Тернистий шлях кубанця Проходи

Отаманщина і «отаманія»

Через всю першу книгу «Записок Непокірливого» проходить мотив засудження отаманщини. І справді, зустрічі з такими «отаманами», як Гуцул, Гришко чи Біденко, інакшого ставлення у людини обов'язку викликати не могли. Але ж у часи революції не тільки гришки і біденки водили загони…

Генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський у книзі «Повстанський рух і отаманія» цілком слушно розрізняє «отаманчиків» і отаманів-лицарів, про яких у піснях-думах співали кобзарі.

До «отаманів позитивних» Олександр Вишнівський зараховував Якова Орла-Гальчевського, Івана Ґонту (Лютого-Лютенка), Грицька Чупринку, братів Чучупаків, Якова Шепеля, Ананія Волинця, Ларіона Загороднього, Марусю Соколовську, Семена Заболотного, Оверка Куравського, полковника Пшонника, Ілька Струка, Малолітка, Левченка, Марка Трепета та інших.

«Негативними отаманами» генерал вважав Йосипа Біденка, Олеся Козир-Зірку, Олександра Палієнка, Точила-Гурського… Якби Вишнівському «пощастило» зустріти на своєму життєвому шляху командира Чорного куреня смерті Гуцула, то, напевно б, додав його до цього списку. Олександр Вишнівський зазначав, що позитивних і негативних отаманів було дуже багато, «щоб їх всіх перераховувати» [9, с. 10]. Тож у разі негативної оцінки варто слово «отаман» брати у лапки або використовувати термін «отаманчик».

Не слід забувати, що у війську УНР отаманом називали і командира, і генерала (до 1919 року), і вождя, а в Галицькій армії — майора.

Оцінюючи отаманщину, важливо не плутати її з анархією. Це не синоніми. Слід використовувати слово «отаман» у первісному, історичному значенні — як виборного або призначеного ватажка козацького війська. Те ж стосується й поняття «отаманщини». Воно означає «часи отаманів».

Не слід забувати, що отамани представляли різні стани, мали різне виховання, рівень освіти та погляди, були членами різних партій (есерів, боротьбистів, анархістів, більшовиків, соціалістів-самостійників), які не тільки конкурували, а й ворогували між собою. Та більшість отаманів, як правило, були безпартійними. Повстанські загони очолювали і військові фахівці, і люди без військової освіти. Більшість із них взялися за зброю, щоб захистити себе, рідних, своє село, волость і повіт. Траплялися серед ватажків і карні злочинці. Не бракувало й борців за «соціальну справедливість», яка тлумачилась довільно. Були й любителі пригод.

«Найгіршими з усіх шкідливих отаманів були «отамани опереткові»… — вважав Олександр Вишнівський. — Зійшли вони… на широку арену визвольної боротьби, щоб себе показати й у зв'язку з цим нажитися… Зійшли як намальовані: старокозацький червоний або малиновий жупан (зроблений із покриття сидінь у залізничних вагонах першої і другої кляси), штани — як синє море, матня по землі волочиться… Турецький ятаган при боці («позичений» із музею…), дві пістолі за пасом, вуса обов'язково довгі і вниз. Дійсно, хоч картину малюй. «Екс оффіціо» співали «Ще не вмерла Україна», але з доброї волі воліли затягати з захопленням: «Хіба в шинкарки чортма горілки, пива, меду не стало?!» Промовляли з патосом славетного Демосфена і ролю свою — справжнього патріота-запорожця — грали першорядно.

Першим і головним своїм завданням вважали одержати кошти на «формування» повстанського загону… Другим, не менш важливим, завданням було кошти ті гучно прогуляти… Чому ж давали їм гроші? Мабуть, справді ці опереткові «отаманами» мали дар слова і вміли викликати до себе довір'я й переконувати… Крім того, всі ми в ті часи національного піднесення були перечулено сентиментальні до всього, що нам старе Запорожжя нагадувало. Як же було не дати можливости «рятувати» Україну такому «славному запорожцеві»… який уже одним своїм зовнішнім виглядом Богуна чи Сірка міг навести страх на ворога… Справжню причину виявив був Головний отаман під час розмови з командиром 3-ї Залізної дивізії О. Удовиченком: «Якщо бодай один із них виконає покладене на нього завдання, — казав він, — моя підтримка виправдана». Це була відповідь на запитання Удовиченка: «Чому дають гроші на формування різним авантюристам?» Звичайно, таку позицію Симона Петлюри збагнути важко [9, с. 11].

Оцінка генерала Вишнівського «опереткових отаманів» слушна. Але ж далеко не всі, хто одягав шаровари і жупани, були такими. Скільки видатних українських вояків, захопившись романтичними традиціями Запорозької Січі, вбирались як їхні діди-прадіди! Що ж поганого в цьому? Невже й вишиванку одягти вже гріх?

Справа ж, врешті, не в одязі. Не через нього проходила межа між бандитом і героєм. Важливо, хто в нього вбирається. І в російських шинелях ходили різні люди… Не слід забувати, що в часи війни часто маскувалися: українські повстанці ховали свої палкі серця під червоноармійськими шинелями, а чекісти формували «фольклорні загони» провокаторів-душогубів. Так що Олександр Вишнівський захопився зовнішнім боком справи. Хоча й попередив, що веде мову про «отаманів опереткових». Але ж так одягалися і лицарі…

А от дещо інша думка. Яків Гальчевський, командир полка Дієвої армії, а пізніше повстанський отаман, писав: «Всі «регулярники» з армії не любили повстанських отаманів. — Коли якийсь отаман із повстанцями прибував до т. зв. регулярної армії і ставився до послуху, то кадровий генерал чи полковник звичайно давав наказ обеззброювати повстанців, а отамана арештовував лише тому, що той отаман був самою українською стихією — вибуховий, рішучий, відважний. Конкурента треба було боятись… За часів революції казали: цілком вистарчить «регулярних» метод, засвоєних із часів світової війни! Цими методами так «побили» революційних большевиків, що самі попали до таборів у Польщі» [41, с. 229].

Симон Петлюра теоретично мав рацію, виділяючи гроші на формування повстанських загонів. Інша справа — кому давав кошти. Гулякам-пиякам чи дисциплінованим воякам Української революції? Спогади учасників тих подій показують, що в людях Симон Петлюра не надто розбирався, часто розраховував на людей непевних. Прикладом є призначення ним Олександра Осецького наказним отаманом.

Захисники Петлюри списують це на його виняткову довірливість. Про це писав і Василь Прохода… Як би не було, але кадрові помилки мали фатальне значення для Української державності…

Коли читаєш спогади Василя Проходи про Чорний курінь смерті, романтичне сприйняття революційної дійсності вивітрюється… Ніби про той самий «курінь смерті» писав й Олександр Вишнівський у своїх роздумах-спогадах: «Іноді «оперетковим отаманам» щастило сформувати сякий-такий відділ… Тоді «отамани» ці вирушали окремими потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи не доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати не хотіли, наказів не виконували й чинили лише те, що самі хотіли. «Війну» провадили переважно з пляшками в потязі, а поза потягом — з людністю містечок… Головний отаман, який… завжди тяжко переживав подібні ексцеси, осуджуючи їх, видавав із цього приводу найгостріші накази» [9, с. 12].

Накази ці Головний отаман передавав виконавцям, як правило, усно. Про це писав-згадував начальник контррозвідки Армії УНР полковник Микола Чеботарів, на долю якого «випав обов'язок» знищити «отаманію»: «На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної «отаманії», звичайно військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого «отамана». Через це сама ліквідація не була ефективною, а з другого боку, загал вважав, що то тільки я, полковник Чеботарів, їх ліквідую… Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для «повстанчих» отаманів…» [8, с. 31].

Трагедія Миколи Чеботаріва, як на мене, полягала в тому, що, будучи противником анархії, він захищав тих, хто цю анархію сіяв з верхів.

Історики чи діячі, що прагнули перекласти вину за історичну поразку з одних плечей на інші, вже яке десятиліття навмисно «плутають» отаманщину з анархією. І доходять до «резонного» висновку, що основною причиною поразки є отаманщина. Мовляв, саркастично зауважив Яків Гальчевський, «ніхто не винен, лише повстанчі отамани згубили Україну» [41, с. 229].

«Ми часто чуємо слово «отаманія», говорене з презирством, іронією та зневагою… — писав він. — Бачите українського громадянського діяча, що висуває свою персону всюди на перше місце. Тільки чуєте від нього: «я», «я», «ми»… а сам він дурний і обмежений тип, з якого розумні люди сміються. Він обурюється на людей і кричить на своїх противників, що це, мовляв, «отаманія». Говорите з генералом, полковником, який лає всіх своїх товаришів — генералів, полковників, критикує їх, критикує накази Головного отамана Симона Петлюри, уряду, військового міністра. Коли спитаєте, чого він такий лихий на всіх, то він вам скаже, що все це «отаманія»… Проте коли зберуться генерали шести-семи українських дивізій, припустимо, у Жмеринці на військову нараду, скликану Начальним Вождем Симоном Петлюрою, то перед нарадою генерали почнуть дискусію, чи не варто було б усунути й арештувати Головного отамана. Це факт історичний! Чи це не є «отаманія»?..

Чуєте розмову українського партійника, політика: всі, що є поза його партією чи організацією, все це — «отаманія». Отже, вдивляйтесь і вслухайтесь у слова тих, хто (засуджуюче) вимовляє слово «отаманія», і побачите, що власне в їхніх душах жевріє ота «отаманія»… Отамани — люди зі всіма добрими й злими людськими прикметами. Були серед них не старшини, а звались старшинами. Хіба це можна їм брати так суворо за ганьбу? Коли він мав відвагу стати провідником, то царський наказ не є для нього такий важний… Кажуть, що отамани були не карні, мало дисципліновані. Були й такі» [41, с. 228, 229].

Кримінальні зграї є серед кожного народу. Та де, скажіть, демократичний уряд спонукає своїх громадян до розбою?

Урядова ж партія соціалістів-революціонерів, на словах піклуючись про хліборобів, уже навесні 1917 року закликала їх забирати силою у дідичів «нетрудову землю». Побачивши, що заклики йдуть від агітаторів урядової партії Центральної Ради, селяни охоче стали на стежку грабунку і руйнування панських маєтків. Перші розбої почалися наприкінці серпня 1917 року. «З часом есери та їхні прибічники по центральнорадівській коаліції побачили в цих розрухах причину поразки Української революції. Зрозуміло, що покаяння чи просто визнання своїх помилок не було, тому й стріли обвинувачень в анархізмі полетіли в бік українського селянства…» [42, с. 37].

Повстанство, заспівом якого 1917 року були Вільне козацтво та анархічні ватаги гайдамаків, потребувало централізованого керівництва, точніше — твердої, прихильної і розумної батьківської української руки. Як зауважив Олександр Шульгін, перший міністр закордонних справ УНР, повстанство «чекало тільки організуючої сили»… [134]. А не дочекавшись, почало творити її самостійно.

То хто ж винний в анархії, яка стала чи не головною рисою української «влади»?

Проблема Директорії полягала в тому, що з «отаманщиною внутрішньою», власною боротися ніхто не збирався — ні Головний отаман, ні бездарні уенерівські уряди, ні урядові партії, ні начальник контррозвідки. Зате всі засуджували «отаманщину» в інших. Переконуємося знову, що найчастіше люди не можуть пробачити іншим власних ґанджів.

Якщо ж розуміти «отаманію» як анархію, то слід визнати: на цю хворобу насамперед страждало політичне керівництво УНР — саме воно сіяло хаос в Україні. Анархія завжди слідувала попереду і позаду Центральної Ради та Директорії. Так що рішучий полковник Микола Чеботарів боровся не стільки проти причин, скільки проти наслідків.

«У Головній команді військ УНР не було ясно окресленого пляну в керуванню обороною України від наступу совєтських частин, — писав у «Записках Непокірливого» Василь Прохода. — Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам та інформаторам типу авантюрника Біденка, що щось організували, інтригували, намагались, як те шумовиння, плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір'я до регулярних частин — таких як запорожці або сірожупанники. Його (Петлюри) заступник отаман Осецький, із середовища тих отаманів, став на шлях інтриганства та модної псевдо-соціялістичної демагогії. Хоч він був офіцером російського генерального штабу, але дух авантюрництва гніздився в його вдачі» [96, с. 305].

«Головний отаман Петлюра довіряв різним отаманам… Його заступник отаман Осецький… став на шлях інтриганства». Чи не спрощує Василь Прохода, перекладаючи вину з плеч найвищої посадової особи у війську на інших? Що означає вислів «із середовища тих отаманів»? Осецький до українського війська прийшов не з лісової ватаги. Під час Першої світової війни він командував гренадерським полком, потім бригадою 31-ї піхотної бригади, а 1917 року став генерал-майором російської армії.

Виникає питання: чому «дух авантюрництва», що «гніздився в його (Осецького) вдачі», не виявився в російській армії, в її генеральному штабі? Чому він виявився в армії українській, в найближчому оточенні Симона Петлюри? Може, тому, що в російській армії ніщо не сприяло анархізму? А в штабі Головного отамана — навпаки, було сприятливе для ворохобників середовище, яке провокувало до вибриків навіть дисциплінованих старшин? То хто ж винен у цьому? Козаки, старшини, ворожа агентура?

А чому, скажіть, Симон Петлюра призначив наказним отаманом такого невідповідного чоловіка? Який «руйнував усе те, що було українське, що починало жити здоровим життям» (свідчення авторитетного військового фахівця, начальника штабу Північно-Західного фронту Всеволода Агапієва) [114, с. 13]. Хто має відповідати за наслідки цього безвідповідального призначення? Петлюра чи хтось інший?

Про невідповідність вищого українського керівництва свідчить і зустріч представника Центральної Ради Миколи Ґалаґана у грудні 1917 року з кубанським прем'єром Лукою Бичем. Ґалаґан насамперед звернув увагу на разючу відмінність у ставленні кубанців і українців до своїх керівників. Так, під час розмови у Києві з генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгіним (фактично міністром закордонних справ) до кабінету без дозволу один за одним заходили якісь люди, кожний з яких мав «негайну справу» і поза чергою доповідав. «Тут же, в Катеринодарі, розмова відбувалася спокійно, без отих неприємних інтермецо: до кабінету заходили лише люди, яких викликав голова уряду. Не помітив Ґалаґан і революційної розхристаності, метушні та безладдя, — такого характерного для Центральної Ради й інших державних та громадських установ в Україні» [40, с. 193].

Наводить на роздуми й історія з сумновідомим Омеляном Волохом. Починав він службу в українській армій взірцево. Навіть прискіпливо-суворий полковник Чеботарів оцінював Волоха, з яким співпрацював у другій половині 1917 року в Харкові, як «зразкового старшину». Чому ж коли Волох потрапив у коло Петлюри, то раптом перетворився на свого антипода — нахабну і свавільну істоту? Що сталося?!

«Я був дуже строгий начальник і в російській армії, і в українській, — писав Микола Чеботарів. — Я не допускав ніякої демагогії, амікошонства, і Волох був зразковим, дисциплінованим старшиною. Без жадних протестів виконував негайно мій наказ. Він був одважний, бойовий…» [8, с. 70]. І ось одного ранку наприкінці грудня 1917 року Микола Чеботарів зайшов до готелю «Ермітаж» у Києві. Відчинивши двері до штабу Гайдамацького коша Слобідської України, Чеботарів побачив за столом Симона Петлюру, «ще пару старшин» і сотника Волоха. «Цей останній, власне, не сидів, а в непристойній позі розвернувся на кріслі, розкинувши свої ноги в ріжні сторони, і я почув московські лайки… — згадував Чеботарів. — Це мене надзвичайно заскочило і страшенно обурило. Я вскочив до кімнати, (підійшов) до Волоха і наказав зараз же за мною вийти до коридору. Тут у присутності полковника Ревуцького я в самий строгий спосіб «підтягнув» сотника, зазначивши, що він у недопустимий спосіб заховується в присутності Отамана С. Петлюри. Тут я йому підкреслив і непристойність пози при сидінні, і вживання московських лайок. Коли я його «підтягував», сотник Волох стояв на «бачності», як і слід стояти дисциплінованому старшині. Я був здивований такою раптовою зміною сотника Волоха, який сидів з Отаманом С. Петлюрою, і Волохом, що стояв переді мною. Сотника Волоха я знав протягом півроку, і він завжди заховувався як гарний, дисциплінований і субординований старшина. Що ж сталося з ним, що дозволив собі отак непристойно заховуватися в присутності Отамана С. Петлюри? Зле він розумів товариське, цілком не військове, заховання отамана С. Петлюри зі своїми підлеглими. Я ніколи не дозволяв собі «амікошонства» з підлеглими» [8, с. 106, 107].

Оце невідповідне, «цілком невійськове» поводження Головного отамана з вояками в час війни і стало, напевно, однією з причин анархії у верхах, що ширилась по всій Україні… Принаймні випадок з Омеляном Волохом, який став символом анархії в Армії УНР, символом нашої поразки, свідчить про це. До речі, потурання Волоху з боку Петлюри дивувало всіх старшин Генерального штабу. Впродовж двох років Волох розвалював армію, а Петлюра підвищував його у посадах.

Звісно, вина за розвал української армії лежить не тільки на фаворитах Петлюри, а й на ньому.

Ще одне ім'я, яке стало символом ворохобництва в українській армії (на моє переконання, несправедливо), — Юхим Божко, один із найкращих старшин полку імені Костя Гордієнка (оцінка командира полку Всеволода Петріва). Пізніше Юхим Божко сформував і очолив високих бойових якостей військову формацію — «Запорозьку Січ», переформовану згодом проти його волі на 2-гу пішу дивізію Армії УНР.

Підполковник Божко, за власним визнанням, став «отаманчиком першої категорії» свідомо — коли переконався, що на чолі армії стоять «нефахові люди», які ще й репресують авторитетних воєначальників. Після арешту Петра Болбочана, здійсненого Волохом з наказу Петлюри (принаймні за потурання Головного отамана), Юхим Божко, для якого полковник Болбочан був у той час «єдиним авторитетом», зрозумів, що Визвольні змагання приречені на поразку — бо на чолі українського руху стоять «нефахові люди типу Петлюри», а тому він, підполковник Божко, «робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням» [71].

Безпідставне ув'язнення полковника Болбочана мало негативні наслідки не тільки для Запорозького корпусу, а й для армії в цілому. Після цього арешту (без офіційного висунення звинувачень!) багато хто відвернувся від Симона Петлюри.

За два дні після цього арешту Матвій Григор'єв, досі лояльний до влади УНР старшина, прислав телеграму у штаб Запорозького корпусу в Кременчук: «…В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів, — зазначав Григор'єв. — Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини» [133, с. 126]. А командир найкращого кінного полку в Армії УНР Петро Дяченко зізнався, що, коли його чорношличники дізналися про розстріл Болбочана, Симон Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку» [122, с. 132].

Зрозуміло, що така політика Петлюри не сприяла підвищенню його авторитету, а в армії провокувала анархію. Проти якої потім боролися.

Симон Петлюра, на переконання Василя Проходи, виявився «слабим для ліквідації тих авантюр», бо був «надто великим гуманістом» [96, с. 306]. Я б уточнив — «надто великий» гуманізм Симон Васильович виявляв до ворогів. А от у ставленні до Петра Болбочана благородства не вистачило. Як і до тих отаманів, повний арештантський вагон яких він возив за своєю «республікою на колесах».

Намагаючись виправдати невдачі Головного отамана, Василь Прохода стверджує, що Петлюра не мав «колективу розумних національно-політично свідомих» і одностайних діячів — «таких, як, наприклад, мав Ленін» [96, с. 306].

Важко погодитися з цією тезою. У Леніна проблем (і фронтів!) було не менше, але він виявився сильнішим лідером, ніж Петлюра, — енергійнішим, динамічнішим, рішучішим, жорстокішим, підступнішим, — таким, яким і слід бути у ставленні до ворогів — як «своїх», так і чужих.

Василь Прохода висловив цікаву думку: «Петлюра був сильний не своєю вольовою особовістю, але ім'ям, в якому персоніфікувався відпор проти большевизму в збройній боротьбі проти нього та всіх ворогів України». І це ім'я Петлюрі створили більшовики своїми нестримними нападками [96, с. 306].

«Чим більше вони його лаяли, тим більше довір'я до цього імені мали борці за українську незалежність, — писав Василь Прохода. — Його ім'я було тим вогником, на який вони орієнтувались на розбурханому революційному морі пристрастей. Це ім'я об'єднувало їх для спільної боротьби…» [96, с. 306, 307].

Але гляньмо на це визнання Проходи з іншого боку: якщо Петлюра вольовою особистістю не був, то й не міг бути вождем переможної нації, бо в час революції визначальною є воля і геній полководця.

Василь Прохода глибоко шанував Головного отамана, адже з його іменем на устах проливав свою кров за нашу велику Батьківщину. Тож намагання виправдати свого командира є шляхетним.

А книгу «Симон Петлюра» (1968) Василь Прохода взагалі починає з твердження, що «найсвітлішою постаттю» у ХIХ і ХХ століттях, поруч із Тарасом Шевченком, Іваном Франком і Михайлом Грушевським, є Симон Петлюра. Хоч я не згідний з цим, але шаную погляд людини, яка все що могла віддала Батьківщині.

Та й сам Прохода до кінця не вірить собі — у головній книзі свого життя він не раз повторює думку, що борців за волю України гуртувала «не безпосередньо особа Петлюри, як його ім'я». Варто уточнити: об'єднав народ (точніше, його частину) міф про Петлюру…

Саме міф про Петлюру став інтегруючим фактором, а його ім'я — попри катастрофічні помилки — стало символом боротьби за незалежну Українську державу. І боротьба проти Головного отамана — як би вона не була слушно вмотивована — оберталася новою трагедією для нашої Батьківщини. Як і виступ Володимира Оскілка 29 квітня 1919 року. Заколотники хоч і мали свою правду, але своїми діями привели до поглиблення загальної кризи та ліквідації Північно-Західного фронту, значну роль у перемогах якого зіграли Антін Пузицький та Василь Прохода.

І все ж…

Відомо, що слава за історичні перемоги насамперед падає на полководців. Вони ж відповідають і за історичні поразки. Наполеон Бонапарт цілком слушно зазначав: «Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, а він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони — їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію — це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий».

В українській армії таким полководцем де-юре і де-факто вважався Симон Петлюра. Чому ж тоді перекладати вину за поразку у Визвольній війні на плечі інших?