Тернистий шлях кубанця Проходи

Повернення в Чехословаччину

Новий рік Василь Прохода зустрів у Свердловську. 4 січня 1956 року всі формальності з виїздом до ЧСР були залагоджені. Наступного дня почався шлях на захід. Та прямих доріг до України не було, тож чотири вагони з репатріантами, причеплені до товарного ешелону, Москви оминути не могли…

На четверту ніч мали проїхати станцію Крути. Тієї ночі старий підполковник не спав, «бо ще раз хотів побачити місце, на якому почалася трагічна для нас збройна боротьба за свободу України». Ось і вони, Крути. Перед невеликим будинком було досить вільного місця, щоб поставити пам'ятник «героям Крутів — юнакам-ідеалістам, які віддали своє життя за волю України». Так міркував кубанець [98, с. 180].

Українську столицю проїхали перед світанком. Прохода весь час стояв біля вікна. Спогади заполонили його. Він і незчувся, як потяг підійшов до Бердичева, за який бився у березні 1919 року. І згадалося… Он між тими коліями на Житомир і Козятин зайняли оборону сірі. А десь звідти, від житомирської гілки, гатила батарея Залізничної дивізії. За лінією відступаючих більшовиків почулися постріли, і червоні знову кинулися в наступ. Невдовзі все повторилося: відбивши атаку, сірожупанники вдруге почули стрілянину в запіллі червоних. І знову гаряча хвиля покотилася на станцію — то кримінальні злочинці з полку Чорних чортів ім. Льва Троцького «підганяли» таращанців до бою проти своїх братів…

Раптом внутрішній погляд, як прожектор, вихопив з туману минулого образ Варі Стрільців з Новоандріївки, яка 17 років вірно чекала його. Поруч — її молодша сестра Олеся, також закохана в нього. Василеві до болю було жаль дівчат. Він не раз радив Варі вийти за когось — адже до неї багато хто підбивав клинці. Але дівчина була категоричною: нікого іншого вона не хоче і чекатиме тільки на нього. А він не просив цього. І не обіцяв повернутися.

А он Поліна Ярошенківна, про інтимну дружбу з якою знав «весь Оріхів», в тому числі й сестри Стрільціви, які безмежно страждали від цього. Лише коли брат Омелько сказав, що Василь у Чехословаччині одружився, Варя погодилася вийти за Миколу Чаричанського, який чекав на її згоду всі оті сімнадцять літ.

Привидівся Василеві й милий усміх телеграфістки Валі з Коростеня-Подільського. І той дивний випадок у с. Ярунь, що неподалік ст. Орепи, де сірожупанники наприкінці квітня 1919 року зайняли оборону.

Виславши сильну розвідку в бік Корця із запискою Пузицькому і Костику та визначивши позиції перед селом, Василь пішов до господаря хати, в садочку якого побачив скрині з набоями. На питання хазяїн відповів, що позавчора відходив на захід якийсь український відділ і залишив їх.

Чекаючи на доповідь розвідки, Василь попрохав дозволу зайти до хати. У світлиці підійшов до полички з творами українських класиків. В одній із книг несподівано знайшов адресований йому лист від отієї Валі. Починався він так: «Шановний і дорогий Василь Хомич!..»

Валя писала про свою любов до нього і тугу за нездійсненною радістю, а також про бажання зустрітись, але вона не знає, де шукати свого коханого, не знає навіть, куди послати листа. Тож і залишила його в одній із книг. Саме її і розкрив Василь…

Мабуть, забилося його серце…

Сірожупанник почав розпитувати господаря. Той захвилювався:

— А ви звідки її знаєте і чому мене про неї питаєте?

І вояк чесно розповів…

— Скажіть, прошу, де вона тепер?

Селянин сказав, що з Коростеня повтікали телеграфісти і залізничні службовці, бо боялися, що більшовики повбивають їх за співпрацю з українцями.

— Коли їхній вагон був в Орепах, друзі прислали за Валею, і вона від'їхала з ними далі на Шепетівку, а лист, мабуть, забула взяти з собою… Прошу вас, як будете відходити, заберіть оті скрині з набоями, щоб я не мав халепи від большевиків.

— Про це не турбуйтесь! Вони нам потрібні.

Зі станції Орепи Василь доїхав до Шепетівки. Тут зібралося безліч ешелонів із втікачами і військом. Як серед того людського розмаїття знайти Валю?.. І чи тут вона? Може, помандрувала на захід.

Хоч і не поєдналися два серця, але спогад про Валю з Коростеня зігрівав серце в тяжкі хвилини сибірського заслання і смертельної хвороби…

Виявила чуйність до Василя і лікарка шпиталю у Рожищах. Вона була жидівкою, але це не стало на перешкоді взаємній симпатії і щасливій травневій ночі, проведеній разом. А наступного вечора Василь уже обнімав Оленку, дочку українського поляка — лікаря того ж шпиталю, чим завдав неймовірного болю доброзичливій лікарці, яка готова була з Василем одружитися.

Останньою ж квіткою на українській землі стала Оля Хаджі з Могилева — гарна білявка з блакитними очима. Кохання до неї мало платонічний характер, бо поруч весь час перебувала мама.

А коні!.. Он друг Машук, на якому Василь у дитинстві вчився їздити верхи кубанським степом. А ось б'є копитом біла арабка Ніна. На ній сотник їздив у Рожище, щоб вклонитися смуглявій красуні Ніні Марченко, дружині товариша. А он здіймає куряву гнідий Махно. Його захопили на Поділлі навесні 1920 року у бою з махновською бандою. Був це степової породи кінь спокійної вдачі, але норовистий. Він не міг погодитися, щоб хтось був попереду. Тому в час атаки виривався вперед — скільки б вершник не здержував його. При втечі Махна «також не можна було стримати» [96, с. 382].

А он знову кричить на потомлених українських вояків куркуляка:

— Ми всі большевики. Чого блукаєте тут і не даєте покою? Через вас у мене від гарматного стрільна всі шибки повибивало. Хто мені їх вставить?

— Почекайте ще! — відповів Прохода. — Большевики вам вставлять.

Згадував Василь Хомович і штундиста з України, з яким сидів у Воркуті. Той «фанатично вірив, що Москва — «блудниця на семи пагорбах» — буде зруйнована, сліду від неї не залишиться…» [98, с. 49].

Скільки таких спогадів промайнуло перед Василем Проходою! Здавалося, все ожило знову!..

У Чопі відбулася радісна зустріч з племінницею Олександрою, яку ще з Козятина повідомив телеграмою, що повертається в Чехословаччину. Останній раз вони бачились у Німеччині під час Другої світової. Пробули тоді разом цілу добу. «Була це єдина близька душа, яку я по 11 роках розлуки вперше стрів як рідну дочку», — оповідав Василь Прохода [98, с. 180].

Словацькі прикордонники зустріли колишніх бранців непривітно. Їх відвезли до м. Кошице, де помістили у в'язничних камерах. І все ж бувалі у бувальцях люди відчули себе тут як у готелі — адже в камерах було чисто і тепло, на нарах лежали високі матраци, застелені чистими простирадлами та байковими ковдрами, зі справжніми подушками. До того ж камери не зачинялися і переселенці могли вільно виходити в коридор та до вбиральні. Після довгої дороги поворотці могли помитися. Пройшли й медичний огляд.

Засмакувала й вечеря. Вранці поручник держбезпеки видав кожному посвідку з фотографією — «як особисту легітимацію», по 300 крон допомоги, гроші на залізничний квиток до місця постійного проживання, де треба було зголоситися до відповідної державної установи.

Все ж незатишно відчув себе кубанець у Чехословаччині — країні «народної демократії». Не так приймали його тут 1922 року. Тепер він мав ярлик «старого контрреволюціонера». Навіть у Червоному Хресті до нього поставилися як до ворога. Один з керівників районного відділу соціального забезпечення у Празі, комуніст зі стажем, швидко розставив усі крапки над «і»: сказав, що кара мала бути і пенсії за це в ЧСР не нарахують. А допомогу визначив у 190 крон на місяць.

Василеві необхідно було відновити паспорт, але приналежність до української нації ставила під сумнів його чеське громадянство. Тож мусив їхати в Мєстєчко-над-Сазавою біля Бенешова, де від 1935 року був приписаний до сільської громади.

Його хатка ще стояла, але в ній жили інші люди — 1939 року її передали доглядати залізничнику Вацлаву Синькову. Проходу зустріла дружина Вацлава. Вона ніби зраділа, що Василь живий, але в її погляді відчувалася тривога.

— Пане інженере, а як же тепер буде з будиночком? Він уже наш.

Виявилося, що власті Бенешова 1950 року, конфіскувавши хату з садком, продали їх Синьковим за 12 тисяч чеських крон.

— Ну що ж! Як ваш, хай буде ваш. Але мене цікавить моя бібліотека. Вона була складена у чотирьох скринях.

— Ті скрині забрали совєтські вояки, які приїхали з Бенешова.

— Як же вони довідались?

— Не знаю. Мабуть, сусідка пані Задорожня сказала їм.

То була дружина сірожупанника Костя Задорожнього, яка всіляко шкодила Проходам у 1930-ті роки. Сам Кость помер ще до «визволення»…

Пані Синькова розповіла, що дружина Василя з сином приїжджала у червні 1945-го, але за годину вже виїхала з Мєстєчка…

У сільській управі Василя зустріли з острахом і відмовилися видати довідку, що він є громадянином ЧСР. Тоді Прохода пішов до Архіву колишнього земського уряду в Празі, де і відшукав декрет Міністерства внутрішніх справ про надання йому громадянства. На підставі цього він нарешті отримав легітиміцію і тепер міг, не питаючи ні у кого дозволу, вільно пересуватися країною.

Прохода не раз звертався до Чеського Червоного Хреста з проханням допомогти знайти родину. Але там дали зрозуміти, що долями «контрреволюціонерів» не цікавляться.

Намагався Василь знайти і когось зі своїх приятелів. Декого вдалося розшукати. «В. Дараган був одружений з чешкою досить примітивної вдачі і разом з сином цілком включився до чеської спільноти, порвавши зв'язки з українською. Напевно, його, як колишнього волинця, це духовно пригнічувало, і він одверто висловлював свої жалі» [98, с. 186].

Завітав Прохода і до колишнього начальника «Українського сокола» Франтішека Коргоня. Застав лише його дружину, українку зі Львова. Вона запрошувала Василя приходити ще, але те, що Коргоні 1945 року не залишили переночувати в себе Марію і Романа, які зайшли до них дощової ночі, позбавило Василя будь-якого бажання хоч коли бачити колишніх товаришів.

Відвідав Прохода й Антоніну Іванис — хрещену матір сина. Вона мешкала у Празі у Вршовицях. 1945 року її колишній чоловік Василь Іванис мусив рятуватися втечею на захід, а вона з сином лишилася у столиці Чехії. Антоніна хоч і була на 15 років молодшою за Василя, але виглядала «старою сивою бабусею». Одягалася в дрантя. «Від колишньої дами, що репрезентувала дружину професора УГА, не лишилося й сліду. Син її Євген за комуністичної влади закінчив медичний факультет Празького університету. Ще під час навчання він, дістаючи стипендію, залишив матір, наче через її примхи. Вже як доктор медицини він одружився з чешкою і геть одірвався від української спільноти» [98, с. 187]. А був він сином останнього кубанського прем'єра Василя Іваниса та онуком найвизначнішого українського діяча Кубані Кузьми Безкровного.

Антоніна Іванис жила самітно, хоч мала у ЧСР і матір. Та Олена Костянтинівна Безкровна залишилася в Подєбрадах — разом пережити спільну біду рідні люди не змогли.

Найбільше зрадів Василеві його старий приятель з академії в Подєбрадах Сергій Колубаїв. За цей час він став визначним науковцем, членом Чеської академії наук. Працював в Інституті охорони лісу. «Він був одружений з чешкою, постійно чимось заляканою, тіснішого зв'язку з українською спільнотою не підтримував, морального задоволення від своєї наукової кар'єри не мав та ще й скаржився, що даремно прожив свій вік» [98, с. 187].

Провідав Василь і колишнього професора Українського педагогічного університету Миколу Слюсаренка. «Він у своєму помешканні на Нуслях зберіг за собою лише кухоньку, в якій на полицях біля стін було повно книг, — оповідав Прохода. — Зустрів він мене дуже сумний. Його дружина Одарка, моя колишня щира приятелька, коли більшовики зайняли Прагу й почали заводити в ній свої «порядки», втратила мету життя й повісилась. Старий це дуже тяжко переживав і, доки я був у Празі, зустрічався зі мною як зі своїм рідним» [98, с. 187].

Отак тинявся Прохода по Празі, не маючи даху над головою. Ночував у гуртожитку для безпритульних на Новомлинській вулиці. А вранці, як і всі, мусив забиратися геть.

Майже всі дні Прохода проводив у читальні Слов'янської бібліотеки. Переглядав газети і журнали з СССР, журнали «Дукля» та «Дружно вперед» із Пряшівщини.

Зустрівся Прохода зі старою «сокілкою» Бедржею Ямборовою. Вона й повідомила про перебування дружини Василя та його сина Романа у США. Пообіцяла дізнатися їхню адресу через пані Пелюшкову, яка листується з Олексієм Козловським, свого часу секретарем канцелярії УГА. І справді — за три тижні Василь отримав від добродія Козловського адресу своєї родини.