Татарський острів

Розділ сьомий ПОЇЗДКА В СТРІЛЕЦЬКИЙ ЛІС

Юрко з Лесею зайшли на Славкове подвір'я. Двері в сіни були відчинені. Юрко заглянув у хату. Славко у великих білих ночвах мив дрібну картоплю і складав її у пузатий, закіптюжений чавунець. На лаві стояли невеличкі жорна, поряд з ними миска з теплим, тільки що намолотим борошном. У печі догоряли дрова, і скупе полум'я ледве жевріло між чугунцями та горщиками. Славко побачив Юрка та Лесю, витер рукою спітніле чоло, ніяково посміхнувся:

— Заходьте і трохи почекайте. Зараз дотоплю піч. Мати пішла на роботу, я сам на господарстві. Учора млин купили, — хлопець кивнув на жорна, — тепер сам мірошникую. За годину — три кілограми борошна. Зараз ще поставлю картоплі поросяті і буду вільний.

— Я вам риби приніс. Сьогодні повні ятери набилися. — Юрко поклав на лаву торбинку.

— Спасибі, на вечір кашу зварю і насмажу. І нашого постояльця пригощу. Він любить рибу.

— Хіба приїхав?

— Сьогодні вранці.

Святий сидів у світлиці в чорній просторій рясі. Перед ним лежала розкрита грубезна біблія. На шовковій темно-червоній скатертині блискотів великий мідний хрест. На блюдечку біліли дві проскурки, у кутку перед іконами тьмяно горіла лампадка, ледь освітлюючи таємничі лики святих. У хаті пахло оливою.

Славко схопив відро, на ходу гукнув:

— Я зараз, принесу води.

Цю ж мить Юрко нахилився до Лесі, прошепотів:

— Ти побудь із Славком, подивися на книжки, а мені треба поговорити з батюшкою. Розумієш?

Дівчина кивнула головою.

Юрко пішов у світлицю до Святого.

Святий відсунув папери, сказав похмуро:

— Довелося терміново їхати до хірурга чистити рану. Нема гірше, як немощі людину обсядуть. Як там у Києві?

— Бачив Клару. У них все гаразд. Просила передати, що арештували родину Патлаха.

Святий важко зітхнув:

— Погана новина. Ми з Патлахом всю громадянську пройшли і разом лишилися в підпіллі. Затягують фашисти зашморг. Що ще?

— Проти лейтенанта Вершини готується провокація. Гестапівці хочуть розпустити чутку, що його дочка Люся видала підпільниць на аеродромі.

— Знову ту ж пісню думають заспівати. Далі?

— Ніби все, Павле Павловичу, — й тут же спохватився: — Ні, ще не все. У мене є знайома дівчина в Києві. Катя. Так у них родичка ховається з дітьми, бо її чоловіка арештували. І видав його немовби якийсь Рудий.

— Рудий? — здивовано запитав Павло Павлович і звів докупи густі брови.

— Той, що в нашому загоні діє, — пояснив хлопець. — Тітка Марина казала, що він з Васильківських Дач.

— Стій! Яка тітка Марина? — стривожено запитав Святий.

— Родичка Каті. Я ж вам говорив.

— Як її прізвище?

— Не знаю.

— Марина, — в задумі мовив Святий. — А де вона живе в Києві, на якій вулиці?

— На Кузнецькій, біля вокзалу.

— На Кузнецькій? — перепитав Павло Павлович. — І гестапо забрало її чоловіка? От лихо! Пропали хлопці!

— Які хлопці? — стривожився Юрко.

— Наші, — забідкався Святий. — Позавчора по цій адресі пішли три наших зв'язкових. А явка, виходить, викрита. На них там гестапівці чекають.

Святий встав із-за столу, зашкутильгав по світлиці, метляючи полами довгої ряси. Затим зупинився навпроти Юрка, безпомічно розвів руками:

— І нічим їм не допоможеш. Нічим. Схопили їх уже, мабуть, гестапівці й катують. У тебе все? — Святий важко сів на стілець, простягнувши поперед себе забинтовану ногу.

— Майже все, — відповів Юрко, — якщо не говорити про те, що мене недавно хотіли втопити. Добре, що Леся врятувала.

— Хто? Поліцай?

Хлопець розповів про несподівану пригоду на березі річки. Святий зупинив його порухом руки:

— Зачекай. Петро Солодовник, це той, що його батько до війни садівником працював і їхній дім стоїть над Прип'яттю?

— Він. І хлопців підмовив, щоб зі мною розквиталися.

— Дурень! — гнівно мовив Святий. — Це через нього мусив я до хірурга їхати. Зустріло мене п'яне на вулиці, назвало «довгогривим жеребцем» і так штовхнуло, що я опинився в канаві, забив поранену ногу. Тому й рана відкрилася.

Він хвилю помовчав, щось обдумуючи, потім порадив Юрку:

— Ти ось що, не ходи вранці трусити ятери і взагалі сам на берег не потикайся, бо знову можуть підстерегти. Днів п'ять побережися, а там ми вивеземо їх із села. Скільки лиха через це може трапитись! Жаль, як зв'язкові нарвуться на засаду. І Чечеля жаль.

— Якого Чечеля?

— Господар явки, мій товариш, разом починали працювати в міліції. Дуже гарна й порядна людина, чудовий товариш. Дружина в нього хвора. Пропонували їхати в тил — відмовився, лишився в підпіллі.

— Я залишив Каті продукти і гроші, — повідомив Юрко, — там і родині підпільника вистачить.

— Ти, Юрку, — попросив Святий, — піди зараз до шевця Семена Яхна і попроси, хай він хутчій прийде до мене. Скажеш — дуже важлива справа.

Юрко вийшов із світлиці, сказав Лесі, яка розмовляла з Славком:

— Ходімо, нам треба ще до Яхна зайти, забрати полагоджені черевики.

По дорозі до шевця Леся поцікавилась:

— Що трапилося, Юрко? Чого ти такий схвильований? Юрко розповів про провалену явку, про зв'язкових, які пішли в Київ, і додав засмучено:

— Я й не подумав, що на ту квартиру можуть піти партизанські зв'язкові і натрапити на гестапівську засідку. І тепер ніби винним себе почуваю.

Дома на Юрка чекав Вовка. Він два тижні був на островах, їздив косити для громадського господарства сіно. Хоча й важко було працювати, хлопець не ремствував. Поблизу косарів не було жодного поліцая. Ніхто з них не відважився їхати на острови і лишатися там на ночівлю — боялися партизанів.

— Косили поблизу Стрілецького лісу, — розповідав Вовка, — а там повно грибів. І все боровики. Є й рижики. Теж гарні для соління. Поїхали? Взимку як знахідка буде. Давай завтра й рушимо. І Галинка хоче поїхати. Ти бери Лесю — і гайда.

Юрко поглянув на Лесю, запитав:

— Поїдемо?

— Ні, — повагавшись, відповіла дівчина.

— Боїшся? — щиро здивувався Вовка. — Чого? Є чого, — ухильно відповіла Леся.

Юрко розповів товаришу, як на нього напали хлопці. «Що буде, — похмуро мовив він, — як нас підстережуть в глухому Стрілецькому лісі?»

— Не підстережуть! — безпечно вигукнув Вовка. — Я нікому й словом не промовлюся про нашу поїздку. Хто знатиме?

— Хіба що, — все ще сумніваючись, згодилась Леся, — тільки й Люкса візьмемо. Так безпечніше буде.

— То завтра й рушимо, — зрадів Вовка.

У цей час рипнула хвіртка, і на подвір'я зайшов Щупак з Клейстом. Німець був одягнений в сірий костюм спортивного крою, в легкі черевики, на голові — круглий зелений капелюх з білою квіткою. Вовка одразу ж пішов, побачивши старосту та німця.

Клейст тримав у руці дві вудки. Староста ще здалеку вигукнув:

— Зустрічай, Юрку, гостей. Хоче пан Клейст половити рибки. Закортіло йому спіймати жереха. Я думаю, найліпше спробувати з Митрофанової кручі. Там жерех часто грає. І ще є в нас одне діло до тебе.

Клейст привітно кивнув головою і теж став пояснювати мету свого візиту:

— Привіз сюди спінінг та вудку і жодного разу не був на річці. Робота. І на острів ніяк не можу вибратися, покласти квіти на місце загибелі брата. Все ніколи. Ось і післязавтра вилітаю в Берлін, додому. Та після повернення ми обов'язково побуваємо на Бобровому острові.

Староста кивнув Юркові:

— Ти покажи пану Клейсту, як краще ловити рибу. Хай відведе душу. І ще одне: пан Клейст хоче купити українську вишиванку. Мати дома?

— На роботі.

— Поки половите рибу — прийде, і ти запитаєш. Пан Клейст за все заплатить. Честь честю.

Юркові не дуже хотілось скніти над вудками та чекати, поки якась необачна рибина почепиться на гачок. І відмовити Клейсту не міг. Німець працює на Татарському острові, має доступ до важливих таємниць, які цікавлять командування партизанського загону. Можливо, хоч про щось та промовиться. Ще Юрко сподівався, що він супроводжуватиме Клейста, коли той поїде на Бобровий острів. Лейтенант Вершина надавав тій поїздці неабиякого значення.

Староста пройшовся подвір'ям, прочинив двері повітки, оглянув коней, похвалив Юрка:

— Молодця! Коні, як перемиті, видно руку господаря. Тільки ти їх від роботи не відучай. Як нема чого возити, сам сідай і гайни по берегу Прип'яті. Щоб не застоялися. — І, трохи притишивши голос, додав: — На четвер нічого не плануй. Підемо на Шляхетське. Отам «рибки» буде!

Юрко виніс з повітки вудку, накопав черв'яків, узяв вареного гороху, запросив німця.

— Ходімо, гер Клейст, я знаю місце, де добряче клює. І ви обов'язково наловите гарних судаків, а може, пощастить підсікти жереха або сома.

На кручі Клейст розстелив брезентовий килимок, роздягнувся і склав на нього акуратно свій одяг. Потім узяв вудку з міцною волосінню, туго намотав на металеве коліщатко, розмахнувся і закинув блешню мало не на середину Прип'яті. Юрко здивовано дивився на небачений пристрій.

— Спінінг! — задоволено пояснив Клейст. — Він значно кращий за вудку.

Німець почав намотувати волосінь на котушку, і вона швидко закрутилася. Невдовзі волосінь натяглася, напружилася, як струна.

— Клюнула! — вигукнув.

Клейст збіг з кручі і швидко пішов понад берегом, то попускаючи волосінь, то підтягуючи її до себе. Незабаром він виволік на мілину величезного, сріблястого жереха.

— Ви чудовий рибалка, гер Клейст! — шанобливо вигукнув Юрко. — Такі улови трапляються рідко.

— Мені просто пощастило, — задоволено відповів німець і знову закинув спінінг.

По Прип'яті проплив катер. Він тягнув за собою баржу, навантажену паперовими мішками.

— На Татарський, — пояснив Клейст, — цемент.

Юрко промовчав, не став підтримувати розмову. Адже його зацікавленість може викликати небажану підозру.

— Юрген, я можу придбати в селі масло і мед? — раптом запитав німець, ніби й не було катера на річці.

— Звичайно, гер Клейст.

— Я заплачу, я маю марки. Хочу повезти додому свіжого масла і квіткового меду. До війни в Німеччині продавали український мед, і він користувався величезним попитом.

— Я можу дати вам масла, гер Клейст, — озвався Юрко, — і меду.

У цей час волосінь на спінінгу знову натяглася, і він ледве не випорснув з рук рибалки.

Клейст зайшов у воду, довго бродив по мілині, то підтягав до себе рибину, то давав їй волю, остерігаючись, щоб не порвалася міцна волосінь. Нарешті таки виволік на берег чималого сома.

— Чудовий улов! — вигукнув. — Я ще ніколи не ловив такої велетенської риби.

Клейст набрав у брезентовий мішок еоди, вкинув у нього обидві рибини, пояснив:

— Можливо, пощастить довезти мої трофеї додому. Німець сів на килимку, потім ліг на нього, поклавши під голову білі незасмаглі руки.

— Яка багата і красива місцевість, — мовив задумливо, — фюрер недаремно назвав ці землі скарбницею. І ми завоювали їх. Дорогою ціною заплатили за цей життєвий простір. І продовжуємо оплачувати життям своїх солдатів. — Він важко зітхнув. — Загинув на цих землях і мій улюблений брат… Юрген! — несподівано змінив тему розмови Клейст. — Чому гер Шредер ставиться до тебе з такою недовірою? Що врешті-решт трапилося?

— Не знаю, гер Клейст! — розгублено знизав плечима Юрко.

— Дуже дивно, — продовжував німець, — він навіть відмовився піти зі мною рибалити, коли довідався, що я йду з тобою. І навіть більше, — Клейст притишив голос, — навіть попередив мене, щоб я не вірив фольксдойчу Юргену Бергу. «Він зрадив своїх, — переконував мене, — і ніколи не буде вірним до кінця великій Німеччині». Чому він так вважає?

— Не знаю, гер Клейст, — безсило розвів руками Юрко, — хоча побоювання гера Шредера можна зрозуміти…

— Як?

— Дуже просто, — з болем у голосі мовив Юрко, — фольксдойчі певною мірою чужі для своїх, і ще більш далекі для місцевого населення.

— Ти маєш рацію, Юрген, — погодився Клейст, — дійсно, до всіх, хто народився і виріс в країні більшовиків, виявляється певна недовіра, і це зрозуміло. Але кожен фольксдойч, який вірою й правдою служить рейху, завоює повне довір'я фюрера.

— Я теж так думаю, гер Клейст, — відповів Юрко.

— Я говорив про тебе з полковником фон Маєром, — продовжував німець, — і він дав тобі блискучу характеристику. Задоволений Юргеном Бергом і комендант Штарк. Ти обов'язково будеш моїм провідником, коли я зможу поїхати на Бобровий острів.

— Спасибі, гер Клейст, я вам дуже й дуже вдячний.

Коли почало вечоріти, Юрко запросив Клейста до хати, пригостив його холодним пареним молоком з медом.

Нарешті повернулася з роботи мати. Побачила німця, привіталася, розгублено зиркнула на Юрка.

— Мамо, — озвався Юрко, — це гер Клейст, він мешкає в пана старости і хоче замовити вишиванку. Він післязавтра їде в Берлін, і вирішив привезти своїй родині подарунок.

Мати мовчки дістала з скрині купон вишитої сорочки, поклала її на стіл перед Клейстом. Той захоплено розглядав візерунок, задоволено кивав головою і кілька разів промовив:

— Гут! Гут! — Потім запитав: — Скільки коштує ця сорочка?

— Ми даруємо її вам, — шанобливо відповіла мати, — на добру згадку про перебування в нашій родині.

Клейст подякував, потім дістав гаманець і поклав на стіл десять марок.

Хлопець взяв у коморі банку меду і допоміг Клейсту віднести її разом з рибою до будинку Щупака. Німець подякував і пообіцяв, що тільки він повернеться з Німеччини — знову прийде ловити рибу.

Юрко берегом Прип'яті пішов до Святого. По дорозі обмірковував розмову з Клейстом. Фашисти без сумніву вирішили застосувати якусь нову зброю проти партизанів. Що це за зброя? Невже хочуть знищити навколо всю рослинність, як це вони вже зробили на Дорошевому острові?

Стурбувала його й недовіра Шредера. Невже цей фашист щось запідозрив? Проте підстав для особливого хвилювання немає. У чому може Шредер звинуватити фольксдойча Юргена Берга? Ніяких компрометуючих доказів він не може мати.

Святий уважно вислухав розповідь Юрка, похвалив за оперативність, порадив бути ще обережнішим.

…Уранці всі четверо прийшли на берег Прип'яті з великими кошиками. Леся прихопила з собою й Люкса.

Дівчата сіли в човен.

Вовка та Юрко пішли за веслами.

— На Круглику, — тихо розповідав Володя, — водолази Зброю із затоплених барж піднімають. Кумедні такі, як марсіяни, у своїх скафандрах.

— Звідки ти знаєш?

— Сам бачив. Покликав мене Гончар, щоб показав, де затоплена друга баржа, бо він на неї ніяк не міг натрапити. От я і показав. Тепер партизани матимуть вдосталь патронів. І гвинтівок там теж вистачить. Як Сиволап не старався, все одно боєприпаси до наших потрапили. — Далі Вовка ще більше стишив голос. — Тепер нова справа. Мені отой поранений артилерист, що в бабусі Соломонихи проживає, Ованесян, розповів про схованки в Стрілецькому лісі. Гранати там, кулемети і міномети закопані.

— І ти думаєш знайти ті схованки? — зиркнув на товариша Юрко.

— Так, ми з Ованесяном уже їздили туди, він і місце показав.

…Стрілецький ліс розкинувся на піщаному узвишші. Під ногами, ніби килим, лежала суха глиця.

Галинка перша вискочила з човна, гукнула:

— Беріть кошики — і за роботу!

Сосняк справді був усіяний білими грибами. Боровики росли всюди, особливо на прогрітих сонцем, щедро напоєних недавніми рясними і теплими дощами галявинах. Найбільше було маленьких боровичків, які, мабуть, тільки цієї ночі пробили вогку глицю і зачудовано дивилися на таємничий, дрімотний бір.

Швидко набрали повні кошики грибів. Дівчата заходилися їх перебирати.

— Ви перебирайте, — сказав Вовка, — а ми пройдемо в ліс, нам треба вирізати вудлища.

— Тільки не заходьте далеко! — гукнула Галинка. — Бо нам страшно одним лишатися! — А коли хлопці відійшли подалі, таємниче звернулася до Лесі: — Мені треба з тобою поговорити, тільки щоб усе лишилося між нами. Добре?

Леся не чекала такої розмови, нерозуміюче стенула плечима.

— Говори.

— Тільки між нами, — знову нагадала Галинка, — просив Петро Солодовник передати тобі…

— Можеш не передавати, — посуворішала Леся, — нема мені чого слухати. — І насторожено обвела поглядом ліс.

— Не бійся, — заспокійливо мовила Галинка, — тут нікого немає. І ти, Лесю, послухай, що я тобі скажу. Мої слова нічому не завадять, а може, й на користь підуть.

— Про що ти хочеш говорити?

— Не дружи з Юрком, — порадила їй Галинка.

— Чому?

— Погані вони люди, Берегові. І вам треба тікати від них. З ким ти дружиш? Сама поміркуй. Палив Юрко Дібровне? Палив! Убив двох партизанів? Убив. І гестапівці з ним запанібрата. Що ти скажеш, як прийдуть наші? Як ти людям будеш в очі дивитися? Це не я кажу, а так Петро просив тобі передати, хоча я теж такої думки.

— Дурницю Петро говорить! — сердито відповіла Леся.

— Правду він каже, — заперечила Галинка, — все село зневажає Берегових. Сиділи тихо, як миша під віником, мовчали, що вони німці, а документи берегли, чекали свого часу. Тепер — фольксдойчі. Німці їм і борошно, і масло видають, сіллю забезпечили. До кого ще фашисти в селі в гості їздять? До Берегових. І Юрко перед ними, як та дзига, крутиться, годить, вислужується. А ти його за ручку і ходиш по вулиці. Люди ремствують. І про тебе недобре говорять.

— Хай собі балакають!

— Дивися, — застережливо кинула Галинка, — щоб не довелося жалкувати, бо, як кажуть, буде каяття, та не буде вороття. Юрку прощення не буде.

— Не тобі судити Юрка, — закипіла від образи Леся, — не тобі виносити йому вирок! Так Петру і передай!

— Я що? — розгубилася Галинка. — Я лише прохання Петра виконала, а ти — дивися.

— Не будемо про це говорити, — перебила Галинку Леся, — і давай взагалі забудемо про цю розмову. Ти мені нічого не говорила, а я нічого не чула. І про Юрка не думай погано, він славний хлопець. Я з ним дружу, я й відповідати буду за свою дружбу!

Хлопці тим часом ішли в глиб лісу. Невдовзі Вовка підійшов до старого дуба, на стовбурі якого виднілися три глибокі зарубки. Потім відійшов На п'ятдесят кроків ліворуч, сказав: «тут» і, діставши з-за паска невеличку саперну лопатку, став копати м'яку, піддатливу землю і складати її на розісланий мішок. Раптом у піску заблискотіла позеленіла обойма патронів. Вовка сказав упевнено:

— Тут схованка!

Незабаром лопатка знову вдарилася об щось тверде. Вовка відкинув пісок, і з-під землі виглянув ріг ящика. Хутко відкрили його. У ящику рівними рядками були складені гранати-лимонки. Вовка дбайливо зарівняв схованку і прикрив її глицею.

— Тепер можна порадувати лейтенанта, хай приїздять і беруть вантаж. Тут чимало боєприпасів, буде чим пригостити фашистів. — Він витер об траву руки, розправив плечі, сказав рішуче: — Буду проситися в партизани. Скільки ж сидіти дома? Досидимося, що й війна закінчиться. Чув новину? Цієї ночі Петро Солодовник, Сергій Булах, Йосип Шаповал і Олексій Шумейко зникли з села, а ми все ще чогось чекаємо. Пора й нам братися за зброю.