Тиша

VII

Він прокинувся на лікарняному ліжку в своїй келії. Синя Пані сиділа на стільці у нього в головах.

Голова боліла так, що у порівнянні з цим болем все сукупне похмілля його життя здавалося жалюгідною іпохондрією.

Якась невідома сила тягла його вниз, поривала кудись углиб — за грань безсонної свідомості. Він почув чийсь спів. Це був голос Стіне.

Усі жінки в його житті любили співати: мати, Стіне, Клара-Марія, черниці, Соня, жіночий хор поліції — одне суцільне задоволення. Ось тільки Синьої Пані бракувало. Для повного ансамблю.

Стіне розсміялася, він зрозумів, що це сон, заснований на реальних подіях, і вирішив залишитися в цьому сні — його стан ще не дозволяв йому зустрічатися з дійсністю.

Вона заспівала, як бувало тоді — спонтанно, несподівано. Ніжно притягнувши до себе, вона поклала його голову до себе на коліна. Потім доторкнулася до його щоки. Вона гладила його і співала.

Це була класика: Кім Ларсен[82], група «Shu-bi-dua»[83], знамениті опери. Голос її був хрипкий, протяглий, було б здорово, якби Ларсен, Бунесен[84] і Рахманінов могли чути її, вони б переконалися, що їх чудово розуміють. Вона дісталася до «Арії з коштовностями» з «Фауста»: «Чи це не сон, чи не мара?» Вона наспівувала «Вокаліз» Рахманінова. Вона звучала як Рене Флемінґ[85]. Використовувала лише половину тонального діапазону. Але так само легко, миттєво припасовуючи мелодію.

Пальці її рухалися по його шкірі в такт музиці. Він починав розуміти, що мав на увазі Спаситель, кажучи про Царство Боже тут і зараз, її дотики й голос створювали навколо нього фізичний рай на землі.

Несподівано він відчув себе дитиною. Почув своє власне звучання, воно було на дев’яносто відсотків жіночим, він почувався жінкою, здатною приймати геть усе.

Він відчув полегкість тому, що хоч ненадовго можна не бути чоловіком. Не потрібно нічого добиватися. До чогось прагнути.

Він відчув любов у кінчиках її пальців. Ось зараз — на коротку мить — його прийняли. Просто так. Без якихось особливих причин. І взагалі — без будь-яких причин. Просто тому, що він є.

Можливо, любов приходить, коли дві людини починають приймати одна одну без обмовок. І хай тебе звуть Каспер.

І хай ти все своє життя безсоромно брехав жінкам — не виключаючи й тієї, яка зараз гладить тебе по щоці, брехав так, що більше вже невідомо, де починається дійсність Всевишньої і де кінчаються твої власні вигадки. І хоча ти перейшов стільки меж, що вже не знаєш, чи зможеш повернутися назад.

Він відчув якийсь неспокій у ногах. Захотілося втекти. Від нестерпної думки, що така мить майже із стовідсотковою вірогідністю ніколи більше не повториться.

Вона плавно перейшла до «Bona Nox». Голос був одночасно лагідний і сильний.

Він відчув, як відкривається тиша. Схожа на якусь величезну руку, готову підхопити його. Він розплющив очі. Над ним схилилася Синя Пані. Вона протирала йому лоба вологою серветкою.

— Ти спав дванадцять годин, — сказала вона. — Житимеш. Далі.

Плотське сприйняття посилилося. Навколишній світ був ледве чутний — його майже не існувало. Він знав, що це пояснюється присутністю ігумені. З ним і раніше таке траплялося — спочатку з матір’ю, кілька разів з Максиміліаном.

З окремими партнерами по манежу. Потім із Стіне. З Кларою-Марією. Він дожив до сорока років і поки не зважився все-таки повірити в те, що слух колективний. Коли дві людини стають ближчими, то зовнішній світ спочатку слабшає, а потім поступово перестає існувати. Позаяк у такі миті для кожного з цих двох людей у всесвіті існує тільки другий. Зараз відбувалося те ж саме.

Почувся шепіт — це був його власний голос.

— Вона була потрібна їм, а може, і хлопчик теж, щоб передбачити поштовхи. Діти, схоже, мають щось подібне до дару ясновидіння. Вони скуповували будинки в Сіті, тепер вони продаватимуть їх, найближчим часом. Вони не заподіють дітям шкоди, в усякому разі, до того часу. Вона їм потрібна, вони обоє потрібні. Аби змусити всіх повірити, що поштовхів більше не буде. Треба підключати поліцію.

— Це буде неважко, — відповіла вона. — Поліцейські можуть з’явитися тут будь-якої миті. Вас із сестрою Глорією помітили.

Вранішнє сонце, кольору білого золота, стояло низько. Поверхня води була нерухома, немов туго натягнута фольга. Нерухома поверхня подвоювала небесне світило. Міські квартали були приховані вузенькою смужкою білого серпанку. Всі зовнішні звуки поглинались увагою слухаючої жінки.

Вони могли б бути у будь-якому міфологічному місці. Вона хотіла щось йому сказати, без слів, своєю тишею — він не вловив, що саме.

— Тобі треба попоїсти, — вимовила вона вголос.

Сестра Глорія принесла йому на підносі їжу — суп і хліб. Він проказав коротку молитву й відкусив шматочок хліба.

— Як добре, що можна помолитися перед їдою, — сказав він. — Молитва дозволяє молільнику пережити мікроскопічну смерть і відродження. Ти стаєш частиною божественної безформності. Потім ти відтворюєшся і воскресаєш, мов немовля, з усіма мозковими клітинами й усіма смаковими пухирцями, здоровою потенцією і цілісіньким слухом. В ідеалі.

— Навіть якби перед тобою з’явився архангел, — зауважила африканка, — ти б не зміг закрити рота.

Він відкусив ще булочки й подумав про матір. Булочка була щойно з духовки, скориночка була тонка, блискуча і тверда як скло. Хрумтіла вона так, що було ясно: випікали її в керамічній печі за високої температури, змастивши заздалегідь сумішшю йогурту, масла і морської солі. Аромат був глибокий і складний, немов аромат тіла.

— Уперше, коли я тут опинився, — сказав він, — рік тому, вночі, ти тоді чекала перед дверима Синьої Пані. Чому?

— Мене попросила мати Марія.

— Коли?

— Раніше того ж дня.

Суп був зварений на яловичому бульйоні, його смак нагадував про вічне життя і про те, що всі живі істоти поїдають одна одну.

— Раніше того ж дня вона не могла знати, що я прийду.

— Вона знала це давно. Ми бачили тебе по телевізору. Я тоді ще нечасто бувала в Данії. Мати Марія любить іноді дивитися телевізор. Особливо цирк. Ми дивилися «Cirque du Soleil»[86]. Вона запитала, як звуть клоуна. Одна із сестер сказала: «Він данець». Тоді мати Марія сказала: «Він прийде до нас у гості». І все. Нічого більш. «Він прийде до нас у гості».

Каспер умочив хліб у суп. Машинально прожував.

— Мати Марія, — продовжувала африканка, — говорила, що дехто вважає великих композиторів святими, народженими серед нас. Щоб допомагати всім нам. Тоді стає зрозуміліше. Про Баха.

Вона все ще була під враженням музики. Це було зворушливо. Але, з другого боку, слід допомагати людям позбутися подібної мани.

— Це стосується і великих кухарів, — відповів він. — Схоже, у вас там на кухні якраз такий кухар. Отож залиш тепер дідуся самого. Дозволь йому спокійно перетравлювати їжу.

У кімнаті опинилася Синя Пані. Він і не почув, як вона увійшла.

— Неможливо пропрацювати тридцять п’ять років у цирку, — сказав він, — і не зустріти убивць. Коли я прислухався до того місця в них, яке ініціювало вбивство, я ніколи не чув самих людей. Я чув якусь одержимість. Чимось іншим. Питання про вину не таке просте. З акустичної точки зору.

Вона нічого не відповіла.

Він відчув, що починає злитися.

— Я знайшов його, — сказав він. — Того, хто убив дитину. Я міг би вилучити його з обігу. Раз і назавжди.

— Ніхто не сумнівається, що міг би, — відповіла вона.

Його злість минула. Залишився смуток. Безвихідь.

— Каїн, — сказав він, — займався наслідками катастроф. І ось землетрус.

— Для тих, хто молиться, — відповіла вона, — кількість збігів, що впадають в око, збільшується.

У нього пішло багато часу на те, щоб повернути голову. Коли цей подвиг нарешті було здійснено, крісло її виявилося порожнім. Вона зникла. А може, її і зовсім тут не було?

Африканка котила його білими коридорами.

— Я уклав з нею договір, — сказав він. — Про те, що ризикну своєю кар’єрою. Постараюся знайти тих, хто полює на Клару-Марію. Допоможу вам. Якщо вона знала, що я прийду, навіщо тоді умови?

Він говорив це, поки вони спускалися ліфтом униз. Вони встигли вийти з ліфта, коли вона нарешті відповіла.

— Мати Марія, — пояснила вона, — частенько повторювала, що людям шкодить, коли вони надто легко осягають релігійне таїнство. Тоді вони його не цінують. Особливо банкіри.

— Банкіри?

— Ми дивилися тебе по телевізору і дуже сміялися. І мати Марія теж. Потім вона сказала: «До того часу ми дізнаємося, хто він насправді. Блазень чи банкір з особливими талантами».

Він почав молитися: «Люба Всевишня, дай мені довге життя, щоб я встиг виготовити ляльку вуду і сколоти Синю Пані голками». І тут він раптом зрозумів, про що молиться. Він віддався болю, який принесла із собою злість, частина цієї злості насправді стосувалася його самого.

Крісло спинилося.

Його потилиці торкнулася долоня. Через дотик він відчув тепло, і його наповнило відчуття вдячності. Він розумів, що це єдино можлива для африканки форма вибачення, на інше вона ніколи не буде здатна. Але й цього йому цілком вистачило.

Вони спинилися перед дверима, двері відчинились, вона викотила його в сад.

Синя Пані сиділа на кам’яній лаві, під пахвою у неї був його футляр зі скрипкою. Вона не кваплячись підвелася назустріч і взялася за спинку інвалідного крісла. Африканка зникла. Ігуменя повільно покотила його стежкою понад озером.

Світло і звуки весни ударили йому в кров, немов хмільне вино, немов перший келих витриманого шампанського «Krug» урожаю кращих років: у знамениті сорти шампанського — тієї миті, коли воно опиняється в роті, — життя вдихає сам Творець, а потім це життя перетворюється на спогад, що постійно повертається, — фрагментарний, мимовільний і раптовий, — немов від дії галюциногенів.

Шурхочучи тим, що дуже скоро стане буковим листям, теплий вітерець награвав «Весну священну», і все-таки Каспер чув, що десь у весняній музиці створення світу причаїлась зима. У смакові шампанського ховалася ангостура[87].

— За тобою прийшли двоє з Відділу поліції у справах іноземців, — сказала Синя Пані.

Вона поклала скрипку йому на коліна.

— У великих духовних традиціях, — продовжувала вона, — вчитель не має права спонукувати учня до запитань. Навіть у найбільш напружених ситуаціях. Навіть якщо зрозуміло, що іншої нагоди запитати може й не бути.

Голос її був серйозним. Але йому здалося, що насправді вона його трохи піддражнює. Він відчув просто-таки фізичну неприязнь. Ніякого співчуття з її боку!

— Цілком ясно чому, — продовжувала вона. — Учитель не може створити відкритість в учневі. Жодна людина не може змусити іншу відкритися. Ми можемо тільки чекати. І спробувати проникнути всередину, якщо ця відкритість виникне. Правда, схоже на твою професію?

Вона зупинилася. Ні, все-таки він почув її співчуття. Воно не мало меж. Воно охоплювало Баґсверд з усіма прилеглими районами. Вона справді його піддражнювала — тепер він у цьому не сумнівався. І ще в її співчутті звучала нота банальної грубості.

Вона говорила, звертаючись прямо до його думок.

— Деякі світові релігії зайшли надто далеко. Намагаючись відокремити зло від добра. Християнство — не виняток. Це не означає, що не слід проводити межу. Але якщо поділ цей буде надто жорстким, він перестане бути гуманним. Мені завжди дуже подобався Лейбніц. У «Теодіцеї» він говорить, що Бог — усе одно що якась кухарка. Ось вона спекла хліб, постаравшись як могла. У результаті — все має значення. У тому числі й підгоріла скориночка. У якомусь сенсі зло також походить від Бога. Інакше неможливо було б жити на цьому світі. Нам, людям. З усіма нашими недоліками. Я завжди відчувала, що Лейбніц — великий старець. Ми просто ще не встигли його канонізувати. Якби він жив зараз, він цілком підійшов би мені як чоловік.

Каспера пересмикнуло, і він мало не впав зі свого крісла. Нахабство, звісно, не порок. Але хто, крім клоунів, має патент на нахабство? У церкві, в усякому разі, йому місця немає. Церква повинна витримувати певну тональність. Це нам, звичайним смертним, дозволено користуватися дисонансними інтервалами.

Крісло зупинилося біля лавки, вона сіла.

— Одноразове тіло, — продовжувала вона. — Так мати Рабія називала нашу фізичну оболонку. Вона невіддільна від сексуальності. Жодна людина, що все ще зберігає фізичну оболонку, не може бути цілком позбавлена сексуальності. Я б не могла обійтися без чоловіків. Усе ще не можу. І ніколи не зможу.

Вона безтурботно засміялася, як маленька дівчинка. Каспер відчув на устах смак шампанського. Він почув новий звук. Це був глибший рівень довіри. Звук цей ішов з його власної системи.

— Я хочу запитати про одну річ, — сказав він.

Він відкрив футляр і дістав скрипку.

— Мова піде про «Чакону», — пояснив він.

Він настроїв скрипку. Потім розбігся — і стрибнув. У музику. Одночасно він заговорив. Він і співав, і говорив одночасно. Услід за музикою. Неначе його слова були текстами хоралів, на яких Бах вибудував свій твір.

— Вона складається з трьох частин, — говорив він, — це такий триптих, вона тристулкова, як вівтар. Я завжди знав, що в цьому творі заховані дверці на Небеса, він — якась звукова ікона, я це зрозумів відтоді, коли вперше почув його. І я завжди знав, що в ньому йдеться про смерть. Мені тоді було чотирнадцять, це було невдовзі після смерті матері.

Музика забирала всі сили, у «Чаконі» немає жодного такту, який не можна було б назвати «Чоловік або жінка борються зі скрипкою». А проте він почув зосередженість жінки. Зосередженість була безмежною. Вона звертала озеро, і ліс, і небо до того, що діється, — і розчиняла їх у самій собі. Навколишній світ розтав, лишилися тільки він, вона, скрипка і Бах.

— Вона була королевою вільно натягнутого дроту, — продовжував він, — з технічної точки зору, це найважча циркова дисципліна. Уявіть собі: початок сімдесятих, ще немає обов’язкових розпоряджень про страховку, траплялося, що вона виступала і без неї.

Його пальці зарухалися швидше.

— Ре-мінор, — сказав він. — Це про смерть. Бах утратив Марію-Барбару і двох дітей. А він любив її і любив їх. Це написано про смерть. Прислухайтеся до невблаганності, невідворотності долі, адже всі ми помремо. І спробуйте почути, як він отут, у першій частині, змінює регістр, використовує квадрупль для створення ілюзії кількох скрипок, що ведуть діалог одна з одною. Вони створюють те багатоголосся, яке звучить в кожній людині, у всіх нас. Деякі з цих голосів приймуть смерть, інші — ні. А зараз починається довгий пасаж арпеджіо, стрімкий пасаж, відчуття концентрації енергії посилюється за рахунок руху по трьох або чотирьох струнах, ви чуєте? Можна присягнутися, що звучить, щонайменше, три скрипки.

Він бачив тільки її очі. Звучання її стало невиразним. Її співчуття оточувало його з усіх боків, він був у колбі — в якійсь концертній залі, наповненій беззастережним розумінням і прийняттям.

— Я дивився на неї з-за куліс. Напевно, разів два на рік вона виступала без страховки. Батько не бачив жодної з цих вистав. Якщо все йшло до того, що вона зараз попросить прибрати сітку, він одразу ж ішов. Але я дивився всі ці вистави. Я завжди розумів її. Важко пояснити це словами. Але того вечора вона звучала якось зовсім інакше. Цілком спокійно. Якщо вже говорити серйозно, то виступала вона без страховки з двох причин. Одна з них — вона любила цирк і своїх глядачів. Цирк завжди дуже близький до смерті. У цирку дуже мало обману. Майже немає декорацій. Ніяких підкидних дощок, що дозволяють створити ілюзію під час стрибків у висоту. Ніяких каскадерів, ніяких дублерів. Цирк — це крайня форма вияву сценічної чесності, ось ця чесність і була вкрай важлива для неї, цирк став для неї невіддільний від любові.

Жалібна наполегливість музики в його руках посилилася.

— Друга причина була пов’язана з її глибинною тугою. Вона ніколи не говорила про це. Але я це чув. Чув її безперервний звук, якийсь серцевий органний пункт, розумієте, що я маю на увазі? Його можна почути у деяких великих музикантів. У деяких великих коміків. Альпіністів. Я чув його у Таті. У Месснера[88]. У вашого божевільного водія. Це пристрасне бажання отримати відповіді на кляті питання. Прагнення до Божественного. Заховане під гримом. Під цілком неприродним гримом. Справжня туга. Для тих, хто взагалі здатний це відчути, це була прекрасна і надзвичайно крихка рівновага. Між землею і небом. Того вечора, коли мати була на півдорозі між жердинами, на висоті десять метрів над манежем, її звучання змінилось. І я почув щось, чого ніколи раніше не чув.

Він наближався до кінця першої частини, кількість імітованих голосів була максимальною, йому ніколи не вдавалося зрозуміти, як це у Баха так виходить, іноді йому здавалося, що, можливо, це не просто «Чакона», можливо, це якась плинна, примножувана тональна дійсність, якій ніколи не буде кінця. Можливо, і всі люди такі, що кожен з нас — не одна людина, а нескінченна послідовність унікальних комбінацій у кожен момент часу, чи це вже надто складно, правда? Ось яке питання виникає під час великих імпровізацій: а чи зможемо ми взагалі повернутися до теми і основної тональності?

— Туга за Божественним, — продовжував він. — За тим, чого ніколи не зможе вмістити фізична форма, — вона посилилась у неї. В останні місяці. Я чув це. Не так уже й помітно вона змінилася. Але це мало вирішальне значення. Зазвичай я завжди чув у ній ту її частину, яка постійно прислухалася до мене. До батька. До репетицій, і прибирання, і купування, і приготування їжі, і наших буднів. Але тієї миті ця знайома мені частина затихла. І посилився звук чогось іншого. Я знав це ще перед тим, як усе сталося. Що вона забула про все інше. І пам’ятала тільки про Бога. Я дивився їй в очі. Вони були непритомні. Але цілком щасливі. І тут вона впала.

Тема повернулася, натяком позначивши швидкий кінець першої частини, у партитурі «Чакони» немає паузи, але Каспер зупинився.

— Я підійшов до неї. Усі інші були немов паралізовані, тільки я зміг зрушити з місця. Я чув її звучання. Тіло було мертве. Але звук жив. І він не був сумним. Він був щасливим. Те, що сталося, не було нещасним випадком. Якщо дивитися на нього з якоїсь вищої точки зору. З вищої точки зору вона просто вибрала свої двері. У якомусь сенсі кращі з можливих.

Він зустрівся із Синьою Пані поглядом. Частота її була такою ж, як і в нього. Він не знав, з яким болем їй довелося зіткнутися в її житті. Але він відчув, що вона розуміє його біль. І не просто розуміє.

— Але для нас із батьком це було нелегко.

Смичок знову знайшов струни.

— Друга частина в мажорі. Милосердна. Глибоке горе. Для мене вона була як бальзам на рани. Бах утратив близьких, також як і я, — я чув це. І знайшов шлях подолання втрати. Я грав її знову і знову. Послухайте-но: утіха звучить майже торжествуюче. Він примушує скрипку звучати як сурми. Ось тут, на сто шістдесят п’ятому такті, він підсилює ефект фанфар тим, що в затакті до дводольного такту грає третім пальцем на струні ре й одночасно грає на відкритій струні ля. Тим самим обертони ля посилюються. Послухайте, це триває до сто сімдесят сьомого такту. Тут починається тиха, глибока радість. З безліччю пауз, що створюють відчуття меланхолії. Він примирився зі смертю. І здається, що вже все. Але це не все. Щось більше очікується попереду. Із двісті першого такту ввись починає здійматися космічний корабель. Друга частина закінчується пасажами арпеджіо, як і перша частина. А тепер послухайте початок третьої частини.

Він узяв чотириголосний акорд.

— Ми знову в тональності ре-мінор. Це той самий акорд, який Брамс використовує у своєму першому концерті для фортепіано, у вступній темі. «Чакона» проходить через усю класичну музику. Ми наближаємося до двісті двадцять дев’ятого такту, де Бах використовує баріолаж, він балансує між відкритою струною ля і виникаючими на струні ре звуками. Одночасно сльози і дивовижна сила. Повертається смерть з першої частини, але тепер у світлі втіхи, і торжества, і заспокоєння серця з другої частини. Це музика, яка виривається з приміщення. Це такий спосіб життя, коли смерть весь час поряд, а проте завжди багато сил, енергії і співчуття. Послухайте це: починаючи з двісті сорок першого такту і далі. Це сама смерть, просвітлена свідомістю. Бах не просто говорить, що можна пройти з розплющеними очима через смерть. Він сам це робить — у своїй музиці робить це. У чому тут секрет? Про це я і хотів спитати.

— Прощення, — відповіла вона. — Секрет у прощенні. Прощення не наповнене ніякими почуттями, воно дуже близьке до здорового глузду. Воно приходить, коли ти розумієш, що інша людина не могла вчинити інакше, а тільки так, як вчинила. І що ти сам не зміг би. Мало хто з нас насправді має вибір у вирішальних ситуаціях. Ти втратив близьку людину. І досі звинувачуєш у цьому всіх жінок. І мене теж.

Вона замовкла. Він хотів би поставити їй інші питання. Куди вирушає Максиміліан? Звідки вона, ця його любов до Стіне? До Клари-Марії?

На ці питання вже були дані відповіді. Вони із Синьою Пані були там, де, власне, й відповіді. Чи стояли на порозі — вона підвела його до порога. Він не знав, хто виконує музику, але вона звучала — хтось турбувався про цілісність і гармонію. Він бачив перед собою жінку, але вона вібрувала так, немов була частиною «Чакони». Ще він чув Клару-Марію, Стіне, Максиміліана. І свою матір. Ми назавжди обплутані переплетінням звуків і почуттів, і для цього переплетіння, точно кажучи, не має значення, живі люди чи ні.

Він поклав скрипку у футляр — хтось поклав скрипку у футляр.

Він устав з крісла, не розуміючи, як йому це вдалося. Біблія, як відомо, повна історій про глухих, які починають чути, і паралізованих, які починають ходити, але одна річ слухати історії, інша річ — брати в них участь.

Він сів їй на коліна — верхи, обличчям до неї, так як могла б жінка сісти на чоловіка.

— Не знаю, чи можна попросити дозволу поторкати ваші груди? — спитав він.

Вона розстебнула свою схожу на халат форму. Його руки ковзнули по її шкірі. Їй було, щонайменше, сімдесят. Шкіра була схожа на пергамент, але вібрувала життям.

Щільність тканини нагадала йому про те, що вона ніколи не годувала.

— А як це відчувається, — запитав він, — що так і не було дітей?

— Одного разу, коли мені були років шістнадцять, у нас: і матір’ю Рабією дещо трапилося, можна сказати, що те, що ста лося, в якомусь сенсі було схоже на твою трагедію. Це було одне з тих нещасть, після яких ніщо вже не може бути як раніше. Після цього у мене з’явилося відчуття, що всі діти наспранді мої. Що було б цілком безглуздо на підставі незначної біологічної спільності називати деяких дітей особливо своїми. Відтоді я належу — так мені, в усякому разі, здається — всім дітям.

Її нормальне звучання і барви стали повертатися. Повернувся потроху і навколишній світ. А з ним і африканка.

Вона стояла на доріжці за кілька кроків від них, чемно чекаючи. Поруч із нею стояло кілька дітей. Каспер упізнай серед них свого подільника з набережної Крістанс Брюґі'с, хлопця з діагнозом DAMP і водянкою в голові.

Він пересів назад у крісло. Сам поїхав уперед. Африканка зайняла місце за його спиною.

— Видатні учні, — пояснив він, — завжди потребували особливо інтенсивного духовного керівництва.

Діти задумливо проводжали його поглядом.

— Гадаю, тобі треба розповісти про це поліції у справах іноземців, — сказала африканка. — Вони чекають на тебе вже годину.

Крім нього й сестри Глорії, у приміщенні було п’ятеро: Синя Пані, Мерк, жінка із Странваєн, яка потім перев’язувала його в поліцейській префектурі, людина з буряковим обличчям і смарагдовими очима. Окрім них — добре одягнений старий з Міністерства у справах церкви, Вайдебуль. Вони сиділи за прямокутним столом, за яким Каспер уперше побачив матір Марію. На столі стояв магнітофон «Награ».

— Ми говорили з Кларою-Марією, — сказав літній чоловік, — по телефону, кілька разів, ми заспокоїлися. Ми вважаємо, що вона ось-ось повернеться додому. Ми знаємо про той договір, який ви уклали з Притулком. Ви виконали вашу частину договору. На вулиці на вас чекає патрульна машина. Вона доправить вас до головного монастиря в Аудебо. Де готові вас прийняти. Там ви й залишитеся, поки повернуться діти й буде ухвалено рішення у вашій справі.

— Пан Вайдебуль, — пояснила Синя Пані, — юрист, консультант Міністерства у справах церкви, член правління як Притулку, так і благодійного фонду.

Чоловікам важко прикрасити себе. І з роками легше не стає. Вайдебулю було, схоже, за вісімдесят, час позбавив його тіло будь-якої форми. Але його кравець вдіяв християнське диво. Щодо торса блакитний піджак здійснив воскресіння плоті. Але кравці не можуть нічого зробити з тим, що вище за комірець. Вище чоловік схожий був на черепаху. Одначе не варто недооцінювати черепах. На початку шістдесятих, коли на ярмарках ще траплялися артисти з дресированими плазунами, Каспер бачив, як черепахи з російського цирку, яким було по декілька сотень років, спаровуються. Вони кричали як дорослі люди.

— Міністерство внутрішніх справ обіцяло нам продовжити вашу посвідку на проживання, — провадив далі юрист. — І поклопотатися перед Податковим управлінням. Міністерство інтеграції внесе ваше ім’я до наступного законопроекту про надання громадянства. Фолькетинг приймає рішення про громадянство двічі на рік — у червні і в жовтні. Уже першого липня ми можемо отримати для вас данський паспорт. Полюбовне порозуміння з Податковим управлінням — до першого вересня. Переговори з іспанською владою — протягом осені. До Нового року ви повертаєтеся на велику сцену.

Настрій у приміщенні був пасторальним, ясно-зеленим, у фа-мажорі — як у Шостій симфонії Бетховена. Неначе вся родина зібралася, аби розповісти прадідусеві, що його випроваджують до притулку для старих, а він поставився до цього цілком спокійно.

Каспер подивився на Синю Пані. Її обличчя було непроникним.

— А чи немає, — спитав він, — у нас випадково записі и розмов з Кларою-Марією?

Жінка з Державної лікарні нахилилася й увімкнула магнітофон.

Будь-якого шуму на плівці не було. Не було чути ніяких гудків. Тільки легкий скрегіт, коли взяли слухавку, і жіночий голос — це була Синя Пані. Телефонував чоловік.

— У нас у гостях Клара-Марія. З нею все гаразд. Вона хоче поговорити з вами. Вона пробуде тут приблизно тиждень. Потім повернеться.

Це був голос Каїна.

Для звичайного слуху стало тихо. Для Каспера — чи для його фантазії — хтось рухався по великій кімнаті, по килиму. Слухавку передали в іншу руку.

— Марія. Це я.

Вона не сказала «мати». Просто «Марія».

— Зі мною все гаразд. Я повернуся за тиждень. Не турбуйтеся.

Ігуменя сказала щось, Каспер не розчув, що саме. Голос її був невиразним. Знову заговорив чоловік.

— Вам телефонуватимуть що три дні.

Зв’язок урвався.

Всі дивилися на Каспера.

— А наступний запис? — запитав він.

— Так, вони зателефонували ще раз, — сказав юрист. — Як і обіцяли.

Жінка поміняла плівку й перемотала. Цього разу було чути дзвінок. Це означало, що перший запис був зроблений з автовідповідача Притулку. Потім вони поставили «Нагру». Чекаючи наступного дзвінка.

Гудок був трохи слабший і повільніший. Дзвонили з мобільного телефону. Відповіла Синя Пані. Виникла невелика пауза. Потім з’явився голос Клари-Марії.

— У мене все нормально. Не турбуйтеся. Я скоро повернуся. За кілька днів. І Бастіян теж.

Зв’язок урвався.

Вони подивилися на Каспера.

— Останній дзвінок — це fake[89], — сказав він. — Вони програють гарний цифровий запис, напевно цифрову касету, перед мобільним телефоном, у машині, яка їде по магістралі. Щоб не можна було визначити їхнє місцезнаходження. Це ні про що не говорить. Не можна навіть сказати, чи жива вона.

Ясно-зелене світло в кімнаті потьмяніло.

— Діти мають якийсь дар провидіння, Клара-Марія передбачала перші поштовхи. Вона намалювала карту їхнього поширення й відіслала її одному фахівцеві. Люди, пов’язані з компанією «Конон», скупили земельні ділянки в Сіті. І планують, очевидно, якийсь аукціон.

— Ви працюєте в цирку, — зауважив юрист. — Вас завжди оточували ворожки й астрологи. Усе це нісенітниця. Ніхто не може передбачати майбутнє.

— Це не звичайні діти, — сказав Каспер. — Я зустрічався з ними. Вони пройшли зовсім особливу підготовку.

Він подивився на Синю Пані. Її обличчя нічого не виражало.

— Ви щось від мене хочете, — сказав Каспер. — І зібрали ся тут не тільки для того, щоб посидіти поруч. Хоча, звичайно, почасти і задля цього. Ви хотіли дізнатися мою думку про записи. Але є щось іще.

Юрист кивнув.

— Ми хочемо попросити вас мовчати про все. І «попросити» — не зовсім правильне слово. Ми хочемо звернути вашу увагу на той факт, що у вас немає ніякого вибору. Зараз вас відвезуть. Справа ця закривається. Завтра у вас буде надійний адвокат. За два тижні ви опинитеся на волі, отримавши вибачення від поліції. І протягом цих двох тижнів ви не відповідатимете ні на які запитання. Це право підозрюваного. І ви ним скористаєтеся. Ви мовчатимете, закрившись як устриця. Тому що, коли ви зробите інакше, ви втратите все. Ви більше не повернетеся сюди, більше не побачите дітей, ви позбудетеся всієї юридичної і дипломатичної підтримки.

Він подивився на Каспера і кивнув. Показуючи тим самим, що розмову закінчено.

— Ми дякуємо за допомогу, — продовжив він. — Від імені Притулку і від імені поліції. І бажаємо швидкого одужання.

— Я бачив цих людей, — сказав Каспер. — Діти не повернуться.

— На сьогодні все, — сказав юрист.

Інвалідне крісло трохи затримало Каспера. Але не досить, щоб хтось устиг зреагувати. До того, як він перегнувся через стіл і підняв старого зі стільця.

— Ми їх більше не побачимо, — прошипів він. — Їх вивезуть з країни. Вони — безмежна золотоносна жила. І коли це станеться, я дістануся до тебе.

Два трубних ключі, змонтовані на домкратах, обхопили позаду Касперові зап’ястя. Це африканка посадила його назад у крісло.

— Я вам потрібен, — мовив він. — Я чую її. Я їх обох чую. Дайте мені з десяток поліцейських. Двадцять чотири години.

Вони встали.

— Вам уже за сорок, — зауважив юрист. — З віком слух слабшає. У геометричній прогресії.

— Це правда, — сказав Каспер. — Я вже не можу з певністю відрізнити «Schaffhausen» від інших «Grand Complication». Що ж там у вас за годинник?

Усі присутні в приміщенні подивилися на юриста. Худі, голі, кістляві зап’ястя виросли з рукавів, з білосніжних манжет. Годинника на руках не було.

— У кишені жилета, — уточнив Каспер.

Ще раз йому вдалося встати з крісла, перш ніж сестра Глорія дісталася до нього. Одним плавним рухом він витяг годинник з кишені юриста й поклав його на стіл.

Корпус годинника був із золота. У всьому іншому він здавався нічим не примітним. Ремінець був коричневий, шкіряний.

Каспер перевернув годинника. Непримітність зникла. Зворотний бік годинника був із сапфірового скла. Через скло було видно подробиці всього різноманіття механізму із золота. З тисячі п’ятисот деталей.

— «Il Destriero Scafusia», — констатував він. — «IWC», Шаффхаузен, Швейцарія. Дещо важчий звук, ніж у всіх інших «Grand Complication». Через золото. Найдорожчий наручний годинник у світі. Як щодо християнської смиренності?

Черепаха почала червоніти.

— Давайте вже відправимо його, — запропонувала вона.

Синя Пані здійняла руку. Це всіх зупинило.

— Він іще не дістав благословення, — зауважила вона. — Це остання частина контракту. Я проведу його до церкви. Це забере не більше десяти хвилин.

Вона зачинила за ними ворота, у дворику, крім них, нікого не було. Навіть будучи в захистку, він відчував, що здіймається вітер. Вона допомогла йому встати з крісла. Подала милиці. З фізичної точки зору він починав видужувати.

— Ви знаєте все, — сказала вона, — що стосується дітей. Але вони не можуть визнати це публічно. Вони не сподіваються, що дітей повернуть. Вони планують захоплення.

— Я міг би стати їм у пригоді, — сказав він. — Це я їх вислідив. Я знаю дещо, чого вони не знають. Я мушу там бути.

Вони стояли перед церквою. Мініатюрною, немов будиночок на садовій ділянці.

— Одна з найменших у світі церков з планом у формі хреста, — пояснила вона. — І одна з найгарніших. Побудована у тисяча вісімсот шістдесят п’ятому, одночасно з Російською церквою на вулиці Бредґаде. Коли Східна церква прийшла в Данію. Одночасно з тим, як Ґрундтвіґ опублікував свої переклади візантійської містики світу.

— Випустіть мене, — сказав він. — Не може бути, щоб звідси не було якогось іншого виходу.

— Ти не зможеш пересуватися без милиць. І навіть з милицями ти не дуже далеко зайдеш.

Це була правда. Вона відчинила двері, вони увійшли всередину.

— Narthex[90]. Нехрещеним далі не можна.

Всередині було прохолодно і тихо.

Церква була повернена на південь. Він обдумував, чи не розбити йому один з вітражів. Дістатися до берега. Знайти катер. Він знав, що всі спроби втечі приречені на провал.

Вона розчинила ще одні двері, і він зробив крок назад.

Спочатку здалося, ніби перед ними вогненна стіна. Потім він зрозумів, що це ікони. Стіна ікон. Осяяних сонячним світлом, що лилося зверху — звідкись із прорізів у баневій конструкції. Світло це розкладало живописні площини на вогонь різних кольорів. Золотий вогонь. Сріблястий. Пурпуровий, синюватий жар, зелені вогники, немов це поверхня палаючої води. А у вогні — тихі, чіткі фігури. Спаситель, дитина, жінки. Святі. Ще жінки, декілька дітей. Ще один Спаситель.

— Тут ми граємо, — сказала вона. — Щодня. Гріємо вино до двадцяти семи градусів. Наштрикуємо хліб на паличку. Співаємо. Танцюємо. Космічний цирк. Тобі б сподобалося.

Він відсунувся від неї.

— В іспанському кримінальному праві перелічені випадки, що підпадають під амністію, — сказала вона. — Наприклад, якщо обвинувачений назавжди йде в монастир. У цьому випадку його шанси значно збільшуються.

Вона заступила йому дорогу. Щось тягло його через поріг, у напрямку до стіни ікон, можливо — їхнє звучання.

— Я нехрещений, — сказав він.

— В особливих випадках, — відповіла вона, — доводиться нехтувати умовності.

— Я завжди намагався нікого не кривдити, — зауважив він. — Щоб квитки краще продавалися.

— У тебе є п’ять хвилин, — сказала вона. — Може, тобі варто забути про квитки. І зосередитись на головному.

Він вийшов наперед і став під банею. Перед стіною світла.

— У нас є два грецькі слова для сповіді, — сказала вона. — Penthos — смуток. І metanoia — зміна думок.

Він простежив за її поглядом. У невеликому бічному приділі стояв мініатюрний фургон з промащеного палісандра — на коліщатах.

— Ми, — сказала вона, — і ще кілька конгрегацій Східної церкви зберегли інститут сповіді. Хіба можна знайти краще місце для останніх п’яти хвилин?

Він зробив крок уперед і відчинив двері. Площа сповідальні була не більше квадратного метра — як вбиральня в цирковому вагончику. Біля стіни стояв розкладний стілець з плюшевою оббивкою. Каспер сів. Прямо навпроти його обличчя було віконце з тонованого скла з дрібними отворами. Він зачинив за собою двері. Загорілося слабке світло, схоже на світло лампи, яку використовують при кольоровому фотодруку. Через дерево і скло він чув, як по той бік усаджується жінка. Уся ця ситуація була якимсь символом взаємовідносин чоловічого й жіночого. І відносин між Богом і людьми. Пристрасне бажання встановити контакт — але при цьому найтонша розділювальна мембрана.

— Я хочу сповідатися, — сказав він.

— Я вас слухаю.

Це не був голос ігумені. Він відмовився від спроби визначити, кому може належати цей голос. Він прийшов не для того, щоб класифікувати, він прийшов для того, щоб віддати себе беззастережно.

— У мене на душі дуже велике горе, — сказав він.

— Ви пробували молитися?

— Як міг. Але цього виявилося не досить. Мене покинула жінка.

— Чим ви це заслужили?

Питання збило його з пантелику. Він спробував зібратися з думками.

— Я дуже широко відкрив своє серце, — відповів він.

— І що ж нам тепер робити? Канонізувати вас?

Спочатку він не повірив своїм вухам. Потім відчинив двері, сповз із стільця. Плюнувши на милиці, кинувся до інших дверей фургона накарачках і рвонув їх — усе це одним рухом.

Вона була у синьо-сірій формі, і спочатку він побачив тільки це. Потім вона зняла головний убір, і він побачив її волосся і її обличчя. Він знав, що це буде Стіне. А проте не знав.

— Ти зловживаєш щирою довірою віруючого, — сказав він.

— Ти перебуваєш там, куди входити заборонено. Це святотатство.

Пальці його стислися в кулак, щоб завдати удару, вона підхопилася зі стільця, як кішка, без будь-якої підготовки. Він забарився — і запізнився. Застосування грубої сили має бути спонтанним і швидким. Навмисна жорстокість нелюдяна.

За його спиною стояла Синя Пані.

— У тебе є чотири хвилини, — сказала вона. — Потім тебе відвезуть в Аудебо. А Стіне — на роботу.

І вона зникла.

— Ти з ними разом — у всьому цьому шахрайстві. І тоді теж була разом. Ти була карнавальною черницею.

Вона нічого не відповідала.

Йому хотілося сісти, але сидіти було ні на чому. Він відчував, як усе тіло у нього терпне. Давній параліч. Який повертається щоразу, коли ним починали маніпулювати жінки. Не тільки в цьому житті. У багатьох його минулих життях.

— За тобою — грандіозне пояснення, — сказав він. — Тобі доведеться мені все пояснити. Але не зараз.

Вона як і раніше мовчала.

— Вони досі не знайшли дітей. Мене хочуть позбутися. Мене зараз заберуть. На вулиці чекає патрульна машина.

Він дивився убік. Щоб не бачити її обличчя.

— Усі ми колись зраджуємо дитину, — продовжував він. — Це неминуче. Ось чому я не хотів дітей. Ось у чому справжня причина. Але зараз я все-таки щось обіцяв дитині. Кларі-Марії. Я обіцяв, що повернуся по неї. Я зобов’язаний виконати цю обіцянку.

— Чому? Ти їй майже чужа людина.

Він намагався підібрати слова, погляд його упав на хліб, що лежав на вівтарі.

— Коли я був маленький, коли мені було стільки, скільки їй, і нам давали хліб, прямо з печі, або цукерки, ми ділилися з іншими. Нас завжди було багато, дітей артистів, і ми завжди хотіли їсти. Ділилися всі. Ми дещо розуміли, притому що це ніколи не було сформульовано. Ми знали, що хліб смачніший, якщо ним ділитися. Ми не намагалися це пояснити. Але це було суто фізичне відчуття. Смак був інший. Потім це забувається, і я забув. Але останніми днями кілька разів згадував про це. Ми тоді розуміли, що найважливіше не може існувати тільки для тебе одного. Якщо хтось один голодує, то всі відчувають голод. Так само і з щастям. Не існує твого окремого щастя. І волі. Якщо вона невільна, то я теж невільний. Вона із таким самим успіхом могла бути на моєму місці. Напевно, так відчуваєш, коли любиш людину.

Вона зрозуміла його. Він чув це. Баня над ними сфокусувала звуки, немов вони стояли на манежі. Мить була повнозвучною.

— Чим я можу допомогти? — спитала вона.

— Зніми, будь ласка, одяг.

Її звучання згасло, наче її ударили залізним прутом по голові.

Він зняв піджак. Почав розстібати штани. Діяла у нього тільки права рука. Жінка, що стояла перед ним, нагадувала лунатика.

— Ми поміняємось одягом, — продовжував він. — Це єдиний вихід. На вулиці стоять дві поліцейські машини. Машинами теж поміняємось. Тебе відвезуть під домашній арешт в Аудебо. Коли ви будете на місці, ти в усьому признаєшся. Мене ж повезуть до міста. Я знайду спосіб, як їх позбутися.

Вона не рухалася. На ньому лишилися тільки труси-боксери. Поволі наростало відчуття коєного святотатства.

— Ти, схоже, геть сам не свій, — зауважила вона.

Він відчув цілковитий спокій — як перед великим блефом у покері. Настроївся на жіноче. На те, що, коли буде треба, він утратить усе.

— Ці хлопці на вулиці, — продовжував він, — поліцейські, вони не бачили тих, хто забрав Клару-Марію. А я бачив. Це не добренькі дідусі й бабусі. Це злий король і зла королева. Дітей ніхто і не думає повертати. Їх вивезуть.

Вона пильно дивилася на нього. Потім здійняла руки і роз стебнула перший ґудзик.

— Відвернися, — сказала вона. — І заплющ очі.

Відвернувшись, він притиснувся чолом до ароматного дерева сповідальні.

Він настроїв слух на її голизну, на її шкіру. Йому не треба було бачити її, щоб потонути в ній. Це була одна з переваг, здатних примирити з дійсністю, такого слуху, як у нього. Можна стати перед дверима до жіночої роздягальні в басейні й побачити все, що всередині.

— Затули вуха, — сказала вона. — Або всі наші договори скасовуються.

Він затулив вуха.

Вона поплескала його по плечу, він обернувся. На ній був його одяг. Стіне більше, ніж будь-коли раніше, була схожа на саму себе. Піджак, сорочка і штани підкреслювали її жіночність. Є люди, суть яких не може приховати ніякий одяг.

Він надягнув її блузку, потім блакитний халат, він піймав своє відображення у вікні, що виходило в двір, тоді заправив волосся під хустку.

— Сонячні окуляри? — попросив він.

Із сумки, що стояла на підлозі, вона витягла сонячні окуляри й маленьке люстерко.

Якби в його розпорядженні було двадцять хвилин і гримерний набір, він зміг би якось змінити своє обличчя. Але тепер не лишалося нічого іншого, як заховати його. Він начепив сонячні окуляри, знайшов у сумці носову хусточку, розгорнув її і притис до обличчя, неначе хотів стримати ридання.

Він надів її сандалі, у них був однаковий розмір. Його завжди захоплювали її ступні — великі, сильні, пласкі, пальці спереду розходились віялом, він чув, як багато вона бігала босоніж у дитинстві — галявинами Скаґена, паркетними підлогами в «ялиночку», утрамбованими газонами і приватними пляжами. Він кинув останній погляд на милиці. І вони із Стіне пішли.

Незважаючи на біль, він поринув у свою жіночність. Відчув яєчники. Відчув важкість жіночої ходи, пружність кроку, легке похитування стегон. Вона відчинила двері. Надворі їх зустрів порив вітру.

— Це казна-що, — сказала вона.

— Ти маєш дуже переконливий вигляд, — відгукнувся він. — Дуже по-чоловічому. За дверима стоїть моя валіза. Візьми її в руки. Йди так, ніби вона важка. Коли жінки і чоловіки несуть щось важке, їхня хода схожа. Трохи підніми валізу, щоб вона частково затуляла тебе. Сідай на заднє сидіння і не розмовляй з ними.

— Це погано кінчиться.

— Це приречено на успіх. Це архетип успіху. Як у «Фіделю»[91]. Вона шукає свого коханого в підземному світі. Перевдягнена чоловіком. Коли закохані справді стають близькі, їм доводиться відкрити протилежну стать у самих собі. По той бік цієї подорожі вони обов’язково возз’єднаються.

— По той бік я більше ніколи тебе не побачу.

— Ти втечеш від них. Ти переконаєш африканку і Франца Фібера. Вони мої вірні помічники. Ви візьмете машину. І заберете мене в Державній лікарні. За годину.

Синя Пані, схоже, чекала на них. Біля басейну. За кущами. Прислухаючись до води. І ось вони опинилися перед нею.

Вона оглянула їх. Уперше за весь час він почув, що вона втратила рівновагу і справді приголомшена. Але майже миттєво тиша відновилася.

Вона не кричатиме. Ось зараз вона повернеться, перетне подвір’я і покличе Мерка, ніяк не порушуючи загального спокою. Щойно вона обернеться, він зав’яже їй рот хусткою. Це буде ще один крок до етичного занепаду — застосування грубої сили щодо немолодої жінки й ігумені монастиря. Але іншого виходу у нього просто немає.

Вона подивилася повз Каспера прямо на Стіне. На її чоловіче вбрання і стрижку «під пажа».

— Каспер Кроне, — сказала вона, звертаючись до Стіне. — Біля входу вас чекають двоє поліцейських. Стіне, пройдіть до воріт, там стоїть патрульна машина. Вони обіцяли підвезти вас до міста. Хай буде з вами Господь!

Перед входом стояли дві машини: поліцейська патрульна й цивільне «рено». Біля патрульної машини стояли двоє поліцейських. Він пішов до «рено». Долаючи пориви вітру. З «рено» вийшли два ченці.

Подивившись на них, він почув двояку реакцію. Суміш здивування і співчуття через носову хусточку і сльози. І трепетання пробуджених інстинктів, які така жінка, як він, має викликати у чоловіків, якщо вони не співаки-кастрати й не ангели.

Вони відчинили йому дверцята, він сів на заднє сидіння.

Стіне вийшла з будинку, прикривши обличчя вилогою піджака. Мерк ішов за нею, поруч — Синя Пані, вона й звернулася до поліцейських.

— Я попросила його закривати обличчя, — пояснила вона. — Його треба захистити від можливих контактів із пресою. Нам не потрібно, щоб його хтось упізнав.

Машина, де сидів Каспер, завелася й виїхала на шосе.

Він поринув у сидіння, віддавшись знемозі, яка часто очікує нас у машині. Він згадав поринання в сон у «вангарді» в дитинстві, дотик материної руки до щоки. Йому хотілося, щоб вона була зараз тут, поруч з ним, хіба це соромно — нудьгувати за матір’ю, коли тобі сорок два і ти йдеш по tightrope[92] над прірвою? У нього боліли всі суглоби. У кого б знайшлася кава, знайшовся б арманьяк, знайшлося б трохи органічної хімії, щоб не заснути.

Нічого цього не було. Замість цього почалася молитва. Молитва — це паперовий кораблик бадьорості, що лине мирським потоком утоми.

Він міг би здатися. Міг би сказати, хто він такий. Його б відвезли в Аудебо. Він міг би поринути в сон. Почекати, поки вони розберуться з його справою. Вони б дотримали своєї обіцянки. У листопаді він би вже виступав у Центральному цирку. Першого квітня — у цирку Бенневайс у Беллахої.

Він почув Максиміліанів голос. Голос донісся до нього крізь тридцять років. Молодий голос, немов час — лише акустичний фільтр, який ми ставимо, щоб не стикатися з тим фактом, що всі звуки наявні завжди і скрізь. У Максиміліанових словах він чув діалектне забарвлення — батькове дитинство минуло в Тендері. «Я вирішив, що, як у мене колись буде дитина, я не будитиму її вночі. Я віднесу її на руках із фургона в ліжко».

Вулиця Люнґбювай кінчилася, вони перетнули круглу площу Вібенсхус.

Він звернувся до двох спин перед собою, притискаючи хустинку до рота і давлячись слізьми.

— Ми даємо вічні обітниці, — почав він. — Стаючи черницями. Цілковитий послух. Ніякої власності. Ніякої сексуальності. Останнє — найгірше. Ось чому я плачу. Уявіть собі моє становище. Жінка, якій трохи за тридцять. Повна життєвих сил.

Спини перед ним застигли, неначе спинномозкова рідина почала коагулювати.

— Люди поза монастирем нас не розуміють. Ви знаєте вульгарні історії про черниць і матросів. Усе це неправда. Насправді про що ми мріємо, лежачи на твердому матраці, поклавши руки на ковдру, — так це про двох ставних поліцейських.

Звучання їхнє стало мерхнути, як у тих, хто ось-ось знепритомніє. На мить їхній контакт з навколишньою дійсністю ослаб.

— Тут ліворуч, — сказав Каспер.

Вони повернули ліворуч, на Блайдамсвай.

— Тепер сюди, — сказав він.

Машина повернула до головного входу Державної лікарні.

— Зупиніться тут.

Вони зупинилися.

— Я збігаю до кіоску, — ¦ сказав він. — Принесу дві пляшечки «Баккарді». І пачку презервативів.

Він вийшов з машини. Зігнувся назустріч вітрові. Почув, як за його спиною «рено» від’їхало від хідника. Почув, як машина повільно віддаляється. Рухалася вона нерівно, ривками.

Важкі завіси були запнуті, жалюзі закриті, єдине світло в кімнаті йшло від плаского монітора комп’ютера і від нічника, що стояв поруч з ліжком. Обличчя Максиміліана Кроне було схоже на шкіряну маску, на обличчя людини з Граубалле[93]. Очі його були заплющені. За уривчастим диханням Каспер чув працююче на грані можливого серце. З-під ковдри стирчала ступня, кісточка була вкрита стазами.

Хворий розплющив очі.

— Угоди були зареєстровані на Хестемеллестреде десять хвилин тому. Це означає перехід права власності. Аукціон відбувся.

Максиміліан намацав золоті окуляри на столику поряд з ліжком. Від плеча до долоні рука була худа і зморшкувата, немов пташина лапа.

Він начепив окуляри й подивився на Каспера. На вбрання черниці.

— Я радий, — сказав він, — що ти тут, біля мого смертного одра, показуєш себе з кращого боку.

— Я щойно втік від поліції.

— Це я і мав на увазі, кажучи «з кращого боку».

Каспер ледве розрізняв слова — голосу майже не лишилося.

— У мене є друзі в офісах з вікнами на порт, — прошепотів Максиміліан. — Я зателефонував їм. Вони чують, що я говорю з ними з могили. Вони готові вже в штани накласти. Я телефоную, щоб побажати щасливого Різдва, кажу я. Бо немає ніяких підстав припускати, що я зможу привітати вас вчасно. І ще телефоную, бо ви мусите негайно скасувати всі засідання правління, сісти біля вікна з біноклем і дивитися на Тіппен. На «Конон». Вони повідомляють, що на даху щось відбувається.

Двері відчинились. У кімнаті з’явилася Стіне, усе ще в чоловічому вбранні. За нею африканка і Франц Фібер. Хворий не чув, як вони увійшли.

Каспер дістав ваучер на таксі. Набрав номер Мерка.

— Слухаю.

— На даху «Конона» щось відбувається, — сказав Каспер.

— Звідки ви знаєте? В Аудебо, без жодного контакту з навколишнім світом.

— Я проробив трюк із зникненням. Я в Копенгагені. У безпосередній близькості від усього того, що відбувається.

Каспер чув його дихання — мі-мінор у стані стресу, змучене горем і неспокоєм.

— Мене відсторонили, — сказав Мерк. — Міністр сам узяв на себе керівництво. Ще одна помилка — і мене спровадять на пенсію. Я не зможу нікому навіть признатися, що говорив з вами телефоном.

— Поліцейський гелікоптер. Усього десяток поліцейських. Йдеться про життя двох дітей.

— Повертайтеся в Аудебо. Тіштеся спокоєм. Підготуйте наступний блазнівський номер. Послухайте «Петю і вовка» Прокоф’єва. Чи просто забирайтеся к бісовій матері!

Слухавку поклали. Стіне підійшла до ліжка.

Вона обняла хворого. Погладила пальцями шкіряну маску. Проти всіх законів природи Максиміліанове обличчя ледь-ледь засвітилося. Неначе тіло пробудили з мертвих. Каспер чув про щось подібне і раніше. Невістки іноді можуть збудувати міст через Філіппінську западину між батьками й синами.

— Мені завжди здавалося, що ми з тобою чудово одне одного розуміємо, — прошепотів Максиміліан. — У нашому стражданні. Будучи зв’язаними долею з цим ось маргіналом-трансвеститом. Але коли я бачу тебе в його одязі з комісійного магазину, то я, чорт забирай, починаю сумніватися.

Каспер відсунув убік парчеву занавіску. Підняв жалюзі. Спочатку світло здалося сліпучим. Він подивився на Північну гавань. Тіппен ховався за контейнерним портом та офісними будинками.

— Я знайду зброю, — сказав він. ¦— І проникну туди. По-іншому. З вулиці. Не було ще перешкоди, яку я не зміг би якось подолати. Я обіцяв їй.

Він чув співчуття оточуючих. Батька. Стіне. Синьої Пані. Він роззирнувся. Ігумені в кімнаті не було. Вона, мабуть, була десь усередині нього. Наприклад, у серці. Він чув не голос, а те, що вона хотіла сказати. Що він витратив усю свою енергію. Що він не прорветься туди.

Максиміліан підняв мобільний телефон. Голос його був дуже слабкий, і важко було розібрати, що він говорить. Вони схилилися над ним.

— Вони подзвонили, — сказав Максиміліан. — Мої брати по ложі, з Хольмена. Люди з «Конона» намагаються посадити на дах гелікоптер. Хоча вітер двадцять метрів на секунду.

— Скільки у нас є часу?

Це запитала Стіне. Він не зрозумів чому.

— Година.

Відповів їй Франц Фібер.

— Вони не зможуть посадити гелікоптер у таку погоду. Але вітер починає стихати. За годину це стане можливо.

— Ми можемо бути там за годину, — сказала Стіне.

Каспер втупився очима в неї. Похитав головою.

— Колись ти поклався на мене, — сказала вона. — Можеш спробувати ще раз.

Щось у ньому здалося. Чи луснуло. Як пружина в якійсь механічній іграшці. Всередині нього почалася молитва. Звернена до жіночого. Діви Марії. Марії Магдалини.

— Добре, — відповів він.

Вона повернулася на каблуках.

Перед Каспером з ліжка підіймався Максиміліан.

Це було все одно що дивитися просто в могилу. Він був кістлявий, немов в’язень Ноєнґамма, якому пощастило вижити. І важив, мабуть, менше п’ятдесяти кілограмів. Його підтримували вже не біологічні процеси. А тільки воля і нефізичне натхнення.

— Я піду з вами, — заявив він.

Каспер підняв руку, щоб зупинити батька. Сестра Глорія зробила крок до хворого. Взяла його під руку.

— У мого народу, — сказала вона, — луо — на війну завжди беруть хоч би одного представника мудрої старості.

— І що, вибирають кого-небудь з хворобою Альцгеймера в останній стадії?

Африканка і Максиміліан пройшли повз нього. Каспер пошкутильгав за ними. Прихопивши з ліжка лікарняний халат. Він накинув його батькові на плечі.

Монастирська «швидка допомога» стояла на паркуванні з боку Фелледпаркен, поруч з лікарняним готелем. Тільки зараз Каспер побачив, що вона така сама, як і машини «швидкої допомоги» Державної лікарні, хіба що на дверцях монастирської був намальований Хрест Дагмари[94]. За кермом сидів Франц Фібер.

На ношах стояла Касперова валіза. Стіне відкрила її. Замість Касперових речей у ній тепер лежали тонкі блакитні комбінезони. Стосик довгих тонких рукавичок.

Стіне розгорнула комбінезони і роздала їх. Усі, включаючи Каспера, одягалися в них, ні про що не запитуючи. Максиміліанові довелося зняти халат, щоб перевдягнутися, на хвильку він лишився в самих трусах. Каспер відвів погляд.

Стіне роздала налобні ліхтарики — маленькі пластмасові капсули зі світлодіодами, що кріпляться на голові за допомогою резинки. Вона запалила свій ліхтарик. Попри те що був день, «швидка допомога» освітилася різким блакитним світлом.

Стіне відступила вбік, африканка вхопилася за кільце в підлозі й потягнула його. Півтора квадратних метра днища машини піднялися вгору. Каспер подивився вниз на знайомий геометричний малюнок — меандр. Виявляється, «швидка допомога» стояла над кришкою каналізаційного люка.

Стіне простягнула африканці гак, прикріплений до кільця. Сама вона тримала в руці такий самий гак. Гаки ідеально підходили до двох отворів у масивному металевому диску. Жінки легко затягли кришку в автомобіль і відкинули її на підлогу, немов це був якийсь пластмасовий ящик.

У «швидкій допомозі» знизу повіяло холодом. На місці кришки в темряву йшов тунель. З одного боку тунелю донизу спускався ряд приварених скоб.

Стрибнувши в цю дірку, Стіне зникла — миттєво, немов ілюзіоніст. Каспер подивився їй услід — вона стояла, тримаючись за скоби, вже на триметровій глибині.

— Наступний — Каспер, — скомандувала вона.

Він чув свою довіру до неї. Насправді вона нікуди й ніколи не зникала. Насправді він завжди знав, що саме за нею він не вагаючись готовий піти навіть у пекло. Головне, щоб вона не заперечувала.

А проте він перехрестився. Маленьке хресне знамення. Що не дуже впадає в очі. Ретельно настроєна молитва. І ось він пішов за нею.

Внизу виявилося холодніше, ніж він сподівався. Услід за ним спустилася африканка. На лівій руці вона несла Максиміліана — легко, немов ганчір’яну ляльку. Каспер побачив, що під пахвою у неї затиснуті два пластикових пакети з рідинами, трубки від яких тяглися до голок в руці його батька.

Скоби закінчувалися на вузькому майданчику. Франц Фібер спустився останнім. Коли всі вони зібралися, Стіне обернулася. У конусі світла від діод ного ліхтарика перед ними відкрився навколишній світ.

Перше, що Каспер відчув, — це запах каналізації. Він перевищував усе, з чим йому коли-небудь доводилося стикатися — навіть у цирку. Друге — це краса видовища. Вона в якомусь сенсі нейтралізувала сморід.

Вони стояли у величезному тунелі — овальному в поперечному перетині. По дну його текла глиниста чорна річка.

Стіне помітила їхнє благоговійне мовчання.

— Каналізаційний трубопровід, — пояснила вона. — Викопаний уручну. Наприкінці дев’ятнадцятого століття. Чотири на шість метрів. Дно забетонували, укріпили стіни. Отам — невеликі каналізаційні труби з полівінілхлориду.

Тепер Каспер їх бачив — ряди пластикових труб, підвішені уздовж стін.

— Водоскид, — продовжувала вона. — На той випадок — раз на десять років, — якщо потік перекриється і каналізаційна мережа переповниться. Надлишок зливається прямо в Ересунн. Друга магістраль йде від району Нерребро під Фредеріксберґом і залізницею і виливається в рів біля цегельні.

Вона пішла вперед, решта повільно за нею. У темряві, за межами конуса світла, Каспер побачив дрібні світляні намистинки, здавалося, що над поверхнею води розкинулося зоряне небо. Він спрямував своє налобне світло на цю галактику — і побачив пацюків. Не сотні, а тисячі пацюків — на кабелі, у вузьких проходах по той бік річки, біля самої крайки води. Вперше у своєму житті він оцінив елегантність цих тварин, він почув її, почув їхню спритність, їхні різнобічні здібності, їхнє вміння пристосовуватись. Він пригадав один експеримент, коли його запросили консультантом на кафедру акустики Данського технічного університету, експеримент цей проводився на випробувальній ділянці Вищої сільськогосподарської школи в Тострупі. Досліджувався вплив музики на тварин. Він запропонував тоді Генделя для корів. Великі прямокутні музичні конструкції Сен-Санса — для свиней. Хтось запропонував перевірити також пацюків. Пацюки обожнювали Баха — Каспер і не сумнівався в цьому. Про це свідчила їхня життєлюбність. Слухаючи фортепіанні концерти Баха, пацюки розмножувались удвічі інтенсивніше.

— Мені завжди вони подобались.

У нього за спиною стояла Стіне.

— Коли мене призначили головним інженером відділу, ми вирішили це відсвяткувати. Адже я була ще зовсім молода. До того ж уперше на цю посаду призначили жінку. Того ранку я знайшла двох щуренят, що потонули в одному із заглибних насосів каналізації. І принесла їх на вечірку. Наділа як сережки. Підвісила їх за хвости. Вони так і теліпалися навколо шиї.

Вона не жартувала.

— Навіщо?

Вона шукала пояснення — усередині себе.

— Можливо, — сказала вона, — мені завжди хотілося показати людям, що ховається за фасадом. У глибині. І з якими витратами це пов’язано.

— І як до цього поставилися?

— Ніхто нічого не зміг їсти. Мені довелося їх зняти. Спустити в унітаз.

Вони йшли хвилин десять. Повільний плин води свідчив про те, що тунель спускається поступово. Він почув, що попереду стіни тунелю розсуваються. Відбитий звук повертався довше — схоже, вони підійшли до якоїсь рукотворної печери.

Зверху проникало слабке світло. Немов через просвіти церковної бані. Над ними відкрилася шахта.

— Вентиляційний канал і аварійний вихід. Тільки на цьому трубопроводі їх чотириста штук.

У світлі конуса від ліхтарика Стіне стало видно труби, що тяглися на різних рівнях.

— Електрика, телефон і широкосмуговий канал зв’язку розташовані найближче до поверхні, їх не треба захищати від морозу.

Конус світла сповз на метр нижче, там теж тяглися труби.

— Військові лінії зв’язку. Оце магістральний кабель НАТО для передавання нецифрової інформації. Він іде від вулиці Роскілевай до штабу командування в норвезькому Колсосі.

Конус сповз іще нижче.

— Газ, вода. Центральне опалювання. І каналізація. Надра Копенгагена не являють собою суцільної маси. Вони пористі, немов бджолині стільники.

Промінь світла перемістився. Він уперся в металеві двері з написом «Висока напруга».

Африканка ступила до дверей, тримаючи в руках маленький ломик. Вона відчинила двері так легко, наче то була пивна бляшанка.

Це були бутафорські двері. За ними був справжній заслін — чотири квадратних метри нержавіючої бронеплити, яка цілком могла б витримати попадання ракети.

Франц Фібер тихо присвиснув.

— Усе керується звідси, — сказала Стіне. — І нам треба потрапити туди.

Франц відкрив свій «дипломат», на чорному оксамиті були розкладені блискучі інструменти — немов для щелепно-лицьової операції. Він показав на металеву коробку, розміром і формою схожу на фен для сушіння волосся, що виступала праворуч за метр від дверей.

— Сирена і сигналізація, — пояснив він. — Якщо ми їх переріжемо, то пролунає сигнал у службі безпеки і в поліції. Нам треба від’єднати телефон.

Він провів пальцями по панелі з кнопками ліворуч від дверей.

— Електричний одноканальний замок. Значить, електрична відмичка тут не годиться. І значить, сигналізацію встановлено по всьому периметру дверей.

Він простягнув Касперові чорний гумовий молоток, з тих, що лікарі використовують для перевірки рефлексів при delirium tremens[95].

— Давай перевіримо твій слух.

Він показав на стіну. Каспер обережно постукав.

— Нам потрібно знайти контактну групу панелі. Вона зв’язує сигналізацію з електроцентраллю. І з акумуляторами — на випадок відключення живлення. Якщо ти зможеш знайти її, я зможу пройти через цю стіну.

Каспер обережно постукав.

— Вона може подзенькувати? — спитав він.

Франц Фібер похитав головою.

— Ти, мабуть, чуєш коробку замка.

Каспер постукував далі по іншому боці дверей. Усі стежили за його рухами. Раптом він щось почув.

— Електроніка? — спитав він.

— Друкарська плата.

— Що ще?

— Акумулятор. Динамік сигналізації.

— Невеликі пружини?

— Можливо. Двері, мабуть, підпружинені. Якщо їх відчинити, спрацює терористична тривога.

Франц уставив довге свердло в патрон дриля. Почав свердлити. Потім просунув у отвір стоматологічне люстерко й маленькі кусачки, закріплені на стрижні. Перерізав провід. Нагвинтив диск з діамантовим пругом на маленькій переносній шліфмашині. Підніс до дверних завіс. Диск пройшов крізь нержавіючу сталь, мов крізь масло. Африканка притримала важкі двері.

Приміщення за дверима було зовсім невеликим. Каспер чув небезпечний шепіт високої напруги. Стіне і Франц Фібер зайнялися щитком з рубильниками.

— Потяг повинен ходити, — сказала вона. — Насосна станція повинна працювати. Ліфт на поверхню — теж. Усе інше вимикаємо.

Вона тримала в руках кусачки, ізоляція на яких була завтовшки із зимову рукавичку. Вона стиснула кусачки, і на них ринув каскад іскор.

— Інше вимикається рубильниками, — сказав Франц Фібер. — Головний кабель на чотириста кіловольт веде до Копенгагена. Нижче проходить стодвадцятикіловольтова мережа. Під нею — мережі на тридцять і десять кіловольт. Система спостереження живиться прямо від стодвадцятикіловольтової мережі, щоб зменшити ймовірність виходу з ладу.

Кажучи це, він опускав один по одному рубильники.

— Ось ми прощаємося з муніципальним відділом стічних вод.

Він опустив рубильник.

— З Управлінням телекомунікацій.

Ще один рубильник опустився.

— З господарсько-технічним відділом енергомережі Е2.

І ще один.

— Зі штаб-квартирою НАТО. З усією системою спостереження в підземеллях міста.

Франц з’єднав проводи з одним із рубильників і натиснув на нього. Тунель освітився.

Вони стояли не в печері, а у величезній залі. Розміром не менше ніж п’ятдесят на сто п’ятдесят метрів. Високо над їхніми головами сходилися цегляні склепіння. Каналізаційні труби перетинали залу за кілька метрів над підлогою. Під ними тут і там стирчали залишки старого кам’яного мурування, схожі на фрагменти якихось прямокутників.

Стіне простежила за його поглядом.

— Могили, — пояснила вона. — Понад п’ять тисяч. Це підвали одного з найстаріших католицьких монастирів.

Під ногами у них виявилися вузькі рейки. Трохи далі — вагончик, схожий на візок «американських гірок» у парку Тіволі.

— Перекидна вагонетка, — пояснила Стіне. — Вони з’явилися тут, коли пробили тунель до товарної станції. Він пройшов крізь старе звалище. Треба було позбутися дванадцяти мільйонів тонн ґрунту третьої категорії. Тож довелося прокласти рейки з такими от вагонетками. Щоб вивозити землю до Старого порту. На цій землі побудовано яхт-клуб «Люнетен». Її насипали і навколо Тіппена.

Рейки зникали в чорному тунелі ліворуч від них.

— Вони ведуть до Тінґб’єрґа, — провадила вона далі. — До центру міського водопостачання. Дорога використовується для обслуговування і водопроводу, і каналізації. Копенгагенська каналізація скоро стане непридатною. Відділу технічного обслуговування є чим зайнятися. Аби хоч аварії не сталося.

Вона відчинила дверці вагонетки. Вони забралися всередину. Фібер сів на місце водія. Десь ожив великий електродвигун. Вагонетка зірвалася з місця.

Прискорення було таким різким, неначе вони злітали в реактивному літаку. Аварійне освітлення в тунелі померкло. Вагонетка влетіла в темну звивисту ділянку тунелю.

Навколо була непроглядна темрява, лише слабкий відсвіт приладів падав на обличчя Франца Фібера. Касперів слух зареєстрував розширення тунелю, потім звуження, відзначив, що навколо вже не цегла, а бетон. А може, це він чув, на що перетворилася зсередини його власна нервова система.

Він нахилився до Стіне.

— Ти знала про мене заздалегідь. Ще до того дня на березі. Ти зовсім не заблукала, втративши судно. Я був пішаком у вашій грі.

Наступна ділянка була освітлена, і він побачив її обличчя.

— У цирку використовують допінг? — запитала вона.

Він не розумів, до чого це питання.

— Тільки у силових дисциплінах. Анаболіки. У всьому світі вже ніхто не виступає без анаболіків.

— Сестра Глорія колись показала нам список. З медичного журналу. Список препаратів, що викликають залежність. Вони виготовляються в лабораторних умовах. Ті деякі люди, які їх пробували, — винахідник та кілька лаборантів, — решту свого життя витрачають на пошуки грошей. Один укол коштує сотню тисяч, якщо не більше. Дія триває від однієї до десяти хвилин. Кажуть, що в результаті виникає надзвичайна ясність свідомості, посилюється відчуття любові.

Тунель розширився. Цього разу стало видно стелю, закруглену, немов дах ангара. У слабкому світлі він розгледів контури чогось, що нагадувало вівтар.

— Залишки фундаментів перших єврейських синагог, — пояснила Стіне. — Побудованих на язичницьких жертовниках.

Вона вказала на щось схоже на повалені стовбури дерев.

— Старі водопровідні труби. З видовбаного дерева.

Каспер відчував, як змінюється його погляд на місто. Раніше він вважав, що місто стоїть на вапняку і глині. Але виявилося, що це не так. Місто лежить на відходах і тлінних останках свого релігійного минулого.

Він настроїв молитву. Єдине, на що можна було звіритися. І ще на любов. Та й то невідомо.

— П’ять тисяч чоловік.

Це Стіне прошепотіла йому на вухо. Він завжди любив її дихання, воно змінювалося залежно від її настрою — а може, залежно від його? Зараз у ньому відчувався присмак гасу.

— За приблизними підрахунками матері Марії. Коли Глорія розповіла про ті речовини. У всьому світі п’ять тисяч чоловік.

Знайомих із подібним станом. Котрі не вживали хімічних речовин, але пережили щось подібне. Людей, які виявили, що дійсність — це пташина клітка. І які шукають двері, що ведуть назовні.

Він повернувся й подивився їй в очі. Вона разом із Синьою Пані і Кларою-Марією цілком могла б організувати компанію. Яка здавала б проникливий погляд в оренду фірмам, що займаються знесенням будинків.

— Ми бачили тебе по телевізору, — сказала вона. — Ми з сестрами. Дванадцять років тому. В антракті, коли всі замовкли, Марія сказала: «Він один з тих, хто знайомий з цим станом. Він шукає». І дивиться на мене. А потім каже: «Ти могла б зустрітися з ним». А я кажу: «Навіщо мені це?» А вона каже: «Щоб допомогти йому шукати. І тому, що він дещо знає про дітей». Ось через це я і прийшла. А там уже — як вийшло.

— Чому ж така непривітність? Втеча по Странваен? Із самого початку?

Вона затнулася.

— Коли я опинилася поруч із тобою, я відчула все те, над чим ти не владний. Твій внутрішній безлад. І щось іще. І раптом усе здалося непередбачуваним. Неконтрольованим.

Уже кілька хвилин він чув попереду якийсь шум. Схожий на звук великих турбін. Тепер звук став виразніший, посилився, почав нагадувати звук водоспаду. Вагонетка зупинилася. Тунель закінчувався бетонною стіною. Під їхніми ногами темна вода стікала через ґрати.

— Обідня перерва, — оголосила Стіне. — Три хвилини.

Сестра Глорія відкрила рюкзак. Роздала всім бутерброди з сиром. Каспер перекладав свій бутерброд з однієї руки в другу. Як і можна було сподіватися, запах каналізації нікуди не подівся. До нього не вдалося звикнути. Він ще посилився. І змішувався тепер із запахом жирів, що розкладалися, і нагадував піднесений до якогось звірячого ступеня запах із зливника кухонної мийки.

На стіні тунелю впадала в очі металева кришка, Стіне відкинула її червоним пожежним ломиком. За кришкою виявилося світлове табло — Каспер таких раніше ніколи не бачив. Франц уткнув провід свого ноутбука у рознімач поруч з табло. Вони із Стіне схилилися над дисплеєм.

При цьому Стіне їла. Наче й не було нічого. Він пригадав, як вона вперше зайшла до нього, коли він був у вбиральні. Це було під час його ранкової дефекації, його ритуального випорожнення. З маленького магнітофона, що стояв на поличці, линули звуки BWV 565[96], виконуваної на відновленому барочному органі в церкві Святої Крістіни у Фалуні. Стіне відчинила двері, увійшла і зробила музику тихіше. У руці в неї був бутерброд приблизно такого ж розміру, як і зараз. Але з авокадо й камамбером із сирого молока.

— Мені треба сказати тобі щось важливе, — сказала вона.

Він відчув, як у животі у нього все стискається. Усі живі істоти хочуть, аби їм дали спокій, коли вони випорожняються. Неможливо дати здачі, одночасно розслабляючи нижню частину тіла. Неможливо вдарити іншу людину головою. Листуватися з Податковим управлінням теж не вийде.

Вона відкусила шматок бутерброда. Їй було все одно. Він несподівано зрозумів, що навіть найглибинніші наші комплекси зумовлені культурою. І що Стіне якимсь робом вдалося від них звільнитися.

— Я дещо зрозуміла сьогодні вранці, — сказала вона. — Щойно ти розплющив очі. І день тільки почався. Тієї миті мені здалося, що я сиджу біля твого смертного одра.

Він нічого не міг їй відповісти. Він сидів на горшку. А вона говорила як героїня шекспірівської п’єси. Він абсолютно не розумів, що йому робити в такій ситуації.

— Цієї миті, — продовжувала вона, — я зрозуміла, що кохаю тебе.

Що він мав відповісти? У такій обстановці?

— Може, ти вийдеш, — сказав він тоді. — Мені треба підтертися.

Вона підвела голову від ноутбука.

— Ми неподалік від центральної насосної станції, потім трубопровід піде вниз, під воду. На тому боці має бути нова труба, яка ще не використовувалась. Але нам треба проминути насосний агрегат.

Вона знову встромила очі в дисплей. Каспер почув поряд батька. Максиміліан спирався на одну з Францових милиць. Африканка засунула пакети з розчинами в кишені його комбінезона. Батько і син подивилися на двох жінок і молодика, схилених над комп’ютером і світловим табло.

— Вони схожі на солдатів, — зауважив Максиміліан. — Солдатів спецпідрозділу. Але в них немає злості. Що їх спонукає?

Каспер почув, як їхні з батьком системи синхронізуються. Таке буває в усіх родинах. Між усіма людьми, які люблять одне одного. Але рідко. І як правило, ніхто цього не помічає. Не помічає, що на частку секунди зникають маски. Неврози. Глибинні травми. На частку секунди зникають всі прогріхи минулого, які ми дбайливо зберігаємо в пам’яті на випадок, якщо знадобиться шантажувати одне одного. На мить усі вони зникають, і ти чуєш звичайну людяність. Крихку, але наполегливу. Серед пацюків, насосів і потоків нечистот.

— Їх спонукає, — продовжував хворий, — щось таке сильне, що вони готові піти на смерть заради цього. Я це чую. Що це?

Каспер почув тугу в батьковому голосі.

— Твоя мати… І Вівіан, — продовжував Максиміліан. — Ці дві жінки. З ними я був уже майже готовий стати самим собою. А проте. Коли доходить до діла, бракує сміливості. І так само з любов’ю до цирку. Я не міг зважитися. І з любов’ю до тебе.

Вони подивились один одному в очі. Нічого недомовленого не лишилося.

— До речі, про тебе, — вів далі Максиміліан. — Ти найкраще, що ми з Хелене зробили. Багато чого іншого було добре. Але ти — найчудовіше.

Каспер простягнув руку і доторкнувся до щоки хворого. Протягом хвилини Максиміліанові вдавалося витримувати цю напруженість, потім він відвернувся. І все-таки, наскільки Каспер пам’ятав, це був його найтриваліший контакт з батьком.

— Вода відкачається за сто вісімдесят секунд, — сказала африканка. — Потім ми зможемо пройти.

Каспер почув, як змінюється звучання величезного насоса. Він повернувся до блискучого циліндра завбільшки з бродильний чан у пивоварні. Стінки його блищали від конденсату. Там, де вода стікала на бетонну підлогу тунелю, проти всіх законів природи росла трава, темно-зелена, з блискучим листям. Стіне нахилилася й зірвала листок. Вона піднесла його до Касперового обличчя. На темно-зеленій глянсовій поверхні блищала крапля води.

— Ця трава називається копитняк. Може рости навіть за такого освітлення.

Вона стояла зовсім близько.

— У мене було щасливе дитинство, — сказала вона. — Жодного дня в інвалідному кріслі. Нічого страшнішого за два шви і деякої кількості хлоргексидину в травматологічному пункті. Але я любила гратися в одну гру.

Крапля зрушилася з місця і попливла по крайці листка.

— Я намагалася зрозуміти краплю. Намагалася зрозуміти, що її тримає. Не дає їй розпастися на дрібні частини.

Можна було подумати, що це вона сама надала краплі руху. Але її руки були нерухомі. Вони були більші за його руки. Із синюватими прожилками. Спочатку завжди прохолодні. Але коли вона торкалася його, гладила його шкіру — хай навіть зовсім недовго, вони швидко ставали гарячими. Але завжди лишалися спокійними. І зараз теж. За цим спокоєм він чув легку вібрацію — звучання, подібне до того, на якому будується рага[97]. Йому знадобилася мить, аби визначити, що вона означає: це був страх за дітей. А проте вона міцно тримала в руках дійсність.

— Що не дає їй розпастися на частини? — повторила вона.

Він обожнював її допитливість. Вона була все одно що голод — ненаситний голод. Вона була як допитливість клоуна.

Чи дітей. Відкритість, вселенський апетит, що нічого не приймає на віру.

— Я досі граюся в цю гру, — шепотіла вона. — Тільки трохи інакше. Трохи більше зосередженості, трохи більше вдумливості. Це єдина відмінність. Між дівчинкою і жінкою. Між дитиною і дорослим. Я збираю у свідомості все, що ми знаємо про силу зчеплення в рідинах у порівнянні з повітрям. Про еластичність краплі. Її прагнення до найменшої потенційної енергії. Теорема Діріхле. Як правило, дослідник спирається на кілька теорем. Я намагаюся враховувати їх усі. Спираючись на наукову інтуїцію. І коли я близька, дуже близька до розуміння й водночас розумію, що ми ніколи не зможемо проникнути в саму суть, і голова вже готова вибухнути, тоді я лишаю всі спроби зрозуміти й намагаюся наблизитися до краплі.

Листок не рухався. Крапля не рухалася. Все було нерухомо. Він почув, як насос відкачує залишки води.

— І тоді, на коротку мить, починає здаватися, що між мною і краплею немає ніякої різниці.

Обережно, дуже обережно вона відклала листок на сірий бетон.

— Коли це трапляється, коли це зрідка трапляється, починаєш розуміти, чого це коштуватиме. Дійсно проникнути в саму суть. Ціна, яку жоден учений не може заплатити. Залишаючись при цьому вченим. Це коштуватиме самого розуміння. Неможливо впритул наблизитися до явища, намагаючись при цьому зрозуміти його. Ми говоримо про одне й те саме?

Із зовнішнього боку циліндра були приварені сходи. Підніматися потрібно було трохи більше трьох метрів. З насосної станції виходили три труби. Діаметр найменшої був трішечки менше метра.

На циліндрі була кришка з електричним замком, вона була трохи відкрита — мабуть, це Стіне відкрила її, коли вони чаклували біля світлового табло.

— Тепер там, — сказала вона, — на центральному пункті, знають, що тут щось негаразд. За п’ять хвилин сюди прибіжать місцеві служби, люди з телекомунікаційної компанії і військові. Збиваючи один одного з ніг. Із собаками й пожежниками в димозахисному спорядженні. Але до цього моменту нас уже тут не буде.

Вона перестрибнула через бортик насосної станції. Каспер спробував зробити те саме. Тіло його не слухалося. Вона затягла його за собою. Дві труби були закриті електричними клапанами. Остання була відкрита. Стіне запалила свій ліхтарик.

Вони заглянули в темно-зелений бездоганний світ. Труба була абсолютно круглою, всередині вона була покрита зеленим матеріалом, який слабо відсвічував, створюючи ефект софт-фільтра.

— ПВХ, — пояснила вона. — Компанія «Орслеф». Вони обробили так усі труби, щоб подовжити їм ще трохи життя. Натягнули полівінілхлоридну панчоху зсередини.

Труба здавалася нескінченною.

— Дивишся неначе в свій власний родовий канал, — сказав він. — Дуже гарно. Камери спостереження вимкнено?

Вона кивнула.

— Може, скористаємося, — запропонував він, — тим, що за нами ніхто не спостерігає, і швидко поцілуємося?

Вона спробувала відсунутися від нього. Але на вузьких сходинках це було нелегко.

— Я знаю, — сказав він, — ти можеш сказати, що за нами спостерігає Бог. Але Бог на нашому боці. І К’єркеґор. Ти хіба не пам’ятаєш, що він говорить у «Діяннях любові»? Будь-які любовні відносини являють собою пікантний трикутник. Ти, я і Господь Бог.

Вона похитала головою.

— Ґете, — продовжував він. — І Юнґ. І Гроф[98]. І Бах. Усі вони говорять про одне. Перед початком великих поворотних пунктів ми стоїмо разом з коханою на порозі власного народження.

Вона струсила із себе гіпноз.

— Пустушка, — сказала вона. — Ти завжди був жалюгідною пустушкою!

Гнів її звучав концентровано, немов кислота. Можливо, через те, що вони були в замкнутому просторі насосної станції. Він створював ефект акустичного увігнутого дзеркала, фокусуючи й підсилюючи звук. У неї був мелодійний голос. Облагороджений у хорі дівчаток школи Зале. Під керівництвом Хесс-Тейсен. І одночасно в ньому була якась ядучість. Він так і уявляв собі, як вона під час якої-небудь наради паралізує цілий супереліптичний стіл ради директорів.

— Я не можу без тебе, — сказав він.

— Усі твої думки, — вигукнула вона. — Усі вони не твої. Вони вкрадені. Це клаптева ковдра!

Вона схопила його за комір комбінезона.

— Твої почуття поверхові. Ти тікаєш, Каспере. Ти рятуєшся втечею. Колись ти зрозумієш. Усю глибину. Всі ці твої міркування про любов. Ти живеш і говориш так, ніби весь час на манежі.

Він почав наспівувати. Акустика в сталевому резервуарі була фантастичною. Звук збігав по стінах і повертався назад, немов у галереї шепотінь. Він наспівав вісім тактів — чаклунських, чарівних, казкових.

— Паризька симфонія[99], — сказав він. — У розробці першої частини. Де основна тема модулює і доходить до крещендо. І в останній частині. У кінці вибуху. Він симулює фугу. Притому що фуги немає. Це пустушка. Він чудово це усвідомлює. Пише до Парижа батькові: послухай, батьку, я зроблю так-то і так-то, у цьому і в цьому такті, публіка буде в шмарклях і сльозах, вона буде в захваті. Так, пустушка. Але вона діє. Проникає до серця. З технічної точки зору нічого особливого. Ніякої професійної глибини. Але яка чарівність! Який ефект! Просто довершеність!

Він присунувся до неї.

— Серце. І напруження. Заради двох цих речей я й виходив на манеж. їхні обличчя були зовсім близько. Він не відхилявся ні на дюйм.

Вона підтягнулася до люка.

— По двоє, — сказала вона голосно. — Це найкраща у вашому житті поїздка на «американських гірках». Ми спустимо ся на шістдесят метрів нижче поверхні моря. Гальмуйте обережно, ногами й ліктями об стінки.

Він забрався слідом за нею. І вони відпустили руки.

Спочатку це було схоже на вільне падіння. Полівінілхлорид майже не створював тертя, здавалося, що мчишся на повітряній подушці. Він перестав опиратися рухові, відхилився назад, відчув десь поруч зі своїм її тіло. Єдиним звуком було майже не чутне шелестіння дотику тканини одягу і внутрішнього покриття труби. І далеке, ледь чутне передчуття того, що чекає попереду.

Траєкторія ставала пологішою.

— Ще кілька хвилин! — прокричала вона. — Це найдовші «американські гірки» в Північній Європі. Після завершення робіт «Орслеф» запросила керівників відділів покататися. Нам дали по келиху шампанського в руку. Це труба високого тиску. Ніяких клапанів. Ніяких швів.

У повітрі відчутно повіяло холодом.

— Ти їздив до моїх батьків, — донеслося до нього.

Це було через три тижні після її зникнення. Йому здавалося, він збожеволіє. Немов хвора тварина, він увесь час повертався думками до тієї адреси, яку він знайшов у її квартирі. Нарешті він вирушив туди.

Будинок стояв на околиці Хольте, поруч з озером, серед полів і перелісків, за будинком був сад із старими фруктовими деревами. Двері йому відчинила її мати, вона запропонувала йому чаю. У чомусь вона була така схожа на Стіне, що він відчув слабкість у ногах. Батько так і не присів протягом усієї подальшої розмови, він стояв, немов не міг не обпиратися об полиці. Нічого при цьому не кажучи.

Каспер теж довго мовчав. Слово взяла атмосфера будинку.

У якомусь сенсі це був скромний будинок. І чоловік, і жінка звучали скромно.

Але це була особлива скромність, скромність, яка з’являється, якщо ваша родина протягом двохсот п’ятдесяти років пливла на хвилі буржуазної культури й фінансового капіталу. Каспер стикався з цим звуком раніше, але ніколи — у безпосередній близькості. У звуці цьому було щось безмежне, ці літні люди все беззастережно приймали, їм нічого нікому не потрібно було доводити, їхній тил вісім поколінь поспіль складався по черзі з біржових маклерів, піаністів, художників із Скагенської групи, докторів філософії, і не минуло й ста п’ятдесяти років, як Хане Крістіан Андерсен встав із-за столу, пообідавши у когось з їхніх предків, — і що нам робити з картинами золотого віку з дарчими написами прапрабабусі на зворотному боці, адже їх так багато, а на стінах уже майже не лишилося місця?

Каспер спробував прислухатися до витрат, до того, яка ж ціна витонченості й високих стель? Коли Рівель виступав у Копенгагені востаннє, у Центральному цирку, Касперові дали спільну з ним гримерку — зелену вбиральню. Рівель виступ а и уже рідко, він не був такий популярний, як раніше, Каспер розумів це, сам Рівель це розумів. У старого клоуна після виступу в очах стояли сльози.

Він тоді глянув на Каспера.

— Мій час минув, — заявив він. — Двадцять років тому глядачі мене б не відпустили. А тепер вони мене принизили. Своєю нудьгою. Все має свою ціну.

До кімнати увійшла дівчина. Молодша за Стіне. Схожа на ельфа. З вузьким обличчям і широким ротом. Звучанням трохи схожа на Стіне. І красою.

Він намагався прийти до тями після потрясіння. Настроївся. Зв’язок між розумовою й образною частиною свідомості дівчини був порушений. Звукова картина її була не структурована. Але серце було відкритим, спрямованим назовні, щирим. Йому доводилося чути таке й раніше — на благодійних виставах. Мабуть, синдром Вільяма. Хромосомний дефект.

— Я друг Стіне, — сказав він.

— Ви її коханець, — поправила його мати.

— Вона покинула мене, — сказав він. — Я не знаю, де вона.

Жінка налила йому чаю.

— Коли Стіне була маленька, — сказала вона, — вона не хотіла, щоб її годували. Ні за яких обставин. Зрештою я відпускала дочку з-за столу. З тарілкою. І вона не хотіла тримати мене за руку. Коли ми ходили по крамницях. Я не знала, що робити.

Вона простягла руку і торкнулася чоловіка. Каспер почув сексуальне напруження між ними. Що чудово збереглося. Після стількох років.

— Вона поїхала, — сказала мати. — Адреси у нас немає. Ми отримуємо листи. Але без зворотної адреси.

— Якби я міг поглянути на конверт, — запропонував Каспер. — Я б знайшов її. Я багато що можу відновити.

Вони подивилися на нього. Він знав, що вони розуміють його відчай. Він відчував їхнє співчуття.

— Це має бути з її дозволу, — відповів батько. — А ми не можемо її запитати.

Каспер міг би скоїти вбивство. Схопити його за горло. Спалити їхній будинок. Він не рушив з місця.

Мати провела його до дверей. Її схожість із Стіне була вражаюча. Ті слова, які прозвучали, вирвалися з Касперових уст. Але хто їх артикулював, він так і не зрозумів.

— Коли ви торкаєтеся людей, ваші руки стають гарячими?

Вона ошелешено подивилася на нього.

— Так, — відповіла вона. — Так говорять. Що приблизно за хвилину вони стають дуже гарячими.

Він тинявся вулицями, не усвідомлюючи, куди йде. Коли він опам’ятався, виявилося, що він не знає, де стоїть. Коли він знайшов свою машину, була вже ніч.

Він чув, як позаду зі свистом мчать по трубі решта. Іноді лунав стукіт — це костур бився об стінку.

— Ти нудьгував за мною! — прокричала вона.

У її голосі звучало здивування, щире, наче вона тільки зараз нарешті зрозуміла це.

Спуск ставав усе більш схожий на падіння.

— Вже скоро, — додала вона.

Труба більше не згиналася, рух уповільнився. Вони запалили свої ліхтарики: труба закінчувалась.

Вони опинилися в квадратному приміщенні розміром п’ять на п’ять метрів. По стінах тягнулася безліч бетонних і пластикових труб. Стіне поклала руку на найтовщу з них.

— Центральний кабель-канал. З Копенгагена на Амаґер.

У стіну було вмонтовано сталеву плиту. Вона торкнулася її кінчиками пальців. Плита від’їхала вбік.

— Шляхи евакуації передбачені, — пояснила вона. — Я була при тому, як фірмі «Бюґґе і текнік» у Копенгагенському муніципалітеті давали дозвіл на насип перед Тіппеном. Ми тоді обумовили цей шлях евакуації. Він приведе нас прямо до будинку «Конона».

Франц Фібер вибрався з труби. За ним африканка. Вона несла Максиміліана на ременях. Його батько тримав у руці телефон.

— Вони посадили гелікоптер, — сказав він. — У такий ураган.

З труби, яку вони щойно покинули, донеслося далеке шипіння. На обличчі Стіне з’явився відсутній вираз.

— Вода, — сказала вона. — Вони з’єднали трубу з магістральним трубопроводом, що йде з Тінґб’єрґа. Нас хочуть потопити.

Вона похитала головою.

— Хто це міг зробити? — спитала вона.

Максиміліан тихо засміявся.

— Не важливо, хто натискає на кнопку, — відповів він, — за ними стоїть система, на якій тримається звичний нам світ.

Вони забралися в маленьку кабіну. Плавно зачинилися внутрішні двері зі скляним віконцем. Почали зачинятися зовнішні двері. З вінілової труби вирвався потік води. Потужний струмінь ударив у протилежну стіну із звуком, що нагадував грім. Цієї ж миті кабінка почала підніматися вгору.

— Помолімося всі разом, — сказав Каспер, — хоч би хвилину.

Вони втупила очі в нього.

— Молитва, — пояснив він, — це просто сходи Якова, якими спускаються й піднімаються Божі ангели, — такий по-справжньому великий ліфт. До того ж гірше нам напевно не стане.

На мить усі заплющили очі.

Це був швидкісний ліфт. Усі відчули, як прискорення здавило коліна, а за тридцять секунд настала мить справжньої невагомості.

Вийшовши з ліфта, вони опинились у приміщенні, оздобленому полірованим гранітом. Каспер упізнав фактуру каменю. Схоже, вони справді опинилися в підвалі «Конона». Перед ними відчинилися подвійні двері наступного ліфта. Вони увійшли. Ця кабіна була такого розміру, що в ній цілком можна було б приймати гостей.

Стіне застигла, піднісши руку до панелі.

Каспер почув, як право приймати рішення кудись переміщається. Невдовзі вони зустрінуться з іншими людьми. А цс вже сфера діяльності клоуна.

— А що, як зняти комбінезони, — запропонував він. — Вони надто схожі на форму.

Він налічив двадцять поверхів плюс ще кілька рівнів без номерів, після чого ліфт зупинився.

Двері ліфта відчинилися в одне з найвишуканіших приміщень, які йому коли-небудь доводилося бачити. Стіна перед ним була овальна, оздоблена плавниковим лісом. Дерево було вкрите сріблясто-сірим нальотом від солоної води й відшліфоване морською хвилею — створювалося враження грубості й витонченості одночасно. Підлога був мармурова. За інших обставин він би затримався тут на деякий час. Щоб натішитися видовищем. І абсолютно унікальним звучанням приміщення.

Але зараз було не до того. Перед ліфтом стояла людина в зеленій формі. З автоматом. Це був Аске Бродерсен.

Каспер ніколи не любив зброї. У своїх виступах він ніколи не використовував навіть пістолет, що вистрілює пробками. Чи такий, у якого із ствола вискакує прапорець з написом «Бах!».

А проте, якщо він розпізнав зброю як автоматичний «Bushmaster», то лише тому, що йому доводилося бачити його раніше. Разом з Російським державним цирком йому довелося гастролювати в прикордонних областях на південному сході країни. На місцевих базарах лежали купи автоматів і гори опіуму — поруч, він ніколи не забуде запаху свіжого листя карі, безкислотного збройового масла й опіуму-сирцю.

Він вихнув стегнами, прикритими синім платтям. Настроїв голос на високий регістр.

— Де жіноча вбиральня? — спитав він.

Людина завмерла. Ввічливість сидить у данцях глибоко, кармічно, вона сягає корінням у феодальний лад часів абсолютної монархії. Каспер ступив крок уперед.

— Проведіть мене, будь ласка, — промовив він.

І вдарив його головою.

Аске Бродерсен опустився навколішки, немов для молитви. Африканка забрала у нього з рук автомат. Вона тримала його за ствол, опустивши вниз приклад.

Перед ними були двері. Вигнуті, як і стіна, з пневматичним замком, — вони відчинилися легко й беззвучно. Вони опинилися в просторі, залитому світлом.

Стіни були скляні. Дах — скляний. Підлога — скляна. Підтримувана вузькими хромованими сталевими балками. Кімната нагадувала літаючу тарілку. Під ногами, на глибині близько вісімдесяти метрів, виднілося море. За вигнутими стеклами розкинувся Копенгаген. Вони були так високо, що цілком можна було вивчати метеорологію міста. Вище навислих над Фредеріксберґом хмар. Вище грози, що заходилася на півдні. Вище за надвечірнє сонце над Сіті.

Над кімнатою літав силует спиць величезного колеса. Це була тінь від гвинта гелікоптера, який був просто над ними, — посадковий майданчик був тут, на даху.

Поряд з великим роялем стояв Йосеф Каїн.

Кожному клоунові не раз траплялося бачити обличчя, повні надзвичайного подиву. Подив Каїна був особливим. Касперові всього кілька разів раніше доводилося спостерігати такий подив. У деяких дуже значних фігур шоу-бізнесу. Досить тобі тільки прийти до думки про те, що ніхто — крім хіба що Господа Бога — не в змозі тебе здивувати, як ти відразу ж стаєш уразливим.

На дивані сиділа Клара-Марія, поруч із нею — темношкірий хлопчик.

Дівчинка схопилася й побігла їм назустріч.

Кинулася в обійми Стіне. Притислася до неї.

— Мамо! — вигукнула вона.

Вона притислася головою до її живота. І повторювала одне й те саме слово. Сцена була прекрасною. Але, мабуть, занадто сентиментальною. Дівчинка повернулася до Каспера. Личко її здавалося ангельським, поки воно не роз’їхалося в широкій посмішці. Космос ніколи не дає сентиментальності надто розгулятися.

— Тату, — сказала вона.

Каспер озирнувся. Щоб зрозуміти, до кого за його спиною вона звертається. Позаду нікого не було.

— Я була вагітна, — сказала Стіне. — Коли поїхала. Вона — твоя дочка.

У стелі, очевидно, був якийсь люк, якого Каспер не помітив. До того ж на мить слух підвів його. Людина, що приземлилася на підлогу, стрибнула, напевно, з чотириметрової висоти. А проте вона приземлилася немов кішка. Це був Ернст. Пов’язки на обличчі більше не було. На ньому, схоже, все добре заживало. Трохи пудри — і він цілком зміг би зніматися в рекламі фітнес-студії. Звучав він м’яко і насторожено. Губи його рухалися, наче він говорив сам із собою. Каспер раптом зрозумів, що слуховий апарат був динаміком і мікрофоном. В руках у Ернста був автомат. Тієї миті, коли ноги його торкнулися підлоги, він вистрелив в африканку.

Черга пострілів, що лунали без пауз один за одним, була схожа на кашель. Кулі підкинули жінку з підлоги і шпурнули до стіни. На коротку мить здалося, що тіло повисло в повітрі, потім вона впала обличчям униз.

Ернст перевів автомат на Каспера. На мить його збило з пантелику жіноче вбрання. Каспер напружився, чекаючи пострілу. Він устиг помітити особливу солодкість від усвідомлення того, що молитва так і не припинялася. Він помре, звернувшись до великої любові. Наслідуючи кращі зразки. Ісус. Ґанді. Принцеса Пемасал.

Максиміліан відкинув костур і кинувся вперед, затуляючи собою Каспера. Чергу повело вгору, кулі вдарили його спершу в стегно, потім вище — у грудну клітку. Здавалося, він летить у повітрі, відкинутий назад до Каспера. Вилітаючи ззаду, кулі відкривали його спину немов застібка-блискавка, кров і тканини забризкали Каспера з ніг до голови. Наступної миті батько впав на нього, і разом вони повалилися на підлогу.

Ернст роззирнувся на всі боки. Щоб переконатися в тому, що ніщо не перешкодить йому завершити задумане. Каспер відчув щось подібне до захвату. Кожен майстер імпровізації завжди впізнає іншого майстра. По вмінню посеред такого везіння пам’ятати про цілісність.

Автомат був направлений на Каспера.

Тут йому стало ясно, що африканка жива.

Коли він побачив, що черга попала в неї і вона впала, він вирішив, що все кінчено, і його слух виключив її із звукової картини. Саме така форма розсудливості обмежує нас, людей, заважаючи нам сприймати справжні чудеса.

Якось у Марокко, на краю Сахари, мандруючи з марокканським цирком, він побачив, як спаровуються два циркових леви. Це відбувалося між манежем і кліткою, всі пішли, включаючи приборкувача, всі двері були зачинені й замкнуті. Каспер сидів разом з техніком у цирковому джипі. Технік, у поспіху впустивши свою кепку, відчинив дверці машини й нахилився, щоб підняти її. Від левів до машини було сімдесят п’ять метрів. За той час, який йому знадобився, щоб нахилитися на сімдесят п’ять сантиметрів, лев досяг джипа. Тієї миті, коли Каспер ривком затягнув техніка до машини і зачинив дверці, левові кігті заскрипіли по водяних каністрах, закріплених над підніжкою.

Касперові не хотілося б знову почути той звук.

Але довелося. Зараз. І звук цей виходив від жінки.

Африканка кинулася з лежачого положення. І наздогнала Ернста одним стрибком.

Вона вдарила його по голові витягнутою рукою, немов шатуном. Потім схопила за горло і вдарила головою об рояль. Почутий звук був схожий на звучання китайського храмового гонга. Ернстове тіло обм’якло, він сповз на підлогу, підвернувши під себе ноги.

Плаття африканки, здавалося, розірвалося на дві частини, що теліпалися з двох боків. Це були ремені, на яких вона несла Максиміліана, розрізані, немов покрівельними ножицями. Шкіра й металеві вставки, очевидно, відіграли роль бронежилета.

Руки її стислися.

— Не треба вбивати, — сказав Каспер. — Не треба відповідати злом. Це не даватиме тобі спокою все життя. Екерхарт десь писав, що…

Африканка глянула на нього. Він її переконав. Може, не своєю мудрістю. Але чинником раптовості. Вона встигла лише відкрити рота.

Бо той, що лежав біля її ніг, підвівся на коліна й ударив її стволом автомата. Каспер почув, як тріснула стегнова кістка.

Її очі почервоніли. Неначе до білка навколо райдужної оболонки очей прилила кров. Вона нахилилася. Обхопила Ернста. Ривком підняла його.

І здавила. Вона тримала вертикально людину вагою дев’яносто кілограмів плюс своя власна вага. Із зламаною стегновою кісткою. Каспер відчув, що він услухається в майбутнє. Що він уже передчуває розвиток подій, після того як Африка найближчим часом втратить терпець і стане на ноги.

Очі чоловікові почали вилазити з орбіт. Каспер почув, як хруснуло зап’ястя. Ернстові пальці були затиснуті в спусковому гачку.

Автомат вистрелив. Рій куль намалював половинку серця на дзеркальному склі вікна. Скло тріснуло і посипалося в кімнату.

Воно розбилося на шматки завбільшки із стільницю обіднього столу. Тієї миті Каспер почув вітер.

Він посилився. Каспера збило з пантелику сонячне світло. І те, що він не мав звички перебувати так високо. Це не був звичайний вітер. Це був реактивний потік — квітневий ураган.

Дрізки розбитої вщент скляної стіни ринули всередину, пронеслись через залу, перетворюючись на порошок за Касперовою спиною. Услід за склом вітер узявся за меблі, дітей, Каїна, африканку, відкидаючи їх усіх до дальньої стіни.

Каспер побачив, як піднявся, стаючи диба, рояль. Він пролетів через усе приміщення й розбився на тріски, вдарившись об стіну.

На коротку мить виник стан невизначеності. Каспер схопив дітей. Він підтягнув їх до Максиміліана і вчепився ногами за колону.

Наступної хвилини почався зворотний рух повітря — вітер відступав назад, немов хвиля штормового прибою, вдарившись об берег.

Він потягнув за собою все — неначе в реактивному літаку випали вхідні двері. Каспер роззирнувся, шукаючи Стіне. Вона сиділа, тримаючись за колону. Він побачив, як Каїн пробирається до дверей.

Африканка відпустила Ернста. Каспер бачив, як той намагається дотягнутися до зброї. Бачив, як він розуміє, що руки більше не слухаються його. Потім розрідження підхопило його й потягло, спочатку повільно. Він став навколішки, щоб опиратися тязі, —¦ нічого не вийшло. Ухопився за колону, але руки були занадто слабкі. Наступної миті його винесло геть — у простір над морем.

У Каспера над головою повільно розкручувався гвинт гелікоптера. Він почув звук відкриваних пружинних замків швартувальних тросів. І за мить вітер зірвав машину з даху будинку.

Він не дивився вгору. Він дивився в батькове обличчя. Вони лежали поруч. Максиміліан усміхався.

Йому вдалося підвести руку. Він погладив Каспера по щоці.

— Я знаю, що ти хочеш сказати. Що це було чудово. Зворушливо. Що я пожертвував собою заради тебе. Щоб спокутувати хоч щось із того, у що ми з матір’ю тебе втягнули. І це так і є. Це, чорт забирай, так і є.

Він намагався дихати. Каспер побачив кров двох кольорів на батькових устах. Темно-червону, що струмувала з розірваних вен. І яскраво-червону артеріальну кров. Остання видавала звуки, схожі на тихе кипіння, — звуки мікроскопічних бульбашок кисню, що піднімаються на поверхню рідини.

— Я сильна людина, — прошепотів Максиміліан. — Мені нічого не варто тебе підтримати. Хоч би раз. Наостанок.

Незважаючи на те що голос був уже лише слабо шиплячим потоком повітря, у ньому чулася повнота життя. Знайома Касперові з того часу, коли батькові було, мабуть, років сорок. Максиміліанове тіло було немов ниточка у всесвіті. Але свідомість його не ослабіла.

— Чорт забирай, найбільше мені подобалися сцени смерті. Пам’ятаєш Базотто? Коли вони виходили на сцену й щоразу вмирали. Ми тоді мало не впісялися зо сміху. Але тут уже ні. Все востаннє.

— Ти впевнений, дідусю?

Це заговорила дівчинка. Помираючий пильно дивився на неї.

— Чи не запізно, — прошепотів він, — знайомити мене з онуками?

— На жаль, раніше ніяк не виходило, — відповів Каспер.

— Не треба розмовляти, — сказала дівчинка. — Ти повинен думати про те, що вмираєш.

— Це ще якого дідька? — обурився Максиміліан.

Вона нахилилася над ним. Поклала одну руку йому на груди. Другу — на потилицю.

— Бастіяне, — покликала вона.

Темношкірий хлопчик став навколішки біля Максиміліанової голови. Навколо дітей виникла зосередженість, якої Каспер ніколи раніше у дітей не чув. Та, мабуть, і в дорослих.

Каспер обережно пригорнув до себе батькове тіло. Він відчув, як щось ворушиться під його долонею — немов якесь звірятко. Він збагнув, що то серце. Кулі відкрили грудну клітку ззаду — серце, що все ще билося, було оголене.

— Насправді, — сказала дівчинка, — не треба нічого боятися.

Каспер почув тишу. Вона поширилася навсібіч з якоїсь точки між двома дітьми й розчинила всі звуки. Зник вітер. Скляна кімната. Тіла. Теперішній час. Данія. Останнє, що Каспер побачив, було батькове обличчя. Наступної миті свідомість покинула Каспера й помчала назад у тунель. І все зникло.