Тернистий шлях кубанця Проходи

Живе слово українського часопису

Інформаційний комітет серйозно поставився до видання часопису «Вістки Сірих», який «живим словом» вів боротьбу з провокаторами, злочинним елементом, дезертирами, «не боячись сказати слово правди деяким «щирим українцям» і панам «отаманам», що ловили рибку в каламутній воді» [95, с. 117].

Перед нами — ч. 11 газети «Вістки Сірих», що вийшло вже після оскілківського перевороту — 4 травня 1919 року. Погортаймо його шпальти.

У час війни передовицями часто стають некрологи. Так було і на цей раз. Ось його лаконічний зміст: «2-го травня ц. р. в м. Луцьку передчасно — від плямистого тифу — помер Старшина 3-го сірого полку ГНАТ БОЙЧУК. Висловлюємо свій глибокий жаль із нагоди передчасної з нами розлуки нашого гарного друга і чесного трудяки ГНАТА БОЙЧУКА. Старшини й козаки Сірої дивізії» [12, с. 1].

«Всім по колії козакам і старшинам» — так називалася телеграма Головного отамана Симона Петлюри від 29 квітня 1919 року. «Повідомляю Вас, — писав Петлюра, — що отаман Оскілко зійшовся з російськими добровольцями-гетьманцями та зрадив Україні. Він одкрив більшовикам фронт і пішов проти нашого законного Правительства і Верховної влади. Оскілко і його штаб іде проти народу — селян і робітників, проти всього, про що дбало і дбає наше Правительство, аби задовольнити трудовий люд. Оголошую отамана Оскілка зрадником Українського народу. Вам, Козаки й Старшини, як вірним синам цього народу, наказую негайно заарештувати Оскілка і його штаб і тим зразу припинити його злочинну роботу та уникнути даремного пролиття братської крови, бо безпощадно буду карати всіх зрадників свого народу. Головний отаман Петлюра» [12, с. 1].

Телеграму Петлюри було опубліковано, коли Оскілко вже зазнав фіаско. Шкода, що Головний отаман не пояснив, чому це Оскілку треба було входити у зговір з російськими добровольцями, щоб відкрити фронт більшовикам?

А передовицею стала стаття «Луцьк, дня 4 травня». Це був відгук сірожупанника М. (очевидно, Михайленка) на події останніх днів. «На весь свій голос пролунали гасла, які піднесла ще російська революція, — писав він. — У великому здивованні перед бувшою Росією стояв і стоїть цей політично думаючий світ із запитом: «А чи переведе всі ті гасла, чи здійснить вона їх?»

Розкололася, розпалася Росія. Донині великого осоромлення зазнала московська безцарна, здавалось б, вільна земля, дійшовши до наболівшого навіть москалям своїм насиллям та безпутством більшовизму.

Гарні, красиві гасла піднесла й українська революція. Але і на Вкраїні невтримною хвилею розлилася мерзенність.

Там, у Московщині, прийшли людці з нечистими руками і соромом незмивним укрили кращі почуття і звичаї російського люду. Оганьбили, бажали зрадниками виставити кращих, старих, заслужених, суто-народніх провідників російського краю.

Багато ж лиха випало і на долю України. І тут були і є подібні людці. І тут було багато часом своїх несвідомих, а дуже часто чужих розумних провокаторів, які спровокували, оплямували, соромом великим укрили багато дечого історично-святого для Вкраїнської землі.

На Московщині небезпечний експеримент був припущений хоча би із Церквою, з релігійними святощами тієї землі. У нас же вороги України, починаючи з Павла Скоропадського, у своїй протиукраїнській праці оганьбили самі поняття «гетьман», «гайдамака», «отаман», «козак», нарешти, «петлюровець», «Петлюра».

Російський «таваріщ» кінча вже своє царювання, а його відгук наші «синки-базарники» ще беруть життя повними пригоршнями.

На Москівщині «таваріщ» все, що тільки міг, сказав і зробив і вже сходить зі сцени.

На Вкраїні іменно нині до пяненого, несвідомо-провокаційного реготу нашого синка-базарника примішується отрутне, далекозоре, але сховано-протиукраїнське хіхікання фаховця-чужинця.

І от в цей критичний час, коли, може, від декількох тижнів залежить, бути чи не бути славі України, в цей час приходять себелюбці-авантурники і роблять ревалізацію. Приходять партійники і викликують до озброєного двобою инші партії. Заявляються українці «без напрямку» і робляться виконавцями цього виклику. А «фаховець» сидить та «хіхіка». І знову насовувалося «пекельнеє свято», бо знову мала пролитися в цій необдуманній боротьбі братня кров.

Кому це потрібно?

Хіба фронтовики своїми грудьми захищають себелюбців-інтриганів? А друге, хіба нечувані позбавлення терплять активні оборонці України во ім'я панування лише однієї якої-небудь партії, яка, випадково взявши верх, відкинула б инші народні українські партії?

Хвала Богу, що все утихомирилося без пролиття крови. Тепер же треба, час вже стати більш реалістичними, розважливими, державно-розумними. Ті люде, які (працюють) не в постачаннях та в недосяжних штабах, але активно в полі з рушницею в руці боронять український край, роблять це лише завдяки своїй вірі, що прийде на Вкраїні час, коли себелюбство наших братиків-отаманчиків, чужа воля чужинців-фаховців і шкідливе і вщент руйнуюче розпорошення й колотнеча українських політичних партій не буде мати місця в державному будуванню України.

Не діло армії шукати шляхів порозуміння, примирення поміж українськими народніми партіями, яке нині доконче потрібне, необхідне. Будучи реалістами життя, кажемо: «Гляньте на наше вкраїнське село, чутко прислухайтеся його голосу про країну й соціалізацію».

Єднайтеся! Без (пролиття) крови порозумійтеся, всі українці-партійники. Проявіть державний розум, ціною, може, партійної жертви. Станьте реалістами і будівничими, бо страшно буде, коли народній гнів вибухне проти своїх же провідників.

Тоді прийдуть чужі люде зі сходу і всю свою любов та довір'я народу нашого несвідомого перетягнуть на свій бік. Тоді «воскресне» — тільки не Україна, «пишна, вільна, щастям горда», за яку б'ються українці-республіканці, а Малоросія — край, «гдє всьо обільєм дишет», і знову поллється це «обілє» в чужі краї, в чужі кишені. От тоді люд наш зовсім зневіриться.

Хочеться криком кричать і благати всю свідому силу Українську порозумітися і перейти на шлях дійсно державної роботи. Військо ж мусить стояти осторонь, оскільки видко, що є лад, є робота. М.» [12, с. 1].

На другій сторінці опублікована «Нота України мирній конференції», що відбувалася в той час у Парижі (Версалі). Голова української делегації, міністр шляхів і комунікацій Григорій Сидоренко просив Паризьку конференцію визнати Українську Народну Республіку як незалежну державу. Петлюру в цій ноті названо генералісимусом.

Поруч — телеграма отаманові 1-ї Сірої дивізії Вікторові Абазі: «Головний отаман наказав не визнавати авантюри, яка зробилась в Рівному, і ні в якому разі не виконувати наказів Рівенських авантюристів Агапієва та Оскілка, — писав старшина філії Інформаційного бюро при 1-й Сірій дивізії Драченко. — Коли буде потрібно, виступте зі зброєю. Отаман Петлюра вірить, що Сіра Дивізія не зрадить національним і демократичним ідеалам свого народу. Вночі або завтра рано прибуду з особливим наказом од От. Петлюри» [12, с. 2].

На третій сторінці вміщено повідомлення про засідання Кабінету Міністрів у Рівному та радіоповідомлення про події у Німеччині і Франції. А ось з інформацією з Росії було кепсько. Єдине скупе і неточне повідомлення про події в Росії та на Лівобережній Україні звучало так: «Від людини, яка приїхала з Конотопу через Київ, дізнаємося, що в Росії більшовики несуть великі поразки від армії Колчака. Лєнін і Троцький мають переїхати до Київа. Полтавщина правиться сама собою — на чолі стоять Зелений і Шемет. Більшовицький Уряд оголосив усю Полтавщину поза законом» [12, с. 3].

Там же стаття Сірого (можливо, сірожупанника Йосипа Мандзенка) «Про те, що кажуть взагалі, і про те, що треба знать».

«Кажуть, що багато людей на Україні називають сірожупанників, «сірих» галичанами, бо… вони носять австрійський сірий одяг і гарно розмовляють по-українськи.

Треба знать, що сірі принесли в Луцьк такий гарний лад і спокій, якого мешканці його не сподівалися скоро мати.

Треба ж знати, що, дивлячись на це, знаходяться, є людці, які підкопуються і під них і шепочуть, що всі сірі віддають один другому пошану тому, що скоро вони будуть «да офіцерами».

Кажуть, що такими брехнями, провокаціями де-хто жадає внести ворожнечу поміж сірими і другими. Треба знати, що кожен український козак, а тим паче сірий, тепер уже знає ціну цим гадючим теревеням.

Кажуть, що там, де не було більшовиків, їх чекають, як мани небесної.

Треба ж знати, що в Рівному і в других місцях уже можна бачити багато москалів — російських солдатів, які кожному Хомі Невірному можуть розповісти, хто такі більшовики і що вони роблять.

Кажуть, що селяне прямо залюблені в «миколаївки» і часто лише випадкова присутність сірого примушує дядька або тітку продавати що небудь за «українки».

Треба ж знати, що не лише селяне тут винні, а винні всі ті, хто лише за миколаївки може придбати собі яких небудь товарів за кордоном, хоча б, скажемо, за Сокульом (Сокалем. — Ред.) або в Ковелі.

Кажуть, що чудернацькі звичаї панують в Луцькому театрі — один комендант запевнював сірих-адміністраторів, що йому «полагається» дві ложі безплатно.

Треба ж знати, що прийшов вже час стати демократом навіть коменданту, кинувши таку чудернацьку пиху, і спитати адміністрацію, де йому і яке полагається місце, і сісти іменно на вказане місце.

Кажуть, що під час вистави «Наталки Полтавки» близька родичка «Наталки» з контрамаркою на вільні місця «зайняла» місце одного сірого і погрожувала словами — «коли Ви проженете мене з цього стільця, я піду скажу Натальці і вона не буде грати», на що наш сірожупанник одповів: «Тоді наш Петро сам скінчить гру» (Петра грав козак Сірої дивізії).

Кажуть, що один податний інспектор у Луцьку «Бога не боїться й людей не соромиться», а прикладає до цього дня печатку-миколаївку з двоглавим орликом.

Треба ж знати, що царя скинули ще в березні 1917 року, а Україна давно вже має свою республіканську печатку.

Кажуть, що Л. Повітова Народня Управа до сьогодні говорить майже виключно по московськи.

Треба ж знати, що на Україні є вже природні москалі, які вивчилися і володіють краще українською мовою, ніж ця демократична українська установа» [12, с. 3].

Отакий зріз українського суспільства станом на весну 1919 року!

Ну і остання, четверта, сторінка. Тут опубліковано порядок денний Луцького повітового надзвичайного земського зібрання, яке мало відбутися 12 травня, звернення «До громадянства Луцького повіту» і заява московського Совнаркому «Товарищи крестьяне и рабочие». Останню редакція газети не коментувала, бо текст сам промовляв за себе: москалі хочуть хліба, і все! Воно й так — Совєт «народних» комісарів нахабно закликав селян добровільно віддати зерно і «нє винуждать к насільствєнной реквізіциі» [12, с. 4].

Часопис справді був цікавий, не дивно, що він здобував усе більше і більше прихильників і ставав популярним «навіть серед національних ворогів» [95, с. 117].