Теорія права і держави: Підручник.

§ 1. Поняття і ознаки правовідносин. Взаємозв’язок норм права і правовідносин

Правовідносини - це врегульовані нормами права і забезпечувані державою вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв’язку між суб’єктами - правомочними (носіями суб’єктивних прав) і зобов’язаними (носіями обов’язків).

Ознаки правовідносин:

1) є специфічним видом суспільних відносин - складаються між людьми чи колективами як суб’єктами права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів, перебувають у формі соціальних зв’язків - економічних, організаційних, політичних, сімейних тощо. Не може бути правовідносин із тваринами, рослинами, предметами. Відносини з ними є, але не за допомогою права. За негуманне ставлення до собаки людина відповідає не перед собакою, а перед органами, що стоять на сторожі захисту тварин. У давні часи (середньовіччя) суб’єктами права визнавалися тварини і навіть неживі предмети. Наприклад, у Росії в 1593 р. був покараний батогом і засланий до Сибіру церковний дзвін, що «дзвонив» у зв’язку з убивством царевича Дмитра;

2) є ідеологічними відносинами - результатом свідомої діяльності (поведінки) людей. Правовідносини не виникають поза свідомістю людей: норми права не можуть вплинути на людину, її поведінку, поки вони не будуть усвідомлені людьми, не стануть їх правосвідомістю;

3) є вольовими відносинами - у них втілюються воля або всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), або лише одного з учасників (проведення обшуку, оголошення виборів, нагороди, конкурсу);

4) виникають (змінюються, припиняються) на основі норм права- у разі настання передбачених нормою юридичних фактів;

5) є юридичною формою конкретного (індивідуалізованого) зв’язку суб'єктів - завжди конкретним є юридичний факт, що породжує правовідносини; конкретним є суб’єкти; їх права і обов’язки; визначеним є об’єкт правовідносин;

6) мають зазвичай двосторонній характер, залежність прав і обов’язків сторін є взаємною - одна сторона (наприклад, кредитор) має суворо визначене суб’єктивне право (право на одержання боргу) (правомочна сторона), на іншу сторону (боржник) покладені відповідні юридичні обов’язки (повернути борг) (зобов’язана сторона). У деяких правовідносинах кожна сторона має і права, і обов’язки (фізичні особи), повноваження і відповідальність (посадові особи). Ступінь конкретизації сторін може бути різною: а) точно визначена зобов’язана сторона; б) точно визначена лише правомочна сторона, а коло зобов’язаних осіб не виявлено; в) точно встановлені обидві сторони;

7) охороняються державою, забезпечуються заходами державного впливу аж до примусу. У більшості випадків суб’єктивні права і юридичні обов’язки здійснюються без застосування примусових заходів. У разі потреби зацікавлена сторона може звернутися до компетентного державного органу, що виносить рішення (акт застосування права) з чітким визначенням прав і обов’язків сторін. Можливість державного примусу створює режим соціальної захищеності, безпеки, законності.

Норма права і правовідносини взаємпов’язані. Відомо, що право може діяти лише тоді, коли визначеним подіям або діям надається характер юридично значущих фактів (актів), що ставлять людей у становище сторін правовідносин, які мають взаємозалежні суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Взаємозв’язок норм права та правовідносин:

1) правовідносини зазвичай виникають (припиняються чи змінюються) і функціонують на основі норм права (повна детермінованість, тобто причинна зумовленість правовідносин нормами права) або допускаються нормами права (часткова детермінованість). В останньому випадку зміст правовідносин визначається незалежними від правових норм «детермінантами», насамперед договором суб’єктів майбутніх правовідносин;

2) правовідносини є формою реалізації норми права, впровадженням її в життя, нормою права в дії. За самим фактом виникнення або невиникнення правових відносин можна робити висновок, чи відповідають правила, запропоновані нормою права, їх інтересам. Якщо норма права суперечить їх домаганням, люди не встановлюватимуть правові відносини відповідно до неї. З установленням правових відносин їх сторонами реалізація права не закінчується, а тільки починається;

3) норма права і правовідносини є неодмінними складовими елементами механізму правового регулювання. їх єдність виражає союз самостійних, відносно вільних юридичних явищ, їх взаємодію, а не породження одного юридичного явища іншим;

4) норма права містить у собі модель фактичних відносин та їх форми - правовідносин: гіпотеза вказує на умови виникнення правовідносин, диспозиція - на права й обов’язки, а санкція - на можливі наслідки недодержання норми і правовідносин, що виникають на її підставі.

Правовідносини є об’єктивною формою реалізації прав і обов’язків. Здебільшого через правовідносини (але не винятково через них) здійснюються функції права.

§ 2. Види правовідносин

Класифікувати правовідносини на види можна за різними критеріями.

Види правовідносин за функціями права:

• регулятивні - виникають із фактів правомірної поведінки суб'єкта, тобто такої поведінки, яка відповідає нормам права (більшість цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин). Як правило, вони можливі за наявності норм права і юридичного факту, а також можуть виникати за відсутності норм права на основі договору між сторонами (здійснення угод, подання заяви про зарахування зайво сплачених сум податку та ін.) чи на підставі події, тобто обставини, що відбувається незалежно від волі суб’єкта[55];

• охоронні - виникають із фактів конфліктної поведінки суб’єкта (без вчинення правопорушень) у випадках спорів про право, спрямовані на запобігання правопорушенням, подолання правових спорів, забезпечення правопорядку в суспільстві, застосування запобіжних заходів примусу (цивільні, трудові, сімейні й інші правовідносини);

• захисні - виникають із фактів неправомірної поведінки суб'єкта; спрямовані на залучення до відповідальності осіб, що вчинили правопорушення, відновлення порушених прав та інтересів, застосування примусових заходів, передбачених у санкціях норм заборонного характеру (кримінально- правові, адміністративно-правові, цивільно-правові). Захисні кримінально-правові правовідносини виникають між державою і злочинцем як реакція держави на злочини, на захист конкретної потерпілої сторони і непрямий захист суспільства від таких злочинів, а також на захист злочинця від неправомірних діянь з боку зацікавлених родичів і друзів потерпілої сторони; реалізуються з набуттям обвинувальним вироком законної сили. Захисні адміністративно-правові правовідносини виникають із неправомірних дій, що порушують норми адміністративного права; реалізуються застосуванням до винного відповідних заходів юридичної відповідальності, передбачених адміністративною нормою, чим захищаються порушені права потерпілої сторони, а також надають правопорушникові додаткові процесуальні засоби для його захисту в межах адміністративного процесу. Захисні цивільно-правові правовідносини забезпечують захист суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів потерпілих, а також покладання цивільно-правової відповідальності на правопорушників.

Охоронні і захисні правовідносини не тотожні, однак суб’єкти права можуть бути одночасно учасниками і охоронних, і захисних правовідносин, оскільки об’єкти, будучи охоронними, обов’язково потребують захисту й навпаки.

Види правовідносин за характером обов'язку: 1) активні - обов’язок здійснити певні дії на користь іншої сторони; 2) пасивні - обов’язок утриматися від небажаних для іншої сторони дій; 3) змішані - складні правовідносини, в яких поєднуються правовідносини пасивного й активного типу.

Види правовідносин за поділом прав і обов‘язків між суб'єктами:

1) односторонні - кожна зі сторін має або права, або обов’язки (договір дарування, договір позики);

2) двосторонні - кожна зі сторін має як права, так і обов’язки (договір купівлі-продажу);

3) багатосторонні - кожна із трьох і більше сторін має права й обов’язки стосовно одна одної (цивільно-правова угода, в якій, крім двох основних сторін, діє третя сторона - посередник).

Види правовідносин за ступенем визначеності суб'єктів: 1) абсолютні - визначена лише одна сторона - носій суб’єктивного права, а всі інші (суспільство і кожний суб’єкт права) зобов’язані утримуватися від порушення його законних прав та інтересів (відносини власності - точно визначений власник, всі інші зобов’язані не заважати йому здійснювати свої права); 2) відносні - точно визначені права й обов’язки всіх учасників, як управомочних, так і правозобов’язаних. (покупець і продавець; працівник і роботодавець тощо).

Види правовідносин за галузями права: конституційно-правові (відносини громадянства); адміністративно-правові (відносини, пов’язані зі стягуванням і сплатою податку); цивільно-правові (купівлі- продажу речі або цінних паперів); трудові (відносини за трудовим договором); міжнародно-правові (між державами) та ін.

Види правовідносин за субординацією в правовому регулюванні: 1) матеріальні - виникають на основі норм матеріального права: адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові та ін.; 2) процесуальні - виникають на основі норм процесуального права і є похідними від норм матеріального права: адміністративно- процесуальні, цивільно-процесуальні, кримінально-процесуальні, господарсько-процесуальні та ін.[56].

Види правовідносин за волевиявленням сторін: договірні (переважають у сфері приватного права); управлінські (діють у публічно-правовій сфері); комплексні (поєднують начала публічного і приватного права).

Види правовідносин за суб'єктами: між суб’єктами федерації (у федеративній державі); між громадянами держави; між громадянином і державою; між юридичною особою - суб’єктом приватного права і державним органом; між державними органами; між органом держави і службовими особами, у межах яких вони зобов’язані виконувати розпорядження керівника певного органу, та ін.

Види правовідносин за строком дії: короткотривалі, довготривалі

§ 3. Підстави виникнення правовідносин. Структура правовідносин

Правові відносини виникають, змінюються і припиняються на певних підставах.

Виділяють два види підстав виникнення правовідносин:

1) матеріальні (загальні): а) наявність суб’єктів права (не менше двох) як учасників правовідносин; б) наявність об’єкта правовідносин - матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких (володіння ними, їх охорона та захист) суб’єкти права вступають у взаємовідносини;

2) юридичні (спеціальні): а) норма права; б) правосуб’єктність учасників правовідносин: правоздатність, дієздатність, деліктоздатність; в) юридичний факт (підстава виникнення, зміни і припинення правовідносин).

Двом видам підстав виникнення правовідносин відповідають два аспекти їх змісту:

1) матеріальний (фактичний) - фактична поведінка (дія чи бездіяльність) учасників суспільних відносин, яку правомочний може, а правозобов’язаний повинен здійснити, тобто реальні дії з реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків;

2) юридичний - права й обов’язки сторін; ширше - суб’єктивне право, юридичний обов’язок, повноваження, юридична відповідальність (для посадових осіб).

Юридичний зміст свідчить, що в оболонку правовідносин втягнуто опосередковувані фактичні відносини не повністю, а тільки в тій частині, в тому складі, який передбачений правами й обов’язками.

Зауважимо, що зміст правовідносин є способом взаємного зв’язку між суб’єктами права. Структура змісту може бути простою (суб’єктивне право і юридичний обов’язок) і складною (у посадових осіб - повноваження, юридична відповідальність).

Система (організованість) правовідносин розкривається через їх структуру.

Структура правовідносин - основні елементи правовідносин і доцільний спосіб зв’язку між ними з приводу соціального блага або забезпечення публічних і приватних інтересів.

Термін «структура» охоплює елементний склад правовідносин і правові зв’язки між ними, тобто власне відносини між суб’єктами з приводу об’єкта.

Структура правовідносин є такою:

•суб’єкти правовідносин (суб’єктний склад) - індивідуальні і колективні суб’єкти права, які беруть участь у правовідносинах: правомочна сторона <—> зобов’язана сторона;

• юридичний зміст правовідносин: суб’єктивне право (також законний інтерес) - юридичний обов’язок; повноваження юридична відповідальність (у посадових осіб);

• об’єкт правовідносин - те, з приводу чого виникає і здійснюється діяльність суб’єктів правовідносин.

§ 4. Суб’єктивне право і юридичний обов’язок як основний зміст правовідносин

Суб’єктивне право - вид і міра можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права, встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи і забезпечувана державою. Носієм суб’єктивного права є правомочний.

Зміст суб'єктивного права виражається через такі правомочності:

1) правомочність на власні позитивні дії (праводіяння), або право позитивної поведінки правомочного суб’єкта, тобто можливість самого суб’єкта фактично чинити і юридично значущі дії (наприклад, право голосувати, подавати позов до суду, продавати або дарувати своє майно та ін.);

2) правомочність на чужі дії (правовимагання), або правовимагання відповідної поведінки від правозобов’язаної особи, тобто можливість зацікавленої особи жадати від зобов’язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків (наприклад, вимагати сплати боргу, передавати майно, відшкодовувати податкові недоплати та ін.);

3) правомочність домагання (праводомагання), або право звертатися за підтримкою і захистом держави у разі порушення суб’єктивного права з боку зобов’язаної особи. Це право приводить у дію апарат держави - примус, якщо інша сторона не виконує своїх обов’язків (стягувати в примусовому порядку борг, поновлювати незаконно звільненого на роботі). Праводомагання є продовженням права-вимоги і найважливішою гарантією виконання певних обов’язків;

4) правомочність на користування соціальними благами (право- користування) на основі певного суб’єктивного права (наприклад, право покупця користуватися купленим товаром на власний розсуд).

Юридичний обов’язок - вид і міра належної (або необхідної) поведінки суб’єкта права, що встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи і забезпечувана державою. Носієм юридичного обов’язку є правозобов’язаний.

Зміст юридичного обовуязку складається з елементів, що є конкретними юридичними вимогами до правозобов’язаної сторони:

1) здійснювати певні дії (активні обов’язки) або утриматися від них (пасивні обов’язки) - це зобов’язання діянням;

2) реагувати на законні вимоги правомочної сторони їх виконанням (наприклад, обов’язок виконувати умови договору) - це зобов’язання виконанням;

3) нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, тобто такого, що суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов’язок боржника платити неустойку за невиконання умов договору) - це зобов’язання зазнавати обмежень або позбавлення благ;

4) не заважати управомочній стороні користуватися благом, яке вона отримала по праву - це зобов’язання не перешкоджати контрагенту.

Не варто вважати юридичним обов’язком тільки той, що супроводжується санкцією. Є чимало обов’язків, які фактично не передбачають примусового виконання (наприклад, відповідач зник або не має засобів).

І суб'єктивне юридичне право, і юридичний обов'язок поєднують те, що вони: виходять з юридичних норм; забезпечуються державою; не безмежні, а існують у певних суворих межах - це завжди «міра» поведінки. Суб’єктивні права й обов’язки перебувають у тісному взаємозв’язку, є взаємозалежними, зумовлюють одне одного. Завдяки їм між суб’єктами права виникає зв’язок, який називається правовідносинами.

§ 5. Законний інтерес, його співвідношення із суб'єктивним правом і юридичним обов'язком

Законний інтерес (інтерес, охоронюваний законом) - простий юридичний дозвіл, що закріплений в законі або випливає з його змісту та виражається в можливостях суб’єкта права користуватися конкретним соціальним благом, а іноді звертатися по захист до компетентних державних органів або громадських організацій - з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним.

Ознаки законного інтересу:

1) його правова природа укладена в юридичному дозволі (можливості), що закріплений в законі чи випливає з його змісту та відповідає принципу «дозволено все, що прямо не заборонено законом»;

2) спрямований на задоволення потреб, що не суперечать суспільним відносинам;

3) виражається в можливості суб'єкта користуватися конкретним соціальним благом;

4) передбачає можливість у деяких випадках звертатися по захист до компетентних органів держави чи до громадських організацій;

5) не має обов'язку, який би відповідав йому та який би задовольняв його (на відміну від суб’єктивного права).

Види законних інтересів: за суб'єктами: громадян, державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій; комерційних об’єднань та ін.; за галузями права: конституційні, цивільні, кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні та ін.; за рівнем: загальні, приватні; за, характером об'єкта: майнові, немайнові.

Спільне між законним інтересом і суб’єктивним правом:

1) є правовими дозволами (можливостями);

2) зумовлені матеріальним і духовним життям суспільства;

3) сприяють розвитку соціальних зв'язків, поєднуючи особисті і суспільні інтереси;

4) виступають способами правового регулювання;

5) спрямовані на задоволення власних інтересів;

6) мають диспозитивний характер;

7) є самостійними елементами правового статусу особи;

8) реалізуються у формі використанням

9) виступають об'єктами правової охорони і захисту;

10) гарантуються державою.

Однак суб’єктивне право і законний інтерес є правовими дозволами (можливостями) різної властивості.

Відмінності між законним інтересом і суб’єктивним правом - виявляються у їх сутності (правовій природі), змісті і структурі:

1) суб’єктивне право є можливістю правової властивості, тобто можливістю користуватися благом у межах, установлених законом, а законний інтерес є можливістю фактичної властивості, тобто можливістю користуватися благом, без чітких меж (міри) дозволеної поведінки («усічена правова можливість»);

2) якщо суб’єктивне право має індивідуально-визначений характер, оскільки в законодавстві є вказівка діяти суворо певним чином (правовий дозвіл сформульований), то законний інтерес має загальний характер, оскільки в законодавстві немає вказівки на необхідність діяти суворо певним чином (правовий дозвіл, як правило, не сформульований, а виходить із сукупності правових норм і принципів, змісту законодавства);

3) суб’єктивне право має можливість вимагати, бо володіє системою правомочностей (на власні дії, на чужі дії, на захист держави), а законний інтерес виражається здебільшого в проханні, а не у вимогах певних дій від інших осіб;

4) суб’єктивне право має більшу стимулюючу силу, ніж законний інтерес, оскільки відображає найістотніші інтереси за соціальним значенням, тоді як законний інтерес відображає менш істотні інтереси, які не забезпечені правовими можливостями;

5) суб’єктивне право має високий ступінь матеріальної забезпеченості, гарантованості завдяки тісному зв’язку з благом та його захистом, а законний інтерес має слабкий ступінь матеріальної забезпеченості - реалізується тоді, коли фактично є необхідні умови для цього, його зв’язок з благом і захистом більш віддалений, ніж у суб’єктивного права.

Подібності між законним інтересом і юридичним обов’язком:

1) зумовлені рівнем розвитку суспільних відносин, взаємозалежністю їх учасників;

2) слугують способами правового регулювання, впливають на розвиток суспільних відносин;

3) виражають різноманітні потреби й інтереси колективних та індивідуальних суб’єктів правовідносин; 4) здійснюються на основі закону.

Відмінності між законним інтересом і юридичним обов’язком:

1) законний інтерес є певним правовим дозволом, а юридичний обов’язок є правовою необхідністю;

2) якщо законний інтерес безпосередньо відображає прагнення суб’єктів правовідносин до володіння певними соціальними благами, то юридичний обов’язок побічно відображає інтереси суб’єктів правовідносин, слугує способом їх реалізації;

3) змістом законного інтересу є правомочності суб’єкта в межах дозволеної поведінки, а змістом юридичного обов’язку - належна поведінка в межах необхідного;

4) законний інтерес має обмежену структуру, а юридичний обов’язок - широку і різнобічну структуру;

5) законний інтерес не має кореспондуючого йому прямого обов’язку, його заміняє обов’язок загального характеру (не заважати намаганням використовувати можливості для реалізації свого інтересу); юридичний обов’язок завжди відповідає певному суб’єктивному праву іншої особи (осіб), а оскільки законний інтерес опирається на суб’єктивні права, то сприяє його (законного інтересу) непрямій реалізації і захисту;

6) законний інтерес не має формальної визначеності (у більшості випадків може бути реалізований в межах чинного законодавства), а юридичний обов’язок має конкретну визначеність і закріплення в законі, як і суб’єктивне право;

7) формою реалізації законного інтересу є використання, а юридичного обов’язку - виконання;

8) законний інтерес має диспозитивний характер, а юридичний обов’язок - імперативний;

9) законний інтерес не забезпечується державним примусом, тоді як юридичний обов’язок - забезпечується.

Наприклад, законний інтерес громадянина полягає в тому, щоб в аптеках були ліки підвищеного попиту. У разі їх відсутності він не може ні придбати медикаменти, ні вимагати від працівників аптеки надання їх в обов’язковому порядку. Отже, законний інтерес не забезпечений обов’язком.

Головні причини існування законних інтересів:

1) матеріальні (економічна зумовленість) - у законних інтересах опосередковуються лише ті інтереси, які бажано забезпечити матеріально, фінансово, але ще немає можливості це зробити;

2) кількісні (різноманіття інтересів і неможливість їх врегулювати за допомогою суб’єктивних прав) - в законних інтересах опосередковуються ті інтереси, які право не встигло «перевести» у суб’єктивні права у зв’язку із суспільними відносинами, що розвиваються (неможливість опосередковувати інтереси «у ширину») і які не можна типізувати у зв’язку з їх індивідуальністю, рідкістю, випадковістю тощо (неможливість опосередковувати інтереси «у глибину»);

3) якісні (значущість для суспільства) - в законних інтересах відображаються менш значущі інтереси і потреби, ніж у правах. Законні інтереси дають змогу забезпечувати різноманітні нестатки і запити громадян, задовольняти і захищати в легітимному порядку нові виниклі інтереси, що прямо не закріплені як суб’єктивні права.

Не слід перефразовувати словосполучення «права та законні інтереси» на «законні права та інтереси», з останнього випливає, що права можуть бути незаконними.

У західній доктрині законному інтересу надається певне юридичне значення - він розглядається як домагання на дотримання державними органами і посадовими особами (публічною адміністрацією) порядку реалізації прав і свобод, що встановлений законом, зокрема застосування зацікавленою особою вимоги визнання незаконними акти і дії посадових осіб.

§ 6. Суб’єкти права як суб’єкти (учасники) правовідносин

Суб’єкти (учасники) правовідносин - індивідуальні або колективні суб’єкти, які на підставі правових норм використовують свою правосуб’єктність у конкретних правовідносинах, тобто реалізують суб’єктивні права і юридичні обов’язки, повноваження і юридичну відповідальність. Наприклад, суб’єктний склад податкових правовідносин містить у собі дві сторони: платник податків (платник зборів) і держава (в особі компетентних органів). Учасниками кримінально-виконавчих правовідносин є засуджений, а також посадові особи й органи, на які покладений обов’язок виконання покарання.

Щоб стати суб’єктом (учасником) правовідносин, потрібно бути суб’єктом права, тобто мати правосуб’єктність (правоздатність, дієздатність, деліктоздатність).

Види суб’єктів (учасників) правовідносин:

1) індивідуальні (фізичні особи): громадяни, тобто особи, що мають громадянство певної країни; іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди). Спеціальним індивідуальним суб’єктом правовідносин є посадова особа;

2) колективні (державні і недержавні юридичні особи): державні органи, організації, установи, підприємства; комерційні організації (акціонерні товариства, приватні фірми - вітчизняні, іноземні, міжнародні); органи місцевого самоврядування; громадські об’єднання (партії, профспілкові організації тощо); релігійні організації. Зауважимо, що не усякий колектив може бути суб’єктом права. Навчальна група, курс, кафедра в навчальних закладах, виробничі бригади та інші колективи не мають цієї якості, оскільки вони не є постійними, усталеними та внутрішньо організованими утвореннями з єдиною волею і метою;

3) держава та її територіальні структурні одиниці: суб’єкти федерації (штати, землі) у федеративних державах; політичні автономії у регіональних (регіоналістських) державах або адміністративно-територіальні автономії в унітарних державах; адміністративно-територіальні одиниці (область, місто, селище та ін.);

4) соціальні спільноти - народ, нація, етнічні або релігійні групи, громадяни виборчого округу, територіальна громада тощо.

Останнім часом з’явилася класифікація суб’єктів права за ознакою нетиповості для особи: 1) звичайні (типові); 2) незвичайні (нетипові): майбутні покоління; ембріон людини, заморожений у кріогенних установках; біороботи тощо.

Відмінність суб’єктів права від учасників правовідносин полягає в такому: 1) суб’єкти права є потенційними учасниками правовідносин; 2) суб’єкти права можуть втілити (реалізувати) свої права й поза правовідносинами; 3) суб’єкти права (діти; душевнохворі) можуть володіти лише правоздатністю, а для учасників правовідносин необхідна дієздатність. Від їх імені у правовідносинах виступають законні представники (батьки, опікуни, піклувальники), щоб набути права та виконати обов’язки.

§ 7. Правосуб’єктність фізичних осіб як суб’єктів (учасників) правовідносин

Правосуб’єктність фізичної особи - це передбачена нормами права здатність (можливість) особи бути суб’єктом (учасником) правовідносин, здійснювати безпосередньо або через свого представника суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

В основі визначення природи правосуб’єктності фізичної особи лежать два критерії: 1) вікова характеристика (певний вік); 2) зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

Правосуб’єктність - це самостійна правова категорія, що існує поряд із правами і обов’язками. Вона є постійним громадянським станом особи, свідчить про її правову здатність бути носієм цих прав і обов’язків. Зміст правосуб’єктності (набір суб’єктивних прав і обов’язків) у кожної особи може бути різним, але сама правосуб’єктність в усіх однакова. Суб’єктів права можна порівнювати щодо кола їх прав і обов’язків, а не їх правосуб’єктності, оскільки суб’єктивне право і обов’язок - не підстава, а наслідок правосуб’єктності. Момент переходу правосуб’єктності в суб’єктивне право і обов’язок настає з появи юридичного факту.

Щоб стати суб’єктом (учасником) правовідносин, суб’єкти права повинні пройти етапи наділення юридичними властивостями:

1) набути властивостей суб’єктів права як потенційних суб’єктів (учасників) конкретних правовідносин - вступити у загальні відносини правосуб’єктності з усіма іншими суб’єктами, що перебувають під юрисдикцією певної держави - через відповідність певним правовим вимогам про правосуб’єктність: а) розуміти зміст існуючих у суспільстві правових норм; б) оцінювати їх соціальну значущість; в) бути адресатом передбачених правовими нормами суб’єктивних прав й обов’язків; г) мати право своїми діями здобувати ці права й обов’язки; ґ) бути здатним самостійно реалізовувати свої суб’єктивні права й обов’язки, а також своїми діями породжувати нові права і обов’язки;

2) знайти додаткові властивості юридичного характеру в конкретній юридично значущій ситуації - вступити у конкретні відносини правосуб’єктності - через: а) наділення конкретними суб’єктивними правами і юридичними обов’язками, які визначають власне правові зв’язки, відносини між суб’єктами, встановлені правовими нормами; б) індивідуалізовані дії відповідно до суб’єктивних прав і юридичних обов’язків суб’єктів як учасників конкретних правових відносин (матеріальних і процесуальних). У конкретних правовідносинах суб’єкт може виступати як носій загальної, спеціальної (галузевої і міжгалузевої) правосуб’єктності.

Правосуб’єктність складають такі взаємозалежні елементи:

1. Правоздатність - передбачена нормами права здатність особи мати суб’єктивні юридичні права і виконувати юридичні обов’язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи. Окрім того, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2. ст. 25 ЦК України від 16.01.2003). В Американській конвенції про права людини від 22.11.1969 (вступила в дію в 1978 р.) захищається право на повагу до життя «з моменту зачаття». Конституція Словацької Республіки (01.09.1992) проголосила: «Життя людини охороняється ще до її народження» (ч. 1. ст. 15).

Правоздатність являє собою своєрідне право на право», яке не може реалізуватися поза відповідною поведінкою його власника; слугує передумовою наділення громадянина правом; є рівною для всіх громадян, не залежить від вікових і особистісних якостей людини; є стабільною, незмінною упродовж людського життя.

2. Дієздатність - передбачена нормами права здатність особи самостійно, своїми усвідомленими діями (бездіяльністю) здійснювати (використовувати, виконувати, припиняти) суб’єктивні права і юридичні обов’язки. На відміну від правоздатності дієздатність є набутою властивістю, що виражається в готовності особи до здійснення певних дій і вчинків, які передбачені законом і становлять його права й обов’язки (укладати угоди (угодоздатність); вступати в інші правовідносини в межах, установлених законом). Дієздатність є тим правовим інструментом, за допомогою якого громадянин перетворює свої права на реальні. Вона залежить від віку, фізичного стану особи (стану здоров’я), інших особистісних якостей людини, які з’являються в міру її розумового, фізичного, соціального розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття. Вона передбачає зрілість почуттів, розуму і волі. Формальними критеріями повноліття є такі: 1) досягнення 18-літнього віку; 2) укладання шлюбу до настання офіційного повноліття; 3) емансипація - досягнення 16 років і праця за трудовим договором або запис неповнолітньої особи як матері чи батька дитини.

У більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні. Але в деяких галузях права України встановлені різні вікові градації дієздатності: 18 років (конституційне право); 16 років (адміністративне право). У цивільному праві повна дієздатність - 18 років (повнолітня особа); неповна дієздатність - 14-18 років (неповнолітня особа), іноді - 16 років (праця за трудовим договором; підприємницька діяльність зі згоди батьків, опікунів чи піклувальників); часткова дієздатність - 6-14 років (малолітня особа); повна недієздатність - до 6 років. Обмежена дієздатність установлюється за рішенням суду і стосується осіб, котрі: 1) страждають на психічний розлад, що істотно впливає на здатність усвідомлювати значення своїх дій і (чи) керувати ними; 2) зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, чим ставлять себе або свою сім’ю, а також інших осіб, яких вони за законом повинні утримувати, у скрутне матеріальне становище. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб - батьків, опікунів чи піклувальників.

3. Деліктоздатність - здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. Вона нерозривно пов’язана з дієздатністю.

У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, в Україні кримінальній і адміністративній відповідальності підлягають особи, яким до здійснення злочину виповнилося 16 років, а за види злочинів підвищеної соціальної небезпеки (особливо тяжкі злочини) вона настає з 14 років. Не досягнувши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними[57].

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент здійснення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

§ 8. Юридичні особи як суб’єкти (учасники) правовідносин

Юридична особа - організація, створена шляхом об’єднання осіб і (або) майна, зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена загальною цивільною правоздатністю і дієздатністю, яка має право здобувати і здійснювати майнові й особисті немайнові права, виконувати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. За законодавством України юридичною особою може бути також товариство, створене однією особою.

Ознаки юридичної особи:

1) організаційна єдність і автономія, тобто чітка внутрішня структура, наявність органів управління і відповідних підрозділів для виконання завдань і функцій, закріплених статутом, установчим договором або положенням; самостійний баланс - кошторис витрат, статутний фонд і банківський рахунок;

2) майнова відокремленість, тобто має майно, яке відокремлене від майна її учасників і засновників; володіння цим майном на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Важливим є не факт наявності майна як такого, а сам принцип функціонування організації за розпорядженням, користуванням і володінням ним;

3) наявність самостійної майнової відповідальності за своїми обов’язками, що нерозривно пов’язано з майновою відокремленістю. Наприклад, стягнення кредиторів звертаються на відособлене майно організації;

4) участь у цивільному обігу від свого імені, набуття і здійснення від свого імені майнових та особистих немайнових прав, несення обов’язків (цивільна дієздатність);

5) процесуальна правосуб’єктність - здатність бути позивачем і відповідачем у-суді (звертатися з позовом до громадян, інших осіб, відповідати за боргами у разі зворотного позову) (процесуальна дієздатність)',

6) легалізація діяльності - зареєстрованість у встановленому законом порядку (у сфері підприємницької діяльності легалізацією є момент видачі ліцензії на спеціально визначені види діяльності).

Правосуб’єктність юридичної особи настає з моменту державної реєстрації. Державна реєстрація означає легалізацію підготовлених установчих документів і реквізитів (статут, кругла печатка, штампи, найменування та ін.) та одержання свідоцтва про державну реєстрацію - документа установленого зразка, що засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної або фізичної особи. Виключення з державного реєстру означає ліквідацію юридичної особи і, отже, втрату її правосуб’єктності.

Правосуб'єктність юридичної особи є спеціальною: вона здійснює лише ті дії, котрі зафіксовані в установчих документах.

Види юридичних осіб залежно від порядку створення:

• юридичні особи приватного права - створюються на підставі установчих документів (статут, затверджений учасниками, або установчий договір між учасниками);

• юридичні особи публічного права - створюються за рішенням державного органу (розпорядчим актом президента країни, вищого органу державної виконавчої влади, органу державної влади на місцях або органу місцевого самоврядування).

Види юридичних осіб залежно від держави:

• державні-створюються для виконання функцій держави; мають публічні цілі і не прагнуть до одержання прибутку як статутного завдання; можуть займатися і підприємницькою діяльністю, але лише тією мірою, яка служить досягненню цілей, заради яких вони створені і відповідають їм; фінансуються головним чином коштом держбюджету; функціонують на підставі принципу: «заборонено все, окрім прямо дозволеного законом»;

•недержавні - створюються у сфері господарства, політики, освіти, культури (громадські організації, профспілки, політичні партії, релігійні організації, приватні підприємства, господарські об’єднання та ін.); мають на меті досягнення цілей та інтересів своїх членів; фінансуються, як правило, своїм коштом; діють відповідно до статутних документів, зареєстрованих у встановленому законом порядку; функціонують на підставі принципу «дозволено все, окрім прямо забороненого законом». Недержавні юридичні особи можна поділити на комерційні (мають на меті отримання прибутку) і некомерційні (не мають на меті отримання прибутку).

§ 9. Об’єкти правовідносин

Об’єкти правовідносин - матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:

1) матеріальні блага: а) предмети природи в їх природженому стані (земля, надра, водні ресурси та ін.); б) штучно створені предмети в процесі трудової діяльності - речі рухомі і нерухомі (засоби виробництва, майно, предмети споживання тощо); в) цінності - гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат). Купівля-продаж продуктів, промислових товарів, міна, дарування, спадкування - це лише деякі правовідносини, де об’єктом є предмети матеріального світу;

2) особисті нематеріальні блага-життя, здоров’я, честь, гідність, ділова репутація, ім’я (назва), освіта, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та ін. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини, їх об’єктом є не атестат, а освіта. Об’єктом правовідносин між громадянином, що придбав путівку до санаторію, і адміністрацією санаторію є здоров’я громадянина; об’єктом правовідносин у будинку відпочинку є відпочинок власника путівки тощо;

3) продукти (результати) духовної та інтелектуальної творчості - твори мистецтва, літератури, науки, техніки, живопису, кіно, інформація, комп’ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом (наприклад, Законом України «Про авторське право і суміжні права»). З їх приводу виникають правовідносини у суб’єктів права - громадян, які відвідують музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також купують книги, комп’ютерні програми тощо. Тут у суб’єкта інтерес до об’єкта духовний, інтелектуальний;

4) послуги виробничого і невиробничого характеру - виконання роботи, зумовленої договором або контрактом, наприклад, доставка вантажу до місця призначення за договором перевезення; виконання пісні на святковому концерті; адміністративні послуги - у сфері управління та ін.;

5) загальносоціальні цінності і блага - екологічна безпека, громадський порядок тощо.

Об’єкти правовідносин - це те, заради чого вони виникають. Якщо об’єкт права - суспільні відносини, що можуть бути предметом регулювання і вимагають такого регулювання, то об’єкт правовідносин - конкретніше - це частинка суспільних відносин, елемент (одиниця загального), з приводу якого взаємодіють суб’єкти, те, на що спрямовані суб’єктивні юридичні права і обов’язки осіб. Одне й те ж благо може бути об’єктом різних відносин. Людина не може бути об’єктом правовідносин.

§ 10. Юридичні факти як підстави виникнення правовідносин

Юридичний факт - передбачена нормами права конкретна життєва обставина (подія, дія, стан), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Здебільшого це виникнення, зміна чи припинення правовідносин. За наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі. Проте юридичні факти можуть спричиняти юридичні наслідки, що не втілюються у правовідносинах. Тому не слід «прив’язувати» юридичні факти лише до правовідносин.

Ознаки юридичного факту:

1) є неповторним фрагментом соціальної дійсності, з якою перебуває у постійному зв’язку;

2) характеризується конкретністю (існує в просторі і часі) та індивідуальністю (пов’язаний з конкретними суб’єктами);

3) є життєвою обставиною (подією, дією, станом), не може об’єктивуватися в думках, почуттях, бажаннях;

4) передбачується нормами права - точна або загальна вказівка на факт міститься в гіпотезі норми права;

5) є підставою для настання певних юридичних наслідків - слугують умовою виникнення, зміни чи припинення правовідносин; породжують суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників правовідносин (юридична обставина).

Для настання юридичного факту важливі дві обставини: фактична і юридична. Наприклад, для вступу особи у спадкоємні правовідносини недостатньо норми права, що регулює порядок спадкування. Для цього необхідно мати фактичну обставину - відкриття спадщини д ля конкретної особи (смерть чоловіка) і юридичну обставину - подання заяви цієї особи (дружини) нотаріусу про прийняття спадщини за місцем її відкриття та ін.

Види юридичних фактів за складом: прості - обставина, що має просту будову і виражається в простих характеристиках (наприклад, припинення повноважень судді Конституційного Суду в зв’язку з закінченням строку призначення); складні - обставина, що має складну будову і розмаїтість характеристик, але залишається одним фактом (наприклад, правопорушення як факт передбачає чотири елементи: суб’єкт, об’єкт, суб’єктивна сторона, об’єктивна сторона).

Види юридичних фактів за способом вираження', документ, усна заява, жест, знак-символ.

Види юридичних фактів за правовими наслідками, правоутворюючі - юридичні факти, з якими норми права пов’язують виникнення правовідносин (наказ ректора про зарахування абітурієнта К. до вищого навчального закладу); правозмінюючі - юридичні факти, з якими норми права пов’язують зміну правовідносин (наказ ректора про переведення студента К. з денної на заочну форму навчання); правоприпиняючі - юридичні факти, з якими норми права пов’язують припинення правовідносин (наказ ректора про видачу студенту К. диплома про закінчення вищого закладу освіти). Крім того, один і той же юридичний факт може бути правоутворюючим, правозмінюючим, правоприпиняючим для суб’єктів, які представляють сторони у правовідносинах.

Види юридичних фактів за вольовою ознакою:

Дія - вольова поведінка суб’єктів права, з якою пов’язані виникнення, зміна та припинення правовідносин (угода, постанова слідчого, рішення суду).

Подія - юридичні факти, що виникають, змінюються і припиняються поза волею людей - внаслідок нездоланної сили (повінь, землетрус, народження людини, смерть людини, закінчення строків).

Стан - складні юридичні факти, що характеризуються тривалістю впливу на правовідносини або входженням (разом з іншими фактами) до фактичного складу різних правовідносин та кількаразовим настанням правових наслідків. Нерідко стан настає через реєстрацію в державних органах (перебування на військовій службі, у шлюбі, у спорідненні, у розшуку, на посаді, у безвісній відсутності, у недієздатності, членство в громадській організації, стан громадянства та ін.). Використання стану об’єктивно необхідно в трудовому, сімейному, кримінальному праві та ін.

Дії за відповідністю чи невідповідністю нормам права:

Правомірні дії - відповідають вимогам норм права (договір):

1) юридичні акти - дії, що пов’язані зі вступом особи в конкретні правовідносини з наміром (метою) досягти певного юридичного наслідку (заповіт, договір, судове рішення);

2) юридичні вчинки - дії, що не пов’язані зі вступом особи в конкретні правовідносини і незалежно від її наміру (мети) породжують юридичні наслідки (фіктивний шлюб, наукове відкриття).

Неправомірні дії - не відповідають вимогам норм права (правопорушення):

1) проступки - суспільно шкідливі протиправні вчинки (дії чи бездіяльність), що спричиняють за чинним законодавством усі види відповідальності, окрім кримінальної;

2) злочини - суспільно небезпечні винні діяння (дії чи бездіяльність), що спричиняють за чинним законодавством кримінальну відповідальність; мають вищий ступінь небезпечності.

Події за ступенем невизначеності волі суб'єктів: абсолют- ні - не залежать від будь-якої волі (землетрус, повінь, ураган, снігова лавина тощо); відносні - об’єктивно пов’язані з чиєюсь волею, виявлення якої слугує причиною настання подій (наприклад, пожежа будинку в результаті підпалу є подією, що не залежить від волі і дій учасників правовідносин - власника будинку і страхової установи, проте об’єктивно пожежа настала в результаті дії - правопорушення - і спричинила зміну правовідносин).

Події за характером їх дії у часі: одноразової дії - життєві обставини, з якими норми права пов’язують юридичні наслідки лише в конкретному випадку (пожежа, смерть, народження); безперервної дії (факти-стани) - життєві обставини, які існують тривалий час, постійно чи періодично породжуючи юридичні наслідки (виробничого стажу; перебування у шлюбі).

§ 11. Фактичний (юридичний) склад, його ознаки та вид..

Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків необхідний не один юридичний факт, а їх сукупність (фактичний склад).

Фактичний (юридичний) склад - це система юридичних фактів і юридично значущих умов, необхідних для настання правових наслідків, які передбачені гіпотезою норми права.

Юридично значущі умови - обставини, які створюють підстави для виникнення (припинення) правовідносин або вчинення дій, що спричиняють правові наслідки. Вони можуть виникнути до появи фактичних складів і бути тривалий час не затребуваними, не викликати правових наслідків. Наприклад, важке хронічне захворювання громадянина, який досяг призовного віку, надає право на звільнення від військової служби. Правові наслідки, що пов’язані з фактичними умовами, можуть виявлятися у виникненні, зміні або припиненні правовідносин.

Ознаки фактичного складу:

1) складається з елементів - юридичних фактів і юридично значущих умов;

2) елементи передбачені нормою права;

3) між елементами, які не є однозначними, існує тісний системний зв’язок;

4) являє собою складну систему, у якій відбувається послідовне нагромадження елементів у певному порядку внаслідок взаємодії фактичних і юридичних відносин;.

5) лише в сукупності елементів (останнім елементом є правозастосовний акт, договір) настають правові наслідки;

6) може стати елементом більшої за масштабом системи юридичних фактів - у межах інституту права, галузі права, публічного чи приватного права, системи права.

Так, для зарахування до вищого навчального закладу необхідні: загальна середня освіта, засвідчена документом; успішне проходження тестування; документ, що свідчить про внесення визначеної суми за навчання (якщо це комерційний навчальний заклад); наказ ректора про зарахування до ВНЗ.

Фактичні склади ча містом: однорідні - включають факти, що належать до однієї й тієї ж галузі права. Наприклад, для влаштування на роботу необхідно ряд фактів (заява працівника, наказ адміністрації, іспитовий строк та ін.), що належать до однієї галузі трудового права; комплексні - включають факти, що належать до різних галузей права. Так, для одруження необхідна сукупність фактів: взаємна згода осіб, що хочуть узяти шлюб; досягнення ними шлюбного віку; відсутність у кожного з них зареєстрованого в органах РАЦСу шлюбу; відсутність між ними сімейних відносин; дієздатність осіб, що одружуються (сімейне право); цивільно-правова угода (цивільне право).

Фактичні склади за ступенем визначеності: визначені - всі елементи цілком передбачені в гіпотезах норм права; відносно визначені (бланкетні) - елементи, не цілком передбачені в юридичних нормах, і юрисдикційні органи мають можливість у порядку індивідуального регулювання вирішувати юридичні питання, що стосуються цих правових наслідків, з урахуванням конкретних обставин справи.

Дедалі більшого поширення набувають фактичні склади із поєднанням матеріальних і процесуальних елементів.

Фактичні склади за структурною складністю: прості - нагромадження фактів є вільним, у будь-якому порядку, без твердих зв’язків. Так, на посаду судді загального суду може бути рекомендований громадянин України не молодший 25 років, з вищою освітою, стажем роботи в галузі права не менше 3 років, що мешкає в Україні не менше 10 років і володіє державною мовою; складні - нагромадження фактів є послідовним, у суворо визначеному порядку і твердій залежності. Так, для визнання особи банкрутом необхідним є таке: встановлення його платоспроможності; заява уповноважених суб’єктів; визнання його банкрутом у судовому порядку. Для виконання плану санації - відновлення платоспроможності боржника - необхідними є умови участі інвесторів у повному чи частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема, шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора; строк і черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам; умови відповідальності інвестора за невиконання зобов’язань, узятих відповідно до плану санації.

Фактичні склади за ступенем завершеності нагромадження фактів: завершені - процес нагромадження юридичних фактів закінчено, і правові наслідки настануть або можуть настати; незавершені - процес нагромадження юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків, не закінчено.

Фактичний склад не слід плутати зі станами - складними юридичними фактами.

§ 12. Правові презумпції як спосіб установлення юридичних фактів

Презумпції - закріплені в нормах права припущення про наявність чи відсутність певних фактів, які мають юридичне значення, тобто презумпції - це узагальнення не достовірні, факти умовні, але можливі.

У правовій реальності презумпції є феноменом, який, не будучи юридичним фактом, може породжувати правовідносини, виступати способом установлення юридичних фактів, за якого юридичний факт передбачається існуючим на підставі повторюваного, типового явища об’єктивної реальності.. Презумпції - важливий і досить гнучкий інструмент регулювання правовідносин, завдяки якому зникають сумніви в існуванні певного юридичного факту, оскільки в них: 1) відображаються вихідні, принципові засади права; 2) закладений механізм реалізації цих засад.

Види правових презумпцій: неспростовні - припущення (закріплені в законі) про наявність або відсутність певних фактів, що не підлягають сумніву і доказуванню. Ці положення є незаперечними принципами (презумпція виникнення правоздатності людини в момент її народження; презумпція недієздатності неповнолітньої особи); спростовні - припущення (закріплені в законі) про наявність або відсутність певних фактів, що не підлягають сумніву, поки щодо них не буде доведено інше. Ці положення можна заперечувати (презумпція невинуватості особи).

Види презумпцій за субординацією в правовому регулюванні і їх відмітні ознаки:

• матеріально-правові - містять правоположення про наявність (відсутність) певного юридичного факту при існуванні інших фактів, що можуть стосуватися іншого суб’єкта певних правовідносин або неозначеного кола осіб. Ознаки: 1) служать передумовою для процесуальної презумпції; 2) вступають у дію лише за доведеності умов їх застосування; 3) завжди можуть бути спростовані шляхом доказів про відсутність фактів, за наявності яких вони застосовуються;

• процесуально-правові - виключають необхідність доказів для ухвалення рішення або вказують на суб’єкта, на якого покладається тягар доказування під час розгляду юридичної справи, чим установлюється порядок застосування норм процесуального права. Ознаки: 1) мають передумовою матеріально-правову презумпцію; 2) завжди виходять із правової норми і розподіляють тягар доказування суворо визначено, а не приблизно; 3) не можуть бути спростовані, якщо матеріально-правова презумпція є незаперечною.

У більшості правових норм матеріальні і процесуальні види презумпцій тісно переплітаються. Вони допомагають вирішити справу, скорочують і спрощують процес доказування, розподіляють тягар доказування. До таких презумпцій належать: презумпція батьківства дитини, яка народилась у зареєстрованому шлюбі; презумпція рівності частини кожного з подружжя при поділі майна, спільно нажитого в шлюбі; презумпція смерті особи, що безвісно була відсутня понад три роки; презумпція відмовлення позивачу від позовних вимог, якщо він двічі не з’являвся без поважних причин на судове засідання, та ін.

Кожна галузь права має чималий «набір» презумпцій. Наприклад, у Цивільному кодексі України закріплені презумпція розумності і сумлінності учасників цивільних правовідносин, презумпція вини та ін. Вина визнається обов’язковою умовою для застосування заходів цивільно-правової відповідальності за порушення договірних зобов’язань або у разі заподіяння шкоди. Щоправда, із презумпції вини є винятки. І все-таки загальним правилом у країнах континентальної Європи є таке: неодмінною передумовою договірної відповідальності є вина боржника.

Щоб не виникло потреби у розширювальному тлумаченні презумпцій - ні судовому, ні доктринальному, вони повинні закріплюватися в нормах права і чітко формулюватися.

§ 13. Правові аксіоми, фікції, преюдиції

Правові аксіоми (грец. ахібта) - закріплені в нормах права самоочевидні істини, які не потребують доказів і слугують підставою для доказів інших правових положень (теорій).

Правові аксіоми, як і будь-які аксіоми, мають досвідне походження. Протягом століть свідомість людини звикала до повторення тих чи інших правових положень, і вони набули значення само очевидних істин, які приймаються без доказів, і здобувають офіційне закріплення. Завдяки цьому правові аксіоми набувають регулятивного значення і не можуть бути відкинутими; як правило, вони близькі принципам права, додають їм особливий зміст і значення. Наприклад, життя і здоров’я людини - вища правова цінність; люди народжуються вільними і рівними в правах; народ - джерело влади; закону, що установлений, повинні дотримуватися; за те саме правопорушення не можна відповідати двічі; закон зворотної сили не має; усякий сумнів тлумачиться на користь обвинувачуваного; відповідальність може настати лише за вину; ніхто не може бути суддею у власній справі; ніхто не зобов’язаний свідчити проти себе і своїх близьких.

Правові фікції {лат. fictio - вимисел, вигадка) - загальновизнані і зафіксовані в нормах права припущення про існування певних явищ і процесів, тоді як насправді вони відсутні. Фікції можуть міститись у гіпотезі чи диспозиції правової норми, а також набувати зовнішнього вираження у нормі-фікцїї, інституті права. Фікції застосовуються в праві (їх широко використовували ще давні римляни), якщо відсутні реальні підстави для: 1) доказу правомірності якої-небудь дії або бездіяльності; 2) визнання суб’єктивного права (суб’єктивних право- мочностей); 3) констатації юридичного факту. У таких випадках використовуються штучні, нереальні (конвенціальні) підстави, щоб мати відносно завершену картину правової реальності, тобто правова реальність підводиться під деяку формулу, їй не відповідну, щоб потім з цієї формули зробити необхідні фактичні висновки.

Нерідко в нормативних актах фікції виражаються словами «якби», «якщо б», «припустимо».

Створення фікцій часто відбувається за допомогою прийомів тлумачення за аналогією - відповідно до принципу справедливості. Найбільш поширеними є фікції правотворчі і доктринальні. Приклад правотворчої фікції - положення про визнання особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК України) є фікцією, закріпленою в законодавчому акті (постулюється неіснуюче ніби існуючим): фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. Приклад доктринальної фікції: юридична особа. Перша спроба розкрити сутність юридичної особи належить папі римському Інокентію IV (Рим XIII ст.). Він заявив, що юридична особа - абстрактне правове поняття, безтілесна річ, не здатна ні до вольових, ні до фізичних дій. І підкреслив, що лише за допомогою фікцій союз осіб штучно приймається за одну особу, тобто юридична особа (колективна особа) не існує в реальності, а є результатом юридичних припущень. Реальними тут є люди, різні форми організаційної поведінки.

Фікції можна поділити на конструктивні і деструктивні. До конструктивних фікцій належать штучні реконструкції фактів, якими в кримінально-процесуальному праві є відтворення обстановки і обставин подій. Юридичними (конструктивними) фікціями визнаються правила (принципи) дії нової правової норми у часі: перспективна, ретроактивна, ультраактивна дія, а також дострокове припинення дії правової норми. Неприпустимими є деструктивні фікції: фіктивне підприємництво, фіктивний контракт. Вони є протиправним видом зловживання суб’єктивним правом, за яке законодавство передбачає кримінальну, адміністративну, цивільно-правову відповідальність. Чимало деконструктивних фікцій використовується з метою задоволення незаконного інтересу в тіньовій економіці, а також похідних від неї явищ (тіньової політики, корупції, організованої злочинності, економічної злочинності).

На відміну від презумпцій, фікції (як умовно реальні явища) незаперечні.

Преюдиції {лат. preajudicia) - виключення заперечення юридичної вірогідності факту, що був раз доведений судом або іншим юрисдикційним органом. Це означає, що обставини, які закріплені в рішенні суду або іншого юрисдикційного органу, можуть бути покладені в основу наступного рішення без їх повторного дослідження. Дія преюдиції не виявляється на стадії розслідування або розгляду юридичної справи, коли окремі факти досліджуються вперше, оскільки преюдиції не є способом доказування фактів. Лише тоді, коли суд або інший юрисдикційний орган у попередній справі вже встановив факти (після перевірки й оцінки їх) і закріпив у відповідному документі, вони вважаються преюдиціальними для наступної справи, що розглядається, тобто встановленими, істинними, які не потребують нового доказування. Наприклад, факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили у цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті ж особи.

Розрізняють адміністративні, кримінально-правові і кримінально- процесуальні преюдицїї, які застосовують залежно від їх значення для справи, що розглядається.

Правові преюдицїї, аксіоми, фікції виконують певну роль в організації, стабілізації і повноцінному функціонуванні правової системи суспільства.

§ 1. Реалізація норм права, її поняття та основні ознаки

Реалізація норм права - втілення правових норм і принципів у правомірній поведінці суб’єктів права, у їх практичній діяльності. Її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати норми права, що містяться в приписах законів та інших нормативно-правових актів, у судових прецедентах, нормативно- правових договорах та інших джерелах (формах) права означає добровільно втілити їх у життя - у суспільні відносини, поведінку громадян. Без реалізації (здійснення) право втрачає свій соціальний зміст і призначення. Ш. Монтеск’є писав: «Коли я вирушаю в яку-небудь країну, я перевіряю не те, чи гарні там закони, а те, як вони здійснюються, оскільки гарні закони зустрічаються скрізь»[58].

Ознаки реалізації норм права:

1) правомірність дій, тобто їх відповідність нормам права (неправомірні дії, вчинення правопорушення не можуть вважатися реалізацією норм права);

2) соціальна корисність дій - їх спрямованість на задоволення приватних і публічних потреб та інтересів суспільства і людини;

3) процедурний характер дій, регламентованість нормами права процесу (стадійності) діяльності суб’єктів права;

4) вольовий характер дій, тобто їх усвідомлення, находження аргументів на користь балансу між суб’єктивними інтересами і нормами; настанова на дії, що відповідають нормам і принципам права;

5) забезпеченість державою процесу і результату реалізації права.

Норми права втілюються в життя відповідно до їх призначення: логічні (класичні) норми діють безпосередньо, спеціалізовані (нетипові) норми (загальнозакріплені, установчі, прогностичні, декларативні, дефінітивні, темпоральні, тощо) - через системні зв’язки з логічними нормами в якості їх помічників у регулюванні суспільних відносин, поведінки людей.

§ 2. Форми і способи безпосередньої реалізації норм права

Поняття «реалізація права» охоплює кілька форм і способів впливу на поведінку суб’єктів права.

Класифікація форм реалізації норм права за складністю і спрямованістю дій суб’єкта:

• проста, безпосередня (без участі держави) - додержання, виконання, використання;

• складна, опосередкована (за участю держави) - застосування.

Способи безпосередньої реалізації норм права:

•додержання {заборон) - стримування від дій, заборонених

юридичними нормами, суворе додержання встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля в місті - 60 км за годину). Передбачає пасивну поведінку суб'єкта - незалежно від його бажання;

• виконання {обов’язків) - вчинення активних дій, що наказуються нормами права, в інтересах правомочної сторони, виконання обов'язків (наприклад, своєчасне заповнення і подання до податкової адміністрації декларації про доходи). Передбачає активну поведінку суб’єкта - незалежно від його бажання;

• використання {дозволів) - використання можливостей, наданих правовими нормами, здійснення суб’єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, використання права на вищу освіту). Передбачає як активну, так і пасивну поведінку.

Форми реалізації норм права залежно від юридичного забезпечення:

• через загальні правовідносини - реалізація норм права на загальних умовах безпосереднього наділення певних осіб суб’єктивними юридичними правами та обов’язками як учасників правовідносин. Тут не потрібні додаткові юридичні факти, крім наявності суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, що виникають на підставі норми права, загальної для всіх осіб, котрі підпадають під її дію (право громадян на судовий захист);

• через конкретні (індивідуальні) правовідносини - реалізація норм права, що потребує, крім загальних умов наділення певних осіб суб’єктивними юридичними правами й обов’язками як учасників правовідносин, ще й наявності конкретних юридичних фактів, котрі зазвичай мають індивідуалізований характер (конкретні правовідносини договору постачання передбачають, крім наявності суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, ще й додаткового юридичного факту - акту про постачання товару однією стороною іншій на умовах договору).

Форми реалізації норм права залежно від кількості суб’єктів:

• індивідуальна - самостійне здійснення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків без вступу у правовідносини з іншими суб’єктами (особиста участь у виборах);

• колективна - можливість реалізувати суб’єктивні права і юридичні обов’язки лише колективним шляхом (місцевий референдум може бути проведений за вимогою не менше половини народних депутатів від загальної кількості місцевої ради).

Форми реалізації норм права залежно від ступеня активності:

1) активна - суб’єкт права здійснює активні дії. Способами активних дій є використання дозволів (прав) або виконання обов’язків (участь у мітингах і демонстраціях та інші конституційні права);

2) пасивна - суб’єкт права утримується від здійснення певних дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Способом пасивних дій є дотримання заборон, а також використання дозволів (прав). Пасивна форма реалізації норм права властива також для дозвільних норм, що закріплюють фізичні й духовні права і свободи особи (право на життя, честь, гідність, особисту недоторканність, свободу світогляду тощо).

Форми реалізації норм права залежно від порядку реалізації:

1) добровільна - суб’єкт права самостійно і добровільно реалізує норми, що надають йому дозволи (права), покладають на нього обов’язки і заборони (тобто здійснюється трьома способами - дотриманням заборон, виконанням обов’язків і використанням дозволів (прав);

2) примусова - суб’єкт права здійснює покладені на нього обов’язки у примусовому порядку (тобто здійснюється одним способом - виконанням обов’язків, лише частково - дотриманням заборон).

Форми реалізації норм права залежно від визначеності у часі:

1) негайна (взяття під варту злочинця);

2) тривала строкова (обов’язок наймача квартири вносити оплату у визначений термін);

3) тривала безстрокова (обов’язок повнолітніх дітей утримувати своїх батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги).

§ 3. Застосування норм права як опосередкований спосіб правореалізації

Застосування норм права (правозастосовна діяльність) - владно-організаційна діяльність уповноважених державних органів, організацій і посадових осіб, яка здійснюється в процедурно-процесуальному порядку і полягає у реалізації норм права шляхом винесення юридичних рішень щодо конкретних суб’єктів з конкретних питань. З погляду формальної логіки, це підведення конкретного життєвого випадку під загальну правову норму і винесення на цій підставі акта застосування норм права. Застосування норм права є особливою (опосередкованою) формою правореалізації, а регулювання з допомогою акта застосування права є піднормативно-правовим.

Ознаки застосування норм права:

1) державно-владний характер, оскільки здійснюється зазвичай компетентним органом або посадовою особою, котрі наділені державно-управлінськими повноваженнями (президентом, головою обласної державної адміністрації та ін.) і повинні не виходити за їх межі;

2) індивідуалізований і конкретизований характер, оскільки являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права, тобто полягає у «прикладанні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин;

3) процесуальний характер, оскільки є не одноразовим актом, а процесом - офіційним порядком дій, що складається з низки послідовних стадій;

4) творчий, інтелектуальний характер, оскільки це завжди інтелектуальна діяльність компетентних суб'єктів. Для застосування норм права повинні свідомо проводити низку дій уповноважені органи, їх посадові і службові особи (судді, прокурори, нотаріуси та ін.);

5) здійснюється на основі норм права. При цьому розуміння норми права і конкретного випадку є одним і тим самим розумовим актом, результатом якого виступає конкретизуюча норма;

6) юридично оформлений характер - завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків - письмового), який називається актом застосування норм права, або правозастосовним актом;

7) забезпечувальний характер - забезпечується здійснення право- застосувальних актів третіми особами (наприклад, примусове виконання вироків судів (кримінальних покарань) - працівниками кримінально-виконавчої служби).

Якщо реалізація норм права (додержання, виконання і використання) пов’язана з діями громадян, громадських організацій, комерційних об’єднань (корпорацій), то застосування норм права здійснюється, як правило, державними органами і посадовими особами, а у певних ситуаціях - громадськими об’єднаннями.

Правозастосовна діяльність у передбачених законодавством випадках виступає необхідною правовою передумовою реалізації прав та обов’язків. Застосування норм права може стати етапом реалізації норм права (додержання, виконання, використання) або завершити реалізацію норм права, тобто має додатковий характер у механізмі реалізації норм права.

Громадяни не можуть бути суб’єктами застосування норм права, але можуть ініціювати правозастосовну діяльність (подати позовну заяву до суду). У разі якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу. На відміну від реалізації права, коли суб’єкт самостійно визначає свою поведінку відповідно до норм права, суб’єкт право- застосування впорядковує поведінку не свою, а сторонніх суб’єктів права (діє в «чужому інтересі»), організовує певні суспільні відносини через ухвалення індивідуальних формально обов’язкових рішень щодо персоніфікованих суб’єктів.

§ 4. Підстави, форми і функції застосування норм права

Підстави застосування норм права:

1) неможливість безпосередньо, без допомоги владних структур, реалізувати свої права (право на навчання; право на нарахування і виплату пенсії);

2) необхідність вирішити спір про право (у майнових відносинах, при оподаткуванні), коли сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або міру суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (розподіл майна між подружжям, вирішення спорів між учасниками цивільного договору);

3) необхідність вдатися до примусових заходів, визначити міру юридичної відповідальності у разі вчинення правопорушень, невиконання обов’язків, перешкоджання у здійсненні прав (стягнення штрафу, конфіскація майна).

4) необхідність офіційно встановити наявність чи відсутність юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу).

5) необхідність здійснити виконавчо-розпорядчу діяльність органів держави і органів місцевого самоврядування - вирішення кадрових питань (зарахування до штату, підвищення на посаді), організація або ліквідація структурних ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень, нагородження, присвоєння звань, почесних посад тощо;

6) необхідність установити статус суб’єкта права (реєстрація уповноваженим органом громадських, державних і комерційних об’єднань);

7) необхідність вирішити організаційні питання (ухвалення постанови парламенту про порядок висвітлення роботи сесії та ін.) тощо.

Форми правозастосовної діяльності:

• оперативно-виконавська - владна оперативна розпорядча діяльність державних органів з виконання приписів правових норм, зокрема, здійснення адміністративних послуг, з метою позитивного впливу на суспільні відносини (видача свідоцтва про реєстрацію шлюбу; рішення про будівництво промислового об’єкта; нарахування та виплата пенсії);

• правоохоронна - владна діяльність державних органів і окремих недержавних інститутів з охорони норм права від будь-яких порушень, прав і свобод людини, законності і правопорядку (нагляд за додержанням законів, попередження правопорушення; здійснення охоронних повноважень посадовими особами з моменту складання процесуальних документів з фактом правопорушення тощо);

• правозахисна - владна діяльність уповноважених органів (передусім правосудна діяльність загальних і спеціалізованих судів) і окремих недержавних інститутів щодо винесення рішень з питань відновлення (компенсації) прав, покарання правопорушників, чим здійснюється захист прав і свобод постраждало! особи, суспільства і самого правопорушника від зазіхань з боку інших учасників провадження у справі про правопорушення (тобто забезпечується недоторканність усіх учасників судового провадження - правопорушника, потерпілого, свідків тощо).

Функції застосування норм права (що виходять з природи право- застосування):

• індивідуального правового регулювання - видання конкретизованих та індивідуалізованих владних приписів (у вироку суду на основі норми права правопорушнику встановлюється конкретна міра покарання);

• правового забезпечення - забезпечує видання індивідуалізованих владних приписів дотримання, виконання і використання норм права, слугує способом організації фактичної поведінки з реалізації права (винесення вироку у кримінальній справі є виконанням норми кримінального права).

У кожному випадку застосовується норма права в цілому, а не окремі її структурні елементи.

§ 5. Основні вимоги правильного застосування норм права

Основні вимоги правильного застосування норм права - система правил (принципів і норм), що підлягають виконанню в процесі правозастосовної діяльності.

Основні вимоги правильного застосування норм права:

1. Правова законність - належне додержання юридичної підстави справи:

а) засновувати рішення справи на конкретній нормі права чи сукупності норм, які прямо стосуються справи;

б) діяти в межах своєї компетенції; не виходити за межі повноважень, передбачених законом; в) не ухилятися від застосування норми, коли виникають обставини, передбачені нею; не припиняти дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам та ін.) або під впливом особи (органу), що не уповноважена на те законом; г) діяти відповідно до встановленої процедури і дотримуватися форми правозастосовного акта, що передбачена законом (акт повинен мати належні реквізити).

2. Обґрунтованість - всебічне і повне дослідження всіх фактичних обставин справи: а) виявляти всі факти, що стосуються справи; б) ретельно і неупереджено (об’єктивно) вивчати факти, встановлювати їх вірогідність, доводити їх відповідно до процедури, передбаченої процесуальним законом; в) відкидати всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільність - вибір оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації: а) у межах змісту норми вибирати рішення, яке найповніше і найправильніше відображає зміст закону і досягає мети; б) враховувати, що норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації і діяти у відповідності з конкретними життєвими умовами місця і часу вирішення справи, її індивідуальними особливостями; в) зважати на соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність «духу» права, однак не приймати рішення, яке суперечить закону (contra legem) або в обхід закону (praeter legem).

4. Справедливість - відповідність між діянням і винесеним рішенням у справі: а) неупереджено (об’єктивно) ставитися до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній до остаточного рішення; б) приймати рішення, що узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, із власними моральними переконаннями та суспільства в цілому - у тому випадку, коли законом передбачені різні варіанти вирішення (тобто коли встановлені відносно визначені й альтернативні санкції).

Дотримання вимог правильного застосування права має істотне значення для зміцнення правопорядку, надійності права і стабільності правової системи суспільства.

§ 6. Основні стадії застосування норм права

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку (процесу) є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і надання квитанції). Інша справа - складний процес застосування права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу України).

Складний порядок застосування права зазвичай становлять три основні стадії (поділ на зазначені стадії є умовним, оскільки на практиці вони збігаються):

1. Встановлення фактичних обставин справи - встановлюються головні факти (факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов’язково ті й у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі. Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення в справі - інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов’язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості і повноті.

Фактичні обставини справи встановлюються за допомогою юридичних доказів (письмових і речових; прямих і непрямих; первісних і похідних; достовірних і недостовірних; припустимих і неприпустимих; таких, що мають і не мають юридичної сили; доброякісних і недоброякісних; таких, що викривають і виправдовують). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них - документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти обов’язково засвідчуються (наприклад, протокол про предмети, виявлені під час обшуку, має бути підписаний понятими). Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, і документів, що складаються правозастосовними органами, оформлюється юридична справа як сукупність документів, певним чином оформлених та розміщених.

Фактичні обставини справи встановлюються через доказування - логічно послідовну творчу діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо зібрання, дослідження та оцінки певних документів про обставини, які необхідно встановити для правильного вирішення юридичної справи. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права. У процесі доказування використовуються презумпції і преюдиції, які відповідно до законодавства не мають потреб в доказуванні. Законодавство фіксує, які обставини потребують доказування, а які - ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними способами (наприклад, експертизою). Остаточне оцінювання доказу завжди є справою правозастосувача.

При оцінюванні представлених доказів суддя має досягти такого ступеня «внутрішнього переконання», який би був необхідним і достатнім для ухвалення рішення.

2. Встановлення юридичної основи справи (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин) - правова оцінка всієї сукупності обставин справи шляхом співвіднесення певного випадку з певними юридичними нормами. Юридична кваліфікація фактичних обставин передбачає: а) відшукування галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми (закріплена у нормативно-правовому приписі), яка може бути застосована до цього випадку; б) перевірка відповідності тексту норми офіційному її викладу (не слід шукати норму в неофіційних текстах і не можна посилатися на них); в) аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі та за колом осіб, тобто встановлення меж її дії; г) визначення юридичної сили джерел (форм) права, що застосовуються; вирішення колізій норм при виявленні суперечностей або розбіжностей їх змісту у чинних актах; ґ) аналіз норми щодо необхідності тлумачення її змісту.

Тлумачення (з’ясування) є неодмінним елементом правозастосовної діяльності: а) необхідно перевірити, чи є офіційне тлумачення норми права, що зафіксована в нормативно-правовому приписі, і за наявності - обов’язково його врахувати; б) недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення; правозастосувач повинен сам тлумачити норму права, з’ясовувати її зміст, оцінювати відповідність фактичних обставин її змісту, бо без тлумачення її не можна застосовувати, оскільки норма права має загальний характер і в кожному конкретному випадку важливо встановити, чи охоплюється цей випадок її дією. До того ж, не кожна норма права викладена в нормативно-правових приписах чітко.

Отже, застосування норм права відбувається за допомогою «кидання погляду» то на норму, то на ситуацію; також за допомогою позачергового переходу від аргументації, яка використовується в ситуації, до аргументації, яка стосується норми. Такий перехід завжди є спробою інтерпретації норми, спробою скоригувати відповідно до обставин її зміст, щоб забезпечити справедливе рішення.

3. Прийняття рішення та його документальне оформлення у правозастосовному акті - складається з таких завершальних частин нравозастосовного процесу: а) підготовка проекту правозастосовного акта відповідно до вимог правозастосовної техніки; б) формування та фіксація в цьому проекті державновладного індивідуального припису (рішення), що є діяльністю, у процесі якої конкретні факти (мале посилання) підводяться під дію відповідної норми права (велике посилання); в) перевірка відповідності підготовленого проекту чинним джерелам права; г) прийняття та підписання правозастосовного акта; ґ) доведення змісту прийнятого індивідуального рішення, зафіксованого в правозастосовному акті, до адресата.

Індивідуальне рішення, оформлене в правозастосовному акті, завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, одруження, розлучення подружжя, усиновлення дитини). Зазвичай рішення, що прийняте в результаті здійснення складного процесу застосування права та породжує чи змінює конкретні правовідносини, потребує ще однієї стадії, без якої не відбудеться соціального результату.

4. Виконання ухваленого рішення уповноваженими органами - державними органами, державними та іншими організаціями, громадянами. Це стадія фактичної діяльності, «роботи» правовиконавчих органів (наприклад, примусове виконання судових рішень державними виконавцями як представниками влади). На жаль, нерідко ухвалені судами чи виконавчими органами рішення залишаються на папері, що є ущемленням прав і законних інтересів громадян. Виконання чи невиконання правозастосовних рішень в більшості випадків залежить від якості самого рішення, його відповідності закону і доцільності, можливості досягти реальної мети. Правозастосувач повинен нести персональну відповідальність за використання тих правових можливостей (засобів), які необхідні задля того, щоб правовиконавчі органи виявили активність у їх здійсненні.

Отже, державно-владне рішення, що є результатом правозастосування, виконує подвійну правову функцію: 1) юридичної констатації - визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за певною особою або констатації у цій події факту правопорушення; 2) нового юридичного обов’язку - після ухвалення рішення необхідна додаткова діяльність, новий обов’язок компетентних органів щодо виконання рішення. Колишні правовідносини припиняються або змінюються, і виникають нові.

Усі зазначені дії є головними вимогами застосування норм права і слугують одній меті - правильній кваліфікації фактів, а значить - зміцненню законності і правопорядку.

§ 7. Акти застосування норм права, їх ознаки та види

Акти застосування норм права (правозастосовні акти) - індивідуальні правові акти-волевиявлення (рішення) уповноваженого компетентного державного органу або посадової особи, які на основі юридичних норм установлюють (змінюють, припиняють) права і обов’язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення.

Ознаки актів застосування норм права:

1) є результатами вирішення юридичних справ і підсумками процесу застосування норм права;

2) приймаються на основі нормативно-правового акта або інших джерел (форм) права і спираються на конкретну норму (норми) права, тобто є законними і обґрунтованими;

3) виходять від компетентних органів держави, їх посадових осіб або уповноважених на це законом органів місцевого самоврядування чи громадських об’єднань і являють собою категоричні, офіційно-владні, обов’язкові для виконання веління, які охороняються примусовою силою держави;

4) адресуються чітко визначеним суб’єктам, тобто є засобами індивідуальної правової регламентації суспільних відносин;

5) поширюють норми права на конкретні юридичні ситуації (виключається поширення на подібні випадки); вичерпують себе одноразовим застосуванням, тобто розраховані на один раз, однак можуть породжувати правові стани, що набувають тривалості (рішення про сплату аліментів);

6) мають певну встановлену законом форму документа (наказ, рішення, вирок, ухвала, розпорядження), якщо це письмові акти (а їх більшість); крім назви за формою, містять інші чітко позначені реквізити: заголовок, дата та місце видання; назва органів або посадових осіб, котрі їх видали; підписи, дати; мають сувору структуру;

7) можуть бути оскаржені чи опротестовані будь-ким із зацікавлених осіб у передбаченому законом порядку.

Акти застосування норм права - найпоширеніші види правових актів. Вони входять до системи правових форм управління суспільством: організовують діяльність у різних його сферах, служать дієвим засобом охорони та захисту прав і свобод громадян (нарахування пенсіонеру пенсії; вирок суду в конкретній кримінальній справі та ін.).

Акти застосування норм права зближує з нормативно-правовими актами те, що вони мають юридичну силу, державно-владний обов’язковий характер. Як і нормативно-правові, правозастосовні акти можуть виходити від тих самих органів і посадових осіб - президента, уряду, міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування (наприклад, укази президента можуть бути нормативними й індивідуальними).

Відмінність правозастосовних актів від нормативно-правових: 1) приймаються на основі нормативно-правового акта; 2) є персоніфікованими (індивідуальними); 3) поширюють норму права на конкретний випадок (є одноразовими); 4) містять у собі обов’язок підкоритися - виконати сформульоване у справі рішення; 5) не мають зворотної сили в часі.

Види актів застосування норм права:

За формою зовнішнього вираження: 1) письмові (таких більшість) - акти-документи, можуть бути, як мінімум, двох видів: а) окремі документи (вирок суду); б) резолюції на матеріалах справи (затвердження прокурором обвинувального рішення); 2) усні — акти-слова (виклик понятих); 3) конклюдентні - акти-дії або фізичнодіяльнісні акти (застосування працівником міліції табельної зброї); 4) знакові - акти- символи (дорожні знаки, знаки світлофора на переході вулиці, звукові та світлові сигнали на водному і залізничному транспорті). Усі вони несуть в собі конкретні владні приписи, обов’язкові для виконання.

За юридичними наслідками: 1) правоконстатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про смерть); 2) правовідновлювальні (відновлення на посаді); 3) правозмінні (заміна арешту підслідного на підписку про невиїзд); 4) правоприпиняючі (протест прокурора з приводу незаконного виселення громадянина Н.).

За способом прийняття: колегіальні; одноосібні.

За сферою дії: у часі, у просторі, за колом осіб.

За суб'єктами прийняття: акти парламенту; акти глави держави; акти виконавчих органів влади; акти органів місцевого самоврядування; акти контрольно-наглядових органів; рішення загальних судів; акти господарських судів; акти нотаріату; акти керівників підприємств, військових частин та ін.

За юридичною формою: вироки, накази, ухвали, протести, подання, попередження, розпорядження, рішення тощо. Особливе місце серед цих актів займають вироки й інші рішення судових органів, прийняті ними при розгляді кримінальних, цивільних або адміністративних справ.

За функціями у правовому регулюванні (або функціями права): 1) регулятивні - офіційно підтверджують або визначають права й обов’язки сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм (свідоцтво про реєстрацію шлюбу); 2) охоронні - офіційно попереджають конфлікти і суперечки, застосовують попереджальні заходи примусу (відсторонення водія від управління транспортним засобом за наявності підстав вважати, що він перебуває у стані сп’яніння); 3) захисні - встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції захисних норм, відновлюють порушене право (квитанція про сплату штрафу, рішення про сплату аліментів).

За галузевою належністю: конституційно-правові, кримінально- правові, адміністративно-правові, цивільно-правові та ін. (окрім процесуальних).

За значенням у юридичному процесі: основні, що містять остаточне рішення у справі (вирок, рішення суду); допоміжні, що забезпечують прийняття основних актів (постанова про порушення кримінальної справи).

За характером індивідуальних приписів: уповноважувальні (дозволяючі), зобов’язувальні, забороняючі.

§ 8. Правозастосовна техніка

Правозастосовна техніка - вид юридичної техніки, що визначає специфіку юридично-технічної будови актів правозастосування за допомогою уніфікованих правил і прийомів розгляду юридичних справ (тактики і методики, доказів і доведення), набору сучасних технічних засобів (у тому числі комп’ютерної техніки), стандартів діловодства та спрямована на забезпечення законності і обґрунтованості винесених юридичних рішень.

Ознаки правозастосовної техніки:

1) є комплексом уніфікованих правил і прийомів розгляду юридичних справ (тактики і методики, доказів і доведення), що є похідними і залежними від нормотворчої техніки;

2) визначається компетенцією суб’єктів правозастосування щодо використання цих правил і прийомів, забезпечення процесу індивідуалізації та конкретизації нормативних положень; уміння обирати оптимальну композицію (будову) правозастосовного акта;

3) передбачає наявність у правозастосувача сучасних технічних засобів (у тому числі комп’ютерної техніки), а також його володіння стандартами діловодства;

4) виключає помилки при складанні правозастосовних актів, оскільки кожна помилка позначається на долі людини (підсудного, підслідного, підозрюваного чи просто клієнта);

5) забезпечується різноманітними організаційними і нормативно- правовими засобами;

6) відображає особливості процесу правозастосування;

7) впливає на дієвість правового регулювання, на створення умов для реалізації суб’єктами прав і обов’язків, їх правового статусу.

Завдання правозастосовної техніки: формування єдиної системи організації підготовки правозастосовних актів; розроблення правил створення конкретних видів правозастосовних актів; повне якісне та оптимальне перетворення акта-волевиявлення на акт-документ; передбачення можливих колізій та прогалин; прогнозування наслідків правозастосування.

Види правозастосовної техніки: слідча, прокурорська, нотаріальна, адвокатська та ін.

Вимоги до правозастосувача при складанні акта: знання принципів і атрибутів діловодства, особливостей композиційного розміщення структурних частин правозастосовного акта; дотримання логічної послідовності у викладенні всіх його елементів; чіткість у формулюваннях акта з метою уникнення різночитання і попередження помилок, пов’язаних з ним при його виконанні; уміння ефективно використовувати стандарти документації, аудіо та відеозапису; володіння юридичною мовою право- застосовних актів. Адже офіційні документи, укладені правозастосувачем, породжують певні правові наслідки, утворюють юридичний стан та спрямовані на регулювання конкретних суспільних відносин.

Вимоги до реквізитів правозастосовного акта: назва органу, що застосовує право; прізвище відповідальної особи (якщо орган колегіальний, то вказується його склад); прізвища осіб, що беруть участь у розгляді справи (якщо ця участь є обов’язковою).

Вимоги до змісту правозастосовного акта: опис діяння, що стало предметом розгляду: наведення доказів вчинення діяння конкретною людиною. Так, слідчий у процесі розслідування справи стикається з різними сферами життя (торгівлею, промисловістю, наукою тощо), знайомиться з професійною (неюридичною) термінологією, і при включенні таких термінів до тексту обвинувального вироку, щоб точніше передати суть справи, змушений іноді вдаватися до пояснення (але не надмірного) окремих понять, явищ, процесів. У тексті документів слід навести й норми законодавства. Прокурор, наприклад, повинен вільно володіти актами прокурорського реагування залежно від їх характеру, ступеня небезпеки, а також реагування на виявлені обставини, що виключають обвинувачення (протест, ухвала, розпорядження, постанова).

Будова (композиція) правозастосовних актів, що є зовнішньою організацією їх тексту, залежить від змісту, характеру, призначення актів. Вона може відрізнятися значною своєрідністю залежно від компетенції суб’єкта застосування і виду акта. Специфічність судової, слідчої, прокурорської діяльності відображається на їх техніці, зокрема композиції актів.

Зазвичай (але не без винятків) будова (композиція) тексту право- застосовних актів складається з таких частин:

1) вступна - назва акта; назва органу, який його видає; місце і час його винесення; учасники справи та особи, на яких поширюється акт; кілька слів щодо змісту (теми) питання;

2) мотивувальна - опис встановлених у справі юридично значущих фактів з посиланнями на джерела, що підтверджують докази; аналіз доказів; їх оцінка; юридична кваліфікація фактів; обґрунтування вибору правової норми, яка реалізується;

3) результативна - виклад актів владного рішення (основних і додаткових приписів) індивідуального характеру з указівкою взаємних прав і обов’язків суб’єктів, що можуть (повинні) реалізувати норму права. Згідно зі ст.ст. 333-335 КПК України вирок суду має складатися з трьох частин - вступної, мотивувальної, результативної.

Хоч юридична сила правозастосовних актів має похідний характер від юридичної сили нормативно-правових актів, однак похідна властивість не позбавляє їх владної можливості породжувати юридично значущі наслідки - спричиняти виникнення, зміну або припинення правовідносин.

§ 9. Прогалини в законодавстві та способи їх подолання. Аналогія закону. Аналогія права. Субсидіарне застосування норм права

Прогалини у законодавстві - повна або часткова відсутність (пропуск) необхідних юридичних норм у чинних законодавчих актах, якими, виходячи з принципів права, мають бути врегульовані певні суспільні відносини.

Причини виникнення прогалин у законодавстві:

1) невміння відобразити в нормативних актах усе різноманіття сучасних життєвих ситуацій, що потребують правового регулювання і можуть бути врегульовані правом;

2) відставання нормотворчості від розвитку суспільних відносин як наслідок невміння передбачити появу нових життєвих ситуацій;

3) наявність деформацій у процесі нормотворчості, спричинених, наприклад, лобіюванням голосування в парламенті в інтересах певних бізнесових груп;

4) технічні помилки законодавця, допущені при розробці нормативних актів та застосуванні прийомів юридичної техніки.

Прогалини в законодавстві виникають зазвичай там, де існує: а) неповнота правових норм; б) суперечність норм однакової юридичної сили, коли одна з них «знищує» іншу; в) повна відсутність правової норми[59].

Види прогалин в законодавстві за часом виникнення: первинні - виявляються у момент видання нормативного акта; вторинні - виникають після видання нормативно-правового акта у зв’язку з появою нових суспільних відносин або в результаті виникнення потреби врегулюванні явищ і процесів, які раніше не викликали необхідності регламентації.

Способи переборення прогалин в законодавстві:

Усунення - відбувається через нормотворчу діяльність шляхом внесення змін і доповнень у закони, видання нових, досконаліших юридичних актів чи створення юридичного прецеденту, або укладання нормативного договору.

Подолання - здійснюється в процесі правозастосовної діяльності за допомогою аналогії закону й аналогії права, а також субсидіарного застосування права (міжгалузевої аналогії).

За наявності прогалин у законодавстві, законодавець пропонує правозастосувачу різну поведінку:

1) у галузі кримінального законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення аналогія не допускається. У цьому разі правозастосувач має керуватися принципом, відомим ще з часів римського права: «Немає злочину і немає вини, немає покарання і немає стягнення, якщо немає закону»;

2) у галузі цивільного, сімейного, трудового законодавства прогалини переборюються такими способами: аналогія закону; аналогія права; субсидіарне застосування норм права (міжгалузева аналогія).

Аналогія закону - застосування до неврегульованих суспільних відносин правової норми, яка регулює подібні суспільні відносини і міститься в приписах (положеннях) законодавчих актів. Аналогія виключається, якщо вона прямо заборонена законом або закон пов’язує настання юридичних наслідків з наявністю конкретних норм.

Аналогія права - застосування до суспільних відносин, не врегульованих нормативно-правовими актами, принципів права, загальних засад і змісту законодавства («духу» права). Це означає використання таких принципів права, як справедливість, гуманізм, рівність перед законом і судом, відповідальність за вину тощо, які закріплені в конституції держави або в законах, у їх загальних положеннях. У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) і ч. 9 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Черговість застосування аналогії закону і аналогії права передбачена законодавцем у п. 7 ст. 8 ЦПК України: якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

При вирішенні справи за аналогією необхідно додержуватися таких умов:

1) аналогія допустима лише за умови повної відсутності або неповноти правових норм, їх нечіткості, суперечливості;

2) суспільні відносини, до яких застосовується рішення за аналогією, повинні бути врегульовані хоча б у загальній формі, тобто перебувати у сфері правового регулювання;

3) наявність подібності (аналогії) аналізованих обставин і обставин, передбачених наявною нормою, повинна бути в істотних, юридично рівнозначних ознаках; розбіжність - у деталях, у неістотному;

4) пошук норми, яка регулює аналогічний випадок, має здійснюватися спочатку в актах тієї самої галузі права, у разі відсутності такої - в іншій галузі та у законодавстві в цілому;

5) вироблене в ході використання аналогії правове рішення не повинно суперечити дії приписів закону, його меті;

6) обов’язково має бути вмотивоване пояснення причин застосування рішення за аналогією до даного випадку.

Субсидіарне застосування норм права {лат. subsidium - допомога, підтримка, захист; subsidiarius - допоміжний) - вирішення справи або окремого юридичного питання за відсутності норми в певній галузі права відбувається за допомогою додаткового використання

норм іншої спорідненої галузі права (міжгалузева аналогія). Наприклад, у ст. 8 Сімейного кодексу субсидіарність виражається в такому: майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами, які не врегульовані Сімейним кодексом, регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. У ст. 12 Сімейного кодексу також закріплюється необхідність використання правозастосувачем приписів Цивільного кодексу при визначенні строків, установлених у Сімейному кодексі. Тут міжгалузева аналогія не забороняється.

Потрібно знати, що в деяких галузях права субсидіарне застосування норм цивільного права скасовано самим законодавцем, а в інших випадках, незважаючи на відсутність прямої заборони в законодавстві, воно припустиме. Так, до норм власне трудового, сімейного, екологічного права загальні положення цивільного права в порядку субсидіарності не можна застосовувати. Субсидіарне застосування можливе лише до правових норм, включених як додаткові до приписів законодавчих актів про сімейні, трудові і деякі інші відносини.

Практика свідчить, що регулювання суспільних відносин будь- якою галуззю права здійснюється здебільшого лише власними галузевими засобами. Субсидіарне застосування норм права є винятком із загального правила.

§ 10. Колізії в законодавстві, способи їх переборення. Нормативно-правова конкуренція і типові способи Ті вирішення

Юридичні колізії - це загальний термін, яким визначаються формальні суперечності або розбіжності усередині юридичної системи держави, що породжені уповноваженими суб’єктами нормотворчості, правозастосування, правотлумачення та заважають злагодженому її функціонуванню. Це такі суперечності або розбіжності: між різними нормативно-правовими актами, між нормативно-правовим актом і нормативно-правовим договором (колізії в нормотворчості); між різними правозастосовними актами, між нормативно-правовими та правозастосовними актами (колізії в правозастосуванні); між різними актами тлумачення норм права, між нормативно-правовими актами і актами тлумачення норм права, між правозастосовними актами й актами тлумачення {колізії в правотлумаченнї). Колізії (суперечності) можуть виникати «на стику» національного і міжнародного права, причинами яких є: недодержання загальноприйнятих принципів міжнародного права; відмова реально привести національне законодавство у відповідність з міжнародними стандартами в галузі прав людини; невиконання актів міждержавних об’єднань; ухвалення національних am i в усупереч нормам міжнародного права; неправильне тлумачення міжнародно-правових актів; ігнорування критерію конституційності. Різновидом юридичних колізій є колізії в законодавстві.

Колізії в законодавстві - суперечності або розбіжності між нормами права, закріпленими у приписах нормативно-правових актів, що регулюють однакові правові відносини і виявляються в процесі їх застосування компетентними органами і уповноваженими посадовими особами.

Ознаки колізій у законодавстві:

1) виникають тільки між нормами права, закріпленими в законодавстві; не можуть утворюватися між нормами, вираженими в інших формах права, а також між нормою права й актом її тлумачення, між актами тлумачення;

2) виникають з приводу регулювання однакових фактичних обставин;

3) утворюються тільки у випадку різного регулювання однакових фактичних обставин принаймні двома нормами права.

Норми нечинного юридичного акта (тобто фактично або формально скасованого, який при цьому не має переживаючої дії чи зворотної сили) не можуть вступати в колізію з чинними нормами.

Причини колізій у законодавстві: економічна нестабільність у державі; політичні кризи; порушення принципу поділу влади і системи «стримувань і противаг»; вихід органів держави за межі своїх повноважень та втручання в компетенцію один одного; девальвація суспільних інститутів; недосконалість законів; відсутність в окремих сферах законодавчої практики планування видання нормативних актів та їх систематизації; судові помилки; довільне тлумачення Конституції та інших нормативно-правових актів тощо.

Способи переборення колізій в законодавстві:

• попередження - застосовується на стадії підготовки, ухвалення і введення в дію законів. Превентивні заходи щодо виникнення колізій: 1) прогнозування та планування нормотворчої діяльності; 2) вдосконалення законодавчої техніки; 3) проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів (узгодження їх з системою чинних актів); 4) систематизація законодавства;

• усунення - повне звільнення від колізій у процесі законодавчої діяльності, їх ліквідація. Способи усунення колізій: 1) скасування одного (або кількох) колізійних актів; 2) внесення змін у нормативно-правовий акт; 3) прийняття нової норми (або нормативно-правового акта); 4) судовий розгляд (визнання судом - Конституційним судом та адміністративними судами - нормативного акта таким, що не відповідає акту вищої юридичної сили);

• подолання - тимчасове вирішення колізій із застосуванням визначеної правової норми, проте без остаточного зняття суперечностей між ними (колізія між нормами не зникає). Способи подолання колізій:

1) використання колізійних норм (норм-арбітрів);

2) тлумачення законодавчих актів, особливо коли вибір між нормами неможливо зробити на підставі колізійних норм;

3) застосування загальних правил подолання колізій: темпоральної (часової), ієрархічної (субординаційної), змістової, змішаної.

Види колізій в законодавстві і загальні правила їх подолання:

1. Темпоральна (часова) колізія - виникає внаслідок введення в дію в різний час двох і більше нормативних актів одного рівня з того ж самого питання, які мають розбіжності (колізія між законом і законом, указом і указом та ін.). Для її подолання необхідно керуватися принципом: наступний акт одного рівня з того ж самого питання скасовує дію актів попередніх. Винятком є норми: 1) про зворотну силу закону; 2) про переживання закону;

2. Ієрархічна (субординаційна) колізія - виникає унаслідок введення в дію суперечних один одному нормативно-правових актів з того ж самого питання різними ієрархічно супідрядними державними органами. Правилом подолання цієї колізії слугує принцип: у разі розбіжностей нормативно-правових актів з того ж самого питання застосовуються норми того акта, що має більш високу юридичну силу;

3. Змістовна (сутнісна) колізія - виникає внаслідок введення в дію загальних і спеціальних (виняткових) актів, коли норма одного акта суперечить нормі іншого акта через частковий збіг обсягів їх регулювання, викликаний специфікою суспільних відносин. Для подолання цієї колізії необхідно керуватись принципом: норма спеціального (виняткового) акта скасовує дію норми загального акта, за умови, що спеціальний акт формально не відмінений.

Можливі змішані колізії двох видів: 1) збіг темпоральної і змістовної колізій, що виникає внаслідок введення в дію загальної норми пізніше від спеціальної тим самим державним органом; 2) збіг ієрархічної і змістовної колізій, що виникає внаслідок введення в дію загальної і спеціальної (або виняткової) норм, які містяться в актах різної юридичної сили, за умови, що нижчий за ієрархією орган уповноважений видавати спеціальні (або виняткові) норми. Правила подолання змішаних колізій - керуватись принципом: спеціальна норма має перевагу перед загальною, яка введена в дію після неї. Якщо нижчий за ієрархією орган не уповноважений видавати спеціальні (або виняткові) норми, діє загальна норма.

Варто враховувати й наявність нормативно-правової конкуренції, яка полягає в синхронній дії приписів кількох нормативно- правових актів, що регулюють однорідні суспільні відносини.

Типові конкуренції між приписами актів різної юридичної сили та типові способи їх вирішення:

а) між приписами конституції й інших нормативно-правових актів - перевагу мають приписи конституції як основного закону вищої юридичної сили, прямої дії, застосовуваної на всій території держави;

б) між приписами законів і підзаконних актів - перевагу мають приписи законів як нормативно-правових актів, що наділені верховенством і вищою юридичною силою;

в) між приписами нормативно-правових актів федерації і суб’єктів федерації; між приписами актів унітарної держави і її автономних утворень - перевагу мають приписи загальнодержавних актів;

г) між приписами нормативно-правових актів і міжнародних договорів, ратифікованих парламентом,- перевагу мають приписи міжнародних договорів.

Певні колізійні ситуації в законодавстві України та конкуренції між приписами нормативно-правових актів можуть припинити своє існування разом з ухваленням Закону України «Про нормативно- правові акти».

§ 1. Поняття та об’єктивна необхідність тлумачення норм права

Тлумачення норм права (інтерпретація норм права) - інтелектуально-вольова пізнавальна діяльність, що полягає у встановленні точного змісту (смислу) норм права і здійснюється за допомогою певних способів (прийомів) з метою правильного їх застосування та безпосередньої реалізації[60].

Етапи правотлумачної діяльності:

а) з ’ясування - розкриття змісту правових норм (їх окремих елементів) «для себе» з метою їх правильної реалізації і застосування (воно не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора і не має зовнішніх форм вираження: у «волі» інтерпретатора відбувається об’єднання «волі законодавця» і «волі закону»);

б) роз’яснення - розкриття змісту правових норм (їх окремих елементів) «для інших» з метою усунення неясності в його розумінні і забезпечення правильного застосування щодо тих обставин, на які вони розраховані. Іноді для правильного вирішення конкретної справи буває достатньо усвідомити зміст закону.

Структурні елементи системи тлумачення норм права:

1) об’єкт тлумачення - норма права, що виражена в приписах законів і підзаконних актів, нормативних договорів та інших форм права, а також у правоположеннях проектів нормативно- правових актів, які підготовлені до прийняття;

2) суб’єкт тлумачення - органи держави, посадові особи, громадські організації, окремі громадяни;

3) предмет тлумачення - зміст (смисл) тексту юридичного акта в цілому або його частини (статті, пункту, абзацу);

4) мета тлумачення - правильне й однакове розуміння норм права та правильне й однакове застосування і реалізація норм права.

Тлумачити норми права можуть усі, але лише тлумачна діяльність уповноважених суб’єктів права є правовою формою здійснення функцій держави разом з нормотворчою, правозастосовною, правоохоронною, контрольно-наглядовою тощо. У деяких уповноважених органів (наприклад, у Конституційного Суду України) тлумачення норм права є провідною функцією.

Тлумачення необхідне в процесах:

1) нормотворчості- при виробленні нових правових приписів відбувається значеннєве зіставлення з приписами чинних актів;

2) систематизації нормативно-правових актів - створенні зводів законів, зібрань і довідників із законодавства, обліку нормативних актів;

3) безпосередньої реалізації права - при укладанні угод і договорів господарюючими структурами, діяльності громадських організацій і громадян;

4) застосування правових норм судами, органами прокуратури, арбітражу, іншими державними органами;

5) імплементації норм міжнародного права в систему національного законодавства (імплементаційне тлумачення).

Об’єктивна необхідність тлумачення права зумовлена такими обставинами:

1) абстрактна (загальна) форма викладення норми права, її невідповідність конкретним, фактичним обставинам життя. Викладена в нормативних актах узагальнююча модель правової поведінки потребує її конкретизації у певному випадку, тобто суб’єкт права після осмислення норми права мусить знайти те конкретне, що закладалося в неї суб’єктом нормотворчості, інакше він не зможе змоделювати свою майбутню поведінку;

2) системність викладення норм права, що потребує розкриття обсягу змісту норми права у зв’язку з нормами, закріпленими в приписах цього ж нормативного акта чи інших актів. Особливо така потреба виникає за відсильного чи бланкетного способів викладення норм права, коли їх зміст не збігається з текстом припису нормативного акта;

3) складність та невизначеність термінів, що виражають спеціальні юридичні поняття. Термін: а) може бути вужчим або ширшим за юридичне поняття; виражатися різними словами («зобов’язаний», «випливає», «слід» та ін.); б) може містити правові застереження[61], що змінюють обсяг норм права («як правило», «за винятком», «як мінімум», «окрім випадків», «при необхідності», «маючи на увазі», «незалежно від того»); в) може містити оцінювальні поняття і визначення («тяжкі наслідки», «малозначущі діяння», «великі розміри»). У такому разі потрібний пошук змісту правового поняття, яке не знайшло адекватного терміна в нормативно-правовому акті. Завдяки тлумаченню осягається ступінь відповідності вжитого терміна змісту правового поняття;

4) прогалини і колізії в нормативно-правових актах. Це спостерігається у випадках неповного охоплення юридичними нормами фактичних умов життя або наявності суперечностей між нормами різних нормативних актів. Офіційне тлумачення дає можливість заповнити прогалини та подолати колізії;

5) зміни в розвитку суспільних відносин, коли затребуваною стає вимога з’ясувати волю законодавця не на момент видання норми права, а відповідно до сучасних умов.

Тлумачення права не містить (і не повинно містити) норм права. Воно є актом пізнання, встановлення того, що вже має юридичну силу. Проте тлумачення (правороз’яснювальний судовий прецедент) може стати актом творення нової норми права.

Зазвичай тлумачення норм права не має самостійного значення у відриві від норми чи акта і цілком розділяє її/його долю: зі скасуванням (зміною) норми або акта скасовується (змінюється) її/його тлумачення.

Важливим конструктивним правилом тлумача (інтерпретатора) є таке: чим недосконаліший закон, тим досконалішим, точнішим, тоншим має бути його роз’яснення.

§ 2. Способи тлумачення норм права

Способи тлумачення норм права-сукупність однорідних прийомів та засобів, за допомогою яких установлюється зміст юридичних норм, об’єктивованих у нормативно-правових приписах відповідних джерел (форм) права.

Основні способи тлумачення норм права:

1. Граматичний (філологічний, лексичний, текстовий) - з’ясування змісту норми права на підставі засобів граматичного і лексичного аналізу її словесного формулювання. Його ознаки: а) ґрунтується на правилах граматики, лексики, використовує закони філології; б) виражається у здійсненні аналізу окремих слів, термінів, речень, формулювань юридичних норм із метою встановлення значення кожного слова і виразу; в) установлює граматичну форму іменників і прикметників, способи дієслів, види дієприкметників тощо, а також усвідомлює граматичну структуру речень, розділових знаків, єднальних і розділових сполучників, виявляє синтаксичні зв’язки між словами; г) у випадках зміни значеннєвого змісту слів і виразів надає їм те значення, яке вони мали в момент створення норми; ґ) враховує, що тим самим словам (термінам) у різних нормативно-правових актах може бути наданий не один і той же зміст - у кожному випадку цей зміст з’ясовується.

У результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми права, проте далеко не завжди на його підставі можна зробити достовірний висновок.

2. Систематичний (системний) - з’ясування змісту норми права встановленням її системних юридичних зв’язків з іншими нормами, її місця та ролі у системі права. Його ознаки: а) виражається у зіставленні норми, яка тлумачиться, з іншими нормами, установленні її місця в даному нормативному акті (кодексі, основах законодавства, законі), інституті, галузі законодавства, в усій системі права; б) розкривається через знаходження системних юридичних зв’язків норми, що тлумачиться, з іншими нормами, завдяки чому виникає можливість точно установити її значення, сферу дії, зміст і уникнути помилок при застосуванні: в одних випадках близькі норми можуть уточнювати або доповнювати зміст досліджуваної норми, в інших - містити необхідні винятки; в) передбачається законодавцем, особливо для норм відсильних і бланкетних, побудованих так, що вони можуть розглядатися лише в єдності з нормами, до яких зроблено відсилання. І

3. Телеологічний (цільовий) - з’ясування змісту норми права відповідно до закладеної у ній мети - орієнтира для поведінки. Його ознаки: а) виражається у виявленні і розкритті цілей, які ставить орган, що видав правову норму; б) застосовується, як правило, за відсутності преамбул, що встановлюють цілі відповідного нормативного акта; в) є необхідним для виявлення прикладних цілей правового акта, призначеного для службового користування.

4. Історико-політичний - з’ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних історичних умов їх прийняття; виявлення політичних цілей і завдань, закладених законодавцем. Його ознаки: а) ґрунтується на джерелах, що перебувають за межами права, на основі оцінки суспільно-політичної обстановки, за якої була ініційована і прийнята норма права; б) враховує процес обговорення нормативно- правового акта, в якому ця норма міститься, зокрема доповідь і співдоповідь за його проектом, альтернативні проекти, публікації в пресі під час обговорення проекту, дебати, внесені виправлення, підстави їх прийняття або відхилення; в) виражається у правильній оцінці призначення норми в період її встановлення («волі історичного законодавця»), що дає можливість визначити, як найраціональніше її застосувати в момент вирішення справи (можна по-різному реагувати на те саме діяння в умовах загострення соціально-політичної обстановки та її стабілізації тощо).

Самі по собі історико-політичні дані не можуть бути джерелом розуміння закону і стати основою для прийняття юридичних рішень.

5. Функціональний - з’ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних обставин, умов, в яких функціонує норма права. Його ознаки: а) враховує не тільки певні соціально-політичні обставини, в яких правова норма створюється (виявляє волю «історичного законодавця»), а й ті, в яких вона застосовується, тобто розглядає дію норми права у динамічній площині (волю «актуального законодавця»); б) конкретизує зміст (мету) акта у світлі тієї ситуації, коли виникла необхідність застосувати норму права, об’єктивовану в приписі цього акта; в) зважає на альтернативні чинні норми права, що містяться в приписах інших джерел (форм) права.

З одного боку, від інтерпретатора, котрий роз’яснює правову норму через певний проміжок часу після набуття чинності акта, в якому вона міститься, вимагається, щоб він виходив з первинного змісту тексту норми права, не відривався від смислу (мети) юридичного акта як форми існування правової норми, котра тлумачиться. А, з другого боку, розкриваючи «дух» юридичного акта у межах його «букви», інтерпретатор не може не враховувати суспільно-політичні зміни, що відбулися, вироблені у певній правовій системі уявлення про правові цінності, загальні принципи права[62]. Європейський Суд з прав людини наголошує на необхідності тлумачити й застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) у світлі актуальних умов сьогодення, тобто таких умов, які існують на момент розгляду справи.

Усі способи юридичного тлумачення використовуються в сукупності, у комплексі. Деякі вчені виділяють ще логічний і спеціально- юридичний способи тлумачення норм права.

6. Логічний - з’ясування змісту норми права (не виходячи за рамки тексту нормативно-правового акта) на підставі використання законів, правил і прийомів формальної логіки: а) розкривається зміст юридичних норм, який іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм, для чого використовується прийом перебудови тексту, введення в нього додаткових слів, необхідних для розуміння; б) аналізуються поняття, які відображають слова і вирази, судження і умовиводи, конкретні судження, їх зв’язки один з одним, а також зміст поняття з його обсягом та іншими поняттями, що допомагає перевірити результати граматичного тлумачення, зробити висновки з понять; в) використовуються логічні операції - аналіз і синтез, побудова силогізму (логічного умовиводу, що складається з двох посилань і висновку) і т.д., щоб з нормативних приписів сформулювати норму права, вивести норму з норм; г) використовуються ті ж логічні операції, що й у попередньому випадку, проте з іншою метою: у разі наявності прогалини в праві сконструювати норму права за аналогією через тлумачення (тобто розширити певні ознаки і факти).

7. Спеціально-юридичний - з’ясування змісту норми, засноване на досягненнях юридичної науки і практики, знанні юридичної техніки, техніко-юридичних способів і прийомів, використовуваних нормотворцем для вираження своєї волі, на професійному умінні і навичках інтерпретатора. Його ознаки: а) досліджує техніко-юридичні засоби і прийоми вираження волі нормотворця з метою розкриття термінів, категорій, конструкцій та інших елементів його змісту; б) враховує роз’яснення вищих судових інстанцій, вищих посадових осіб правозастосовних органів з метою використання проведеного ними аналізу тих чи інших термінів і їх понять; в) застосовує наукові коментарі до законодавчих актів та ін.

Виділення логічного і спеціально-юридичного способів (прийомів) тлумачення не є обов’язковим, оскільки в усіх означених способах використовуються закони логіки (формальної і діалектичної), а тлумачення юриста не може бути інакшим, ніж спеціально-юридичним, бо становить внутрішню професійно-ціннісну сторону інтерпретатора, без якої не відбудуться інші способи тлумачення. Тому логічний і спеціально-юридичний аналіз - це скоріше не прийоми тлумачення правових норм, а «засадничі» начала і якісні характеристики інтерпретатора, і як такі входять до системи його інтелектуальної діяльності, є її основою.

§ 3. Види тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту

Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту - завершальний етап (результат) тлумачення значення і змісту норм права, що настає після застосування способів тлумачення (граматичного, систематичного, телеологічного, історико-політичного, функціонального) і полягає у встановленні ступеня відповідності змісту (смислу, мети) правової норми її текстовому оформленню і вираженню, у з’ясуванні співвідношення буквального значення юридичного тексту («букви» закону) і дійсного змісту юридичних норм («духу» закону).

Розрізняють три види тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту:

Буквальне (адекватне) тлумачення - роз’яснення, за якого дійсний зміст (смисл, мета) норми права відповідає буквальному текстовому вираженню, тобто «дух» і «буква» закону збігаються. За адекватного тлумачення текст норми права не змінюється навіть у випадках залучення всіх способів тлумачення. Буквально тлумачаться норми права, як правило, з чітко вираженим змістом, а також і норми-дефініції. Наприклад, ст. 25 Сімейного кодексу України чітко визначає: «Жінка і чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі».

Поширювальне тлумачення - роз’яснення норм права, за якого їх дійсний зміст (смисл, мета) ширший за буквальний текст; «дух» закону ширший за його «букву». Наприклад, «судді незалежні та підкоряються тільки закону» - цей нормативний припис не вказує на народних засідателів, однак на них, як і на суддів, поширюється принцип незалежності; крім того він вказує на закон, маючи на увазі всю систему законодавчих актів України.

Обмежувальне тлумачення - роз’яснення норм права, за якого їх дійсний зміст (смисл, мета) вужчий за текстуальне вираження; «дух» закону вужчий за його «букву». Так, відповідно до ст. 202 Сімейного кодексу «повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які потребують допомоги, непрацездатні», однак цей обов’язок не може поширюватися на дітей, хоч і повнолітніх, але непрацездатних.

Застосовувати обмежувальне (як і розширювальне) тлумачення слід тоді, коли разом з нормою, яка тлумачиться, в законі містяться норми, що здатні звузити (або розширити) її зміст. Наявність виняткової норми, тобто норми, що робить виняток із загальної норми, вимагає уточнення норми, яка тлумачиться, у бік її обмеження (або розширення).

Обмежувальне і розширювальне тлумачення вимагає обов’язкового застосування системного способу тлумачення, що дає змогу уточнити зміст норми, яка тлумачиться.

Не допускається поширювальне тлумачення: 1) за наявності вичерпного переліку, що міститься в правових приписах нормативно- правового акта; 2) за наявністю положень, які є винятком із загального правила. Не допускається обмежувальне тлумачення за наявності незавершених переліків.

Результатом тлумачення правових норм має бути визначеність («так», «ні»), а не двозначність («і так, і ні») у висновках того, хто тлумачить зміст юридичних норм. Результати тлумачення не можуть виходити за межі норми, яка тлумачиться. Тлумачення, як правило, становить тільки конкретизуюче судження про норму права, але не новий нормативний припис.

§ 4. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права

Вирішальним у визначенні видів тлумачення правових норм є суб’єкт - особа або орган, що здійснює це тлумачення. Тлумачити норми права можуть усі суб’єкти права. Суб’єктами тлумачення норм права є органи законодавчої і виконавчої влади, судові і прокурорські органи, юридичні і фізичні особи. Суб’єктами тлумачення є національні і міжнародні установи - Конституційний Суд України, Європейський Суд з прав людини, Комітет ООН з прав людини та ін.. Проте значення такого тлумачення, його юридична обов’язковість неоднакові. Залежно від суб’єктів тлумачення воно має різне юридичне значення і різні наслідки.

Розрізняють офіційне і неофіційне тлумачення за суб'єктами.

• Офіційне - це роз’яснення змісту (смислу, мети) правових норм, яке здійснюється вузьким специфічним колом уповноважених державних органів або посадових осіб в межах їх компетенції і має юридично обов’язкову силу для всіх, хто застосовує роз’яснювальні норми. Юридична природа офіційного тлумачення норм права полягає у забезпеченні однаковості розуміння законів і однаковості їхнього застосування на всій території держави.

За сферою дії офіційне тлумачення може бути і нормативним, казуальним (правозастосовним).

- Нормативне тлумачення (загальне; формально обов’язкове для певної категорії справ, виражене в інтерпретаційних нормах- аргументах на користь переконуючого розуміння правової норми):

а) автентичне - полягає у роз’ясненні змісту (смислу, мети) норм права органом, котрий її установив, тобто тлумачення виходить від «автора» норм права. Суб’єктами такого тлумачення можуть бути всі нормотворчі органи;

б) делеговане (легальне) - полягає в роз’ясненні точного змісту (смислу, мети) норми права компетентним органом, котрий її (норму права) не встановлював, але уповноважений законом чи має доручення її тлумачити постійно або одноразово. Правом такого тлумачення в Україні володіє Конституційний Суд (рішення), Пленум Верховного Суду (постанови); Вищий господарський суд (роз’яснення/рекомендації) та ін. Усі роз’яснення судів є рекомендаційними для суб’єктів, що підпадають під їх юрисдикцію, але вони можуть набути обов’язкового характеру.

- Казуальне (індивідуальне) тлумачення (конкретне, обов’язкове тільки для конкретної справи (казусу), вирішенням якої зазвичай займаються суб’єкти правозастосовної діяльності):

а) судове - полягає в роз’ясненні змісту (смислу, мети) правових норм судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить своє вираження у вироках або рішеннях щодо цих справ; є серцевиною правозастосовної практики. Таке судове тлумачення стає частиною акта застосування права і не виходить за його межі[63];

б) адміністративне - полягає в роз’ясненні змісту (смислу, мети) правових норм міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією; на відміну від судового тлумачення (коли норми права безпосередньо застосовуються в конкретному процесі), роз’яснення змісту норм адміністрацією виходить за межі конкретної справи і поширюється на відповідні органи. Воно знаходить вираження в рішенні контрольних органів, зокрема інспекцій, та ін.

• Неофіційне - вид з’ясування та роз’яснення змісту (смислу, мети) правових норм, що не мають на те офіційних повноважень, а відтак воно не має юридично обов’язкової сили. Наприклад, тлумачення статті закону професором права допомагає юридичній практиці і здатне вплинути на офіційне тлумачення. Однак воно не є загальнообов’язковим, не є легальним. Неофіційне тлумачення має силу суспільної думки, індивідуального авторитету особи інтерпретатора, формує те інтелектуальне, вольове і моральне юридичне середовище, з якого правозастосувачі та інші зацікавлені особи черпають свої уявлення про правову законність і справедливість вирішення юридичної справи. Неофіційно тлумачити може будь-який суб’єкт права. Отже, відмінності між неофіційним і офіційним тлумаченням проводяться по лінії їх обов’язковості і необов’язковості для право- застосовних органів.

Види неофіційного тлумачення за характером діяльності суб’єктів тлумачення: компетентно-юридичне, компетентно-неюридичне, повсякденне:

• Компетентно-юридичне: а) доктринальне (наукове) -

з’ясування і роз’яснення змісту (смислу, мети) норм права виходить від учених, науково-дослідних і навчальних юридичних установ, зовні виражається у науково-практичних коментарях до законодавства, експертних висновках, наукових публікаціях та висновках наукових конференцій, семінарів тощо; б) професійне (практичне) - з’ясування і роз’яснення змісту (смислу, мети) норм права здійснюється фахівцями з вищою юридичною освітою, практикуючими юристами (наприклад, прокурором і адвокатом у судовому процесі). І наукове, і практичне тлумачення впливають на діяльність - нормотворчу (правова експертиза законопроектів) і правозастосовну (використання аналогії права). Висновки компетентно-юридичного тлумачення (науково-практичних коментарів; наукових досліджень, викладених в монографіях, дисертаціях, матеріалах наукових конференцій тощо) нерідко становлять зміст офіційного тлумачення, але воно не має обов’язкової сили.

• Компетентно-неюридичне - з’ясування і роз’яснення змісту (смислу, мети) норм права здійснюються фахівцями неюридич- них галузей науки - біології, медицини, економіки, екології, фізики, політики та ін. Особливого значення компетентно-неправове тлумачення набуває при застосуванні спеціальних законів про трансплантацію органів, психіатричну допомогу, трубопровідний транспорт, атомні електростанції, режим інвестиційної діяльності тощо. Таке тлумачення сприяє більш усвідомленій реалізації норм права в тій галузі, де суб’єкт тлумачення є компетентним. Його рівень вищий за повсякденне тлумачення.

• Повсякденне - з’ясування і роз’яснення змісту (смислу, мети) норм права здійснюється будь-якими суб’єктами права на основі життєвого досвіду, фактів повсякденного життя відповідно до рівня їх правосвідомості, юридичної освіченості. Воно виражає правові почуття, емоції, уявлення, що діють у сфері психіки особи у зв’язку з використанням прав, виконанням обов’язків, додержанням заборон, а також ставлення до права в цілому і конкретного нормативно-правового акта зокрема.

§ 5. Акти офіційного тлумачення норм права

Акти офіційного тлумачення норм права (інтерпретаційно-правові акти) - правові акти-документи, прийняті уповноваженими органами, що містять роз’яснення змісту норм права або порядку їх застосування та мають обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, котрі роз’яснюються. Норма тлумачення - своєрідна «тінь» норми, яка тлумачиться; вона не існує окремо від самої норми і може бути реалізована на практиці лише у разі її застосування. У природі тінь завжди в цілому відповідає її матеріальній основі.

Ознаки акта тлумачення норм права:

1) розкриває зміст (смисл, мету) правових норм, виражених у приписах відповідного юридичного акта;

2) діє в єдності з тим нормативно-правовим актом, у якому містяться норми права, що тлумачаться; залежить від нього і, як правило, поділяє його долю;

3) є формально-обов’язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз’яснюються;

4) не виходить за межі норми, що роз’яснюється; становить уточнювальне судження про норму права, а не новий нормативний припис;

5) в ієрархії юридичних актів слідує за актом, положення якого розтлумачено, його місце серед юридичних актів визначається компетенцією органу чи установи, які його ухвалили;

6) приймається лише нормотворчими чи спеціально уповноваженими суб’єктами, установами - національними (наприклад, Конституційним Судом України) і міжнародними, чию юрисдикцію визнала держава (наприклад, акти Європейського суду з прав людини, Комітету ООН з прав людини);

7) має спеціальну письмову форму вираження акта-документа (роз’яснення, інформаційний лист та ін.);

8) діє у просторі відповідно до простору дії витлумаченої норми права, а у часі може набувати як прямої, так і зворотної сили; межі його зворотної сили визначаються моментом набрання чинності юридичним актом, який тлумачиться.

За суб’єктами та обов’язковістю розрізняють такі акти тлумачення: акти нормативного і акти казуального тлумачення.

Акти нормативного тлумачення:

1) акти автентичного тлумачення - видаються тим самим уповноваженим нормотворчим суб’єктом, який прийняв даний нормативно-правовий акт («автор» видання і тлумачення норми права той самий);

2) акти легального (делегованого) тлумачення — видаються нормотворчим суб’єктом, якому офіційно делеговані повноваження щодо тлумачення норм права, виданих іншими органами. Акти як автентичного, так і легального (делегованого) тлумачення мають самостійне значення.

Акти казуального (індивідуального) тлумачення:

1) акти судового тлумачення - мотивувальна частина рішення суду; роз’яснення (лист, рекомендації) касаційного суду або наглядової судової інстанції, яка здійснює перевірку законності акта застосування норм права;

2) акти адміністративного тлумачення - акт про скасування вищим органом незаконного акта або рішення про результати розгляду скарги підвідомчої організації у зв’язку із застосуванням санкцій за порушення законодавства чи лист-роз’яснення законодавства у відповідь на запит.

Підстави класифікації інтерпретаційно-правових актів можуть бути й інші:

• за формою вираження: усні і письмові;

• за формою документа: постанови, рішення, ухвали, роз’яснення, висновки, інформаційні листи та ін.;

• за юридичною природою: інтерпретаційні акти нормотворчих органів (постанови Верховної Ради); інтерпретаційні акти право- застосовних органів (прокуратури, суду тощо);

• за галузевою належністю норми, яка тлумачиться: акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо;

• за структурними елементами норми, яка тлумачиться: акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції.