтенант Вершина очолив операцію по розгрому «чорних кентаврів», випускників ворожої шпигунської школи. Ніхто фашистам все одно не повірить. Які б підлі вигадки вони не розносили. Давно сказано: «Собака гавкає, а вітер носить». Можна Юрку почекати і поки що нікуди не кидатися, не передавати повідомлення Клари, хоча дівчина й наказувала терміново повідомити про все партизанських розвідників. Скоро повернеться Святий або викличе Юрка лейтенант, тоді він і відчитається про свою поїздку в Київ.

Так вирішивши, не думав і не підозрював Юрко, яким лихом обернеться для партизанів його запізніла розповідь…

Юрко повертався додому в гарному настрої. Хлопець прочитав зведення Радянського Інформбюро. Бореться Червона Армія, завдає дошкульних ударів по ворогу! Б'ють фашистів і партизани. Схвилювала Юрка листівка про юного партизана з Чернігівщини. Герой! І Юрко міг би пустити під укіс фашистський ешелон, і Славко. Згадка про Славка ще більше підсилила гарний настрій. Є в Юрка вірні та щирі друзі. Ніякі фашисти не страшні Юрку, якщо в нього є такі гарні товариші.

Дома на Юрка чекав Олексій Шуменко, невисокий на зріст кремезний хлопець з вузькуватими, трохи розкосими очима. Олексій колишній Юрків піонервожатий. Не раз, і не двічі водив Шумейко своїх піонерів по місцях давніх боїв, показував окопи, зруйновані землянки, збудовані червоними партизанами. Батько Олексія Шумейка воював у Примакова, вибивав петлюрівців з села Жовтневого. Юрко з великою повагою ставився до свого піонервожатого і дуже радів, що Галя, Юркова сестра, врятувала Шумейка від розстрілу, попередила, що карателі мають арештувати комсомольців. Олексій утік з села, переховувався на хуторі в свого двоюрідного брата, а потім повернувся додому.

Шумейко міцно потис Юрку руку і попросив його дати на годину якесь старе рядно.

— Навіщо тобі рядно? — здивувався Юрко.

— Та тут таке діло, — зам'явся Олексій, — несподівано натрапив я на одні речі, і їх треба приховати.

— На які речі? — допитувався Юрко.

— Як тобі сказати… я й сам не знаю, що знайшов.

— Як це так, — не повірив Юрко, — щось знайшов і не знаєш що?

— Так воно, Юрку, і є, — пояснив Олексій, — ловив рибу. Закинув, а гачок за щось і зачепився. Довелося пірнути на глибоке, а там…

— Що там? — зацікавлено запитав Юрко.

Шумейко зиркнув на відкрите вікно, біля якого сиділа Леся і вишивала блузку.

— Давай трохи відійдемо, — запропонував він. — Тобі скажу, а більше нікому. — Олексій знову зиркнув на вікно і почав неголосно розповідати:

— Пірнув я на дно, отам під кручею, недалеко від вашого городу, дивлюся, а на дні лежать два чи три невеличких сейфи.

— Які сейфи? — недовірливо запитав Юрко.

— Металеві, — пояснив Шумейко, — такі собі залізні скриньки. Мій гачок і зачепився за ручку одного сейфа.

— Звідки б могли взятися на дні Прип'яті сейфи? — дивувався Юрко.

— Я так думаю, — почав Шумейко, — пам'ятаєш, як минулим літом німці розбомбили баржу, а на ній були музейні експонати. Їх наші вивозили в тил. Баржа потонула. Тепер повінь, я так думаю, і занесла ті скриньки під кручу. Я хочу їх витягти і заховати у верболозах. Цікаво подивитися, що зберігається в тих сейфах.

— Звісно, цікаво, — погодився Юрко.

— Що знайдемо, — несподівано запропонував Шумейко, — все поділимо порівну. Натрапив я там, — продовжував Олексій, — на станковий кулемет. Лежить під кручею. Треба його витягти і здати в поліцію. За кожен кулемет видають німці кілограм солі.

— Я тобі й так дам солі, — сердито озвався Юрко, — навіщо тобі здавати той кулемет в поліцію?

— Як тобі пояснити — зніяковів Шумейко, — треба якось задобрити поліцаїв, щоб вони чортом на мене не дивилися. Що як знову задумають арештувати та потягнуть в жандармерію? І солі нема. А кулемет понівечений, Одне залізяччя лишилося. — Олексій знову поглянув на відчинене вікно, запитав:

— Галя дома?

— На роботі.

— Славна вона дівчина. Порятувала мене від видимої смерті. І ніяк це виберуся, щоб прийти та подякувати. Гончар теж у тебе на горищі загоряв, рятувався від жандармів. Так неси ряднину, і ходімо зі мною. Підеш?

— Піду. Чого мені боятися?

Юрко взяв у хатині старе, але ще міцне рядно, показав його Олексієві.

— Пригодиться?

Шумейко взяв рядно, помацав його, похвалив:

— Міцне. Якраз таке й потрібне.

Леся вишивала біля вікна й прислухалася до розмови, тривожно зирила на Шумейка. Дивною й підозрілою здалася його поведінка. Розмовляє з Юрком і весь час озирається, немов хвилюється, чогось тривожиться. Колись цей Шумейко приходив з Петром Солодовником до діда Захара, запрошували Лесю на вечорниці, а в неділю на танці. Тоді Шумейко пригостив Лесю смачним гарбузовим насінням, радив їй хутчій перебиратися до Солодовників на квартиру, не мешкати в Берегових. Як не прислухалася Леся до розмови між хлопцями, але нічого не могла збагнути, бо Шумейко говорив притишено, і до неї долинали лише окремі слова. І все ж Леся зрозуміла, що Олексій запрошує Юрка на берег Прип'яті, потребує його допомоги.

Хлопці швидко подалися на берег. Незбагненна тривога закралася в серце Лесі. Вона відклала шитво, вибігла на подвір'я, відв'язала Люкса і, притримуючи його за повідок, рушила слідом.

Хлопці йшли по стежці, обсадженій високими соняшниками, і про щось розмовляли. Вони вийшли на берег і повернули до кручі, схованої за густими верболозами. Перед кручею пролягла простора галявина. На ній Юрко побачив приземкуватого Сергія Булаха, рудого, як жар, Йосипа Шаповала, а з-за їх спин виглядав Петро Солодовник і мстиво посміхався. Мовляв, впіймався, довірливий дурню, тепер уже звідси не випорснеш.

Сергій Булах та Йосип Шаповал, з кам'яними непроникними обличчями, поволі наближалися до Юрка, замикали коло. Юрко стривожено озирнувся. Шлях до відступу заступав Шумейко. Він тримав невеликий, замашний металевий прут, який невідомо звідки опинився в його правій руці. Шумейко розставив ноги, махнув прутом, мовив загрозливо:

— Наша підпільна організація «Патріот Батьківщини» засудила тебе, карателя і фашистського холуя, до страти. Зараз ми виконаємо цей справедливий вирок. Загорнемо твій труп у рядно, прив'яжемо до ніг гирю — і пустимо на дно Прип'яті.

Петро Солодовник витрусив з мішка двопудову гирю і шматок міцної конопляної вірьовки. Сергій Булах кинувся на Юрка, хотів ударом кулака збити з ніг, але той вивернувся, блискавичним прийомом звалив нападника на землю і наніс сильний удар Шаповалу, від якого той ледве втримався на ногах, важко дихав і безтямно поводив посоловілими очима. Тепер на Юрка накинувся Шумейко. Він замахнувся сталевим прутом, і Юрко ледве ухилився від страшного удару. Шумейко готувався нанести ще один удар. Юрко не став його чекати і кинувся бігти до Прип'яті, щоб пірнути й затаїтися десь під берегом. Але Солодовник кинувся йому навперейми, упав під ноги, звалив Юрка на землю, підхопився і, як той шуліка, накинувся на свого ворога. Солодовник притис Юрка до землі коліньми і почав душити. Він гукнув Шумейку:

— Давай гирю! Приголомш його шворнем!

І в цю мить неподалік пролунав відчайдушний вигук Лесі:

— Люкс, фас!

Вівчарка з розгону налетіла на Шумейка, повисла в нього на грудях, звалила на землю, прокусила руку, в якій той тримав металевий шворень. Люкс залишив Шумейка, скочив на спину Солодовника, відірвав його від Юрка, загрозливо клацнув зубами біля самої горлянки і тут же збив з ніг Шаповала, який ніяк ще не міг отямитися після Юркового удару і не брав ніякої участі в подальшій сутичці.

Люкс метався від одного поверженого нападника до іншого, клацав зубами, загрозливо гарчав.

Юрко поволі підвівся з землі, важко дихаючи, схопив Люкса за ошийник, наказав:

— Перестань, Люкс, назад!

Коли пес трохи вгамувався, Юрко, тамуючи хвилювання та обурення, звернувся до нападників:

— Даремно ви мене хотіли втопити, хлопці, не вбивав я партизанів і не палив партизанське село Дібровне. Все це брехня! Ідіть додому і не робіть більше дурниць. Подумайте над тим, що я вам сказав. Аби я був продажною шкурою — то я вас зараз спровадив би в поліцію, а звідти вам одна дорога — в жандармерію. І нікому не розповідайте про цю бійку. Вам же буде краще…

Хлопці піднялися з землі і, похнюпивши голови, пішли берегом до Сорочиної левади.

— Навіщо ти їх відпустив? — стривожено запитала Леся. — Вони знову нападуть на тебе, підстрелять або втоплять, четверо на одного. І Петро… як же він посмів таке вчинити! А я думала…

— Що ти думала? — Юрко очікувально зиркнув на дівчину.

— Вважала його за чесного хлопця, навіть жаліла, ніби винуватою себе відчувала.

— Спасибі тобі, Лесю, — зворушено мовив Юрко, — якби не ти, лежав би я зараз на дні Прип'яті з гирею на шиї. І Люксу спасибі. Ніколи не думав, що вівчарка має таку страшну силу.

Юрко нагнувся, погладив Люкса, який лежав на траві, поклавши голову на витягнуті лапи, і відданими очима дивився на Лесю. Хлопець теж звів погляд на дівчину:

— Ти моїй матері нічого не розповідай, хай не переживає. У неї й так клопоту вистачає. — І далі поцікавився: — А як ти тут з Люксом опинилася? Хто тобі розповів про нападників?

— Ніхто мені нічого не розповідав, — схвильовано відповіла Леся, — коли ти говорив з Шумейком, я відчула в його словах щось недобре. Не сподобався він мені. Отож тільки ти з ним пішов, я за Люкса — і слідом за вами.

Юрко знову з вдячністю глянув на дівчину. Так хотілося підійти до Лесі, глянути в її блакитні очі. Не посмів, посоромився.

Але, мабуть, дівчина зрозуміла його думки, його стан, сама підійшла до Юрка, взяла за руку і тихо промовила:

— Ходім додому, Юрку!

Деякий час вони йшли берегом Прип'яті мовчки. Люкс біг попереду, сторожко приглядався до кущів верболозу, часом зупинявся, насторожував гострі вуха, ловив ледь чутні звуки. Пес оглядався на Юрка та Лесю, ніби хотів їм сказати: «Можете нікого не боятися, коли я з вами».

Нарешті мовчанку порушила Леся:

— Знаєш, що я надумала, Юрко. Давай завтра підемо та розпитаємо про Червону красуню. Мене дуже зацікавила доля цієї дівчини. — Леся несподівано зупинилася, поглянула Юркові у вічі:

— Вона якось навіть наснилася мені, і знаєш, що вона сказала? «Найбільший скарб в людині — вірність». Правда, дивний сон? Ти якось говорив, що у сільського вчителя є портрет Червоної красуні. Ходімо подивимося на нього.

Юрко одразу погодився.

— А чого ж, коли ти хочеш — сходимо. І вчителя мені треба провідати. Він колись же мого тата вчив.

Другого дня вранці, після сніданку, Юрко сказав матері:

— Хочу провідати Олександра Васильовича. І, може, щось про Червону красуню довідаюсь.

— Піди, — погодилася мати, — віднеси йому трохи солі. Галина Іванівна збиралася на роботу, почула розмову про Червону красуню, незадоволено зауважила:

— Нема тобі чого, хлопче, робити, так ти й займаєшся всілякими дурницями. Навіщо тобі Червона красуня? Краще привези діду Захарку дров. Зима не за горами, а в старого порожня повітка. І жито дідові треба змолотити.

— Привезу дідові дров, — пообіцяв Юрко. — Нам теж паливо потрібне. От заодно й завеземо, а сьогодні провідаю старого вчителя. Хай і Леся зі мною. Дозволите?

Лесина мама здивовано кліпнула очима:

— Мабуть, щось у лісі здохло. Почав Юрко в мене дозволу питати. Ідіть та будьте обачні, не підходьте й близько до палацу.

Тільки-но Леся з Юрком вийшли на вулицю, як Юрко пояснив:

— Зразу підемо до Олександра Васильовича, а потім навідаємося до Пампушки. Прадід учителя був панським художником, малював портрети. Вчитель збирає різну старовину, мріє створити в селі музей. Він і тата мого колись учив. Вони разом досліджували старі каменоломні, підземний монастир, шукали сховану ченцями древню бібліотеку.

— Яку? — поцікавилася Леся.

— Давно колись, — став розповідати Юрко, — як на нашу землю напав хан Батий, то його орда обклала Київ. І кияни, ризикуючи життям, вивезли з обложеного міста бібліотеку, сховали її в старих каменоломнях неподалік нашого села. Там уже тоді був підземний монастир. Кочівники пограбували монастир, вирізали ченців, і ніхто не знає, де лишилася схована бібліотека. Учитель і шукав її, мріяв знайти древні книги.

— Може, все те вигадки, — засумнівалася Леся.

— Може, й вигадки, — погодився Юрко, — але підземний монастир справді існує. Я був у ньому. Там багато кам'яних келій, і всі вони ще не досліджені. Є там і таємничі схованки. Ченці ховали в них своє добро, як набігали кочівники.

— А в учителя є портрет Червоної красуні? — поцікавилась дівчина.

— Невеличкий, — пояснив Юрко, — а великий, на якому Червона красуня зображена на повен зріст, знаходиться в підземеллі.

— У якому підземеллі? У старих каменоломнях?

— Я ж тобі колись не раз казав, що портрет Червоної красуні намальований у підземеллі. А підземелля — під палацом, там з давніх-давен старі виробки лишилися. Пани влаштували там свої схованки, поховали в них різне добро, а Червона красуня оберігає всі ті скарби. Пам'ятаєш, дід Матвій нам про це розповідав? Крізь ті кам'яні світлиці можна і в палац проникнути.

Дівчина зупинилася, подивилася на Юрка так, як дивляться на нерозумного підлітка, що наслухався казок про жар-птицю і тепер збирається в ліс, хоче піймати ту чарівну пташку.

— І ти, Юрку, справді віриш казці про скарби Червоної красуні?

— Звичайно, вірю. Я знаю, що це не казка, а справжня дійсність. Є портрет Червоної красуні, і він вартує скарб панів Хоткевичів.

— Як же портрет може вартувати скарб? — недовірливо мовила Леся. — Ти сам подумай, що говориш! Хай дід Матвій вірить у чудеса! Не може портрет нічого оберігати. І не варто тобі справді витрачати час на розгадування давніх вигадок.

— Треба, Лесю, розгадати. Від них багато чого залежить.

— Чого? — розвела руками дівчина. — Хай навіть пощастить знайти купу панського золота. Навіщо воно нам?

— Потрібне! Партизанам. Тільки тут не в золоті справа. У палаці, — Юрко притишив голос, — шпигунська школа. І якби проникнути непомітно через підземелля — всіх диверсантів можна буде голими руками взяти. Маєр довірив мені таємницю фальшивомонетні і сказав: «Якщо ти розголосиш про це хоч одній живій людині, — всім вам буде капут». Маєр слів на вітер не кидає. Фашист хоче проникнути в підземелля, хоче поживитися скарбом пана Хоткевича.

— Даремно ти переживаєш, — поспішила заспокоїти дівчина Юрка, — нічого нікому я не скажу. Тільки дивно мені слухати про всі ці таємниці. Так і уявляєш кам'яне, похмуре підземелля, портрет Червоної красуні.

Поблизу великого будинку під зеленою бляхою Юрко зупинився.

— Ось тут і живе вчитель. Дуже гарна людина. У нього величезна бібліотека, багато картин. Тут перед тобою, як жива, встане історія нашого села. І ти тоді зрозумієш мене, збагнеш, чого я так люблю і шаную людей, які колись жили на цій землі, і хочу про них побільше знати.

Зайшли на подвір'я, піднялися на високий ґанок, постукали в зелені, візерунчасті двері. Їх відчинив високий сухорлявий чоловік з гострою сивою, аж білою, борідкою. На його засмаглому обличчі молодо й допитливо зоріли великі карі очі. Він запросив гостей до хати, закрив на защіпку двері. Юрко привітався, поклав на стіл вузлик з сіллю й став пояснювати мету їхнього приходу.

— Моя мати просила вас показати нам картини, вона говорила, що у вас є і портрет мого прадіда. Нібито він дуже схожий на мене.

— Про батька нічого не чути? — запитав учитель.

— Ні, — тихо відповів Юрко, — як пішов на фронт, так і нема про нього ні чутки, ні звістки.

— Твій тато, — сумно проказав учитель, — був моїм найкращим учнем. Жаль, що мене не послухав і не вступив на історичний факультет. Правда, й час тоді був непевний, шаблею доводилося утверждати історію. — Він вибачливо посміхнувся. — Що ж це я приймаю гостей на кухні? Постарів. Зрадів вашому приходу і забув запросити до світлиці. Заходьте. Тут у мене зберігається родинна картинна галерея. У нашому роду було кілька художників. Я теж трохи малюю, хоча й не можу похвалитися якимось успіхом. Мій прадід розмальовував палац, місцеву церкву, підземні кам'яні світлиці під Білою вежею. Тільки вони затоплені водою. Затопив їх пан Хоткевич, як тікав за кордон, і всі розписи мого пращура загинули. А, кажуть, гарні були ті картини, хто їх бачив — захоплювався. Є в мене, Юрку, й портрет твого пращура Франца Берегового. Дуже великими друзями були художник Максим Заворицький та механік Франц Береговий. Обом їм і вкоротив віку пан Хоткевич, позбувся небажаних свідків.

У світлиці на стінах висіли великі й малі картини. На них були зображені селяни й селянки, козаки з довгими оселедцями на виголених головах, московські стрільці, солдати, жінки, бабусі з добрими лагідними обличчями та строгі задумливі сивобороді діди. Помітив Юрко і портрет Червоної красуні. Дівчина була зображена на весь зріст, стояла серед дозрілої пшениці, в якій квітували маки та волошки. Через лан пшениці пролягла бита дорога, обсаджена високими вербами. На пагорбку видніється невеличка криничка. І дівчина в пишній, пурпуровій туніці пильно дивиться в далечінь, ніби чекає когось і ніяк не може дочекатися.

Над колосистою пшеницею, над червоними маками і синіми волошками, над рясними верховіттями крислатих верб, на тлі голубого неба, повисли прозорі хмарини.

Юрко підійшов до портрета Червоної красуні, запитав:

— Хто ця дівчина? Чому вона одягнена в такий незвичний одяг? І хто намалював цю картину?

— Дівчина? — учитель посміхнувся. — Тій дівчині, хлопче, вже більше ста років. Жила вона в нашому селі ще за часів кріпаччини, а ім'я її та прізвище — Катря Загорулько. Замучили її колись пани, бо була дуже вродлива, горда, мала волелюбну вдачу. Не вміла гнутися, плазувати перед панами, не захотіла покоритися своїй долі. От мій дід, Остап Заворицький, і намалював її — Червону красуню.

— А чого її звали Червоною красунею? — поцікавився Юрко. — І коли ваш дід зустрічався з цією дівчиною?

— Не зустрічався він, не довелося йому бачити Червону красуню та розмовляти з нею.

— Як же він міг намалювати цю картину?

— Тут, хлопче, довга історія, — відповів вчитель, — одним словом про неї не розповіси. А розкажеш її — то не кожен і повірить, подумає — вигадка.

— Олександре Васильовичу, — попросив Юрко, — розкажіть, мені дуже хочеться дізнатися, хто була ця дівчина, коли жила, чому вбрана в червону туніку і чому називали її таким дивним іменем. І Леся хоче послухати. Вона теж дещо чула про Катрю та її нареченого Тимофія Кушніра. У мене є навіть фото, на якому зображено портрет цієї дівчини.

— Чого ж ви, дорогі мої гості, стоїте? — спохватився вчитель. — Проходьте, сідайте до столу, поговоримо. Як хочете, — то можу й про Червону красуню розповісти. Я, сказати правду, люблю старовину, бо як же її не любити, коли з неї виростає і наше сьогодення, і наше майбутнє. Не було б наших пращурів, то не було б і нас з вами. І не мали б ми духовних скарбниць, сповнених любові до рідної землі. А людина без душі — бур'ян, перекотиполе. От і мусимо знати свою історію, щоб черпати з неї силу. Після перемоги, як не буде фашистів, у кожному селі повинен бути музей, а в ньому портрети кращих синів рідного краю.

— І портрет Катрі буде в музеї? — поцікавився Юрко.

— Буде! — переконано відказав вчитель, — повинен бути! На таких, як Катря, тримається честь і совість роду людського.

— А чого Катрю називали Червоною красунею? — знову запитав Юрко. — Хіба тоді були червоні повстанці?

— Ні, — посміхнувся Олександр Васильович. — Катря не ходила в повстанцях, хоча із-за цієї дівчини й згорів колись панський палац. А все почалося після того, як пан побачив молоду кріпачку. Кохала ця дівчина сільського коваля Тимофія Кушніра. Восени мали зіграти весілля. А пан наказав всім молодятам приходити до нього та брати дозвіл на шлюб. Прийшли до нього й Катря з Тимофієм. Пан побачив дівчину і наказав забрати її до палацу, призначив покоївкою, а нареченого — в солдати. Тимофій утік, як його везли до прийому, зібрав товаришів, молодих хлопців, напали на палац, перебили варту, пустили червоного півня. Та як не шукав Тимофій Катрю — ніде не міг знайти. Пан теж урятувався, вийшов з палацу підземним, потайним ходом. Потім прибули в село солдати, наїхали жандарми, прочісували навколишні ліси та болота, виловлювали повстанців. Зрадник видав панам Тимофія Кушніра, продав за триста дукатів. Пан наказав прикувати Тимофія живого до кам'яної стіни, поставили перед ним кухоль з водою, але на такій віддалі, щоб він лише міг його бачити. Так і лишився в глибокому підземеллі хоробрий повстанець, лишився навіки під Білою вежею.

— А що було далі? — нетерпляче допитувався Юрко.

— Далі, — роздумливо промовив Олександр Васильович, — пани почали відбудовувати палац, навиписували з різних держав всіляких майстрів — мулярів, малярів, каменярів, механіків. Приїхав у той час в село і твій прадід — Франц Береговий. Палац невдовзі відбудували. На його відкриття влаштували гучний банкет. На тих гульбищах вперше виступив хор молодих красунь. З усіх навколишніх сіл набирали в той хор гарних дівчат. І одягли їх в зелені, блакитні, рожеві, білі сукні. А Катря одна на весь хор була вбрана в пурпурову туніку. І звелів пан величати її Червоною красунею. Навіть одна з кам'яних світлиць була названа її іменем. Покохав пан Катрю, забажав, щоб вона стала його дружиною. Не захотіла дівчина стати з нелюбим під вінець — і кинулася в глибоку ополонку. Не могла вона жити на білому світі без свого коханого, не могла забути Тимофія. Дуже всіх схвилювала ця подія, зворушила Катрина вірність. Вірному коханню й присвячене це полотно. Тільки намальоване воно пізніше, вже після загибелі Катрі, у підземеллі.

— Як же потрапив ваш дід у підземелля? — запитав Юрко. — Пани показали йому потаємний хід?

— Чому потаємний? — стенув плечима вчитель. — Під Білою вежею був хід до того підземелля. Там були глибокі кам'яні льохи, а за ними підземна штольня. По тій штольні можна дійти до великої зали, стіни якої теж розписані картинами на теми римської міфології. У тій залі пани танцювали та бенкетували. Підлога в ній вистелена паркетом з темного мореного дуба. Там немовби є й простора сцена, на якій співав хор молодих співачок. А вже за тією світлицею знаходиться кімната Червоної красуні. Є там і інші, менші приміщення, розписані картинами. Тільки зараз всі вони залиті водою. І ніхто в них не спроможний проникнути. Я колись підмовив пожежників, почали ми викачувати з льохів воду, а її не меншає. Так вона й тримається на одному й тому ж рівні. Довелося припинити даремну роботу. Хай, може, колись, як винайдуть нові потужні насоси, можна буде відкачати воду з підземелля, оглянути кам'яні світлиці. Чимало там всілякого добра лишилося. У кімнаті Червоної красуні пан зберігав рідкісну бібліотеку, картини відомих майстрів. Тільки все те поглинули води Прип'яті. Жаль, звичайно! А що тут вдієш? А може, й не варто проникати в ті підземелля, ворушити минуле? Як сказав один мій улюблений поет:

— Лежать віки, покриті пилом,

Позасихала кров на них —

Колишнє віддано могилам,

Сіяє сонце для живих!

Олександр Васильович відійшов від картини Червоної красуні, сів на канапу.

— Ні, — задумливо мовив він, — колишнє не можна віддавати забуттю, бо воно мусить бути з нами, жити в нашій свідомості.

Дуже хочеться Юрі розповісти Олександру Васильовичу про кімнату Червоної красуні, про її портрет, намальований на кам'яній стіні. Не дійшли туди води Прип'яті, не затопили підземні світлиці. Правда, поки що не пощастило проникнути в наступні зали, ті, що знаходяться за кімнатою Червоної красуні, бо не відома таємниця мідних «кружалець» та «ромбиків». Тільки не має права Юра розповідати. Хай колись, пізніше, як дочекаються приходу Червоної Армії. І тоді можна буде в підземних залах, в колишніх панських скарбницях створити унікальний краєзнавчий музей.

— Олександре Васильовичу, — озвався Юрко, — мене дуже цікавить минуле нашого села. Багато мені розповідала мати, бабуся Улита. Ще малому розказала вона мені й про Катрю та Тимофія, тільки я не знав, чого пан наказав називати її Червоною красунею. Хочу дізнатися й про інших жителів нашого села, про тих, що стали червоними козаками і пішли з Примаковим громити біляків та петлюрівців.

Учитель пригладив клинцювату борідку, схвально кивнув головою:

— Правильно, хлопче! Кожен мусить знати минуле свого народу — і знати обов'язково. Інакше не станеш ні патріотом, ні громадянином. Чи знаєш ти, Юрку, хто такий Максим Вернидуб?

— Не знаю.

— Гріх не знати. Це герой, червоний повстанець, в народі його звали — Орлом.

— Так про Орла я чув! — вигукнув Юрко. — Мені й тато про нього розповідав, і мама. Тільки я не знав, що його звуть Максим Вернидуб.

— Знаєш, як він загинув?

— Ні.

— І дівчина, мабуть, не знає, бо вона не з Жовтневого. Так я вам розповім про Максима Вернидуба. Він теж мій учень. Ходили ми з ним по давніх виробітках, по шляхетському болоті, бували й на Татарському острові, збирали експонати для краєзнавчого музею. Познаходили багато надзвичайно цінних речей. У 1918 році прийшли на Україну німці. Повернувся в свій палац і пан Хоткевич. А перед тим проходили нашим селом червоні козаки. Командував ними відважний Віталій Примаков. Майже вся біднота пішла до Примакова. І твій батько, Юрку, теж. Чи бачив ти портрет Примакова?

— Ні, не бачив.

— Отож-то й воно.

Олександр Васильович підійшов до шафи, дістав з неї портрет.

На портреті був зображений молодий чоловік з вольовим відкритим лицем, прямим і відвертим поглядом. Очі його світилися відвагою, мужністю, допитливим розумом і були водночас якісь ласкаві, лагідні.

— Примаков, — продовжував свою розповідь учитель, — лишив у навколишніх лісах загін червоних повстанців, щоб не давали спокою окупантам та їх посіпакам. Пан Хоткевич на той час став петлюрівським старшиною і привів з собою полк гайдамаків. Маєток люди розібрали, лишилися від економії одні стіни. Хати тих, хто пішов до червоних, спалили. Сім'ї їх розстріляли.

Дійшла звістка про це до червоного повстанця Максима Вернидуба — привів він своїх воїнів, вибив петлюрівців з села і сам поліг, як брали палац. Збиралися пам'ятник Максиму поставити, і все руки не доходили. Отак почали потроху ім'я героя забувати.

Учитель поставив портрет Примакова в шафу, дістав інший, трохи більших розмірів, запитав Юрка:

— Пізнаєш?

— Пізнаю, Олександре Васильовичу.

На портреті був зображений секретар райкому комсомолу Павло Морозенко. Він до війни часто приїздив у село, приходив у школу, виступав перед учнями, розповідав про бої з білофіннами, як червоні бійці прорвали укріплену лінію Маннергейма. Павло добровольцем пішов на фронт і повернувся додому з орденом Червоної Зірки.

— Позавчора в селі Капулівка, — з болем у голосі промовив учитель, — німці дівчат ловили, щоб відправити на Татарський острів. Порятували їх від наруги партизани. І поліг в тому бою мій учень Павло Морозенко.

Учитель дістав з шафи ще один портрет.

— А оце наш земляк Тимофій Кушнір. Герой-повстанець. Розіп'яв його пан в підземеллі на кам'яній стіні. І ніхто не знає, де знаходиться те страшне підземелля.

— Невже справді отак катували людей у вашому селі? — злякано запитала Леся.

— Ніби їх і зараз не так катують, — відповів учитель. — Ти ж сама бачиш, що фашисти витворяють.

З портрета дивився молодий парубок. Обличчя засмагле, аж бронзове, і крізь ту бронзу пробивається ледь примітний рум'янець. Очі пломінкі, погляд завзятий, рішучий, сповнений сили та відваги. Трохи скидався на лейтенанта Вершину. Таке ж продовгувате лице, густе волосся, опукле чоло і прямий, рішучий погляд. Людей з таким поглядом можна розіп'яти, закатувати, але не можна зігнути, поставити на коліна.

— Гарний портрет, — озвався Юрко, — і фарби зовсім не потемніли.

— Це я його недавно перемалював, — пояснив учитель. — З великого портрета. Був у мене ще один портрет Тимофія Кушніра, так його пристав спалив. Чимало він тоді моїх паперів у вогонь кинув.

— Як спалив? — здивувався Юрко.

— Отак і спалив, — пояснив учитель, — забрав у мене папери і наказав урядникам кинути їх у пічку. Пан Хоткевич постарався. Я ще до революції задумав створити в селі краєзнавчий музей. Почав збирати експонати. Отут і сполошилися місцеві панки. Почали писати скарги в різні інстанції. Викликали мене в земство — і заборонили навіть думати про краєзнавчий музей, наказали не просвіщати селян, не сіяти неспокій у їх ще незрілих душах, не нести смуту в їх примітивний розум. Боялися царські посіпаки історії, не хотіли, щоб народ знав своє минуле і робив з нього належні висновки. А історія — це надзвичайно корисна, потрібна і благородна наука.

Учитель лагідно посміхнувся:

— Як я скучаю за школою, за учнями, за своєю роботою. І дуже мені приємно, що ти, Юрку, хочеш знати про минуле свого села. Свого краю. Це дуже й дуже похвально. Дав би я тобі почитати потрібні книги. Є в мене цікаві записи, розповіді старожилів, є й літописи. Тільки довелося їх сховати, закопати в надійному місці. Приховав я й чимало експонатів, що збирав для краєзнавчого музею. А зараз, Юрку, покажу тобі портрет твого пращура. Мені розповідали, що він був дуже чесна, розумна й кмітлива людина, користувався загальною повагою на селі, допомагав бідним людям. Хоча й сам не нажив великого багатства.

Олександр Васильович вийшов у сусідню кімнату і вніс портрет у важкій багетовій рамі. Погляд Юрка прикипів до тієї рами, бо вся вона була всіяна дрібними, трохи потьмянілими мідними блискітками. Блискучі зірочки рівними рядами покривали позолочене дерево. Хлопець був певен, що в рамку вмонтовано тайник, бо навіщо було покривати її мідними зірочками. І людина, яка виготовила цю рамку, без сумніву, знала таємницю мідних блискіток. Що ж сховано в ній? Можливо, розгадка мідних «ромбиків» та «кружалець»? А може, повідомлення, як проникнути в скарбницю панів Хоткевичів? Цікаво б довідатися! Але як? Вчитель гарна людина, однак Юрко не має права розголошувати йому таємницю Зоряної кімнати. Її не повинні знати ні Леся, ні вчитель. Треба щось придумати, якось перевірити, чи є в рамці тайник.

З цих роздумів хлопця вивів здивований Лесин голос:

— Юрку! Поглянь на цей портрет. Та ти викапаний прадід!

Юрко уважно роздивився портрет. Справді, на ньому було зображено людину, дуже схожу на нього. Правда, нижню частину обличчя вкривала окладиста чорна борода. Вона була акуратно підстрижена і темною хвилею спадала на широкі, дужі груди.

Олександр Васильович поглянув на Юрка, потім на портрет і здивовано зауважив:

— Дійсно, Юрку, ти викапаний прадід. Отак буває в житті. Жив колись на землі талановитий механік Франц Береговий, а тепер з'явився його двійник — Юрко Береговий. Колись відпустиш собі бороду, змужнієш — і нічим не будеш відрізнятися від свого прадіда. І я певен, що ти будеш чесною, всіма шанованою людиною.

— Олександре Васильовичу, — попросив Юрко, — подаруйте мені цей портрет або дайте на кілька днів, щоб я міг показати його домашнім, і спробую зняти з нього копію. Я вмію трохи малювати. У мене й фарби знайдуться.

Учитель на хвилину замислився, а потім, підійшовши до портрета, провів рукою по багетовій рамці:

— У мене сталеве правило: нікому не давати експонатів, які я збираю для майбутнього музею. Прийдуть наші — і в кожному селі буде краєзнавчий музей. Обов'язково буде! Але для тебе зроблю виняток, бо дуже ти схожий на свого пращура. Тільки я сам спершу зроблю копію, а днів через десять — вручу тобі портрет Франца Берегового в цій багетовій, розкішній рамці. Знай, що цю рамку колись виготував твій прадід і подарував своєму другу — моєму пращуру. Хай тепер портрет і рамка зберігаються у вас, як сімейні реліквії.

Леся та Юрко попрощалися з учителем, вийшли на вулицю.

Юрко сказав:

— Тепер ходімо до Тимофія Пампушки, його брат колись служив у Хоткевича. У нього є великий альбом з панськими фотографіями, пам'ятаєш, моя мати про них розповідала. Кажуть, що той Пампушка обікрав пана Хоткевича і багато добра лишив своєму старшому братові.

Тиміш Пампушка, високий, худорлявий чоловік з довгастим обличчям, з рудуватими прокуреними вусами, з однією, лівою, рукою, дізнавшись про бажання Юрка поглянути на панський альбом, зневажливо буркнув:

— І треба тобі, хлопче, всякими дурницями голову забивати. Навіщо тобі ті пани, той палац? Було колись, та загуло! І добре, що загуло. Не варто й ворушити минуле, щоб не смерділо. Не додумалися ми ще в громадянську пустити цей палац за димом. Як з Білою вежею. Жирували колись пани, робили, що їм забажається, зводили народ з пуття. Так, питається, навіщо цей палац тримати на землі? Спалити і попіл по вітру розвіяти.

— У палаці був гарний клуб, — заперечив Юрко, — бібліотека, сільська Рада. І палац будували не пани, а селяни, — то хай він народу і служить.

— А може, й так, — погодився Пампушка, — правду ти говориш. Он який парк біля палацу. Дуби-богатирі. Хто посадив його? Мій прапрадід — Свирид Пампушка. І дід у пана сорок років садівником був, і ставок копав. Наше воно все, людською працею створене. Тільки багато лиха зазнав народ від того палацу. І брата мого спаскудили пани, до легкого хліба привчили. Збував мій брат пану фальшиві гроші, поки й власної голови позбувся.

— Так, може, то вигадка, — заперечив Юрко. — Де б пан міг узяти фальшиві гроші? Не міг же він їх сам друкувати?

— Вигадка, вигадка! — сердито перебив Пампушка. — Яка ж вигадка, коли в мене лежить у коморі лантух фальшивих грошей.

— І де ж ті гроші?

— Так я ж кажучу коморі, як пацюки ще не з'їли.

— То ви їх, Тимофію Пилиповичу, віддайте мені, а я вам солі принесу.

— Навіщо тобі ті гроші?

— Мені вони ні до чого, а один німець збирає старі гроші для колекції. Дає за них сіль, борошно, цукор.

— Хай німець дасть фунтів десять солі, — озвався Пампушка, — так я йому клунок тих грошей до самої комендатури віднесу, дарма, що в мене одна рука. Уже місяць, як сидимо без солі.

— Так ви дайте мішок грошей, а я виторгую в німця солі. Мішок на мішок.

— Жартуєш? — недовірливо запитав Пампушка.

— Ні, — серйозно відказав Юрко. — Солі в німців вистачає. Вони на залізничному переїзді Сухиничі склад із сіллю захопили. Її там повно було.

— І то правда, — погодився Пампушка, — було добро, як кажуть, наше, а тепер, пане, стало ваше!

— Чи не лишився у вас, Тимофію Пилиповичу, альбом з фотографіями панів та їх маєтку? — запитав Юрко. — Про той альбом недавно мати розповідала й сказала, що там зображено дивовижні світлиці, людей в чудернацькому одязі. Є там і портрет пана Хоткевича, отого, що Білу вежу будував.

— І альбом лишився, — нехотя відповів Пампушка, — поцупив його брат у пана, як той дралалапав за границю. Я б його спалив, щоб очі не муляв, але є там знімки брата і старшої сестри моєї, Ганни. Так тобі зараз ті гроші показати?

— Покажіть. Сіль я завтра привезу. І альбом покажіть. Дуже мені кортить поглянути на ті знімки.

— Нема там нічого цікавого, — байдуже махнув рукою Пампушка. — Жирували пани на нашому убозтві, вигадували всілякі забавки, бо не знали, до чого руки прикласти. Дівчат збирали, веліли танцювати, потішати своїх гостей. А мужика в шинках оковитою споювали, щоб скоріше богу душу віддав та нічого не міг збагнути, що воно коїться на білому світі.

Господар завів Юрка та Лесю в простору комору, кивнув головою на темний засік:

— Отам мішок з грішми. Пудів чотири затягне. За ним треба підводою приїхати. А це — картини.

Під стіною стояли запилені картини. На одній з них було зображено Венеру Мілоську — її обличчя ледь проглядало через товстий шар куряви.

Пампушка дістав з порожньої діжки величезний альбом, подав Юркові:

— Тут усе панське кодло.

Юрко взяв альбом, хотів вийти з комори. Пампушка підійшов до картин, струсив з них пилюгу, спитав:

— Може, той дурний німець за ці картини мені матерії на штани дасть?

— Німця лише гроші цікавлять, — одказав Юрко. — А альбом я візьму додому. Дозволяєте?

— Бери. І приїзди завтра за грошима та прихопи хоч трохи солі.

Дома Юрко з Лесею заходилися розглядати альбом. На першій сторінці — знімок палацу. На середній найвищій башті вітер розвіває широке полотнище прапора. На наступному знімку — простора зала з портретами панів Хоткевичів. Ще далі кам'яні світлиці. На їх стінах намальовані постаті дівчини та парубків у барвистому іноземному вбранні.

— Що це за зала? — запитала Леся.

— Не знаю. У палаці такого приміщення немає.

— Так це ж, мабуть, підземелля, — догадалася дівчина.

Хлопець перегорнув ще одну сторінку альбома, і на великій, майстерно зробленій фотографії вони побачили розкішні тарелі, келихи, вази. Мабуть, виготовлені з золота, бо навіть на знімку вони яскраво блискотіли, освітлені величезною кришталевою люстрою.

Юрко перегорнув ще одну сторінку і показав Лесі фото молодої дівчини:

— Впізнаєш?

— Та це ж Червона красуня. І пан Хоткевич з гайдуками. На ній вінок з волошками, все так, як розповідав дід Матвій. Виходить, і справді є портрет Червоної красуні в глибокому підземеллі.

— Звісно, є, — впевнено мовив Юрко.

— Ти так кажеш, ніби сам був у підземеллі і бачив Червону красуню.

— Так, я дійсно був у підземеллі, — признався Юрко, — і бачив оцю кам'яну світлицю.

На наступних знімках було зображено зброю: рушниці, шаблі, пістолі. Під кам'яними стінами стояли металеві панцирі в круглих шоломах з вузькими прорізами для очей.

На останній сторінці альбома — знімок напівзотлілого кістяка, розіп'ятого на стіні. Під ним череп з темними очними впадинами.

— Тимофій Кушнір, — мовив Юрко, — отой повстанець, що на портреті в учителя, а Червона красуня — його наречена.

— Страшно! — прошепотіла Леся. — Правду казав Пампушка, що треба було б цей палац пустити за димом, щоб і сліду від нього не лишилося.

— Ні, Лесю, палац потрібен, — заперечив Юрко. — Це народне добро.

Уранці Юрко запріг Гнідка й поїхав разом з Лесею до Пампушки. Відвіз йому мішок солі та торбу білого борошна. І сіль, і борошно привіз водій Маєра, щоб Юрко міг вимінювати на них фальшиві фунти стерлінгів.

Задоволений Пампушка допоміг Юркові покласти мішок з грішми на воза, прошепотів таємниче:

— Є в мене на прикметі одне діло. Думаю, що й там грошики Федір залишив. Так що скажи тому німцю хай ще припасе сіль та борошно.

Юрко старанно прикрив лантух з фальшивими фунтами стерлінгів рядниною. Пощастило йому на знахідки. І найбільша знахідка — портрет його прадіда, з рамою, поцяцькованою мідними блискітками. Там обов'язково мусить бути тайник. У Юрка аж руки свербіли від нетерплячки, так йому хочеться перевірити. Якщо є тайник — то в ньому щось обов'язково сховане. Але доведеться почекати тиждень-другий. Учитель не віддасть зараз портрет. Як він сказав — то вже так і буде.