Тиша

IV

Для нього знайшли камеру в Третьому бардо[58] — між одним жахом і наступним. На другому поверсі будинку аеропорту Каструп, у приміщеннях поліції у справах іноземних громадян.

Камер таких було шість, і всі вони — разом з двома вбиральнями — прилягали до приймальні, в якій були лави, стійка, дві кабінки для обшуку і троє озброєних поліцейських: двоє чоловіків та одна жінка. Усе навколо було бетонним, пофарбованим у білий колір, навіть стійка. З однієї камери долинав дитячий плач. Десь змучено і ритмічно стогнала людина. А жіночий голос співуче повторював: «1а illaaha ilia llah» — «немає Бога, крім Аллаха».

Вікон у приміщенні не було. Звідкись здалеку доносився всепроникливий механічний гул розгонистих реактивних двигунів.

Поліцейський поставив на стійку металевий піднос, ченці вивернули Касперові кишені й виклали все, що було в них, на піднос. Поліцейський узяв футляр із скрипкою, перерахував усі предмети, повернув Касперові грошові купюри, лотерейний білет і квитанцію. Обличчя його було дуже схоже на маску. У commedia dell’arte він міг би виконувати роль Кассандра — владного й суворого батька. Навіть у стані бардо нам ніяк не звільнитися від глибинного едіпового комплексу.

У камері стояли ліжко і стілець, ченці посадовили його на стілець і зникли. Каспер чув, як віддаляються їхні кроки. Перед ним була біла стіна. Він досяг тієї точки, де зазвичай закінчуються всі великі опери.

Кожен артист знає, як змінюється світ з настанням півночі. Від театрального світла ти переходиш до вуличної темряви. Тільки що тебе обожнювали — і ось ти вже нікому не потрібний. І на самоті чимчикуєш містом, у якому не так і просто знайти дорогу назад у готель. А звертають на тебе увагу тепер лише повії.

Але з такою самотою він навчився миритися. Вона була минуща і рідко тяглася більше двадцяти чотирьох годин. А поки вона тривала, він уже відновлював сили перед наступним стартом. Відшліфовуючи яку-небудь деталь свого наступного виходу на сцену. Додаючи який-небудь рух. Усередині себе він уже був у товаристві своєї майбутньої публіки.

Але тепер все було інакше. Тепер його не чекала ніяка публіка. Тепер його чекала ніч бардо. Переліт. Четверо жандармів Guardia civil[59]. П’ять років у Центральній в’язниці в Мадриді. Або в Алаурін-ель-Ґранде. З можливістю зменшення терміну на рік за гарну поведінку.

Він вслухався в те, що відбувалося. У кожній миті таїться надія. Зараз це була надія почути, як настроєна свідомість навколо тієї точки, де вона надломилася.

Хтось подивився на нього через вічко у дверях камери, двері відчинилися, це був Кассандр, він поклав футляр зі скрипкою на стіл.

— Мені треба зателефонувати, — сказав Каспер.

Поліцейський не реагував.

— У Мадриді, — продовжував Каспер, — мене зустрінуть десять телевізійних каналів. Я покажу їм скривавлені пов’язки. Розповім, як мене била данська поліція. І звичайно ж, постараюся детально описати тебе.

Він почув, як в організмі поліцейського прокидається неясний страх. Страх і щось подібне до мимовільного захоплення. Не самою загрозою, але схованою за нею безрозсудністю.

— Це ще не все, — вів далі Каспер. — Зараз я почну битися головою об стіну.

— Ми тебе зв’яжемо, — сказав поліцейський.

— Я проковтну свій власний язик.

Поліцейський поклав перед ним радіотелефон. І повільно, задумливо вийшов з камери. Каспер набрав номер. Єдиний номер, який ніколи не міг забути.

— Слухаю.

Голос був грубий, немов звук щебінки на транспортерній стрічці. А проте. Це була Синя Пані.

— Поліція їх не знайшла, — сказав він, — мене висилають з країни. Більше я нічого зробити не можу.

— Де ви?

— У Каструлі.

— Це ми знаємо. Фібер їхав за вами. Де саме в Каструлі?

— Яка різниця?

— Саме це і важливо.

— У відділенні поліції у справах іноземців.

— Ми приїдемо за двадцять хвилин.

— За п’ятнадцять хвилин мене відвезуть, — сказав він. — Це десь у зоні відправлення. Сторонніх сюди не пускають.

Вона вже повісила слухавку.

Він відкрив футляр, дістав скрипку, поцілував блискуче дерево й почав її настроювати. Рухати лівою рукою було майже неможливо, але пальці ще так-сяк діяли, тільки рука ніяк не могла втримати скрипку. Він притиснув її до стіни. «Чакона»[60] почалася сама собою. Де знаходиться людська пам’ять? В усякому разі, не у свідомості — його свідомість не працювала. Може, на якомусь далекому складі.

Звуки струменіли крізь нього, проникаючи крізь праву руку і виходячи через ліву, як Бог через танцюючих дервішів. Каспер потопав у звуках. Йому згадалися слова, які написав Бах, коли повернувся додому і виявилося, що Марії-Барбари і двох дітей немає серед живих: «Боже мій, ніколи не позбавляй мене моєї радості».

Навколо нього повисла тиша. Депортовані слухали. Поліцейські слухали. Молитва жінки стала безсловесною, дитячий плач припинився. Навіть між літаками, що злітали і приземлялися, виникли божественні паузи.

Ліву руку не було зламано. Смичок не був матеріальний, він був продовженням його свідомості. Каспер перебував у контакті зі своєю публікою. Він майже наблизився до Баха.

Мить — і все скінчилося. Десь закричала дитина. Хтось пожбурив у стіну стільцем. Якісь двері відчинили ривком, у другі вдарили ногою. Чотири літаки «Геркулес», завантажені танками «Тигр», здійнялися в повітря. А втім, протягом короткої миті він був цілковито щасливий.

Щастя має позачасовий характер. У ті миті, коли наші серця абсолютно відкриті, ми покидаємо часовий континуум. Стіне опинилася з ним у камері, разом з «Чаконою», — як вона була з ним тієї останньої ночі перед своїм зникненням.

Була та сама година, що й тепер. Вони сиділи, прислухаючись до музики тиші, поки на них поволі спускалися сутінки. Всередині неї відбувалося щось важливе, він не знав, що саме, але розумів, що не слід їй заважати. Якоїсь миті вона підвелася й стала у нього за спиною. Він чекав, що вона візьме в долоні його голову і притисне до себе, його слух тягнувся до неї, для нього жіночий живіт завжди звучав як тибетська бронзова співаюча чаша, наповнена фруктами.

Але все обернулось інакше. Вона запалила світло, розстебнула блузку й показала йому руку.

Синці вже пожовтіли.

— Минув тиждень, — сказала вона.

Він нічого не відповів — що тут можна було сказати?

— Це відбувається все частіше, — сказала вона. — Ще трохи — і ти мене вдариш. Ти можеш це якось пояснити?

Голос її був невиразний. Майже байдужий. Він ніколи раніше не чув її такою.

— Раніше мені здавалося, що любов — це якась форма, — сказав він. — Що почуття осідають на певному тілі. Певному серці. Обличчі. Звучанні. З тобою все інакше. Неначе щось розчиняється. Якісь двері. Якась прірва. Мене туди затягує. Все постійно змінюється. Ти щоразу звучиш по-новому. Це як наркотик. Мені не зупинитися. Я боюся це втратити.

— Я не виношу насильства, — продовжувала вона. — Якщо це гра — тоді гаразд. Але це не було грою. І раніше теж не було.

Вони мовчали. Він почував себе як у вільному падінні.

— Колись, — мовила вона, — я розкажу тобі, що зі мною колись трапилося. Я не виношу насильства.

Він підвівся. Вона була майже однакового з ним зросту. Він зібрав усі ті частини себе, які був у змозі зібрати. Тоді йому здавалося, що всі вони на місці.

— Більше це не повториться, — пообіцяв він.

Пізніше тієї ночі він танцював.

Незмірне щастя поширювалося районом Рунґстед і його околицями. Природа виконувала квартет до-мажор — найвище досягнення Моцарта серед скрипкових квартетів, написане як відповідь Гайдну. Цей квартет Каспер і поставив на програвач, він відчув, що не може не танцювати. Від недавнього смутку не лишилося й сліду — він був відроджений до життя.

Стіне нерухомо сиділа на ліжку. Він зсунув меблі до стіни й почав роздягатися. Поволі, плавно, не дивлячись на неї, — через деякий час на цьому нічого не лишилося.

Він почав розігріватися — присідання, дихальні вправи. Він почув, як прискорилось її дихання. Почув, як вона знімає із себе одяг, але не дивився в її бік. Вона вийшла на середину кімнати й стала перед ним — але він дивився крізь неї. Він почув, що якийсь один тон звучить сильніше за всі інші. Тон кохання і шаленства. Якась її частина хотіла накинутися на нього, зубами відриваючи від скелета шматки м’яса. Добре, що циркова компанія цього не бачила, — вони б анулювали його страховий поліс.

Він повільно повертався, неначе її не існувало. Її руки ковзали по її власному тілу — вона пестила себе.

Він сів навпочіпки й надів свої циркові черевики. Вона стала перед ним, пальцями розсунувши своє лоно перед його обличчям, зібрала трохи струмливого меду і написала щось на внутрішній частині стегна. Він знав, що це слово «Зараз!».

Він відсахнувся, перекотився на той бік ліжка і став на ноги, потім припасував свого клоунського носа — вийшов чудовий цирковий костюм: клоунський ніс, клоунські черевики й ерегований член. А втім, ще невідомо, чи варто виходити в такому костюмі на арену цирку Бенневайс. Квартет плавно перейшов у свою швидку частину, тріумфальну, складну, — тільки Моцарту було відомо, куди все це рухається.

Стіне метнулася за ним, мов леопард, — але він як і раніше не звертав на неї уваги. Він весь час чув її любов, вона була схожа на гладеньку поверхню води, й одночасно він чув пристрасне бажання, готовність завити від безумства.

Він надів клоунський ніс на свою ерекцію. Зазирнув їй в очі. Сів на ліжко поруч із нею. Якщо берешся провокувати несвідоме у жінки, важливо не перестаратися.

Вона сковзнула на нього. Він почув море. Щось безбережне майже поглинуло їх. Жінки краще за чоловіків уміють відключатися. Їхні тіла зникли, лишилися тільки серця, його член теж виявився його серцем — це його серце билося в ній. Він чув, як обоє вони бояться втратити одне одного. Він чув свою молитву: «Всевишня, дозволь мені перебувати тут без страху».

Вона спинилася.

— Неможливо бути повністю разом.

Він не йняв віри власним вухам. Він усе ще чув, як вона жадає його, чув її любов, але тепер — цілком несподівано — у цьому з’явився якийсь інший акорд.

— Навіть у найбільшій близькості, — промовила вона, — неможливо бути повністю разом, навіть такої миті. Навіть зараз, посеред усього цього, є якась точка, де ми самотні.

Він не розумів, про що вона говорить. Жіноче — це море, і, навіть якщо у тебе буде пробковий жилет і рятівний круг, небезпека піти на дно все одно велика — йому хотілося тікати від неї геть. Але це було нелегко, його ереговане серце все ще було в ній, і вона міцно тримала його.

— Знаєш, які існують вимоги до хімічного аналізу? — спитала вона. — Хімічний аналіз має бути вичерпним, не містити суперечностей і бути максимально простим. Як гарно — я обожнюю це. На жаль, це нереально. Навіть математично.

Він вивільнився від неї і пересунувся до стіни. Вона посунулася за ним.

— Коли відчуваєш запах іншої людини, — продовжувала вона, — ти відчуваєш, що ось воно, близько. Активні речовини — складні ефіри й жирні кислоти — розчиняються в шкірних жирах, виділяються у випаровуваннях поту, знову конденсуються на відкритій слизовій оболонці рота і носа. Ми відчуваємо це — цю мить. У той момент, коли ми — рідина і запах, ми дуже близькі до злиття. Тоді у нас виникає відчуття, що це все-таки можливо. Що остання перешкода, яка розділяє людей, обов’язково лусне. Але цього не відбувається. Ніколи. Ти мене розумієш?

Це було важливо для неї, це мало вирішальне значення, голос її став зовсім глухим — низьким і напруженим.

— Дуже добре розумію, — відповів він. — Ти хочеш знайти партнера, в якому не буде ніяких суперечностей і який буде вичерпним. А поки що задовольняєшся мною.

Він підповз до неї упритул. Схопив за плечі. Звучання її змінилося, воно стало смертельно небезпечним.

— Десь глибоко в душі ти здатний на насильство, — сказала вона. — Тобі треба щось із цим зробити. Або ти мене більше не побачиш.

Він підвівся і пішов до передпокою. Це була єдина можливість відійти від неї якнайдалі — на двох десятках квадратних метрів. Якщо не залізати в холодильник. Природа відмовилася від Моцарта. Вітер у голках ялин звучав як діаманти в келиху.

Він був у полоні її звучання, у полоні її запахів — немов кісточка в персику.

Вона стояла у дверях.

— Самота, — прошепотіла вона, — чому вона не має права на існування?

Він не розумів, про що вона говорить. Він не розумів таких несподіваних переходів. Море знову виглядало інакше. Одночасно він почув усі її колишні настрої. Любов, печаль, бажання, розчарування.

Він надягнув халат. І капці. І вийшов на вулицю.

Він пройшов кілька кілометрів по Странваєн, потім він замерз і зайшов до готелю «Рунґстед». Хлопець за стійкою тримався гордо і з гідністю, викликаючи в пам’яті образ «Маленького сурмача»[61]. Не відчувалося найменших ознак несхвалення — ні щодо сандаль, ні до халата.

— Позаду, вночі, — пояснив Каспер, — лишилася жінка, потяг якої пішов. А я забув удома свою кредитну картку. У вас є вільний номер з видом на море?

— Ваше обличчя, — відповів хлопець, — не менш переконливе, ніж готівка.

Тієї ночі він не спав, він сидів і дивився на воду. Коли настав ранок — як звук, але ще не як світло, він спустився вниз. Хлопець стояв там, де Каспер його залишив.

— У отців церкви було гасло, — сказав Каспер, — credenti et oranti, не знаю, як добре ви знаєте латину, але це означає: «Хай твоя молитва керує тобою». Сьогодні вночі я не спав і молився, і я зрозумів, що насправді потяг ніколи не відходить. Насправді всі ми, так чи інакше, все життя живемо на пероні з тими, кого ми любимо. Що ви скажете на це?

— Мені п’ятнадцять років, — сказав хлопець. — Яз вдячністю вбираю життєву мудрість. Але це не означає, що я відмовлюся від п’яти крон чайових. Коли ви перекажете гроші на наш рахунок.

— Ви отримаєте більше ніж п’ять крон, — пообіцяв Каспер. — Якщо викличете таксі. І дасте мені у борг грошей.

Хлопець набрав номер таксі і замовив авто.

— Вони хочуть знати, куди ви поїдете.

Каспер сподівався, що скаже: «По Странваєн».

Але чомусь вимовив зовсім інше.

— У місто, — сказав він. — У самісіньку темінь району Нерребро.

Квартира Стіне містилася на вулиці Шелландсґаде, на дев’ятому, й останньому, поверсі. Він попросив таксиста почекати. Біля під’їзду йому трапилося кілька суб’єктів напідпитку, вони задумливо огляділи його капці й халат.

Ліфта в будинку не було, останні прогони він долав поволі, її звучання чулося всюди. Він зрозумів, що був знайомий лише з якоюсь мізерно малою її частиною.

Він зупинився перед дверима, прислухаючись до сплячого будинку, намацав захованого над дверною коробкою ключа. Увійшовши до квартири, він знову якийсь час постояв, не запалюючи світла.

Квартира складалася з однієї квадратної кімнати, маленької кухні та маленької вбиральні — косі білі стіни, високий еркер, зовсім небагато меблів. Обстановка була не просто спартанською — вона була тюремною. А проте кімната жила.

Секрет цього частково полягав у тому, що ті деякі речі, котрі були в кімнаті, були правильно розташовані — немов камені в піщаному саду. Каспер змінив більше сценографів і реквізиторів, ніж зміг запам’ятати, і лише одиниці з них мали те, що мала Стіне. І ці деякі, так само як і вона, використовували мінімум меблів, зовсім небагато ламп і мінімум реквізиту.

Він чув відлуння її босих ніг, що ступали по дошках підлоги, він відчував деякі з її запахів. Але на решті рівнів квартира майже нічого не відкривала. Письмовий стіл із обкорованого дуба. Лампа тридцятих років дизайну Поуля Хенінґсена. Стілець. Велике двоспальне ліжко. Комод з великими, пласкими висувними шухлядами для зберігання креслень і малюнків, саме з нього він знімав мірку для шухляди у вагончику. На столі лежало письмове приладдя. Стояли два комп’ютери. На низькому столику — два принтери. На стіні — велика пробкова дошка з пришпиленими до неї листівками та конвертами. Всюди лежали шматки плавникового лісу: дерево, що стало чорним, сірим, сріблястим. Камені, підібрані на березі. Мушлі. Квіти, орхідеї — не ті, що продаються у квіткових крамницях, а скромні, рідкісні ботанічні види, які він уперше побачив тут, у неї. Невисокий стелаж з науковою літературою. На одній зі стін — килим з тонкої чорної шерсті, зі складним переплетенням геометричного орнаменту. Ніяких картин на стінах. Ніяких фотографій.

Точно кажучи, вона нічого не розповіла про своє минуле. А він і не питав. Вони танцювали одне навколо одного відповідно до таємної угоди про те, що слід уникати тих місць, де в архіві зберігалося минуле. І тих, де планувалося майбутнє.

Це був красивий танець, зворушливий, сповнений поваги. Зворотний бік пошани — зайва дистанція. Він зробив крок уперед і відчинив одну з пласких шухляд, вона була забита листами.

Якось вони разом приймали душ, тут, у цій квартирі, він вийшов перший. Вона вимкнула воду. Краплі, стікаючи зі стін і з занавіски, грали прелюдію ля-мажор Шопена — краплі світлих, насичених киснем почуттів, що спадали на чорний мармур. Вона налила в долоні гель для душу, додала води й видула мильну бульбашку завбільшки з кокосовий горіх просто з рук.

Потім вона налила гель на одну руку, притисла її до тіла під лівою груддю, поруч із серцем, і почала дути. Він ніколи не бачив нічого подібного, бульбашка вийшла величезна, золотиста, немов м’яч морського лева в цирку — діаметром сантиметрів тридцять.

Бульбашка не встигла відірватися. Вона спіймала її другою рукою, тепер вона являла собою трубу, що йде навколо її тіла. Вона розтягнула цю трубу, її боки були увігнутими, неначе вони одночасно прагнули і розширитись, і закритись.

— Принцип Дірихле, — пояснила вона. — Про мінімальні поверхні. Дуже красиве доведення. Коли ми збільшуємо поверхню, вона одночасно з тим, що піддається, намагається зайняти найменшу площу.

Вона вийшла з душу й підійшла до нього. З увігнутою, витягнутою, виблискуючою бульбашкою.

— Все живе, — сказала вона. — І все мертве. Прагнення одночасно стати більшою і стримати себе. Як і любов. Це загадка. Як можна бути в стані вільного падіння? І одночасно тримати руку на стоп-крані?

Вона підійшла до нього впритул. Здавалося, що її шкіра вкрита невидимим шаром олії. Вода не хотіла рівномірно розподілятися, а збиралася в безліч крапельок — немов на дельфіні.

— А є якийсь вихід?

— Навіть якби він і був. Ти б не захотів ним скористатися.

Бульбашка торкнулась його.

— Та ти ніколи й не хотів. Навіть коли був дуже близький до цього.

Бульбашка лопнула.

Вона припустилася лише однієї помилки. Але цього було досить. На мить її звучання змінилося. Воно наповнилося знанням. Цієї миті він зрозумів, що вона щось про нього знає. Що вона, мабуть, побувала в якійсь частині його системи, куди він не давав їй доступу. І щось звідти дістала. Саме це йому і згадалося тієї ночі.

Людина, що здобула добре виховання, не читатиме чужих листів. Каспер навіть листи Баха, передруковані в «Гросі», не читав. А листи Юєркеґора — винятково з дослідницького інтересу. Та якщо вже хочеш дістатися до жіночого, доводиться користуватися всіма можливостями.

Він підняв пачку листів і почав їх перебирати. Той, хто все своє довге життя тасував карти і здавав їх щасливою рукою, швидко починає орієнтуватися в купці паперів.

Зверху лежали робочі листи з відділу сейсмології, Лундського університету, Британської геологічної служби Единбурґа. Пачки листів з ЄССЦ — Європейсько-Середземноморського сейсмологічного центру в Брюйєр-ле-Шатель. З Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. На дешевому папері для ксерокса. Потім він дістався до особистих листів, їх було небагато. Або ж вона зберігала решту в іншому місці. Або ж вона їх взагалі не зберігала. Він знайшов тонкий стосик написаних від руки на цупкому жовтуватому рельєфному папері. Вони були підписані «мама» або «твоя мама». Адреси відправника не було, але поруч з датою було написано «Хольте». Він знайшов один конверт з адресою відправника і сунув його в кишеню.

Він шукав і далі. Звучання приміщення змінилося. Він знав, що тепер уже недалеко. Він прислухався до кількох пачок, затнутих скріпкою. Це були листи від колишніх коханих, він поспішив відключити слух, хіба можна коли-небудь змиритися з думкою, що у твоєї жінки до тебе були коханці?

Два листки вкололи його пальці і слух, немов колючка. Вони були скріплені степлером — він уколовся об скріпки. Він роз’єднав їх. Це були ксерокопії. Він упізнав почерк. Це він сам написав. Ретельно виведені багато років тому літери. Людиною, що в якомусь сенсі була ним самим.

Він знав, що знайде ці аркуші. Він почув це в її голосі, тоді, після душу. Звучання цих листів.

До них було додано третій лист. Теж написаний від руки. Це була ксерокопія відповіді, яку він тоді отримав. Почерк в листі-відповіді був нерівний, гуляв угору і вниз. Як почерк у власних нотах Моцарта — якщо граєш Моцарта, то просто необхідно мати факсиміле. Нерівності його нот можуть про багато що розповісти, те ж саме можна було сказати про цей почерк.

Якби він зміг тоді зупинитися! Але він не зупинився. Його пальці намацали щось цупкіше. Аркуш паперу. На ньому було щось схоже на відбитки пальців, фіолетового кольору, п’яти пальців, але ширше, ніж мав бути звичайний палець. Відбитки були заклеєні клейкою плівкою. На аркуші був штамп «Державна поліція, ЦБІ». Одразу під ним лежав ще один аркуш, на ньому були надруковані якісь комбінації цифр і літер і стояв штамп «Кримінологічний відділ». З адресою на вулиці Слотсхерренсвай.

Він витягнув останню карту. Це була квитанція, що підтверджувала отримання «різних речей» із штампом «Міністерство юстиції, Головне управління відбування покарання на волі, Хорсенс».

Він подивився на годинник. Не було ще й сьомої. Неділя. Він подзвонив Соні на мобільний телефон.

Він довго чекав, перш ніж вона відповіла. Незрозуміло було, де вона, але, в усякому разі, не вдома — акустика була інша, менше звукопоглинальних поверхонь. Вона була в ліжку, він чув тертя тканини. Поруч з нею був чоловік. У голосі її звучав алкоголь, гарячий алкоголь, напевно ґлеґ, — скоро Різдво.

Він подумав про те, як це бути Сониним чоловіком і сидіти вдома з дітьми. Коли у неї щонеділі стільки роботи до ночі.

Він подумав про маленькі судини, що лопнули на її щоках. Перші боязкі ознаки того, що навіть найкращого може виявитися забагато. Забагато чоловіків, забагато грошей, забагато удачі. Забагато «Брунелло».

Він ніколи раніше не телефонував їй на мобільний о такій порі, вона ні про що не спитала, одразу відчувши, що у нього до неї якесь серйозне питання.

— Переді мною п’ять відбитків пальців, — сказав він. — Якісь дуже широкі. Зі штампом «Державна поліція. ЦБІ». Ще якісь цифри й літери з відділу кримінології. І квитанція з Міністерства юстиції зі штампом «Головне управління відбування покарань на волі». Про що все це може говорити?

— Мені треба трохи часу, куди тобі передзвонити?

Він дав їй номер телефону Стіне.

Соня організовувала турне для великих цирків та відомих рок-груп. Кожен цирк за літній сезон об’їжджав у середньому вісімдесят міст відповідно до логістики, що глибоко вкоренилася в традиціях і ґрунтується на довірі та особистих контактах. У країні не було жодного начальника поліції, з яким вона не була б у близьких стосунках.

Він усівся на підвіконня. Колись вони сиділи тут із Стіне — голі. Вікно було кругле, йому було видно частину району Естербро і протоку Ересунн. Це було єдине місце в Нерребро, звідки видно воду. Він розумів, що саме тому вона, мабуть, і вибрала цю квартиру. З вулиці йому просигналив таксист.

Телефон задзвонив.

— ЦБІ, — сказала Соня, — це Центральне бюро ідентифікації, воно міститься в поліцейській префектурі. Відбитки пальців здаються широкими, бо їх, що називається, «катали». Службовець кримінальної поліції прикладає палець людини до чорнильної подушечки, а потім повертає на аркуші паперу. ЦБІ використовує дев’ять точок на одну руку, коли проводить ідентифікацію на основі відбитків пальців, усе має бути так само точно, як і аналіз ДНК. А результати аналізу ДНК, очевидно, це те, що у тебе з кримінологічного відділу. Обидва ці документи можуть видаватися людині, коли відомості про неї, наприклад після відбуття покарання, видаляють з кримінального реєстру — центральної бази даних поліції, того, звідки можна отримати виписку про судимість. Квитанція — з Головного управління відбування покарань на волі, яке включає тридцять дві установи — це щось на кшталт відкритих в’язниць. В’язниця в місті Хорсенс — це єдина серед п’яти закритих в’язниць, де застосовуються особливі заходи безпеки. Якщо не рахувати відділень для рокерів. Отже йдеться про людину, яка відсиділа великий строк, останню частину якого провела в так званій відкритій тюремній установі, — за зразкову поведінку, а потім, відповідно до поліцейської процедури, отримала свої відбитки як підтвердження того, що вона більше не значиться в Кримінальному реєстрі.

Каспер прислухався до квартири. Вона зазвучала по-новому. Соня, мабуть, теж це почула.

— Це та жінка, — сказала вона. — Це вона сиділа у в’язниці.

Він нічого не відповідав.

— Вона цілком могла сидіти за щось відносно нешкідливе, — припустила вона. — Ми з тобою, та й більшість людей, якби розкрили перед владою всі карти, точно б опинилися за ґратами.

У неї завжди вистачало сил для втішання — його, будь-якої іншої людини, і в дні їхньої молодості теж. Цього разу в неї нічого не вийшло.

— Це ґлеґ? — запитав він.

— Саке.

— Бережи себе, — сказав він.

І повісив слухавку.

Таксист висадив його біля Странваен, він тихо відчинив двері вагончика. Стіне спала, він сів на стілець і став услуховуватися в її сон. Вона спала цілком спокійно — йому не було чути її снів.

Він просидів так хвилин п’ятнадцять. Потім вона прокинулася й сіла. Вона завжди прокидалася як кішка: тільки-но — глибокий несвідомий стан, а наступної миті — цілковита присутність.

— Я хочу тобі дещо розказати, — почав він, — і поставити кілька запитань. Це забере якийсь час.

Вона дотяглася до телефону й повідомила, що на роботу сьогодні не прийде. Ніяких тобі вишуканих пояснень, які могли б полегшити життя людині на тому кінці дроту, просто лаконічне формулювання — і нічого більше.

Вони поїхали в південному напрямі, звернули із шосе біля Беллев’ю, залишили машину біля станції. Обійшли парк Баккен з півночі, не перекинувшись ані словом, потім проминули Вовчі долини, пройшли вгору галявиною у бік Оленячого ставка, обігнули палац і сіли на лавку перед спуском до моря.

На галявині не чути було властивого природі сухого звуку, можливо, через дерева, можливо, через блискучу поверхню Ересунна — тиха гладінь води для звуку тверда як камінь — акустика тут була як у концертній залі: всі поверхні тверді, відбивальні.

Мартінус колись сказав, чи написав, що галявина перед Ермітажем — це земне відображення духовного явища з кращого світу. Цієї миті Каспер його добре розумів — перебуваючи там, де вони зараз сиділи, можна змиритися із звуком Шарлоттенлунда і Хеллерупа, а потім — і зі звуками великого міста.

— Коли мені було дванадцять. років, я зламав хребта, — почав він. — Я виступав у класичному номері з бочками. Ти заплигуєш із зв’язаними ногами й зав’язаними очима на піраміду з дев’яностосантиметрових бочок, на висоту приблизно восьми метрів, усі тобі аплодують, потім ти стрибками сходиш униз і під кінець робиш повне сальто вперед. На висоті метрів шести я стрибнув не туди, розбив бочку, вдарився об наступну, вся конструкція завалилася й поховала мене під собою. Це були тридцятикілограмові пивні бочки із заводу Карлсберґ — я зламав хребет і стегно. У Державній лікарні сказали, що я ніколи більше не ходитиму і решту життя мене доведеться годувати з ложечки і що решта ця може виявитися досить короткою. Вони зачинили обоє дверей, перш ніж повідомити це моїм батькам, але я все одно все чув.

Він відчував її співпереживання.

— Це не було страшно, — продовжував він, — це було неначе починаєш падати. Мене позбавили ваги — відчуття того, що я звичайний дванадцятилітній хлопець, який живе в середині сімдесятих. Потім була якась пауза, і під час цієї паузи я вперше почув. Я почув лікарню, дорогу додому, вагончик, зимовий квартал — як ніколи раніше не чув. Не тільки самі фізичні звуки, а й те, як вони зв’язані. Ми, як правило, не чуємо світ такий, який він є. Ми чуємо відредаговану версію. Ті звуки, які нам подобаються, ми витягуємо на перший план. Стук і дзвякіт у касі, коли підраховують виручку. Фанфари, що сповіщають про вихід маленької принцеси цирку, в яку всі закохані. Вирування восьми сотень чоловік у переповненому шатрі. Але ті звуки, які ми не хочемо чути, ми від себе відштовхуємо. Звук розриваного шкіряного кріплення на парусині. Звуки переляканих коней. Звуки вбиралень. Тих серпневих поривів вітру, які означають кінець літа. А решта звуків нам нецікава, ми їх притлумлюємо: звуки транспорту, міста, буднів. Так уже влаштовано наш слух. Позаяк у нас завжди є якісь плани, позаяк ми завжди кудись поспішаємо, і хлопець дванадцяти років — не виняток. Але у мене раптом не виявилося ніяких планів, мене їх позбавили. І вперше я почув якусь частину світу live, невідфільтровану, без сурдинки.

Він побачив, що очі Стіне посіріли. Хоча вони бували й іншими. Бірюзовими, зеленкуватими. А іноді плямистими.

— Якщо ти по-справжньому слухаєш, то всі звуки починають шикуватися за темами. Вони не випадкові. Ми живемо не в хаосі. Хтось намагається щось виконувати. Намагається грати якусь музику. Всевишня. Так я це назвав. Це ім’я, яке я дав композиторові. Що створює цю музику. Я пролежав три місяці, і тут виявилося, що є поліпшення, і зі мною почали займатися гімнастикою. Але саме одужання залишилося в моїй пам’яті лише слабким спогадом. Раділи в основному близькі. Я ж був зайнятий іншим. Знову і знову, ненадовго, завжди ненадовго, завжди лише на мить, відчувати своє тіло і чути нічим не притлумлений світ. Це стало головною метою. Хоча тобі всього лише дванадцять років, хоча тобі й бракує слів усе це висловити, але ти знаєш, що решту життя тобі призначено тепер слухати по-справжньому. Прагнути до точного відтворення світу. Чути його таким, яким він є насправді. І разом з цим прагненням виникає страх, що нічого у тебе не вийде. Минуло двадцять років. Півжиття минуло. А я не набагато просунувся.

— То що ж заважає нам чути? — спитала вона.

Він довго не відповідав. Лише раз у житті йому довелося раніше говорити про це з іншою людиною.

— Щоб жити в цьому світі, нам весь час потрібен музичний супровід якогось оркестру. На передньому плані. Це маленький танцювальний оркестр. Він весь час грає твою власну тему. Він грає нев’янучу мелодію «Каспер Кроне». У якій є кілька постійно повторюваних рефренів. Знову і знову повторюються номер нашого банківського рахунку, наші дитячі спогади, наші пін-коди, голоси батька й матері. Ясно-зелені строфи, котрі, як ми сподіваємося, стануть нашим майбутнім. Темний гомін, котрий — як ми цілком обґрунтовано припускаємо — стає для нас реальною дійсністю. Він звучить без перерви, він звучить немов биття серця, мій — звучить уже півжиття. Але коли новий звук досягає твоїх вух, ти раптом розумієш, що, виявляється, ти до цього весь час стояв спиною до справжньої концертної зали. Ми всі існуємо в чомусь на зразок фойє. Де нам залишається тільки здогадуватися, що поблизу грає справжній оркестр. А ось цей звук — уже сам тільки амбушур до звуку із справжньої концертної зали — заглушає Месу сі-мінор. Немов шепіт серед вітру. Цей звук примушує замовкнути будь-яку бойову тривогу. Він заглушає музику сфер. Він усуває всі звуки дійсності. І одночасно з тим, як ти чуєш його, ти починаєш розуміти, і яка буде ціна квитка. Коли двері до цієї зали відчиняються, ти виявляєш, що дуже можливо — ти помилявся. Що Каспер Кроне, можливо, існує, лише поки твої вуха відокремлюють і далі той самий невеликий рефрен від загальної звукової маси. Що для того, аби підтримувати Каспера і Стіне, ми зменшили вхідні сигнали з усіх інших каналів до піанісимо. А тепер щось змінюється. І ти це відчуваєш. Якщо ти хочеш потрапити до зали, то це стане найдорожчим квитком на концерт, який хтось коли-небудь купував. Це коштуватиме тобі звуку твоєї власної системи.

Вона гладила його руку. Йому ніколи так і не вдалося повністю уявити собі її тіло. Іноді вона здавалася йому тендітною, як пташка, іноді міцною, немов борець. Але завжди, коли вона торкалась його, він чув землю — землю і море.

— А де у всьому цьому ми? — спитала вона. — Ми з тобою?

— Коли ти поруч, — пояснив він, — регулювання гучності перестає працювати. І у мене виникає бажання втекти.

Вона мовчала. Ліс мовчав. Вітер затих. Поняття «штучна пауза» не чуже для Всевишньої.

— Мені теж страшнувато, — сказала вона. — Може, втечемо разом?

Він чекав. Їй було дано перший шанс для того, аби все чесно розповісти, щойно в неї була ця можливість — і ось її вже згаяно.

— Коли тобі дванадцять років, — продовжував він, — чи шістнадцять, чи дев’ятнадцять, і ти на власному досвіді засвоїв, що наше життя повне ілюзій, що світ насправді складається не з матерії, а із звуків, — це не так уже легко. Кому про це можна розповісти? У середині сімдесятих. Чудово розуміючи, що ніхто інший в радіусі трьох тисяч кілометрів тебе не почує. У результаті ти почуваєшся самотнім. Виникає якась суміш самотності і манії величі. Ясно, що тебе ніхто не зрозуміє. Не зрозуміють родичі. Не зрозуміють друзі-артисти. Священики. Лікарі. Жоден з мудреців. Ніхто. А проте ти шукаєш.

Вона сиділа зовсім тихо. Можливо, вона відчула, що ось зараз це буде сказано. У неї з’явився другий шанс, він чув це, але вона і його спалила. На мить виникла відкритість, але одразу ж усе зникло.

— Циркові артисти — люди віруючі, — вів далі він. — Глибоко релігійні — як цигани чи моряки. Можливо, тому, що вони весь час ризикують життям. Може, тому, що вони завжди в дорозі. А може, тому, що їх робота пов’язана з ілюзіями. Щовечора ти розгортаєш дійсність, супроводжуючи її музикою, виставляєш її на манежі, а потім знову згортаєш і відносиш геть. Коли ти зробив це п’ять тисяч разів, починаєш підозрювати, що весь цей світ — якийсь міраж. Що незалежно від того, наскільки ти любиш іншу людину, жінку, дитину, все одно цю людину рано чи пізно винесуть з манежу і вона згниє. А якщо вже бути цілком чесним, то й зараз можна помітити, що всі ми — вже зараз — трохи смердимо. Тож знаходиш собі якогось бога. У серці будь-якого артиста живе смуток, порожнеча, що нагадує Всевишню. А данська церква не надто придатна, єдина, хто серйозно сприймає релігійний досвід, так це «Внутрішня місія»[62], — але вони не люблять цирк. Отож деякі з циркових артистів створюють собі власну релігію, як, наприклад, мій батько, він віруючий атеїст і пишається цим. Решта користуються однією з двох утіх: Католицькою церквою на Бредґаде або ж Східною церквою. Мати брала мене із собою до церкви Олександра Невського. Ми розмовляли там з якоюсь жінкою. Жінка була в церковному одіянні. Мати розповіла їй, що батько пішов з цирку і попросив, аби вона теж пішла, але вона не знає, як їй вчинити. Мені було не більше восьми років, а проте я точно знав, що мала відповісти та жінка, але вона відповіла інакше. Вона промовила лише одну фразу: «Я сама дуже люблю цирк». Ми просиділи там, напевно, ще хвилин десять — у цілковитій тиші. Потім ми пішли. Коли мені було дев’ятнадцять і мені було погано, я написав їй.

Він замовк, ця мовчанка була останнім шансом для Стіне. У казках і в цій так званій дійсності завжди даються три спроби. Мить настала — і ось її вже згаяно.

Він дістав складеного листа й поклав його на лавку.

— Її звали мати Рабія, — сказав він, — я зібрав відомості й дізнався, що вона — дияконеса й ігуменя монастиря. Я їй написав. У тому листі я вперше розповів іншій людині те, що я розповів тобі сьогодні. Прочитай це вголос.

Вона не рушила з місця. Він підвівся.

— Я забув свої окуляри, — сказав він, — але як і раніше пам’ятаю все напам’ять. Лист починається так: «Кожній людині Всевишня визначила свою тональність, і я — клоун Каспер Кроне — перебуваю в тій складній ситуації, що я її чую».

Я написав цього листа тринадцять років тому, у мене не збереглося копії. Сьогодні вранці я знову побачив його. У твоїй квартирі. Я так і думав, що знайду його там. Тому й поїхав туди.

— Вона відповіла тобі, — сказала Стіне. — Мати Рабія відповіла тобі. Чому ти ніяк не відреагував на відповідь?

Він рухався навколо неї по щораз вужчій спіралі, — і ось він підійшов до неї впритул. Схопив її за плечі.

— Це я питаю, — прошепотів він. — Звідки у тебе лист?

— Відпусти мене, будь ласка.

Голос її був хрипкий, мирний, прохальний.

Він натиснув усім тілом, вона змушена була стати навколішки.

— Ти про все дізнаєшся, — промовила вона. — Але не зараз.

— Ні, зараз, — сказав він.

— У минулому мені довелося де з чим зіткнутися, — відповіла вона. — Це пов’язано з чоловіками й насильством. Нічого гарного. Мені дуже страшно.

Її обличчя стало сірим. І дуже втомленим.

Він здавив її сильніше. Щось невідоме йому заволоділо ним — він уже більше не належав собі.

— Розкажи про лист, — наполягав він.

Він завжди недооцінював її фізичну силу. Вона вдарила його ногою, стоячи навколішках, витягнувши ногу, збоку по гомілці. Удар був такий сильний, що спочатку не відчувалося болю — лише оніміння. Ноги у нього підігнулися. У дитинстві вона лазила по деревах і гралася з хлопчиськами — він чув це. Вона схопила його руки під час падіння — у результаті він не зміг виставити їх перед собою. Він ударився об землю плечем, як велосипедисти і циркові артисти, щоб уберегти голову. І почув, як з тріском гілки ясена ламається його ключиця.

Він трохи підвівся і кинувся вперед з лежачого положення. Вхопився за її щиколотку й підтягнувся. Поповз за нею, поки вони опинилися поруч.

— Те, що ти знайшла мене, — сказав він, — на березі, це не була випадковість. Я — частина якогось великого плану, тобі від мене щось треба.

Він стиснув її щелепу. Його пальці натискали на нервові вузли за щелепними м’язами.

— Моя головна психологічна травма, — сказав він, — полягає в тому, що я не можу покластися на жінок. Жінкам завжди треба ще чогось, крім любові. Чи твого тіла. Чи твоєї слави. Чи грошей.

Вона вивільнила голову.

— Я рада, що мені не треба це більше приховувати, — сказала вона. — Що вся справа у твоєму тілі.

Він знову стиснув їй щелепу.

— Тут щось іще не так, — продовжував він. — Ти зайшла надто далеко. Зіграла виставу, яка тяглася аж три місяці. Розкажи мені, в чому річ.

Він стиснув руки.

— Ти все знищив, — сказала вона.

Раптом вона вдарила його головою.

Ось на це він зовсім не розраховував. Вона влучила в самісіньку точку. Не в ніс — від цього кров тече цівкою. І не надто високо — туди, де товста черепна кістка. А прямо над переніссям.

Він відключився. Усього на кілька хвилин, але коли він знову спромігся чути і бачити, її вже не було. Навколо нього були люди, але близько до нього ніхто не підходив. Порядні громадяни, вигулюючи своїх собак, скоса, не приховуючи люті, поглядали на нього. Він чув їхні думки: вони думали, що ось валяється черговий наркоман, назбирав псилоцибінових грибів на зелених лужках і ось вам, вирубався.

Йому ще раз доведеться відрегульовувати уявлення про самого себе. Адже він завжди уявляв, що колись обов’язково проїде парком Дюрехавен у кареті з принцесою.

Повертаючись додому, він вів машину однією рукою. Під’їхавши до вагончика, він якийсь час сидів за кермом не рухаючись. Природа грала останню частину «Kunst der Fuge». З чого він зробив висновок, що більше її не побачить.

Він пам’ятав номер телефону Державної лікарні. Йому хотілося попрощатися. Він подзвонив. Слухавку зняв сам Максиміліан.

— Це я, — сказав Каспер, — я телефоную з аеропорту.

— Значить, ми обидва збираємося в далеку дорогу, — відповів Максиміліан.

Якийсь час вони мовчали.

— Ти пам’ятаєш, — запитав Каспер, — як було в моєму дитинстві? Коли ми обідали після ранкових репетицій. Завжди в гості приходили діти, і нас, дітлахів, ніхто не примушував сидіти за столом, ми прибігали й бігли знову. Брали із собою їжу. Нам не заважали гратися. І під час репетицій ви ніколи не тиснули на нас — ні ти, ні мама. Ніколи. Я так і не подякував за це.

Він намагався знайти потрібне слово, воно знайшлося. Воно було старим, outdated, а проте дуже правильним.

— Повага, — сказав він. — Завжди була якась повага. Навіть коли ви воювали одне з одним. Навіть коли я був зовсім маленький.

Коли Максиміліан знову заговорив, голос його був хрипкий, немов у нього була страшенна ангіна.

— Ми старалися. Але, як правило — як правило, недостатньо. Мені більше запам’яталися ночі. Коли ми вже зняли грим. Коли ми їли. На вулиці перед вагончиком. І твоя мати вже спекла хліб. Пам’ятаєш?

— Можна було опектися об скориночку.

— Якимись із тих ночей тоді ми були цілком щасливі.

Вони помовчали — тепер уже востаннє.

— Коли літак злітатиме, — спитав Максиміліан, — про що ти думатимеш?

— Про вас, — відповів Каспер. — Про Стіне. Про ту маленьку ученицю, яку я шукав. Я не знайшов її. А ти про що?

— Про твою матір. І про тебе. Про Вівіан. А потім я уявлю, що стою перед виходом на арену. Прямо перед тим, як відкривається завіса, коли у тебе все готово до виступу. Квитки продані. А проте ніхто не знає, як усе піде.

— Ніхто з нас не повинен першим повісити слухавку, — сказав Каспер. — Покладімо слухавки одночасно. Правильний вибір часу — це завжди було важливо і для тебе, і для мене. Я порахую до трьох. І покладемо слухавки.

Він почув, що за його спиною відчиняються двері. По нього прийшли. Не обертаючись, він повільно і чітко порахував до трьох. Вони з батьком синхронно повісили слухавки.

Це був Кассандр, за його спиною стояли дві жінки. Білі й милосердні, немов «світляні істоти» Елізабет Кублер-Росс[63]. Але привабливіші. З набагато певнішою статевою належністю, ніж ангели.

Вони схилилися над ним. Узяли у нього з рук скрипку. Зміряли пульс, Закотили йому рукав. Закріпили на руці манжету приладу. Він відчув холод стетоскопа на грудях.

Однією з них була африканка. Цього разу вона була в білому халаті. Волосся було заплетене у двісті тоненьких косичок. Але вона все одно була схожа на саму себе. Випукле чоло, немов глобус. Із зображенням прекрасного, кольору мокко континенту.

— Серце працює з перебоями, — заявила вона. — Сьогодні він нікуди не полетить. Ми забираємо його з собою. Йому терміново необхідна операція.

Каспер узявся за серце. Тепер він теж це відчув. Біль від того, що тобі дала одкоша кохана. Експатріація. Смуток через цілковиту невизначеність. Через красу «Чакони».

Кассандр перепинив їм шлях.

— Ми підкоряємося тільки Міністерству юстиції, — заявив він.

Африканка випросталася. Вона була вища за поліцейського.

— У нього пульс тридцять шість. Нерівний. Серце дуже слабке. Він може відкинути копита. Відійди, або ж ми притягнемо тебе до суду. Посадові порушення. Злочинна недбалість.

Дістанеш мінімум шість років. За ненавмисне вбивство внаслідок допущених порушень.

— Я повинен зателефонувати, — сказав Кассандр.

Від його голосу залишилося небагато.

Він подзвонив по телефону, що стояв десь у дальньому приміщенні. Потім вернувся до кімнати. Він рухався немов зомбі. Поклав якийсь бланк на стійку.

— Двадцять чотири години, — сказав він. — Йому заброньовано місце на завтрашній ранковий літак «Air Iberia» о 7:20. Розглядається справа про його репатріацію. Це у віданні міністерства.

Африканка поставила свій підпис. Жінки взяли Каспера під руки й підняли його. Він притиснув їх до себе — винятково з лікувальною метою. І повільно зробив перші обережні кроки — назад до волі.