Тернистий шлях кубанця Проходи

На фронт

20 листопада на чолі маршових рот Василь Прохода виїхав на Південно-Західний фронт. На ст. Джанкой до їхнього ешелону приєднали п'ятнадцять вагонів з написами: «40 человек — 8 лошадей». У вагонах розмістилося ще дві маршові роти з Феодосії. Очолював їх прапорщик Іванов, син голови Одеської міської управи.

Потяг рухався повільно. Залізниця була перевантажена військовим транспортом. Це цілком влаштовувало Проходу та Іванова, які весело проводили час у вагоні першого класу: співали, грали у преферанс, пили вино.

А їхні солдати помалу розбігалися.

Коли приїхали до Катеринослава, виявилося, що з Василевих двох рот розбіглося півтори сотні, а в Іванова — двісті «вояків». «Стихійний патріотичний настрій, що панував у серпні, в листопаді знизився до нуля. Все свідчило про затяжний характер війни, а тому вигляди на збереження життя на передових позиціях значно зменшилися» [96, с. 171]. Оскільки більшість мобілізованих були робітники з Криворіжжя та Донбасу, а потяг тягнувся неподалік їхніх осель, то й вирішили вони повернутися до родин, щоб десь у Карпатах зопалу не покласти голову за «царя-батюшку».

До Львова приїхали зі значно зменшеним складом. Наступного дня санітарним (колишнім австрійським) потягом виїхали в район міста Коросне — в далекому минулому княжого города на пограниччі Галицького князівства і Польщі.

За Хировом висадилися й помандрували до етапного пункту. Було холодно і вогко. Вояки понуро сунули взводними колонами. Іванов зручно влаштувався на возі, а Василь, демонструючи солідарність із вояками, крокував поруч.

І наступного дня місили грязюку розбитої дороги. Солдати йшли вкрай неохоче. Колона розтяглася на версту. Накази підтягнутися залишались без уваги. Раптом почулися постріли. Це у відчаї стріляло в повітря стомлене і голодне воїнство.

Почався бунт.

Зупинивши передовий відділ, прапорщик Прохода дочекався, коли підійшли й інші, а тоді накинувся на порушників дисципліни з лайкою.

— Ти чаво раскрічалса?! — нахабно зупинив його один з бунтівників. — Нам расстрєл нє страшен — всьо равно ґоніш нас на убой. Можеш стрєлять, нє то ми тєбя самі тут уґрохаєм.

— Ти што, дурману об'єлса? — гостро запитав Василь. — Как твоя фамілія?!

— Чаво захатєл! Пашол ти к такой матєрі!

Вираз облич заколотників не віщував нічого доброго. Продовження з'ясування стосунків було занадто ризикованим. Тому Прохода припинив суперечку.

— Хватіт! Поговорім на етапном пунктє. Шагом марш!

І пішов уперед. Бунтарі трохи постояли. І що робити? Мусили йти далі. Не лишатись же в горах, серед незнайомих і, очевидно, не надто привітних до них людей.

Нарешті дісталися якогось міста. Розмістились у школі.

Наступного дня Прохода наказав привести винуватців. Вони вже не виглядали самовпевненими і таки шкодували про вчорашній злочин. На здивування, командир не передав справу до військово-польового суду, який швидко вкоротив би їм віку.

— Про тот случай надо забить, — сказав Василь, — а в будущєм прошу подобного нє дєлать.

— Слушаєм, ваше блаґородіє! — радісно заревли солдати.

Шляхетний вчинок прапорщика Проходи справив враження на вояків: вони підтягнулись і надалі вже беззаперечно виконували всі його розпорядження.