Тернистий шлях кубанця Проходи

Січові стрільці

7 лютого ворог несподівано атакував українські позиції по всьому фронту. Відповідь наших батарей і кулеметів була страшна. Але червоні вперто просувалися вперед. Долю цього протистояння вирішив удар у фланги і тил більшовикам. Коростенська група могла святкувати перемогу. Але, попри поразку москалів, було не до свята — республіканські війська втратили броньований потяг, кільканадцять старшин і козаків, окрім того, постраждало близько 30 осіб. Тяжке поранення отримав і командир бронепотяга.

Патруль між Васьковичами та Коростенем вночі затримав трьох залізничників, які руйнували колію. Шкідників без зайвих сентиментів прилюдно повісили. «Робітники Коростенського залізничного вузла хоч і сиділи «тихо», але потребували пильного над ними догляду», — підсумував події того дня Антін Пузицький [113, с. 95]. Тільки успіхи петлюрівців змушували більшовицьких галабурдників не висовуватися. Якби в Коростенській групі почалось безладдя, прихильники «рабочє-крестьянской власті» одразу показали б свої зуби і кігті…

Майже три тижні запеклих боїв на лютому морозі до решти вичерпали сили сірожупанників. Вони мали моральне право на короткий відпочинок.

Ситуацію ускладнювало і те, що ні Оскілко, ні Петлюра не вислали «жодного хунта провіянту для людей й оброку для коней» [113, с. 95]. Не давали і коштів. Командування залишило групу напризволяще. А Овруцький повітовий комісар виявив себе з найкращого боку. Завдяки йому коні й люди не голодували.

Та сили вичерпувалися. Потрібен був відпочинок. Але щоденні прохання і вимоги Пузицького ні до чого не приводили.

Матеріальна частина полку (кулемети, рушниці, гармати) «була в надзвичайно лихому стані». Начальник артилерії Північного фронту Анатолій Дворенко-Дворкін ніякої допомоги не давав. Він був «самим непорозумінням». «Це була пародія не тільки на начальника артилерії, але й на старшину взагалі», — казав Пузицький [113, с. 95]. Ось такі люди траплялись в українському війську на керівних посадах! Отаманія в армії була «страшним і ганебним мементо» [113, с. 91].

12 лютого до Коростеня-Житомирського нарешті прибула зміна — група військ Січових стрільців у складі шести полків піхоти, значної кількості гармат і кулеметів під командою полковника Романа Сушка та начальника штабу Ударної групи СС підполковника Бориса Сулківського.

Перед обідом Василь Прохода отримав повідомлення зі штабу Січових стрільців, щоб «тим часом командуючий» Коростенською групою зголосився до них. Прохода доповів про це полковнику Пузицькому. Той страшенно обурився таким «наказом».

— Знову якийсь отаман з'явився на мою голову! Замість того щоб самому з'явитись на передову і на місці зорієнтуватись, він відриває мене від безпосереднього керування обороною! Подивимося, що то за птах…

Хоч і розсердився Пузицький, все ж поїхав з Проходою на Коростень-Житомирський.

Навпроти двірця стояв салон-вагон і кілька вагонів першого класу (Пузицький у спогадах назвав цей поїзд «царським»). Потяг охороняла подвійна варта, а поруч ще й стояла «почесна варта». Все це не сподобалося Пузицькому. А тут ще й черговий біля штабного вагона не хотів пускати.

— Ти кого тут охороняєш?! Штаб?! — гиркнув Пузицький. — Я — командуючий Коростенською групою.

Стрілець відступив.

У вагоні стояли канцелярські столи, на них важно розмістилися друкарські машинки, телефонний і телеграфний апарати. Лежала й велика карта України. Вартовий старшина здивувався несподіваному візиту, але згідно з етикетом представився незнайомим старшинам. Назвався і Пузицький.

— Де ваше начальство?! — різко запитав він.

— Коменданта Осадного корпусу Коновальця немає, а полковник Сушко з начальником штабу обідають. Прошу сідати й почекати. Я доповім про вас.

Довелось чекати півгодини. Пузицький нервувався:

— Скажи, будь ласка, — отаман! Полковник! І хто їм такі ранги дав?!

Нарешті із сусіднього вагона з'явився Роман Сушко. Представився, не подаючи руки. Замість запросити до столу безапеляційно заявив:

— Віднині оборону Коростенського вузла залізниць перебирає Осадний корпус Січових стрільців. Всі частини, що тут знаходяться, мають підлягати розказам коменданта корпусу, евентуально мені як його заступникові. Прошу зробити докладний звіт про ситуацію на фронті.

Пузицький з обуренням зупинив його.

— Прошу вас, пане Сушко, почекати ще з наказами. Поки що я тут командуючий групою військ і підлягаю наказам отамана Оскілка. Про те, щоб комусь іншому підлягати, я мав би дістати наказ від пана Головного отамана, а не від вас. Ви для цього ще молодий та зелений. Якщо вам доручено перебрати оборону Коростеня, то прошу протягом шести годин надіслати зміну Сірим полкам, з якими я сьогодні відбуду в розпорядження командуючого Північно-Західним фронтом. У командування Коростенською групою вступите з моїм від'їздом — якщо маєте на те наказ Головної команди.

«Вся самовпевненість і бундючність дуже добре одягненого в мундир австрійського зразка молодого вождя одразу зникла», — зауважив Василь Прохода [96, с. 304].

— Пане полковнику, — вже зовсім іншим тоном заговорив Сушко. — Почекайте хоч пару днів. Дайте мені зорієнтуватись в обставинах. Мої стрільці потребують ще відпочинку.

— Ви вже тут стоїте добу і не потурбувались особисто прибути на передову позицію, щоб мати уявлення про те, чим хочете зі свого салон-вагона керувати. А вашим стрільцям відпочивати немає чого, бо тиждень тому ви здали Київ большевикам без бою… За шість годин ешелони сірожупанників від'їдуть.

На тому і розсталися. Полковник Пузицький негайно повідомив Володимира Оскілка, що група Січових стрільців «небоєздатна», а її начальники, мабуть, переоцінили свої сили, сподіваючись утримати Коростень «отим своїм військом» [113, с. 96]. Але це була вже проблема Романа Сушка і Євгена Коновальця…

Уночі 15 лютого Сірі полки від'їхали до Житомира і Бердичева. Винниченківці подалися до Рівного. Коростенська група Армії УНР перестала існувати. А колишнього її начальника штабу Василя Проходу наказом головнокомандувача Північно-Західного фронту (від 17 лютого) підвищено до рангу сотника.