Тиша

І

Кожній людині Всевишня визначила свою тональність — і Каспер умів її чути. Найкраще йому це вдавалося тієї короткої беззахисної миті, коли, опинившись поблизу, люди ще не знали, що він услухується в них. Тому він і чекав коло вікна — і зараз теж чекав.

Було холодно. Так, як буває тільки в Данії і лише в квітні. Коли ви, в одурілому захваті від сонячного світла, вже закрутили кран на батареї, спровадили шуби кушнірові, забули про теплу білизну і — вийшли з дому. І лише тут з великим запізненням побачили, що на вулиці — близько нуля, вологість дев’яносто відсотків, а північний вітер, пронизуючи наскрізь одяг і шкіру, обвивається навколо серця, наповнюючи його сибірською тугою.

Дощ був ще холодніший, аніж сніг, — дрібний, густий і сірий, немов шовкова завіса. З-поза цієї завіси випливло довге чорне «вольво» з тонованими стеклами. З машини вийшли чоловік, жінка й дитина, і спочатку здавалося, ніщо не провіщало біди.

Чоловік був високий, широкоплечий і звиклий до того, що все навколо відповідає його бажанням, інакше йому нічого не варто перекроїти навколишній світ відповідно до них. У жінки було світле, немов глетчер, волосся, і вигляд вона мала на мільйон, при цьому виникала підозра, що вона досить-таки розумна і сама цей мільйон заробила. На дівчинці були дорогі шмотки, і поводилася вона гідно. Такий от зразковий приклад святої і забезпеченої родини.

Вони дійшли до середини двору, коли у Каспера виникло перше відчуття їх тональності. Це був ре-мінор у своєму гіршому варіанті. Як у Токаті і фузі ре-мінор[1]. Величезні, фатальні стовпи музики.

Цієї миті він упізнав дівчинку. Раптом запала тиша.

Вона тривала недовго, може, якусь мить. Але на цю мить тиша поглинула весь навколишній світ. Не стало дворика, тренувального манежу, кабінету Даффі, вікна. Паршивої погоди. Квітня. Данії. Теперішнього часу.

Потім усе повернулося на колишнє місце. Ніби так завжди і було.

Він стояв, ухопившись за одвірок. Має ж бути якесь розумне пояснення. Скажімо, здоров’я дає себе знати. Відключився на мить. Щось подібне до мікроінсульту. Неминуча розплата за те, що просидів, не стуляючи очей, за карточним столом дві ночі поспіль з десятої вечора до восьмої ранку. Чи все-таки землетрус? Перші сильні поштовхи могли відчуватися навіть тут.

Він обережно озирнувся. За письмовим столом, наче й не було нічого, сидів Даффі. Посеред двору троє людей переборювали зустрічний вітер. Ніяких ознак землетрусу не спостерігалося. Тут було щось інше.

Талант — це вміння вчасно відмовлятися. За останні двадцять п’ять років він у цьому досяг успіхів. Одне слово — і Даффі скаже їм, що його немає на місці.

Відчинивши двері, він простяг руку.

— Avanti[2], — сказав він. — Каспер Кроне. Дуже приємно.

Тієї миті, коли жінка потискувала йому руку, він зустрівся очима з дівчинкою. Ледь помітно, так, що ніхто, крім них двох, не звернув на це уваги, вона похитала головою.

Він провів їх до спортзалу. Вони зупинилися, роззираючись. Темні окуляри мало що можуть виповісти, але звучали гості напружено. Вони сподівалися побачити щось шикарніше. Щось подібне до Великої зали, де репетирує Королівський балет. Щось схоже на приймальні в Амалієнборзі[3]. З підлогами з мербау, приглушеними тонами й позолоченими панелями по стінах.

— Її звуть Клара-Марія, — сказала жінка. — У неї невроз. Вона весь час у напрузі. Вас порекомендували нам у лікарні Біспеб’єрґ. У дитячому психіатричному відділенні.

Навіть у системі досвідченого брехуна брехня викликає ледь помітний збій. Ця жінка не була винятком. Дівчинка стояла, опустивши очі додолу.

— Я беру десять тисяч за сеанс, — повідомив Каспер.

Він сказав це, аби краще зрозуміти те, що відбувалося. Ось зараз вони почнуть заперечувати, виникне діалог. У нього з’явиться можливість глибше в них услухатися.

Заперечувати вони не стали. Чоловік дістав гаманець. Той розгорнувся, як міхи акордеона. Касперові, коли він ще виступав на ринках, доводилося бачити такі у торговців кіньми. У цьому могла б поміститися фалабела, маленька конячка. З гаманця з’явилися десять хрустких, свіжовіддрукованих тисячокронових купюр.

— Я змушений попросити наперед за два заняття, — сказав він. — Така вимога мого аудитора.

Ще десяток купюр з’явилися на світ.

Каспер вийняв одну зі своїх старих візитівок із срібним тисненням і авторучку.

— У мене саме зараз скасовано заняття, — промовив він, — зовсім випадково. Я міг би встигнути оглянути її. Найперше — м’язовий тонус і зв’язок з фізичним ритмом. Це забере не більше двадцяти хвилин.

— Давайте краще якось днями, — запропонувала жінка.

Він написав на картці номер свого телефону.

— Я повинна бути на сеансі, — додала вона.

Він заперечливо похитав головою.

— На жаль, це неможливо. Про це не може бути й мови, коли йдеться про роботу з дитиною на глибинному рівні.

У приміщенні щось відбулося, температура впала, частоти всіх коливань знизилися, все завмерло.

Він заплющив очі. Коли він знову їх відкрив — через п’ятнадцять секунд, — купюри все ще лежали перед ним. Він узяв їх, поки не пізно.

Вони повернулися. І попрямували через кабінет до виходу. Даффі відчинив їм вхідні двері. Вони перетнули двір, не обертаючись. Сіли в автівку. «Вольво» рушило і зникло в дощі.

Він притиснувся лобом до холодного скла. Хотів був покласти авторучку назад до кишені — в тепло, до грошей. Та грошей у кишені не виявилося.

Біля столу пролунав якийсь звук. Характерне шелестіння. Яке можна почути, коли тасують колоду новісіньких карт Піаже. Перед сторожем на столі лежала тонка, кольору червоного дерева пачка новеньких купюр.

— У твоїй правій зовнішній кишені, — промовив Даффі, — залишилося двісті крон. Щоб поголитися. І попоїсти чогось гарячого. А ще там лежить записка.

Записка виявилася гральною картою, двійкою пік. На звороті його власнбю авторучкою було написано: «Державна лікарня. Під’їзд 52.03. Запитати Вівіан. — Даффі».

Тієї ночі він спав у стайні.

Там залишалося ще понад двадцять тварин: коні та один верблюд — в основному старі чи просто нікому не потрібні. Решту ще взимку, в сезон, відправили до цирків Франції та Південної Німеччини.

Скрипка була з ним. Він розстелив ковдру і простирадло в стійлі Роселіл — напівберберської, напіварабської кобили. Її не взяли, бо вона не слухалася нікого, крім свого наїзника. Та й того насправді не слухалася.

Каспер грав Partita a-moll[4]. Від самотньої лампочки під стелею падало м’яке золотисте світло на тварин, що прислухались до нього. Колись він прочитав у Мартіна Бубера, що люди натхненні за своєю природою — найближчі до тварин. Екхарт про це теж писав у своїх трактатах. Саме серед тварин треба шукати Бога. Він подумав про дівчинку.

У дев’ятнадцятилітньому віці, коли він здобув справжнє визнання, він виявив, що, коли тобі відкрита звукова основа людини, особливо дитини, можна непогано заробляти. Він одразу ж почав робити на цьому гроші. За кілька років у нього було вже по десять учнів на день — як у Баха в Лейпцигу.

У нього навчалися тисячі дітей. Спонтанних дітей, зіпсутих дітей, вундеркіндів, нещасних дітей.

І, нарешті, з’явилася ця дівчинка.

Каспер поклав скрипку до футляра і взяв його в руки, наче мати, що годує немовля. Скрипка була кремонської школи, роботи Ґварнері — останнє, що лишилося від кращих часів.

Він проказав свою вечірню молитву. Близькість тварин допомагала майже цілком перебороти страх. Він прислухався до втоми, яка навалювалася на нього одночасно з усіх боків. Тієї миті, коли йому вдалося визначити її тональність, вона кристалізувалася в сон.

Він прокинувся незвично рано. Заворушилися тварини. Лампочка, зблякнувши в ранковому світлі, все ще горіла під стелею. Перед стійлом стояв кардинал і з ним хлопець-півчий. Обидва у довгих чорних пальтах.

— Мерк, — назвав себе той, хто був старший. — Міністерство юстиції. Ви дозволите вас підвезти?

Вони відвезли його в його московське минуле. На початку вісімдесятих він пропрацював три зимові сезони в російському державному цирку. Жив він у Будинку циркового артиста, на розі Тверської і Гнєздниківського провулку. Про дореволюційну велич тієї будівлі йому тепер нагадав особняк, у якому містилося Копенгагенське податкове управління на вулиці Кампмансґаде. За останні півроку йому доводилося приїжджати сюди вже двічі. Проте машину за ним присилали вперше.

У будинку було темно, двері були замкнуті. Але кардинал мав ключа. За допомогою цього ключа можна було потрапити навіть на ті горішні поверхи, які на панелі ліфта були заблоковані. У К’єркеґора десь написано, що в кожній людині є багатоповерховий будинок, але немає сходів, що ведуть у бельетаж. От би К’єркеґору опинитися з ними сьогодні вранці — вони піднялися на самісінький верх.

У вестибюлі він зауважив мармур і електричні смолоскипи з бронзи, але то була лише прелюдія. Вийшовши з ліфта, вони опинилися на сходовому майданчику, на якому, в потоках вранішнього світла, що лилося крізь великі мансардні вікна, цілком можна було б поставити стіл для турніру з більярду. У скляній будці між ліфтом і сходами сидів молодик. Біла сорочка, краватка, вродливий, як Оле Лукоє. Але звучання його нагадувало про чіткий стройовий крок. Задзижчав електричний замок, і двері перед ними розчинилися.

За дверима починався широкий білий коридор. Паркетні підлоги, затишні лампи й високі двері на дві половини, що вели до просторих непрокурених кабінетів, де люди трудилися, неначе їм платили від виробітку. Приємно було усвідомлювати, що гроші платників податків не пропадають марно: тут усе гуділо, мов на майданчику, де зводиться циркове шатро. Насторожувала тільки рання година. Коли вони проїздили повз станцію Неррепорт, Каспер поглянув на годинника. Він показував за чверть шосту.

Одні з останніх дверей були замкнуті. Відімкнувши їх, Мерк пропустив Каспера вперед.

У приймальні, лункій, немов притвор церкви, сиділи двоє широкоплечих ченців у костюмах. Молодший мав бороду, а волосся його було зібране в хвіст. Кивнувши Мерку на знак вітання, вони підвелися.

Двері позаду них відчинилися — всі зайшли. У коридорі температура була цілком нормальна, а тут виявилося холодно. Вікно, що виходило на озеро Святого Йорґена, було відчинене настіж, на них повіяло вітром звідкись із Зовнішньої Монголії. Жінка, що сиділа за столом, була схожа на козачку: мускулиста, гарна, безпристрасна.

— А його навіщо привели? — спитала вона.

Біля письмового столу півколом стояли стільці, вони сіли.

Перед жінкою лежали три течки. На вилозі піджака у неї був прикріплений маленький значок. Такий, які носять щасливчики, що дістали в нагороду від Її Величності хрест ордена Даннеброга. На полиці за її спиною розміщалася ціла експозиція язичницьких срібних кубків з викарбуваними на них кіньми. Каспер нап’яв окуляри. Сучасне п’ятиборство. Принаймні один з кубків був з Чемпіонату Скандинавських країн.

Жінка очевидячки була готова до того, що так чи інакше буде здобуто швидку перемогу. Гарне світле волосся було укладене в гладеньку самурайську зачіску. Та тепер якась розгубленість закралася до її звукової системи.

Мерк кивнув ченцям.

— Він клопотав про повернення йому данського громадянства. Іноземний відділ поліції розглядає його справу, щоб передати до Комісії для надання громадянства.

За першим разом, коли Каспера викликали, — то було через місяць після його повернення до Копенгагена, — до нього прикріпили судового виконавця. Наступного разу ним опікувалася вже завідувачка відділу Аста Борелло. Того разу вони з нею сиділи удвох в якомусь маленькому приміщенні для огляду, кількома поверхами нижче. Він тоді добре розумів, що то не її кабінет. Ось тепер вона була у себе вдома. Обіч неї, перед комп’ютером, наготувавшись вести протокол, сидів молодик у костюмі, з білявими локонами. У кабінеті було світло і досить просторо, щоб накреслити на підлозі арену для велосипедного циркового номера. А велосипед стояв біля стіни — сірий гоночний велосипед з блискучого легкого сплаву. Попід стінами були розставлені низенькі столики й дивани для невимушеної, неофіційної розмови, скромні офісні стільці та два студійні магнітофони для записування свідчень у присутності свідків.

— Ми отримали дані від американців, — мовила вона. — Від Commissioner of Internal Revenue[5]. З посиланням на договір про уникнення подвійного оподаткування, укладений у травні сорок восьмого. Дані — починаючи із сімдесят першого року, коли він уперше отримав самостійний дохід, що підлягає оподаткуванню. Виявилося, що він отримав гонорарів на суму, щонайменше, двадцять мільйонів крон. З яких менше семисот тисяч занесено до податкової декларації.

— Він має якісь статки?

Це питання поставив старший з ченців.

— Ні. З дев’яносто першого року ми маємо право — на підставі закону про податковий контроль — заблокувати й усі його іноземні рахунки. Коли ми звернулися до іспанців, нам спочатку відмовили. Відповіли, що артисти вар’єте і танцівниці фламенко мають якийсь особливий дипломатичний імунітет. Але ми знову звернулися до них з рішенням міжнародного суду. Виявилося, що він продав усю незначну нерухомість, яку мав. Останні банківські рахунки — а це кілька мільйонів — ми тепер контролюємо.

— Чи можуть у нього бути вклади в інших країнах?

— Можливо. У Швейцарії ухилення від сплати податків не є злочином. Там це вважається релігійною доброчесністю. Але він ніколи не зможе перевести ці гроші до Данії. Ніколи не отримає дозволу від Національного банку на трансакцію. Не зможе відкрити банківський рахунок. Навіть завести картку на бензин.

Вона схрестила руки й відкинулася назад.

— Стаття 13 закону про податковий контроль передбачає штраф — як правило, це двісті відсотків від несплаченої суми — і тюремне ув’язнення, якщо ухилення від податків є умисним або наслідком крайньої недбалості. У даному разі передбачається тюремне ув’язнення на один рік, а також сплата штрафу і суми податку в розмірі не менше сорока мільйонів крон. Починаючи з жовтня ми клопочемося про поміщення його до попереднього ув’язнення. Нам відмовили. Ми вважаємо, що далі так тривати не може.

Запала тиша. Більше їй нічого було додати.

Мерк нахилився вперед. Атмосфера в приміщенні змінилася. З’явилася тональність ля-мінор. У її крайньому виразі. Настійлива і серйозна. На відміну від жінки, чиновник звертався безпосередньо до Каспера.

— Ми з’їздили до Лондона і разом з Інтерполом побували в адвокатській конторі «Де Ґреве», яка займається всіма вашими контрактами. Рік тому ви протягом двадцяти чотирьох годин розірвали всі укладені контракти, скориставшись лікарським висновком, який не підтвердило WWF. Для вас одразу закрили всі міжнародні сцени. Тим часом проти вас готується позов. Його розглядатимуть в Іспанії. Паралельно з іспанським же податковим позовом. Наші експерти кажуть, що наслідок цих справ цілком ясний. Буде поставлено вимогу про відшкодування суми в розмірі не менше двохсот п’ятдесяти мільйонів. Додатково буде висунуто звинувачення в управлінні автомобілем у нетверезому стані, це при тому, що у вас уже є два серйозні порушення, останнє з яких припускало цілковите позбавлення прав водія. Усе це означає не менше п’яти років ув’язнення. Відбуватимете ви їх в Алаурінель-Ґранде. Кажуть, що з часів інквізиції там нічого не змінилося.

Жінка намагалася ніяк не реагувати на це несподіване повідомлення. У неї це не вийшло.

— Ухилення від сплати податків — це звичайна крадіжка! — вигукнула вона. — У держави. Чорт забирай! Це наша справа! Він мусить постати перед судом у Данії!

Почуття розкрили її натуру, і Каспер почув її. У неї були красиві відтінки. Дуже данські. Християнські. Соціал-демократичні. Ненависть до фінансової плутанини. До всяких ексцесів. Надмірного споживання. Схоже, вона закінчила університет і стала політологом, не залізаючи в борги. У неї вже є пенсійні накопичення. Вона їздить на роботу велосипедом. Кавалером ордену Даннеброга стала, коли їй не було ще й сорока. Зворушливо. Він симпатизував їй на всі сто відсотків — ну просто ідеально структурована натура. Якби ж він сам міг стати таким!

Мерк не звернув на неї ніякогісінької уваги. Він був цілком зосереджений на Каспері.

— У присутнього тут Янсона в кишені ордер на ваш арешт, — провадив далі він. — Вас можуть цієї ж хвилини відвезти до аеропорту. Тільки заглянете на своє горище по манатки. Візьмете зубну щітку й паспорт. І — вперед.

Звучання решти присутніх затихло. Молоді люди і чиновники були лише декорацією. Жінка грала каденцію. А от партитура весь час була у Мерка.

— А може, у нас є й інша можливість, — вів далі Мерк. — Кажуть, що ви чоловік, до якого люди мають звичку повертатися. У вас колись була юна учениця на ім’я Клара-Марія. Ми хотіли б знати, чи не з’являлася вона знову.

Перед очима Каспера все пішло обертом. Як буває, коли випростовуєшся після потрійного сальто. Коли стрибаєш уперед, немає ніякої змоги зорієнтуватися.

— Діти й дорослі, — промовив він, — юрбами повертаються до мене. Але окремі імена…

Він відкинувся назад, назад у безвихідь. Напруга в приміщенні зросла. Ще трохи — і хтось зірветься. Він сподівався тільки, що це буде не він. І відчув, як усередині нього сама собою почалася молитва.

Помилки припустилася жінка.

— Сімнадцять тисяч! — вигукнула вона. — За один костюм!

Його молитву було почуто. Аста Борелло лише трохи відкрилася. Але цього йому буде досить.

Його пальці обвили рукав піджака. У зшитих на замовлення піджаків на рукавах справжні ґудзики. На готових піджаках — усього лише декорація.

— Тридцять чотири тисячі, — поправив він м’яко. — Сімнадцять тисяч коштувала тканина. Це Касеро. Пошиття — це ще сімнадцять тисяч.

Колишня розгубленість у її системі зростала, але поки вона ще володіла собою.

Каспер кивнув у бік Мерка, у бік чиновників, двох молодиків. І вперше перехопив її погляд.

— Можна попросити їх на хвильку вийти?

— Вони тут серед іншого для того, щоб забезпечити захист прав того, хто запрошений для розмови.

Голос її був тьмяним.

— Я хочу поговорити про нас із тобою, Асто.

Завідувачка відділу не рухалася з місця.

— Даремно ти заговорила про костюм. Адже тільки банки та деякі підприємства у разі невиплати кредиту зобов’язані повідомляти про заборгованість. Тепер ми більше нічого не можемо приховувати.

Усі присутні завмерли.

— Завжди подвійна гра, — вів далі Каспер. — Усі ці принизливі зустрічі. При тому, що ми не можемо торкнутися одне одного. Мені цього не витримати. У мене вже немає колишніх сил.

— Якась бридня, — промимрила вона.

— Тобі треба попросити, щоб у тебе забрали цю справу, Асто.

Вона подивилася на Мерка.

— Я все про нього дізналася, — сказала вона. — Все буде зазначено у звіті. Не розумію, чому ви його не затримали. Не розумію, чому від нас приховують інформацію. Йому хтось протегує.

Голос більше не слухався її.

— Тому ми й довідалися про костюм. Але я ніколи не зустрічалася з ним за неофіційних обставин.

Каспер уявив собі її аромат. Аромат життя в степах. Змішаний із запахом диких тайгових трав.

— Я придумав, — сказав він. — Ти підеш з роботи. Ми підготуємо номер. Ти скинеш п’ятнадцять кілограмів. І виступатимеш у сітчастому трико.

Він накрив її руку своєю.

— Ми одружимося, — казав він далі. — На манежі. Як Діана і Марек.

Вона сиділа мов паралізована. Потім відсмикнула руку. Наче від павука-птахоїда.

Підвівшись, вона обійшла стіл і попрямувала до нього. З фізичною впевненістю атлета, але без якої-небудь певної мети. Можливо, вона хотіла випровадити його. Можливо, хотіла змусити його замовкнути. Можливо, просто хотіла дати волю своєму гніву.

Краще б вона сиділа на своєму місці. Щойно вона підвелася, у неї не лишилося жодних шансів.

Тільки-но вона порівнялася з його стільцем, як Каспер перекинувся назад. Але для решти присутніх у кімнаті це було так, неначе вона штовхнула Каспера. Тільки він і вона знали, що вона навіть не встигла до нього торкнутися.

Він викотився на середину кімнати.

— Асто, — промовив він. — Тільки без рук!

Вона намагалася триматися від нього подалі, але їй це не вдавалося. Тіло його відлетіло убік, а присутнім здалося, що то вона штовхнула його ногою. Він ударився об велосипед, і той перекинувся на нього. Вона схопила велосипед. Збоку це виглядало так, ніби вона відірвала Каспера від підлоги і стукнула його об одвірок.

Вона рвонула на себе двері. Можливо, вона хотіла вийти, можливо, вона хотіла покликати на допомогу, але тепер усім здалося, що вона викинула Каспера до приймальні. Підбігла до нього. Схопила його за руку. Він примірився до дверей і вдарився спочатку об одну з половинок, потім об другу.

Двері відчинилися. Увійшли двоє людей. Ще декілька з’явилися з інших кабінетів. Оле Лукоє теж простував до них.

Каспер підвівся. Обсмикнув піджак. Дістав з кишені ключі, відчепив од низки один ключ, кинув його на підлогу перед жінкою.

— Ось, — вигукнув він. — Забери! Повертаю!

Вона відчула на собі погляди колег. Потім кинулася до нього.

Але знову не встигла нічого зробити. Старший чернець схопив її за одну руку, Мерк — за другу.

Каспер відступив до дверей, що вели на сходовий майданчик.

— Моє тіло, Асто, — зауважив він, — ти, хоч би там що було, конфіскувати не можеш.

Щоб вийти на сходи, треба було проминути двері із загартованого скла поруч із будкою. Залишивши їх відчиненими, Оле Лукоє вийшов услід за Каспером на сходовий майданчик.

Каспер попорпався в кишені, шукаючи клаптик паперу, але не знайшов нічого, крім стокронової купюри. Поклавши її на скло, він написав: «Я змінив номер телефону, поміняв замок. Каблучку поверну тобі. Не шукай мене. Каспер».

— Це для Асти, — сказав він, — як називається цей ваш заклад?

— Відділ N.

Ніякої таблички на дверях не було. Він простягнув купюру молодикові. Йому було під тридцять. Каспер із сумом подумав про ті страждання, які чекають на цю молоду істоту. Таж ніяк не підготуєш таких, як він, ані від чого не захистиш. Найбільше, що можливо, — це спробувати на одну мить обережно дати їм доторкнутися до власного гіркого досвіду.

— Все минає, — мовив він. — Навіть любов завідувачки відділу.

Вулиця Кампмансґаде була сиза від морозу. Але коли він ступив на хідник, на нього впав пронизливий промінь сонця. Світ усміхався йому. Він капнув краплину чистої води в отруєну криницю смутку, перетворивши її тим самим на цілюще джерело. Як дуже влучно написав Максим Горький про великого клоуна-дресирувальника Анатолія Анатолійовича Дурова.

Він хотів був побігти, та ледве не впав. Він нічого не щ уже двадцять чотири години. На розі з Фарімаґаде була чи то крамничка, чи то лотерейний кіоск; він насилу відчинив Двері.

Крізь розставлені на полицях віялом порнографічні журнали він міг спостерігати за вулицею — вона була порожня.

До нього підійшов продавець. У Каспера зоставалася ще одна купюра в кишені, йому слід було б купити колу і сандвіч, але він знав, що не зможе їсти, зараз не зможе. Замість цього він купив лотерейний білет — на одну восьму частину номіналу у разі виграшу.

На протилежному боці вулиці з’явилися ченці. Вони бігли, але якось нерішуче — обидва ще не отямилися від того, що сталося. Вони роззиралися навсібіч. Старший говорив по мобільному телефону, здається, зі своєю матір’ю. Потім вони сіли у велике «рено» і від’їхали.

Каспер почекав, поки на зупинці біля залізниці зупиниться автобус. Тоді перейшов Фарімаґаде.

Пасажирів було багато, але він знайшов вільне місце на задньому сидінні і забився в куток.

Він знав, що насправді не дістав ніякої реальної переваги. Йому бракувало музики, чогось остаточного. Він почав наспівувати. Жінка, що сиділа поруч з ним, відсахнулася. Та хіба можна було на неї ображатися? Він співав фрагменти з початку Токати ре-мінор. Не тієї, доричної, а написаної Бахом у молодому віці. Він намацав лотерейний білет. Данська державна лотерея — явище дивовижне. Виграші великі. Шанси виграшу — один до п’яти. Відсоток виплат — шістдесят п’ять. Одна з кращих лотерей у світі. Лотерейний білет був утіхою. Маленьке компактне поле надій. Маленький виклик всесвіту. Цим лотерейним білетом він провокував Всевишнього. Щоб він продемонструвавши існує він насправді. Щоб виявив себе у вигляді виграшу. Посеред безрадісної статистичної квітневої неймовірності.

Для звичайного слуху й свідомості Копенгаген з усіма своїми передмістями розкинувся в горизонтальній площині в різні боки від центру міста. Та Касперові завжди здавалося, що місто розташоване на внутрішньому боці воронки.

Вгорі, біля краю, там, де світло, і повітря, й морський бриз, що шелестить у кронах дерев, розташовані Клампенборґ і Селлеред, ну й, можливо, Хольте й Вірум. Уже біля Баґсверда і Ґладсаксе починається спуск, а десь у глибині міститься Ґлоструп. Над пустелями його скромних одноповерхових котеджів розлягається клаустрофобічна луна. Ґлоструп й Відовре — це переддверя Амаґера, а там уже й зовсім починається фанова труба.

Знаменита польська черниця Фаустина Ковальська якось сказала, що коли старанно молитися, то можна і в Пеклі влаштуватися з усіма вигодами. Раніше Каспер завжди гадав, що ця свята казала так, бо ніколи не бувала в Ґлострупі. Тепер він прожив тут шість місяців. І полюбив це життя.

Він любив гриль-бари. Танцювальні школи джитербагу. Юних послідовників «Ангелів пекла». Похоронні бюро. Ковбасу для смажіння у вітринах м’ясних крамниць. Дисконтні магазини. Незвично освітлені палісадники. Екзистенціальний голод на обличчях, які траплялися йому на вулицях, голод на сенс життя — йому самому це було не чуже. Й іноді це пізнавання цілковито протиприродно робило його щасливим. Навіть зараз, на краю прірви. Він вийшов з автобуса на головній вулиці Ґлострупа, неймовірно щасливий, але страшенно голодний. Так далі тривати не може. Навіть Будда й Ісус постались лише тридцять-сорок днів. І потім казали, що більше — це вже не смішно. Він зупинився біля китайського ресторану на розі Сіеставай і непомітно зазирнув усередину. Сьогодні працювала старша дочка. Він увійшов до ресторану.

— Я прийшов попрощатися, — сказав він. — Отримав запрошення. З Бельгії. Цирк Карре. Вар’єте «Зебрюґґе». Потім американське телебачення.

Вона схилилася над барною стійкою.

— Наступної весни я приїду по тебе. Я куплю острів. Поблизу від Рюу Кюу. Побудую для тебе пагоду. Біля дзюркотливого джерела. Біля порослих мохом скель. Досить стояти біля фритюрниці. Ми дивитимемось, як сідає сонце, а я імпровізуватиму.

Він схилився до неї і заспівав:

Двоє водіїв вантажівки перестали жувати. Дівчина серйозно дивилася на нього з-під м’яких, вигнутих синяво-чорних він.

— І що ж, — спитала вона, — ти хочеш отримати натомість?

Він схилив голову, так що його вуста майже торкнулися її вуха. Білого-білого. Наче крейдяна скеля. Вигнутого, немов мушля мідії з острова Гілі Траванґан.

— Порцію смажених овочів, — прошепотів він. — З рисом і тамарі. І мою пошту.

Поставивши їжу на стіл, вона майнула геть, немов храмова танцівниця при дворі в Джакарті. Потім повернулася назад з ножем для паперу і поклала перед ним стосик конвертів.

Приватних листів не було. Він не став розкривати решту конвертів. Але якийсь час посидів, перебираючи їх, затримуючи кожен з них на мить у руці, перш ніж упустити на стіл. Він вслухувався в їхню свободу, рухливість, дух мандрів.

Серед листів виявилася листівка із запрошенням на виставку сучасних італійських меблів, де навіть келих «спуманте» не зміг би приховати від вас той факт, що сидіти на цих кріслах і диванах так незручно, що без фахівця з мануальної терапії додому вам годі буде й дістатися. Конверти похмурого вигляду від колекторних агенцйі із зворотною адресою в районі Нордвест. Квитки на прем’єру до нової опери на острові Докеен. Дисконтні проспекти від американських авіакомпаній. Лист з англійського видавництва з приводу довідника «Великі імена в комедії XX століття». Усе це він лишив поза увагою.

Десь задзвонив телефон. Дівчина виникла перед ним з телефонною трубкою на маленькому золотистому лакованому підносі.

Вони з Каспером подивилися один на одного. Як поштову адресу він завжди зазначав абонентську поштову скриньку на Гасверксвай. Звідти йому двічі на тиждень приносили листи й бандеролі до цього ресторанчика. У Відділі реєстрації населення було вказано адресу «для передачі» цирку «Блафф» на Ґрендальс Парквай. Там він раз на два тижні забирав листи з державних установ. Поштова компанія зобов’язана була зберігати конфіденційність. Соня з Ґрендальс Парквай померла б на вогнищі за нього. Знайти його було неможливо. Навіть податкова інспекція змушена була здатися. Тепер хтось таки дістався до нього. Він зняв слухавку.

— Ви не заперечуєте, якщо ми приїдемо за чверть години?

Це була світловолоса жінка.

— Не заперечую, — відповів він.

Вона повісила слухавку. Він сидів, слухаючи гудки.

У довідковій він дізнався телефон лікарні Біспеб’єрґ. Його з’єднали з дитячим психіатричним відділенням. Туди й до Центру шкільної психології направляли практично всіх дітей з Копенгагена та передмість.

Чергова відділення з’єднала його з Ван Хессен.

Вона була професором дитячої психіатрії, разом з нею він займався деякими з найскладніших дітей. Процес цей для дітей був цілющим. Для неї ж він був вельми непростим.

— Це Каспер. До мене приходили чоловік, жінка і дитина. Дівчинка десяти років, звуть Клара-Марія. Вони кажуть, що це ти їх направила до мене.

Вона була дуже здивована, щоб ставити які-небудь питання.

— У нас не було дитини з таким ім’ям. В усякому разі, поки я тут працюю. І ми ніколи не дали б направлення. Без попередньої домовленості.

Вона почала відтворювати в пам’яті болісні частини минулого.

— До тебе, — повела вона далі, — ми за будь-яких обставин постаралися б не направляти. Навіть коли б у нас була попередня домовленість.

Десь на задньому плані грало фортепіанне тріо мі-бемоль мажор Шуберта. На передньому плані дзижчав комп’ютер.

— Елізабет, — сказав він, — ти що, пишеш оголошення про знайомство?

Вона затамувала віддих.

— Оголошення — це дуже вузький канал, — продовжував він. — Любов вимагає від людини, щоб вона відкрилася. Потрібна більша сфера спілкування, ніж Інтернет. Тобі б підійшла рухова терапія. І щось для голосу. Я міг би давати тобі уроки співу.

Відповіді не було. У тиші він почув, як на скрипці грає Ісаак Штерн. Ніжне — дуже ніжно. Жорстке — дуже жорстко. Техніка без жодної напруги. І смуток на межі нестерпного.

Поруч з ним хтось стояв, виявилося, це дівчина. Вона поклала перед ним аркуш паперу. Він був чистий.

— Пісня, — попросила вона, — вірші. Запиши їх.

«Стайні й ательє Дарфа Блюноу» займали чотири будівлі, що стояли по периметру великого двору: адміністративний будинок з трьома маленькими офісами, двома роздягальнями і спортзалом. Восьмикутний тренувальний манеж. Низький манеж, за яким розташовувалися стайні, майданчики для прогулянок і тренування на корді. Будинок з цехами, швейною майстернею і складом на горищі.

Бетонне подвір’я вкривав тонкий шар тихої чистої дощової води. Каспер зупинився біля воріт. Виглянуло сонце, на мить ущух вітер. Поверхня води застигла дзеркалом. Край дзеркала стояло чорне «вольво».

Він вийшов на середину подвір’я і зупинився по кісточку в воді. Черевики й шкарпетки вбирали воду як губка. Все одно що брести фіордом коло гавані Рервіґ, навпроти циркового шатра, першого травня.

Двері авта відчинились, і дівчинка задріботіла уздовж стіни будинку. Вона була в темних окулярах. За нею — світловолоса жінка. Підійшовши до будинку, він відчинив їм двері.

Він вийшов на манеж, на роялі горіла маленька лампа. Він запалив верхнє світло.

У приміщенні була четверта людина — чоловік. Мабуть, його впустив Даффі. Чоловік сидів у шостому ряду, затуляючи собою запасний вихід, — пожежникам би це не сподобалось. До одного його вуха було щось прикріплено, освітлення не дозволяло розгледіти — можливо, слуховий апарат.

Каспер розкрив складаний стілець, узяв жінку під руку й відвів її до краю манежу.

— Я повинна бути поруч з нею, — сказала вона.

Він посміхнувся їй, дитині, чоловікові біля запасного виходу.

— Ви сидітимете отут, — сказав він спокійно. — Або йдете звідси.

На мить вона завмерла. Потім сіла.

Він повернувся до рояля, сів, зняв черевики і шкарпетки, відтиснув воду. Дівчинка стояла зовсім близько. Він підняв кришку рояля. Атмосфера була дещо напружена. А так важливо випромінювати світло і радість! Він вибрав арію з Гольдберґ-варіацій[6]. Написаних, щоб полегшити безсонні ночі.

— Мене викрали, — промовила дівчинка.

Вона стояла упритул до рояля. Обличчя її було бліде. Тема набула тональності, схожої на тональність фуги, — ритмічної, немов крок гуанако, заколисуючої, немов колисанка.

— Я відвезу тебе, — сказав він.

— Тоді вони щось зроблять з моєю мамою.

— У тебе немає мами.

Здавалося, що голос його належав іншій людині.

— Ти просто не знав цього, — відповіла вона.

— Що, вона теж у них?

— Вони можуть знайти її. Вони всіх можуть знайти.

— А поліція?

Вона похитала головою. Жінка випросталася. Маленький програвач, який він використовував для ранкових тренувань, стояв на роялі. Він вибрав диск, повернув програвач так, щоб чоловік і жінка опинилися на одній осі з ним. Потім одвів дівчинку в звукову тінь і став перед нею навколішки. За його спиною Ріхтер брав перші акорди так, нібито взявся мостити рояль.

— Як ти змусила їх привезти тебе сюди?

— Інакше я б не зробила те, про що вони просили.

— Що саме?

Вона не відповіла. Він почав знизу. Напруга в литках, ногах, сідницях, стегнах і в низу живота підвищена. Але не судорожна. Сексуального насильства чи чогось подібного не було. Це викликало б стаз або приховану напругу — г навіть у неї. Але прямо над solar plexus[7], де діафрагма з’єднується з черевною стінкою, тіло дівчинки було скуте. Подвійний крижово-хребетний м’яз був стягнутий, немов два сталевих троси.

Її права рука, невидима глядачам, спіймала його ліву. Він відчув у долоні грудочку щільно складеного паперу.

— Знайди мою маму. І приходьте удвох по мене.

Музика стихла.

— Лягай, — сказав він. — У тих місцях, де торкаються мої пальці, буде боляче. Ти повинна відчути біль і прислухатися до нього. Тоді він минеться.

Звук виник знову. Ріхтер грав так, немов хотів продавити клавіші крізь залізну раму рояля. Жінка і чоловік підвелися.

— Де вони тебе тримають, — спитав він, — де ти ночуєш?

— Не запитуй більше ні про що.

Пальці його знайшли м’язовий вузол, двобічний, під scapula[8]. Він прислухався до нього й почув таке величезне страждання, про яке дитині знати не належить. Біла страшенна лють почала підніматися в ньому. Жінка і чоловік вийшли на манеж. Дівчинка випросталася й подивилася йому в очі.

— Ти зробиш, як я кажу, — мовила вона тихо. — Або більше мене не побачиш.

Він підніс руки до її обличчя і зняв темні окуляри. Удару було завдано в край брови, кров під шкірою стекла вниз і зібралася над щелепною кісткою. Око, схоже, було не ушкоджено.

Вона зустрілася з ним поглядом. Не кліпаючи. Взяла з його рук окуляри. Наділа їх.

Він відчинив їм двері.

— Дуже важливо, щоб між заняттями не було великих перерв, — зауважив він. — А надто спочатку. Було б добре, якби вона змогла прийти завтра.

— Вона вчиться в школі.

— Найкраще працювати, знаючи всі обставини, — провадив він далі. — У яких умовах вона живе, чи розлучені батьки, чи існують якісь проблеми — будь-яка подібна інформація була б доречна.

— Ми тільки супроводжуємо її, — відповіла жінка. — Потрібно спершу дістати дозвіл сім’ї.

Обличчя дівчинки було байдужим. Каспер відступив убік, авто покотилося по воді.

Він засунув руку в кишеню по складений аркуш паперу. Намацав гральну карту. Діставши ручку, записав номер автомобіля. Щоб не забути. Після сорока короткочасна пам’ять стає дедалі гірша.

Він відчув холод знизу. І згадав, що він босоніж. До ступнів прилипла манежна тирса.

Вагончик, де він жив, стояв за манежем, поряд з електричним і водорозподільним щитами. Він запалив світло і сів на диван. Виявилося, що дівчинка дала йому аркуш формату А5, складений у багато разів і спресований у маленький, дуже твердий пакетик. Він обережно розгорнув його. То була поштова квитанція. На зворотному боці вона щось намалювала і написала декілька слів.

Це було схоже на дитячу версію піратської карти. На ній було зображено будинок і щось схоже на сарайчики для садових інструментів по обидва боки від нього, під будинком було написано «Лікарня». Ще нижче — три слова: «Акушерка Лоні» і «Каїн». І більше нічого. Він перевернув аркуш і став читати текст самої квитанції. Відправником була вона сама, вона написала тільки своє ім’я — Клара-Марія. Ім’я і прізвище адресата він одразу прочитати не зміг, тому що мозок його почав відключатися. Заплющивши очі, він якийсь час сидів, підперши голову руками. Після цього прочитав ім’я і прізвище повністю.

Він підвівся. З нотної полиці дістав маленьке переплетене видання «Кlаvіегbuchlein»[9] Баха й розгорнув його. Всередині то була не «Кlаvіегbuchlein» — там лежав паспорт, між останніми сторінками було вкладено аркуш з кількома телефонними номерами.

Він узяв телефон до дивана й набрав перший з номерів.

— Притулок Рабії.

Голос був молодий, раніше він його не чув.

— Це говорить головний лікар міста, — сказав він. — Можна поговорити із заступником директора?

Минула хвилина. Потім чиєсь тіло наблизилося до телефону.

— Слухаю.

Це був апетитний голос. Рік тому він зустрічався з його власницею. Коли б він спробував тоді відкусити шматочок, то це цілком могло б коштувати йому і верхніх і нижніх зубів. Але не зараз. Зараз голос був хрипкий і майже позбавлений життя від горя.

Він повісив слухавку. Він почув тільки одне слово, цього було досить. Це був голос людини, у якої пропала дитина.

Він набрав наступний номер.

— Міжнародна школа.

— Це Каспер Кроне, — сказав він, — вожатий загону «Вільні птахи». У мене інформація для одного з моїх маленьких скаутів, Клари-Марії: ми перенесли збори патруля.

Голос відкашлявся, намагаючись зібрати докупи думки. Намагаючись, попри несподіванку, пригадати, які інструкції він отримував і що слід говорити.

— Вона на кілька днів поїхала до Ютландії. До якихось родичів. Їй щось переказати, коли вона повернеться? Ви залишите свій номер телефону?

— Перекажіть тільки скаутський привіт, — відповів він. — З Баллерупського відділення.

Він відкинувся на спинку дивана. Посидів так деякий час. Поки все не стало як завжди. За винятком клубка холоду і страху, що зібрався в одній точці у грудях.

Відтоді як у середині XIX століття в Парижі Джеймс Стюарт-старший дав себе гільйотинувати, після чого, піднявши свою відрубану голову, покинув манеж цирку Медрано під апокаліптичні овації, нікому не вдавалося перенести смерть на сцену — важче за це не було нічого. Каспер безуспішно намагався протягом двадцяти років і завжди відчував своє безсилля — ось і зараз теж.

Він перейшов Блайдамсвай і увійшов до одного з бічних під’їздів з боку Фелледпаркен. Державна лікарня була немов сірий цирковий закулісний простір у царстві мертвих: білі завіси, що приглушують звуки, нагота пацієнтів, одягнені у форму службовці. Ієрархія. Характерні ролі. Полірована сталь усюди. Звуки працюючих десь поблизу невидимих апаратів. Смак адреналіну в роті. Близькість до останньої межі.

Він вийшов з ліфта. Тримаючи в руці гральну карту, він, заледве розбираючись у білому лабіринті лікарняних відділень, знайшов потрібну палату і відчинив двері.

У коридорі висіли люмінесцентні лампи і було заборонено курити. У палаті в блакитній хмарині тютюнового диму плавали старовинні англійські світильники «Бестлайт», на низькому ліжку, на матраці, втопленому в широку раму вишневого дерева, обкладений шовковими подушками, по-турецьки сидів чоловік і курив сигарету. Без фільтра, але з його власними витисненими золотом ініціалами.

— Мені треба бути в суді за півгодини, — повідомив він. — Заходь, познайомся з Вівіан Грозною.

Жінці було років 65, на ній був лікарський халат. Бліда, майже прозора шкіра, зовсім тонка, крізь неї він чув кров, кров і життя. Вона простягнула йому руку — суху, теплу і тверду. Тональність жінки була ля-бемоль мажор, за інших обставин він міг би слухати її годинами.

— Ти навідував мене лише п’ять місяців тому, — мовив хворий. — Сподіваюся, сьогоднішній візит не надто для тебе обтяжливий.

— Я виступав у південних країнах.

— Про тебе нічого не було чути з часів Монте-Карло. Ти не покидав Данію.

Каспер сів у крісло. У палаті лежав килим «Карзамра», стояли полиці з книжками, невелике ціаніно, на стінах висіли циркові картини Річарда Мортенсена[10], стояв телевізор — здоровезний, немов ящик для розпилювання жінки.

— У мене кращий вигляд, ніж ти гадав, еге ж?

Каспер подивився на батька. Максиміліан Кроне схуд, щонайменше, на п’ятнадцять кілограмів. Окуляри на його обличчі здавалися величезними. Подушки лежали не просто так — без них він не зміг би сидіти.

— До мене тут якось приходив один поважний гість. З Міністерства юстиції. Схожий на розпорядника похоронів. Хотів дізнатися твою адресу. Я послав його к бісовій матері. Він стверджував, що на тебе заведено податкову справу. І щось ще й не таке — в Іспанії. Він сказав, що WWF занесли тебе до чорного списку. Це правда?

Хворий розглядав його з подивом.

— На тебе ніколи не можна було цілком покластися. Але й до суїцидального типу ти ніколи не належав.

У руці він тримав кілька аркушів паперу.

— Біля Державної лікарні в центрі міста є лабораторії та кілька корпусів. Я консультую їх щодо страхових справ. Ось чому я можу тішитися життям у цій пантомімі за мотивами «Тисячі й однієї ночі». Тоді як пацієнти Вівіан спливають кров’ю в коридорах. Я поцупив список експертів, яких залучали державні установи й амти[11].

Аркушів було п’ять: сотні дві імен, данських та іноземних, назви організацій та імена окремих людей упереміш. Одне з імен було підкреслено.

Каспер прочитав його, повернув папірець. Підвівся, провів долонями по реквізиту палати довкола себе. По палісандру модульних книжкових полиць, по хромованих поверхнях світильників. По білих лакованих рамах великих полотен.

— Це, мабуть, вона, — сказав Максиміліан.

У палаті висіли зовсім нові запони, схожі на театральну завісу. Каспер зібрав у руці важку парчу.

— Що таке «відділ N»? — запитав він.

Десь у приміщенні зазвучала легка нотка страху, неначе хтось ударив по камертону.

— Його не існує, це все чутки, де ти про нього чув? Його мали створити в дев’яності роки. Спільне дітище відділу поліції по боротьбі з економічними злочинами, мобільної поліцейської групи, державного управління фінансового контролю і податкового управління. Місцевих податкових органів і Антимонопольної ради. Разом з наглядовою радою Копенгагенської фондової біржі. Після масованих поглинань компаній. Щоб протистояти новим формам злочинних доходів. Кажуть, вони дещо знайшли. Щось серйозне. І тримали це в таємниці. Що й привело до створення особливого відділу. Я ні хріна в це не вірю. І вже в усякому разі, вони не стали б втручатися в банальну податкову справу дрібного шахрая. Де ти чув про таке?

Серйозні хвороби починаються без яких-небудь зовнішніх проявів, Касперові траплялося й раніше помічати це — іноді за багато місяців до появи видимих ознак. Те саме сталося і з Максиміліаном. У ньому щось змінилося — щось чужорідне порушило його звукову картину.

— Які межі насильства, допустимого щодо дітей? Як сильно можна вдарити дитину?

— Закон номер 387 від 14 червня 1995 року з доповненнями 1997-го. «До дитини треба ставитися, поважаючи її особистість, і її не можна піддавати тілесному покаранню чи іншим образливим діям». На практиці це означає, що ти можеш схопити її залізною хваткою. Але не можеш ударити ребром долоні. Ти чекаєш на дитину?

— Йдеться про учня.

— Нового маленького Футіта?

Англійський клоун Тюдор Холл, він же Футіт, перший почав заробляти чималі гроші на тому, що став брати дитину, свого трилітнього сина, із собою на манеж.

Каспер підвівся.

— Скільки ж, — спитав Максиміліан, — ти винен? Авжеж, я знаю, похоронник сказав. Сорок мільйонів. Я заплачу їх. Продам усе лайно. Я можу дістати сорок мільйонів. Поверну свій адвокатський патент. Піду за тебе до суду. З крапельницею і всім іншим. Я їм покажу!

Каспер похитав головою.

Максиміліанова рука впала на папери.

— Тебе запроторять за ґрати! Вишлють! Ти не встигнеш з нею зустрітися!

Він насилу дістався до краю ліжка. Немов гімнаст, що робить на перекладині стійку на руках.

— Лихе серце, — промовив він хрипко, — не дуже добре для клоуна. Плюєш на простягнуту руку. Втрачаєш шанс. Після того, як вона багато років була за межами досяжності твоєї руйнівної дії.

Він обернувся до жінки.

— Коли він помре — а його черга теж надійде, — за його заповітом до труни прироблять коліщата. Щоб він сам міг покотити себе з каплиці до крематорію. І щоб йому не треба було нікого просити.

Гнів його був, як і багато разів раніше, величним. Але фізичної основи для нього вже не лишилося. Хворий закашлявся — глибоко, безнадійно.

Лікарка дала йому відкашлятися, потім обережно трохи підняла за плечі. Каспер поклав гральну карту на край ліжка.

— Якщо ти, як і раніше, знаєш когось, хто має доступ до Центрального реєстру транспортних засобів, — сказав він, — тоді ти міг би знайти адресу. За якою зареєстровано цей номер.

Максиміліан лежав із заплющеними очима. Каспер пішов до дверей.

— Ми дивилися трансляцію з Монте-Карло, — сказав хворий. — І вручення премії, і твою виставу.

Каспер спинився. Максиміліан простягнув руку назад. Узяв руку жінки. Обличчя його навколо очей стало гладким, як у іспанського театрального коміка.

— Ми хотіли, щоб вона тривала вічно. Все було як у дитинстві. Це єдине, що ніколи не повинно кінчатися. Любов. І великі вистави.

Батько і син подивилися один одному в очі. Не лишилося жодних масок. Хворий зміг витримати це протягом кількох секунд, потім відвів очі.

Він торкнувся свого волосся. Воно було руде і жорстке, немов борсуча шерсть. Він потягнув; за нього. Це була перука. Голова під нею була лиса, як кавун.

— Не чекав, еге ж? Зробив її після хіміотерапії. Зі свого власного волосся. Зніміть капелюха. Перед великим художником!

Каспер повернувся до ліжка. Обхопив великий лисий череп і пригорнув його до себе. Він услухався в той трагізм, який з роками назбирується навколо більшості людей. Звук усього того, що могло б відбутися, але так ніколи й не відбулося.

Максиміліан закляк у його руках. За мить він вивільнився.

— Досить, — мовив він. — Я почуваю себе Лазарем. Собаки лижуть мене. Коли я знову тебе побачу? Через шість місяців?

Лікарка відчинила Касперові двері.

— Ця дівчинка, — донеслося з ліжка, — учениця. Ти через неї насправді прийшов? Хіба не так?

Двері за Каспером зачинилися, лікарка опинилася поруч з ним.

— Я відвезу вас додому, — сказала вона.

Найуспішніші, наділені найвищим статусом білі клоуни, яких Касперові довелося бачити, будували свою виставу на тому, що партнер підігравав їм. Талант, що спирається лише сам на себе, трапляється надзвичайно рідко. У жінки, що сиділа поруч з ним, він був. Вона просто випромінювала його. Він змітав усі перепони на її шляху і відчиняв їй усі двері.

Їй щось треба було від нього, вона не казала, що саме. На підземній парковці вона нерухомо сиділа за кермом і чекала на потрібні слова, але вони не приходили.

Авто було довге, немов залізничний вагон. Каспер обожнював спостерігати за тим, як багаті знаходять один одного за запахом. Ну прямо як Ромео і Джульєтта. Навіть у найпалкішій пристрасті і коханні з першого погляду десь у правому верхньому кутку завжди лишається маленька клітинка з випискою про стан рахунку.

Він простягнув їй аркуш дівчинки. Вона вмить розшифрувала його, не ставлячи зайвих питань.

— У Данії чотирнадцять лікарень, включаючи ті, що перебувають у віданні амтів, — сказала вона. — Біспеб’єрґ, Кеґе, Гентофте, Херлев, Ґлоструп, Відовре, Державна лікарня, Фредеріксберґ, Амаґер, Роскіле, Хілеред плюс деякі відділення в Херсхольмі, Хельсінґері і Фредерікссунде. Жодна з них не міститься біля води. Це стосується і приватних лікарень.

— А клініки?

— На північ від Копенгагена і на південь від Аведере Хольме, всього їх близько сотні — медичні центри і спеціалізовані клініки. Скільки років дитині, яка намалювала це?

— Десять.

Вона вказала на те, що він вважав прибудовами.

— Це могли б бути флігелі. Діти починають розуміти перспективу приблизно з восьми років. Тоді ця споруда виходить дуже велика, щоб бути приватною консультацією. Не схоже на жодну відому мені будівлю.

Вона завела машину.

— Скільки акушерок у Копенгагені?

— Тисячі півтори.

— Скільки з них мають ім’я Лоне?

— Вони зареєстровані в Товаристві акушерів. Я можу дізнатися.

— Десь за годину?

Вона кивнула.

Вони повернули й поїхали через озера по Готерсґаде. Він прислухався до неї: вона не розуміла, куди їде. Під’їхала до хідника і спинилася, приголомшена якоюсь думкою. Сиділа, стискаючи руками кермо. Він вийшов з машини, щоб дати їй час заспокоїтися. Виявилося, що вони припаркувалися поряд з блокованим районом.

Ділянка була обгороджена парканом з водостійкої фанери, таким, які зазвичай зводять навколо будівельного майданчика, паркан відокремлював шматок проїжджої частини та кілька будинків, що виходили на Гаммель Мент. За п’ятдесят метрів попереду паркан уривався, там була скляна будка, ворота і двоє службовців у комбінезонах.

Він підійшов до будки, за віконцем сиділа жінка у формі цивільної оборони.

— Можна передати маленьку записочку одному знайомому? — спитав він. — Близькому членові родини. Йдеться про житті і смерть.

Вона похитала головою.

— У нас тут вештаються сімсот журналістів. З усього світу.

— А подзвонити?

Вона похитала головою. Краєм ока він побачив верхнє ім’я на табличці з переліком товариств рятувальників, доброчинних організацій і підрядників.

— Я син старого Ханемана, — провадив далі він. — Він щойно став почесним членом Гольф-клубу в Селлереді. Старий усе життя мріяв про це.

— Він не зможе цього оцінити, — сказала вона. — Він помер у вісімдесятих.

Каспер побачив своє обличчя у склі. Воно було біле, неначе на нього було накладено повний грим для виступу. У жінки в очах з’явилася стурбованість.

— Може, вам викликати таксі?

Співчуття подіяло на нього як ін’єкція глюкози. Йому схотілося сісти до неї на коліна і все їй розповісти. Він кивнув у бік автівки.

— У мене там мій власний водій і лейб-медик.

— Ви знаєте якесь інше ім’я, крім Ханемана?

— Стіне Клаусен. Інженер.

— Темноволоса?

Він кивнув.

— Вона, здається, якось пов’язана з водогоном?

— Вона створена з води.

Жінка подивилася на аркуш паперу, що лежав перед нею.

— Вона серед групи зустрічаючих. На таксі. Спеціальний захід через особливо важливих гостей. Це означає, що вона живе в готелі. «Роял» або «Три соколи». Якщо стане відомо, що ви дізналися це від мене, мене звільнять.

Він глибоко вдихнув.

— Ангелів, — зауважив він, — ніхто не може звільнити.

Він сів у машину поруч з лікаркою. Вона сиділа в тій самій позі, в якій він її залишив.

— Він помирає, — сказала вона.

Він знав, що саме це вона й скаже. Особисто для нього все було не так драматично. Він уже давним-давно примирився зі смертю. Падре Піо[12] одного разу сказав, що коли подивитися на життя трохи ширше, то всі ми стоїмо на краю. Різниця полягає лише в тому, що одні стоять трохи ближче до краю, ніж інші.

Отже, це не з ним щось відбувалося, це змінювався світ навколо нього. Щойно місто здавалося глянсовою листівкою з краєвидом — і ось уже авто тихо лине потойбічним світом.

— Він має добрий вигляд.

— Преднізон. Свого роду хімічний камуфляж.

— Він сам знає?

Вони проїхали Зоолргічний сад і цвинтар Сольб’єрґ. Він не розумів, як вони доїхали до Роскілевай.

— Як правило, якась частина тебе знає це. Але більша частина не хоче цього знати.

Вона повернула на Ґлоструп, поїхала по кільцевій, звернула й минула промисловий район. За площею вона спинилася.

І заплакала. Тихо, але невтішно, не стримуючи себе. Вона показала на бардачок, він простягнув їй пачку паперових носових хусточок.

Він помилявся, коли міркував про любов багатих. Горе її походило звідкись із глибини, з місця потаємнішого, ніж депозитарій цінних паперів.

Вона висякалася.

— Розкажіть щось про нього, — попросила вона. — З часів вашого дитинства.

Прислухавшись до свого дитинства, він почув звук падаючої картоплини.

— Мені було десять, ми жили в Скодсборзі. Батьки завжди були кочівниками, навіть коли він почав заробляти гроші. Вони ніколи не облаштовували більше ніж по кімнаті для себе плюс кімнату для мене, як у житлових вагончиках. Решта кімнат зачинялася для заощадження тепла. Вони переїздили на нове місце раз на рік, Скодсборґ був рекордом, там ми жили майже чотири, там у них були три можливості втечі: Ересунн, Кюстбанен і Странваєн. Там я почав жонглювати. Я працював з картоплею. Розкладав долі ковдри і пледи, та все одно — десь щось тремтіло, коли я упускав картоплину на підлогу. Одного разу він, мабуть, почув це, бо зненацька з’явився у дверях.

Каспер заплющив очі, уявивши собі цю картину.

— На початку сімдесятих справжньої бідності вже не було, але він знав, що це таке. У дитинстві він голодував, і продавав гвоздики, і співав на вулицях, він ніколи так і не зміг нічого забути, це як з тими цирковими артистами, які пройшли через концентраційні табори під час війни, це ніколи не минає. Тому він залишив цирк, він бачив для себе тільки один шлях — добру освіту і надійні доходи. І ось тепер він стоїть у дверях. Підручники лежать на столі, я їх не відкривав. Він дивиться на мене. Це було понад тридцять років тому. Він міг би відправити мене до Херлуфсхольма, він міг би відправити мене учнем до магазину фарб, він міг би стерти мене на порох. Але він просто стояв у дверях, зовсім тихо. Раптом я відчув, що відбувається всередині нього. Ми обидва це відчули. Він зрозумів, що іноді бажання може виявитися більшим за людину. І що коли це бажання задушити, то людина загине. Тож він вийшов з кімнати, задкуючи, нічого не кажучи, і тихенько причинив двері. Ми ніколи про це не говорили. Але він більше ніколи не заходив до мене, не постукавши.

Її очі стежили за його вустами. Коли тобі шістдесят п’ять і ти закоханий, то, напевно, це так само, як коли тобі п’ятнадцять. Якби він показував слайди й розповідав анекдоти про Максиміліана, вона б просиділа біля його ніг три місяці.

— За такі хвилини я люблю його, — сказав він.

Ситуація була повнозвучна. Важливо поставити крапку в кульмінаційний момент. Він вийшов з автівки.

— А крім цих хвилин, — спитала вона, — що ще було?

Все-таки він помилявся, думаючи про закоханість. Коли тобі шістдесят п’ять, ти хочеш більше, якоїсь більшої цілісності.

— Вони намагалися відірвати один одному голову, — пояснив він. — У решту часу була Бравальська битва — нон-стоп.

Він ступив крок, вона опинилася поруч з ним.

— Як щодо прощення?

— Минуло тридцять років. Я пробачив усе.

Вона взяла його за лікоть.

— Ви пробачили лише якийсь відсоток. Якщо нам удасться збільшити цей відсоток, то ніколи не пізно знайти щасливе дитинство.

Він спробував вирватися, нічого не вийшло, у неї була хватка, як у санітара «швидкої допомоги».

— Це надто болісно, — промовив він. — Він і я, ми обидва тяжко травмовані.

— Просто ви обидва забіяки. Ви билися впродовж сорока років. Тепер у вас є щонайбільше три тижні для укладення миру.

Вона повернулася назад до авта. Він пішов за нею.

— Три тижні?

Вона сіла за кермо.

— Він сильний, як тягловий кінь, — сказав він.

— Я керую хоспісом Державної лікарні. Я була свідком півтора тисяч процесів умирання. Залишилося максимум три тижні.

Вона хотіла зачинити дверцята автівки, але він не дав.

— Смерть — це не кінець. Я глибоко релігійна людина. Услід за останнім подихом настає повнозвучна пауза. Потім свідомість експлікується в іншому фізичному тілі, й знову звучить музика.

Вона поглянула йому в очі.

— Яка користь, — зауважила вона, — коли я лежу сама в ліжку, від свідомості того, що десь на земній кулі є немовля, яке приклали до груді і в якому живе свідомість мого коханця?

Він сперся на автівку. На траві незабудованої ділянки все ще лежав іній.

— Я люблю його, — сказав він.

— Я теж, — сказала вона.

Він нахилився до неї.

— Чи не може та обставина, що ми єдині в цьому глибокому відчутті, стати основою для позички в розмірі п’яти тисяч крон?

Вона знайшла гаманець, відкрила його, дала йому дві тисячокронові купюри. Зачинила дверцята, опустила скло.

— А що там з дитиною? — спитала вона. — Із малюнком?

Її очі були бездонні. Він міг би поміститися в них з усім своїм смутком, і там ще лишалося б місце. Він похитав головою.

— Тільки ніяких ілюзій, — докинула вона. — Повернете з відсотками. Облікова ставка плюс два відсотки.

Вікно зачинилось, машина завелася і рвонула з місця. Так, наче перед нею була траса «Ютландського кільця»[13]. Він мимоволі відчув захоплення своїм батьком. Тим, що Максиміліан, з його девіантною психікою, зміг завоювати таку слониху.

Він увійшов до кабінету й поклав отримані від Вівіан дві тисячі перед Даффі.

— Внесок у рахунок оренди, — сказав він.

Сторож простягнув йому листа без марки із штампом кур’єрської служби. Подав ніж для розрізання паперу, що лежав на столі.

Конверт мав якусь трансцендентну, непоясниму природно-науковим шляхом витонченість, властиву листам, до яких додається чек. У листі було всього два надрукованих рядки. «Цим повідомляємо, що Клара-Марія більше не відвідуватиме заняття. До листа додається двадцять тисяч».

І жодного підпису. Чек був з гарантією банку про оплату.

Він опустився на стілець. У тому, що досяг дна, є свої плюси — далі падати вже нікуди.

Двері відхилилися. Хлопець-півчий з кадильницями притримував їх. До кімнати ввійшов Мерк.

— Вас висилають з країни, — повідомив він. — У вас є вісімнадцять годин, щоб закінчити всі справи. Вас посадять в мадридський літак завтра рано-вранці.

Може, і немає ніякого дна. Можливо, є тільки вічне падіння. Каспер підвівся. Відчинив двері. Вийшов у двір.

Зірвав із себе піджак. Сорочку. Дві бригади робітників огиналися біля лавок поряд із складами. Декілька костюмерок, у яких уже закінчився робочий день, пили каву за одним із столиків. Він зняв черевики і шкарпетки. Штани. Залишився лише в трусах-боксерах з арлекінським узором. Із шовку. До шовку в нього було таке саме ставлення, як і у Вагнера.

— Треба все віддати, — сказав він костюмеркам. — Дуже важливо все роздати. Багатий чоловік у притчі все роздав. І Ференц Ліст. І Вітґенштейн. Лонґчен Рабджам зробив це сім разів. Коли у нас нічого більше не лишиться, ми стаємо вільні.

Він чекав. Може, він налякав Мерка. До того ж, аби висилання з країни мало юридичну силу, про нього треба повідомляти листовно.

Зашурхотів папір. За його спиною стояв Мерк.

— Ім’я Каїн вам щось говорить?

— Звісно. Біблійна історія.

— Йосеф Каїн.

Каспер нічого не відповів.

— Ось ухвала про вашу депортацію, — сказав чиновник. — У вашому піджаці лежить ваучер на таксі. На ньому написано номер телефону. Якщо ви раптом щось пригадаєте. Про вашу маленьку ученицю.

Каспер заплющив очі. Коли він розплющив їх, Мерка не було. Хтось накинув йому на плечі плед. То був Даффі.

Вони сиділи один проти одного за столом. Каспер — загорнувшись у плед, плед був довгий, немов бальна сукня. Він нічого не відчував. Мабуть, через холод.

Перед Даффі лежав лист. Він, напевно, прочитав його.

— Ця учениця мені дорога, — пояснив Каспер, — вони винні мені гроші, вони не повернуться. У мене не лишилось адреси, не лишилось аніяких слідів.

Сторож здійняв руку. У ній нічого не було. Він повернув її. З тильного боку долоні теж нічого. Він провів рукою по поверхні столу. Із стільниці з’явилася візитівка.

— Велика карта. Король. Вона лежада у нього в гаманці.

Каспер узяв картку до рук. На ній було надруковано ім’я — Аске Бродерсен. Унизу олівцем було записано номер телефону, що починався з цифр 70. Він перевернув картку. На звороті той-таки олівець написав прізвище чи то назву «Борфельдт».

— Таких прізвищ у довідковій службі немає, — повідомив Даффі. — Номер не зареєстровано.

Коли Каспер був дитиною, циркові робітники й ремісники називалися «цирковими фахівцями». Тоді вони були данцями. На початку сезону вони з’являлися з-під землі, у жовтні безслідно зникали. Тепер їх називали «технічними робітниками». Це були групи поляків і марокканців на чолі з бригадирами, які роз’їжджали Європою подібно до висококваліфікованих суднових екіпажів. Коли цирк заходить у док, вони вирушають далі — на них чекає нова робота. Їхнє звучання завжди лишається незмінним — дисципліна, професійна самовпевненість і гранична ефективність. Він завжди любив це звучання, він завжди чув його в Даффі — і зараз теж.

Але до нього домішувався і якийсь інший звук, раніше він не звертав на нього уваги. До цієї миті.

Сторож поставив перед ним телефон. Каспер подивився у вікно.

— А коли сьогодні сідає сонце? — спитав він.

Даффі обернувся до полиці. Там було багато довідників. Забагато як для сторожа, який ходив до школи щонайбільше сім років. Серед книжок був також і інформаційно-довідковий альманах. Він розгорнув його.

— За п’ятнадцять хвилин, — відказав він.

— Тоді я, мабуть, зачекаю хвилин п’ятнадцять. Найкраще я висловлюю свої думки, коли заходить сонце.

Сторож здійняв обидві руки. Провів ними по стільниці. З порожнечі виросли авторучка, візитівки, дрібні гроші. Лотерейний білет. Низка ключів. За винятком того, який Каспер шпурнув Асті Борелло.

— Авторучка «Легенда Монблану», — констатував Даффі. — Для важливих підписів. Але це ніяк не співвідноситься з вмістом інших кишень. Ніяких кредитних карток. Ніякого гаманця. Пом’яті купюри. Вони тут проїздом. Прав водія немає. Немає постійної адреси. Людина без коріння. На мій професійний погляд. І нічого ображатися!

Каспер злетів проти власної волі. Сам би він не рушив з місця. Підняла його жовтогаряча знеособлена лють, яку викликає справедлива критика.

До столу було менше одного метра. На коротких дистанціях він був швидкий, як китаєць, що грає в настільний теніс.

У нього нічого не вийшло. Правиця Даффі розчинилася. Миттєво дематеріалізувалась. Тепер у руці був конічний ціпок, обтягнутий шкірою, завдовжки як третина більярдного кия. Оброблений як хлист. З блискучою кулею на кінці.

Це була палиця приборкувача. Каспер пам’ятав такі палиці з початку 60-х, відтоді, як ще не були заборонені звіринці з хижими тваринами. Людина з гарним форхендом[14], що знає, куди ударити, могла розтрощити череп левові.

Він різко спинився. Виявляється, він не розчув у Даффі найтонші тони. Як у молодого Бетховена. Світ тільки зараз почав відкривати його. Ледь помітні скарби надовго померкли у світлі пізніших досягнень.

Руки сторожа зникли з поля зору. З’явилися знову. З лабораторним штативом, келихом з необробленими алмазами, коробкою сірників, двома келихами, пляшкою сливовиці. Він затис алмаз у штативі, наповнив келих алкоголем, зігрів його в руці, запалив сірник. Підніс його до поверхні рідини. Блакитний ненажерливий, неспокійний вогник поповз вінцями келиха. Він посунув келих так, що той опинився під алмазом. Вогник піймав мінерал, він почав танути і крапати в келих — алмаз виявився тростинним цукром.

Каспер услухувався в захід сонця. Він притягнув телефон до себе, зібрався на силі й набрав номер, написаний на картці.

— Слухаю?

Це була жінка трохи за сорок.

— Я близький друг Аске, — мовив він. — Мені наснився сон, про який я хотів би йому розповісти.

Вона відійшла, поклавши слухавку, і її не було п’ятнадцять секунд. Він міг би роз’єднатися, він уже дізнався все, що хотів дізнатися. Але безпорадність й абсурдна надія десь на задньому плані почути голос Клари-Марії примушували його чекати.

Жінка повернулася.

— Він поїхав.

— Не далі чоловічої вбиральні, — зауважив він. — Думаю, вам слід привести його звідти. Це дуже значущий сон. Він дуже засмутиться, коли не дізнається, про що він.

Він, мабуть, стояв поруч, бо тепер узяв слухавку.

— Ви отримали гроші. Звідки у вас номер телефону?

— Дівчинка. Я хочу поговорити з нею.

Він почув свій власний голос збоку. То був голос людини, яка починає втрачати самовладання.

— Її били, — продовжував він. — Досить для того, щоб висунути обвинувачення в насильстві, я порадився з юристом.

Слухавку повісили.

Розжарений цукор з шипінням капав у сливовицю. Даффі підсунув йому склянку.

— Кочовим життям можна жити до сорока, — зазначив сторож. — Потім треба завести собі постійну адресу, щоб припинити падіння. Надто коли падаєш так швидко, як ти.

Каспер випив. Заплющив очі. То було фізичне піднесення, яке, напевно, почувають великі хижі птахи, коли злітають. Концентрований фруктовий смак, алкоголь, цукор і тропічна спека наповнили його тіло — до найдальших капілярів. Проганяючи голод, холод і втому. Омиваючи страждання золотистим світлом.

— І значить, ця глибокодумна філософія, — відповів він, — допомогла тобі досягти запаморочливої кар’єри і стати сторожем у Ґлострупі.

Даффі посміхнувся. Каспер уперше бачив його посмішку. За ті шість місяців, що був знайомий з цією людиною.

— Мені допомогло рішення суду. Мені дали чотири роки умовно. За умови, що я зміню працю.

Каспер зібрав свої речі. Узяв ще гарячу склянку. Поклав чек на стіл.

— Внесок у рахунок боргу, — сказав він.

Даффі обійшов стіл. Відчинив перед ним двері.

— Чому навзаході сонця? Чому найкраще висловлювати думки навзаході?

Каспер подивився на руки сторожа. Даффі міг би стати знаменитим, таким, як Бах став тільки після смерті. Заможним, яким ніколи не став Ріхтер. А тепер от він стоїть і притримує перед ним двері.

Він показав на забарвлене надвечір’ям небо над містом.

— Прислухайся, — сказав він.

Не те щоб звук був гучний чи виразний. Ні, то була приглушена багатоголоса звукова завіса — грали дзвони, сповіщаючи про захід сонця.

— Той тон, на який вони налаштовані, стає основним тоном у мажорному або мінорному тризвуччі. Обертон, який вищий на октаву плюс мала або велика терція, коливається разом з основним тоном. Місто — це звукова карта. Церква Ґрундтвіґа настроєна на ре. А над цим — могутній фа-діез. У цій церкві тільки один великий дзвін. Дзвони церкви Спасителя ні з чим не сплутаєш. Отож усі дзвони індивідуальні. І якщо говорити телефоном навзаході сонця й прислухатися до того, що звучить на задньому плані, й скорегувати площину звукової сцени, то можна уявити собі, де на звуковій карті та людина, з якою ти розмовляєш.

Він сидів на ліжку. Поволі пив. У цій темній янтарній рідині було все. Вона заспокоювала і насичувала, народжувала ясність і захват. Вона блокувала хворі нерви й збуджувала здорові. Він підняв келих, щоб у ньому заломився останній відсвіт сонця. Немає світла, що дорівнює квітневому. Воно сповнене якоїсь чарівливої, оптимістичної ненадійності, як гравець у покер, що блефує. Він дає обіцянку весни, не будучи певним, що зможе її виконати.

Каспер витягнув шухляду — великий плаский квадрат, схожий ла ті, в яких зберігають свої креслення архітектори, то була шухляда Стіне. Колись він замовив її для неї в компанії «Руд. Расмусен».

До появи цієї шухляди вона нічого в нього не залишала. Вранці вона все збирала, методично, найчастіше поки він ще спав. Коли він прокидався, нічого не лишалося, ніяких фізичних слідів — тільки звучання.

Він шукав її — після того, як вона йшла. У ванній — він сподівався, що вона залишить крем, зубну щітку, але там було порожньо. Одного вечора, коли вони вечеряли, він заговорив про це.

— Я міг би вивільнити зо дві полиці в шафі.

Відклавши ніж і виделку, вона витерла уста. Рухи її були витончені, але водночас то була витонченість тварини, витонченість кішки, що вмивається, вона була така витончена, як може бути витончений ягуар.

— Знаєш, що таке вуду? — сказала вона. — Кілька років тому ми очищали ґрунтові води на Гаїті. Нас попереджали COWI[15] і керівник відділу, щоб ми ніколи ніде не лишали свої особисті речі. Якщо чаклун захоче заподіяти тобі шкоду і роздобуде щось із твоїх речей, то він забере над тобою владу.

Їжа у нього в роті перетворилася на в’язку шпаклювальну масу.

— Ми не можемо більше зустрічатися, — сказав він. — Якщо ти так ставишся до мене. Я не виношу приниження. Ми знайомі півтора місяця. Я завжди поводився з цілковитою повагою. У ставленні до тебе. У ставленні до всіх жінок. Немов маленький хлопчик, який дивиться через паркан на дівчинку, що живе в сусідньому будинку. Але ніколи сам не перестрибне до неї. Завжди чекає, коли вона сама захоче погратися з ним.

— Але який глибоко в душі, — вела вона далі, — виношує план. План захоплення всього району.

Тиждень по тому він зробив шухляду. Він не попереджав її про це; коли вона прийшла, шафку вже було прикріплено до стіни вагончика і шухляду трохи висунуто. Вона провела руками по дереву, висунула шухляду, потім засунула її, не промовивши ані слова. Розміри він зняв із шухляд у її квартирі. Вона ідеально підходила для зберігання двохсотп’ятдесятиметрового плану.

Наступного разу вона принесла з собою течку. Нічого не кажучи, вона залишила в шухляді двохсотп’ятдесятиметровий план, футляр із циркулем, копіювальний папір. Так вони там і лишилися.

Вони, як і раніше, лежали на місці. Він дістав циркуль, карти — одна з них була картою Копенгагенського порту масштабу 1:25 000. Викликав у пам’яті звукову картину телефонної розмови.

На передньому плані звучали дзвони Мармурової церкви, електрично підсилені, але одночасно трохи приглушені, щоб не розбудити Амалієнборґ. У відкритому просторі звуковий тиск слабшає на шість децибел, коли відстань від джерела звуку збільшується у два рази. За допомогою циркуля він відміряв приблизно чотири кілометри на шкалі в нижньому кутку карти. Узявши церкву за центр, він обкреслив коло з таким радіусом.

Церква Ґрундтвіґа була в глибині звукової картини, але звучала вона виразно. Великий дзвін — здавалося, в цілковитій самотності, вібруючи, грав «Дзвонять до Різдвяного свята», псалом теж звучав у тональності «ре» — композитор зобразив звук дзвонів. Значить, не виключено, що телефон високо. Вище за ті двадцять метрів, на які можна піднятися, якщо залізти на дах будинку в районах Естербро і Нерребро. Він прикинув, що відстань мала б скласти п’ять кілометрів. Він чув і дзвони церкви Спасителя. На периферії звукової картини були дзвони ратуші, він, мабуть, чув їх бій що чверть години. Вони були відлиті із заліза, а не з бронзи, звук був жорстким, а частоти не такими виразними, як у церковних дзвонів. Їхня відстань від телефону була п’ять кілометрів. Узявши церкву Ґрундтвіґа за центр, він намалював нове коло з таким радіусом. Два кола обмежували загальну ділянку, яка включала всю зовнішню частину району Естербро.

Він знову прислухався. Він визначив англіканську церкву і церкву Святого Якоба, їхня інтерференція утворювала вінець злегка намічених бемольних тонів, від ля до ре. Він намалював ще два кола.

Вони відрізали від суші дві попередні ділянки по п’ятдесят метрів. На північ від входу до Копенгагенського порту. Навпроти нього, на дванадцятиметровій глибині. Він почув неправильно.

Він надпив з келиха. Відчуття того, що він зазнав поразки, наближало до нього всі звуки. Немає звуків, що дорівнюють квітневим. На деревах немає листя. Немає рослинності, яка могла б ослабити поширення й відбиття. Він чув останні звуки праці в Ґлострупі. Далекий гуркіт четвертої кільцевої дороги. Птахів на болоті. Голоси жінок зі швейної майстерні. Жваві навзаході сонця. Наприкінці робочого дня. Одночасно вже трохи відчужені. Частина їхньої системи вже прямувала додому. У більшості були діти. У голосах жінок з’являється тяжкість, коли у них народжуються діти. Якесь остинато[16].

Першого дня, коли стало досить тепло, щоб посидіти хвилин п’ятнадцять на сонці в захищеному од вітру місці, він в обідню перерву перетнув двір. Він ще здалеку почув голоси жінок. Не окремі слова, а звучання — вони говорили про дітей. Вони покликали його, він сів з ними на лавку. Погляди їхні були голубливі і грайливі, сповнені того безпечного флірту, який походить від свідомості, що вдома є постійний чоловік. Зазвичай він занурювався у такий флірт, як у гарячу ванну. Одна з жінок спитала:

— Чому в тебе немає дітей?

Він і раніше вже звертав на неї увагу.

— Мені не вдалося знайти жінку.

Вони посміхнулися, він посміхнувся — вони не повірили, що це правда.

— Це одне пояснення, — сказав він. — Друге полягає в тому, що мине зовсім небагато часу — і нас не буде, скоро діти стануть старими, уявіть собі тільки: їм вісімдесят, їхні дружини або чоловіки померли, не лишилося жодного свідка перших тридцяти років їхнього життя, і ось уже і їх немає — це друге пояснення.

Вони відсунулися від нього. Заговорила та жінка, яка вже ставила йому питання:

— А я думала, ти клоун.

Він підвівся.

— Я музикант, — відказав він. — Я уклав угоду із Всевишнім. Про те, щоб грати всіма клавішами. І чорними теж.

Після тієї розмови еротична тональність кудись зникла. Щось схоже могло спалахнути між ними знову. Але вже не як раніше.

Він накрив склянку книжкою. Щоб менше випаровувалось. То були спогади Юнґа. Юнґ писав, що в алкоголі людина шукає свою власну духовність. Юнґ, напевно, знав, про що каже. Він, мабуть, знав, як це — сидіти на двох ящиках «Krug Magnum», будучи не в змозі спинитися після першого ящика. Алкоголь — це скрипка, відмовитися від нього неможливо. Він підняв книжку і допив решту.

Він пересів на інше місце. Тепер він сидів навпроти дивана. Навпроти того місця, де сиділа Клара-Марія. Того дня, коли він уперше її побачив.

Це було рівно рік тому.

Він повернувся додому після вистави трохи пізніше, ніж звичайно, був квітень, північ. Його вагончик стояв на ділянці під Ведбеком, ділянка була його власністю вже двадцять років, при тому, що він не клопотав про отримання дозволу на будівництво. Це було десять тисяч квадратних метрів пирію в облямуванні ялинок, що збігали до моря.

Вагончик стояв посеред трав’яного поля, він під’їхав просто до нього, вимкнув двигун і прислухався.

Природа завжди грає одну або дві теми — а може, він це придумав собі. Тієї ночі це був річеркар з «Musikalisches Opfer»[17] в оркестровці Антона Веберна з текстом Таґора:

Стіне зникла вже багато років тому. Вона не забрала з собою сенс життя, він почав пропадати сам собою — задовго до її появи. Але її присутність уповільнила цей процес.

З вагончика долинув звук, якого там не мало бути. Він нахилився й виповз із автівки. Неможливо зробити блискучу кар’єру в шоу-бізнесі і при цьому за двадцять років не стати жертвою проекцій[18].

Він дістався до дверей рачки. Спробував намацати ключ під вагончиком — на місці його не виявилося.

Людина, яка пройшла більший шлях у своєму розвитку, втекла б. Або натиснула б одну з непомітних кнопок поруч з дверима. Циркова страховка забезпечувала йому прямий зв’язок з «Фальком» і «Секурітас». Але ми не пройшли більший шлях, ніж пройшли. Відігнувши дві дужки під сходами, він дістав сімдесятип’ятисантиметрову водогінну трубу — з тих, колишніх, які ще робилися зі свинцю.

Він беззвучно увійшов до передпокою. Він чув тільки одну людину, що мала пульс у стані спокою між 80 і 90, — циркового карлика.

— Заходь.

Це була дитина, дівчинка. Він не розумів, як вона змогла почути його. Він зайшов. їй було років вісім чи дев’ять. Вона не запалила світла, але віконниці були відчинені, вона сиділа в місячному світлі на дивані, підгорнувши під себе ноги. Немов маленький Будда.

Він не став сідати і прислухався. Історія криміналістики знає приклади тісної взаємодії маленьких дітей з дорослими чоловіками, що не мають ніяких моральних засад. Нічого такого він не почув. Він сів навпроти неї.

— Як ти знайшла ключа?

— Я здогадалася.

Ключ лежав перед нею на столі.

— Як ти сюди дісталася?

— Автобусом і потягом.

Він кивнув.

— Зрозуміло, — сказав він. — З настанням ночі все місто виявляється в цілковитому розпорядженні маленької восьмилітньої дівчинки.

— Дев’ятилітньої, — поправила вона. — І все безкоштовно. І автобус, і потяг. Для тих, кому ще не виповнилося дванадцять.

Щось у її системі було негаразд. Інтенсивність не відповідала вікові.

Не те щоб у інших дітей не було енергії. Він жив пліч-о-пліч з дітьми циркових артистів протягом тридцяти п’яти років. Прокинувшись о пів на сьому ранку, діти відразу ж переходили на четверту передачу. Через чотирнадцять годин вони зі швидкістю двісті кілометрів на годину обрушувалися прямо в сон, не знижуючи кількості обертів. Якби можна було підключити до дітей електроди й качати з них енергію, можна було б заробити цілий статок.

Але їхні системи завжди були геть розфокусовані — то був якийсь блошиний цирк. Дівчинка, що сиділа перед ним, була абсолютно зібрана.

— Я бачила тебе в цирку. І відчула, що тобі було б корисно поговорити зі мною.

Він не йняв віри своїм вухам. Вона говорила як королева. Не спускаючи з неї очей, він правою рукою намацав ручку шухляди з прем’єрними подарунками, відчинив її і поклав на стіл кілограмову коробку шоколадних цукерок «Neuhaus».

— Візьми у дядечка цукерочку, — сказав він. — Чому мені це було б корисно?

— У тебе болить серце.

У неї був цілком серйозний вигляд. Вона розгорнула цукерку. Заплющила очі, поки шоколад танув у роті.

— Може, ти лікар? — спитав він. — То що негаразд з моїм серцем?

— Тобі треба знайти ту жінку. Яка пішла від тебе. Почни з цього.

У кімнаті не було ніяких листів. Ніяких фотографій, які могли б потрапити їй на очі. На світі не було й п’яти людей, які щось пам’ятали. І ніхто з них нічого не розповів би дитині.

— Де твої батьки?

— У мене немає батьків.

Голос був незворушний, немов оголошення по гучномовцю.

— Де ти живеш?

— Я обіцяла цього не казати.

— Кому ти це обіцяла?

Вона похитала головою.

— Не треба на мене тиснути, — сказала вона. — Мені всього дев’ять років.

Тільки невелика частина його уваги була зосереджена на її словах. Він намагався визначити її звучання. Воно не було постійним. З ним щось відбувалося кожного разу, як вона замовкала. Він не розумів, у чому річ. Але такого він раніше ніколи не чув.

— Звідки у тебе ця адреса?

Вона похитала головою. Він відзначив, що всередині нього виникла якась незрозуміла тривога. Він розфокусував свій слух, розширив його, сканував оточення.

Він чув звук Странваєн. Хвилі і рінь на березі. Звук вітру в ялинах. У померхлій траві. Нічого більше. Були тільки він і вона.

— Пограй мені, — попросила вона.

Він сів до рояля. Вона пішла за ним. Цукерки вона взяла із собою. Згорнулася калачиком у кріслі. Натягла на себе плед.

Він зіграв річеркар цілком, це забрало десь хвилин дев’ять. Вона перестала жувати. Вона всотувала в себе звуки, щойно вони покидали інструмент.

Коли він закінчив, вона довго чекала — довше, ніж концертна публіка. Довше, ніж зазвичай чекають люди.

— Це ти написав?

— Бах.

— Він теж працює в цирку?

— Він уже помер.

Вона обдумувала це. Взяла ще одну цукерку.

— Чому в тебе немає дітей?

Вона простягла руку й запалила світло. Лампочка була за матовою пластинкою, на якій був прикріплений дитячий малюнок. За допомогою металевого затискача. Кілька років тому він отримував сотні малюнків за місяць. Він придумав їх так підвішувати, кожного тижня він міняв малюнок на новий. Іноді частіше.

— Я не зміг знайти жінку, яка захотіла б стати матір’ю.

Вона подивилась на нього. Це був найвимогливіший погляд, який він коли-небудь зустрічав у дитини. Можливо, взагалі — за ціле життя.

— Ти брешеш. І до того ж маленькій дитині.

Він відчував, що тривога його зростає.

— Я могла б переїхати до тебе, — сказала вона.

— У мене не так уже й багато місця. І зараз не надто багато грошей.

— Я не надто багато їм.

Йому доводилося зустрічатися з різними дітьми. Малолітніми злочинцями, п’ятнадцятилітніми головорізами, засудженими умовно за напад на випадкових перехожих, озброєними двосічними кинджалами, прикріпленими паском до литки під штаниною камуфляжу. Це було зовсім неважко. Він завжди тримав їх у шорах. Але тут усе було інакше. Від напруги у нього навіть виступив піт.

Щойно її обличчя було чисте і строге, немов обличчя ангела. І раптом його спотворила демонічна посмішка.

— Я тебе перевіряла, — заявила вона. — Я не переїду до тебе. Ти не зможеш піклуватися про дитину. Та й неправда, що я мало їм. Я їм як коняка. Завідувачка їдальні називає мене «стрічковий глист».

Вона встала з крісла.

— Тепер можеш відвезти мене додому.

Дорогою вона нічого не говорила, тільки пояснювала, як їхати. Формулювання її були короткі, немов у штурмана на автоперегонах. Із Странваєн вони звернули від моря по Скодсборґвай.

Дорога йшла межею між містом і лісом, між автострадою і безлюдними ділянками, між таунхаусами і величезними маєтками. Вони переїхали через Фредеріксдаль.

— Праворуч, — скомандувала вона.

Вони повернули й поїхали понад озером, десь за кілометр вона зробила знак, щоб він спинився.

Це була ділянка без жодної споруди.

Вони мовчки сиділи поруч. Дівчинка дивилася на нічне небо.

— Я хочу стати астронавтом, — мовила вона. — І льотчиком. А ким хотів стати ти? Коли був маленький?

— Клоуном.

Вона подивилась на нього.

— Ти й став клоуном. Це важливо. Стати тим, ким ти понад усе хочеш стати.

Десь на нічному небі почала рухатися світляна цятка, може — падаюча зірка, може — космічний корабель, а може — літак.

— Я довезу тебе аж додому, — сказав він.

Вона вийшла з автівки, він відчинив свої дверцята. Коли він обійшов авто, її вже не було.

Він вслухувався в оточення. Позаду нього аж до Баґсверда простяглися ряди котеджів, за ними — нічний рух головних транспортних магістралей. Праворуч від нього — свист вітру в антенах «Радіо Люнґбю». З озера — звук останнього скреслого льоду, що дзвенів попід берегом, немов кубики льоду в келиху. Попереду, десь у глибині кварталу біля павільйону «Регата», розбудили один одного собаки. Він чув, як труться одна об одну очеретини. Нічних тварин. Вітер у кронах дерев у Палацовому парку. Десь у саду біля одного з будинків голос. Видру, яка ловила рибу в каналі, сполученому з озером Люнґбю.

Але ніяких звуків дівчинки. Вона зникла.

Завівся могутній двигун, десь прямо перед розсадником. Він побіг. Навіть у такій катастрофічно поганій формі він міг подолати сотню метрів менше ніж за тринадцять секунд. Він вибіг на схил, коли автомобіль проїздив мимо. За кермом сиділа жінка. Ймовірно, маючи дуже тонкий слух, можна було б угадати дівчинку, що скулилася на задньому сидінні. Йому не вдалося. Проте він запам’ятав номер автівки. Дістав авторучку і карту.

Майже чверть години він розгулював туди й сюди берегом озера. Щоб почути її. Щоб передихнути. Ні те ні те не вдалося.

Він сів у машину. Набрав батьків номер. Максиміліан одразу ж узяв слухавку. Батько говорив пошепки.

— Яв казино, тут належить вимикати телефони, якого біса ти мені дзвониш, хочеш повідомити, що впісявся в ліжку?

— Ти, звичайно, вже ні на що не годишся, — сказав Каспер, — але, може, ти все-таки в змозі дістати доступ до Центрального реєстру транспортних засобів?

Він дав Максиміліану номер автівки. Зв’язок урвався.

Він повільно поїхав додому.

Якийсь звук розколов спогади й повернув його назад у вагончик — то був звук телефону. Спочатку ніхто нічого не говорив, чути було тільки хрипке дихання — дихання людини, якій потрібно тридцять секунд, щоб поповнити той брак кисню, якого їй коштував цей дзвінок.

— У п’ятницю я буду здоровий, — вимовив Максиміліан. — Я дізнався, де живе кращий філіппінський хілер, він добивається вражаючих результатів, його доправлять до мене літаком — і за тиждень мене випишуть.

Каспер мовчав.

— Ну що ти розкис? — спитав Максиміліан. — Улітку робитимемо бічне сальто на пляжі.

Вони прислухалися до дихання один одного.

— Номер, — промовив хворий. — Який ти мені дав. Його заблоковано. У Центральному реєстрі. З позначками «Вкрадено» і «Ведеться слідство». І з посиланнями на начальника поліції. Та на їхнє розвідувальне управління.

Хрипи тривали ще кілька секунд.

— Йосеф Каїн? — спитав Каспер.

У мистецтві імпровізації Каспер багато чого навчився від свого батька в дитинстві. Після розгромного скандалу з Касперовою матір’ю чи після обіду з членами стрілецького товариства, де було дванадцять страв і який тривав шість годин, Максиміліан Кроне міг податися прямісінько до суду або в Об’єднання данських промисловців.

Але тепер він мовчав.

Батько і син прислухалися до дихання один одного.

— Окультизм, — мовив Максиміліан. — Відділ N створили нібито у зв’язку з чимось на кшталт цього. Чорт забирай! Схоже, що в поліцейських мізки геть розм’якли.

— А в цирку це є?

— Та ніде його немає.

— Була одна жінка. І ти, і мати її згадували. Вже тоді вона була стара. Якось пов’язана з птахами. І в неї була напрочуд добра пам’ять.

Здавалося, що батько не чує його.

— Тут поруч стоїть Вівіан, — сказав Максиміліан. — Вона каже, що нам з тобою треба поговорити. «А якого хріна мені говорити з цим дебілом? — заявляю я. — Він занепав духом. Він розм’як, як лайно». Але вона наполягає.

— Вона каже, що ти хворий.

— Вона завідує хоспісом. Це у неї робота така — переконувати людей, що вони близькі до смерті.

Хрипи тривали ще кілька секунд.

— Вона хоче поговорити з тобою.

Слухавка перейшла до інших рук.

— У картотеці Товариства акушерів не виявилося жодної Лоне, — сказала жінка. — Але в мене виникла думка. Була одна акушерка, яку, можливо, звали Лоне. Це було п’ятнадцять років тому. Дуже молода. Талановита. Дуже оригінальні ідеї. Активно критикувала систему. Займалася організацією експериментальних пологів. Екологічних палат тут, у Державній лікарні. Палат для пологів у воді в Гентофті. Потім стала вчитися далі на лікаря. Стала наймолодшою завідувачкою відділення. Пологового відділення. Ось чому я не подумала про неї як про акушерку. Багато уваги приділяла фінансовій стороні справи. Пішла з державної охорони здоров’я. Працювала спочатку у фармацевтичній промисловості. Досі там працює, наскільки я знаю. Одночасно відкрила дорогу, сучасну — й успішну — пологову клініку в Шарлотенлунді. Може, це вона?

— Як її прізвище?

— Багато часу минуло. Здається, Борфельдт.

Каспер подивився на кісточки своїх пальців. Вони були білими, як у скелета в кабінеті біології; Він розтулив кулак.

— Не знаю, — відповів він. — Ймовірність невелика. Але все одно — дуже дякую.

Він повісив слухавку.

Ні за прізвищем, ні за назвою організації в телефонній книзі він нічого не знайшов. Але він знайшов потрібну адресу на рекламних сторінках, це було єдине оголошення в розділі «Пологові будинки».

Будинок цей був на початку Странваєн. На сторінці була рекламна віньєтка будівлі. Він розгорнув малюнок Клари-Марії та поклав його поруч з довідником. На її малюнку виявилось багато правильних деталей. Вигин сходів, що вели до того, що, мабуть, було головним корпусом пологового будинку. Кількість вікон на фасаді. Характерні, поділені на шість частин віконні рами.

За цією адресою було зареєстровано п’ять номерів телефонів: канцелярія, черговий, педіатр, лабораторії і пологове відділення.

На мить він задумався, чи не викликати поліцію. Потім викликав таксі.

З маленької шафки над унітазом він дістав велику пляшечку з пігулками, з пляшечки — дві великі, як облатки, пігулки: двічі по тисячі двісті міліграмів кофеїну. На етикетці — найкращі побажання від Ля Мора, лікаря Королівського театру. Він налив у склянку води. За чверть години пігулки почнуть накладати зовнішню, біг-бендову бадьорість на внутрішній контрапункт алкоголю і перевтоми.

Про всяк випадок він ужив ще дві пігулки. Подивившись на себе у дзеркало, він підняв келих. За всіх тих лікарів, які, подібно до Лоне Борфельдт, допомагають нам з’явитися на цей світ. За тих, хто в хоспісі Державної лікарні допомагає нам піти з нього. І за тих, хто подібно до Ля Мора допомагає нам витерпіти час чекання.

З кільцевої дороги звернуло авто. Таксі це бути не могло, бо йому здавалося, що він чує дванадцять циліндрів. Але машина знизила швидкість, розшукуючи щось. Він проковтнув пігулки. Поставив склянку на полицю, перевернувши її денцем догори.

Двічі він опинявся в одній гримувальні з Жаком Таті[19], удруге це було в Стокгольмі, після того як маестро втратив усе на комедії «Час розваг» і повернувся назад до роботи у вар’єте. Знявши грим, він так само поставив склянку. Каспер спитав тоді: чому?

— Пил, la poussiere.

— Ми ж повернемося завтра.

Мім посміхнувся. Посмішка не поширювалася на очі.

— Ми можемо сподіватися на це, — сказав він. — Але бути певними — навряд чи.

Він уперше в житті бачив «ягуар» з табличкою «таксі». Задні дверцята відчинилися самі собою, сидіння прийняло його у свої обійми, немов жінка.

У машині пахло товстою натуральною шкірою, то був запах дорогої упряжі, але освітлення було якимось дивним. Водій був дорослий хлопець з прелатським коміром. Каспер спробував класифікувати його по звуку: ймовірно син дрібного селянина з острова Морс, студент-теолог, ніякої фінансової допомоги з дому. Вдень — теологічний факультет, ночами — таксі, адже доводиться лічити кожну крону.

— Странваєн, — сказав він. — І якщо ви спитаєте мене, то вмикати лічильник зовсім не обов’язково.

Йому досить було п’ятнадцяти секунд з новим диригентом, щоб визначити, чи є в ньому драйв, так само було і з водіями таксі. Цей виявився у верхній частині шкали, Фуртвенґлер[20] водіння: автомобіль мчав уперед, немов річка до моря, вулиця Фабриксвай розтала в темряві позаду машини.

— Христос залишиться навіки-віків, — сказав водій, — говорить Іоанн. Усе інше змінюється. У сидіннях з’явилися датчики. Сполучені з лічильником. Тож тепер ніяких лівих поїздок.

Каспер заплющив очі. Він обожнював таксі. Навіть коли машиною, як ось зараз, кермував сільський дурачок. Усе одно що дістати в своє розпорядження феодальну карету з кучером, тільки краще. Тому що, коли поїздка закінчується, кучер зникає, зникають рахунки з авторемонтної майстерні, зникає вся ця купа залізяччя. А ти залишаєшся без машини і без будь-якої відповідальності.

Водій насвистував фрагмент мелодії, дуже чисто, що не так часто трапляється — навіть серед музикантів. Мелодія теж була рідкісна, то був BWV Anhang 127 — один з двох-трьох бахівських маршів, у мі-бемоль мажорі, який виконують дуже рідко, а надто в цьому варіанті — цирковій оркестровці Джона Кейджа. Каспер колись провів два сезони у СІЛА, виступаючи в цирку «Барнум і Бейлі», ця оркестровка стала тоді його музичною заставкою.

— Ми подивилися всі п’ять твоїх вечірніх вистав. У «Potters field». Ми сходили зі сцени о пів на дванадцяту. Стирали маску рушником. Вдягали плащ поверх костюма. На вулиці на мене чекав прекрасний автомобіль. «Мустанг». Якщо я змащував його вазеліном і тримався правого боку, я міг проїхати від Чотирнадцятої до Сорок другої вулиці, не побачивши червоного світла. Поліція не затримує рух. Якщо триматися подалі від хайвею і Риверсайд-драйв, то можна їздити роками навіть без натяку на штраф за перевищення швидкості.

Комір прелата виявився не коміром. Це була філігранна павутина шрамів, неначе до тіла була пришита нова голова.

— Фібер, — констатував Каспер. — Франц Фібер.

Це трапилося на зйомках автомобільних трюків. Потрійне сальто з пандуса. У переробленому «фольксваґені». Вперше й востаннє у світовій історії — задумано все було як комічний номер. Каспер тоді старанно уникав газетних статей про катастрофу, він був за десять миль від місця аварії, коли все сталося. Обидва напарники загинули.

Каспер зрушив голову на сантиметр. Дивне освітлення автомобіля пояснювалося тим, що між ручкою перемикання передач і маленькою іконкою Діви Марії з Ісусом стояла плаваюча свічка.

Його рух не проскочив повз увагу молодика.

— Я повсякчас молюся. Того разу заклинило поршень. Я відчув це саме перед тим, як усе сталося. І почав молитися. Коли я прокинувся поруч з апаратом штучного дихання, я все ще молився. І молюся відтоді. Постійно.

Каспер нахилився вперед. Щоб прислухатися до людини, що сиділа перед ним. Схвально провів долонею по оббивці сидіння.

— Дванадцять циліндрів, — сказав хлопець. — У таксі тільки сім таких машин. У всьому світі. Наскільки мені відомо. Усі вони в мене.

— Значить, у тебе непогано йдуть справи.

— Я почав з «лінкольна». За двадцять чотири тисячі доларів. І з фальшивої ліцензії. Коли мене виписали. До наступного року в мене було сімдесят п’ять відсотків лімузинів у Копенгагені.

— Ти, мабуть, добре все продумав.

Молоді люди не можуть устояти проти компліментів. Спина перед Каспером випросталася.

— Стало цілком ясно, що має на увазі Павло, коли говорить, що у стражданні ми єдині з Ісусом.

— Як і Екхарт, — вів далі Каспер. — Не знаю, чи знайомий ти з Екхартом? «Страждання — це найпрудкіші коні до Царства Небесного». Звичайно ж, це твоя пильність допомогла тобі вирахувати моє замовлення.

З кільцевої дороги вони звернули до Ванґеде, з Ванґеде — до Гентофте. Звукові декорації помінялися, у Гентофте було старе звучання — безпідставний оптимізм. Очікування того, що коли полярні шапки розтануть і центральні райони міста підуть на дно, то ділянка від супермаркету «Соуа» до житлового району Блідах Парк спливе, як рятівний круг.

Машина повернула й спинилася. Це була непомітна стоянка, у темному місці, на одній з доріг, що вели до іподрому. Пологовий будинок був за п’ятдесят метрів від них.

Каспер дістав ваучер на таксі, виданий йому Мерком, окуляри, авторучку, написав у графі максимально можливу суму, поставив підпис, порвав ваучер і простягнув половину молодикові.

— Я відлучуся щонайбільше на двадцять хвилин. Ти зачекаєш мене?

— Це пологовий будинок.

— Мені треба допомогти прийняти пологи.

Хлопець узяв жовтий папірець.

— Мабуть, це сильне враження, — зауважив він. — Для дитини. І майбутньої матері.

Каспер зазирнув у його нахабні жовті очі.

— Я замовив таксі набором цифр, — сказав він. — 3 різних пов’язаних з податковим управлінням міркувань телефон не зареєстровано на моє ім’я. Отож воно не повинно було з’явитися на дисплеї. Питання в тому, як ти знайшов мене. І навіщо.

Він перетнув Странваєн, пройшовши крізь відлуння своїх глибинних дитячих травм. Солона прохолода Ересунна, паркова тиша навколишньої природи, дитячі спогади про дванадцять різних адрес між фортом Шарлотенлунд і гаванню Рунґстед. Звукопоглинальна вага будинків заможних людей — граніт, мармур, латунь. Його власне невирішене ставлення до багатства.

Двері були скляні, важкі, немов двері сейфа, підлога — з червоного дерева, не вирощеного на плантації, а того, темного, яке росло протягом двох сотень років, споглядаючи карнавал у Сантьяго-де-Куба. Освітлювалось усе лампами дизайну Поуля Хенінґсена. У жінки, що сиділа за столом, були металевого кольору очі й такого ж кольору волосся, і, щоб вона напевно дозволила пройти мимо неї, йому треба було б викласти двісті тисяч крон та погодити час за два роки до настання його вагітності.

Вона була проекцією тієї частини архетипу «лиха мати», з якою він досі ніяк не міг дати собі раду. Украй пригнічує думка про те, що, коли тобі вже виповнилося сорок два, ти, як і раніше, живеш серед тіней своїх батьків — дотепер не винесених з манежу.

— Між переймами — менше однієї хвилини, — заявив він. — Як нам знайти Лоні Борфельдт?

— Її чергування закінчилося. Ви домовлялися про консультацію?

Частина її організму прислухалася до того коридору, який починався зліва від неї. Можливо, чергування Лоне Борфельдт і закінчилося. Але сама вона все ще лишалася десь тут.

— У моєї дружини істерика, — вів далі він. — Вона не хоче йти сюди. Не виходить з автівки.

Жінка підвелася. Весь вигляд її говорив про те, що за сорок років вона не зустрічала такої істерики, з якою неможливо було б упоратися. Відчинила вхідні двері і вийшла. Він зачинив їх за нею і замкнув. Вона обернулася і стала роздивлятися його через скло.

Письмовий стіл був порожній, але в першій же шухляді, яку він висунув, лежали списки телефонних номерів. Він знайшов місцевий номер Лоне Борфельдт і набрав його. Вона відразу ж зняла слухавку.

— Це з вестибюля, — сказав він. — Тут стоїть вартий довіри молодий хлопець з цінним поштовим відправленням, я пропущу його.

Він поклав слухавку. Під номером телефону було написано її домашню адресу, поштовий округ — Родвад, він записав адресу на лотерейному білеті. Жінка, що стояла надворі, пильно стежила за його рухами. Він підбадьорливо помахав їй. Важливо підтримувати емоційний контакт. Для зовнішніх виявів нашого підсвідомого, яке ми змушені іноді відключати.

У коридорі були дубові двері з табличками і званнями, мармурова підлога і така акустика, неначе відвідувач дорогою вибиває чечітку і тому всім заважає. Усе це примушувало задуматися про те, чи справді з часів народження у хліві Спасителя розвиток ішов винятково шляхом прогресу. Коридор закінчувався подвійними дверима, він увійшов і замкнув їх за собою.

Дев’яносто дев’ять із сотні жінок бояться незнайомих чоловіків, які заходять до кімнати й зачиняють за собою двері. Жінка, що сиділа за столом, була сотою. У її системі не пролунало навіть шепоту занепокоєння. Він міг би розстебнути штани, продемонструвавши ерекцію, а вона б навіть не зняла ноги із столу.

— Я працюю з дітьми, — сказав він, — у мене є маленька учениця десяти років, яка розповіла мені про вас.

У неї було все. Їй навряд чи було за сорок. У неї був вік, упевненість у собі, освіта, звання, гроші, бізнес, і, хоча вона й була у вільній чорній шерстяній сукні й сиділа, поклавши на стіл ноги, він відчував, що складена вона так, що будь-якої хвилини могла б пройтися подіумом, демонструючи колекцію бікіні. І швидше за все, пройшлася б, якби могла виставити за це рахунок.

Єдиним свідченням неминучої для всіх нас розплати були дві довгі глибокі зморшки, які на десять років раніше належного часу пролягли від ніздрів по обидва боки рота.

— У нас тут напружений графік, — зауважила вона. — Відвідувачі зазвичай спочатку дзвонять. Або пишуть.

— Її звуть Клара-Марія. Дитина з дитячого будинку. З притулку Рабії. Її викрали. Невідомо хто. Їй вдалося передати записку. У цій записці було ваше ім’я. І малюнок із зображенням цієї клініки.

Вона зняла ноги зі столу.

— Можливо, щось і пригадую, — сказала вона, — повторіть, будь ласка, її ім’я.

Не те що пригадувала. Вона чудово все пам’ятала. Він мовчав.

— Здається, то був попередній огляд для наукового дослідження. У притулку. Для науково-дослідної ради. Це було кілька років тому. Можливо, дівчинка, що має це ім’я, брала участь у дослідженнях. З якоїсь причини вона це запам’ятала. Особистого контакту практично не було.

— Про яке дослідження йдеться?

— Це було давно.

— Чи збереглися якісь документи?

За звичайних обставин вона б ніколи не стала відповідати на це питання, але його раптова поява вплинула на неї.

— Дослідження так і не було закінчене.

— І все-таки?

— Це купа чернеток.

Він сів на стіл. Якби на Каспері була сукня, він би задер її. Щоб вона змогла побачити частину стегна.

— У мене грошей хоч лопатою горни, — сказав він. — Я не одружений. Нічим не зв’язаний. Може, запросите мене до себе додому? На філіжанку чаю. І на шістдесят чернеток із шухляди?

Зморшки позначилися різкіше. Вона відштовхнула стілець від письмового столу. Щоб він міг побачити всю її статуру.

— Ви говорите з жінкою, яка на восьмому місяці!

Вона округлилася тільки навколо самого плоду. Формою живіт нагадував яйце птаха Рок.

— Це не завадить, — сказав він.

Щелепа її почала відвисати. Він став навколішки перед нею і приклав вухо до її живота.

— Хлопчик, — констатував він. — Трохи прискорений пульс, близько ста тридцяти. Ре-бемоль мажор. З передчуттям ре-мажор. Там, де Близнюки переходять у Рака. Народжувати маєте десь до Дня святого Ханса.

Вона відсунулася назад, намагаючись ухилитися від нього. Він рухався за нею.

— Чому вона написала ваше ім’я?

На сходах чулися кроки — жіночі і кроки двох чоловіків. Досить тільки якійсь аурі довіри утворитися навколо чоловіка й жінки, як зовнішній світ одразу готовий усе зіпсувати: старші медсестри, розгнівані чоловіки, колективне несвідоме — який жаль!

— Лишилося зовсім мало часу, — вів далі він. — У слідства немає ніяких слідів. Ви, мабуть, остання надія.

Він поклав руки на ручки стільця, обличчя його було зовсім поруч з її обличчям, говорив він тихо.

— А якщо вони її вб’ють? І ви знатимете, що могли б завадити їм. Щоразу, як ви дивитиметеся на свою власну дитину, ви думатимете про це.

Вона підвелася. Вся її маска дала тріщину, ще трохи — і вона відкриється цілком.

— Хто такий Каїн?

Хтось рвонув вхідні двері. Не відриваючи погляду від жінки, він узявся за ручку скляних дверей, вони виявилися не замкнуті. Двері вели на балкон. Один з тих балконів, яким пораділи б Ромео і Джульєтта. Поки ще могли радіти.

Хтось спробував видавити дубові двері, це не вдалося, чиїсь кроки віддалялися в надії знайти ключ.

За вісім годин він сидітиме в літаку на шляху до Мадрида. Він схилився до неї. На її обличчі відбилися всі її почуття. Він раптом зрозумів, що їй занадто страшно, щоб вона могла говорити. І облишив її.

Він попорпався в кишенях. Знайшов лотерейний білет, відірвав од нього ріжок, написав номер телефону свого вагончика. Вона не рухалася з місця, він розтулив її долоню і вклав туди папірець.

Зовні хтось устромив у двері ключа, Каспер відчинив двері на балкон і перестрибнув через балюстраду.

Ромео пощастило більше — йому не треба було боротися з морським туманом і кислотним дощем. Мідь була вкрита зеленим нальотом, на мармурових поручнях був сантиметровий шар зелених водоростей — Каспер ковзався, немов по зеленому милу.

На лужок він упав навзнаки, так, що все повітря було вибите з легень. Коли тобі шість років і це стається вперше, ти думаєш, що це кінець. Коли тобі сорок два, ти розумієш, що так легко не відбудешся. Він зосередив увагу на зоряному небі, щоб не втратити притомність. Прямо над обрієм стояв Телець, його власне вперте сузір’я. Коли б у його розпорядженні був телескоп і коли б зараз була інша пора року, то він би в перейнятих співчуттям Рибах побачив Уран — планету несподіваних поворотів долі.

— Дослідження, — прошепотів він, — воно було не тільки медичним. Ви були не сама. З вами був ще хтось.

Вона дивилась на нього з балкона. Через падіння в його голосі майже не було повітря. Одначе вона почула його.

Поруч з нею з’явилися три незнайомі обличчя, наймолодший з цих людей стрибнув на поручні. Опора вислизнула з-під ніг, і він гепнувся на землю, немов бейс-джампер, парашут якого не розкрився. На метр правіше від Каспера — там, де кінчався лужок і починалися кам’яні плитки. Ось такі маленькі відмінності в людській кармі і визначають, підводимося ми чи лишаємося лежати.

— Подруга, — вів далі Каспер. — Світловолоса, немов Мене Клінт[21]. Холодна, як сувора зима. Гостра, як німецька бритва.

Стоячи над ним на балконі, вона була схожа на Офелію. Десь уже наприкінці четвертого акту. Де процес уже став необоротним. Він попав у точку.

Він звівся на ноги. Немов Бембі на льоду. Йому б слід було хутенько накивати п’ятами. Але сил більше ніж на powerwalk[22] не було.

Він перекотився через стіну саду й упав на одну з маленьких доріжок, що ведуть до Кюстваєн. Зірвався на ноги, вибіг на дорогу: таксі не було. Він перейшов через проїжджу частину, побіг швидше. Для початку важливо дістатися до темної ділянки навколо іподрому. У глибині під’їзду до одного з будинків блиснули фари, і він пірнув у темряву. «Ягуар» стояв упритул до будинку, дверцята відчинилися, він бухнувся на заднє сидіння.

— Радіо настроєне на 71 мегагерц, — повідомив Франц Фібер. — Поліція змінює коди доступу раз на місяць. Таксисти вираховують їх першої ж доби. Вони зателефонували до поліцейської дільниці Гентофте, сюди їдуть дві машини.

Повз під’їзд, де вони стояли, проїхала патрульна машина і загальмувала перед клінікою, троє поліцейських забігли в будівлю: жінка і двоє чоловіків. За першою машиною спинилася ще одна.

— Помолімося разом, — запропонував Каспер.

Із дзеркала заднього виду на нього пильно дивилися жовті очі. Зі страхом. Молоді люди починають розпадатися на частини, коли опиняються в безвихідному становищі.

— Жінка. Яку ти змусив вийти на вулицю. Вона бачила, як я здавав сюди заднім ходом.

— Хоча б хвильку, — наполягав Каспер.

Він відкинувся назад. Помолився. Мовчки. Синхронно з биттям серця. Боже, зглянься на мене.

Він відчув цілковиту знемогу. Страх за дитину. Голод. Алкоголь. Кофеїн. Біль від падіння. Необхідність скласти зброю. Приниження. Тобі сорок два роки, і тебе розшукують, а ти гасаєш, як собака, вулицями. І відчув протиприродну розраду молитви.

Кісточки пальців застукали по склу машини. Франц Фібер завмер. Каспер натиснув на кнопку, вікно опустилося.

Це була жінка за шістдесят, волосся її було зібране у французьку косу. Було надто темно, щоб зрозуміти, у що вона вдягнена, але навіть коли б вона була вдягнена в лахміття, то все одно була б схожа на аристократку.

— Мені здається, я не замовляла таксі.

— Той день, коли вам знадобиться таксі, може настати, — відгукнувся Каспер.

Вона посміхнулася. У неї були прегарні вуста. Здавалося, що вони тренувалися в усмішках і поцілунках протягом шістдесяти років і досягли в цьому досконалості.

— А ви обіцяєте, що тоді опинитеся тут?

Світло фар упало на стовпчики біля в’їзду. Сподіватися не було на що.

— Я намагаюся врятувати дитину, — пояснив він. — У мене немає часу вдаватися в подробиці. Через непорозуміння я перебуваю в розшуку.

Вона пильно подивилась йому в очі. Немов очний лікар, який оглядає пацієнта щодо косоокості. Тоді несподівано випросталася. Повернулася. Пішла назустріч поліцейським.

Рухалася вона як прима-балерина, велично, з високо піднесеною головою. Вона підійшла до стовпчиків. Стала так, щоб затулити під’їзд і те, що було позаду неї. Щось сказала. Граціозно віддала наказ. Повернулася.

Поліцейські перетнули Странваєн, не озираючись. Франц Фібер скулився за кермом.

Каспер висунувся з вікна.

— Коли я виконаю мою місію. І відсиджу свій іспанський строк. Тоді я повернуся. І запрошу вас на вечерю.

— А що я скажу своєму чоловікові?

— А ми не можемо зберегти це в таємниці?

Вона похитала головою.

— Щирість — найважливіше. Срібне весілля було десять років тому. Ми робимо ставку на золото.

Двоє поліцейських усе ще стояли на хіднику. Виїжджати поки що було не можна.

— Така великодушна людина, як ви, — вів далі Каспер, — знає своїх сусідів. У тому числі й Лоне Борфельдт із будинку навпроти.

— Двадцять років, — відповіла вона. — Ще з того часу, коли вона не була знаменитою. І не переїхала сюди.

— Вона приймала всіх моїх чотирьох хлопчиків, — провадив далі він. — Ми з дружиною часто запитуємо себе: що спонукає її? Я маю на увазі пологи? Чому вона хоче брати в цьому участь дві тисячі разів?

Вона прикусила губу.

— Гроші, мабуть, — відповіла вона. — І недоношені діти. Вони її особливо цікавлять.

Поліцейські сіли в машину й поїхали далі, Франц Фібер увімкнув запалювання. Шлях був вільний.

— А автограф? — спитала вона.

Він подлубався в кишенях, без половинки ваучера йому не обійтися, з лотерейним білетом теж розлучатися не варто, він одірвав шматок кишені. Авторучка чудово писала на тканині.

— Я поставлю підпис на своїй шовковій білизні, — сказав він.

— Я носитиму її прямо на тілі. «Ягуар» рвонув з місця.

— Зупинися в кінці доріжки, — сказав Каспер, — Я маю послати поцілунок здаля.

Авто зупинилося. Він висунувся і послав поцілунок рукою. А заразом пошукав очима табличку з ім’ям власника. І не знайшов. Зате побачив напис «Продається». Він подивився вперед на дорогу. За п’ятдесят метрів у напрямку до іподрому стояв темний «форд».

— Добре, коли б ти спинився одразу за рогом, — сказав він.

«Ягуар» повернув за ріг і спинився. Каспер вийшов з автівки, пройшов трохи назад, обережно виглянув із-за стіни. «Форд» завівся і проїхав уперед. Балерина вийшла на дорогу і, добігши до машини немов двадцятилітня, сіла поруч з водієм. Каспер заліз у «ягуар».

— Нас хтось переслідує, — констатував він. — І тобі з цим нічого не вдіяти. «Ягуар» рвонув уперед, наче його підхопила знизу якась величезна рука. Позаду них автомобільні фари обнишпорювали ділянку од вілл до променаду. Двигун «ягуара» почав крещендо, Франц Фібер крутонув кермо праворуч, світ нахилився, машина в’їхала схилом угору в напрямі Палацового парку й пробила огорожу. Касперові руки намацали якісь ручки і вчепилися в них, з усіх боків машину хльостали гілки й кущі. Він подивився на молодика, що сидів на передньому сидінні, той був зосереджений, але спокійний. Руки й ноги танцювали по кнопках і педалях — все одно що сидіти за спиною Хельмута Вальхи[23] біля великого рояля в церкві Святого Лаврентія в Алкмаарі під час запису «Kunst der Fuge»[24]. Сотня пневматичних молоточків обробляла зовні кузов. «Ягуар» почав гальмувати, і пролунав такий тріск, неначе вони в’їхали прямісінько в апарат для знищення документів. Усе поринуло в темряву.

У темряві були помітні цяточки світла, вони злилися в маленьку круглу пляму, машина стояла в рододендроновому кущі, він був величезний, немов гараж.

Повз світлову пляму, вивчаючи місцевість, проїхав темний «форд».

— Ми могли розбитися, — зауважив Каспер.

— Я повсякчас молюся. Ісус чує мене.

У кожного автомобіля є свій акустичний підпис, Каспер чув, як «форд», що, схоже, десь розвернувся, вертається назад, потім він поволі проїхав мимо.

— Адже ти фахівець, — промовив Каспер. — Якщо існує домовленість про те, що когось треба забирати з блокованого району. Ти міг би дізнатися, де і коли?

— Ти знаєш прізвище цієї людини?

Каспер назвав прізвище Стіне. Франц Фібер коротко поговорив телефоном.

— Профспілки володіють клубами таксистів. Кафетеріями, ігровими автоматами, плітками. Та інформацією. За кілька хвилин ми знатимемо про неї все.

Каспер прислухався до руху транспорту на Странваєн. Усе-таки, коли порівнювати з Ґлострупом, це була інша галактика. Звуки, що оточували його, були витонченими і непомітними. М’яке поклацування насоса в гідравліці «ролс-ройса». Багатоскладна і при цьому старанно стримувана агресія восьмициліндрових дизелів common-rail. Машини, які створювалися не для того, щоб їх чули, а щоб зненацька з’являтися, — з тиші. А коли, зрештою, тишу буде порушено, то чимось винятковим: тваринним гурчанням «ферарі» або ностальгічним, обертонним ревом чотирициліндрового, з повітряним охолодженням, опозитного двигуна ветерана-«фолькеваґена».

Тут і поміж будинками залишалося місце для звуку — реверберація прямо пропорційна об’єму простору. Каспер заплющив очі. У нього могли б бути такі ж машини, як у Чапліна. Як у Бхаґвана. У нього могли б працювати люди, які водили б їх і ремонтували б їх. А натомість він сидів тут.

Був саме слушний момент для того, щоб відкласти невелике золоте яйце.

— Щастя, — промовив він, — це не тоді, коли треба складати і створювати, а тоді, коли навчився відмовлятися.

Він почув майже беззвучний дизельний двигун, «мерседес» — найтихіший з усіх автомобілів. Він почув легке тріпотіння вітру в складаному верху. «Мерседес-купе». Авто, яке він сам би купив, коли б він був Лоне Борфельдт. Воно їхало поволі, ривками. Точнісінько так, як і він би їхав, коли б зустрівся із самим собою. А потім з поліцією.

Автівка потрапила в смугу світла, проїхала повз кафе «Навколо світу» — за кермом сиділа жінка.

Каспер зробив знак рукою, молодик зрозумів його миттєво. «Ягуар» виповз із кущів і плавно збільшив швидкість. Каспер не міг зрозуміти, яким відчуттям керувався, їдучи, Франц Фібер, — усе навколо було чорне. Автомобіль ударився в огорожу, перелетів через велосипедну доріжку і на хвильку спинився на смузі руху між ресторанчиком «Біля стайні» і «Данським акваріумом». На заскленій терасі дві сотні людей припинили жувати. «Ягуар» знову завівся, повернув на Странваєн, між ними й «купе» було п’ять машин.

Франц Фібер відповів на телефонний дзвінок.

— Її треба забирати за сорок п’ять хвилин, — повідомив він. — І я взяв замовлення.

«Ягуар» тримав дистанцію аж до Странбульвара. Машина, що йшла перед ними, показала поворот ліворуч, там велися дорожні роботи, весь рух звужувався до одного ряду, між ними й маленьким «мерседесом» виявилося з десяток автомобілів. Коли вони доїхали до Міддельфартсґаде, «мерседес» мов корова язиком злизала.

Каспер пам’ятав цей район. Колись він ходив сюди гуляти, щоб дати відпочити слуху під час перших циркових вистав у театрі «Газверк», тоді й гримувалень на всіх не вистачало. Він зробив знак, «ягуар» перетнув проїжджу частину, розвернувся й, ковзнувши уздовж будівлі театру, спинився.

Каспер вискочив з машини ще до того, як вона повністю спинилася. Він перестрибнув через огорожу біля придорожньої канави, видряпався крутими, глинистими схилами, піднявся на насип залізниці. Він біг на північ, стрибав зі шпали на шпалу, аж поки ліворуч вигулькнула відкрита ділянка з футбольними полями. Тут він пригнувся.

Він почув її ще до того, як побачив. Вона не повернула в бік Фріхаун, а поїхала по Скудехаунсвай.

Машина зникла за офісним центром в районі контейнерного порту. Але тепер він приблизно уявляв, куди вона прямує. Вона прямувала до мису Тіппен.

Колишнього мису більше не було. Відтоді як він востаннє покинув Данію, все змінилося. І з’явилося дещо інше.

Новобудова закрила вид на море. Але у просвіті між двома будинками він побачив намиту територію. Вона виникла перед комплексом чотириповерхових офісних будівель, виступаючи на відстань від п’ятдесяти до ста метрів у море.

Це було те саме місце, де перетнулися кола на двохсотп’ятдесятиметровому плані Стіне. Виходить, він усе-таки не помилився.

Він повільно пішов назад. Перед ним розкинувся Копенгаген. Довгі жовтуваті світлові ланцюги доріг, що ведуть до міста. Кальцієво-білий і діодно-блакитний відсвіт над центром міста, з великою чорною діркою там, де район було блоковано, — свого роду світловий вакуум. За ним, освітлені галогенними прожекторами, білі стіни сміттєспалювального заводу — монументальні, немов стіни храму. За ними — острів Амагер, немов оранжева світлова друкарська плата. В облямуванні довгих смуг посадочних вогнів, що ведуть до аеропорту Каструп, — немов ширяючих на висоті кількох метрів над морем світлових мостів.

Він спустився зі схилу біля дротяної огорожі футбольних полів і опинився на Міддельфартсґаде позаду «ягуара». Він ішов згорбившись. Порівнявшись з дверцятами водія, він випростався. Потім сперся ліктями на спущено скло.

— У мене зберігся деякий слух з часів моєї молодості, — повідомив він. — Ти тільки-но говорив телефоном, щоб дізнатися, де її треба забирати. Так от, на тому кінці дроту нікого не було. Значить, у нас два випадки зловживання довірою. Цей і питання про те, як ти дістав моє замовлення. Моє серце знемагає від цього.

Він рвучко розчинив дверцята, вхопився за сорочку, що забіліла перед ним, і рвонув її на себе. Тіло подалося за нею сантиметрів на двадцять, далі воно не рухалось. Каспер опустив очі. Обидві ноги кінчалися прямо під колінами і прикріплялися ременями до подовжених педалей. На дверцятах висіли два пластикових протези і дві милиці з телескопічним з’єднанням.

Він відпустив його. Франц Фібер ковзнув назад на сидіння. Жовті очі засвітилися.

— Ти сам був артистом, — сказав молодик. — Я знаю про тебе все. Ще дві-три технічні випадковості, і на моєму місці міг бути ти. І це ти тоді б отримував інвалідну допомогу. Ти дивишся на самого себе.

Каспер повернувся й пішов у бік Странбульвара. «Ягуар» рухався поруч з ним.

— Її треба забирати за тридцять хвилин. І тільки таксі може туди проїхати. Тож ти можеш прогуляти своє знеможене серце назад до Ґлострупа. Або ж погодитися на те, щоб тебе підкинула людина, яка бреше, намагаючись врятуватися.

Каспер сів у машину.

Вони зупинилися на червоне світло біля Орхусґаде.

— Що це побудували на мисі Тіппен? — спитав Каспер.

— Якийсь банк. Це туди поїхала лікарка. Я підвозив її туди. Двічі.

— Ти міг і помилитися.

Спина перед Каспером випросталася, немов Пам’ятник хороброму солдатові.

Каспер подивився на годинник в автомобілі.

— Ми можемо встигнути поглянути на море за тридцять хвилин?

Припливна хвиля автомобілів линула до площі Осло. Перед хвилею, там, де вона урвалась, «ягуар» повернув на червоне світло.

Вони минули поворот на Фріхаун. Будівлі пенсійних фондів, галереї меблів «Павстіан». Коли Каспер був дитиною, траплялося, що невеликі цирки спинялися на зиму в Північній і Південній гаванях. Тоді над цими районами стояв звук незмащених кабестанів, вугільних кранів, чобіт з дерев’яними підошвами, двотактних дизельних двигунів, паровозних гудків. Тепер він чув швидкохідні ліфти. Вентиляційні системи із звукопоглинанням. Космічне нашіптування тисячі тонн інформаційних технологій.

Вони повернули на схід. По інший бік від гавані Калькбренері, немов електричний собор, височіла станція Сванемелле. «Ягуар» з’їхав на узбіччя.

— Ласкаво просимо додому, — сказав Франц Фібер, — туди, де мешкають гроші.

Колись біля мису Тіппен, на зарослому травою полі, що збігало до берега, іржавіли старі катери. Тепер усе змінилося.

Дорога, на якій вони спинилися, була свіжозаасфальтована і пряма-прямісінька. Асфальт вилискував глибоким блиском, немов матово-чорна перлина. Північніше, на березі Ересунна, громадилися офісні доміцилії. Дорогі, позачасові, зі скла й граніту — отакі семиповерхові мавзолеї. Зліва від них розташовувались недавно збудовані крамниці й ресторани, у деяких з них ще не було господарів. «Ягуар» стояв біля величезного вікна п’ять на вісім метрів без хрестовин — суцільного шматка дзеркального скла, за яким на темному тлі сиротливо висіла одна-однісінька, яскраво освітлена краватка. По сусідству розташовувалася кондитерська крамниця. У чотирьох вітринних вікнах, у темно-синьому оточенні, на латунних підставках у формі півкуль, трохи втоплених у скриньки з благородного дерева, лежали шоколадні великодні яйця завбільшки метр на шістдесят п’ять сантиметрів.

Каспер вслухувався в музику, що лунала навколо нього. Музику ресторанів. Людей. За кілька годин вона припиниться. Але поки що вона лунала оптимально.

— Ісус, — зауважив Франц Фібер, — вигнав продавців з храму.

— У нього був кепський день, — відповів Каспер. — Напевно витратив усю готівку.

Каспер зробив знак — і «ягуар» поволі покотився вперед. Каспер розглядав вивіски. Будівлі займали рекламні агенції, аудиторські компанії, великі адвокатські контори. Комп’ютерні фірми.

Машина спинилася.

— Ось там, — сказав Франц Фібер.

Це була та споруда, яку Каспер бачив з насипу залізниці. Комплекс чорних і темно-сірих будинків, деякі з яких були побудовані на намитій ділянці. Весь район був оточений стіною — досить низькою, щоб не здаватися агресивною, але досить високою, щоб зупинити стрибуна з жердиною. І щоб закрити більшу частину краєвиду. Біля крайки води, спираючись на цоколь, стояла вежа заввишки з трубу станції Сванемелле, спрямована вгору, немов приготувалася злетіти. Усе це цілком могло б слугувати декорацією, що зображає замок Грааля з «Парцифаля».

— «Конон», — пояснив Франц. — Щось подібне до банку. Вони працюють цілодобово. Сюди часто викликають таксі.

— Мені подобається ця назва, — сказав Каспер, — відчувається в ній якась цілісність. Для всіх, хто не чужий латині.

Повз них повільно проїхала патрульна машина, пригальмувала, але потім, заспокоєна табличкою «Таксі», поїхала далі. Услід за нею, у пошуках якоїсь адреси, проїхав автофургон. «Йонекс» — свідчив напис на дверцях. Каспер оцінююче дивився на будівлі. Дві третини фасадів були зі скла.

— Треба подивитися, куди їде ця машина. «Ягуар» проїхав ще сотню метрів. Фургон звернув за ріг, вони рухалися поволі, дорога перетворилася на алею, засаджену магноліями, що спускалися до самісінької води. Метрів за п’ятдесят попереду них стіна уривалася, фургон повернув і в’їхав усередину. Каспер устиг помітити подвійні ґратчасті ворота, камери спостереження і людей у зеленій формі. І далеко в глибині, у темряві, щось, що цілком могло б бути «мерседесом-купе».

— Коли я був маленький, — сказав він, — ми, діти циркових артистів, хапалися за першу-ліпшу роботу. Аж поки ставали досить дорослими, щоб виступати. З мене був непоганий верхолаз. Тому я мив вікна. Уже тоді «Йонекс» возив до нас все необхідне для миття вікон. Це тільки твоєму поколінню і подальшим усе дісталося в подарунок. «Ягуар» розвернувся. Ворота в стіні не зачинилися. З воріт виїхав спочатку один, потім другий автофургон, обидва чорні й блискучі, немов катафалки. На чорному тлі золотими літерами було написано «Лайсемеєр кейтеринґ».

Проїжджаючи повз будівлі, Каспер опустив скло і прислухався. Він почув могутній електродвигун. Звук гуми, що треться об скло. Йому знадобився деякий час, щоб визначити місцезнаходження джерела звуку. Це була відкрита платформа для миття вікон. Не надто приємно працювати о такій пізній годині. Але що ж удієш? За приблизними прикидками виходить, щонайменше, шість тисяч квадратних метрів скла. Та й годують ночами непогано.

— Я працюю з дванадцяти років, — відгукнувся Франц Фібер. — Усе життя. Без відпусток.

Вони повернули до будинку газети «Берлінгське Тідене». Франц Фібер передав йому на заднє сидіння пожежну ковдру. Каспер ліг на підлогу машини й накрився ковдрою. «Ягуар» спинився, зовні почулися приглушені голоси, машина знову завелася, повільно рушила, спинилася, знову рушила, знову спинилась і нарешті замовкла. Каспер сів. Вони стояли на маленькій неосвітленій автомобільній стоянці, оточеній фанерним парканом. Земля тремтіла, поштовхи супроводжував якийсь звук, походження якого він не міг визначити. Він подивився на годинник на приладовій панелі. Залишалося ще десять хвилин.

Франц простягнув йому пласку плящину, Каспер понюхав і відпив, це був арманьяк. Як у Гурджієва. Трохи менше обертонів, ніж у коньяку. Але у супроводі подвійного, грубуватого, м’якого, безперервної дистиляції басу. Франц налив у паперовий стаканчик рідини з термоса, Каспер зробив ковток. Це був пекучий еспресо, жорсткіший, ніж алкоголь.

— Що ти чуєш, коли прислухаєшся до міста?

Небагато людей знали достатньо для того, щоб у них могло виникнути таке питання, незрозуміло було, як серед них опинився цей хлопець.

— Як вирує життя.

— А позаду всього цього?

Нахабне світло в його очах згасло. Питання йшло звідкись із глибини. Коли питання виникає в глибині, треба відповідати.

— Страх, — відповів Каспер. — Той самий страх, що й у кожної людини. Але помножений на півтора мільйона.

— А поза страхом?

— А хто сказав, що там щось є? Можливо, страх — це найостанніше.

Каспер вийшов з машини.

— Ми посилали листівки, — сказав Франц Фібер. — Після вистави. Всі п’ять вечорів. Нам хотілося потиснути тобі руку.

Відчинилися дверцята водія. Франц вивільнився від педалей, надів протези, витягнув милиці й зіп’явся на ноги. Все це одним плавним рухом.

— Я нічого не отримував, — відповів Каспер.

— Я побачив тебе вперше в дев’яносто дев’ятому. У будинку цирку. Почасти через це я й перейшов до вар’єте. Справа була не тільки в грошах. У залі було дві тисячі чоловік. Ти чув кожного з нас.

Каспер відступив назад.

— Ніхто не може почути дві тисячі чоловік.

Франц Фібер зробив крок до нього.

— Через двадцять хвилин вистави наставала ця мить. Вона тривала хвилини зо дві. То була любов. Ти любив кожного з нас.

— Ти геть звихнувся, — зауважив Каспер. — Ніхто не може любити так багато людей.

Він притулився спиною до фанери. Молодик стояв прямо перед ним.

— Я знаю. Саме тому я став гонщиком. Знаєш, що для мене було головним? Повороти. Я починав гальмувати там, де кінчалися сліди гальмування інших. Мені було чути, як двадцять тисяч чоловік сидять, затаївши дух. А потім кричать. Вони знали, що я роблю це для них. Не тільки заради грошей і себе самого. Ось заради цього я і жив. То була любов. Я шукаю. Шукаю любов.

Він посміхнувся. Це була посмішка, яка, на думку Каспера, могла б стати підставою для позбавлення прав водія.

У Франца в руці був ключ від американського замка. Він відімкнув двері в загородженні. Показав ліворуч.

— П’ять хвилин. Бережи її.

Зберігаючи рівновагу і притримуючи милиці, він зняв куртку з емблемами таксі й простягнув її Касперові. Жовті попереджувальні вогні знову з’явилися в його очах.

— Подумай тільки, скільки знаменитих людей мистецтва загинули в автомобільних катастрофах. Ти ступаєш на проїжджу частину. До протилежного хідника всього десять метрів. Але ти можеш так і не дійти до нього.

Каспер обернувся.

— А я думав, ти шукаєш любов.

— Любов Бога, — пояснив молодик, не повертаючись. — Без окремої людини можна обійтися.

Каспер подивився услід спині, що віддалялася. Не надто приємно, коли великого артиста залишають без прощальної репліки.

— Пам’ятай про молитву! — гукнув він услід. — А то раптом одного чудового дня ще щось заклинить.

Він надягнув куртку і переступив поріг.

Він бачив сотні фотографій, і все-таки це видовище його вразило. Він різко спинився. Серце закололо. Так гарно і так страшно.

Море поглинуло Копенгаген. Не було більше каналів, не було хідників, доріг. Перед його ногами стелилася рівна поверхня води — від каналу Хольмен до ренесансних фасадів Странґаде.

На цій дзеркальній поверхні плавав будинок Біржі. Крістіансборґ. Церква Хольмен — немов стовбур величезного дуба.

Каспер стояв біля будинку Державного управління опіки та опікування. Перед ним тяглося те, що мовою фахівців, очевидно, називалося зоною зсуву: урвище метрів три завглибшки, що спадало до поверхні води. Схили були рівні. Але з уривками кабелю і шматками газових труб.

Виникла тут акустика була близька його серцю. Тиха поверхня води завжди чудово відбиває звуки. Простір, що був перед ним, був у сто разів повнозвучніший, ніж зала Віденської філармонії. І при цьому жодних автомобілів. Як у Венеції.

Весь район був освітлений прожекторами. Тепер він зрозумів, що це за поштовхи він відчував. То були звуки сотні гідравлічних дренажних насосів.

Їхній низький бас уривався високими ударами, різкими, як постріли. Навпроти Національного банку працювали кілька бригад в оранжевих захисних костюмах, які забивали з плавучої платформи шпунтову стіну пальовим молотом.

Важкий човен із склопластику, з низькими бортами, висадив на берег одну з оранжевих фігур, яка почала швидко здійматися схилом, немов язичок полум’я бензином. Каспер кинувся за нею.

Човняр з недовір’ям подивився на Каспера, коли той пробігав повз нього. Човнярове обличчя було кольору свіжозвареного буряка, посеред обличчя горіли два бірюзових ока. Каспер показав на свою формену куртку, чоловік кивнув.

Фігура випереджала його всього на хвилину, коли він дістався до мети — до вагончиків для робітників, що приліпилися біля схилу впритул до стіни будинку, — схоже, це було частиною того, що лишилося від Королівського театру. Сходи під ним не скрипнули. Двері були відчинені, він увійшов.

Атмосфера була наскрізь просочена вологою. Повітря було жарке, сире і густе, як у парильні. Звук хлюпітливої води поглинав звуки його кроків. Поглинув він і легке клацання дверей, що зачинилися за ним. Божественне має слабість до саун. У Гурджієва в «Ле Прієр» була парна лазня. У Валаамському монастирі — три сауни. При церкві Олександра Невського на Бредґаде — російська лазня. У шаманів — парна.

Крізь пару він побачив щось світле. У кінці коридору хтось зняв комбінезон.

Людина ступила крок назад. Це була жінка.

Не повертаючись, вона взяла рушник і зайшла в душову. Каспер повільно пішов за нею.

У приміщенні було шість душових кабінок. У кожній з них текла гаряча вода. Пара була така густа — аж дерло в горлі. Спочатку він не побачив її. Потім вона виступила на крок з душової кабіни. Вона намилювалася довгою, вигнутою дерев’яною щіткою. Методично. І поступово розчинялася в тонкому шарі піни. Тоді вона ступила крок назад у пару, розчинення було остаточним — вона повністю зникла.

Він не рухався. Кран закрутили. Вентиляційний отвір втягнув у себе всю пару. У приміщенні нікого не було.

Раптом він відчув ніжний доторк. Хтось іззаду обхопив рушником його кісточки. І різко смикнув на себе.

Він устиг виставити вперед руки. А все ж таки вдарився він дуже сильно. Йому заледве вдалося сісти.

— Ви переплутали вхід?

У руці в неї була важка вигнута щітка.

Раптом вона впізнала його. Вона відступила назад, ніби від удару. З її мокрого волосся на обличчя стікала вода, на якусь мить вона стала схожа на потопаючого. Та одразу ж опанувала себе.

— Мені треба поговорити з тобою, — сказав він.

— Це неможливо.

Хтось постукав у двері.

— Це журналісти, — пояснив він. — Це вони мене шукають.

Вона стала ще блідіша, ніж була.

— Твій номер телефону, — благав він. — Адреса?

— Все кінчено. Нічого не можна повернути.

— Я став новою людиною. Відродився. Усе тепер інакше.

Вона вишкірилася. Немов тварина. Він починав утрачати контроль над собою.

— Я кинуся в обійми репортерів, — заявив він. — Я розкажу їм усе. Про мою дику тугу. Про те, як я чинив опір озброєним охоронцям. Про собак-шукачів. Електричні огорожі. І все це — щоб передати тобі коротке, життєво важливе повідомлення. Розкажу про те, як ти вигнала мене. Викликала катів. Наші фотографії помістять на перших сторінках газет.

У її погляді з’явився подив.

— Ти здатний на це, — зауважила вона. — Ти справді здатний на це.

— Півгодини. Всього півгодини.

У кишені комбінезона вона знайшла теслярський олівець. Він простягнув їй лотерейний білет. Руки її трохи трусилися, коли вона писала.

У двері грюкали. Вона загорнулася в рушник, провела його вперед через душову, відчинила інші двері, яких він раніше не побачив. Вони вийшли у вузький коридор, звідки ще одні двері вели туди, де колись була вулиця Торденскьольґаде. Позаду них в одних з дверей повернули ключ. Увесь цей час вона ретельно намагалася випадково не торкнутися його. Тепер вона приклала кінчик олівця до його щоки, немов це був ніж з викидним лезом.

— Півгодини, — прошепотіла вона. — А потім — щоб я ніколи тебе більше не бачила.

Існує небезпечна, чорна і вогка двогодинна дірка між останнім і першим ранковими автобусами, якої йому вдалося уникнути, — він устиг на останній нічний автобус. Зробивши чималий гак навколо промислового району, він деякий час постояв біля паркана. Усе живе залишає за собою луну — він нічого не почув. Лишалося дві години до того, як набуде чинності постанова про його депортацію, йому треба було б попоїсти й поспати, але він зробив інакше. Він знайшов спортивний костюм і перевдягнувся.

На манежі він увімкнув Ріхтера й нотну лампу над роялем.

Він почав із вправ на баланс. Він робив їх щоранку протягом тридцяти років, не пропустивши жодного дня. Спочатку жорсткі, рівномірні, вертикальні рухи класичного верстата. Потім довгі, плавні серії legato по колу вздовж краю манежу. А під кінець він надіне свої концертні черевики. Зшиті на замовлення. П’ятдесят четвертого розміру. Великі, але при цьому незадирливо величезні.

Баланс і молитва доповнюють одне одного. В результаті м’язової і духовної напруги має виникнути якась точка безмежного спокою. У цій точці зустрічаєшся із самим собою.

Молитва почалася спонтанно, спочатку синхронно з биттям серця, через деякий час вона потече незалежно від нього. Він відчув вдячність. Він живий. У нього є тіло. Є запис «Добре темперованого клавіру» у виконанні Ріхтера. У нього лишається ще дві години. І найголовніше — у нього є номер телефону. Прочинені двері. Що ведуть до неї.

І десь у нього ще лишається публіка. «Публіка — це половина моєї індивідуальності». Так говорив Грок[25]. Він розкрив обійми залу для глядачів. Він усіх їх любив. Навіть зараз, коли там нікого не було.

Але все-таки в залі хтось був. Хтось був тут разом з ним.

У більшості циркових манежів «суха» акустика — через їдке поєднання піску на арені і парусинового верху. Щоразу на початку номера музичному клоуну випадає неминуча важка праця — йому треба оживити манеж. Але ця зала була інакша. Стіни були зроблені з фанерних щитів з порожнечами, вони поглинали низькі тони, і через це виникало безліч горизонтальних відбиттів. У цьому приміщенні він завжди міг орієнтуватися, немов кажан. І зараз теж.

Він вимкнув Ріхтера, відступив назад до колони з електричним щитком, запалив світло. їх було двоє. Чоловік із слуховим апаратом — він сидів так, начебто ніколи й не сходив зі свого місця біля пожежного виходу. Другий — високий і світлий, плив проходом поміж рядами, витягнувши вперед руку.

— Маю за честь для себе. Уперше бачив ваш виступ у дитинстві. Відтоді стежу за вами.

Каспер відійшов і прихилився до рояля. Так, щоб рояль опинився між ним і цими людьми.

— Ми прийшли з приємним дорученням, — сказав світлий. — Ми представляємо правління благодійного фонду. Він виділяє почесні премії артистам. Правління виділило вам преміальну суму в розмірі двадцяти п’яти тисяч.

Касперові руки намацали кришку. П’ятнадцять кілограмів палісандрового дерева з латунною смужкою, гострою, як лезо старої хліборізки.

На роялі з’явилася пачка тисячокронових купюр.

— Що це за фонд?

— Правління хотіло 6 залишитися анонімним. Розпишіться, будь ласка, в отриманні.

На грошові купюри — освітлені лампою — ліг аркуш паперу. Без логотипу будь-якої установи. Каспер начепив окуляри. Він підняв аркуш, щоб, читаючи його, одночасно не спускати з ока обох чоловіків.

Це було клятвене запевнення. У тому, що Клара-Марія, коли він навчався з нею в квітні, була жива і здорова й ніяких тілесних ушкоджень він не помітив.

— А чи немає якоїсь адреси, — спитав він, — щоб я міг надіслати квитки на прем’єру?

Світлий похитав головою.

Касперові руки опустилися на клавіші. Добували з рояля хоральну обробку «Jesu bleibet meine Freude»[26]. Не можна не захоплюватися Бахом за його відчуття реальності. Адже він і виконував, і писав музику, не забуваючи при цьому, що йому й заробляти на життя треба цим заняттям. Свого роду вправа на баланс. Усі таланти напружені до крайньої межі. А глибоко в душі — точка безмежного спокою. Крапка, яка усвідомлює, що незалежно від того, що зараз відбувається, нам і завтра потрібно буде ситно поїсти.

А проте. Хорал струмував між його пальцями. Під цю музику не можна вчинити кривоприсягу. Тільки вимовляти освідчення в коханні.

— Я захоплююся нумерологією, — сказав він. — Нумерологією чисел. Я ніколи не підписуюся на документах з непарними датами.

Світла людина посміхнулася.

— Можливо, не вистачає п’ятнадцяти тисяч? — поцікавився чоловік.

— Можливо, і так.

Ще одна пачка купюр лягла на рояль.

— Не допомогло, — констатував Каспер.

Посмішка людини згасла. Чоловік із слуховим апаратом підвівся.

Стоячи нерухомо і працюючи тільки пальцями, Каспер зняв із завіс кришку клавіатури. Прихилив її до пюпітра.

— Ви все одно можете залишити їх собі, — сказав світлий.

Вони попрямували до виходу. Прилаштувавши кришку на клавішах, Каспер пішов за ними.

Виявилося, що вони зайшли через ворота, що виходять на залізницю: ланцюговий замок був зрізаний кусачками і валявся в траві. На вулиці стояв «ВМW». Плаский, довгий, благородного синього кольору. Того кольору, якого тільки-но почало набувати небо.

Каспер притримав дверцята машини. Вони забралися всередину. Людина із слуховим апаратом не зводила з нього очей.

— Що це він так на мене витріщився? — здивувався Каспер.

— Ви відома людина — на цьому Ернст розуміється. І гарний хлопець. Якому ніхто досі не заподіював шкоди.

Дверцята зачинилися. Скло опустилося.

— А купуємо ми ось що, — сказала світла людина. — Кінець дзвінкам. До школи і в інші місця теж.

Арлекін може стерпіти нескінченну низку принижень. Той, у кого немає гордості, невразливий. Арлекін — це ідеал. Але поки що недосяжний.

— Я подумую, а чи не купити мені частину «Смерф-шоу» Джоні Раймера, — сказав Каспер. — На цю премію. Тоді мені знадобиться матеріал для набивання ляльок. Смерфів. А ви б чудово підійшли — просто могли б виходити на сцену. Обов’язково дайте знати. Коли залишитеся без роботи.

Скло піднялося, машина рушила. Каспер уклонився й віддав честь.

Це було найменше, що він міг зробити. Бах теж учинив би так само. За сорок тисяч.

Коли він ішов назад, ноги його тремтіли. Він узявся за ручку дверей, коли почув іншу машину — пікап «форд-ґранада».

Він увійшов, вимкнув музику, взяв гроші, погасив світло, замкнув двері.

Часу добігти до вагончика не було, він кинувся до стайні, схопив там постільні речі, заліз по приставній драбині на горище і завмер. Драбину він затягнув нагору, люк зачинив.

Горище тягнулося по всій довжині будинку. За винятком невеликого проходу вздовж схилу даху, воно від однієї похилої стіни до другої було забите рулонами прогумованої парусини, яка разом із сталевим і дерев’яним каркасами могла перетворитися на два намети середнього розміру. Прямо над підлогою в нижній частині фронтону було кілька віконець, через них він міг спостерігати за своїм вагончиком.

Унизу він побачив шістьох людей плюс Даффі, всі в штатському. Мерк, два ченці з відділу, що займається іноземцями, і три техніки з товстими чорними дипломатами. Один з них ніс чотири стійки з фотолампами.

Вони постукали, хоча й знали, що вдома його немає. Каспер бачив і чув, як голосно протестує Даффі. На сторожі було пальто, якого Каспер раніше ніколи не бачив, з верблюжої шерсті — пальто ексгібіціоніста або директора рекламної агенції. Вони відчинили двері спеціальним пристроєм, Даффі, мабуть, відмовився видати їм ключа, він протиснувся у вагончик слідом за техніками, за хвилину його вивели.

Каспер спорудив собі з парусини ліжко. Загорнувся в ковдру.

Ченці вийшли на вулицю й сіли на лавку. Техніки тягнули дроти до ламп від електрощитка. Каспер поставив будильник на своєму наручному годиннику. Знайшов телефон. Аркуш з номером Стіне. Набрав його.

Вона відразу ж узяла слухавку. Навряд чи вона встигла поспати. Проте в голосі її не звучало і сліду втоми.

Він подивився вниз на вагончик. Вони запалили лампи. Світло просочувалося через віконниці — біле, сліпуче.

— Добре б зустрітись у тебе, — сказав він. — У мене тут ремонт.

— Краще якесь нейтральне місце. І щоб там були люди.

Він назвав їй адресу.

— Це не який-небудь модний заклад?

— Та ні, щось подібне до звичайного кафетерію.

— О восьмій, — сказала вона.

І повісила слухавку.

Каспер набрав номер, написаний на ваучері на таксі. За тридцять метрів од нього з вагончика вийшов Мерк, приклавши телефон до вуха.

— Розкажіть мені про Каїна, — попросив Каспер.

Мерк відповів не одразу.

— А що я матиму за це? — спитав він.

— Деяку інформацію про дівчинку.

У тиші Каспер чув, як той прикидає, які карти у кого на руках.

— Європол провів дослідження особливостей скоєних у Європі з 2006 року злочинів. Спостережено таку закономірність: міжнародна злочинність більше не ієрархічна. Вона організована в осередки, окрема одиниця не знає інших осередків. Але десь мають збиратися нитки. Каїн — це саме таке місце. А тепер — дівчинка?

— Вона приходила до мене три дні тому. У супроводі двох дорослих. Каже, що її викрали. Вони приїхали й поїхали вкраденим «вольво». З того часу я її не бачив.

З вікна Каспер побачив, як Мерк зробив знак одному з ченців. Каспер розумів, що зараз вони спробують визначити, звідки дзвонять. Він вимкнув телефон.

Він відкинувся на парусину. Було б надійніше сховатися в натовпі людей. Але на це не було сил. Йому необхідно поспати. Він заплющив очі. Проказав свою вечірню молитву. Слова її були «Herz und Mund und Tat und Leben»[27], музика Баха, кантата BWV 147, Каспер віддавав перевагу їй над усіма іншими Мюльхаузенськими кантатами. Цією похилою поверхнею він зісковзнув у сон.

На самому початку сну сиділа Клара-Марія. Так, як вона сиділа, коли він удруге побачив її.