Тернистий шлях кубанця Проходи

Листи, листи, листи…

Щодня чекав Василь на листоношу. Але жінка, як правило, минала його. Писав він і в Познань та до Чехословаччини, та все марно. Лише його стара приятелька Бедржа Ямборова-Черняхівська з Подєбрад відповіла, що про долю його родини нічого невідомо, а їхній колишній колега Йозеф Труглярж, староста «Сокола», став «великим комуністом», тож не дивно, що він не відповідає на листи сибірського спецпоселенця.

Оскільки гроші закінчувалися, Василь мусив влаштуватися лісовим майстром у Боровій. Але там керували євреї, які намагалися змусити махлювати й Василя. Та й робітники та офіцери ставилися до Василя як до «закордонного фашиста». Отож невдовзі з «ліспункту» довелося звільнитися.

Нічого не лишалося, як знову писати до Москви. 10 листопада 1955 року він звернувся до Військової колегії Верховного Суду СССР, і не з проханням, а зі скаргою.

Прохода зазначав, що питання про його вину в невідомому злочині розглядається в Головній військовій прокуратурі вже понад рік. За цей час не було жодної відповіді, а він тричі писав до Президії Верховної Ради СССР, тричі до МВД СССР, сім разів до Головної військової прокуратури [25, арк. 149].

«За який такий злочин мене посадили у в'язницю й табір, до того ще й режимний, на Далекій Півночі, на 10 років? За що після відбуття цього строку записали мене на спецпоселення? В якій це культурній країні не пред'являють прокурорського акту звинувачення і не дають можливості на суді спростувати це звинувачення чи виправдатись? Мене не судили, своїх суддів я не бачив, а просто, як якогось звіра, кинули у клітку до справжніх звірів у людській подобі, де роздягали, роззували, а часто й останній шматок хліба відбирали. І коли (я) в цій клітці не загинув, підтримуваний силою моєї правоти, і не втратив людської гідності, то мене посадили в Речлаг, де, на щастя, серед в'язнів звірів було мало.

Відбув (я) довільно визначений мені строк, але і після цього прив'язали (мене) на ланцюг до спецкомендатури. В таборі давали (мені) за ступенем моєї працездатності роботу і годували, а тут (на поселенні. — Ред.) і цього немає. На всі мої прохання відмахуються, як від докучливої мухи… Так і згадується стара революційна частушка про царську бюрократію:

Не міг я через свою вдачу поважати в 1918–1920 рр. воєнного наркома Троцького з його Муравйовим і йому подібними командувачами. Не міг я поважати і всесильного Берію з його аракчеєвськими таборами і поселеннями. І не поважатиму їх до смерті.

Капітан беріївського НКВС позбавив мене свободи впродовж однієї хвилини на підставі того, що я: 1) колись народився в Росії; 2) був офіцером колишньої української армії недовговічної Української Народної Республіки і 3) працював під німецькою окупацією на Познанщині. А виправити цю невільну помилку ніяк не можна. Невже дії цього капітана, який виконував наказ Берії робити всіх винними, непогрішимі — як Папи Римського? Чому ж тоді Берію усунули як ворога Радянського Союзу, а всі його розпорядження, скеровані на озлоблення громадян проти свого уряду і на шкоду Ідеї Великого Леніна, залишаються в силі?

Де логіка справедливості того, що мене — людину пролетарського походження з демократичними поглядами (а нині, не дивлячись ні на що, соціалістичними) — визнали ворогом народу? Якого народу?

І злочинцем. Якого злочину?

Той факт, що я народився в Росії, не може служити приводом до позбавлення мене свободи.

Моє громадянство колишньої Української Народної Республіки, що виникла в період 1917 — 20 рр., в час національно-соціальної революції, після скинення національного гніту царського уряду, не може бути злочином. Бо УНР була лише етапом в історичному процесі суперечливого політичного розвитку українського народу… Моя праця як інженера-будівельника після окупації німців Чехословаччини в 1939 р. не була ворожою Радянському Союзові. Завдяки нам, слов'янам (чехам, українцям, полякам, росіянам), підтримувались серед розсудливих німців демократичні настрої та негативне ставлення до нацистського режиму.

Під час моєї роботи з будівництва доріг під Ленінградом в 1943 р. я намагався всіма силами допомогти тисячі радянських громадян у тяжких умовах життя в прифронтовій смузі. Працюючи в 1944 р. на Познанщині після мобілізації польської фірми на оборонні роботи, я підтримував повну солідарність із майстрами і робітниками-поляками, які взимку замість залізобетонних зводили льодобетонні споруди (а я був відповідальний перед німцями за ці споруди як керівник). У моєму проханні допитати поляків для підтвердження моїх слів слідчий відмовив, не знаходячи за потрібне навіть записати в протокол лише тому, що німці мене не розстріляли. Оскільки не розстріляли — значить, я винуватий. Де ще існує така логіка? І цей беріївський винахід залишається чинним стосовно мене.

Про те, скільки мене мордували допитами про англо-американські плани, не хочу й згадувати, як про безглузді вигадки слідчих… На підставі викладеного прошу:

1. Про повне зняття з мене будь-якої судимості.

2. Про встановлення мені розміру пенсії за віком та інвалідністю згідно з моєю попередньою працею інженера-лісівника.

3. Надання мені матеріальної допомоги до остаточного задоволення моїх прохань.

Ухта, 10.XI.1955 р. В. Прохода» [25, арк. 149–150].

Але й на цей крик душі кубанець отримав байдужу відписку. А той, хто читав цю скаргу, червоним олівцем намалював жирні знаки питання й оклику на берегах поруч з другим пунктом. Тобто прокурора вже не дивувала вимога Проходи зняти судимість, його дивувало бажання репресованого отримати пенсію у Чехословаччині, громадянином якої він залишався.

Звернувся Прохода вкотре і до посольства ЧСР у Москві. Ось уривок. «Минув уже рік, як вирішується в Міністерстві закордонних справ у Празі питання про видачу мені чехословацького паспорта, — писав спецпоселенець. — За 65 років мого життя я багато чого бачив і пізнав архібюрократичні установи колишньої царської Росії, плутократичні організації Польської Речі Посполитої часів Пілсудського, демократичні уряди ЧСР з доби Т. Г. Масарика, але про таку справу, як вирішення Міністерством закордонних справ дрібного питання — видачі своєму громадянинові паспорта впродовж року, не доводилося чути.

У січні 1945 р. капітан беріївського НКВС на моє твердження, що я є чехословацьким громадянином, зневажливо-поганим словом назвав цю незалежність і вирішив: «Ви наш» (цебто радянський). На підставі того, що я народився в Росії… Без суду «особлива нарада» дала мені 10 років примусової праці в таборах… За цей час Берія сам був визнаний злочинцем і ворогом народу. Але я, попри відсутність моєї вини, вважаюсь і надалі небезпечною людиною і залишений на спецпоселенні, поки мені не буде видано чехословацького паспорта… Чекаю на Ваше ласкаве повідомлення. Ухта, 9.11.1955» [98, с. 172, 173].

Головному військовому прокурору СССР написала листа і Софія Антонівна Прохода (1893 р. н.), дружина молодшого брата Омелька. Звернулася вона від свого імені та від імені його племінниць — Марії і Галини Проход. Лист датовано 14 листопада 1955 року.

Софія писала, що знає Василя Проходу з 1910 року, коли він прибув з Кубані з мамою і молодшим братом Омельком (її майбутнім чоловіком) в с. Новоданилівку Бердичівського повіту, де був приписаний батько Василя та Омелька — Хома. Оскільки Хома Прохода виїхав на Кубань, то його наділом землі користувалася сільська громада. Брати та їхня мама просили виділили їм їхню частку землі. Але селяни Новоданилівки «прийняли непривітно синів і дружину-великороску свого колишнього односельчанина». В наділі землі їм відмовили. Тоді Василь поступив сільським писарем у сусіднє село Новоандріївку [25, арк. 145, 145 зв.].

Софія писала: «Я пам'ятаю Василя як серйозну молоду людину, привітну і ввічливу… Біднякам він охоче писав безкоштовно різні скарги і прохання. Селяни, в яких він був писарем, його дуже хвалили як чесного та добросовісного… освіченого («хорошо грамотного») писаря і ставилися до нього з повагою… У святкові дні Василя на гулянках не було видно. Казали, що він все читає книги і вчиться» [25, арк. 145 зв.].

Такий інтелігентний писар, з демократичними поглядами, викликав підозру як революціонер, стверджувала Софія Прохода. Навесні 1918 року Василь Прохода, продовжувала Софія, працював «бібліотекарем та завідувачем читальні «Просвіти» в Оріхові, жалівся їй «на старорежимні порядки гетьманського уряду». Сказавши братові Омельку, що його підозрюють у зв'язках із комуністами і є небезпека арешту, Василь вирішив виїхати в Радянську Росію. І справді кудись поїхав. І тільки у 1927 р. він написав братові з Чехословаччини про те, що закінчив сільськогосподарську академію і хотів би повернутися на Радянську Україну. Брат Омелько був на той час активістом «комбєда» і секретарем сільради. Він запрошував Василя повернутися. Та невдовзі листування викликало підозри та ускладнення в житті Омеляна. Врешті він попросив брата більше не писати. Так зв'язок було втрачено. Лише наприкінці 1954 р. прийшов лист на ім'я вже покійного брата. Василь повідомляв, що відбув 10 р. ув'язнення, а «раніше не писав, щоб не зашкодити йому в політрепутації» [25, арк. 146, 146 зв].

Софія писала, що знала Василя як правдивого чоловіка, який «зневажав будь-яку брехню, який дружньо ставився до російського народу, оскільки мати його була росіянкою і до самої смерті говорила лише російською мовою» [25, арк. 146 зв]. Софія стверджувала, що її зять ніколи не був егоїстом чи здирником. «На вбивство, грабунки і зраду він за своїм характером нездатний. У мене залишився в пам'яті його образ (як) доброї, чуйної, благородної людини, яка вийшла з нашої сільської бідноти» [25, арк. 147].

Софія та її дочки висловили бажання «прийняти Василя як рідного батька (по добрій пам'яті свого покійного батька)». Жінки прохали задовольнити клопотання Василя Проходи та їхнє — зняти з нього судимість і надати йому можливість повернутися до них доживати свій вік [25, арк. 147, 148 зв].

Прохання підписали племінниці Галина Тарасова і Марія Прохода.

А 13 грудня 1955 року з Берегова Закарпатської області до Головного військового прокурора СССР звернулася з проханням й Олександра Омелянівна Лисицина-Прохода. Вона стверджувала, що сусіди та односельчани ніколи погано не відгукувалися про Василя Проходу — чесного, працьовитого і справедливого з юності (за розповідями односельчан). Василь, писала Олександра, «був палкий захисник справедливості, справжній захисник своєї Вітчизни, але зовсім не був проти співдружності-братання з Росією, а отже, не міг бути українським націоналістом. Як він міг бути проти співробітництва з російським народом, коли його матір, а наша бабуся, була найчистокровнішою росіянкою з російської робітничої родини Бредихіна, яка прожила стільки років в українському селі, (а так і) не змогла вимовити жодного слова українською мовою, і цю істину знає все село?» [25, арк. 151 зв].

«Правдиві ідеї Великого Леніна не доходили до середовища «Сірожупанників», — писала Олександра, — оскільки Троцький і йому подібні не зацікавлені (були) поширювати істину соціалістичного ладу і всіма силами спотворювали її, опутуючи сіткою зради і брехні, як тільки могли. Зрадницькі витівки троцькістів ще пригадують наші батьки» [25, арк. 151 зв].

Олександра двічі зазначала, що Прохода хоче на старості років попрацювати пасічником і лісівником, «украсить наши поля лесонасаждениями» [25, арк. 152].

Вся її родина поручалася за Василя Проходу.

Олександра Лисицина-Прохода написала також і голові Президії Верховної Ради Клименту Єфремовичу Ворошилову. Лист було зареєстровано 17 грудня 1955 р. в канцелярії Президії Верховної Ради. Вона нагадувала, як Василь Прохода в одному з прохань зазначив, що опинився «на протилежному березі», а не у ворожому таборі. Нагадала Олександра і про те, що багато рідних цього ухтинського спецпоселенця загинули у війні проти німців [25, арк. 155].

І сталося диво: совєтська влада вирішила відпустити «петлюрівця Проходу» до Чехословаччини. Коли він 18 грудня прибув до спецкомендатури заявити про зміну місця проживання, його прийняли незвично чемно. Комендант повідомив, що «є розпорядження оголосити чужинцям із «народних демократій», що вони… можуть повернутися до своїх держав і що їх належить переслати до Свердловська, де справа репатріації буде остаточно полагоджена» [98, с. 175].