Теорія права і держави: Підручник.

§ 1. Поняття і ознаки держави

Держава {лат. imperium, civitas) - це політико-територіальна організація влади найбільш впливової частини соціально неоднорідного суспільства, яка через апарат управління і примусу реалізує власну політику і водночас виступає офіційним представником усього суспільства та виконує загальносоціальні справи на основі правових норм, котрими забезпечує узгодження соціально-групових, індивідуальних і суспільних інтересів.

Отже, держава являє собою організацію публічної влади, необхідну як для досягнення інтересів і потреб окремих станів (класів), так і для виконання загальних справ, що випливають із природи будь-якого суспільства.

Сформулювати загальне поняття держави, яке відображало б усі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з його періодів у минулому, сьогоденні і майбутньому, неможливо. Водночас будь- яка держава має набір таких універсальних елементів, що існують на всіх етапах її розвитку. Такими елементами є територія (матеріальна основа держави), населення (соціальна основа держави), публічна влада (владовідносини між владними і підвладними суб’єктами, де владні суб’єкти - система органів, їх уповноважених осіб - мають законодавчо визначену компетенцію).

Загальні ознаки держави:

1) має у своєму розпорядженні територію у певних межах (державних кордонах). Територія[7]- матеріальна основа існування держави. Сама територія (обмежена частина поверхні планети Земля) не породжує державу. Вона тільки утворює цілісний недоторканний зовні простір, у межах якого держава поширює свою владу на населення, що тут проживає;

2) поєднує населення, що проживає на певній території, за ознакою громадянства (населення - соціальна основа держави). Громадянство - правовий зв’язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи[8];

3) має публічну владу, публічність якої виявляється в тому, що вона офіційно виступає від імені всього суспільства (народу), управляє його справами через спеціальний апарат управління - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління - та опирається на апарат примусу (в разі потреби), якими є органи і установи примусового характеру (збройні сили, поліція, органи державної безпеки, тюремні, виправно-трудові та інші пенітенціарні установи);

4) має суверенітет - верховенство всередині країни, незалежність і рівноправність у зовнішньополітичних зносинах. Сам суверенітет держави первинний щодо державної влади, він і є «право на владу»;

5) має правову основу своєї діяльності, яку становлять нормативно- правові акти, нормативно-правові договори та інші джерела (форми) права, що є обов’язковими для виконання; забезпечує реалізацію норм права як загальнообов’язкових правил поведінки: охороняє і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава неспроможна ефективно управляти суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

6) має фінансово-економічну основу своєї діяльності - єдину грошову систему, офіційну систему оподатковування і фінансового контролю;

7) має формальні реквізити - офіційні символи: прапор, герб, гімн. Слід врахувати, що держава може бути світською і теократичною. Більшість держав світу - світські, тобто такі, у яких розмежовані сфери дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 р., сучасний Ватикан з 11.02.1929).

§ 2. Соціальна і державна влада. Співвідношення держави і державної влади

Соціальна влада - спосіб управління суспільством, що виражається у системі публічно-вольових відносин між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення загального для них інтересу та цілей, які досягаються за допомогою різних засобів, способів і методів, включаючи примус (психічний, фізичний, юридичний).

Ознаки соціальної влади:

1) є властивістю (атрибутом) суспільства, способом його управління. Коли говоримо «влада», підкреслюємо вольовий (примусовий, силовий) компонент цього явища. Коли вживаємо термін «управління», відзначаємо функціональне призначення владного впливу;

2) складається природно-історичним шляхом, починаючи з первісного суспільства; народжується в процесі відносин між людьми з приводу якогось соціального блага;

3) здійснюється у вигляді владовідносин (публічно-вольових відносин) між владними і підвладними суб’єктами; в демократичних державах відносини відбуваються за схемою «керівництво (команда) - сприйняття (виконання)», в недемократичних державах схема дещо інша: «панування - підкорення».

Владовідносини завжди є двосторонніми, один із суб’єктів яких є владним, котрий в соціально неоднорідному суспільстві виражає інтереси найбільш впливових соціальних груп, а інший - підвладним. Із загальносоціального погляду, обидва вони є саме суб’єктами, тобто людьми, наділеними свідомістю і волею, однак у конкретних управлінських владовідносинах підвладний суб’єкт виступає як об’єкт владного впливу суб’єкта управління;

4) виробляє загальні для суспільства інтереси та цілі - сенс керування суспільством виявляється у пропонуванні носієм влади, окрім задоволення інтересів, виробити загальний інтерес і цілі, загальні напрями суспільної діяльності, а сенс управління - дати владний імпульс підлеглим досягати визначених цілей, організовувати сприйняття ними цього імпульсу, усвідомити і підкорити йому свою волю. Виключається можливість осіб з деформованими свідомістю і волею виступати суб’єктами владовідносин;

5) передбачає верховенство, монопольне право владного суб’єкта приймати рішення («авторитетні рішення» як засоби владарювання), обов’язкові і значущі для підвладного суб’єкта, і здатність контролювати його, забезпечувати виконання взятих зобов’язань;

6) здійснює керівництво різними методами, включаючи примус (психічний, фізичний, юридичний), який застосовується окрім таких методів, як переконання, заохочення, авторитет, співпраця, координація й узгодження. Саме примус (сила) визначає положення носія влади як правлячого. Сила і насильство - різні поняття. Насильство - це вплив на суб’єкта всупереч його волі за допомогою фізичного примусу. Примус не обов’язково передбачає насильство, проте означає вольову залежність суб’єкта владовідносин від суб’єкта влади і діяльність усупереч власним інтересам;

7) потребує від більшості підвладних суб’єктів свідомої добровільної готовності підкорятися. Відсутність підпорядкування означає відсутність у таких стосунках влади, невизнання населенням її легітимності.

Державна влада - це вид соціальної влади як способу управління суспільством, що виражається у системі публічно-політичних, вольових (керівництво - сприйняття) відносин, які виникають між суб’єктами політичної системи суспільства - владними (державою, її органами і посадовими особами, що володіють владними повноваженнями) і підвладними (фізичними і юридичними особами, які делегували першим такі повноваження) на ґрунті правових норм при застосуванні у разі потреби державного примусу. Якщо суб’єктами владовідносин є державні органи і посадові особи, з одного боку, і фізичні та юридичні особи, з другого боку, то об’єктом владовідносин виступає їхня діяльність (поведінка), а формальним їх змістом - права і обов’язки підвладних суб’єктів та повноваження (компетенція) владних суб’єктів. У державній владі виявляються передусім два аспекти - імперативний (панування-підпорядкування) і диспозитивний (владно-зобов’язальні відносини між рівними суб’єктами).

На державну владу повністю поширюються ознаки соціальної влади. Від останньої вона відрізняється, як мінімум, двома монополіями: 1) видання загальнообов’язкових правових норм; 2) застосування державного примусу.

Ознаки державної влади:

1) публічна влада - перебуває на службі у суспільства, слугуючи важелем його управління; здійснює управління суспільством від його імені; має «публічну» основу своєї діяльності - казенне майно, власні доходи, податки;

2) політична влада - управляє соціально неоднорідним суспільством, керує ним у своїх інтересах, а це потребує залучення політики, взаємодії з різними ланками політичної системи, передусім з партіями, партійними блоками і рухами;

3) апаратна влада - концентрується в апараті, системі органів держави і здійснюється через них;

4) легітимна влада - юридично (конституційно) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовим співтовариством. Наприклад, представницькі органи здобувають легітимність у результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом. Легітимність влади означає визнання її правового характеру, її обмеженість правом і, отже, небезпечність для людини. Тільки легітимна влада може бути ефективною[9].

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією влади є порушення правових процедур при проведенні виборів чи їх фальсифікація; зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях щодо суспільства і держави, перевищення владних повноважень. У Конституції України записано, що ніхто не може узурпувати державну владу;

5) легалізована (легальна) влада - узаконена, тобто визнаною є правомірність її виникнення, організації та діяльності, в тому числі використання сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і проведення її рішень у життя). Легалізованість - це юридичне вираження легітимності; здатність не тільки втілюватися в нормах права, але функціонувати в межах закону. Легітимна влада завжди вимагає легалізації, але не всяка легалізована влада легітимна. Діяльність легалізованої влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза межами закону, вносить беззаконня і безладдя в суспільство.

Поняття «держава» і «державна влада» - близькі і багато в чому збігаються. Іноді вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є відмінності. Поняття «держава» більш об’ємне: воно охоплює не лише саму по собі владу (управлінська основа держави), а й народ (соціальна основа держави), територію (просторова основа держави), органи влади, її інститути (інституційна основа держави), соціальні норми (нормативна основа держави) тощо. Державна влада здійснюється через владовідносини між суб’єктами - владним і підвладним, що пронизують усі інші складові елементи держави особливим соціальним (правовим) зв’язком, без якого неможливий соціальний (правовий) порядок у суспільстві. Якщо державна влада є способом керівництва, управління суспільством, то держава - формою організації влади найбільш впливової частини суспільства. Державна влада є неодмінним (управлінським) елементом держави, без якого вона не може функціонувати. Але держава також не може існувати і без інших, зазначених вище, елементів.

§ 3. Суверенітет держави

Суверенітет держави - її політико-юридична властивість, що виражається у верховенстві її на своїй території (внутрішній суверенітет) і незалежності у міжнародних відносинах (зовнішній суверенітет)[10]. Суверенітет держави є первинним щодо державної влади: він і є «право на владу», означає особливу якість влади. Держави виступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету.

Основні ознаки суверенітету держави:

• єдність - наявність однієї суверенної влади, здійснюваної системою органів держави;

• неподільність - держава зосереджує всю повноту суверенітету і не ділить його, а лише згідно з законом делегує свої суверенні права органам місцевого самоврядування в унітарній державі; суб’єктам федерації й органам місцевого самоврядування у федеративній державі; міжнародним організаціям тощо;

• невідчужуваність - неможливість довільного відчуження легітимної і легалізованої влади, оскільки суверенітет виступає як елемент правоздатності держави, передумова повноважень держави. А правоздатність розділити не можна, можна тільки розділити права, передати повноваження. Отже, суверенітет не може бути відчужений, передаються повноваження, а не суверенітет.

У Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 викладено такі ознаки державного суверенітету України: верховенство, самостійність, повнота, неподільність, незалежність, рівноправність.

Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він дістав своє вираження у Статуті ООН та інших міжнародно- правових документах.

Суверенітет держави конкретизується в системі її суверенних прав (внутрішніх і зовнішніх), що здійснюються державними органами та інститутами: право видавати закони; право формувати державні органи; право визначати свою символіку (герб, гімн, прапор); право мати власну грошову одиницю; право встановлювати і стягувати податки; право укладати міжнародні договори; право призначати своїх представників в інші держави (дипломатів, консулів) і міжнародні організації; право вступати в міждержавні союзи; право оголошувати війну і укладати мир та ін.

У наші дні притаманне державі верховенство її влади на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах усе більше обмежуються міжнародним правом. Обмеження суверенітету пов’язане з формуванням транснаціональних об’єднань, непідконтрольних державі; утворенням міжнародних і міждержавних об’єднань; активізацією діяльності міжнародних урядових і неурядових організацій та інститутів. Нових особливостей суверенітету надає децентралізація усередині держави у зв’язку з розширенням прав її регіонів. Обмеженням свободи дій держави є: юридична заборона застосування сили проти інших держав, за винятком самооборони чи уповноваження з боку Ради Безпеки ООН (органу, що несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки); юридичний обов’язок виконувати укладені нею договори.

Суверенітет держав, що стали членами міжнародних організацій, добровільно обмежується {делегуються повноваження) в інтересах досягнення ними світових економічних і гуманітарних цілей. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір, відповідно до якого велика частина їх економічного життя підлягає керівництву Союзу. Окрім того, Європейський Союз має свою правову систему, власну систему права і свій власний суд, який виходить із принципу - у разі виникнення суперечностей між законами союзу і законами держави члена пріоритет належить законам союзу. Незважаючи на ці обмеження, члени Європейського Союзу залишаються суверенними державами[11].

Україна бере участь у Раді Європи, ОБСЄ, СНД, органи яких проводять координуючу діяльність, що не обмежує її суверенітет.

Утвердження в національному і міжнародному праві принципу поваги і додержання прав людини з другої половини XX ст. істотно послабило непорушні позиції суверенної рівності і невтручання у внутрішні справи держав. У межах, установлених Статутом ООН, стала застосовуватися збройна сила проти держави, що допускає або здійснює порушення прав людини (так звана гуманітарна інтервенція).

§ 4. Суверенітет народу і його співвідношення з суверенітетом держави

Суверенітет народу (громадян всіх національностей, що проживають на території певної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо чи через представницькі органи брати участь у формуванні політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції (народовладдя),- це якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і органи місцевого самоврядування». Верховенство влади народу передбачає забезпечення кожному громадянину політичної свободи і рівності. Без свободи і рівності громадян суверенітет народу, задекларований в конституціях, перетворюється на фікцію.

Основні права народу: 1) бути джерелом і носієм верховної влади в державі; 2) формувати представницькі органи влади; 3) делегувати свої повноваження представницьким органам влади; 4) мати свій статус у державі, що закріплюється в конституції; 5) брати участь у законотворчій діяльності та ін.

Співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу.

Суверенітет держави не обов’язково передбачає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співпраці усієї влади є установча влада народу. Тут суверенітет народу є первинним щодо державного суверенітету, є його джерелом.

Суверенітет держави відображає державну організацію народу. Тільки суверенітет демократичної держави є формою вияву народного суверенітету.

§ 5. Суверенітет нації і його співвідношення із суверенітетом держави

Термін «нація» (від лат. natio - плем’я, народ) може бути вжитий у двох значеннях: етнічному і політичному.

Нація (у політичному значенні) - громадяни держави різних національностей, що об’єднані єдиними законами і подібністю у вирішенні істотних політичних і соціально-культурних проблем (американська нація, французька нація і т. д.). Ця подібність виникає внаслідок проживання на одній території і тривалого спілкування одного з одним, передбачає наявність юридичного зв’язку з державою, тобто громадянства. Суб’єктом правовідносин у такому разі має виступати єдина держава, тобто поняття «державний суверенітет» і «національний суверенітет (у політичному значенні)» збігаються.

Нація (в етнічному значенні) - етносоціальна спільність, у якої сформувалася самосвідомість своєї ідентичності (спільності історичної долі, психології і характеру, схильності до національних, матеріальних і духовних цінностей тощо), а також територіально-мовна і господарсько-економічна єдність.

Поняття «суверенітет нації» означає повновладдя народу, здійснюване через реалізацію принципу -«право нації (н а р о д у) н а самовизначення». Самовизначення - колективне право, прерогатива якого належить народам, націям. Міжнародні пакти 1966 р. зафіксували принцип права народу на самовизначення в договірній формі, обов’язковий для країн-учасниць договору. Він був конкретизований у таких міжнародних документах: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., Заключний пакт НБСЄ 1975 р., Декларація «Про хартію народів і регіонів» (Брновська програма, Нюрнберг, 2003 р.) та ін. Відповідно до цього принципу всі народи мають право вільно, без втручання зовні, визначати свій внутрішній і зовнішній політичні статуси, здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток. Внутрішній статус означає свободу вибору форми правління, суспільного і державного ладу, свободу заміни старої соціально-економічної системи, шляхів і засобів здійснення перетворень. Зовнішньополітичний статус означає право нації (народу) на державотворення, приєднання до іншої держави чи об’єднання з нею.

Співвідношення суверенітету нації в етнічному розумінні і суверенітету держави. Сучасні держави зазвичай багатонаціональні. Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об’єдналися. Будь-яке державне утворення, відповідно до Статуту ООН, має поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії цього права. Нація може здійснити своє право на політичне самовизначення об’єднанням з іншими націями в союзну державу (федерацію). У такому разі суверенітет кожної з націй, що об’єдналися, досягається забезпеченням суверенних прав суб’єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною загальних державних кордонів, здійсненням загальної фінансової, податкової і оборонної політики).

Реалізація Україною в 1991 р. права на політичне самовизначення, тобто права на державотворення (державний суверенітет),- об’єктивний закономірний процес. Це підкреслено в преамбулі Конституції України 1996 р. Однак право сецесії (вихід зі складу держави і утворення власної держави чи перехід території під владу іншої держави) є крайнім вираженням права на політичне самовизначення.

Право нації на самовизначення не є тотожним праву нації на державний суверенітет. Вирішити національне питання, актуалізоване в країні, можна шляхом: а) федералізації унітарної держави (наділення суб’єктів федерації суверенними правами); б) створення форм національного самовизначення (національно-територіальної автономії, культурно-національної автономії тощо). Право особи на збереження своєї національної приналежності слід вважати виявом її природного права. Головне полягає в тому, щоб нація, яка становить більшість у країні і дала назву державі (титульна нація), не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників інших націй. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація або спроби однієї нації підкорити іншу.

Недоцільно також кожній етнічній спільності, що входить до складу багатонаціональної держави, домагатися реалізації права на державотворення (державний суверенітет). Це втягне світ у хаос. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зазначається: «Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави чи країни». Така ж думка проведена в Декларації «Про хартію народів і регіонів» (Брновська програма, 2003 р.): «правильніше буде уникати виникнення нових національних держав і зберігати цілісність існуючих політико-адміністративних одиниць...».

У міжнародних актах визначені умови, за яких корінні народи, що борються за незалежність, мають право на державний суверенітет: 1) відсутність власних національних держав; 2) наявність національновизвольних рухів, організацій, фронтів, що виражають суверенну волю народу на міжнародній арені; 3) виконання національно- визвольними рухами, організаціями, фронтами законодавчих і виконавчих функцій щодо свого народу.

Суверенітет держави відображає державну організацію народу Суверенітет нації за суттю є формою вияву народного суверенітету.

§ 6. Типологія держав: формаційний і цивілізаційний підходи

Типологія держави - це теорія (вчення) про її типи. Тип держави - сукупність держав, що мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому поєднані загальносоціальної і вузькокласової сторони їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та науково-технічного прогресу.

Існують два підходи до типології держав: формаційний (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) і цивілізаційний (М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов, Г. Гелбрейт, А. Тойнбі, С. Хартингтон).

Формаційний підхід ґрунтується на вченні про зміну суспільно- економічних формацій (їх базис - тип виробничих відносин), кожній з яких відповідає свій історичний тип держави. Формація - це історичний тип суспільства, що має певний спосіб виробництва, панівну форму власності, класову структуру. Перехід від однієї суспільно- економічної формації до іншої відбувається в результаті зміни віджилих типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. За такого підходу держава набуває суто класової визначеності, виступає як диктатура економічно панівного класу.

Виділено такі історичні типи держав: 1) експлуататорські: рабовласницька (рабовласницький спосіб виробництва; наявність класів рабів і рабовласників; диктатура останніх); феодальна (велика власність феодалів на землю і натуральне господарство залежних від феодалів селян; наявність класів кріпаків і феодалів; диктатура останніх); буржуазна (капіталістичний спосіб виробництва, що ґрунтується на свободі приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та експлуатації найманої робочої сили; наявність класу робітників і буржуазії; політичне панування останньої); 2) неексплуататорські: соціалістична держава (спільна соціалістична власність і планове господарство; поділ населення на робітників, селян та інтелігенцію; диктатура пролетаріату). Вважалося, що в найближчій історичній перспективі соціалістична держава має перерости в суспільне комуністичне самоврядування.

Переваги формаційного підходу: 1) акцентування уваги на істотній ролі економічних відносин у формуванні держав і зміні їх типів; 2) підкреслення класової сутності держави (інтереси якого класу виражає); 3) розгляд розвитку держав у поетапності і природності історичного характеру. Вади формаційного підходу: 1) переоцінка класово-економічного чинника, що не завжди має і може мати вирішальне значення у процесі утворення держави, поступаючись провідній ролі інших чинників; 2) залишення поза полем зору величезного шару культурно-ціннісних ідей і уявлень, що не можуть бути охарактеризовані як класові; 3) розгляд соціалістичної держави як антикапіталістичної і заперечення її наступності; 4) невиправдане вихваляння соціалістичної держави як вищого й останнього історичного типу; 5) породження міфу про суспільство комуністичного самоврядування.

Орієнтований на перебільшене (у найбільш істотних рисах) уявлення про історичні типи держав, формаційний підхід не враховує проблем, які не вкладаються у звичайні рамки класового, формаційного аналізу. Так, раби ніде в давніх суспільствах не були основною виробничою силою, класичний феодалізм існував тільки в деяких країнах Європи, а класичний капіталізм був реальністю переважно в Англії і Німеччині. Класово-формаційний підхід може бути використаний за типології держав світу до другої половини XIX ст.

Цивілізаційний підхід застосовує поняття «цивілізація» (від лат. civilis) - тип культури як основу типології держав. Під «цивілізацією» розуміють відносно замкнуте і локальне становище суспільства, що характеризується спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак (А. Тойнбі налічує 21 цивілізацію: єгипетська, китайська, західна, православна, індуїстська та ін.).

Переваги цивілізаційного підходу: 1) розкриває сутність будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність панівних у певний період уявлень кожної особи про характер суспільного життя, про цінності і мету її власної діяльності; 2) розглядає державу як найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства, спрямованого на обмеження і виключення навіть легалізованого насильства стосовно особи; 3) затверджує залежність типів держав від розмаїтості національних культур, світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації. Вади цивілізаційного підходу: 1) недооцінює економічний чинник, відводить йому другорядне місце в розвитку цивілізацій; 2) ігнорує вплив соціальної диференціації суспільства, класових суперечностей на цивілізаційні процеси; 3) зводить в абсолют культурний елемент, кваліфікує його як «душу, кров, лімфу, сутність цивілізації» (А. Тойнбі).

Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на первинні і вторинні.

Первинні - Давній Єгипет, Персія, Шумер, Вавилон, Бірма та ін., що характеризуються командно-адміністративною організацією державної влади. Держава (влада), перебуваючи в поєднанні з культурно-релігійним комплексом, забезпечує як політичний, так і соціально-економічний розвиток суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися тільки ті, котрі змогли послідовно розвинути духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні - держави Західної Європи, Східної Європи, Північної Америки та ін. - виникли на основі відмінностей, що первісно означилися між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і всепроникною силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація з найдавніших часів тяжіє до ринково-власницького укладу, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвинули цю спрямованість європейських держав.

Окрім того, розрізняють цивілізації доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні; східні, західні, змішані; давні, середньовічні, сучасні.

З позицій загальнолюдських цінностей, що стали домінуючими у другій половині XX ст., привабливим видається цивілізаційний підхід, особливо до типології сучасних держав, які неможливо підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від колишньої оцінки цивілізації тільки як культурної спільності і базується на визнанні її комплексного характеру: культура, економіка, політика та ін.) виявляється значно ширшою і багатшою за формаційного підходу. Вона дає змогу пізнавати минуле через усі форми діяльності людини - економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну й інші - в усьому розмаїтті суспільних зв’язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і сьогодення ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; розрізняє не тільки протистояння класів і соціальних груп, а й ураховує сферу їх взаємодії на ґрунті загальнолюдських цінностей. Проте на основі цивілізаційного підходу ще не побудована чітка типологія держав.

§ 7. Сутність держави

Сутність держави - це внутрішній зміст її діяльності, що виражає єдність (спільність, солідарність) загальносоціальних і вузько- класових (соціально-групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, поряд з вирішенням вузькокласових завдань, виконує і загальносоціальні завдання («загальні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. До загальносоціальних завдань належить забезпечення засобами транспорту і зв’язку, будівництво доріг, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю тощо.

З моменту виникнення держави визначилися дві сторони її сутності:

• класова - захист інтересів економічно панівного класу, здійснення організованого примусу;

• загальносоціальна - захист інтересів усього суспільства, забезпечення суспільного блага, підтримка порядку, виконання інших загальносоціальних справ.

У процесі історичного розвитку держава і її сутність зазнали змін. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці організованого примусу, захисту інтересів економічно панівного класу. В СРСР у 30-50-х роках XX ст. офіційна доктрина також спиралася на розуміння держави як апарату класового панування. Із середини XIX ст. в деяких цивілізованих державах Заходу у зв’язку з розвитком громадянського суспільства зменшується частка класового (соціально-групового) змісту сутності держави, соціальні суперечності втрачають антагоністичний характер, усе більшого значення набуває її загально соціальна сторона - завдання забезпечення суспільного блага, прав і свобод особи. У наші дні вона відіграє істотну роль у посткапіталістичних державах, де не стало чітко виражених класів, ліквідовано відчуження населення від засобів виробництва і результатів своєї праці, а також політичної, державної влади.

Так, Канада, Німеччина, Швеція, Швейцарія ілюструють збільшення обсягу соціальних справ, які виконує держава. Такий процес, хоч і повільно, відбувається і в постсоціалістичних державах, до яких належить і Україна.

Зміст діяльності держави набув нових якостей: 1) держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не насильством і придушенням, а за допомогою досягнення суспільного компромісу, терпимості, злагоди, створення умов для розвитку громадянського суспільства; 2) держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї й інститути, як пріоритет природних невідчужуваних. прав людини, поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність, дотримання прав меншості та ін.; 3) держава визнає рівність усіх форм власності, стабілізує економічне життя суспільства, забезпечує економічну свободу громадян і їх об’єднань; застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян, включаючи й тих, хто з об’єктивних обставин не може забезпечити своє існування власною працею; 4) на міжнародній арені держава проводить політику, що вимагає взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами, їх зближення (світова інтеграція).

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність цієї держави не позбавлена класових інтересів - це виражається хоча б у тому, що соціальні групи ведуть боротьбу за політичну владу та її утримання. Проте класова сторона не настільки виражена, як в експлуататорських державах - рабовласницьких, феодальних, буржуазних - через втрату антагоністичного характеру класових суперечностей, подолання їх не примусом, а шляхом досягнення консенсусу.

§ 8. Функції держави

Функції держави - основні напрями її діяльності, що зумовлені її цілями і завданнями та конкретизують її сутність. Відображають динамічну сторону державного буття, виявляються у функціях органів держави - основних напрямах (видах) їх діяльності у межах законодавчо встановленої компетенції. Компетенцією органів держави є сукупність їх прав і обов’язків (повноважень), спрямованих на досягнення мети і вирішення завдань. Не варто ототожнювати функції держави з функціями її органів, хоч вони й тісно пов’язані.

Кожна функція держави зумовлена її сутністю, соціальним призначенням; характеризується комплексністю, внутрішньою єдністю, системними цілеспрямованими зв’язками між видами діяльності держави; відзначається відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю.

Функції держави за територіальною ознакою («у просторі») можуть бути внутрішніми - забезпечують її внутрішню політику і зовнішніми - забезпечують зовнішню політику.

Внутрішні функції держави за сферами суспільних відносин (об'єктами діяльності):

1) політична - вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна - вироблення та координація стратегічних напрямків розвитку економіки країни в оптимальному режимі; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності; створення умов для свободи підприємницької діяльності; недопущення монополізму і нечесної конкуренції в економічних відносинах; прогнозування розвитку економіки. При цьому втручання держави в економіку має певні межі;

3) соціальна-гарантування соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їхніх прав на працю, достатній життєвий рівень; зняття і пом’якшення соціальних суперечностей за допомогою гуманної і справедливої соціальної політики;

4) екологічна - гарантування екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

5) культурна (духовна, ідеологічна) - консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності всіх корінних народів і етнічних (національних) меншин; організація освіти, виховання; підтримка розвитку науки і мистецтва; охорона культурної спадщини;

6) інформаційна - організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації; доступ до широкого діапазону розвиненого програмного забезпечення (комп’ютерна мережа з файловими серверами і мережевими принтерами);

7) правоохоронна - попередження посягання на конституційний лад, права і свободи громадян, охорона правового порядку, закріплених в нормах права суспільних відносин;

8) правозахисна - забезпечення захисту регульованих нормами права суспільних відносин від будь-яких посягань, відновлення правового стану суб’єктів права, інтересів суспільства, правової законності і правового порядку в разі їх порушення.

Зовнішні функції держави за напрямами діяльності:

1) функція співробітництва та інтеграції з сучасними державами у сферах: а) політичній (дипломатичній) - встановлення і підтримка дипломатичних відносин з іншими державами відповідно до загальноприйнятих норм і принципів міжнародного права; б) економічній - встановлення і підтримка торговельноекономічних відносин з іншими державами; розвиток ділового партнерства і співпраці в економічній сфері з усіма державами незалежно від їх соціального ладу і рівня розвитку; інтеграція у світову економіку на основі взаємовигідних міждержавних договорів, міжурядових угод тощо; в) екологічній - підтримка екологічного виживання на планеті та інших глобальних проблем сучасності, що з нею пов’язані (сировинна, енергетична тощо); запобігання і ліквідація наслідків природних і антропогенних катастроф; г) культурній (гуманітарній) - підтримка і розвиток культурних і наукових зв’язків з іншими державами; забезпечення збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що мають культурну цінність; вживання заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном; ґ) інформаційній - участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправної співпраці з іншими державами; д) правовій - формування правових стандартів у певних сферах правового регулювання різних держав, встановлення зв’язку між законодавствами держав, їх зближення через відносну єдність законодавчого процесу, узгодження понятійної термінології, вимог до однаковості змісту деяких правових норм тощо;

2) функція оборони держави - захист воєнної безпеки, територіальної цілісності та недоторканності держави, державного суверенітету від зовнішніх зазіхань як економічними, дипломатичними, так і військовими способами;

3) функція забезпечення миру та підтримка світового правопорядку: а) незастосування сили, запобігання конфліктам та їх вирішення мирним шляхом; б) участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів (перебування українських миротворчих сил в інших державах); в) нерозповсюдження ядерної, хімічної та іншої зброї, додержання зобов’язань щодо заборони ядерної зброї, поступова ліквідація ядерної зброї тощо; г) боротьба з міжнародними злочинами - контрабандою, наркобізнесом, тероризмом (Інтерпол, Європол) тощо.

Внутрішні і зовнішні функції держави існують «у часі»: зміст усталених функцій змінюється, оновлюється на різних етапах розвитку; під тиском внутрішніх і зовнішніх чинників (проблеми екології, боротьба з бідністю, міжнародним тероризмом, організованою злочинністю) з’являються нові функції, а старі зникають. Нерідко похідні функції (оподаткування і фінансового контролю) набувають значення головних, а поряд з постійними раз-у-раз виникають тимчасові (боротьба зі стихійним лихом). Внутрішні функції впливають на зовнішні і навпаки.

Всебічні історичні перетворення в суспільстві викликають зміни в сутності й соціальному призначенні держави, а це потребує модифікації її функцій. Так, економічна функція України постійно перебуває у стані трансформації: відійшло в минуле монопольне державноправове регулювання економіки, яке було в СРСР; розвинувся приватний сектор; відбувається «притирання» державного і приватного секторів в економіці. Наповнюється новим змістом соціальна функція, основним призначенням якої є забезпечення державою гідних умов життя для людини. Набула широкого розвитку інформаційна функція завдяки досягненням у галузі світового електронного зв’язку. Проголошення Конституцією України принципу верховенства права вимагає наповнення новим змістом усіх функцій держави, в тому числі правоохороної і правозахисної, оновлення механізму здійснення функцій, налагодження систем юридичних інститутів, механізмів і процедур для дієвого захисту основоположних прав і свобод людини, її гідності.

§ 9. Форми здійснення функцій держави її органами

Органи держави здійснюють державні функції у правових і організаційних формах:

• правові - формально визначена діяльність органів держави, спрямована на здійснення її функцій, яка полягає у виконанні юридично значущих дій та операцій у межах компетенції, виданні відповідних правових актів, що спричинюють юридичні наслідки;

• організаційні - діяльність органів держави, яка полягає у виконанні фактичних дій, спрямованих на всіляке забезпечення юридично значущих дій і операцій, виконуваних в межах правових форм, що не спричиняють юридичні наслідки.

Ознаки правових форм діяльності органів держави:

1) спрямовані на здійснення різних функцій держави у вигляді юридично значущих дій та операцій;

2) реалізуються уповноваженими суб’єктами права (колективними та індивідуальними);

3) є формально визначеними - юридично значущі дії та операції здійснюються за допомогою юридичних засобів (правових норм, правовідносин, актів нормотворчості, правозастосування, тлумачення тощо);

4) порядок здійснення юридично значущих дій та операцій регулюється процесуальними (процедурними) нормами;

5) результати здійснення юридично значущих дій та операцій закріплюються у юридичних актах (закон, нормативний договір, протест прокурора, рішення суду тощо);

6) завжди спричинюють юридичні наслідки.

Основні правові форми здійснення функцій держави її органами:

• Нормотворча - діяльність компетентних органів і посадових осіб, що полягає у виконанні юридично значущих дій щодо офіційного встановлення, санкціонування, зміни, скасування норм права, яка завершується оприлюдненням нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів, а також їх систематизацією. Суб’єкти нормотворчості в Україні - народ, Верховна Рада, Верховна Рада АР Крим, Президент, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві органи влади і управління.

• Правозастосовча - діяльність компетентних органів і посадових осіб, що полягає у виконанні юридично значущих дій щодо розгляду і вирішення індивідуальних юридичних справ, наділення одних суб’єктів правами, покладання на інших обов’язків, укладання угод тощо, які завершуються прийняттям правозастосовчого акта, що має індивідуальний характер (призначення пенсії, притягнення до адміністративної відповідальності та ін.). Суб’єкти правозастосовчої діяльності - державні органи і посадові особи.

• Правоохоронна - діяльність, що полягає у виконанні правозначущих дій, спрямованих на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, на запобігання правопорушенням, усунення конфліктів, розв’язання спорів. Будь-які органи держави тією чи іншою мірою здійснюють правоохоронну діяльність, тому її можна вважати одним з різновидів правозастосовної діяльності. Водночас існують і такі органи, для яких ця діяльність є основною,- органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби рибоохорони, державної лісової охорони. Це органи примусового підтримання правового порядку.

• Правозахисна - діяльність, що полягає у виконанні правозначущих дій, спрямованих на захист закріплених у нормах права суспільних відносин від будь-яких посягань, притягненні винних до відповідальності, відновленні правового стану в разі спричинення шкоди суб’єктам права, інтересам суспільства, правопорядку. Правозахисна діяльність - це передусім правосудна діяльність, яка є різновидом правозастосовчої діяльності, що здійснюється органами юстиції. Правозахисна діяльність також реалізується правоохоронними органами, що мають правозахисні повноваження. На захисті прав і свобод людини перебувають не тільки державні органи, але й недержавні організації (адвокатура, правозахисні організації).

• Інтерпретаційно-правова - діяльність компетентних органів і посадових осіб, що полягає у виконанні юридично значущих дій щодо офіційного тлумачення (інтерпретації) правових норм, яка завершується прийняттям актів тлумачення (інтерпретаційних актів). Право тлумачити норми права мають усі: як державні органи і посадові особи, так і громадяни. Проте спеціальними повноваженнями офіційно тлумачити норми права наділені за законом певні колегіальні органи і посадові особи. В Україні до них належать, наприклад, Конституційний Суд (дає офіційне тлумачення Конституції і законів України), Пленум Верховного суду (дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі потреби визнає нечинними відповідні роз’яснення вищих спеціалізованих судів) тощо.

• Установча - діяльність, що полягає у виконанні правозначущих дій з формування, перетворення або скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб. Така діяльність здійснюється лише тими органами держави (парламент та ін.) і посадовими особами (президент, прем’єр-міністр та ін.), котрі наділені відповідними повноваженнями за законом. Її спонукають певні юридичні факти (закінчення строку повноваження будь-якого органу держави чи строку призначення посадової особи). Так, згідно з Конституцією України, кожна заново обрана Верховна Рада України за поданням Президента України призначає Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України. За поданням Прем’єр-міністра України Верховна Рада України призначає інших членів Кабінету Міністрів України, голову Антимонопольного комітету України, голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, голову Фонду державного майна України.

Безпосереднє покликання установчої діяльності - кадрове забезпечення усіх ланок державної влади і управління. Визначальною стадією установчої діяльності є виборчий процес, що полягає в реалізації виборчих прав громадян з формування представницьких органів держави і вищих посадових осіб.

• Контрольно-наглядова - діяльність, що полягає у виконанні юридично значущих дій щодо спостереження (перевірки) за додержанням підконтрольними суб’єктами правових норм і припинення правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами. Контрольні структури України: Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд, Уповноважений з прав людини, Рахункова палата законодавчого органу, прокуратура, аудиторські структури Центрального банку України, податкова адміністрація та ін. Контрольну діяльність здійснюють органи законодавчої, виконавчої і судової влади - у різному обсязі, з різних питань і сфер правового регулювання. Результатом контрольної діяльності є контрольно-правовий акт (рішення- констатація, рішення-попередження, рішення-санкція).

Види організаційних форм діяльності органів державні організаційно-регламентаційна розробка наукових рекомендацій; підготовка проектів документів; організація виборів; підбір і розміщення кадрів та інша поточна робота із забезпечення діяльності органів держави; організаційно-господарська - організація бухгалтерського обліку, статистики, постачання та інша оперативно-технічна і господарська робота; організаційно-контролююча - організація недержавного контролю в різних сферах суспільних відносин як об’єктах діяльності держави; організаційно-ідеологічна (інформаційна) - організація інформування про нормативні акти, їх роз’яснення, формування суспільної думки та проведення іншої пропагандистської роботи.

Основні методи здійснення функцій держави в межах правових формі керівництво - здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів відповідно до їх компетенції; інформування - оповіщення через засоби масової інформації про рішення, прийняті органами держави, з метою формування суспільної думки; переконання - роз’яснення доцільності і необхідності певної діяльності або дій для набуття суб’єктами суспільних відносин впевненості в тому, що така діяльність чи дії відповідають загальним інтересам; заохочення - стимулювання діяльності громадян через наділення суб’єктивними правами, пільгами тощо; рекомендації - при наданні свободи вибору дій орієнтування громадян на бажаний, рекомендований варіант поведінки; примус - законне обмеження свободи вибору поведінки шляхом силового тиску (застосовується у разі правопорушень).

Основні методи здійснення функцій держави в межах організаційних форм: програмування; дослідження; прогнозування; оперативний аналіз та ін.

§ 1. Форма держави, її поняття, структура

Форма держави - це система форм інституційної, територіальної і політичної організації та здійснення державної влади в країні.

Структура форми держави - стійка єдність і взаємний зв’язок складових елементів: форма державного правління, форма державно-територіального устрою, форма дерлсавного (політичного) режиму.

Форма державного правління - спосіб інституційної організації вищої влади в державі, її поділ між вищими органами (по горизонталі) та їх правове становище (глава держави, парламент, уряд). Ознаки: 1) виражає порядок формування вищих органів державної влади, їх структуру і межі здійснення; 2) характеризує зміст принципу поділу влади між вищими органами; 3) встановлює компетенцію вищих органів державної влади та характер взаємодії з іншими органами влади центрального і місцевого значення та інститутами громадянського суспільства.

Форма державно-територіального устрою - спосіб територіальної організації влади в державі (по горизонталі) і співвідношення влади між територіальними частинами, на які вона поділена, і державою в цілому. Ознаки: 1) виражає порядок поділу держави на окремі територіальні частини за певними принципами; 2) характеризує зміст організаційно-управлінської діяльності в цих частинах; 3) встановлює вертикаль взаємодії між центральними, регіональними і місцевими органами влади.

Форма державного (політичного) режиму - спосіб політичної організації державної влади, виражений через сукупність засобів і методів, що використовуються у взаємовідносинах держави й особи. Ознаки: 1) виражає відповідність порядку взаємодії держави і суспільства, держави й особи принципам верховенства права та народного суверенітету; 2) характеризує стан співвідношення правових та організаційних засобів здійснення державної влади; 3) встановлює сукупність методів підтримання законності і правопорядку в державі.

§ 2. Монархія і республіка як основні форми державного правління

У сучасних державах поширені дві форми правління: монархія і республіка. Монархія (від грец. monacrhia) - форма державного правління, за якої державна влада фактично чи номінально зосереджена в руках однієї особи - монарха, зазвичай передається разом з титулом у спадок, не делегується йому народом.

Абсолютна (необмежена) монархія характеризується тим, що монарх не обмежений конституцією, здійснює законодавчу діяльність, керує урядом, який формує сам, контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках. Абсолютна монархія характерна для рабовласницьких та феодальних держав; нині до неї близькі Бахрейн, Катар, Султанат Оман, Саудівська Аравія, Свазіленд.

Дуалістична (подвійна) монархія визначається юридичним і фактичним розділенням влади між урядом, що формується монархом (або призначеним ним прем’єр-міністром) і парламентом. Монарх уже не має законодавчої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право абсолютного вето стосовно законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму, є формою примирення інтересів феодалів (їх переважно виражає монарх) та інтересів буржуазії (їх представляє парламент): кайзерівська Німеччина в 1871-1918 р. та ін. Нині її окремі риси виявляються в таких країнах, як Бутан, Йорданія, Кувейт, Марокко, Тонга.

Парламентська (обмежена) монархія виділяється тим, що: влада монарха в законодавчій, виконавчій і судовій сферах діяльності обмежена, символічна. Монарх формально зберігає статус глави держави - винятково з представницькими повноваженнями. Він лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом. Виконавча влада здійснюється урядом, що формується парламентом і відповідає перед ним. Фактичним главою держави (прем’єр-міністром) стає лідер партії, яка має найбільшу кількість депутатських місць у парламенті.

Парламентськими є сучасні монархії, що ґрунтуються на принципі парламентаризму: Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Малайзія, Нідерланди, Норвегія, Таїланд, Швеція, Японія та ін.

Існують нетипові виборні монархії (одноосібні чи колективні), де глава держави обирається, як у республіках. Так, у Малайзії монарх є ротаційним: він обирається через кожні п’ять років Радою правителів штатів (спадкових султанів) із власного складу по черзі. Оскільки спадкові султани є в дев’яти з тринадцяти штатів (у чотирьох штатах правителі не є спадковими), то лише вони беруть участь у виборах та з-поміж них обирається глава держави. В Об’єднаних Арабських Еміратах державу очолює колективний орган - Рада семи емірів, яка раз на п’ять років обирає голову - монарха найбільшого емірату Абу-Дабі (його інколи називають президентом).

Республіка {лат. respublica) - форма державного правління, за якої вища державна влада здійснюється кількома відносно відособленими галузями влади (президентом, парламентом, урядом), кожна з яких діє від імені і за дорученням народу - співтовариства рівноправних громадян.

Парламентська республіка визначається тим, що верховна влада належить парламенту, який обирається населенням країни. Уряд формується парламентом, підзвітний і підконтрольний йому (діє принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом); залишається при владі доти, доки має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відображає реальну розстановку сил у парламенті, що дає змогу уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем’єр-міністра, як правило, автоматично посідає лідер партії (партійної коаліції), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер - недовіра одному членові кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Президент - глава держави, але не глава уряду; не керманич, а символ єдності нації. Повноважень у президента менше, ніж у прем’єр-міністра, який є главою уряду. Його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, окрім суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі[12].

Президент у парламентських республіках обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, Німеччина, Чехія, Угорщина, Ефіопія).

Парламентська республіка можлива за наявності усталеної багатопартійності і високої політико-правової свідомості виборців.

Президентська республіка характеризується такими ознаками: президент зазвичай обирається незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження глави держави і глави уряду, який формує особисто або з подальшими схваленням верхньої палати парламенту. В руках парламенту зосереджена законодавча влада. Уряд, як правило, слабко впливає на парламент, не залежить від нього (парламент не може проголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження), несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом (можливий парламентський контроль). Посада прем’єр-міністра або відсутня, або відіграє допоміжну, координаційну, роль (так званий «адміністративний» прем’єр - Аргентина, Бразилія). Президент уособлює всю виконавчу владу (здійснює активну виконавчу політику, застосовує право на видання виконавчих актів, ініціює створення законів, застосовує право вето на прийняття законів, різноманітні засоби впливу на законодавчу владу). Повноваження президента дають йому змогу контролювати діяльність парламенту (право його розпуску, право вето та ін.), що не виключає можливості перемінної зміни його домінування домінуванням парламенту. Гарантією від узурпації влади президентом слугують розвинені інститути громадянського суспільства; судова система; стабільна партійна система. При виконанні своїх повноважень президент спирається на власну партію та фінансово-промислові кола, що фінансово підтримали його передвиборчу програму. Президентом у цих державах стає зазвичай лідер партії, котра перемогла на президентських виборах, з-поміж членів якої здебільшого й формується уряд.

Президент у президентських республіках обирається позапарламентським способом - прямими виборами населення (Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак) або непрямими виборами, тобто колегією виборників, обраних виборцями (США).

Змішана форма правління має таку особливість: парламент і президент здійснюють контроль за діяльністю уряду (подвійний контроль). У парламентсько-президентській республіці (Польща, Франція) повноважень у президента менше, ніж у парламенту, а в президентсько-парламентській - навпаки. Але і в тій, і в іншій глава держави (президент) є верховним головнокомандувачем (як у президентській республіці), іноді може розпустити парламент. У президентсько-парламентських республіках свої повноваження президент здійснює безпосередньо, призначає прем’єр-міністра, як правило, з-поміж лідерів найвпливовіших партійних політичних фракцій у парламенті, а також членів уряду за згодою парламенту. У парламентсько-президентських республіках президент здійснює повноваження через уряд; прем’єр-міністр призначається парламентом за поданням президента; за рекомендацією глави уряду президент призначає інших членів уряду. Влада президента обмежена тим, що:

1) він не володіє всією повнотою виконавчої влади, тобто, як правило, не є главою уряду; 2) сам уряд фактично формується залежно від співвідношення партійних фракцій у парламенті, спирається на парламентську більшість; 3) уряд відповідальний не перед президентом, а перед парламентом. У змішаній формі правління немає посади віце-прем’єра (як у парламентській республіці). Президент обирається позапарламентським способом.

Різновиди змішаної форми правління: парламентсько-президентська (Австрія, Ірландія, Ісландія, Хорватія, Фінляндія тощо), президентсько-парламентська (Білорусь, Казахстан, Південна Корея, Росія та ін.), напівпрезидентсько-напівпарламентська (Вірменія, Франція), напівпарламентсько-напівпрезидентська (Литва, Македонія, Польща, Португалія, Румунія).

З трьох республіканських моделей найбільш прийнятною для України є парламентсько-президентська, де президент як одноосібний державний орган не дублює функції інших органів влади (уряду, парламенту), а координує, погоджує, консолідує, врівноважує їх діяльність, спрямовує на виконання Конституції, засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначених парламентом.

Існують нетипові республіки - з довічним президентством (Індонезія, Корейська народно-демократична республіка, Уганда); без офіційного глави держави-президента (Китай, Куба, колишній СРСР); з урядом, який формується парламентом, але не відповідає перед ним («директоріальна» республіка у Швейцарії). В РФ виникла така тенденція: президент, строк перебування якого закінчується, вносить кандидатуру наступного президента для обрання народом.

Типи державного правління за принципом поділу влади:

1) «м’який» (парламентський) - повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) не чітко відмежовані одна від одної, між ними наявні занадто тісні функціональні відносини; провідну роль у здійсненні державного правління відіграє сформована та відповідальна перед парламентом виконавча влада (уряд) {британський тип);

2) «жорсткий» {президентський) - повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) формально чітко відмежовані одна від одної, між ними немає тісних функціональних відносин; провідну роль у здійсненні державного правління відіграє обраний позапарламентським способом президент, котрий формує і очолює виконавчу владу, відповідальну тільки перед ним {американський тип);

3) «змішаний» {сегментарний) - об’єднує елементи «м’якого» і «жорсткого» типів державного правління; повноваження органів різних гілок (галузей) влади (зокрема, парламенту, уряду та глави держави) помірно поділені, а виконавча влада (уряд) формується за спільною участю президента і парламенту та несе відповідальність перед ними {французький тип та ін.).

§ 3. Унітарні і федеративні держави як основні форми державно-територіального устрою

Найпоширенішими формами територіального устрою сучасних держав є унітарна і федеративна держави.

Унітарна держава (від лат. unitas - єдність) - єдина держава, що поділена на адміністративно-територіальні одиниці (області, воєводства, графства та ін.), які не мають суверенних прав (Болгарія, Іспанія, Китай, Лаос, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Таїланд, Україна, Фінляндія, Франція, Швеція, Японія та ін.).

Основні ознаки унітарної держави:

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади - глава держави, уряд, парламент (однопалатний чи двопалатний), юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) відсутність політичної самостійності адміністративно-територіальних одиниць;

6) одноосібне представництво у міжнародних відносинах.

Види унітарних держав за ступенем централізації і статусом автономії:

• централізовані- прості держави за територіальним утворенням, оскільки складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць, що наділені однаковим правовим статусом (Алжир, Йорданія, Ісландія, Колумбія, Ліван, Польща);

• децентралізовані - ускладнені (змішані) держави за територіальним утворенням, оскільки мають у своєму складі, окрім адміністративно-територіальних одиниць, ще й автономії, які володіють різним правовим статусом. Це автономії:

а) адміністративно-територіальні (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль, Китай, Португалія, Україна, Фінляндія). Статус адміністративно-територіальної автономії надається переважно тим частинам унітарної держави, які відрізняються від інших національним складом та географічним положенням. У Фінляндії це Аландські острови, населені шведами, в Україні - Автономна Республіка Крим, що розташована на півострові;

б) політичні (законодавчі) (Італія, Іспанія, Шрі-Ланка, Південна Африканська Республіка та ін.). Політичні автономії володіють статусом самоврядних державних утворень, мають власний уряд (органи виконавчої влади), парламент (представницькі збори з законодавчими повноваженнями), який видає закони із питань місцевого значення, інколи - свою конституцію; громадянство, символи. Наприклад, в Італії із 20 областей, що поділяються на провінції, п’ять (Трентино-Альто Адідже, Балі д’Аоста, Фріулі-Венеція Джулія, Сицилія і Сардинія) мають спеціальний статус (з найширшою автономією). В областях діють виборні органи влади - ради, що здійснюють законодавчі та інші функції і утворюють виконавчі органи (джунти), діяльність яких координується центральним урядом через призначуваних комісарів. В Іспанії подібне самоврядування мають деякі області («автономні співтовариства») - Країна Басків, Каталонія, Галісія, Андалусія, Валенсія. Конституцією Іспанії «в жодному разі не допускається федерація автономних співтовариств», проте заохочується їх співпраця і передбачається можливість створення автономних співтовариств у майбутньому. Представницький орган кожної області (асамблеї) видає закони для своєї території, формує місцевий уряд на чолі з головою, що контролюється центральним урядом.

Держави, у складі яких є політичні (законодавчі) автономії, називають регіональними (регіоналістськими) унітарними або унітарними державами з елементами федералізму. Політичні автономії в регіональних унітарних державах відрізняються від суб’єктів федерацій у федеративних державах тим, що їх можна вважати відносно незалежними, оскільки вони беруть участь у вирішенні загальних завдань, розв’язуваних центральними органами. Статутні документи, що регулюють діяльність територіальних утворень, є скоріше не конституціями, а державними законами, тому що політичні автономії не мають установчої влади навіть тоді, коли самі розробляють свій статус. Крім того, в політичних автономіях немає власного контрольного органу, що стежить за виконанням прийнятих ними норм, такий контроль покладається на державні судові органи. Забезпечуючи певною мірою самостійне здійснення функцій виконавчої влади, а також окремих повноважень законодавчої влади у своїх територіальних межах, політична автономія (як і адміністративно-територіальна автономія) не порушує унітарної сутності держави.

Україна - унітарна конституційно-децентралізована держава, до складу якої належить адміністративно-територіальна автономія - Автономна Республіка Крим. Участь Верховної Ради Автономної Республіки Крим у сфері законодавчої діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції (вступила в дію 12.01.1999), яка відповідно до Конституції України обов’язково затверджується законом, прийнятим Верховною Радою України.

Унітарний характер України означає, що вона цілком і винятково суверенна лише як одне ціле. Основні ознаки цієї характеристики такі: єдина правова система, єдине громадянство, що пов’язується з державою, визначений законодавством статус територіального самоврядування, єдина фінансова система, єдині правила організації адміністративних органів (з деякими особливостями в АРК).

У перспективі Україна може стати регіональною (регіоналістською) унітарною державою, що складається з автономій:

а) адміністративно-територіальних (областей);

б) політичних (законодавчих) - однієї (АРК) чи більше (утворюються на основі регіонів - об’єднаних областей). Федерація як форма державного устрою недоцільна для України на сучасному етапі її розвитку.

Федерація (від лат. foederatio - союз, об’єднання) - складна союзна держава, частинами якої є державні утворення, що володіють суверенними правами (Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Індія, Канада, Малайзія, Мексика, Росія, США, Німеччина. Швейцарія, Ефіопія та ін. - усього у світі існує 24 федеративні держави.

Основні ознаки федерації:

1) політико-адміністративно територія не є єдиним цілим, а складається з територій суб’єктів федерації[13], які, у свою чергу, мають власний адміністративно-територіальний поділ;

2) окрім загальної конституції федерації, у її суб’єктів є свої конституції, що свідчить про наділення їх установчою владою (винятком є Індія, Пакистан, Нігерія, де суб’єкти федерації не мають власних конституцій);

3) існує федеральний двопалатний парламент, одна з палат якого є органом представництва суб’єктів федерації (Федеральні збори в РФ, Сенат - у США, Рада кантонів - у Швейцарії, Союзна рада - в Австрії);

4) є парламенти у суб’єктів федерації, що видають закони відповідно до федерального законодавства, ці закони діють у межах їх територій;

5) за наявності федерального уряду існують самостійні органи управління у суб’єктів федерації. У деяких країнах суб’єкти федерації мають своїх президентів (у РФ - президент Татарстану та ін.). Компетенція між федерацією та її суб’єктом розмежовується федеральною конституцією;

6) існує громадянство як усієї федерації, так і її суб’єктів - не в усіх, але в багатьох федераціях;

7) існує єдиний економічний простір - федеральна податкова і грошова системи;

8) федерація (не суб’єкти федерації) має суверенітет і є суб’єктом міжнародного права, але в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний з її суб’єктів;

9) як правило, суб’єкт федерації немає права сецесії- права виходу зі складу федерації; у разі порушення конституційної законності на території суб’єкта федерації у надзвичайних умовах (масові заворушення, стихійні лиха та ін.) застосовується так званий інститут федерального примусу {«федеральної інтервенції») - втручання у справи суб’єкта федерації відповідно до правил, встановлених федеральною конституцією чи законом (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Індія, Мексика, Пакистан, США та ін.).

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта - регіонам, а право оподаткування розділене між обома.

Види федерацій: за способом створення:

• договірні - виникають на підставі угоди, договору, установчого пакту, тобто створюються, як правило, «знизу» (Об’єднані Арабські Емірати, Танзанія);

• конституційні - засновуються шляхом прийняття конституції, тобто створюються головним чином «зверху» (Індія, Бельгія, Австрія);

• договірно-конституційні - поєднують договірні і конституційні засади виникнення (їх більшість - США, Німеччина, Швейцарія, РФ та ін.);

за способом поділу і здійснення владних повноважень:

• централізовані - переважає сфера виключних повноважень федерації над повноваженнями її суб’єктів (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія);

• відносно централізовані - майже урівноважені сфери компетенції федерації і її суб’єктів у питаннях організації суспільного життя (США, Австралія, Німеччина);

за принципом побудови:

• територіальні - США, Мексика, Німеччина;

• національні - у минулому: СРСР, Чехо-Словаччина, Югославія; нині в чистому вигляді немає;

• національно-територіальні - Бельгія, Канада, РФ, Індія.

§ 4. Конфедерація, співдружність, міждержавне об’єднання

Конфедерація (від лат. confederatio) - тимчасовий союз суверенних держав, що об’єдналися на підставі договору одна з одною для досягнення певних цілей і спільного здійснення державної діяльності у певних напрямах (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа та ін.) при збереженні в інших питаннях незалежності (суверенітету).

Основні ознаки конфедерації:

1) договірна форма утворення;

2) збереження суверенітету держав, що входять до її складу;

3) тимчасовий характер утворення - задля досягнення певних цілей;

4) обмеженість предметів відання - питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, загальної системи комунікацій, вирішення спорів між суб’єктами конфедерації. Розширити предмети відання можна лише за згодою всіх держав, що її становлять;

5) відсутність загальних для всієї конфедерації єдиної території, державного кордону, конституції і громадянства;

6) відсутність загальних законодавчих, судових органів, системи управління, фінансової системи (фінансова основа - добровільні внески їх суб’єктів), тобто власної конфедеративної правової системи;

7) формування тільки тих загальних органів, котрі необхідні для здійснення завдань, визначених у договірних актах (наприклад, загального конфедеративного органу, що складається з представників суверенних держав);

8) ухвалення рішень загальних конфедеративних органів за принципом консенсусу (одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів) з подальшого ратифікацією таких рішень суб’єктами конфедерації; у разі незгоди з рішенням не настає ніяких санкцій, оскільки кожний суб’єкт конфедерації має право нуліфікації, тобто відмови у визнанні чи в застосуванні актів конфедерації;

9) наявність свободи виходу (права сецесії) зі складу конфедерації в кожного з її суб’єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються (Австро-Угорщина, Швеція, Норвегія та ін.), або еволюціонують у федерацію (СІЛА, 1777-1787; Канада, 1867-1949; Німеччина, 1815-1866; Швейцарія, 1242-1848) та ін. Швейцарія й досі за конституцією (Федеральна конституція Швейцарської конфедерації 2000 р.) зберігає формальний статус конфедерації, хоч формою державного устрою є федерацією.

Більш висока форма інтеграції (об’єднання) держав досягається в міжнародних і міждержавних регіонально-континентальних об’єднаннях - співдружностях і співтовариствах, особливо останніх.

Співдружність союз суверенних держав, що об’єдналися на підставі міжнародного договору для досягнення певних цілей, спільного здійснення і координації кількох напрямів державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності. Міжнародний договір визначає мету і принципи формування співдружності, повноваження її органів і одночасно зберігає за державами-членами суверенітет і якості суб’єктів міжнародного права (СНД - Співдружність незалежних держав, Британська співдружність націй та ін.). Мета, висунута при створенні співдружності, може бути різною - економічна, культурна діяльність та ін. Вона виражається, окрім міжнародного договору, в статуті, декларації, угоді, інших юридичних актах.

Міждержавне (інтеграційне) об’єднання - союз суверенних держав, що об’єдналися на підставі міждержавного договору для посилення інтеграційних зв’язків між ними та еволюції у бік конфедеративного об’єднання. Міждержавним об’єднанням особливого роду на європейському континенті є Європейський Союз (EU, European Union), заснований в 1993 р.

Рада Європи, створена після Другої світової війни (Статут підписаний і ратифікований у 1949 р.), є також міждержавним об’єднанням, але іншого характеру - європейською міжурядовою організацією. Її головні інституційні органи: Парламентська Асамблея, Комітет міністрів та Європейський Суд з прав людини.

Україна прийнята до Ради Європи в 1995 р., прагне з часом увійти до Європейського Союзу.

§ 5. Форма державного (політичного) режиму

Державні (політичні) режими поділяються на два основних види: демократичний і недемократичний. Недемократичним є авторитарний режим, його крайньою формою - тоталітарний режим.

Тільки демократичний режим в країні можна кваліфікувати як праводержавний.

Демократичний державний (політичний) режим - стан державно-політичного життя суспільства, за якого державна влада здійснюється на основі чинного права з використанням демократичних форм народного представництва і безпосередньої демократії, гарантуванням прав і свобод людини, високим рівнем їх захисту, додержанням поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову та дотриманням їх балансу, забезпечуваного системою стримувань і противаг.

Різновидами цього режиму є:

• ліберально-демократичний - дотримується гуманістичних принципів здійснення державної влади в межах права;

• консервативно-демократичний - дотримується усталених, традиційних правових цінностей управління, що склалися історично;

• радикально-демократичний - постійно вводить нові правові форми здійснення державної влади з метою підвищення її ефективності.

Ознаки демократичного режиму:

1) вільна і рівна участь громадян і їх об’єднань в управлінні державою через інститути безпосередньої і представницької демократії;

2) дотримання ідеологічного, політичного й економічного плюралізму, створення умов для легалізованої діяльності опозиційних політичних партій;

3) гарантованість здійснення прав і свобод громадянами і соціальними меншинами відповідно до міжнародних стандартів прав людини;

4) реальність місцевого самоврядування;

5) реальність справедливого правосуддя;

6) домінування методів переконання, узгодження, компромісу над примусовими методами.

Авторитарний державний (політичний) режим - стан недемократичної організації державної влади, за якою влада зосереджується в руках однієї особи або вузької групи осіб, що опирається на військово-каральний апарат, соціальну та популістську ідеологію, застосовує неправові форми управління, обмежує громадянина в політичних правах і надає визначену автономію в економічній та деяких інших неполітичних сферах життя.

Різновидами цього режиму є:

• революційний - змінює напрями суспільно-політичного розвитку, здійснюючи владу в неправових формах;

• стабілізаційний - зберігає існуючий суспільно-політичний лад, діючи в межах права в одних сферах і нехтуючи правом - в інших;

• модернізаційний - удосконалює існуючий суспільно-політичний лад, виходячи за межі права.

Ознаки авторитарного режиму як недемократичного:

1) зосередження влади в руках правлячої верхівки, котра здобуває її нав’язуванням суспільству своєї волі командними методами, а не через вільні вибори;

2) безстроковість влади глави держави і сувора субординація суб’єктів влади;

3) порушення принципу поділу влади, домінування органів виконавчої влади;

4) наявність центру з владними повноваженнями управління, здійснюваного на підставі власного розуміння, а не закону;

5) централізація і концентрація влади в одному або двох взаємозалежних органах, рішення яких вважаються беззаперечними;

6) застосування позасудових методів примусу;

7) відсутність свободи утворення і діяльності політичних партій (діє одна проурядова партія або декілька партій під жорстким контролем);

8) звуження (обмеження) політичних прав і свобод людини;

9) перевага інтересів держави над інтересами особи і суспільства. Влада за авторитарного режиму займається передусім питаннями власної безпеки, суспільного порядку, оборони і зовнішньої політики, хоч вона може впливати на стратегію економічного розвитку, здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізму ринкового саморегулювання, проводити досить активну соціальну політику.

Авторитарний режим не настільки різкий у крайніх виявах, як тоталітарний. Будучи загалом недемократичним, він прокламує окремі демократичні елементи: 1) певну автономію особи і суспільства у сферах, що не належать до політики; 2) економічний, соціальний, культурний і частково ідеологічний плюралізм; 3) необов’язковість винятково планового управління економікою; 4) недоцільність установлення державного контролю в усіх сферах життєдіяльності суспільства; 5) розвиток суспільства на моральних засадах.

Приклади авторитарних режимів: Піночета в Чилі (1973-1989 рр.); Кім Ір Сена в Північній Кореї (1950-1980 рр.); Сухарто в Індонезії (1967-1998 рр.) та ін.

Тоталітарний державний (політичний) режим - стан недемократичної організації державної влади, за якої в руках харизматичного лідера (Гітлер, Сталін, Мао Цзедун, Муссоліні та ін.) зосереджується необмежена влада, встановлюється монополія державної власності, панує єдина ідеологія (ідеократія), обмежуються або порушуються основні права людини, усуваються легальні можливості для вільного волевиявлення населення (немає гласності, переслідується опозиція, здійснюється тотальний контроль над усіма сферами особистого і громадського життя, встановлюється репресивний примус громадян до виконання волі влади).

Різновидами цього режиму є:

• расистський - проводить політику обмеження прав і свобод людини за расовою ознакою, підтримує політику панування однієї расової групи;

• фашистський - спирається на необмежену владу на чолі з харизматичним лідером, для якого людина - ніщо;

• військово-диктаторський - спирається на збройні сили, з допомогою яких захоплює владу (нерідко шляхом державного перевороту);

• мусульмансько-фундаменталістський - спирається на ісламську релігію, вважає Коран основним законом держави, нехтує правами людини.

Ознаки тоталітарного режиму:

1) відсутність реалізації (найчастіше і юридичного закріплення) принципу «поділу влади» й зосередження влади в руках однієї особи або олігархії (групи осіб), непідконтрольних народу;

2) нетерпимість до політичного інакодумства, його переслідування;

3) єдина ідеологія, відсутність гласності і дія суворої політичної цензури;

4) монополія однієї партії, заборона діяльності опозиційних партій та організацій;

5) жорстка централізація влади, зосередження її в руках центральних органів держави;

6) панування державної власності;

7) одержавлення громадських організацій, перетворення їх на державних «придатків»;

8) знецінення людини, погляд на неї як на засіб для досягнення цілей держави; фактична відсутність (за формального проголошення) прав і свобод людини, механізму їх захисту;

9) мілітаризація суспільного життя.

Приклади тоталітарного режиму: сталінізм в СРСР( 1930-1953 рр.), маоїзм у Китаї (1954-1976 рр.), фашизм в Італії (1922-1945 рр.), націонал-соціалізм у Німеччині (1933-1945 рр.).

§ 1. Механізм держави, ознаки, структура

Механізм держави - цілісна, ієрархічна, динамічна система державних органів, підприємств, установ, що здійснює завдання і функції держави на основі і в межах права.

Ознаки механізму держави:

1) структурована система - її структура складається з елементів, тісно пов’язаних між собою. Політико-організаційну основу системи становлять органи держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2) ієрархічна система - побудована на засадах субординації і координації. Ієрархія простежується в розчленованості державного механізму на різні державні органи, блоки, підсистеми, що перебувають у супідрядності один до одного і мають діяти скоординовано - разом, злагоджено і без збоїв. Одну із підсистем держави утворюють вищі органи держави (парламент, уряд, глава держави), другу - центральні органи виконавчої влади (міністерства, комітети, фонди). Існує підсистема виконавчої влади місцевого рівня: державні адміністрації на чолі з їх головами. Судові і правоохоронні органи (прокуратура, міліція, служба безпеки) мають свою, внутрішню, ієрархічну структуру;

3) цілісна система - побудована на єдиних принципах, має єдині завдання і цілі діяльності. Кожний суб’єкт механізму держави як його системний елемент органічно зумовлений усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;

4) функціонуюча (реально працююча) система - перебуває в динаміці, розвитку завдяки використанню набору засобів, способів для управління суспільством, виконання функцій держави;

5) має організаційно-економічну основу - єдину державну бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність;

6) легітимна і легалізована система - визнана народом, діє на основі та у межах права;

7) ефективність дії визначається людським фактором - професіоналізмом державних службовців, їх спеціальним статусом, гарантіями зайнятості і соціального захисту.

У літературі трапляється ототожнення «механізму» і «апарату» держави. Тим часом поняття механізму держави ширше за поняття державного апарату за складом і структурою. Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих елементів, функціонально спільних, погоджених між собою і системою в цілому, що перебувають у постійній дії, відновленні з метою підтримання своєї основної функції -управління.

Подамо структуру механізму держави схематично

Державний апарат - має державновладні повноваження

Державні підприємства й установи - не мають державно- владних повноважень

Збройні сили - частина структури держави, підпорядкована його главі (в Україні - Президенту)

§ 2. Державний апарат як центральний елемент механізму держави

Державний апарат - відокремлена від суспільства спеціально створена і юридично оформлена система органів держави та їх підрозділів, що здійснюють державну владу і управління суспільством з метою виконання функцій і завдань держави і спираються у разі потреби на державний примус. Державний апарат може бути представлений через:

• апарат управління (державна адміністрація) - система органів держави, що складається з державних службовців, котрі спеціально займаються управлінням: вищі органи (уряд), центральні органи (міністерства), місцеві органи (місцева державна адміністрація);

• апарат примусу- структурні підрозділи правоохоронних органів (міліція чи поліція), розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою) і установи пенітенціарної системи (в’язниці, виправні колонії та ін.)

Ознаки державного апарату:

1) є носієм державно-владних повноважень, має можливості установлювати формально обов’язкові правила поведінки загального й індивідуального характеру і забезпечувати їх виконання;

2) є системним утворенням, що складається з юридично оформлених органів (певний правовий статус, установлена компетенція), які функціонально поділені на гілки (галузі) влади, а за ієрархічними ознаками є супідрядними (нижчі, вищі);

3) формується і діє на основі єдиних загальних принципів і кінцевої мети;

4) утворюється і функціонує в законодавчо встановлених межах (певних правових формах);

5) його штатними працівниками є державні службовці, що займаються управлінням суспільства на професійній основі (менеджмент); діяльність державних службовців суворо відмежована від «власності», що належить їм як суб’єктам;

6) спирається на матеріально-технічні ресурси, одержувані переважно з державної скарбниці;

7) застосовує у своїй діяльності в разі потреби державний примус.

Склад державного апарату: державні органи як колективні утворення, окремі підрозділи яких діють відносно автономно (наприклад, адміністрація області, її управління, відділи); самостійні посадові особи, уповноважені здійснювати державну владу й управління на принципах єдиноначальності і мають у своєму розпорядженні певний допоміжний апарат (наприклад, надзвичайний і повноважний посол країни).

Сфери відносин державного апарату:

1) управлінські, владно-субординаційні;

2) відносини щодо надання «адміністративних послуг» фізичним і юридичним особам.

Адміністративні послуги - публічно-правова зобов’язальна діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб із забезпечення реалізації прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що звертаються до них з цією метою. Відносини з надання адміністративних послуг - це різноманітні дії дозвільно-реєстраційного характеру. їх слід оцінювати як виконання обов’язків держави перед громадянами щодо створення умов, які забезпечують здійснення їхніх прав і свобод.

Державний апарат має виняткове право представляти державу, стимулювати, покладати юридичну відповідальність, дозволяти і забороняти певні дії та ін. Лише за спеціальним дозволом державного апарату недержавні структури та їх представники можуть здійснювати його деякі приватні функції.

Збройні сили - військова державна структура, призначена для оборони держави, захис ту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. До середини XIX ст. збройні сили зазвичай називалися армією.

З позицій міжнародного права, це регулярні (сухопутні, військово-морські, військово-повітряні та ін.) і нерегулярні (ополчення, партизани і повстале населення) військові формування держав. Найманці не входять у поняття збройних сил. Власне професійна армія існує в деяких державах (наприклад, у США, Великобританії).

Обов’язок верховного головнокомандувача збройними силами - загальне керівництво діяльністю збройних сил на основі чинних законодавчих актів - покладається на глав держав або урядів. Безпосереднє керівництво армією здійснює міністерство оборони. Особовий склад збройних сил включає військовослужбовців та осіб цивільного персоналу збройних сил.

Збройні сили держава може використовувати в порядку самооборони лише у разі збройного нападу на неї.

§ 3. Державні органи як первинні елементи державного апарату

Державні органи - структурно відокремлені колективи державних службовців (один службовець), які відповідно до посади наділені юридично визначеною державно-владною компетенцією та необхідними засобами для виконання управлінських функцій і завдань держави. У літературі трапляються терміни: «державний орган» і «орган державної влади». Це взаємозамінні поняття, розглянуті в різних зрізах. У першому випадку акцентується увага на структурній організації держави, у другому - на сутності влади (владовідносинах), що яскравіше виявляється у вищих ешелонах його структурної організації.

Структура державних органів:

• апарат, що безпосередньо виконує управлінські завдання і функції держави - має державно-владні повноваження, які виконує відповідно до юридично визначеної компетенції (наприклад, центральний апарат Міністерства економіки України має кілька департаментів, що займаються управлінням у межах своєї компетенції);

• допоміжний апарат - не має державно-владних повноважень, а лише забезпечує виконання державним органом своїх повноважень (наприклад, допоміжний апарат глави місцевої державної адміністрації - це його секретаріат).

Ознаки державних органів:

1) є первинними елементами державного апарату і створюються для здійснення функцій і завдань держави на конкретній ділянці управління суспільством;

2) є структурно відокремленими колективами державних службовців (одного службовця), що утворюються за рішенням уповноважених органів держави чи за безпосередньої участі народу (наприклад, вибори до парламенту);

3) мають державно-владні повноваження, що дає їм змогу виконувати юридично обов’язкові дії: а) видавати нормативні й індивідуальні акти; б) здійснювати контроль за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами; в) забезпечувати і захищати ці вимоги від порушень вжиттям заходів виховання, переконання, стимулювання, державного примусу в разі потреби;

4) є внутрішньо організованими колективами службовців, які перебувають в особливих правовідносинах з тими державними органами, де вони працюють, та і з іншими органами: обсяг повноважень і порядок їх використання встановлюються законами, а також підзаконними актами, і конкретизуються в посадових інструкціях, штатних розкладах та ін.;

5) взаємодіють між собою у процесі реалізації своїх повноважень, керуючись принципом «дозволено лише те, що прямо передбачено законом»;

6) мають необхідну матеріальну базу - казенне майно, що перебуває в їх оперативному управлінні; свій рахунок у банку; джерело їх фінансування - державний бюджет;

7) мають організаційні структури (за видами окремих служб і за чисельним складом), територіальні масштаби діяльності, системи службової підзвітності і службову дисципліну.

Види органів держави за черговістю їх утворення:

• первинні - утворюються в результаті народного голосування (виборів); в Україні - Верховна Рада, Президент;

• вторинні - утворюються первинними органами, похідні від них і підзвітні їм. Так, персональний склад Ради національної безпеки і оборони України, на чолі якої стоїть Президент України, формує саме Президент. До складу Ради за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.

Види органів держави за способом утворення: виборні (представницькі органи); призначувані (органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі органи); успадковані (спадкоємний монарх).

За часом функціонування повноважень: постійні - створюються без обмеження строку дії; тимчасові - створюються для досягнення короткострокових цілей.

За територіальною сферою діяльності: загальні - поширюють свою владу на всю територію країни: а) вищі (президент, парламент, уряд); б) центральні (галузеві міністерства, комітети); регіональні - поширюють свою владу на територію регіонів у державах федеративних (суб’єктів федерації - РФ) та унітарних (областей - Україна); місцеві - діють в адміністративно-територіальних одиницях (в Україні - районні державні адміністрації).

За обсягом компетенції: органи загальної компетенції (парламент, уряд, ради та ін.) - вирішують питання загального профілю; органи спеціальної компетенції (міністерства, відомства, управління, відділи виконкомів та ін.) - вирішують питання галузевого значення.

За формою здійснення компетенції: колегіальні - Верховна Рада, Кабінет Міністрів, виконкоми рад, суди вищої інстанції; єдиноначальні - Президент, генеральний прокурор.

За правовими формами здійснення функцій держави: нормотворчі; правозастосовні; правоохоронні; контрольно-наглядові; інтерпретаційні; установчі.

За функціональним призначенням (за принципом «поділу влади»): законодавчі, виконавчі, судові.

§ 4. Державні підприємства і установи в механізмі держави

Особливе місце в механізмі держави посідають державні підприємства і установи - вони не призначені для виконання державновладних повноважень.

Державні підприємства - самостійні статутні організації, засновані на державній власності[14], що мають статус юридичної особи і здійснюють виробничу діяльність на засадах госпрозрахунку і самооплатності з метою створення матеріальних цінностей і одержання відповідного доходу. Це зазвичай казенні підприємства, що ґрунтуються на загальнодержавній власності та володіють її часткою на праві повного господарського відання. Як юридичні особи вони мають самостійний баланс, несуть самостійну майнову відповідальність.

Державні установи - організації, що здійснюють соціально- культурну, наукову, навчально-виховну та інші види невиробничої діяльності з метою створення духовних цінностей і фінансуються цілком чи частково коштом державного бюджету. Це неприбуткові організації: дошкільні дитячі установи, школи, училища, вищі навчальні заклади, науково-дослідні інститути, театри, музеї, лікарні, санаторії та ін.

Державні підприємства і державні установи відрізняються від державних органів:

1) не мають державно-владних повноважень, тобто не є носіями державної влади;

2) безпосередньо створюють матеріальні чи духовні блага;

3) мають специфічну організаційну структуру: це організовані державою трудові колективи робітників та службовців на чолі з відповідальним керівником, котрий діє на основі єдиноначальності;

4) мають суворо визначене коло повноважень: управлінські функції здійснюються адміністрацією підприємств і установ винятково у сфері своєї діяльності, не виходячи за межі підприємства чи установи;

5) керуються у своїй діяльності власним статутом, складеним відповідно до законодавства;

6) утримуються (не винятково) коштом державного бюджету;

7) правовий статус їх працівників становлять не лише права та обов’язки, а й гарантії зайнятості та соціального захисту.

Таким чином, державні підприємства і державні установи слід відрізняти від органів держави, але їх не можна протиставляти один одному, оскільки усі вони стосуються державних організацій, які діють у єдності та взаємозв’язку: державний апарат забезпечує реалізацію функцій держави завдяки діяльності підприємств і установ, якими керує.

§ 5. Принципи організації і діяльності державного апарату

Принципи організації і діяльності державного апарату — це загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, що слугують основними засадами, на підставі яких відбувається організація і функціонування державних органів, здійснюється синхронність виконання функцій та завдань держави.

Основні принципи організації і діяльності державного апарату:

1) пов'язаність державного апарату правами і свободами громадян - ґрунтуються на складному діалектичному поєднанні інтересів людини і держави, їх балансі, узгодженні, гармонізації, де повага до людини є пріоритетною;

2) правова законність - діяльність у межах і в порядку, встановлених законодавством; надання громадянам права оскаржити в суді рішення державних органів, вимагати відшкодування шкоди, завданої їх незаконними діями;

3) поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову - має на меті не допустити концентрації влади в руках одного органу, класу чи особи, запобігти встановленню недемократичного режиму. Кожна галузь влади є відносно самостійною і незалежною від інших, дотримується правових меж власної компетенції і захищена від неправомірного втручання у вирішення питань, віднесених до її компетенції, з боку будь-яких органів, посадових осіб, підприємств, установ, об’єднань громадян;

4) ієрархічна співпідпорядкованість органів і посадових осіб - обов’язковість рішень центральних органів виконавчої влади на всіх сходинках згори донизу - до рівня районних державних адміністрацій, їх голів;

5) поєднання виборності вищих органів державної влади (глав держави, парламенту) і призначуваності (призначення голови обласної або районної державної адміністрації);

6) поєднання колегіальності та єдиноначальності - колегіальне обговорення проектів рішень і єдиноначальність керівника органу в прийнятті рішень та його персональна відповідальність за них;

7) прозорість, гласність - відкритість і своєчасна інформованість громадськості про свою діяльність, за винятком випадків прийняття таємних рішень, що визначені законом у зв’язку з вимогами національної безпеки країни;

8) врахування суспільної думки - звірення діяльності державного апарату з оцінкою громадськості в особі органів місцевого самоврядування і самоорганізації населення, підприємств, установ, окремих громадян та їх об’єднань;

9) науковість - концептуальне обґрунтування державної політики, здійснюваної центральними органами виконавчої влади, використання новітніх досягнень науки і техніки, організаційно- технічних засобів та інформаційних технологій;

10) професійна компетентність посадових осіб - здатність здійснювати встановлений конституцією, іншими законами і нормативними актами обсяг владних повноважень (прав і обов’язків) щодо виконання функцій і завдань держави та нести відповідальність за якість ,своєї роботи;

11) рівний доступ до державної служби, закріплений у законі як непорушне право громадянина, і стабільність кадрів;

12) підконтрольність і відповідальність - звітність за проведену роботу, її контроль з боку уповноважених осіб та вміння відповідати за несвоєчасність її виконання, часткове невиконання тощо. Державний апарат потребує спеціально підготовлених кадрів чиновників-керівників, що мають необхідні кваліфікацію і професіоналізм. Прошарок людей, зайнятих на роботі в апараті держави, визначають як бюрократію (бюрократ - від грец. столоначальник). Теоретично поняття «бюрократія» передбачає точно визначений поділ завдань між чиновниками відповідно до формально встановлених правил і процедур. Бюрократія - це ієрархічна структура із суворою дисципліною, де влада не персоніфікована, а її джерелом є правила, що визначають роботу всього бюрократичного апарату.

На практиці бюрократії бувають дуже недосконалі, їх діяльність супроводжується формалізмом, тяганиною, кар’єризмом, прагненням до особистої вигоди, корумпованістю, протекціонізмом, культивованим догідництвом, байдужістю до людей та їх запитів, що дало підставу для використання цього терміна в негативному значенні.

Для подолання негативних проявів у роботі державної громадської служби використовуються демократичні методи і стиль роботи, система спеціально розроблених, реально діючих заходів і механізмів, призначених приборкати, стримати бюрократизацію. Ефективними вважаються такі заходи: 1) скорочення управлінського апарату; 2) заміщення посад за конкурсом; 3) переведення управлінського апарату на роботу за контрактом; 4) забезпечення гласності і контролю знизу; 5) підвищення патріотизму і професійного рівня працівників апарату; 6) позбавлення державних службовців права брати участь у комерційній діяльності за одночасного встановлення для них високого рівня заробітної плати, що забезпечує зацікавленість у чесній службі (так звана соціально- правова захищеність працівників управлінського апарату).

Державний апарат має бути інструментом органів влади, обраних і контрольованих народом.

Для підвищення ефективності і якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основі його організації і діяльності була система принципів, яка відповідає міжнародним (європейським) стандартам.

§ 6. Поділ влади як принцип організації і діяльності державного апарату

Поділ влади - основоположна норма (принцип), відповідно до якої в демократичній правовій державі мають співіснувати самостійні галузі («гілки») державної влади - законодавча, виконавча, судова, кожна з яких здійснюється незалежними один від одного органами, що перебувають у стані стримування і взаємного контролю.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію і традиційно пов’язується з ім’ям французького вченого Ш. Л. Монтеск’є (1689-1755). Щодо широко використовуваної категорії «гілка влади», то вона є наслідком невдалого подвійного перекладу вживаного Ш. Монтеск’є словосполучення «separation des pouvoirs». Більш адекватним оригіналу тексту праці Монтеск’є «Про дух законів» варто вважати переклад цього терміна як «галузь влади»[15].

Політичне обґрунтування поділу влади на три галузі (“гілки”) полягає в тому, щоб поділити і збалансувати державно-владні повноваження за принципом компетентності між різними державними органами, встановити взаємний контроль, унеможливити узурпацію влади - зосередження всіх повноважень або більшої їх частини у єдиному органі державної влади або в посадової особи і тим самим запобігти сваволі. Влада в демократичній державі у вигляді її трьох галузей (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи «поділеною», влада в державі має залишатися цілісною, єдиною.

Юридичне вираження єдності і гармонійності влади полягає в такому:

1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;

2) різні органи держави не можуть диктувати одним і тим же суб’єктам за тих же обставин взаємовиключні правила поведінки.

Принцип поділу влади був уперше закріплений у Конституції США 1787 р., Декларації прав людини і громадянина 1789 р. у Франції, потім у Конституції Франції 1791 р.

У вітчизняній історії ще задовго до Ш. Л. Монтеск’є були спроби («Пакти і конституції» Пилипа Орлика, 1710 р.) створити конституційний проект незалежної України з урахуванням принципу поділу влади на три галузі: законодавчу владу - Генеральна Рада, що обирається; виконавчу владу - гетьман, генеральна старшина й обрані представники від кожного полку; судову владу; передбачалася їх єдність і взаємодія. «Пакти і конституції» П. Орлика, написані під впливом західноєвропейського парламентаризму[16], заклали основні принципи республіканської форми державного правління.

§ 7. Система «стримувань і противаг» як умова реалізації принципу поділу влади

Принцип поділу влади доповнюється системою «стримувань і противаг», що слугують умовою реалізації принципу поділу влади. Система «стримувань і противаг» - особливі методи і форми, за допомогою яких нейтралізується або стримується дія якоїсь із них, підтримується їх відносна рівновага. «Стримування» і «противаги», з одного боку, заохочують співпрацю і взаємне пристосування органів влади, а з другого - створюють потенціал для конкуренції і конфліктів, що здебільшого вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України 1996 р. є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний суд. Ця система виражається насамперед через повноваження цих органів, що передбачають суворо визначені взаємні обмеження.

У Конституції України 1996 р. передбачені такі інститути системи «стримувань і противаг»:

1) право «вето» Президента щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з подальшим поверненням їх на повторний розгляд Верховною Радою України. «Вето» Президента - обмежене, а не абсолютне, оскільки парламент України може перебороти його кваліфікованою більшістю;

2) імпічмент Президента на основі рішення Верховної Ради, що спричиняє його зняття з посади;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, що спричиняє його відставку. Пропозиція про відповідальність уряду і прийняття резолюції недовіри вноситься Президентом України або групою депутатів парламенту (не менш як 1/3 від конституційного складу). Резолюція недовіри ставиться на голосування через значний проміжок часу після її внесення і приймається абсолютною більшістю парламенту. Вона мотивується, текст скріплюється підписами.

Недовіра уряду у республіканських формах правління виникає: а) у разі розпаду коаліції парламенту, коли зникає більшість, на яку спирається уряд; б) при постановці урядом у парламенті питання про довіру і незнаходженні підтримки у більшості[17]. Отже, існування уряду залежить від підтримки більшості парламенту;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду України (призначення третини складу - 6 суддів із 18);

5) дострокове припинення Президентом повноважень Верховної Ради (після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками і главами депутатських фракцій Верховної Ради України) у випадках: а) якщо протягом одного місяця не сформована коаліція депутатських фракцій; б) протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів не сформований персональний склад Кабінету Міністрів України; в) протягом 30 днів однієї чергової сесії засідання парламенту не можуть початися;

6) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

7) контроль Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (омбудсмана) за додержанням конституційних прав і свобод людини та ін.

Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації[18].

Принцип поділу влади натри «галузі (гілки)» не абсолютний. Його не слід сприймати як догму і не враховувати реальні зміни, що відбулися в системі державної влади після його проголошення і конституційного закріплення. У більшості конституційних держав, у яких принцип поділу влади покладений в основу організації державної влади, є державні органи, котрі формально не належать до жодної із класичних галузей влади. Ці державні органи мають особливий статус: в Україні - Президент як одноосібний державний орган; контрольно-наглядові органи (Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокуратура); місцеві органи влади та ін. Деякі вчені називають президентську, контрольно-наглядову та місцеву владу додатковими гілками (галузями) влади на відміну від основних гілок (галузей) - законодавчої, виконавчої, судової.

Поділ влади слід сприймати як загальний принцип, а не як твердий регулятор у процесі реформування державної влади України.

§ 8. Загальна характеристика органів законодавчої, виконавчої, судової влади та їх функції

Законодавча влада - це галузь (гілка) державної влади, делегована народом своїм представникам у парламенті, що надає їм виключне право приймати закони. Органи законодавчої влади, як правило (але не завжди), є виборними і мають різні назви: Верховна Рада, Державна Дума, Конгрес, Сейм, Фолькетинг, Альтинг. Парламенти можуть бути двопалатні як у федеративних (США, Росія), так і в унітарних державах (Велика Британія, Франція), і однопалатні (Ізраїль, Нова Зеландія, Україна).

Парламент - єдиний представницький орган народу і єдиний законодавчий орган, який цілком або частково створює інші вищі органи держави, визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики держави і бере участь у її здійсненні, контролює діяльність інших вищих органів і посадових осіб.

Функції парламенту:

• представницька - реалізується через обов’язок представляти інтереси народу, його різні шари за допомогою депутатського корпусу (постанови парламенту як представницького органу мають політичний характер);

• законодавча - реалізується через право видавати закони (основна діяльність, що має юридичний характер);

• фінансова - реалізується через право приймати рішення з фінансових питань (щорічно затверджувати бюджет країни);

• установча - реалізується через право брати участь у формуванні вищих виконавчих, а також судових органів;

•контрольна — реалізується через право здійснювати контроль за діяльністю уряду, інших вищих органів і посадових осіб;

• політична - реалізується через право визначати основи внутрішньої та зовнішньої політики і через обов’язок брати участь у її здійсненні.

Виконавча влада - галузь (гілка) державної влади, що володіє правом безпосередньо управляти країною, виконувати закони та інші нормативні акти, ухвалені законодавчою владою.

Носієм виконавчої влади у масштабах усієї країни є уряд. Назва уряду встановлюється конституцією і законодавством. Здебільшого уряд має офіційну назву - Рада чи Кабінет міністрів. Наприклад, у Швейцарії - це Федеративна Рада, в Італії - Рада Міністрів, у Японії - Кабінет. Очолює уряд його голова. Як правило, це прем’єр- міністр (наприклад, у Франції) або голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (Німеччина), державний міністр (Норвегія). У президентських республіках (США), де такої посади немає, головою уряду (адміністрація президента) ,є безпосередньо президент.

В Україні вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює прем’єр-міністр. Систему виконавчої влади в Україні, крім Кабінету Міністрів, становлять центральні органи виконавчої влади - міністерства, державні комітети, інші відомства, місцеві (обласні і районні) державні адміністрації.

Виконавча влада здійснюється головним чином через державне управління і ґрунтується на ієрархічних відносинах, підпорядкованості. Виконавча влада, будучи відповідальною перед законодавчою владою, підзвітною і підконтрольною їй, не вичерпується одним тільки «виконанням законів» (виконавською діяльністю). Вона також покликана відпрацьовувати шляхи і способи реалізації законів та інших законодавчих актів, займатися поточним управлінням, видавати з усіх питань своєї компетенції нормативно-правові акти (постанови та ін.), що мають підзаконний характер. Таке підзаконне регулювання суспільних відносин є розпорядчою діяльністю уряду.

Основні функції органів виконавчої влади:

• виконавська - безпосереднє виконання нормативних приписів правових актів, прийнятих органами законодавчої влади. Особливим видом виконавської діяльності є адміністративні, (управлінські) послуги - публічно-правова виконавчо-зобов’язальна діяльність органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, спрямована на юридичне оформлення умов, встановлених законодавством, які є необхідними для належної реалізації прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, котрі звертаються до них з цією метою (реєстрація, ліцензування, сертифікація тощо);

• розпорядча - здійснення управління шляхом видання підзаконних (управлінських) актів і виконання організаційних дій (відповідних розпоряджень)

Оскільки на виконавчу владу покладена найбільша частина загальнодержавних функцій, вона діє безперервно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової влади), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси. В Україні її здійснюють чиновники структурних ланок трьох організаційно-правових рівнів - вищого (уряду), центрального (міністерств, інших відомств), місцевого (Радою Міністрів АР Крим, державними адміністраціями областей, районів, міст Києва і Севастополя). Задля запобігання можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами важливими є дієві механізми «стримувань і противаг» як з боку законодавчої (через розвинене законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конституційний нагляд).

Судова влада - незалежна галузь (гілка) державної влади, що володіє виключним правом здійснювати правосуддя і ухвалювати рішення у процесі судочинства.

Судочинство - це процесуальна форма здійснення правосуддя; установлений законом порядок розгляду і вирішення справ судами; правова форма реалізації судової влади. В Україні судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції і спеціалізованими судами (господарськими, адміністративними) на основі норм процесуального права. Судочинство Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції є роздільним. Конституційний Суд - єдиний орган конституційної юрисдикції[19] в Україні.

Юрисдикція судів в Україні поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.

Основні функції судової влади:

• охоронна (профілактична) - охорона прав і свобод людини, винесення окремих ухвал щодо виявлення судом порушень прав громадян;

• правосуддя (захисна) - захист прав і свобод людини у разі їх порушення, відновлення порушених прав, притягнення правопорушників до юридичної відповідальності;

• контрольна - стримування інших галузей влади в межах права за допомогою судового контролю;

• конституційного нагляду - нагляд за додержанням конституційної законності, тобто за відповідністю Конституції нормативних актів держави (Конституційний Суд).

Правосуддя (від лат. justitia) - форма захисту права судовою владою, що виражається в розгляді і вирішенні цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також економічних спорів з метою охорони прав і законних інтересів громадян, організацій, суспільства і держави. Рішення суду є актом правосуддя щодо захисту порушеного або оспорюваного права.

Основні принципи правосуддя: незалежність - будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів щодо здійснення правосуддя є неприпустимим і спричиняє передбачену законом відповідальність; винятковість - делегування функцій суду, а також присвоєння його функцій іншим органом або посадовою особою не допускається.

У країнах загального права (Велика Британія, США, Канада, Австралія), де офіційно визнаний судовий прецедент як джерело права, суди мають нормотворчу функцію. В Україні судовий прецедент не визнаний офіційно джерелом (формою) права, але фактично виявляються нормотворчі функції суду (насамперед, Конституційного Суду).

§ 9. Місцеві державні органи і органи місцевого самоврядування

Соціальна природа адміністративно-територіальних утворень у державах різна, тому є відмінності у місцевих системах влади і управління. Можна виокремити два шляхи утворення адміністративно- територіальних одиниць:

•природний - поселення, міста, села, селища, що виникають внаслідок історичного природного (общинного) групування людей для спільного життя (знизу) - обираються органи самоврядування, що займаються місцевими справами (Велика Британія, США);

• штучний - райони, повіти (районна ланка), області, губернії (обласна ланка) є результатом видання і реалізації актів державної влади (згори) - призначаються центром (президентом, урядом) агенти держави (губернатор, префект, голова районної адміністрації), що здійснюють управління на місцях.

Найбільш поширеною є змішана система влади й управління, що поєднує місцеві державні органи (пряме державне управління) і органи місцевого самоврядування (Франція, Україна і т. ін.), які діють на основі розподілу компетенцій та відповідальності.

Місцеві державні органи - система виконавчих органів держави регіонального чи місцевого значення, які перебувають в ієрархічній супідрядності один з одним і з центральними державними органами та здійснюють цілеспрямовано-організуючий владний вплив у межах норм права на регулювання і контролювання відносин, що складаються у процесі виконання функцій держави у відповідних адміністративно-територіальних одиницях. Місцеві державні органи не мають самостійних прав і повноважень, відмінних і відокремлених від повноважень центральних органів держави.

Місцевими державними органами в Україні є державні адміністрації областей і районів, міст Києва і Севастополя, що підзвітні і підконтрольні вищим органам виконавчої влади (Президенту України, Кабінету Міністрів України - з питань, що входять до їхньої компетенції). Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Органи місцевого самоврядування - відносно самостійні виборні органи публічної влади і громадського управління, що реалізують гарантовані законом права (можливості) територіальних спільностей громадян самостійно, під свою відповідальність, вирішувати всі питання місцевого значення, діючи в межах закону і виходячи з інтересів населення. Органи місцевого самоврядування (на відміну від місцевих державних органів) ієрархічно не підпорядковані іншим суб’єктам влади.

Види органів місцевого самоврядування в Україні:

1) ради - мають представницький напрямок публічної владної діяльності, здійснюваний на сесіях тривалістю один день, які скликаються від одного разу на тиждень до одного разу на місяць. Можуть бути ради різних територіальних громад: сільські, селищні, міські, а також районні та обласні, що представляють загальні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст;

2) виконавчі комітети рад - мають виконавчий напрямок публічної владної діяльності, що здійснюється постійно. Ради та їх виконкоми поєднані в одне ціле одним керівником - головою ради.

Напрями діяльності органів місцевого самоврядування: нормотворча, правозастосовна, контроль за правозастосуванням, представництво інтересів місцевого населення.

Місцеве самоврядування в Україні здійснює владні дії через форми прямої участі громадян у реалізації функцій місцевого самоврядування - місцевий референдуму а також через діяльність (збори) територіальної громади - територіальної спільності людей, жителів села або добровільного об’єднання жителів кількох сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення - будинкові, вуличні, квартальні комітети й інші органи самоорганізації населення, що створюються сільськими, селищними, міськими радами з ініціативи їх жителів і відповідно цими радами наділяються частиною власної компетенції, фінансів та майна. Проте саме органи місцевого самоврядування виконують головні функції у місцевому самоврядуванні.

Спільне у діяльності місцевих державних органів і органів місцевого самоврядування: 1) здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність; 2) мають владні повноваження; 3) їх влада є публічною; 4) влада реалізується постійно і безперервно; 5) використовують у разі потреби засоби адміністративного примусу; 6) діяльність відбувається в нормотворчих і правозастосовних формах (видаються нормативні акти, приймаються індивідуальні рішення); 7) мають межі діяльності (відповідно до компетенції органів і посадових осіб), що встановлені законом.

Відмінне в діяльності органів місцевого самоврядування порівняно з місцевими державними органами:

1) є відносно самостійною публічною владою територіальної громади;

2) ґрунтуються на окремій формі власності - комунальній (муніципальній);

3) мають самоврядні територіальні межі дії;

4) мають самостійну систему владних суб’єктів (виконкоми, голови рад), що наділені певним обсягом владних повноважень;

5) здійснюють функції комунального (муніципального) управління, головним чином у сфері соціального життя територіальної громади (у тому числі виконують делеговані повноваження органами місцевого державного управління) на основі затверджених відповідними радами програм соціально-економічного і культурного розвитку та цільових програм з інших питань самоврядування;

6) спираються на власну нормативну базу - комунальне (муніципальне) законодавство.

Взаємодія місцевих державних органів і органів місцевого самоврядування. Відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування (ратифікована Верховною Радою України в 1997 р.) органи місцевого самоврядування в Україні мають недержавний статус. У Конституції України місцевому самоврядуванню, як одній з основ демократичного ладу, присвячено спеціальний XI розділ. Не будучи складовою частиною системи державних органів, органи місцевого самоврядування водночас тісно взаємодіють з державними органами і являють собою форму участі громадян в управлінні державними і суспільними справами місцевого значення. Органам місцевого самоврядування законом можуть бути делеговані окремі повноваження місцевих органів державної влади. З питань, пов’язаних зі здійсненням цих повноважень, вони підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Принципи діяльності органів місцевого самоврядування: децентралізація управління; субсидіарність (зі сфери компетенції органів виконавчої влади виключаються і передаються у відання місцевого самоврядування повноваження, які можуть бути реалізовані на рівні територіальних громад); партнерство органів державної влади й органів місцевого самоврядування; гарантії прав територіальних громад (конституційні, законодавчі, судово-правові, адміністративні) та ін.

§ 10. Державна служба. Державний службовець і посадова особа

Державна служба - урегульована законодавством професійна діяльність осіб, котрі обіймають посади в державних органах, підприємствах, установах щодо практичного виконання завдань і функцій держави. Державна служба може бути поділена на два види:

1) цивільна служба - а) в державних органах (законодавчих, виконавчих, судових та ін.) та їх апараті {адміністративна служба - керівні ланки, які забезпечують діяльність апарату; патронатна служба - допоміжні ланки, які обслуговують діяльність керівних ланок: помічники-референти, консультанти, прес-секретарі тощо); б) в органах управління державних підприємств, установ;

2) мілітаризована служба (здійснюється зі «зброєю в руках») - а) військова - у Збройних Силах (у сухопутних, ракетних, військово-повітряних, військово-морських військах, військах протиповітряної і протиракетної оборони та ін.). В Україні військова служба здійснюється: 1) за екстериторіальним принципом (шляхом призову); 2) за контрактом (шляхом добровільного вступу); б) воєнізована, правоохоронна, правозахисна (в органах міліції, податковій міліції та ін.).

Проходження державної служби відображається в особистих справах, які веде кадрова служба відповідного державного органу і при переведенні державного службовця на нове місце передає за зазначеним місцем державної служби. На основі поняття «державна служба» виникло поняття «державний службовець».

Державний службовець - особа, котра обіймає посаду в державному органі та організації, здійснює в установленому законом порядку трудові функції на професійних засадах на основі трудового договору (контракту), одержує заробітну плату за рахунок коштів з державного бюджету відповідно до займаної посади і підпорядковується службовій дисципліні.

Ознаки державного службовця:

1) має необхідний рівень освіти;

2) обіймає посаду відповідно до кваліфікації і досвіду;

3) володіє інформацією як особливим предметом праці, за допомогою якої впливає на підлеглих (обслуговуваних);

4) підвищує кваліфікацію та своєчасно проходить переатестацію;

5) працює відплатно (одержує заробітну плату).

Залежно від характеру трудових функцій виділяють такі категорії державних службовців: керівники, фахівці, обслуговуючий персонал (технічний і допоміжний).

Розрізняють такі категорії державних службовців за публічно- правовим статусом:

• державні службовці, що мають публічно-правовий статус: посадові особи, службовий статус яких регулюється нормами адміністративного права: міністри, голови державних комітетів, обласних державних адміністрацій та інші державні службовці, на яких законами чи іншими нормативними актами покладено виконання організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій;

• державні службовці, що не мають публічно-правового статусу: непосадові особи, службовий статус яких регулюється нормами трудового права, встановлюється відповідно до трудового договору (контракту);

•безпосередні державні службовці: чиновники, у тому числі працівники патронатної служби;

• прості державні службовці: вчителі державних шкіл, працівники пошти, телеграфу та ін.

У деяких країнах, що належать до англо-американської сім’ї (типу) правових систем, найбільш численну групу службовців розглядають як публічну службу, а власне державну службу - як цивільну, що є різновидом публічної служби. Окрім цивільної служби, виділяють ще такі галузі служби: поліцейську, військову, судову, тюремну та ін. В Україні публічною службою вважається діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (п. 15 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства).

Посада - первинна структурна штатна одиниця державного органу та його апарату, службові повноваження якої, їх обсяг і порядок виконання чітко визначені нормативними актами, посадовою інструкцією та штатним розкладом. У кожній країні існує номенклатура посад - перелік їх назв. На посаду особи можуть бути призначені або обрані з подальшим затвердженням.

Посадова особа (від лат. persona publica) - державний службовець, котрий займається управлінням, має публічно-правовий статус, здійснює державно-владні повноваження, видає певні правові акти та може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності.

Ознаки посадової особи:

1) виконує управлінські функції (в широкому розумінні) - працює в апараті державного органу, державної організації, органу місцевого самоврядування (за наявності громадянства і досягнення повноліття);

2) перебуває з державою в публічно-правових службових відносинах, є публічною особою, статус якої регулюється нормами публічного права;

3) юридично наділена державно-владними повноваженнями;

4) здійснює юридично значущі дії, встановлені нормативними актами і спрямовані на виникнення, зміну чи припинення правовідносин - приймає юридично обов’язкові рішення;

5) видає певні (визначені законодавством) правові акти обов’язкові для інших осіб - підлеглих і/чи не підлеглих по службі;

6) може бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності, в тому числі й за корупційне діяння (відповідає не тільки за свої дії по службі, але і за дії осіб, якими керує)[20].

Не може бути названий посадовою особою власник комерційної організації, оскільки посадова особа - людина, що обіймає певну посаду, а це передбачає наділення її визначеною компетенцією «ззовні». Відповідно до законодавства призначення на посаду відбувається сторонньою особою щодо того, хто призначається. Власник, у разі призначення себе на посаду, не є стороннім, отже, не є і посадовою особою.

§ 1. Поняття та ознаки демократичної держави

Демократична держава - форма держави, що ґрунтується на конституційному визнанні народу джерелом влади та реальному здійсненні народної влади через рівноправну участь громадян в управлінні загальнодержавними і місцевими справами, у контролі за державною діяльністю; виборності та змінюваності вищих органів державної влади; існуванні багатопартійності; забезпеченні прав і свобод людини й меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Ознаки демократичної держави:

1) визнання народного суверенітету - влади народу як верховного носія і джерела державної влади;

2) рівноправна участь всього народу (а не тільки частини населення) в управлінні справами в суспільстві і державі безпосередньо (самоврядування) і через представницькі органи. Рівний доступ усіх до державної влади передбачає участь у формуванні органів держави, контролі за їх діяльністю, підтриманні постійного контакту з ними населення;

3) демократична процедура утворення органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів (загальне право голосу; рівність у виборах; таємне голосування; прямі (безпосередні) вибори, що передбачають змінюваність парламенту, президента, місцевих рад демократичним шляхом. У демократичній державі одні й ті ж люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів. Потрібні змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівна можливість кожного реалізувати свої виборчі права;

4) політична свобода і рівність громадян перед законом і судом. Політична свобода означає свободу вибору суспільного ладу, форми правління, право визначати і змінювати конституційний устрій; забезпечувати захист прав людини. Вона ґрунтується на свободі економічній, різних формах власності, рівному доступі до власності та на багатоманітності культурного життя. Свобода має первинне призначення - на її основі можуть виникнути рівність і нерівність, але вона передбачає рівноправ’я, рівність громадян перед законом і судом, незалежно від тих відмінностей, які властиві окремим індивідам, і незалежно від тих стартових можливостей і ресурсів, які кожен з них має;

5) проголошення і реальна гарантованість основоположних прав людини і громадянина, тобто налагодженість юридичних інститутів та юридичних механізмів і процедур дієвого захисту особи від свавілля і беззаконня;

6) наявність систем самоврядування - місцевого самоврядування як особливого виду суспільного управління на місцях, здійснюваного територіальними спільностями громадян і органів, що ними обираються; професійних організацій; виробничих, громадських об’єднань за їх інтересами та ін. Особливість систем самоврядування виявляється у поєднанні суб’єкта і об’єкта управління, у спільній участі у прийнятті і реалізації рішень, визнанні над собою влади тільки власного об’єднання;

7) політичне й ідеологічне різноманіття (плюралізм) - наявність опозиції і плюралістичної політичної системи; існування низки політичних (у тому числі опозиційних) партій, різноманіття політичних думок - партійних та інших ідеологічних підходів до вирішення загальнодержавних і регіональних (місцевих) завдань. Виключаються державна цензура й ідеологічний диктат. Проте політичне й ідеологічне різноманіття має свої межі - забороняється створення політичних партій, програмні цілі і дії яких спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу, порушення цілісності держави, її незалежності та ін.;

8) ухвалення рішень волею більшості за обов’язкового додержання прав меншості, тобто поєднання волі більшості з гарантіями прав і свобод особи, котра перебуває в меншості - етнічній, релігійній, політичній; відсутність будь-якої дискримінації, що означає утвердження якісно нових принципів демократичного плюралізму - демократії консенсусного суспільства, тобто демократії «вирішальної меншості» (а не диктатури більшості, як-от: парламентської);

9) взаємна відповідальність держави і громадянина. Відповідальність держави виражається у недопущенні свавілля (з боку державних органів і їх посадовців) щодо громадянина, у вимозі утримуватися від вчинення дій, що порушують права і свободи людини, тобто у забезпеченні правової законності. У Конституції України підкреслено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3). Людина відповідає перед людиною і державою за додержання законодавчо встановлених заборон і виконання обов’язків. Основним арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд;

10) правова законність як режим суспільно-політичного та державного життя, що виражається у додержанні приписів законів, у яких закріплені норми права, всіма суб’єктами політичної системи (вони ж - і суб’єкти демократії) і насамперед державними органами. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту. Державні органи і посадові особи не можуть приймати рішення на власний розсуд, за винятком, коли закон передбачає такі (дискреційні) повноваження і спосіб їх здійснення з правомірною метою - забезпечити людині адекватний захист від свавільного втручання влади. Правова законність передбачає прийняття правових законів, таких, що відповідають уявленням більшості населення про право як справедливу і рівну міру свободи та забезпечують їм рівні можливості та рівну свободу щодо реалізації прав, закріплених у конституції і законах.

Частину з цих ознак можна вважати й принципами демократії, котра завжди має державний характер. Принципи демократії складають і такі безперечні вимоги: поділ влади, гласність в діяльності держави, невтручання держави у приватне життя громадян тощо.

§ 2. Форми та інститути демократії в Україні

В Конституції України проголошено, що Україна є демократичною державою. Як у будь-якій демократичній державі, тут діють форми й інститути демократії, де форми демократії - це зовнішнє вираження демократії, а інститути демократії є виявом її форм.

Форми демократії:

• пряма - безпосередня - форма народовладдя, за якої влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу або певних соціальних груп - народне вето, народна ініціатива, народне відкликання свого обранця, плебісцит, референдум, вибори;

• непряма - представницька (виборна) - форма народовладдя, за якої влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах - парламенти, органи місцевого самоврядування (тут депутати здійснюють свої функції представництва на основі колегіальності).

Інститути демократії - це легітимні й легалізовані елементи політичної системи суспільства, що безпосередньо створюють демократичний режим у державі завдяки вирішенню певних завдань політики, влади й управління.

Легітимність інституту демократії означає його організаційне оформлення і визнання громадськістю, легалізованість - юридичне оформлення, узаконення.

Види інститутів демократії за вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади й управління:

• Структурні:

- сесії парламентів і органів місцевого самоврядування;

- депутатські фракції;

- депутатські комісії;

- народні контролери та ін.

• Функціональні:

- депутатські запити;

- накази виборців;

- вибори;

- громадська думка та ін.

• Структурно-функціональні (змішані):

- територіальна автономія;

- національно-територіальна автономія

• Процедурно-регламентаційні:

- регламентація процедури виборів;

- регламентація порядку прийняття законів;

- регламентація порядку проведення референдумів та ін.

Види інститутів демократії за юридичною значущістю прийнятих рішень:

•Імперативні, що мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

-референдум конституційний і законодавчий;

- вибори;

- накази виборців та ін.

•Консультативні, що мають дорадче, консультативне, значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

- референдум консультативний;

- всенародне обговорення законопроектів;

- мітинги;

- анкетування та ін.

У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.

Вибори - форма особистої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.

На основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їх голови).

Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною і змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що набрали встановлену законом більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати поділяються між партіями пропорційно до кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округу[21].

Особливим інститутом демократії є референдум.

Референдум (від лат. referendum - те, що має бути повідомлено) - спосіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з принципових питань); проводиться з метою забезпечення народовладдя - особистої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми за юридичною силою: імперативні - їх рішення мають загальнообов’язковий характер і не потребують затвердження. Як правило, предметом імперативних референдумів є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування. Наприклад, згідно зі ст. 73 Конституції України винятково всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України; згідно зі ст. 149 Конституції Швейцарії обов’язковому референдуму підлягають перегляди (повний або частковий) Конституції, а також термінове прийняття або перегляд федеральних законів, які позбавлені конституційної основи і строк дії яких перевищує один рік; консультативні - їх результати не мають зобов’язального характеру; вони є дорадчими, проводяться з метою виявлення суспільної думки з конкретного питання, що цікавить певну частину населення регіону (про встановлення вільної економічної зони в певній області; про вступ країни до міжнародної організації), але можуть бути розглянуті і враховані при ухваленні відповідних рішень державними органами або органами місцевого самоврядування.

Референдуми за територією проведення в Україні: загальнонаціональні - проводяться в масштабах усієї країни; регіональні (місцеві) - проводяться в межах регіонів України: Автономної Республіки Крим, адміністративно-територіальних одиниць (областей), містах Києві і Севастополі з метою вирішення найважливіших питань регіонального (місцевого) значення.

У Швейцарії окрім референдуму інститутами безпосередньої демократії є народне віче, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні із законодавчою ініціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 р. стали практикуватися плебісцити - всенародні опитування, що розглядаються як синоніми референдумів.

§ 3. Демократія і права меншості

Усі демократії є політичними системами, у яких громадяни вільно приймають політичні рішення відповідно до волі більшості, тобто більшістю голосів. Проте підпорядкування меншості більшості (перших останнім) не завжди буває демократичним. У демократичному суспільстві воля більшості має поєднуватися з гарантіями прав особи, які, у свою чергу, служать захисту прав меншості - етнічна меншина, релігійна чи політична меншість. Права меншості не залежать від доброї волі більшості і не можуть бути скасовані більшістю голосів.

Розглянемо право меншості (опозиції) в парламенті. Юридичне поняття «більшість» ототожнюється з політичним поняттям «правляча», а «меншість» - з політичним поняттям «опозиція» (від лат. oppositio - протиставлення). Опозиція - це політичні партії, рухи, групи (депутати парламентської меншості), що розходяться з певних питань з політикою парламентської більшості й уряду. Опозиція критикує діяльність уряду, користується можливістю порушити питання про довіру уряду. Проте, ведучи боротьбу за владу, вона не повинна застосовувати форми політичної агресивності, прийоми політичних провокацій. Необхідно, щоб у процесі конкурентної взаємодії різних політичних інтересів за допомогою компромісів досягалася їх рівновага, баланс.

Наявність опозиції вважається невід’ємним компонентом демократичного суспільства, правової держави. Доки в суспільстві існує різниця інтересів, доти існуватиме й опозиція. Один із засновників США Т. Джефферсон зазначав, що «воля більшості повинна в усіх випадках домінувати, але, щоб ця воля була правомірною, вона має бути розумною, щоб меншість мала рівні права, порушувати які було б гнобленням». Конституція США проголошує форми захисту парламентської меншості, якій надане право протесту проти проектованих змін Основного Закону. Ці права меншості настільки значні, що протягом більш ніж 200-річного існування США були ратифіковані тільки 26 поправок до Конституції, і американська Конституція є найбільш стійкою із усіх існуючих.

Конституції, що створювалися в Нідерландах, Бельгії, Норвегії, Швейцарії та інших країнах у ХІХ-ХХ ст., містили ідею захисту прав меншості. Меншість отримала можливість реально парламентської боротьби з безтурботним ставленням більшості до законодавчої праці, що існувало в минулому. У наші дні конституції Франції, Німеччини, Іспанії, Японії та інших країн передбачають гарантії прав людини і меншості. У Великій Британії опозиція (меншість)

становить неодмінну частину державного механізму. З 1800 р. лідер опозиції «його (її) величності» одержує платню, однакову із платнею прем’єр-міністра. У Німеччині право парламентських розслідувань, яке полягає у забезпеченні парламенту інформацією про роботу уряду і здійсненні контролю за урядом, - одне з прав меншості. Воно вперше було закріплене в одній зі статей Веймарської Конституції (за пропозицією Макса Вебера), і дотепер збереглася ця первісна функція права меншості.

Парламентська меншість покликана виражати реально існуючі в суспільстві інтереси груп, що мають не домінуючі, але солідарні, політичні настанови (руху, партії) або не мають ідеологічно виражених позицій (позапартійні, професійні та інші групи).

Слід зважати на те, що меншість, яка твердо обстоює свої позиції, є впливовішою за більшість, котра коливається. Відчуття сильної і непохитної переконаності меншості підштовхує більшість до того, аби переглянути свою позицію. Важливо, щоб опозиція в парламенті була конструктивною, а не деструктивною. Деструктивна опозиція обмежується критикою чинної влади без пропозицій щодо програми дій; конструктивна опозиція здатна висунути, обґрунтувати і боротися за здійснення програми, яка відрізняється від офіційної програми, є її альтернативою.

Отже, демократія - це не тільки вияв волі більшості, а й гарантія права меншості на критику і вільне вираження своїх поглядів - конструктивних, а не руйнівних. Це право говорити та бути почутим - право бути оскарженим, але не пригнобленим. Влада може стояти міцно лише тоді, коли вона відчуває опір з боку опозиції - політичної меншості. Це змушує її постійно підтверджувати своє право управляти суспільством і державою.

Найвище право меншості та її представників у парламенті полягає в тому, що вона може робити спроби стати більшістю. Від цього права меншості в демократичному суспільстві не захищена жодна більшість, оскільки в неї немає ніяких засобів надовго придушити меншість. Важливо не дати розвинутися тенденції в демократії, ніколи цілком невикорінної, - підняти більшість до значення виключно вирішального чинника, до всесилля більшості і зберегти непорушні межі, які справжня демократія покликана протиставити волі більшості. Наявність активної легальної опозиції - найважливіша ознака демократії як «поліархії» (багатовладця).

§ 4. Верховенство права і правова держава, їх співвідношення

Верховенство права і правова держава - ціннісні категорії, гуманістичні ідеали розвитку суспільства. Верховенство права зафіксоване у ст. 8 Конституції України як принцип поряд з визначенням вищої юридичної сили норм Конституції України, а правова держава (разом з демократичною і соціальною) - як взірець держави, до якої має прагнути народ України (ст. 1 Конституції України).

Одні вчені вважають поняття принципу верховенства права більш широким, ніж правова держава, пропонують виражати його таким відповідником, як правовладдя; другі, навпаки, звужують його до принципу правової держави, треті - не вбачають принципової різниці між поняттями «верховенство права» і «правова держава», мотивуючи тим, що англійському варіанту «rule of law» (верховенство/правління права) відповідає німецьке «rechtsstaat» (правова держава)[22].

Справді, підходи до тлумачення верховенства права і правової держави дещо відрізнялися у Великій Британії і Німеччині. Англійська доктрина верховенства права (А. Дайсі, кінець XIX ст.) акцентувала увагу на функціонуванні верховенства права в тих сферах, які держава не врегульовує нормами. Ґрунтуючись на ідеях природного права, ця доктрина складалася з вимог: обмежити свавільні дії державної влади щодо людини; встановити рівність усіх членів суспільства (в тому числі посадових осіб) перед законом; оцінювати права і свободи людини як джерело конституції, а не навпаки. У другій половині XX ст. доктрина верховенства права стала принципом конституції Великої Британії, потім Канади, США.

Німецька теорія правової держави (формальної) зародилася на початку XIX ст. і ґрунтувалася на ідеях юридичного позитивізму, для якого кожна держава (демократична і недемократична) є правовою. Інший характер мала концепція правової держави (матеріальної), покладена в основу Конституції Німеччини 1949 р. Вона була розроблена в часи відродження в Німеччині ідей природного права, тому поряд з вимогами верховенства конституції, відповідності позитивного права конституції, поділу влади, незалежності суду та інших, у ній містяться положення про обов’язок держави захищати «природні основи життя в рамках конституційного ладу» і визнавати нечинними положення самої Конституції, якщо вони порушують «основоположні принципи справедливості»[23].

Категорії «верховенство права» і «правова держава» поєднує їх пов’язаність з вимогою конституційного правління, демократичного розвитку. В наші дні німецький підхід наблизився до англійського, а англійська доктрина верховенства права, ставши принципом, увібрала різнобічні вимоги, набувши інтегрального характеру - стала міжнародним принципом (що визнається в Європі й певною мірою у світі). Переведений у сферу дії міжнародного права, цей принцип поступово (за допомогою судової практики в галузі захисту прав людини) набув автономного значення. Він діє в контексті норм міжнародного права, що стосуються прав людини. В Загальній декларації прав людини, прийнятій у 1948 р., є безпосереднє посилання на принцип верховенства права. Він міститься у Статуті Ради Європи (1949 р.), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), в установчих та інших договорах ЄЄ, Хартії основоположних прав ЄЄ (2000 р.). Він застосовується у практиці Європейського Суду з прав людини, який, завдяки нормативному тлумаченню змісту принципу, розвинув його основні вимоги відповідно до умов сучасності, наповнив їх новим змістом. Крім Конституції України, принцип верховенства права закріплений у конституціях Алжиру, Канади, Македонії, Філіппін.

Реальність прав людини, гарантування її безпеки стали вищими принципами як європейського, так і внутрішньодержавного права. Усі країни (серед них і Україна), що підписали Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), визнали пріоритет її положень над своїми національними правовими нормами і підсудність Європейському Суду з прав людини.

Щодо змісту верховенства права і правової держави, то сучасне їх якісне наповнення є однаковим. Адже принцип верховенства права в країні практично не може бути реалізований без державних органів, їх певних способів організації і діяльності, взаємодії з іншими суб’єктами. Проте, якщо в понятті «правова держава» закладена якісна характеристика держави, підкреслюється її обмеженість правом, правами людини тощо, то поняття «верховенство права» виділяє першість людини, пріоритет її невідчужуваних невід’ємних природних прав (природне право) незалежно від державних кордонів і водночас підкреслює збалансованість прав людини, інтересів суспільства, держави, а також узгодженість відносин останньої щодо прав і свобод людини з іншими державами й міжнародними організаціями, забезпеченість їх як державою, так і міждержавними об’єднаннями (на європейському континенті - ЄС, РЄ тощо).

Верховенство права, по суті, означає здійснення права за межами держави, у громадянському суспільстві, яке формується як правове суспільство та своїми інститутами обмежує державну владу, не допускає людської сваволі.

§ 5. Правова держава, поняття та ознаки

Правова держава ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, в якій юридично визнаються і рівно гарантуються усі основоположні (природні) права і свободи людини, реалізація яких збалансована з їх обов’язками та правами інших людей, а державна влада пов’язана правом з метою запобігання її зловживанням.

Утвердження верховенства права і функціонування правової держави можливі в результаті втілення таких вимог і умов (що визначають їх ознаки):

1. Сформованість громадянського суспільства - суспільства з високорозвиненою системою взаємодії вільних і рівноправних громадян та їх об’єднань, де реально забезпечується дія принципу рівних можливостей людей вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, керуючись правом і власною правосвідомістю. Виникнення та еволюція верховенства права і правової держави зумовлені саме потребами громадянського суспільства.

2. Реальність народного суверенітету - наявність демократії, що виражається передусім у широкому використанні форм народного представництва і безпосередньої демократії. У XXI ст. перевагу віддано новій моделі демократії - демократії консенсусного суспільства, демократії не більшості, а «вирішальної меншості».

3. Реальність основоположних прав і свобод людини - це визнання природних, невід’ємних і невідчужуваних прав і свобод людини вищою соціальною цінністю і безпосередньо чинними правом; закріплення в конституції каталогу прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів; визначення прав і свобод людини виключно законом; гарантування їх здійснення - створення ефективних процедурно-юридичних механізмів їх забезпечення (реалізації, охорони, захисту). Регулювання у сфері реалізації прав і свобод людини відбувається в межах загальнодозвільного режиму: «Дозволено все, окрім того, що прямо заборонено законом». Держава гарантує не тільки захист національним судом прав і свобод людини, а й право громадянина звертатися у питаннях захисту своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи чи у відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є країна.

4. Зв’язаність, обмеження державної влади правом (правами і свободами людини) - правова захищеність індивідуальної і суспільної сфер життя людини від надмірної регламентації з боку держави; від свавілля посадових осіб державних органів; від прийняття рішень «на свій розсуд»; від беззастережного втручання держави в суспільне життя. Права і свободи людини, її гарантії «визначають зміст і спрямованість діяльності держави» (ч. 2 ст. З Конституції України), а органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19). Будь-який орган не може визначати власні повноваження чи встановлювати їх для підпорядкованих йому органів та їх посадових осіб. Виключається виведення з-під дії права осіб у зв’язку з їх посадовим чи майновим становищем або надання будь- якій з них необґрунтованих переваг. Установлюється відповідальність за неправомірні дії посадових осіб, перевищення ними влади, зловживання службовим становищем. Здійснення державної влади відбувається в межах спеціально-дозвільного режиму: «Дозволено тільки те, що прямо передбачено законом».

5. Взаємна відповідальність держави й особи - держава відповідає за всі види безпеки особи, що виражається в гарантіях: правової захищеності конституційно закріплених прав і свобод особи та постійного їх розширення; неперевищення меж повноважень, чіткого додержання законів (не притягати до відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення; не притягати до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом, та ін.); відшкодування своїм коштом і за рахунок органів місцевого самоврядування морального і матеріального збитку, заподіяного незаконними рішеннями, дією/бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та ін.

Відповідальність особи перед державою виявляється в дотриманні заборон (не створювати організаційні структури політичних партій в органах виконавчої і судової влади та ін.); використанні наданих прав у певних межах, установлених законами; виконанні обов’язків (дотримуватися норм конституції і чинних законів, платити законно встановлені податки, зберігати природу і навколишнє природне середовище та ін.). Здатність до критичного самопізнання, самозвіту, порядку, дисципліни, громадянськості є психологічними і соціальними ознаками відповідальної особи.

6. Дієвість принципу конституційності (верховенства Конституції) виражається у визнанні найвищої юридичної сили Конституції щодо законодавчих та інших правових актів; конституційний контроль, здійснюваний Конституційним Судом за відповідністю Конституції законів та інших актів законодавчої і виконавчої влади. Гарантується пряма дія норм Конституції і закріплених у них невідчужуваних прав людини. Передбачається неможливість зміни Конституції України, якщо зміни стосуються скасування чи обмеження прав і свобод людини (ст. 157 Конституції України). Законопроект про внесення змін до Конституції України може розглядатися Верховною Радою України за умови надання висновку Конституційним Судом України щодо відповідності його ст. 157, тобто в законопроекті не повинно бути положень, які загрожували б скасуванню чи обмеженню прав і свобод людини. Крім того, є чимало конституційно визначених юридичних процедур, спрямованих на забезпечення верховенства Конституції. Так, у разі порушення встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності законів та інших актів, останні не можуть вважатися конституційними. Недотримання форми актів, встановлених Конституцією (закон, указ, постанова тощо), місця Конституції в ієрархії актів, спричиняє визнання нормативно-правового акта неконституційним.

7. Дотримання принципу юридичної визначеності, що означає чітке закріплення норм права у відповідних юридичних джерелах, установлених чинною Конституцією або Законом про нормативні акти, зрозумілість їх підстав, цілей, змісту і безконфліктне співвідношення між джерелами права. Це дає можливість громадянину в розумних межах і за певних обставин передбачати юридичні наслідки своїх дій. Допомогти громадянам у цьому питанні покликані суди, які здатні враховувати обставини, суспільно-політичні відносини, що змінюються, та «динамічно» тлумачити Конституцію і закони, орієнтуючись на вироблені в певній правовій системі уявлення про правові цінності, загальні принципи права, користуючись тими інтерпретаційними методами і засобами, що відображають професійний досвід однакового застосування Конституції і законів за одночасного використання «здорового глузду» (розуміння і тлумачення норм права відповідно до конкретних реальних обставин). З цим принципом тісно пов’язаний принцип правової безпеки і захисту довіри громадянина до надійності свого правового становища, тобто віра в те, що його правове становище з часом не погіршиться.

8. Дієвість принципу поділу державної влади і принципу правомочності (уповноваженості) державного апарату досягається завдяки здійсненню конституційно визначеного поділу владних повноважень (компетенції) між законодавчими, виконавчими і судовими органами, порядку їх формування і термінів функціонування, конституційного механізму «стримувань і противаг»; недопущення ототожнення державного апарату з державою, присвоєння ним державних функцій, діяльності його в межах визначених повноважень. Тільки за дотримання цих вимог виключається узурпація всієї (чи значної частини) влади в руках одного органу або особи.

9. Всебічна реалізація принципу справедливого суду має вирішальне значення у забезпеченні принципу верховенства права і правової держави; полягає у здійсненні правосуддя як форми захисту права судовою владою, розгляді і вирішенні цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також економічних спорів з метою охорони прав і законних інтересів громадян, організацій, суспільства і держави. Правосуддя має здійснюватися при дотриманні таких вимог: а) доступність судового захисту; б) проведення судового захисту і винесення рішення на основі закону; в) обов’язковість виконання ухвалених рішень; г) можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набуло законної сили; ґ) неоскаржуваність остаточного судового рішення, яке набуло законної сили. Суд уособлює справедливість, і його діяльність не може бути поза мораллю, непрозорою. Незалежність і неупередженість суддів є запорукою зміцнення гарантій захисту прав і свобод людини.

10. Додержання принципу правової законності і забезпечення правового порядку означає, що встановлення чи санкціонування та реалізація норм права відбуваються відповідно до правила, за яким закон має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно- правових актів; підзаконні акти відповідають закону; закони приймаються, змінюються і скасовуються законним (легальним) шляхом; усі державні органи й організації, посадові особи, а також громадяни та їх об’єднання виконують приписи законів. Водночас при застосуванні норм права, їх тлумаченні уповноважені особи не можуть обмежуватися винятково юридичними нормами, що містяться в офіційних актах, виданих владними органами, тобто позитивним правом, а повинні враховувати «надпозитивні» правові чинники, передусім природні, невід’ємні і невідчужувані права і свободи людини, виключати прояви свавільної влади як держави над людиною, так і людини над людиною. А забезпечення правового порядку є не просте формальне дотримання порядку, передбаченого законами та іншими нормативними актами, а всебічний контроль суспільства над діяльністю державної влади за допомогою відповідних правових механізмів.

Верховенство права і правова держава гарантують ефективність дії правової системи і поглиблення взаємодії національного суспільства зі світовим співтовариством.

§ 6. Соціальна держава

Термін «соціальна держава» з’явився до Другої світової війни у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича. Майже одночасно з ними О. Гірке (1841-1921) ввів у науковий обіг термін «соціальне право». Поняття «соціальна держава» сформульоване в 1929 р. німецьким державознавцем X. Хеллером, після чого воно поширилося в Європі. У США ідея соціальної держави була сприйнята пізніше, ніж у країнах Європи, оскільки тип свідомості американського суспільства був орієнтований на принцип індивідуалізму, а не на колективну свідомість.

Після Другої світової війни ідея соціальної держави набула особливого значення, де слово «соціальна» несе велике людське навантаження. Воно підкреслює, що держава здійснює одну зі своїх основних функцій - соціальну, тобто бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, особливо тих, хто має потребу в соціальному захисті; регулює економіку з обов’язковим урахуванням екологічних вимог; забезпечує захист економічних і соціальних прав людини. Соціальною стали вважати державу, яка не лише розробляє програми допомоги матеріально незабезпеченим громадянам, але і насамперед бере на себе відповідальність за підтримку стабільного економічного становища громадян, збереження в суспільстві соціального миру. Ідея соціальної держави закріплена в конституціях деяких країн Західної Європи (Німеччина, Іспанія та ін.). Стаття 1 Конституції Іспанії 1978 р. вказує, що Іспанія - соціальна, правова і демократична держава, вищими цінностями якої є свобода, справедливість, рівність і політичний плюралізм. Стаття 20 Конституції ФРН 1949 р. підкреслювала те, що ФРН є демократичною і соціальною федеративною державою. У Конституції Франції записано, що вона є демократичною і соціальною республікою. Було прийнято низку міжнародних актів, зокрема Європейську соціальну хартію, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, у яких передбачалося підвищення мінімальних соціальних стандартів.

Соціальна держава грунтується на розвиненому громадянському суспільстві і ефективній правовій системі та здатна відповідно до принципів верховенства права і соціальної справедливості забезпечити усім громадянам (в тому числі й соціально вразливими) гідний рівень життя, гарантувати соціальну стабільність, соціальну безпеку і соціальну допомогу, громадянський мир і злагоду в суспільстві.

Ознаки соціальної держави:

1) ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, суспільстві соціальної демократії; на ефективній правовій системі;

2) передбачає стабільну збалансовану економічну основу - розвинене соціально орієнтоване ринкове господарство; розумна пропорція між виробничими і невиробничими секторами економіки;

3) має юридичну основу - цивілізоване соціальне законодавство, що відповідає принципу соціальної справедливості та динамічно реагує на зміни соціально-економічних процесів;

4) гарантує поєднання державної турботи про соціальну захищеність основних прав громадян відповідно до закону і соціальної активності самих громадян;

5) гарантує соціальну безпеку громадян, котрі самостійно (завдяки своїй активності) забезпечують необхідний/достатній рівень матеріального добробуту для себе і членів своєї сім’ї, тобто створює умови для реалізації права на працю, професійне навчання, перекваліфікацію, рівні стартові можливості для молоді тощо;

6) надає соціальну допомогу громадянам (хоч би на рівні прожиткового мінімуму), які неспроможні нести відповідальність за свій добробут, тобто соціально вразливими верствами населення - старим, непрацездатним, хворим (на СНІД); безробітним з незалежних від них причин; малолітнім дітям, котрі не мають батьків та ін. Здійснення комплексних програм соціалізації щодо названих груп населення може перебороти їх відчуження від основної соціально забезпеченої частини суспільства;

7) проводить соціальну політику, спрямовану на зміцнення соціальної стабільності і злагоди в суспільстві, зведення до мінімуму надмірного майнового розшарування населення, формування «середнього класу» (розумне оподаткування доходів). Соціальна й економічна нерівність мають бути такими, щоб кожна людина могла розумно очікувати переваг для себе та мати відкритий доступ до посад, можливість змінити своє соціально- економічне становище.

У світі існують класифікації соціальних держав за різними критеріями.

За обсягом змісту: 1) «соціальна держава» - це держава, що спрямовує виконання своїх соціальних функцій на пом’якшення наслідків економічних криз, не торкаючись економічної основи функціонування суспільства; 2) «держава добробуту» - держава, що охоплює своєю увагою широкий спектр соціальних проблем, втручається в економіку суспільства заради соціальної безпеки громадян.

За моделями ринкової економіки: 1) «позитивна держава» (США), у якій найменший ступінь втручання держави в економіку і соціальне забезпечення орієнтовано на додержання індивідуалізму і захист корпоративних інтересів (<соціальна політика держави виступає як засіб контролю); 2) «соціальна держава» («держава соціальної безпеки» (Велика Британія), у якій забезпечується гарантований мінімальний рівень життя і рівність стартових можливостей (<соціальна політика держави виступає як засіб забезпечений повної зайнятості]); 3) «держава добробуту» (Нідерланди), у якій забезпечується мінімальний рівень життя і встановлюється максимальний рівень доходів, зменшується різниця в зарплаті, гарантується повна зайнятість (<соціальна політика держави виступає як засіб забезпечення «рівності, кооперації і солідарності»).

Усі моделі соціальних держав об’єднує ідея про пов’язаність економічного розвитку із соціальним вирівнюванням у тому сенсі, що економічний розвиток сприятиме соціальному вирівнюванню, а соціальне вирівнювання позитивно впливатиме на економічний розвиток.

Ідея про орієнтацію України на соціальну державу міститься в Конституційному договорі між Верховною Радою і Президентом України «Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття Конституції України» (08.06.1995). Тут, зокрема, підкреслюється, що договір гарантує соціальну спрямованість ринкової економіки. Чітке положення щодо необхідності побудови , в Україні соціальної держави міститься у ст. 1 Конституції України 1996 р. У ч. 1 ст. З Конституції України проголошено: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Формуванню соціальної держави в Україні можуть сприяти такі заходи: законодавче установлення обсягу соціальних послуг і їх державне гарантування; формування соціального законодавства на чолі з Соціальним кодексом; введення інституту омбудсмана (Уповноваженого Верховної Ради з прав людини) з соціальних питань; створення в судах загальної юрисдикції колегій із розгляду соціальних спорів та ін.

Прогнозувати успішний розвиток України можна тільки на шляхах оптимального поєднання принципів верховенства права (правової державності), демократизму, соціальної державності.

§ 7. Правова політика держави

Правова політика держави - це правова програма її діяльності, що ґрунтується на системі сучасних правових цінностей, принципів, теорій, концепцій і спрямована на вдосконалення правової системи, проведення правових реформ, підтримання правопорядку, забезпечення збалансованості взаємних прав, обов’язків і відповідальності держави, суспільства, особи. Правова політика держави є різновидом і складовою частиною єдиної соціальної політики держави поряд з економічною, зовнішньоекономічною, бюджетною, податковою, митною, монетарною, антиінфляційною, інноваційною тощо. Без такого зв’язку неможливо реалізувати різноманітні завдання і функції держави.

Як стратегія діяльності держави у сфері правового регулювання, правова політика є особливою формою вираження державної політики. Вона спрямована на забезпечення нормального функціонування громадянського суспільства і його політичної системи, є способом узаконення, закріплення і здійснення політичного курсу країни, волі її офіційних лідерів і владних структур. Інші види політики можуть бути успішно здійснені тільки разом із правовою політикою.

Правова політика держави реалізується у трьох основних напрямках: 1) нормотворчість; 2) застосування права; 3) розвиток правосвідомості і правової культури населення. Елементи цих напрямків різноманітні: вдосконалення стратегії і практики законотворчості, чітке встановлення сфер правового регулювання, реформування судової системи, спеціалізація юридичної практичної діяльності, розробка й утвердження державного стандарту підготовки юриста, підвищення рівня правової інформованості населення, забезпечення механізму притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб у судовому порядку та ін.

Правова політика держави перебуває в постійному русі, динаміці, на неї впливає безліч факторів об’єктивного (економічних, політичних та ін.) і суб’єктивного характеру (імідж президента та ін.), що змінюються. Можливі нові аспекти її розвитку чи зміна пріоритетів на якомусь етапі. Проте у сутності своїй вона призначена бути стабільною: її основу повинні становити демократичні, гуманістичні принципи. Така стабільність політики, за всієї її рухливості, забезпечує за допомогою права надійність формування і функціонування правової системи суспільства.

Пріоритетами правової політики в Україні є першочергові завдання, які необхідно вирішувати тепер і в найближчій перспективі:

1) втілення принципу верховенства права, побудова правової держави, громадянського суспільства;

2) удосконалення законодавства і практики його застосування, тобто наближення правових текстів законів і практики їх реалізації до реальних потреб та інтересів людини в суспільстві;

3) створення надійної, відносно стабільної правової бази державних реформ;

4) підтримка самостійності і незалежності вітчизняної юриспруденції;

5) боротьба зі злочинністю;

6) створення системи правових засобів, спрямованих на боротьбу з корупцією;

7) зміцнення охорони і захисту прав людини;

8) подолання правового нігілізму й ідеалізму, підвищення рівня правової культури населення та ін.

Правова політика держави деталізується в її різних правових підсистемах (видах): кримінально-правова, судова, кримінально-виправна, правоохоронна, цивільно-правова, інформаційно-правова та ін. Вектором розвитку кожної з них є принцип верховенства права.

Правова політика держави відображена в програмно-правових документах (програма проведення правової реформи), проектах (проекти Конституції), концепціях (концепції цивільного, кримінального, адміністративного й інших кодексів), заявах, законодавчих актах, зокрема тих, які стосуються правозастосовної сфери, що є галуззю докладання праці юристів-професіоналів (суд, прокуратура, міліція, нотаріат та ін.).

Правову політику в Україні формують Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд, парламентські комітети, депутатський корпус, наукові установи, представницькі і виконавчі органи. У її формуванні беруть участь політичні партії, громадські організації, рухи, об’єднання, а також громадяни як через органи державної влади і місцевого управління, так і безпосередньо. Відповідальна роль у цьому процесі належить органам юстиції, судовим, прокурорським, слідчим та іншим органам, що мають значну правоохоронну, правозастосовчу і правовиховну практику. Вони не лише формують правову політику, а й виступають її реалізаторами.

Велику відповідальність у розробці та проведенні правової політики держави покладено на Міністерство юстиції України та його органи на місцях[24] як основні її генератори і координатори. Від ефективної роботи Міністерства юстиції України залежить організаційне забезпечення планування законопроектної роботи і роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, виконання рішень судів, роботи нотаріату й органів реєстрації актів громадянського стану, розвитку правової інформатизації, здійснення міжнародно-правової співпраці та ін.