Теорія права і держави: Підручник.

§ 1. Ознаки і види юридично значущої поведінки

Юридично значуща поведінка - це соціальна свідомо-вольова поведінка особи (дія чи бездіяльність), що передбачена нормами права і спричиняє або може спричинити можливі юридичні наслідки. Будь-яка поведінка суб’єктів права у сфері, урегульованій правом, є юридично значущою. Вона слугує формою вияву свободи особи, найважливішою формою існування усякої професійної діяльності, здійснюваної в державі. Без поведінки (вчинків) у сфері дії права не відбуваються правовідносини, не реалізуються права і свободи громадян, оскільки така поведінка виступає як юридичний факт, що визначає її характер: правомірна поведінка викликає виникнення регулятивних правовідносин, неправомірна (правопорушення) - охоронних і захисних.

Поведінка за межами правового регулювання суспільних відносин є юридично нейтральною, не має юридичного значення.

Ознаки юридично значущої поведінки:

1) має соціальний характер - соціально корисна (правомірна поведінка) або соціально шкідлива (правопорушення), що впливає на розвиток суспільних відносин;

2) має свідомо вольовий характер, залежить від психічних властивостей особи, здатності усвідомлено контролювати негативні емоційні вияви і стримувати їх зусиллями волі, керувати своїми вчинками, тобто юридично значуща поведінка є вольовою стороною правосвідомості, за допомогою якої здійснюється процес перенесення правових норм, що містяться в нормативно-правових актах, правових прецедентах, нормативних договорах та інших джерелах (формах) права, у реальну поведінку: правомірну, неправомірну (об’єктивно протиправне діяння, зловживання правом);

3) зовні виражена у дії чи бездіяльності, що піддається правовому регулюванню. Дія безпосередньо впливає на відносини між суб’єктами. Бездіяльність, як правило, є вербальною (словесною) і складається з різних висловлювань, суджень і оцінок, що виражають внутрішній стан суб’єкта;

4) регулюється юридичними нормами, що містяться в законодавчих і підзаконних актах і які або прямо описують умови й ознаки дії чи бездіяльності у правовій сфері, або передбачають будь-які заходи їх моделювання. Цим відрізняють юридично значущу поведінку від інших типів соціальної поведінки, що спостерігається у політичній, економічній та інших сферах;

5) підлягає юридичній оцінці (правовій кваліфікації) для визначення її відповідності (невідповідності) нормам права;

6) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов’язана з: а) реалізацією суб’єктом своїх потреб та інтересів (їх задоволення, досягнення особистих цілей, певних втрат); б) реакцією держави на результати юридично значущої поведінки (стимулювання, охорона соціально корисних дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціально шкідливі дії).

Оцінка поведінки суб’єкта права може бути юридичною і соціальною. Якщо з юридичної точки зору поведінка є правомірною і неправомірною, то із соціальної - соціально корисною і соціально шкідливою. З огляду на юридичну і соціальну оцінки юридично значущу поведінку можна поділити на такі види:

Правомірна поведінка - дія (чи бездіяльність), що є соціально корисною, відповідає нормам права.

Зловживання правом - дія (чи бездіяльність), що формально перебуває в рамках норм права, але за суттю є соціально-шкідливою.

Об’єктивно неправомірне діяння - дія (чи бездіяльність), що суперечить нормам права, є соціально шкідливою, але не містить складу правопорушення.

Правопорушення - дія (чи бездіяльність), що є соціально шкідливою, суперечить нормам права.

§ 2. Правомірна поведінка, її ознаки, мотиви і види

Правомірна поведінка - суспільно корисна поведінка суб’єкта права (дія чи бездіяльність), яка відповідає приписам юридичних норм і охороняється державою. Більшість громадян і юридичних осіб діють у правовій сфері правомірно (правослухняно). Завдяки правомірній поведінці право функціонує, поза нею воно мертве. Правомірна поведінка виступає як загальна форма реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Вид і міра правомірної поведінки встановлені диспозиціями норм права. Шляхом правомірної поведінки відбувається управління суспільством, здійснюється його життєдіяльність.

Ознаки правомірної поведінки:

1) є суспільно корисною (необхідною і бажаною) соціальною поведінкою - забезпечує організованість і гармонійність громадського життя, стійкий правопорядок; служить найважливішим чинником вирішення завдань і функцій держави й суспільства; задоволення інтересів суб’єктів права;

2) не суперечить нормам і принципам права, що містяться в нормативних договорах, правових звичаях, судових прецедентах та інших джерелах (формах) права; не порушує заборон - як тих, що містяться у законах і підзаконних актах, так тих, що склалися в суспільстві;

3) є свідомо вольовою, оскільки виражається в усвідомленій добровільній мотивації правомірних діянь для досягнення поставлених цілей;

4) зовні виражається у дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації права - дотриманні, виконанні, використанні (громадянами), правозастосуванні (посадовими особами);

5) складається з елементів - правомірних вчинків, тобто юридично значущих діянь (бездіяльностей), які, залежно від диспозиції правової норми, можна поділити на типи: зобов’язальні, заборонні, дозволяючі;

6) спричиняє юридичні наслідки, оскільки виявляється в юридичних фактах (правовстановлювальних, правозмінювальних, правоприпиняючих), що є передумовами правовідносин;

7) охороняється державою за допомогою дозвільних, зобов’язальних та охоронних норм, стимулюється за допомогою рекомендаційних та заохочувальних норм.

Склад правомірної поведінки: суб’єкт (суб’єкти права - фізичні і юридичні особи, що визнані дієздатними і деліктоздатними); суб’єктивна сторона (мотиви дії чи бездіяльності суб’єкта права; внутрішнє, психічне, ставлення до норм права і власного вчинку); об’єкт (матеріальні і нематеріальні блага, суспільні відносини); об’єктивна сторона (дія чи бездіяльність; їх корисні результати; причинний зв’язок між діяннями та їх наслідками).

Мотиви правомірної поведінки особи (суб'єктивна сторона) - спонукальні причини дії (бездіяльності), докази на користь саме такої дії. Вони є різними: 1) переконаність у справедливості і корисності приписів правових норм; 2) відповідальність перед суспільством і державою за вчинки; 3) розуміння громадянського обов’язку; 4) егоїстичний особистий інтерес; 5) додержання звичних дій; 6) прагнення робити як усі (конформізм); 7) острах відповідальності та ін. Провідне місце в мотивах поведінки людей посідають потреби й інтереси.

Види правомірної поведінки за мотивами (за суб’єктивною стороною - залежно від психічного ставлення особи до своїх вчинків):

1) активна (принципова) - цілеспрямована діяльність громадян, посадових осіб щодо реалізації своїх прав, обов’язків, компетенції в межах правових норм, яка пов’язана з додатковими витратами часу, енергії, а іноді й матеріальних засобів; її мотивом є переконаність чинити правомірно;

2) звична - вид законослухняної поведінки, що виражається в повсякденній службовій, побутовій та іншій діяльності людини, яка відповідає приписам правових норм, стала звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль;

3) конформістська (від лат. conformism - подібний) - вид пасивно-пристосувальної поведінки, яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять інші»), підпорядковується груповим стандартам і вимогам (колег по роботі, керівництва, неформального лідера, родичів та ін.), піддається психологічному тиску і маніпуляціям. Конформісти - це особи, які не сформувалися як особистості, у чомусь позбавлені індивідуальності, легко піддаються «синдрому юрби» чи наказу (прикладу поведінки) керівника;

4) маргінальна (від лат. marginalis - прикордонний, проміжний) - вид «проміжної» (балансуючої) поведінки між правомірним і протиправним станами особи, що виражається в готовності

до протиправних дій у разі послаблення нагляду за її поведінкою, але не стає антисоціальною, не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності (наприклад, пасажир оплатив проїзд у тролейбусі лише тому, що зайшов контролер).

Види правомірної поведінки за ступенем активності (за об'єктивною стороною): дія (своєчасне подання декларації про доходи); бездіяльність (відмова обвинувачуваного давати показання). Право не регулює бездіяльність. Бездіяльність - це специфічний вчинок, а саме: відсутність поведінки, передбаченої нормативно-правовими актами, нормативними договорами та іншими джерелами (формами) права.

Види правомірної поведінки за ступенем виявлення свідомості і волі: добровільна (явка з повинною до суду); змушена (доставка до суду під конвоєм).

Види правомірної поведінки залежно від ступеня соціальної значущості: 1) соціально належна (захист батьківщини, виконання трудових обов’язків, додержання правил дорожнього руху та ін.) - закріплюється в імперативних нормах як обов’язок та забезпечується, крім інших способів, державним примусом; 2) соціально бажана (участь у виборах, оскарження неправомірних дій посадових осіб, укладання шлюбу) - закріплюється в диспозитивних нормах як права суб’єкта, реалізується відповідно до його волі (інтересу) і забезпечується державою; 3) соціально допустима (розлучення, страйк, участь в організаціях «за інтересами», відправлення культових обрядів релігійними об’єднаннями та ін.) - закріплюється в диспозитивних нормах, реалізується відповідно до волі (інтересів) суб’єкта; проте держава не зацікавлена в поширенні такої поведінки, хоч і забезпечує можливість її здійснення.

§ 3. Зловживання правом

Зловживання правом - особливий вид юридично значущої поведінки, яка полягає у соціально шкідливих учинках суб’єкта права, у використанні недозволених конкретних форм у межах дозволеного законом загального типу поведінки, що суперечить цільовому призначенню права.

Ознаки зловживання правом:

1) наявність в особи суб’єктивного права (зловживати можна тільки суб’єктивним правом);

2) діяльність особи, що спрямована на реалізацію цього права;

3) використання цього права всупереч його соціальному призначенню і заподіяння цим використанням шкоди суспільним чи особистим інтересам; застосування таких форм його реалізації, що виходять за встановлені законом межі;

4) відсутність порушення конкретних юридичних заборон (їх додержання) або невиконання обов’язків (їх виконання), тобто невиразність протиправності поведінки як юридичної ознаки правопорушення;

5) юридичні наслідки не традиційні: відсутня юридична відповідальність, що характерна для правопорушення - юридична відповідальність настає тільки у разі встановлення факту зловживання суб’єктивним правом, а це можливо, коли зловживання правом заподіює істотну шкоду інтересам, що охороняються законом.

Будь-яке суб’єктивне право має межі, оскільки суб’єктивне право є міра свободи, міра можливої поведінки правомочної особи в правовідносинах. Зловживання суб’єктивним правом - це використання суб’єктивного права з порушенням меж його дії, ненормальне (марне, незвичайне, шкідливе, аморальне) здійснення права, яке виражається в недозволених конкретних діях, що заподіюють шкоду іншій особі чи загрожують чужому праву.

Види зловживання правом за правовою кваліфікацією:

• правомірне (легалізоване, але аморальне чи недоцільне): явно не виходить за межі встановленого законом суб’єктивного права, зовні правомірне, однак виражається в соціально шкідливій поведінці правомочної особи - заподіює шкоду неохоронюваним законом відносинам (замовчування ЗМІ суспільно значущої інформації або передбачення в публікації судового рішення);

• протиправне (неправомірне, нелегалізоване): явно виходить за межі встановленого законом обсягу суб’єктивного права, є соціально небезпечним, винним діянням (журналіст, зловживаючи свободою ЗМІ, може здійснити такі злочини, як наклеп, образа, породження національної, расової або релігійної ворожнечі).

Види зловживання правом (в Англії і СІЛА зловживання правом термінологічно звучить як «шкідливість»): приватна сфера - задимлення території сусіда; розміщення на сусідній землі виробництва, що створює підвищений шум; публічна сфера - дії, що стосуються інтересів суспільства.

Види зловживання правом за галузевою ознакою: у сфері конституційного права («чорний піар», використовуваний у передвиборній агітації); у сфері сімейного права (фіктивні шлюби; зловживання батьківськими правами - заподіяння фізичної, психічної, моральної шкоди дитині); у сфері цивільного права (зловживання домінуючим становищем на ринку; підкуп службовців конкурентом; несумлінна реклама з метою створення умов для збуту товарів) та ін.

Види зловживання правами за їх субординацією в правовому регулюванні-. 1) зловживання матеріальними правами; 2) зловживання процесуальними правами (можливе на будь-якій стадії судового провадження).

Види зловживання правом за суб’єктивною стороною:

• необережне - вчиняється без наміру, але об’єктивно спричиняє настання шкоди (відмова члена сім’ї наймача житлового приміщення без наміру та будь-яких причин дати згоду на його обмін);

• навмисне - вчинене з наміром нашкодити іншій особі; найбільш відомим видом зловживання цивільним правом є шикана, що полягає у здійсненні навмисних дій в галузі договірних, зобов’язальних та інших цивільно-правових відносин з наміром заподіяти іншій особі майнову шкоду (зменшення або втрата доходу потерпілим) та моральну шкоду (зазіхання на гідність, ділову репутацію тощо).

При зловживанні суб’єктивним правом поведінка суб’єкта права полягає в створенні ситуації, яка лише має видимість законної. Особа, чиї права і законні інтереси порушені, почувається особливо неспроможною і беззахисною. Довести зловживання суб’єктивним правом дуже складно або просто неможливо. Залежно від обставин конкретної справи настають такі наслідки зловживання правом: визнання його наслідків недійсними, заборона дій, припинення здійснення суб’єктивного права без його позбавлення тощо. Запобігання і припинення зловживання правом входить до компетенції всіх державних органів. Стримування зловживання правом - це боротьба не з самою поведінкою, а з конкретними виявами правової поведінки, що завдають шкоди особі, суспільству, державі.

Зловживання правом слід відрізняти від перевищення прав (неналежного здійснення прав).

§ 4. Об’єктивно протиправне діяння

Об’єктивно протиправне діяння - протиправне соціально шкідливе діяння (дія або бездіяльність) особи, що не становить складу правопорушення, але здобуває негативне реагування держави у вигляді примусових заходів. Це, як правило, діяння неделіктоздатних осіб, а також невинні діяння деліктоздатних осіб (випадкові дії, що мають зовнішні ознаки правопорушення, але позбавлені елемента вини - «казус»).

Об’єктивно-протиправне невиконання особою юридичного обов’язку щодо додержання встановлених заборон і виконання обов’язків є правовою аномалією. Зовні правові аномалії виражаються у конфлікті між волею суб’єкта права і волею, закріпленою в нормах права, але їх не можна зводити до правопорушень, хоч вони можуть перерости в них.

Ознаки об'єктивно протиправного діяння:

1) суперечність з нормами права;

2) наявність лише об’єктивних ознак такого діяння як правопорушення, насамперед шкідливості, що виражається в нанесенні шкоди інтересам, котрі охороняються і захищаються правом;

3) відсутність або суб’єкта правопорушення або/та суб’єктивної сторони (вини) і, отже, складу правопорушення. Так, заподіяння шкоди малолітньою дитиною не є правопорушенням, хоч юридичні наслідки полягають у застосуванні юридичної відповідальності до батьків або опікунів; заподіяння шкоди людиною, що перебувала у стані неосудності чи обмеженої осудності, не є правопорушенням, але передбачає застосування до неї примусових заходів медичного характеру;

4) негативне реагування держави шляхом застосування примусових заходів такого змісту: а) відшкодування матеріального збитку і моральної шкоди (визнання угоди недійсною з поверненням сторін до первиною майнового стану; примусове вилучення майна з чужого незаконного володіння (віндикація); стягнення боргу). Такі заходи застосовуються не для засудження і перевиховання особи, котра невинно заподіяла шкоду, а для відновлення нормального стану правових відносин через стимулювання особи до виконання покладених на неї обов’язків; б) примусові заходи виховного впливу, наприклад, щодо неповнолітніх осіб - застосовуються як альтернатива кримінальної відповідальності; ці заходи не містять мети покарання внаслідок недієздатності неповнолітніх осіб, а спрямовані на їх перевиховання; в) примусові заходи медичного впливу - сприяють попередженню здійснення суспільно небезпечних діянь особами, котрі перебувають у стані неосудності або обмеженої осудності. Приклади: на підставі судового рішення примусове лікування хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продовжує вживати наркотичні засоби; надання амбулаторної психіатричної допомоги; поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, у спеціальну лікувальну установу з метою обов’язкового лікування, що є попередженням здійснення нею суспільно небезпечних діянь.

Отже, об’єктивно протиправні діяння, тобто діяння неделіктоздатних суб’єктів (неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом неосудними) не кваліфікуються як правопорушення, оскільки вони не здатні усвідомити свою вину. Суб’єкт об’єктивно протиправного діяння не є суб’єктом юридичної відповідальності.

§ 5. Правопорушення: ознаки і види

Правопорушення - суспільно небезпечне або суспільно шкідливе протиправне винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, за яке передбачена юридична відповідальність згідно з чинним законодавством. Це особливий вид юридично значущої поведінки, що шкодить особі, суспільству, державі.

Ознаки правопорушення:

1) суспільна шкідливість (прогул) або суспільна небезпека (зазіхання на життя людини) поведінки - об’єктивна основна ознака, якою правомірна поведінка відрізняється від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб’єктивних прав і юридичних обов’язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку;

2) протиправність - здійснюється всупереч праву, є свавіллям суб’єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов’язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

3) свідомо вольовий характер - визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність вільного волевиявлення є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

4) дієвість - це завжди дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в безпорадному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об’єктом переслідування доти, доки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;

5) винність - дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (або бездіяльністю) збитків суспільству і державі, містить доведену вину. Вина (від лат. culpa) - це психічне ставлення особи до свого діяння (бездіяльності) і його наслідків, виражене у формі наміру і необережності;

6) караність - дія, що полягає у застосуванні до правопорушника заходів державного впливу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень благ психологічного, організаційного або матеріального характеру. Однак їх застосування до правопорушника є не завжди реальним.

Відсутність зазначених ознак не дає змоги розглядати діяння як правопорушення. Так, заподіяння шкоди за відсутності вини не розглядається як правопорушення.

Види правопорушень різняться між собою ступенем суспільної небезпечності (шкідливості), об’єктами зазіхання, суб’єктами, поширеністю, ознаками об’єктивної і суб’єктивної сторони, а також процедурами їх розгляду.

Види правопорушень за ступенем суспільної небезпеки та заподіяної шкоди:

• проступки (від лат. culpa levis - легка вина) - суспільно шкідливі протиправні винні діяння (дії або бездіяльності), що відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпеки;

• злочини (від лат. scelus) - суспільно небезпечні протиправні винні діяння (дії або бездіяльності), що відрізняються від проступків підвищеним ступенем суспільної небезпеки, бо посягають на найбільш значущі соціальні цінності (життя, здоров’я, власність, національну безпеку, громадський порядок тощо). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Види правопорушень за галузями права:

Конституційні правопорушення (проступки) - суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди порядку організації і діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, формі державного правління і устрою, конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу злочину (недодержання або перевищення конституційних повноважень, наприклад, видання органами місцевого самоврядування незаконних нормативних рішень; зловживання владою без ознак злочину тощо).

Адміністративні правопорушення (проступки) - суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у винній (умисній чи необережній) дії або бездіяльності, що посягають на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління тощо. Посягання на громадський порядок і порядок управління виражається у вчинках, що заважають здійсненню нормальної виконавчо-розпорядчої діяльності державних і громадських органів і організацій. Переважно адміністративні проступки не пов’язані з виконанням службових обов’язків (порушення правил протипожежної безпеки, санітарних, митних правил, правил перетину кордону; незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного одержання інформації; несплата податків).

Цивільно-правові правопорушення (проступки) - суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у порушенні громадянами й організаціями майнових і особистих немайнових відносин, що складаються між суб’єктами права та становлять для них матеріальну й духовну цінність (наприклад, невиконання зобов’язань за цивільно- правовим договором; поширення чуток, що принижують честь і гідність людини). Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють: договірні правопорушення - пов’язані з порушенням зобов’язань сторін цивільно-правового договору; позадоговірні (деліктні) правопорушення (від лат. delictum - порушення, провина) - пов’язані з недотриманням чи невиконанням вимог цивільно- правових норм.

Трудові правопорушення (проступки): а) дисциплінарні - суспільно шкідливі протиправні діяння, які полягають у невиконанні чи неналежному виконанні робітником, службовцем, солдатом, студентом виробничих, службових, військових або навчальних обов’язків, порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій (прогул, пропуски навчальних занять, запізнення на роботу та ін.); б) матеріальні - суспільно шкідливі протиправні вчинки, які полягають у винному нанесенні збитку підприємству, установі, організації через (навмисне чи необережне) заподіяння шкоди майну їх працівником.

У певну категорію правопорушень можна виділити ювенальні (дитячі) - це й адміністративне правопорушення, і злочин та ін.

Кримінальні правопорушення (злочини) - передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні винні діяння (дія або бездіяльність), що посягають на права і свободи людини, власність, громадський порядок, довкілля, конституційний лад держави. Перелік злочинів міститься у Кримінальному кодексі України. Якщо протиправний вчинок не заборонений кримінальним законом, він злочином не визнається. Якщо вчинок має всі ознаки, перелічені у кримінальному законодавстві, але є безпечним (тобто вчинок не заподіяв і не міг заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі), він також не може бути визнаний злочином.

Міжнародні правопорушення - діяння (дії чи бездіяльності) суб’єктів міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права або власним зобов’язанням і заподіюють шкоду іншому суб’єкту, групі суб’єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству. За ступенем суспільної загрози ці правопорушення поділяються на: міжнародні злочини (работоргівля, піратство, міжнародний тероризм та ін.); міжнародні делікти (проступки) (порушення торговельних зобов’язань).

Різні види юридичної відповідальності перебувають у взаємодії. Одне й те саме діяння особи може спричинити різні види її відповідальності (наприклад, цивільно-правову і кримінальну). Одне й те саме діяння може спричинити застосування відповідальною ті до різних осіб (ухилення від сплати податків організацією може каратися податковою відповідальністю юридичної особи і одночасно адміністративною відповідальністю посадових осіб організації).

§ 6. Юридичний склад правопорушення

Юридичний склад правопорушення - це юридична конструкція, що складається із системи ознак (елементів) акта поведінки, необхідних і достатніх для кваліфікації його правопорушенням і притягнення правопорушника до юридичної відповідальності.

Юридичний склад правопорушення становлять такі елементи:

1. Суб’єкт правопорушення - фізична або юридична особа, що вчинила правопорушення і є деліктоздатною, тобто має здатність нести юридичну відповідальність. Деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і психічних можливостей контролювати свою поведінку волею і розумом (свідомістю). Деліктоздатність юридичної особи настає з моменту її офіційної реєстрації.

Суб’єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного - фізичні і юридичні особи, адміністративного - переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених законодавством, і юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа не може бути суб’єктом кримінального правопорушення (злочину). Ним зазвичай є посадова особа підприємства, організації, установи або особа, що виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа іменується спеціальним суб’єктом правопорушення. Суб’єктом міжнародного правопорушення може бути держава.

2. Об’єкт правопорушення - охоронювані нормами права суспільні відносини, соціальні блага, права і законні інтереси суб’єктів права, природне становище тощо, яким при здійсненні правопорушення заподіюється шкода. їх можна поділити на дві категорії: а) загальний об’єкт - система суспільних відносин, що ґрунтуються на загальнолюдських цінностях і охороняються правом (громадський порядок);

б) конкретний об’єкт - відносини, що виникають з приводу безпосереднього матеріального або нематеріального блага (власність, життя, здоров’я, честь, гідність).

3. Суб’єктивна сторона правопорушення - сукупність ознак, що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків. Ознаками суб’єктивної сторони правопорушення є вина (основна ознака); мотив, мета (факультативні ознаки).

Вина - це психічне ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків, виражене у формі умислу чи необережності. Умисел може бути: прямий - усвідомлення особою протиправної своєї поведінки, передбачення настання її шкідливих чи небезпечних наслідків та бажання їх настання (крадіжка чужого майна); непрямий - усвідомлення протиправної своєї поведінки, але байдуже ставлення до настання можливих негативних наслідків (заподіяння непередбаченої шкоди здоров’ю особи під час протиправного заволодіння її майном). Необережність - протиправна самовпевненість (самонадіяність) - усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний розрахунок на можливість відвернення негативних наслідків; протиправна недбалість - усвідомлення протиправної своєї поведінки і небажання настання негативних наслідків, що у зв’язку з професіоналізмом і посадовим положенням можна і слід було передбачити. Якщо у складі правопорушення відсутня його суб’єктивна сторона (вина у формі умислу чи необережності), то діяння не може вважатися протиправним, усвідомленим і вольовим. Воно є випадковим, казусним, невинним, бо має лише зовнішні ознаки правопорушення. А невинне діяння не тягне юридичну відповідальність.

Мотив- система чинників, що вплинули на формування бажання вчинити правопорушення (убивство з корисливих і хуліганських мотивів, ревнощів, помсти); мета- моделювання бажаного шкідливого результату і спрямованість на його досягнення (убивство з метою приховання іншого злочину). Мотив і мета враховуються при кваліфікації правопорушення, при визначенні міри покарання у разі, якщо цього прямо вимагає норма права.

4. Об’єктивна сторона правопорушення - сукупність ознак, що характеризують зовнішню сторону правопорушення. Основні ознаки об’єктивної сторони правопорушення: 1) наявність протиправного діяння (дії чи бездіяльності), де дія є активною поведінкою особи, котра усвідомлює свої вчинки і здатна керувати ними, а бездіяльність - пасивна поведінка особи, що виражається у невиконанні тих дій, які вона повинна була і могла здійснити в конкретній ситуації; 2) результат діяння, його суспільно небезпечні або шкідливі наслідки; 3) причинно-наслідковий зв’язок між діянням і шкідливим результатом.

Факультативними ознаками об’єктивної сторони правопорушення є спосіб і обставини вчинення правопорушення, місце і час тощо, які враховуються при кваліфікації діяння (визначенні ступеня суспільної шкоди) у випадках, передбачених нормою права.

Відсутність хоча б одного з елементів означає відсутність підстави для притягнення суб’єкта правопорушення до юридичної відповідальності.

§ 7. Причини правопорушень. Правопорушність

Причини правопорушень - об’єктивні і суб’єктивні чинники, що впливають на особу, спонукаючи її до вчинення правопорушення.

Основні види чинників правопорушень (залежно від свідомості особи):

1) чинники суб’єктивного характеру - обставини, що залежать від особи: низький рівень правосвідомості і правової культури, правовий нігілізм, омани в оцінній орієнтації особи в умовах розвитку ринкових відносин (наприклад, неповага до права і закону; незнання приписів закону; негативний вплив на свідомість інформації про криміналізацію економіки);

2) чинники об’єктивного характеру - обставини, що не залежать від особи: конкретні суперечності в суспільстві, прояв суспільної кризи, хиткість соціального становища, безробіття, розбіжності рівня розвитку продуктивних сил і потреб суспільства, розрив між багатими і бідними шарами населення;

3) чинники об’єктивно-суб’єктивного характеру — обставини, що лише певною мірою залежать від особи: недоліки в нормотворчості і правозастосуванні: суперечності нормативно-правових актів, прогалини в законодавстві, зловживання владою, слабка діяльність правоохоронних органів (наприклад, однакове ставлення до всіх видів власності обов’язково вимагає вживання однакових заходів щодо їх захисту) та ін.

Причини правопорушень за змістом (відповідно до сфер життя суспільства): економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, юридичні.

Основні теорії причин правопорушень і шляхів їх подолання: теологічна - вбачає причину неправомірної поведінки людини в перемозі в її душі диявола, який веде боротьбу з Богом, а шляхами подолання правопорушень вважає релігійне виховання і покаяння в порушенні Божої заповіді; метафізична - шукає причину правопорушень у надприродних силах (Світовій волі), що перетворюють людину на тварину, а шляхів до усунення правопорушень не передбачає, припускає лише намагання зменшити прояви зла; антропологічна - вбачає у психофізіологічних властивостях людини (спадковість, душевна хвороба., психічні аномалії) причини правопорушень і пропонує долати їх лікуванням, принаймні - ізоляцією правопорушників від суспільства; соціологічна - пояснює причини правопорушень різноманітними суспільними явищами (бідність, майнова нерівність, несправедливість державних установ тощо) і радить їх мінімізувати чи запобігти їм за допомогою цілеспрямованих державних заходів соціального характеру, виваженої соціальної політики.

У сучасній юридичній науці причини правопорушень мають кримінологічне пояснення. Так, кримінологічні теорії злочинності поділяються залежно від визнання провідних причин на соціологічні (умови життя людини) та антропологічні (біологічні, біопсихологічні) (природа людини).

Однією з характеристик суспільства є правопорушність. Якщо правопорушення - соціально значущий акт індивідуальної поведінки, що містить, крім суспільних моментів, біологічні, фізіологічні, психологічні характеристики, то правопорушність - соціальне явище, яке є системою (сукупністю) конкретних правопорушень. Це один із видів соціальних відхилень.

Правопорушність виступає як неминучий наслідок соціального розвитку, пов’язаного з ним прогресу чи регресу виробництва і зумовленого ними неузгодження соціального статусу індивіда. Суперечності між потребами і соціальними засобами їх задоволення, так само як і неузгодження статусу індивіда (освітнього, культурного), неминучі. Невідповідність (неузгодження) соціального статусу індивіда зумовлює замах на існуючий суспільний порядок (наприклад, політичний діяч зловживає владою, щоб «зрівняти» своє економічне становище з роллю в партії або державі; особи найманої праці використовують нелегальні можливості, коли продаж власної робочої сили не дає їм змоги задовольнити свої потреби, сформовані суспільством).

Одним з видів правопорушень є злочин, а правопорушності - злочинність. Злочинність - це історично минуще, мінливе, соціальне і кримінально-правове явище, що є сукупністю усіх злочинів, вчинених у країні або регіоні за відповідний період.

Суспільство, побудоване на товарно-ринкових відносинах, може утримувати правопорушність (зокрема злочинність) у статичній рівновазі, але не здатне викорінити. Одним із найдієвіших способів утримання правопорушності в необхідних межах є юридична відповідальність.

§ 1. Поняття та ознаки юридичної відповідальності, її відмінність від інших видів державного примусу

Юридична відповідальність - передбачені законом вид і міра обов’язку правопорушника потерпати від примусового державновладного позбавлення благ психологічного, організаційного або майнового характеру у правовідносинах, що виникають між ним і державою із факту правопорушення.

Ознаки юридичної відповідальності:

1) виникає із факту правопорушення як результату недодержання фізичними або юридичними особами встановлених законом заборон, невиконання ними визначених законом зобов’язань, завдання шкоди охоронюваним державою правам, свободам та законним інтересам суб’єктів (учасників) суспільних відносин і має характер охоронно-захисних правовідносин між державою в особі її спеціальних компетентних органів і правопорушником;

2) виражається в обов’язку особи зазнавати конкретних виду і міри позбавлення благ психічного (попередження, оголошення зауваження чи догани), організаційного (позбавлення волі на певний строк чи довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися визначеною діяльністю, адміністративний арешт та ін.) і майнового (конфіскація майна, штраф, пеня) характеру за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов’язком, котрий не існував до правопорушення;

3) настає лише за вчинені правопорушення або такі, що вчиняються, при встановленні складу правопорушення, тобто є результатом винного протисуспільного діяння. Це вимога, обов’язкова при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності;

4) здійснюється компетентнім органом у суворій відповідності закону, а саме - до санкцій норм права, якими встановлюються вид і міра позбавлення благ. У цивільно-правових деліктах конкретні санкції можуть міститися не в юридичних нормах, а в цивільно-правових угодах;

5) реалізується у відповідних процесуальних формах у процесі правозастосовної діяльності з дотриманням певного процедурно-процесуального порядку і форм, установлених законом. Поза процесуальною формою юридична відповідальність неможлива. Порядок залучення до юридичної відповідальності визначається нормами процесуального права: породжувані нормами процесуальні правовідносини слугують формою відносин юридичної відповідальності.

Застосування державного примусу передбачають правовідносини відповідальності, які виникають між державою і правопорушником у зв’язку з кримінальним і адміністративним правопорушенням. А правовідносини відповідальності, які виникають між учасниками (колективними й індивідуальними) цивільно-правових угод, можуть завершитись добровільним виконанням обов’язків - відшкодуванням шкоди за згодою сторін. Не потребують державного примусу і правовідносини, що виникають у процесі реалізації трудової (дисциплінарної і матеріальної) відповідальності. Тільки у випадках, якщо вони не можуть ефективно реалізувати засоби відповідальності, у правовідносини втручається держава, забезпечуючи проведення заходів відповідальності силою свого апарату.

Юридичну відповідальність не можна зводити винятково до державно-правового примусу, як і державно-правовий примус - винятково до юридичної відповідальності. Державно-правовий примус є більш широким поняттям, ніж юридична відповідальність,- він здійснюється різними засобами (попереджувальними, запобіжними, відновлювальними), які не пов’язані з відповідальністю. На відміну від юридичної відповідальності, де примус має основне значення, в інших заходах державного впливу він є допоміжним. Наприклад, за вчинення дитиною злочину застосовуються примусові заходи виховного характеру (так звана «ювенальна відповідальність»).

Для застосування засобів державного примусу поза юридичною відповідальністю встановлення вини та наявності протиправної поведінки не є обов’язковими.

§ 2. Принципи юридичної відповідальності

Принципи юридичної відповідальності - загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, які слугують основними засадами імперативного характеру, на підставі яких компетентні органи застосовують санкції правових норм до правопорушників з метою забезпечення правового порядку. Ці принципи є різновидом міжгалузевих принципів права, відображають його глибинні стійкі закономірні зв’язки.

Юридична відповідальність ґрунтується на принципах:

1) законності - полягає в тому, що юридична відповідальність настає: за наявності складу правопорушення; за фізичні діяння - дію чи бездіяльність (а не за думки, світогляд, особистісні властивості); за суспільно шкідливі і, як правило, винні діяння, вчинені деліктоздатною особою[64]; за юридично заборонені діяння, тобто за діяння, що суперечать природі права і букві закону; за власні діяння правопорушника; відповідно до процесуальних норм; за рішенням компетентних органів, котрі визначені законом;

2) обґрунтованості - виражається: у встановленні самого факту здійснення правопорушником протиправного діяння як об’єктивної істини; встановленні інших юридично значущих фактів, пов’язаних з висновками про факт правопорушення і суб’єкта правопорушення. Принцип «презумпції невинуватості» потребує, щоб вина особи, котра притягується до відповідальності, була доведена і визначена у правозастосовному акті;

3) доцільності - полягає у відповідності обраного засобу впливу на правопорушника меті юридичної відповідальності (захистити правопорядок, виховати поважне ставлення до права), що вимагає: індивідуалізації державно-примусових заходів залежно від ваги правопорушення і властивостей правопорушника як особи, котра підлягає відповідальності; пом’якшення відповідальності і навіть відмовлення від застосування засобів відповідальності за наявності можливості досягти її цілей іншим шляхом;

4) невідворотності - полягає: в неминучості настання відповідальності правопорушника; оперативності застосування засобів відповідальності за вчинені правопорушення; ефективності заходів, застосовуваних до правопорушників. Незнання закону не звільняє від відповідальності. Дія принципу невідворотності покарання не повинна порушувати іншого принципу відповідальності - презумпції невинуватості;

5) своєчасності - означає можливість залучення правопорушника до відповідальності протягом строку давності, тобто періоду, не занадто віддаленого від факту вчинення правопорушення. Для адміністративних і дисциплінарних проступків встановлений строк давності в кілька місяців, для кримінальних злочинів - від року до 10-15 років (залежно від ваги злочину та обставин справи). Закінчення терміну давності тягне за собою звільнення від юридичної відповідальності (згідно з адміністративним, кримінальним, трудовим законодавством);

6) справедливості - виявляється в такому: кримінальне покарання не встановлюється за проступки; при встановленні засобів покарання і стягнення не повинна принижуватися людська гідність; зворотної сили не має закон, що встановлює чи підсилює відповідальність, але не пом’якшує її (принцип відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину); лише одне покарання встановлюється за одне правопорушення (принцип, що став аксіомою).

§ 3. Мета і функції юридичної відповідальності

Мета юридичної відповідальності - безперешкодне здійснення суб’єктивних прав та досягнення юридично значущого результату правомірною поведінкою суб’єктів (учасників) суспільних відносин. Мета юридичної відповідальності виражається у таких завданнях:

• запобігання правопорушенням і підтримання правопорядку;

• притягнення правопорушників до відповідальності;

• відновлення порушених прав;

• виховання в особи настанов на правомірну поведінку та підвищення правової свідомості суспільства;

• виправлення й перевиховання правопорушників. Мету юридичної відповідальності визначають її функції.

Функції юридичної відповідальності - основні напрями юридичного впливу на правопорушника та інших осіб з метою охорони й захисту правопорядку та виховання суб’єктів права, котрі вчинили або можуть вчинити правопорушення.

Основні функції юридичної відповідальності:

• охоронна (запобіжна) - полягає у попередженні правопорушень, їх профілактиці;

• захисна (відновлювальна) - полягає у відновленні незаконно порушених суб’єктивних прав, примусовій реалізації невиконаних юридичних обов’язків. Особливо виявляється у цивільно- правовій відповідальності (відновлення майнового права, відшкодування моральної шкоди);

• каральна (репресивна) - виражається у встановленні певних обмежень прав правопорушника, позбавленні його певних благ (матеріальних, нематеріальних) як кари за вчинення неправомірних соціально шкідливих діянь, що є водночас захистом від таких діянь особи і суспільства;

• виховна - полягає: а) у вихованні громадян в дусі поваги до закону; б) у виправленні й ресоціалізації засуджених; в) в інформуванні громадян (особливо тих, хто перебуває на межі правомірної і неправомірної поведінки) про виявлені, припинені, розкриті правопорушення задля того, щоб вони усвідомлено вели себе правомірно.

У разі застосування до особи примусових заходів карального (репресивного) характеру діє принцип презумпції невинуватості - припущення, згідно з яким обвинувачений вважається невинуватим, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку. Це важлива конституційна гарантія охорони прав особи, що виключає необґрунтоване обвинувачення і осуд.

§ 4. Види юридичної відповідальності, їх засоби

За галузями права розрізняють такі види юридичної відповідальності.

1. Конституційно-правова (<юридична підстава - Конституція України, Закон України «Про Конституційний Суд України», Регламент Конституційного Суду України) - настає за вчинення конституційних правопорушень (порушення конституційної заборони; вчинення дій, що суперечать загальним принципам і змісту Конституції), спрямована на припинення зловживання владою, проведення профілактики її діяльності. Цей вид відповідальності - зі складними політико-правовими і морально-правовими властивостями, зумовленими боротьбою політичних сил у парламенті і державі.

Суб’єкти відповідальності: президент, уряд, парламент, орган конституційного контролю (в Україні - Конституційний Суд); органи і посадові особи місцевого самоврядування, органи самоорганізації населення, депутати, громадські об’єднання, виборчі комісії.

Суб’єкти притягнення: парламент, Конституційний Суд, президент, територіальна громада (виборці) тощо.

Засоби конституційно-правової відповідальності: усунення президента в порядку імпічменту, розпуск парламенту, недовіра і відставка уряду, відставка окремих міністрів, вираження недовіри депутатам та їх відкликання виборцями, визнання неконституційними актів чи окремих їх частин, призупинення актів виконавчих органів влади та інші. Так, до Голови Верховної Ради третього скликання і його перших заступників парламент України застосував санкції конституційно-правової відповідальності за порушення норм Регламенту Верховної Ради України. Постановами Верховної Ради України (від 21.01.2000, 13.12.2001) вони були відкликані з посад.

Правозастосовний акт -постанова, указ, рішення.

2. Адміністративна відповідальність (юридична підстава - Кодекс про адміністративні правопорушення, Митний кодекс, Закон «Про боротьбу з корупцією» та ін.) - настає за вчинення адміністративних правопорушень.

Суб’єкти відповідальності: фізичні (з 16 років) і юридичні особи. Суб’єкти притягнення: 1) індивідуальні (суддя, посадова особа відповідних органів); 2) колегіальні шляхом голосування (виконавчі комітети та адміністративні комісії, інспекції).

Засоби адміністративної відповідальності: попередження, штраф, платне вилучення чи конфіскація/предметів, адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав (наприклад, прав водія) тощо.

Правозастосовний акт -постанова.

3. Цивільно-правова відповідальність {юридична підстава - Цивільно-процесуальний кодекс та ін.) - настає за вчинення цивільного правопорушення: невиконання договірного зобов’язання майнового характеру у встановлений строк або виконання неналежним чином, заподіяння позадоговірної шкоди (цивільно-правового проступку) здоров’ю або майну особи. Особливість цивільно-правової відповідальності полягає у її добровільному виконанні правопорушником, без застосування примусових засобів. Державний примус використовується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин.

Суб'єкти відповідальності: фізичні і юридичні особи.

Суб'єкти притягнення: суди - загальний, господарський, третейський.

Засоби цивільно-правової відповідальності: відшкодування майнових втрат, скасування незаконних угод, штраф, пеня та інші засоби, що полягають у примушуванні особи нести негативні майнові наслідки. Компенсація моральної шкоди - засіб цивільно-правової відповідальності, що охоплює сферу не тільки цивільно-правових відносин, але і кримінально-правових, трудових, сімейних, адміністративно-правових відносин.

Правозастосовний акт -рішення.

4. Трудова відповідальність (її різновиди: дисциплінарна і матеріальна) (юридична підстава - Кодекс законів про працю[65] та ін.) - настає за вчинення трудового (дисциплінарного чи матеріального) правопорушення: невиконання або неналежне виконання службових обов’язків відповідно до дисциплінарних статутів і положень; порушення внутрішнього трудового розпорядку, заборон чи обмежень, а також за збиток, заподіяний підприємству, установі, організації через недотримання технології виробництва та ін. Має на меті забезпечення трудової дисципліни (дисциплінарна) чи відшкодування завданої шкоди (матеріальна).

Суб'єкти відповідальності: дисциплінарна відповідальність - працівники (з 16 років), учні (з 14 років); матеріальна відповідальність - працівники і роботодавці.

Суб'єкти притягнення: адміністрації підприємств, установ, організацій (особа, котра володіє розпорядчо-дисциплінарною владою над конкретним працівником).

Засоби трудової відповідальності: дисциплінарної відповідальності - догана, зниження за посадою, звільнення; матеріальної відповідальності - грошове стягнення працівника на користь роботодавця - розміром завданої шкоди у межах середнього заробітку, а за умисне заподіяння шкоди - у повному її розмірі; грошове стягнення роботодавця на користь працівника - в повному розмірі незалежно від його (роботодавця) фінансово-економічного становища.

Правозастосовний акт - наказ. Відшкодування майнової шкоди може бути й без видання акта - добровільним.

5. Кримінальна відповідальність (юридична підстава - Кримінально-процесуальний кодекс) - настає за кримінальні злочини, вичерпний перелік яких міститься в Кримінальному кодексі, тобто встановлюється лише законом, настає з моменту офіційного обвинувачення, реалізується винятково в судовому порядку.

Суб'єкти відповідальності: фізична особа, що скоїла злочин одноосібно чи колективно, групою (груповий злочин - простий і організований - кваліфікується відповідною нормою кримінального законодавства із визначенням ролі в ньому кожного співучасника); юридична особа за вчинення корупційних правопорушень її уповноваженими особами (керівником, засновником, учасником чи іншою уповноваженою особою)[66].

Суб’єкт притягнення: суд - кримінальний.

Засоби кримінальної відповідальності і види покарання : штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; утримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі - застосовуються тільки в судовому порядку.

Правозастосовний акт -вирок.

Особливим видом юридичної відповідальності є міжнародна відповідальність держави, що встановлюється на основі норм міжнародного права за дві категорії міжнародно-протиправних діянь держав: міжнародні злочини і правопорушення держав[67]. Невинна поведінка держави не становить міжнародно-протиправного діяння і не спричиняє юридичної відповідальності держави. Відшкодування невинної шкоди відбувається в межах так званої об’єктивної відповідальності - відповідальності за шкоду, що об’єктивно настала (без участі волі суб’єкта). У деяких країнах Європи встановлена міжнародна безвинна відповідальність держави за шкоду, заподіяну такими видами діяльності, які кваліфікуються як небезпечні: повітряний транспорт, залізниця, нафтопроводи, небезпечні речовини, ядерна енергетика, біотехнології тощо. Практична значущість інституту об’єктивної відповідальності держави зростає в сучасному світі.

§ 5. Підстави притягнення та звільнення від юридичної відповідальності. Співвідношення суб’єкта правопорушення і суб’єкта відповідальності

Підстави юридичної відповідальності - сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою (притягнення до відповідальності) і об’єктивно необхідною (настання відповідальності).

Підстави притягнення до юридичної відповідальності - сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою:

1) наявність складу правопорушення (<фактична підстава);

2) наявність норми права, що прямо передбачає склад правопорушення {нормативна підстава).

Правопорушення як таке не призводить до настання юридичної відповідальності, а лише слугує підставою для притягнення до неї.

Підстави настання юридичної відповідальності - сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність об’єктивно необхідною:

1) наявність здійснення суспільно шкідливої або суспільно небезпечної поведінки, тобто юридичного факту вчинення правопорушення {фактична підстава);

2) наявність норми права, що забороняє таку поведінку та встановлює відповідні санкції {нормативна підстава);

3) відсутність підстав для звільнення від відповідальності - можливість звільнення від відповідальності зафіксована нормами права (наприклад, передання неповнолітнього під нагляд батьків). У законах можуть міститися вказівки про обставини, що виключають неправомірність діяння і, отже, відповідальність (крайня необхідність, необхідна оборона або перебування у стані неосудності);

4) наявність правозастосовного (процесуального) акта, що набрав чинності,- рішення компетентного органу, який накладає юридичну відповідальність {процесуальна підстава). Вольова діяльність юридичних установ, що пов’язана з установленням діяння конкретної винної особи і наслідків його скоєння, відбувається на визначених процедурних підставах. Ці підстави здобули назву процесуальні підстави відповідальності.

Стадії механізму покладання юридичної відповідальності:

1) стадія загального стану - виникнення підстав для притягнення до юридичної відповідальності;

2) стадія притягнення до юридичної відповідальності - встановлення суб’єкта правопорушення і дослідження обставин вчинення протиправного діяння;

3) стадія встановлення юридичної відповідальності - ухвалення рішення про вид і міру відповідальності (вирок суду в кримінальній справі, рішення суду в цивільній справі, протокол щодо адміністративного правопорушення, наказ керівника організації, установи щодо результатів адміністративного (службового) розслідування тощо);

4) стадія настання юридичної відповідальності - накладання стягнення або виконання покарання. Повна реалізація юридичної відповідальності особи настає з виконанням встановленого рішення чи з відбуванням встановленого судом покарання[68].

Підстави виключення юридичної відповідальності:

1) стан особистості правопорушника, визначений як неосудний (неосудність особи, що доведена в судовому порядку; недосягнутий вік, що встановлений законом);

2) відсутність суспільної небезпеки (шкідливості) діяння у випадках захисту суб’єктом своїх прав (необхідна оборона і крайня необхідність);

3) відсутність у діянні елементів складу правопорушення (об’єктивно протиправне діяння (казус), тобто діяння безвинне; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження);

4) заподіяння шкоди при затриманні особи, що скоїла злочин; обґрунтований ризик;

5) скасування акта, що установив юридичну відповідальність тощо.

Підстави звільнення від юридичної відповідальності (узагальнені з тих, що визначені в кримінальному, адміністративному, трудовому законодавстві та інших його галузях):

1) невисокий ступінь (малозначущість) суспільної небезпеки правопорушення або втрата ним ознак суспільної небезпеки до розгляду справи в суді;

2) низький ступінь суспільної небезпеки особистості правопорушника або особа, що вчинила правопорушення, перестала бути суспільно небезпечною;

3) діяльне каяття правопорушника - примирення з потерпілим і добровільне відшкодування заподіяної своїми діями шкоди, тобто наявність в особи соціально схвалюваної поведінки (до і після здійснення правопорушення);

4) завершення строку давності щодо притягнення до юридичної відповідальності;

5) акти про амністію або помилування тощо.

Кожний вид юридичної відповідальності має підстави для звільнення від неї, що закріплені у приписах законодавчих актів.

Загальні підстави звільнення від відповідальності:

1) особа, яка вчинила правопорушення, перестала бути суспільно небезпечною;

2) правопорушення в результаті змін обставин втратило ознаки суспільної небезпеки.

За загальним правилом суб’єкт правопорушення є суб’єктом юридичної відповідальності («відповідальність за наявності вини»). Але не завжди суб’єкт правопорушення стає суб’єктом юридичної відповідальності. Цивільне право передбачає випадки, коли відповідальність настає без наявності вини: а) за договором (у разі якщо збитки, заподіяні однією стороною іншій, відшкодовані безпосередньо нею чи третьою стороною - поручителем); б) за законом (у разі об’єктивно протиправного діяння, наприклад, батьки або усиновителі чи опікуни несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх малолітніми дітьми - особами до 14 років).

Законом не допускається неправомірне притягнення до відповідальності, коли об’єктивно відсутні необхідні для цього підстави. На жаль, такі випадки трапляються у правозастосовній практиці. Вони є результатом: а) самозвинувачення; б) судової помилки; в) свідомого підтасування юридичних фактів у справі.

§ 1. Поняття, ознаки і види юридичної практичної діяльності

Загальним поняттям є юридична діяльність, що диференціюється за сферами здійснення на три форми - прикладну (практичну), наукову й освітню, які є взаємопов’язаними. Ми розглядаємо юридичну практичну діяльність.

Юридична практична діяльність - це система свідомо-вольових конкретних дій і операцій з охорони і захисту прав, свобод та законних інтересів особи, що здійснюються юристами на професійній основі у межах права і мають юридичні наслідки.

Ознаки юридичної практичної діяльності:

1) є різновидом соціальної діяльності і зберігає її ознаки, передусім соціальну корисність;

2) здійснюється у сфері впливу права і набуває різних правових форм - нормотворчої, правозастосовної, правоохоронної, правозахисної, контрольно-наглядової тощо;

3) виражається в юридичних діях і операціях - цілеспрямованих, планованих, які вимагають професійно-правових навичок, уміння, прийомів, підготовки, технічної оснащеності та ін.;

4) передбачає одержання результату за допомогою правових засобів і різних способів, настання юридичних наслідків або створення умов для дій, виконання яких призводить до таких наслідків;

5) реалізується колективними й індивідуальними суб’єктами права;

6) перебуває у системі суспільних зв’язків, правовідносин, спрямована на їх упорядкування та узгодження;

7) є важливим чинником формування правового порядку і засобом його відновлення у випадку порушення;

8) відіграє інтегруючу роль у правовій системі, пов’язуючи воєдино норми права й індивідуально-правові приписи, суб’єктивні права і юридичні обов’язки, акти тлумачення і прийняті рішення.

Юридичну практичну діяльність варто відрізняти від правомірної поведінки. Якщо юридична практична діяльність є зовнішньо активною, як дією, так і бездіяльністю, як правомірною, так і протиправною. Однак не можна заперечувати опосередкованого обміну між практичною юридичною діяльністю і правомірною поведінкою громадян.

Юридичну практичну діяльність слід відрізняти й від організаційно-правової діяльності фахівців неюридичного профілю. Наприклад, правовою діяльністю можна назвати оформлення відрядження, тому що воно вимагає низки правових рішень. Однак така діяльність традиційно юридичною не визнається, і її нерідко виконують фахівці, які не мають юридичної освіти. Не можна назвати юридичною організаційно-правову діяльність деяких працівників правоохоронних органів, відділів їхніх міністерств і відомств, тому що вони використовують право для вирішення позаправових соціальних цілей - економічних, політичних, управлінських та ін.

Юридичною стає соціальна діяльність, що відбувається в межах правової системи суспільства й орієнтована на використання юридичного інструментарію. Тобто ознакою юридичної практичної діяльності, що визначає особливості правової культури її суб’єкта, є юридичність. Всі інші види діяльності характеризуються невизначеністю юридичності. Юридичність цієї діяльності означає, що основним інструментарієм юриста-практика є право, об’єктивоване в юридичних джерелах (закон, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, судовий прецедент тощо); його мислення - правове; у процесі діяльності він використовує юридичні засоби; сама діяльність регламентується нормами права, закріпленими в приписах нормативних актів; мета діяльності - правова; її результати - юридично значущі.

Мета юридичної практичної діяльності: перетворення, закріплення, охорона, відновлення відносин. Залежно від предмета ведення установ, де працюють юристи (суд, прокуратура, міліція, служба безпеки, державна виконавча служба й ін.), мета набуває конкретного характеру і виражається у завданнях і функціях їхньої діяльності, реалізується відповідно до їх компетенції. Мета юридичної практичної діяльності зумовлює її результат як в остаточному підсумку, так і на кожному етапі здійснення (найближчі, проміжні, остаточні, перспективні цілі).

Види юридичної практичної діяльності за її спеціалізацією (або за суб’єктами здійснення): судова, слідча, прокурорська, оперативно-розшукова, адвокатська, нотаріальна, юридичної служби, органів дізнання, органів реєстрації (запису) актів громадянського стану, державної виконавчої служби, державної кримінальновиправ- ної служби тощо.

Види юридичної практичної діяльності за галузями права: конституційного - діяльність працівників центральних органів влади (комісій Верховної Ради України, Конституційного Суду України й ін.); кримінального - діяльність працівників прокуратури, слідства, адвокатури та ін.; адміністративного - діяльність суддів адміністративних судів України, Державної судової адміністрації, Вищої Ради юстиції, певною мірою працівників міліції і частково юридичних відділів державних адміністрацій та юридичних служб органів місцевого самоврядування; цивільного - діяльність суддів судових колегій у цивільних справах, господарських судів, адвокатів в адвокатських конторах, бюро, які спеціалізуються на цивільних справах, тощо.

Юридична практична діяльність становить основу юридичної практики. Юридична практика - нормативно закріплена система діяльностей юристів із прийняття (зміни), тлумачення (конкретизації), використання і застосування правових приписів, яка сполучає накопичений і накопичуваний соціально-правовий досвід у цих сферах. По суті, юридичну практику становить практична юридична діяльність укупі з набутим соціально-правовим досвідом (практичним, науковим, освітнім).

§ 2. Структура юридичної практичної діяльності

Структура юридичної практичної діяльності - сукупність взаємопов’язаних елементів, необхідних для збереження цілісності юридичної практичної діяльності і виконання її соціального призначення.

Узагальнена структура юридичної практичної діяльності є такою:

Звернімо увагу на деякі особливості зазначених елементів.

Суб'єкти юридичної практичної діяльності (органи й установи юридичної спрямованості) мають компетенцію, установлену нормативними актами. Створення й діяльність органів і установ юридичної спрямованості регламентується нормами Конституції, законодавчих і підзаконних актів. Відповідальна роль серед підзаконних актів належить статутам. Учасники юридичної практичної діяльності - особи, що своїми діями забезпечують ту чи іншу сторону її здійснення (свідок, потерпілий, спеціаліст, підозрюваний, патологоанатом,

учасник експерименту, посередник у вирішенні конфліктної ситуації, працівник інформаційного центру та ін.).

Об'єкти юридичної практичної діяльності різноманітні, тому що люди вступають у них для задоволення різних потреб й інтересів (права, обов’язки, законні інтереси суб’єктів права; юридичні документи й ін.). Об’єктами юридичної практики можуть бути: матеріальні і нематеріальні блага; предмети реальності, процеси і стани природного середовища; суспільні відносини; дії або бездіяльності людей; інші предмети і явища, що включені в конкретний юридичний процес і спрямовані на задоволення суспільних, групових і особистих інтересів.

Динаміка юридичної практичної діяльності виявляється, як правило, у діях і операціях - цілеспрямованих, планованих - це повсякденний пошук правового матеріалу, його читання, обробка, урахування можливих зауважень колег, необхідні поїздки з метою одержання цього матеріалу й ін.

Типові елементи юридичних дій і операцій:

• програмування пошуку, пошук фактичної правової інформації, її перевірка й оцінка, проведена з дотриманням свободи вибору методів і урахуванням формальної визначеності виконуваної роботи;

• підбір правових норм і одержання юридичного висновку як прояв певного ступеня творчої самостійності при вирішенні юридичних справ і правових завдань;

• ведення в правових рамках переговорів, виступів у судах та інших органах, посередництво у процесі вирішення конфліктів, що не виключає певного ступеня ризику;

• підготовка й оформлення правових документів у вигляді рішень, довідок, пропозицій; розробка та обґрунтування позиції, що передбачає певний темп і безперервність виконання роботи; залучення технічних засобів;

• контроль над процесом і результатами будь-чиєї діяльності та підконтрольність, підзвітність і відповідальність власної діяльності та ін.

Результати юридичної практичної діяльності - з’ясування ступеня відповідності юридичних дій і операцій поставленим цілям (відхилення від цілей, досягнення нових цілей у результаті юридичної діяльності і т. п.). Найбільш оптимальним результатом юридичної практики є виконання поставлених цілей.

§ 3. Юридичний процес, його співвідношення з юридичною процедурою

Юридичний процес (від лат. processus - рух уперед) - урегульований процесуальними нормами порядок діяльності компетентних державних органів, що виражається в системі їхніх процесуальних дій з підготовки, прийняття і документування юридичних рішень загального й індивідуального характеру. При цьому відповідно до процедурно-процесуальних норм застосовуються норми матеріального права, вирішення індивідуально-конкретних справ і фіксується їх розгляд у правових документах.

Ознаки юридичного процесу:

1) різновид соціального процесу, що притаманний будь-якій юридично значущій діяльності;

2) має юридичну природу, його призначення - провадження юридичних справ (правопорушення, спори про право, скарги й ін.);

3) регламентується процесуальними нормами національних і міжнародних актів, на основі яких здійснюється;

4) є владною діяльністю уповноважених суб’єктів - компетентних органів і посадових осіб;

5) складається з процесуальних стадій - сукупності процесуальних дій, пов’язаних найближчою метою;

6) має на меті прийняття юридичних рішень загального (нормативні акти) або індивідуального (правозастосовні акти) характеру;

7) фіксується, як правило, у документально оформлених правових актах різними технічними засобами.

Юридичний процес - збірне наукове поняття, що є формою перетворення юридичних ідеальних моделей, закріплених у національному законодавстві й у міжнародних актах, на реальну систему правовідносин з її процедурною стороною, спрямованою на досягнення юридичного результату (мети).

Не слід ототожнювати юридичний процес і матеріальну процедуру, хоч їх і поєднує те, що вони є формами руху (зміни) правової матерії. Звичайне здійснення регулятивних норм не має потреби у процесі (порядок одержання пенсії, нагород і т.п.). Тільки особливий спосіб зв’язку з матеріальними регулятивними правовідносинами дає змогу відокремитися процесуальним нормам і відносинам у юридичний процес. Так, державний орган, як правило, реалізує свою компетенцію в рамках матеріально-правової процедури. Наприклад, державні виконавці, виконуючи рішення державного органа (суду, нотаріату й ін.), здійснюють свої компетенційні дії примусового характеру в матеріально-правовому порядку. Лише за наявності спору в правовому змісті та зверненні з адміністративним позовом щодо дій державних виконавців до державного органу, який уповноважений вирішувати адміністративні спори, настає розгляд справи, здійснюється юридичний (адміністративний) процес. Отже, матеріально- правова процедура і юридичний процес - не те саме.

У рамках юридичного процесу існують юридичні процедури, при цьому юридичний процес і юридична процедура співвідносяться як загальне і часткове. Процесуальні правові приписи, як правило, можуть містити різні процедури - регламентувати окремі ділянки діяльності з реалізації права, установлювати різні варіанти досягнення передбачуваного матеріальними нормами результату. Так, цивільно-правовий процес, пов’язаний з винесенням рішення по конкретній суперечці, може здійснюватися в рамках процедури досудового розгляду; претензійної процедури, власне судового розгляду і т. п. Процедурні приписи мають локальний характер, однак вони перебувають у системному взаємозв’язку. Кожна процедурна вимога займає своє чітко визначене місце в рамках юридичного процесу Це дає змогу виділити основні блоки в процесуальній діяльності, конкретизувати регламентацію окремих складних або відповідальних дій, установити різні варіанти досягнення юридично значущого результату. Окремо взяті процедурні приписи виконують своєрідні «технічні» або «технологічні» функції забезпечення юридичної правильності дій, пов’язаних з реалізацією права.

Система процесуальних дій - це визначений нормами права порядок діяльності слідчих, адміністративних, судових та інших органів.

§ 4. Форма юридичного процесу (процесуальна форма)

Кожний юридичний процес має свою процесуальну форму, яка виступає внутрішньою формою юридичної практичної діяльності. Зовнішньою формою юридичної практичної діяльності є правові акти-документи (нормативні і процесуальні). Саме процесуальною формою впорядковується юридична діяльність і твориться юридичний процес як зміст процесуальної форми.

Процесуальна форма - система однорідних юридичних засобів, дій та операцій, визначених у процесуальному законодавстві і пропонованих учасникам юридичної діяльності для вирішення всіх питань, що виникають в юридичному процесі.

Основні ознаки процесуальної форми:

1) установлюється для впорядкування процесуальної діяльності;

2) регулюється нормами процесуального права;

3) залежить від принципів процесуального права;

4) надає процесуальні гарантії учасникам процесу;

5) має системність, що виражається в наявності програми для учасників процесу, орієнтованої на поступове досягнення мети; визначенні завдань, що мають бути вирішеними на кожному етапі процесу; встановленні кола суб’єктів і учасників, обсягу їх прав і обов’язків, процесуальних гарантій; строків і часу здійснення дій; передбаченні умов, способів і процедур прийняття і виконання рішень.

Процесуальна форма - це не тільки визначений законом порядок процесу, а й реалізація цього порядку в конкретній діяльності. Дотримання процесуальної форми органом дізнання, слідчим, судом є проявом їх високої професійно-правової культури.

Вид процесуальної форми визначається не тільки правовою формою практичної юридичної діяльності, але і цілями, завданнями і предметом розгляду в комплексі. Так, якщо предметом розгляду кримінального процесу є кримінальна справа, то наступні цілі - захист прав і законних інтересів осіб і організацій, що потерпіли від злочинів; захист особи від необґрунтованого обвинувачення, осуду, обмеження її прав і свобод. Предмет і цілі тут передбачають кримінально-процесуальну форму. Існуючий у системі загальних судів військовий суд не має своєї «військової процесуальної форми» - залежно від предмета розгляду він здійснює кримінальний або цивільний процес.

Процесуальна форма має таку структуру:

• процесуальні провадження - комплекс взаємозумовлених і взаємозалежних процесуальних дій, завдяки яким: а) утворюються процесуальні правовідносини; б) установлюються обставини виникнення юридичної справи, доказуються зібрані по ній

факти; в) оформлюється рішення у процесуальних актах; г) застосовуються заходи до виконання прийнятого рішення;

• процесуальні стадії - система взаємозалежних частин процесу, що складаються з низки послідовних юридичних дій, які характеризують динаміку розгляду заведеної юридичної справи і спрямовані на досягнення мети (результату);

• процесуальний режим - система принципів процесуального права, засобів і способів проведення юридичного процес^ гарантій реалізації його результатів. Для того щоб ефективно діяла вся система юридичної практичної діяльності, необхідно насамперед забезпечити її внутрішню організацію - процесуальну форму.

В Україні процесуальна форма визначається кодексами - Кримінально-процесуальним, Цивільним процесуальним, про адміністративні правопорушення, господарським, а також регламентами Верховної Ради, Конституційного Суду й іншими нормативно-правовими актами. Відповідним законодавством чітко названі учасники процесу, розподілені функції між ними, зазначені способи виконання цих функцій. Так, Кримінально-процесуальним кодексом передбачене коло суб’єктів, уповноважених проводити дізнання, попереднє слідство у кримінальних справах, здійснювати нагляд за слідством і правосуддям, підтримувати державне обвинувачення, виконувати вироки і рішення судів. Установлено чіткий порядок, послідовність прийняття й оформлення тих чи інших рішень у справах, уся процесуальна форма діяльності з розслідування правопорушень у цілому і розгляду справ у судах: порушення справи; попереднє розслідування; підготовка і призначення судового засідання; судовий розгляд і винесення рішення (вироку); перегляд рішення суду, що не набрало законної сили; виконання рішення (вироку); у виняткових випадках - перегляд судових рішень, що набрали законної сили. Процесуальна форма виключає будь-яку аналогію.

Процесуальна форма перебуває в нерозривному зв’язку зі змістом. Юридичний процес і процесуальна форма не можуть існувати одне без одного. Недотримання процесуальної форми є підставою для скасування раніше прийнятого рішення або неприйняття, повернення або залишення документа (позовної заяви, скарги, конституційного звернення, подання тощо) без розгляду.

§ 5. Види юридичного процесу в Україні

Юридичний процес можна класифікувати за різними підставами: за правовими формами діяльності держави (нормотворчий, право- застосувальний, контрольно-наглядовий, установчий, правотлумачний та ін.); за предметними матеріальними нормами: законодавчий процес; виборчий процес; бюджетний процес; земельний процес та ін. (ці види процесів слугують елементом загальної регуляції відповідної галузі у рамках конституційного, бюджетного законодавства і концентрують дії, спрямовані на досягнення головної мети закону,- складання і виконання бюджету, проведення голосування, формалізацію його підсумків і т.п.); за видами судовиробництва (конституційний, цивільний, господарський, адміністративний, кримінальний). Судовиробничі процеси вибудовуються слідом за відповідними галузями матеріального права.

Конституційний процес - його змістом є спір про право і діяльність Конституційного Суду та інших видів судів з вирішення такого спору з усіма встановленими законом для цього діями. У конституційному законі «Про Конституційний Суд України» другий розділ присвячений загальним правилам конституційного судочинства, третій - особливостям конституційного провадження. Конституційний судовий процес виникає на основі таких юридичних фактів, як звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням або конституційним зверненням і завершується прийняттям підсумкового акта (рішення або висновку) Конституційного Суду України. Можна виділити такі стадії конституційного судовиробництва: внесення конституційного подання чи звернення; його розгляд колегією суддів і винесення процесуальної ухвали про відкриття конституційного судовиробництва чи у відмові його відкриття; розгляд справи на пленарному засіданні Конституційного Суду України; прийняття рішення (висновку); офіційне оприлюднення рішення (висновку); виконання рішення. Порівняно з діяльністю інших судів Конституційний Суд України ближчий до професійної наукової діяльності (застосовує методи системного, порівняльного аналізів, що використовуються в юридичній науці).

Цивільний процес - його змістом є спір про суб’єктивне право чи про охоронюваний законом інтерес (у позовному провадженні), стягнення з боржника грошей чи витребування майна за заявою особи, якій належить право такого витребування (у приказному провадженні), установлення певних юридичних фактів (в особливому провадженні). Суд керує ходом процесу, спрямовує дії осіб, що беруть участь у процесі, захищає права й обов’язки, виносить ухвали, що мають владний характер, вирішують справу по суті. Стадії цивільного процесу в порядку позовного і особливого провадження: відкриття провадження у справі; підготовка цивільних справ до судового розгляду; судовий розгляд; перегляд судових рішень і ухвал в апеляційному порядку; перегляд судових рішень і ухвал в касаційному порядку; перегляд рішень і ухвал, що набрали законної сили у зв’язку з винятковими обставинами; провадження у заново відкритих справах. Конкретна судова справа може завершитися на стадії судового провадження.

Особливістю позовного провадження є те, що обидві сторони, котрі сперечаються, не мають владних повноважень, користуються рівними процесуальними правами.

Господарський процес - його змістом є господарський спір про право, тобто матеріально-правовий конфлікт між учасниками господарських відносин, що виникає з приводу захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права. В господарському суді розглядаються справи стосовно спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів і з інших підстав, а також щодо спорів про визнання недійсними актів на підставах, визначених законодавством (крім вказаної низки спорів, що не підлягають розгляду в цьому суді); справи про банкрутство та ін. До відання господарських судів віднесений розгляд корпоративних спорів. Стадії господарського процесу: порушення провадження у справі; підготовка матеріалів до розгляду в засіданні; судовий розгляд; винесення рішення по суті заявлених вимог, але можливе припинення провадження у справі чи залишення позову без розгляду. Провадження в суді першої інстанції може бути продовжене в апеляційній інстанції, касаційній інстанції; здійснюватися в порядку перегляду з виняткових обставин, а також у порядку перегляду судових актів щодо заново відкритих обставин. Завершальним етапом господарського процесу є виконання судових актів. Господарський спір може бути переданий на розгляд третейського суду, якщо між сторонами є третейська угода і якщо не було прийнято рішення щодо спору між тими самими сторонами, з того самого предмета і з тих самих підстав.

Адміністративний процес - його змістом є адміністративно-правовий спір про право, в якому однією зі сторін обов’язково виступає суб’єкт владних повноважень адміністративного управління. Адміністративно-правовими спорами є спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності; спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їх компетенції у сфері управління (включаючи делеговані повноваження), а також спори, що виникають з приводу укладання і виконання адміністративних договорів тощо. По суті адміністративний процес провадиться на основі законодавства з метою захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Стадії адміністративного процесу: порушення провадження у справі на підставі позовної заяви; підготовче провадження у справі (попереднє судове засідання, вирішення питань щодо відмови і визнання адміністративного позову, про примирення сторін, про забезпечення судового позову тощо); судовий розгляд; винесення рішення по суті заявлених вимог, але можливе залишення позову без розгляду, припинення і закриття провадження у справі; перегляд рішення в апеляційному порядку, в касаційному порядку; перегляд рішень, що набрали законної сили у зв’язку з винятковими обставинами; провадження у заново відкритих справах; виконання рішення. В адміністративному судочинстві трохи в іншій ролі виступають докази, будучи положеннями про органи і посадових осіб, та ін. Цей процес можна назвати адміністративно-юстиційним, або адміністративно-судовиробничим (правозахисним) процесом з дотримання законності в державному управлінні.

Кримінальний процес - його змістом є розслідування справи про злочин відповідними органами і розгляд справи судом загальної юрисдикції з винесенням рішення про вид і міру відповідальності обвинувачуваного з використанням для цього усіх установлених законом дій (запитів, експертиз і т.д.). Для кримінального процесу характерні такі елементи, як порушення кримінальної справи, учасники, докази, підсудність, провадження в суді першої інстанції, в апеляційній і касаційній інстанціях, виконання вироку ухвал і постанов суду та ін.

Загальні принципи й інститути різних видів судовиробничого процесу: мова судочинства; змагальність сторін; рівний доступ до правосуддя; незалежність суду при розгляді справ; формальна визначеність діяльності суду; послідовність процесуальних стадій, чинених дій, що оформляються документально; процесуальні строки; установлення статусу учасників; закріплення видів звернень; регламентація видів доказів, юридичних фактів і спосіб їх збирання й оцінювання; порядок прийняття судових рішень; строки їхнього оскарження.

Усі зазначені види судовиробничого процесу є взаємно перехідними, що зумовлено пов’язаністю між собою норм матеріальних галузей права. Такі інститути, як конституційний устрій, одержують різні види судовиробничого захисту в нормах конституційного і кримінального процесів. Спір про компетенцію спочатку як адміністративно- правовий може перерости на спір, віднесений до компетенції Конституційного Суду; податкові спори зі сфери господарського процесу можуть переміститися в русло інших процесів.

Злагодженою і відповідальною діяльністю державного апарату, зокрема юрисдикційних органів, забезпечується законність і невідворотність юридичної відповідальності.