Тернистий шлях кубанця Проходи

Викладачі УГА

Шефом Василя Проходи був професор Борис Іваницький. Тримав він себе як бог. Про те, чого докладно не знав, він ніколи не говорив і не показував виду, що того не знає.

Борис Іваницький народився 8 березня 1878 року в Сумах. 1902 року закінчив Петербурзький лісовий інститут з дипломом ученого лісовода. До 1907 року працював помічником лісничого в корпусі лісничих, а тоді — лісничим у скарбових лісництвах на Гродненщині (до 1909-го) та Київщині: в Коленцевському, Трипільському, Петрівському і Святошинському лісництвах. Від 1 жовтня 1917 року перебував на українській державній лісовій службі в Міністерстві земельних справ. До травня 1918-го очолював відділ лісового департаменту… Після повалення гетьманату Іваницький повернувся на попередню посаду. З лютого до 11 червня 1919 року Борис Юрійович був ще й товаришем міністра земельних справ уряду УНР. Починаючи з грудня 1919 року, викладав лісівництво на сільськогосподарському факультеті Українського державного університету в Кам'янці-Подільському. На еміграції у Тарнові (Польща) читав курси з природознавства, математики і креслення в Українській гімназії (15.2.1921 — 15.4.1922). 28 квітня 1922 року Бориса Іваницького обрали професором кафедри загального і спеціального лісівництва господарської академії [86, арк. 101–102 зв.].

«Тримався він завжди з почуттям власної гідності і в деякій мірі вищості над іншими, — вважав Василь Прохода. — Завжди спокійний і зрівноважений, він був обережний у висловах і не виявляв своїх недоліків… Його виклади відзначались сухістю і монотонністю… Він не захоплював студентів… Уникав життєвості й своєрідного романтизму, що було, приміром, в «Науці про ліс» Г. Ф. Морозова… Через це студенти не захоплювалися його лекціями, називали його ведмедем і слухали його з обов'язку. Та проте знання, необхідні лісівнику… професор Іваницький давав повністю» [97, с. 39, 40].

Професор кафедри лісокористування Микола Сергійович Косюра хоч і мав більше літ, як Іваницький, але був «більш жвавий, рухливий та говіркий». За часів гетьмана Павла Скоропадського Косюра на Лівобережжі працював лісовим директором. Після падіння Української Держави не виявив лояльності ні до більшовиків, ні до денікінців, від яких 1919 року втік аж до Єгипту. Але й в Африці він не порвав зв'язку з українцями. Довідавшись, що уряд ЧСР підтримує національно-культурне життя українців, Микола Косюра поспішив до Праги. Голова громкому Микита Шаповал спрямував його до Подєбрад. Тут Косюру прийняли на роботу спочатку доцентом. Його лекції «відзначалися жвавістю і мали більш практичний, ніж теоретичний характер» [97, с. 40].

Косюра завжди радив студентам вивчати французьку мову.

— Після закінчення академії куди ви подастеся? У Чехії своїх лісничих стільки, що хоч греблю гати. В Польщі для нас, православних, немає перспектив. А от Франція провадить економічну експансію в Малій Азії, французи — народ легковажний, працювати не люблять. Тож зі знанням французької ви можете й до Азії потрапити — персюків дурити…

Курс геодезії читав професор Леонід Грабина. Це був «великий ентузіаст» [20, с. 99]. Народився він 25 травня 1885 року в Ромнах на Полтавщині в родині українського письменника Олексія Грабини. Дитячі роки провів у Криму, в Євпаторії, потім у Генічеську на Азовському морі та Градизьку на Полтавщині. У дев'ять років повернувся в Ромни, де поступив у реальну школу, з якої перевівся до Прилуцької гімназії. А вищу освіту здобув навесні 1912 року, закінчивши інженерний відділ Київського політехнічного інституту. На службі у Київському губерніальному земстві будував шляхи на Київщині. Військову повинність (від 1 жовтня 1912 р.) відбував на Слобожанщині — інженерним кондуктором. З осені 1913 року будував залізницю Харків — Херсон. Головним досягненням Грабини був проект кам'яного арочного мосту через річку Жовтеньку на Херсонщині [89, с. 8].

1918 року Грабина працював у департаменті нового будівництва Міністерства шляхів, у складі якого евакуювався до Галичини. В 1921–1922 роках будував водогін у польському місті Тарнові, а 23 травня 1922 року був обраний доцентом на кафедрі геодезії УГА. «Він давав нам, — писав Василь Прохода, — не лише теоретичні, але, головне, практичні відомості з цієї важливої галузі прикладної науки, написавши дуже поважний підручник» [97, с. 41]. Цей курс із геодезії мав близько двох тисяч сторінок. Написаний він був «з великим знанням справи». Підручник послужив багатьом студентам, інженерам та землемірам «у здобуванні хліба насущного» [20, с. 99].

Та найбільше захоплював студентів лісового відділу «апостол кам'яних наук» [97, с. 64] Микола Шадлун, колишній професор Петроградського гірничого інституту та університету в Любляні (Югославія), а 1919 року — міністр народного господарства УНР. «Шадлун надзвичайно цікаво читав лекції з геології. Це була своєрідна поема природної чинності поверхні землі з її підземними в глибинних надрах динамічними процесами» [97, с. 42]. Коли він переглядав колекції мінералів, у нього світилися очі.

Курс ботаніки Василь прослухав у професора Володимира Чередіїва, випускника Петровсько-Розумівської (Тимирязєвської) сільськогосподарської академії, а в 1919–1920 роках — директора департаменту Міністерства народного господарства уряду УНР. Викладав він цікаво, з почуттям. «Авдиторія у нього завжди була повна…» [20, с. 59].

Володимир Чередіїв мав «широку натуру», любив випити, «й то добре». Як завідувач кафедри загального і спеціального хліборобства та декан він заробляв досить багато, «а тому мав за що випити». Його постійними спільниками в дружбі із «зеленим змієм» були завідувач кафедри хімії професор Леонід Петрович Фролов та колишній міністр праці УНР Осип Безпалко з Буковини. «Іноді вони робили пригодницькі нічні мандрівки в товаристві студентів. Особливо любив такі мандрівки професор Фролов, який ніби був сином якогось генерала, але як студент брав участь у революції 1905 року і змушений був тоді емігрувати… Був це старий бурлака типу Енея пролетарських переконань…» [97, с. 43, 44]. А ось як описав його кубанець Василь Іванис: «Професор Л. П. Фролов був одягнений у престаре убрання з обтріпаними рукавами й холошами, на голові мав потертого селянського солом'яного бриля, взутий без шкарпеток у сандалі» [35, с. 12].

Зоологію, ентомологію та іхтіологію викладав доцент д-р Юрій Русов. Народився він 8 січня 1895 р. у Харкові в родині Олександра і Софії Русових, відомих борців проти Росії. Його матір, навіть будучи вагітною Юрієм, сиділа в харківській тюрмі, а народила його, перебуваючи під суворим поліційним наглядом. 1913 року Юрій закінчив гімназію В. П. Науменка у Києві, а потім природничий відділ Київського університету. 1922 року став доктором філософії Віденського університету. Від 1922 р. він працював в УГА професорським стипендіатом (подаючи документи, Curriculum vitae написав французькою мовою). Наступного року уже став асистентом, доцентом (21.3.1923) та завідувачем кафедри зоології (8.10.1923) [126, арк. 321–324].

Юрій Русов любив студентське товариство лісового відділу й охоче проводив з ним час за кухлем пива, співаючи українських пісень. Був простим і скромним. Своїй професії віддавався так, що «забував про свою дружину Лєну з синком Романом… Від нього часом смерділо трупами звірят, яких він досліджував… Лєна, будучи переважно самітною, піддалась залицянням хіміка Володимира Ройтера, українського німця, який дуже добре грав на скрипці…» [97, с. 44]. Той був не менш освіченим за Юрія Русова. Володів українською, французькою, німецькою та чеською мовами, не кажучи вже про українську і російську. Олена розійшлася з Юрієм і вийшла заміж за Володимира Рейтера (так насправді звучить його прізвище), а от битву за сина програла Софії Русовій, матері Юрія.

Славетна Софія Русова, член Центральної Ради, а за гетьманату керівник департаменту дошкільної і позашкільної освіти, викладала в господарській академії французьку, рідну мову своєї матері. Батьком Русової був дідич Федір Ліндфорс, швед за походженням. «Велика сила притягання благородних душ є в Україні! — писав про своїх батьків Юрій Русов. — І ми бачимо протягом нашої історії стільки прикладів, коли чужинці з походження все своє життя віддавали на службу Україні» [118, с. 1173].

З любові до поневоленого українського народу чужинка Софія Русова «стала однією з найдіяльніших дочок України». Її подвижницьку діяльність росіяни завжди оцінювали як злочинну. Вона скуштувала не тільки царських, а й совєтських в'язниць. 1922 року, маючи 66 років, Софія Русова з малолітньою онучкою втекла з «догоряючої в повстаннях України» [118, с. 1174, 1181]. «Прощай, рідна дорога Україно! — казала вона. — Кидаю Тебе з одним палким бажанням: усі мої старі сили віддати за визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти волею, наукою і багатством» [118, с. 1181]. Так і сталося: самовіддану працю на користь Батьківщини вона продовжила на еміграції — як професор Українського високого педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова у Празі та лектор УГА в Подєбрадах, а ще й керівник дитячого садка.

«Також симпатичною постаттю був професор неорганічної хімії Микола (Павлович) Вікул, який любив свій предмет, цікаво викладав його й по-товариському поводився зі студентами, даючи їм відповідні знання» [97, с. 45]. «Виклади його були свого роду подіями, — додавав студент Гаврило Гордієнко, — й авдиторія у професора Вікула була завжди повненька» [20, с. 59]. А от професор політичної економіки Олександр Мицюк, на думку Проходи, тримав себе «надзвичайно важно, з манерами і поводженням великого вченого» [97, с. 45]. Він справді був освіченою людиною, написав цікаві спогади «Веремійовська буча» (Львів: Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, 1913), спогади про 1917–1919 роки та чимало наукових праць. За Директорії Мицюк був міністром внутрішніх справ, товаришем міністра народного господарства.

Студентка Віра Петрова про колишнього міністра казала так: «Лекції професора Мицюка по політичній економії слабі. Він робить з себе великого вченого з надокучливою манірністю, говорить аж надто авторитетно…» [97, с. 31]. Студент Гаврило Гордієнко звертав увагу на те, що «його (Мицюка) виклади були занадто сухі». І все ж, додавав Гордієнко, Олександр Мицюк «був один з найпродуктивніших професорів Академії… Він мало не щороку випускав якісь друковані праці» [97, с. 66].

А от професор Давид Райхінштейн, колишній асистент знаменитого Альберта Ейнштейна, органічну хімію викладав «цікаво й живо» [97, с. 45]. Свої лекції він починав українською — хоч і знав її дуже погано. Він прагнув продемонструвати свою повагу до українців. Але, як тільки брав крейду і підходив до дошки, забувався і переходив на російську.

Райхінштейн вважав, що простіше хімічних формул, які чітко окреслюють найскладніші поняття, не може й бути. Він любив повторювати: «Це дуже просто, але для незнаючого незрозуміло» [97, с. 45, 46].

«Професор Райхінштейн був прикладом, — вважав Гаврило Гордієнко, — як поодинокі чужоетнічні елементи входять поступово в українську націю…» [20, с. 61].

Найоригінальнішим викладачем, на переконання Проходи, був професор Каміл Шиндлер, колишній професор Київського політехнічного інституту. Вперше він емігрував з Росії після революції 1905 року. Після падіння царизму 1917 року повернувся в Росію, але невдовзі більшовики змусили його знову тікати за кордон. Його лекції були дуже цікаві й не позбавлені філософського змісту. Але Каміл Шиндлер виявився переконаним російським патріотом-імперцем — хоч і німцем за походженням. Мало того, що лекції читав російською, та ще й уникав слів «Україна» й «український» — ніби їх не існувало. У нього не повертався язик сказати, що в Україні використовуються ті чи інші машини. Він казав: «В Росіі било так… а вот на юґє, у вас на родінє…» Не використовував він і слова «Малоросія», бо, коли раз бовкнув, студенти на знак протесту покинули аудиторію і більше на його лекції не приходили.

Для Шиндлера всі слов'яни були «рускімі». Навіть чехів зараховував до них. Жив він у Празі. Якось узвичаїлося, що його на подєбрадському вокзалі зустрічав староста лісового відділу Володимир Мірошниченко.

Одного разу вони йшли повз продуктову крамницю торгівця Башти, який, щоб привабити українців, розмалював вивіску у жовто-блакитний колір з написом українською мовою: «Тут можна випити й добре закусити».

— Подивіться, пане професоре, — посміхнувся Володимир, — наш Башта вже українізується.

Каміл Шиндлер, уважно прочитавши напис, сказав:

— Чєво только нє видумаєт наш рускій чєлавєк…

— Та який же Башта «рускій»?! — здивувався Мірошниченко.

— Всьо равно. Всє ми рускіє…

Протести студентів призвели до того, що ректорат звільнив Каміла Шиндлера з академії. Ця самооборона національної честі викликала низку публікацій у чеській пресі. Чеських русофілів обурило «нечемне» поводження студентів УГА із заслуженим російським професором…

Загальне будівництво і будівельні матеріали на аграрно-лісовому факультеті викладав професор Сергій Прокопович Тимошенко. Народився він 1881 року в с. Базилівка Конотопського повіту Чернігівської губернії. Зі студентських років брав участь в українському русі. 1903 року вступив до петербурзького осередку РУП, згодом — до УСДРП. Після закінчення інституту цивільних інженерів у Петербурзі працював у Ковелі, де за його проектами були збудовані земська лікарня, жіноча гімназія та інші будівлі. У 1908–1909 роках Тимошенко працював у дирекції Південно-Західної залізниці у Києві. 1909 року переїхав до Харкова, будував Південно-Донецьку залізницю. І в Києві, і в Харкові брав активну участь в українських легальних організаціях, зокрема в київському товаристві «Просвіта», Товаристві ім. Квітки-Основ'яненка та Літературно-художньому гуртку в Харкові.

У приватному бюро Тимошенка виконувалися проекти різних будівель, в тому числі для промислових районів Донецького басейну, Харкова, санаторіїв і ресторанів на Чорному морі, в Слов'янську, Святогорську тощо. Він розробляв проекти меблів та інтер'єру. Доклав чимало зусиль для популяризації українських традицій в архітектурі. З 1913 р. архітектурні проекти Тимошенка постійно експонувались на міжнародних виставках у Москві, Києві, Подєбрадах та інших містах.

У квітні 1917-го на Національному конгресі Сергія Тимошенка обрали членом Центральної Ради від Харкова. Був він і Харківським губернським комісаром та заступником голови губернського виконавчого комітету. Від жовтня 1918 р. Тимошенко — професор Українського державного університету в Києві. У 1919–1921 роках очолював Міністерство шляхів у трьох урядах УНР, а у листопаді 1921 році взяв участь у Другому зимовому поході Повстанської армії Юрка Тютюнника.

1923 року Сергій Тимошенко оселився в ЧСР, був обраний доцентом УГА в Подєбрадах, а 1925 року — професором. Його брат, також професор УГА, Володимир Тимошенко в роки революції працював економічним консультантом українських урядів та української дипломатичної делегації на Мирній конференції в Парижі.

Упродовж існування в академії викладало 118 педагогів, зокрема 92 українці. Чехів, професорів високих чеських шкіл, було 26. Один з них, завідувач кафедри лісового інженерного будівництва Войтех Кайслер, очолював ще й нострифікаційну комісію, яка мала право визнавати дипломи іноземних лісових шкіл. До нього і звернулися студенти, щоб допоміг, аби чеська держава визнала дипломи Української господарської академії. Кайслер, хоч і вважав студентів УГА дуже добре підготовленими, а дипломи академії цілком відповідними, все ж з міркувань конкурентного характеру не міг допомогти. Він сказав прямо:

— Я знаю вас як сумлінних студентів. Наші празькі студенти порівняно з вами — хлопчаки. Я дивуюся вашому патріотизмові, з яким ви пішли навчатися до своєї національної школи, що не має в ЧСР належних прав, — лише для того, щоб сприяти розвиткові української культури. Ви цілком успішно могли б закінчити чеські школи і не мали би проблем з нострифікацією, але ваша школа була вам ріднішою. Якби це залежало від мене, я зробив би для вас все. Але ми маємо надпродукцію лісових інженерів. Та, зрештою, для вас нострифікація не має особливого значення, бо на державну службу вас, як чужинців, все одно не приймуть, а в приватних установах від вас вимагатимуть лише знань та уміння працювати…

«Життя пізніше показало, що професор Кайслер правдиво міркував, — зазначав Василь Прохода. — Більшість з нас, свідомих своєї національної гідності, не лише не жалкувало, що закінчили студії у своїй, безправній, високій школі, але, навпаки, були горді, що на чужині з нічого творили свої національні цінності, впливаючи цим на розвиток української національної культури на власній Батьківщині, особливо в період непу…» [97, с. 49, 50].