Тернистий шлях кубанця Проходи

Бої

3-тя Залізна дивізія відходила не стільки під натиском ворога, скільки через те, що «на її лівому крилі витворилась пустка, яку могли використати большевики для обходу дивізії. Цю пустку створили польські частини, що… відійшли несподівано… не попередивши сусідів…». Українські командири весь час висилали кінні стежі, щоб розшукати «союзників». Інколи їх знаходили за кілька верст, а часом — за кільканадцять «і завертали назад на позиції». Коли ж не знаходили, мусили відходити, навіть коли більшовики не дуже й насідали [131, с. 52].

22 червня частини 3-ї Залізної дивізії, зокрема 7-ма бригада, здійснили несподіваний контрудар, розбивши 369-й совєтський полк. А потім відійшли.

Станом на 24 червня українсько-польський протибільшовицький фронт йшов від Яруги через Калинівку та Бар на Летичів. 3-тя Залізна дивізія зосередилася в районі Калинівки.

26 червня в м. Лучинець Олександр Удовиченко видав наказ № 34: «Вже пішов четвертий місяць безприкладного труду і мужности, яку весь час виявляють одна за одною молоді частини дорученої мені Залізної дивізії… Залізна дивізія кров'ю своїх кращих синів боронить рідні обшири від московських наїзників. Командири бригад і окремих частин дивізії, які приймали участь в бойових чинах, мають право бути гордими за досягнення, станом підлеглих їм частин і всієї Української Армії. Полковникам Бурківському, Шандрукові і сотникові Фролову щиро дякую за труди у формуванні і навчанні підлеглих їм частин, за мистецьке керування операціями» [131, с. 53, 54]. Цю високу оцінку і подяку, безперечно, заслужив і Василь Прохода.

Попри мужність і «мистецьке керування операціями», 3-тя Залізна дивізія відступила до Збруча, а 13–14 липня перейшла його та почала укріплюватися на західному березі.

З самого ранку 14 липня більшовики в кількох місцях намагалися форсувати річку, але були відбиті з поважними втратами. 7-ма бригада обороняла позиції від села Зелена до с. Троянівка.

Наступного дня більшовики таки перейшли Збруч і атакувати Скалу, але й цей напад вдалося відбити. Червоні зазнали тяжких втрат. Та їхні наскоки не припинялися, стаючи все наполегливішими. «Особливо вперті атаки відбувалися в районі с. Шидлівці, що лежало на обох берегах Збруча, та (сіл) Сидорів — Васильківці. Ці надзбручанські села переходили з рук у руки по кілька разів денно… 19 липня в Шидлівцях большевицькі частини в силі до 200 багнетів і 400–450 шабель перервали фронт між 7-ю бригадою і польськими частинами, зайняли с. Кривеньке піхотою і сотнею кінноти, решта пішла далі на с. Товстеньке» [131, с. 63, 64].

Напевне, саме про цей бій і згадував Василь Прохода. Якраз його курінь межував з 54-м польським полком, що тимчасово підпорядковувався командиру 3-ї Залізної дивізії.

З поляками Прохода утримував зв'язок через розвідників. Поляки, як видно, розвідці не надавали належного значення. Принаймні не провели її у сусідньому ліску. З цього скористалися більшовики й вночі зосередили там піхоту та кінну частину. На світанку, ще в сутінках, вони наскочили на 21-й курінь. Зав'язався бій.

Діставши відсіч, більшовики відкотилися назад, а козацтво вибралося з фільварка в сусіднє село в напрямку на Великі Чорноконці і зайняло на пагорбку вигідну для оборони позицію.

Близько 10-ї години ранку Василь Прохода помітив, що три сотні більшовицької кінноти, вискочивши з лісу, налетіли на польську піхоту. «Під проміннями сонця виблискували шаблі большевицьких кіннотників, під ударами яких падали польські жовніри, — згадував Василь Прохода. — Підтримувати рушничним та кулеметним огнем своїх союзників ми не могли, бо вони були віддалені від нас майже на три кілометри. Наші козаки висловлювали «співчуття» полякам тим, що реготали, бачачи нерозумну безладну втечу жовнірів» [96, с. 388].

Червоні так захопилися рубкою, що необережно опинилися неподалік українських позицій. Зачесалися руки у хлопців. По телефону Прохода швидко домовився з командиром кінної сотні бригади, а до 3-го Донського козацького полку Михайла Фролова з проханням охопити москалів з лівого крила поїхав сам підполковник Білан. «Полк цей був при нашій 3-й Залізній дивізії й відпочивав у Колиндянах, — розповідав Прохода. — Мав він біля 500 шабель і 20 кулеметних тачанок, його несподівані атаки не могла витримати жодна совєтська частина» [96, с. 389].

З годину червоні кіннотники безжалісно рубали поляків. Гадаючи, що 3-й кінний полк уже підходить, Прохода вирішив ускочити в село, яке нещодавно залишили, і зайняти переправу через річку, щоб червоні не змогли відійти за Збруч.

Кінна півсотня 21-го куреня (сім десятків вершників), розсипавшись у лаву, спокійно почала спускатися до Збруча. Спочатку Прохода не мав наміру брати участі в атаці, «бо не був кіннотником, шаблюки не мав, а був озброєний лише наганом та японським легким карабіном». Та й потреби в цьому ніякої не було. Але цікавість перемогла і він скочив на свого коня Махна [96, с. 389].

Під'їхавши на сотню кроків до фільварка, побачили лаву московської піхоти. Вона лежала спокійно, очевидно, прийнявши відділ за свій.

«Від большевиків вискочив на коні якийсь командир, — описував бій Василь Прохода. — Побачивши, що ми не ті, за кого нас приймали, він почав лаятись триповерховими виразами. Наші почали тим же відповідати йому. Тоді троє одчайдушних вискочили з нашої лави з метою піймати большевика. Але він був верткий, почав утікати, а наші — за ним. Мій Махно, побачивши трьох поперед себе, не міг витримати й несподівано для мене пустився на перегони. Спочатку всі мої зусилля стримати його були марні. Ми проскочили піхотну лаву, вскочили на фільварок, де було повно большевиків. Я тоді на ходу стріляв з карабіна й одного ранив в ногу, бо він впав і показував її, просячи дарувати життя. Ми проскочили далі. Двоє погнались за втікаючим кіннотчиком, а я з одним збочили на головну вулицю в село, в якому було також повно совєтських піхотинців, а біля школи стояла кулеметна тачанка. Побачивши нас, вояки розступились на обидва боки, ніби даючи нам дорогу посередині. Правдоподібно, вони перед нашим наскоком рухались по вулиці в напрямку до фільварка. Я крикнув їм: «Бросай ружья!» Але вони всі залишились стояти нерухомо. Тоді я знову: «Бросай ружья, сто чертей вашей матери! Сейчас приедут наши, они вам покажут, как не исполнять команду».

Пара десятків солдатів, що були біля нас, покидали свої рушниці. Ми зупинились, чекаючи кожної секунди появлення своїх, бо були певні, що вони також за нами проскочили через фільварок. Пройшла одна, друга мінута, а ніхто з наших не появлявся. Один большевик, що був ближче до мене, підняв свою рушницю й почав цілитись в мене. Тоді кіннотчик з оголеною шаблею — до нього: «Я тебе так стрільну, що світа Божого не побачиш!» Він кинув знову рушницю. В цей час підскочив до нас (козак) з нашої півсотні й тихенько до мене: «Тікаймо скоріше! Наші вже втікли, а за ними погнались большевики».

Ми відразу повернули своїх коней. Мертва до того вулиця відразу ожила. Почалася безладна стрілянина, й затарахкотів кулемет, що тихо стояв на тачанці біля школи. На наше щастя, ми могли відразу завернути в провулок, уникнувши направлених проти нас стрілів. Коли ми проскочили через фільварок, то побачили наших, які утікали з найбільшою швидкістю, а за ними гналось півтори сотні совєтчиків. Яром на південь поскакало нас троє, а за нами знову подалась пара десятків большевицьких кіннотчиків. Але вони не змогли нас здогнати. Мій Махно при цьому показав свою спритність. Він летів як вихор, перескакуючи двометрові провалля в ярах. Я дав йому повну волю. Лише через 10 км позбавились ми переслідування та іншою дорогою дістались вечором до своїх.

Виявилось, що донці (і кубанці. — Ред.) не змогли вчасно прибути на передову лінію, щоб обійти зліва совєтську кінноту. Поки вони прибули, большевики погромили поляків, наробили бешкету в їхньому запіллю і, повертаючись назад, прогнали наших кіннотчиків, що втекли на південь мимо позицій 22-го і 23-го стрілецьких куренів. По дорозі большевики напали на польову заставу 22-го куреня, яка не мала відважного командира. Замість відкрити по ворожій кінноті швидкий рушничний і кулеметний вогонь, усі піднесли руки догори. Большевики безжалісно всіх їх порубали.

Зате наступного дня, коли совєтська кіннота, підбадьорена вчорашнім успіхом, зробила на цей раз виїзд проти нас, то їй безкарно це не пройшло. Стрільці нашого куреня під керуванням Качана зустріли совєтчиків влучною стріляниною, при якій півсотні їздців злетіло зі своїх коней. Донці тепер були напоготові. В контратаці вони оточили совєтчиків, багатьох порубали, помстились за своїх, та сотню їх з кіньми взяли в полон. Після того большевицька кіннота не відважувалась нападати на нас» [96, с. 389–391].

Після цього на ділянці 21-го куреня тиждень панував спокій. Але почалися внутрішні конфлікти — зі штабом бригади, власне з полковником Шандруком та інтендантським референтом Нечитайлом. Каменем спотикання став цукор, якого 21-й курінь мав майже пяти тонн.

Інші курені бригади цукру мали небагато, а бригадне постачання продало свою частину ще в Кам'янці-Подільському. Тож Шандрук і Нечитайло вирішили, що 21-й курінь має з ними поділитися, щоб торгівля не затихала…

Якось увечері Прохода, Білан, Качан і Бордоніс сиділи у штабі куреня (у світлиці селянської хати), недалеко передової, та обговорювали загальну ситуацію. Красна армія ліворуч від 4-ї бригади вже перейшла Збруч, зайняла Тернопіль і наближалась до Львова. Через це треба було відходити і 3-й Залізній дивізії, бо інакше вона могла потрапити в оточення.

Раптом задеренчав телефон.

Виявилося, що Павло Шандрук хоче говорити з підполковником Біланом. Ось як переповів цю історію Прохода: «Шандрук наказав передати до бригадного постачання в обоз наш цукор. Білан відповів, що без згоди командирів сотень не може цього зробити, бо це спільна власність всіх вояків куреня. Тоді Шандрук попрохав передати трубку мені. «Я вас слухаю, пане полковнику!» — «Прошу, запишіть телефонограму: «За невиконання мого наказу підполковник Білан усувається від командування 21-м стрілецьким куренем, на його місце командиром куреня призначається сотник Прохода. Наказую підполковникові Біланові негайно передати, а сотникові Проході прийняти курінь. Підпис: командир 7-ї стрілецької бригади полковник Шандрук». — «Пане полковнику! Я не можу із-за поважних причин прийняти командування куренем. Крім того, у нас є заступник куреня сотник Горчинський». — «Я наказую вам негайно вступити в командування куренем. На це є поважні причини». — «Якщо ви, пане полковнику, можете без начальника дивізії усунути від командування підполковника Білана, прошу надіслати письмовий наказ по бригаді». — «Добре! Я пришлю його». — «Тоді я подаю рапорт про відрядження мене до 4-ї стрілецької Сірої бригади як старого сірожупанника згідно з наказом по Дієвій армії». — «Можете подати».

На цьому розмова перервалась. Я відразу написав рапорт з проханням перевести мене до 2-ї стрілецької Волинської дивізії, в якій була 4-та Сіра бригада з колишніх сірожупанників. Наказом по Дієвій армії для підтримання бойових традицій частин у їх боротьбі за незалежність України дозволялось після реорганізації армії всім бажаючим повернутись до тих частин, у яких вони почали бойову чинність.

Качан і Бордоніс були раніше в Запорозькому корпусі, а тому також написали рапорти про відрядження їх до 1-ї Запорозької дивізії. Білан як командир куреня підписався, що заперечень проти задоволення прохань не має. Всі три рапорти були відіслані відразу до штабу бригади» [96, с. 392, 393].

Минуло близько години. Вибрик Шандрука звеселив старшин. Бордоніс з гумором уявляв, як Шандрук з Нечитайлом радяться, що втяти, щоб заволодіти цукром, аби життя на еміграції було солодшим.

Раптом відчинилися двері — на порозі стояв грізний комбриг. «Був він повнотілий, високого росту, русявий, з рудуватими вусами, які підкручував на німецький зразок «а ля Вільгельм», і кашкет носив німецької форми. Побачивши його, я гукнув: «Панове старшини!» — «Після вечірньої повірки, пане сотнику, не положено давати таку команду», — зауважив полковник. «До старшин, пане полковнику, це не стосується, а до того ми ще не відпочиваємо». — «Я хочу поговорити з підполковником Біланом. Прошу вас, пане полковнику, вийдіть зі мною. Я маю з вами розмову особистого характеру» [96, с. 393, 394].

Вони вийшли.

Аж за годину повернувся Білан. Він оповів, що Шандрук попросив вибачення за те, що погарячкував, «розплакався, нарікаючи на Нечитайла, який знервував його, бо постачання бригади не має тепер матеріяльних засобів, а тому поліпшити становище можна лише коштом нашого цукру. Але тому що ми не погоджуємось його віддати, то він на цьому не настоює й всі розпорядження відміняє та просить Качана й Бордоніса взяти свої рапорти назад». — «А про мене, що ж, Шандрук нічого не сказав?» — «А правда, нічого не говорив, а я якось не додумався запитати, що ж буде з вашим рапортом. Та він, очевидно, поверне й ваш та буде вас особисто прохати залишитись в курені» [96, с. 394].

Проході не сподобалося, що Білан не нагадав Шандруку про нього, але промовчав. Наступного дня 21-й курінь отримав пакет з рапортами Качана й Бордоноса та наказом бригаді, в якому було зазначено, що Василь Прохода відряджається в розпорядження штабу Дієвої армії згідно з його бажанням.

Із жалем залишав кубанець 21-й стрілецький курінь, «творцем якого був, віддавши справі формування й організації безкорисно багато енергії й сил». Друзі раяли не поспішати і побути ще кілька днів. Але наступного дня курінь дістав наказ відступити на лінію річки Серету біля Чорткова, а потім за річку Стрипу біля Бучача [96, с. 394].

Разом з куренем Василь від'їхав на своєму Махнові аж за Стрипу. Там він розпрощався з друзями та вірним джурою Абрамовичем. З дозволу Білана Прохода поїхав на своєму коникові до штабу Дієвої армії, де передав його козакові, який супроводжував сотника.

За таких обставин кубанець залишив лави 3-ї Залізної дивізії, «яка мала загартованих вояків, але заржавіле начальство» (мова про командира 7-ї бригади) [96, с. 395].