Тиша

III

Ресторан «Copenhagen Dolce Vita» містився в бельетажі будинку, вікна якого виходили на те місце, що колись називалося площею Конґенс Нюторв.

Каспер ніколи не сумнівався в тому, що духовні шукання і їжа якось пов’язані і що коли хочеш наблизитися до Царства Небесного, то, в принципі, існує два шляхи: можна або морити себе голодом, або віддаватися обжерливості.

Великі релігійні традиції довели до досконалості обидві ці крайності. Перші пустельники і пустельниці цілком могли виглядати так, ніби носили скелети поверх одягу, даоси радили: «Empty the mind and fill the belly»[39], а багато хто з «нерухомих зірок» Тибету Дзогчена і Махамудри нагадував членів правління Клубу ненажер. Будда свого часу запропонував шлях до досягнення золотої середини між двома крайностями, ось її Каспер і шукав — сьогодні, як і багато разів раніше, у цьому самому місці — у Бобека Лайсемеєра, де їжа була схожа на цирк колишніх часів: суцільна натхненність, що часом шокує, щось середнє між найтоншою еквілібристикою і цілковитою безвідповідальністю.

А проте якась точка між серцем і solar plexus ніяк не давала йому відчути себе комфортно — і ніколи в цьому житті не дасть. Та точка, яка знає, що коли вже ти народився циганом, то в подібній обстановці — в оточенні золотого й білого, і дамаста, і доходів, які ні за яких обставин не можуть зменшитися навіть до мільйоні, — завжди відчуватимеш, що потрапив не туди.

Але він продовжував сюди повертатися. Позаяк так уже тут годували, а той, хто прагне до Божественного, мусить випробувати всі шляхи. І ще тому, що в шеф-поварі Каспер завжди чув самого себе: хлопця-пролетаря, який був народжений, щоб виступати на ярмарках, і який усе своє життя намагається зрозуміти, чому доля одягла його в білу форму і кухарський ковпак і зробила з нього улюбленця вищого світу, поставивши, немов первосвященика, перед вівтарем, присвяченим їжі.

Каспер подивився на воду за вікнами.

Двома годинами раніше, коли він прокинувся, навколо була непроглядна темрява. Він спустився з горища й підійшов до вагончика — всередині нікого не було. Хотів був відчинити двері, але виявилося, що ручку обмотано сталевим дротом, він тернув сірником — на дроті висіла пломба з написом «Копенгагенська поліція».

Він зламав пломбу. Увійшовши до вагончика, запалив ще один сірник. Вони прибрали за собою. Як при бальзамуванні трупа: зовні все в цілковитому порядку, а всередині вже нічого не лишилося. Його скрипка зникла, плаский сейф відчинено — папери вони забрали. «Клавірної книжечки» на полиці теж не було.

Але одягу його не чіпали. Він узяв костюм, черевики, рушник і туалетне приладдя. Одірвав невеликий шматочок картону від обкладинки «Фюнського дитинства» Карла Нільсена[40]. Погасив світло, вставив шматочок картону в двері на рівні коліна. Склав, як міг, дві половинки пломби.

У тому корпусі, де містилися душові кабіни, він прийняв душ і поголився спочатку електричною, а потім безпечною бритвою. На обличчі, яке він бачив у дзеркалі, були помітні сліди віку і того, що йому за все його життя довелося від п’яти до семи тисяч разів накладати повний грим.

Якось за його спиною стояла Стіне. Вона торкнулася долонями його обличчя. Подивилась на нього у дзеркало.

— Є щось від Спасителя, — сказала вона. — І щось від «Селянського хлопця в заставі»[41]. Щось від графа Даніло з «Веселої вдови».

Йому дуже хотілося попрощатися з Даффі, але ризик був надто великий. Якщо поліцейські чекали його, то, швидше за все, біля воріт. Він увійшов до стайні.

Лампочка під стелею так і горіла, він узяв кілька яблук з ящика й підійшов до стійла Роселіл. Коняка скакнула йому назустріч, немов дівчинка, яка просить погратися з нею. Він поклав руки їй на шию. За два тижні її присплять.

Десь у темряві щось ворухнулось — явно не кінь.

Каспер відсунув подвійний засув стійла. Зараз він розчинить навстіж дверці, загуде, немов величезний шершень, і Роселіл полетить їм у лоба, мов шістсоткілограмовий снаряд.

З темряви вийшов Даффі. Як йому вдалося так зачаїтися?

Даффі підійшов до стійла. Узяв двері на засув. Поклав скрипку, документи й «Клавірну книжечку» на балку перед Каспером.

— Я надягнув довге пальто. І зайшов з ними до вагончика. Ось те, що вдалося врятувати.

Рука сторожа зникла. Пропала з очей. Знову з’явилася з яблуком.

— Той твій вирок, — спитав Каспер, — за що тебе засудили?

— За три мільйони, взятих у Нюдаля. Серед білого дня.

Колись Каспер намагався подарувати Стіне каблучку з магазину Маркуса Нюдаля, але вона так і не погодилася — важко або навіть неможливо було змусити її прийняти подарунок. Але відвідини магазину справили на нього велике враження. Магазин був на Ню Естерґаде. Біля входу стояли два охоронці. Прикраси й годинники лежали у вітринах з куленепробивного скла, готових негайно опуститися під підлогу у вогнетривкі сейфи, щойно хтось зашурхотить пакетиком від цукерок.

— А професія, — вів далі Каспер, — від якої тобі довелося відмовитися? Чим ти займався?

— Я був Борасовим учнем.

Борас був Йоґанном Себастьяном Бахом усіх злодіїв-джентльменів. У нього був один учень — апостол, спадкоємець дхарми. Щось заворушилося в Касперовій пам’яті. Спадкоємець уже ставав продовжувачем справи. І раптом несподівано зник.

Він відкрив футляр, скрипка була ціла і непошкоджена.

— Навіщо було йти на такий ризик?

Сторож зупинився у дверях. Він оглядав стайню.

— Вони підуть на випас, — сказав він. — Я купив їх сьогодні вранці. За ті гроші, що заплатили би бойні і школи верхової їзди мінус рахунок від ветеринара. Перед Борасовою смертю ми з ним кілька разів серйозно розмовляли. Я розумів, що він лишає мені заповіт. Викупляти тварин я почав ще тоді. Не так це було легко — на доходи учня. Він сказав мені: «Тобі треба опанувати себе, Даффі, життя — це не молитовні збори».

— Як красиво, — сказав Каспер, — ти зробив добру справу. Але у мене теж є свої дитячі травми, мені важко просто так щось прийняти — завжди щось написано петитом, що це може бути в цьому випадку?

Він розмовляв з порожнім дверним отвором і з конем. Даффі зник.

Він дивився на воду. Перед ним була рівна поверхня, від того місця, де колись була облямована деревами кругла площа, і до Національного банку.

Кінну статую Крістіана V прибрали. На хіднику біля самої огорожі камерний оркестр грав найапетитніші шматочки з Бранденбурзьких концертів — початок весняно-літньої розважальної програми Копенгагенського муніципалітету. Навколо музикантів текли потоки людей, струмочками вливаючись у міську ніч, начебто їм у житті були визначені якась місія і якийсь напрямок.

Заплющивши очі, він услухався в музику. У навколишній простір. У ньому таїлася така кількість страху, що вистачило 6 на цілу лікарню невротиків.

Потім він розплющив очі й подивився на воду. Все це аж ніяк не скидалося на кінець світу, Помпеї, Санторіні, Всесвітній потоп. Це нічим не відрізнялося від природного озера. Від наслідків аварії водогону.

Насправді, страх у місті відчувався і до землетрусу, Каспер чув його з самого дитинства, з часів того нещасного випадку, з тих часів, коли ще більше загострився його слух, — страх був його давнім знайомим. Після смертей, важких травм на манежі, його внутрішніх проблем. Це була не стільки боязнь катастроф самих по собі, скільки того, що вони трохи відхиляли. Трагічні події ставали свого роду дверима, які вели до розуміння, що всі ми недовговічні, що все те, що важливо берегти: життя, щастя, любов, натхнення, — ніяк нам не підвладне.

Він раптом страшенно розсердився на Всевишню. Люди навколо нього могли би бути щасливі. Він сам міг би бути щасливий. У Лайсемеєра вони всі могли б відчути себе самодержавними володарями. Або ще краще — богами, тому що, коли всі поїли й попили, немов на королівському прийомі, зникав сервіз, зникали лакеї, зникала вся ця феодальна ілюзія, і ти опинявся у вільній і безвідповідальній копенгагенській ночі.

Натомість ми маємо природні катастрофи. Насильство над дітьми. Викрадання. Самотність. Розлуку людей, що люблять одне одного.

Гнів піднімався в ньому. Важко злитися на Бога, коли знаєш, що немає ніякої можливості звернутися зі скаргою до наступної інстанції.

Він повернув стілець, намагаючись не бачити ні приміщення навколо себе, ні вулиці. Та легше йому від цього не стало. Над стійкою з неіржавіючої сталі, що відокремлювала кухню від ресторану, він помітив Лайсемеєра.

Коли Каспер покидав Данію востаннє, гадаючи, що це назавжди, він саме тут — так уже вийшло — залишив великий неоплачений рахунок. Він був певен, що борг цей уже давно списано. Адже Лайсемеєр уже не просто кухар, він доріс до білої сорочки з краваткою і директорського крісла. Тепер він, правда, стояв, згорбившись над конвекційною піччю, сильний і грубий, як сільський скотар. Усе одно що Елі Бенневайс[42], який теж так ніколи й не навчився сидіти у своєму кабінеті. А так і далі тинявся по стайнях.

Каспер почув якийсь знайомий звук, але сказати напевно, де раніше його чув, рін не міг. У дальньому кінці зали сиділи жінка і чоловік, жінка сиділа до нього спиною — він сфокусувався на ній. Це була аристократка з вулиці Странваєн. Але цього разу Господь Бог, Провидіння чи косметична промисловість подарували їй довге чорне волосся та елегантний костюм. Чоловік, що сидів навпроти неї, був років на десять молодший за неї і метра півтора у плечах. Звучання його було ніяковим, немов він не звик вечеряти в такому місці, де, щоб наїстися, потрібно витратити понад п’ятсот крон.

До Каспера наближалися дев’яностокілограмові кроки. Перед ним поставили два келихи для шампанського, один з них наповнили, він прислухався до поліфонії бульбашок — це був «Krug».

Він підвів очі на лисий, як коліно, череп і на закручені вгору, як у Гурджієва, вуса — це був Лайсемеєр.

— Я прийшов, щоб усе сплатити, — промовив Каспер.

Шеф-кухар опустив велику краплеподібну пляшку у відерце. Потім повернувся.

Каспер зупинив його одним рухом. Шеф-кухар збирався піти, але його ліва нога не могла зрушити з місця — будучи заблокована лівою ногою Каспера. Лайсемеєр почав падати. Щоб зупинити падіння, він ступив був правою, але тут завадила права нога Каспера.

Падіння могло виявитися вкрай болючим, але Каспер підвівся із стільця, підхопив його огрядне тіло і притягнув до себе.

— Ти сьогодні не працюєш. У тебе вихідний. Я питав, коли замовляв столик.

Вони були знайомі двадцять п’ять років, між ними завжди була взаємна повага, довіра і ввічливість. Тепер ввічливість раптом кудись пропала. У цьому й полягає одне із завдань клоуна — відкривати в людях у тому числі й темні сторони.

— Я мав бути на місці. Із сокирою для рубання м’яса. Аби переконатися в тому, що ти все заплатив.

— Я не називав свого імені.

Лайсемеєр вивільнився. Вони стояли впритул один до одного.

— Поліцейські, — сказав шеф-кухар тихо. — Вони чекають на вулиці. Тебе схоплять, коли ти вийдеш звідси. Вони тільки хочуть подивитися, з ким ти зустрічаєшся.

Каспер раптом пригадав, що у Гурджієва десь зустрічав запис про те, що він побував на Таємній вечері. В інкарнації Іуди.

— Отже, ти мене зрадив.

Перед Каспером на ретельно виголених щоках, немов попереджувальні вогні, спалахнули дві червоні плями. Лайсемеєр узявся за вилоги його піджака, руки його були завбільшки і завтовшки з американську піцу.

— Постійні відвідувачі дивляться, — зауважив Каспер. — І їм не подобається те, що вони бачать.

Лайсемеєр відпустив його.

— Вони й так усе знали. У них там ще хтось із Міністерства юстиції. У мене не було твого телефону. А ти б як повівся?

Каспер підбадьорливо посміхнувся тим, що сиділи за найближчими столиками. Люди знову поринули в атмосферу водевілю. Лайсемеєр пішов. Каспер подивився за вікна. Через гардероб і скляні двері. Вони могли бути де завгодно в натовпі. У якій-небудь автівці.

У приміщенні щось відбулося, у тому числі і в якихось глибинних шарах, страх на мить відступив. Він підвів очі: це була Стіне.

Вона йшла залою. Прямуючи до нього. Рухалася вона незграбно, як і завжди серед натовпу, немов школярка на випускному балу.

А втім, люди на хвильку перестали їсти. Навіть ті, хто вже простягнув був руку до Лайсемеєрового десертного візка. За Стіне бадьорим тюпцем ішло двійко молодих офіціантів. Щоб відсунути для неї стілець. Сам він готовий був присягнутися, що її супроводжував промінь прожектора. Аж поки зрозумів, що її освітлювали його власний погляд і погляди решти відвідувачів.

Він хотів був обійняти її. Але нічого не вийшло. Вона подивилася на нього. Поглядом, який міг би спинити оскаженілого циркового слона. Каспер завмер у повітрі. Немов підстрелений птах. Вона була єдиною людиною, у присутності якої він ніколи не міг розрахувати свій вихід на сцену.

Вона сіла. Тональність її була мі-мажор. Вища точка мі-мажор. Він завжди чув навколо неї світляне зелене світло.

З лівого зап’ястя вона зняла великий годинник для підводного плавання й поклала його на стіл.

— Півгодини, — нагадала вона.

Вона змінилася. Він не міг сказати як. Усі його заготовки кудись пощезли. Того часу, поки він її не бачив, більше не було. Десять років — це дрібниця. Ціле життя — дещиця.

Він кивнув у бік золотаво-чорної води.

— Що відбувається? Ти якось із цим пов’язана?

Спочатку йому здавалося, що вона не відповість.

— Коли ти йдеш по піску понад морем, — спитала вона, — босоніж, що ти бачиш навколо ноги, коли вона ступає на пісок?

— У мене вже багато років не було настрою гуляти берегом моря.

Очі її звузилися.

— А якби був?

Він задумався.

— Пісок неначе підсихає.

Вона кивнула.

— Вода відходить. Тому що тиск збільшує пористість навколо зони тиску. Теорія Вартаняна. Яка говорить приблизно таке: накопичення напруги в земній корі приведе до зміни рівня ґрунтових вод. Ми займаємося розробкою цієї теорії. Обробляємо дані щодо рівня води під час буріння свердловин.

З усієї Зеландії. Щоб визначити, чи будуть нові поштовхи. І зрозуміти, чому відбулися перші.

Він майже не зважав на слова. Тільки на їхнє забарвлення. Поки вона пояснювала, вона змістилася в субдомінантну тональність, ля-мажор, інтелектуальна частина її зазвучала з нею в унісон, у її забарвленні з’явилися голубуваті відтінки.

— Усе скінчилося, — зауважив він. — Так пишуть у газетах. У вапняку були печери, які обрушилися. Вважається, що їх більше немає.

— Так, — сказала вона. — Це точно, печер більше немає. Звучання її змінилося. На короткий час, на чверть секунди.

Але краще б цієї чверті секунди не було. Тепер у її звучанні з’явився фа-мінор. Тональність самовбивць.

— Що таке? — спитав він. — Щось не так?

Вона скинула оком через плече. Неначе побоюючись кредиторів. Але в її випадку такого бути не могло. Вона завжди вдовольнялася малим.

— Тоді виникає питання про поштовхи, — сказала вона.

— У газетах пишуть, що ще невідомо. Чи були поштовхи. Чи це просто обвал печерних систем. Пишуть, що в Данії завжди були підземні поштовхи. Що це якось пов’язано з напругою з часів льодовикового періоду. Просто раніше не звертали на це уваги.

— Звідки у них такі відомості?

— Від вас, мабуть.

Її звучання знову змінилося.

— Це надзвичайна ситуація. Будь-яка інформація повинна бути узгоджена з особливим відділом поліції.

Перед ними щось поставили, можливо закуски, вона відсунула їх.

— Поклади руки на стіл.

Він поклав руки на стіл.

— Силу землетрусу вимірюють за шкалою Ріхтера. Від одного до трьох балів помітити неможливо. Тільки записати сейсмографом. І навіть у цьому випадку його визначить тільки досвідчений сейсмолог. Чотири бали викликають відчутні вібрації. Але в місті може здатися, що це через рух транспорту.

Вона трясла стільницю, аж та билася об його руки. Вібрації посилилися.

— Починаючи з п’яти балів цегляні будинки дають тріщини. За шести — ще гірше. Усе починається як вибух. В одній точці. Епіцентрі. Звідти нерегулярними колами поширюються вторинні хвилі. Саме вони й викликають руйнування.

Стільниця вдарила йому в груди.

— Починаючи з семи балів і вище все перетворюється на хаос. Усе, крім якихось окремих частин будинків, руйнується. Звук схожий на грім. Але неможливо визначити джерело звуку.

Столик вібрував під його руками. Один з келихів перекинувся і розбився. Вона відкинулася назад.

— Я була біля розлому Сан-Андреас. Кілька років тому. У Каліфорнійському університеті, в Лос-Анджелесі. Ми закачували пару під високим тиском між пластами. Щоб зняти напругу земної кори. Нічого не вийшло. Ми працювали під Антонадою. За двадцять кілометрів від Сан-Франциско. Стався землетрус. Тільки що було життя, будні, діти. Наступної миті — смерть і руйнування. Пожежа через розрив газових труб. Це був маленький землетрус. Сім за шкалою Ріхтера.

Він ніколи раніше не бачив її такою, навіть коли вона йшла від нього. Звучання її було надзвичайно сконденсованим.

— Епіцентр землетрусу визначається звичайним тригонометричним методом. Інститут геологорозвідки Данії і Гренландії — частина європейської сейсмологічної системи сповіщення. У них миттєво з’являються європейські дані, щойно сейсмічна хвиля досягає Цюріха або Ґетеборга. Нічого зареєстровано не було. Інститут має вимірювальну станцію на Західному валу[43]. У них там стоять сейсмографи «Рефтек». У повній комплектації. Сонар, який може зареєструвати пересування павука по мосту Кніппельсбро. Вони нічого не зареєстрували.

Він розумів усе, що вона говорить. І одночасно не розумів.

— Опускаються квадратний кілометр земної кори і морське дно, — провадила далі вона. — Переміщається понад сотню мільйонів тонн каменю, крейди й піску. А в результаті — лише легке тремтіння нижнього горизонту ґрунту.

— А затоплення? Адже була вода.

— Це була ударна хвиля. Яка дійшла до Хельсинґера — не далі. Але ніяких рухів ґрунту. Ніяких слідів множинних переміщень.

— А печери?

— Не було ніяких печер.

Вона була цілком у фа-мінор. Немов струнний квінтет Шуберта. Спочатку мі-мажор у його небесній чистоті. А потім раптом фа-мінор. У той час Шуберт уже, напевно, починав розуміти, що скоро помре.

— Інститут геологорозвідки разом з Космічним центром висадили півтори тонни динаміту. Минулого літа. За два місяці до першого землетрусу. Щоб нанести на карту глибші шари під Копенгагеном. Висаджували в кількох місцях на дні Ересунна. І реєстрували рухи вибухової хвилі геофонами. Пам’ятаєш їх?

Він кивнув. Колись він настроїв для неї чотириста геофонів — на слух. Це були дуже чутливі мікрофони, розраховані на заглиблення в землю. Він відчув укол радості від того, що вона визнавала принаймні цей маленький фрагмент минулого.

— Та сама процедура, що й під час реєстрації Силькеборзької аномалії в 2004 році. Звукові хвилі поширюються з різною швидкістю в різних осадових породах. Не було у вапняку ніяких печер. Це не було обвалом.

— А що ж це було?

Вона не відповіла. Вона просто подивилася на нього. Вона хотіла щось йому повідомити. Він не розумів, що саме. Але на якусь мить вона перестала захищатися.

Він розгорнув поштову квитанцію. Вона повільно прочитала її. Прочитала своє ім’я. Написане дитячим почерком. А проте характерним, дуже виразним.

— Клара-Марія, — сказав він. — Учениця, дівчинка дев’яти років, з’явилася рік тому, тепер її викрали. Я зустрічався з нею. Вона дала мені оце.

Щойно її обличчя палало. Через те, що вона багато часу перебуває на вулиці. Від збудження. Тепер усі барви зникли. Вона підвелася зі свого місця.

Він схопив її за руку.

— Це дитина, — сказав він, — вона в небезпеці. Що вона посилала тобі?

Вона спробувала відсмикнути руку, він стиснув її сильніше.

Хтось з’явився біля входу, це був один із ченців і ще одна людина в штатському. Темноволоса жінка й чоловік, що сидів навпроти неї, якраз підвелися. Це не могло бути звичайним збігом — отже, вони з поліції.

Виходу не було. Наближався Великдень. Він подумав про Спасителя. Йому теж було не дуже-то весело в п’ятницю увечері. А проте він не зупинився.

Каспер підвищив голос.

— Я страждав, — мовив він. — Я невимовно страждав усі ці роки.

Вона дістала пляшку з відерця, тримаючи її немов жонглерську булаву. Це була реакція на те, що він схопив її, натяк на фізичне примушення — вона ніколи не терпіла цього. Він відпустив її руку.

— Я змінився, — сказав він. — Я нова людина. Відроджений. Я розкаююсь.

Вона відвернулась від нього. Поліцейські наближалися. Від них нікуди було подітися.

— Я не можу заплатити, — промовив він. — У мене немає ні копійки.

У приміщенні була чудова акустика. Трохи сухувата, але по стелі йшли жолобки, це забезпечувало добре поширення високих частот. Звуку треба створювати перешкоди, гладенькі стелі — це жахливо. Найближчі столики кинули їсти. Два офіціанти зрушили з місця.

Вона розгойдувалася з боку в бік. Немов тигр у клітці звіринця.

Він підняв розбитий келих з-під шампанського. Келих перетворився на вінок бритвених лез на кришталевому стеблі.

— Я не хочу жити без тебе, — сказав він. — Я вкорочу собі віку.

У ресторані було близько сотні чоловік. Через це його слова звучали дещо приглушено. А проте до нього тепер була прикута увага більшості. Троє офіціантів і Лайсемеєр були вже майже біля столика. Поліцейські спинилися.

— Ну, то зроби це, — прошепотіла вона. — Зроби ж нарешті, чорт забирай!

Шампанське в келиху на столі випустило хмарку бульбашок. Це було незрозуміло. «Krug» роблять на основі понад п’ятдесяти відсотків старого вина. У ньому немає неспокою сучасного шампанського. Келих почав танцювати. Маленькі тарілки підстрибнули, їхній вміст вирвався на волю і поплив у повітрі — равлики в соусі з петрушкою на маленьких спресованих медальйонах, зроблених із чогось схожого на молодий порей, шматочки данського омара з шинкою серано.

І раптом почалися поштовхи.

Фарфор і скло просто змело зі столів. Люди закричали. Одне з величезних фасадних вікон тріснуло, розпалося на частини і впало на землю каскадом скляного дощу.

Каспера відкинуло до столу. Люди, що досі стояли, тепер лежали долі. Усі, окрім Стіне.

— Це знамення, — сказав він. — Це означає, що наші долі пов’язані. Землетрус завжди вважався знаком згори.

Вона легко випросталася. Якби він спробував піти за нею, він би впав на підлогу. Приміщення попливло у нього перед очима.

— Це карма, — продовжував він. — Ми любили одне одного в колишньому житті.

Його схопили ззаду. Лайсемеєр й офіціанти дісталися до нього. Поліцейські все ще не могли звестися на ноги. Шлях до виходу був вільний.

— Я хочу, щоб мене відвели на кухню, — кричав він, — до раковини. Я митиму посуд, поки все не відпрацюю.

Лайсемеєр накинув на його плечі пальто.

— У нас посудомийні машини, — зауважив він.

Каспера повели до виходу. Дорогою він помітив пуховик Стіне в гардеробі. Офіціанти утворили навколо нього півколо. Лайсемеєрові губи наблизились до його вуха.

— Півхвилини, — прошепотів він. — Я затримаю їх на півхвилини. Тікай.

Каспера повели повз гардероб. Темноволоса жінка і чоловік, що супроводжував її, намагалися пробитися до нього посеред падаючих стільців і відвідувачів, що бігли, охоплені панікою. Він засунув руку в кишеню Стіне — дивлячись кудись убік. Ще десять секунд — і він буде готовий.

— Ви всі будете свідками! — кричав він. — Моєї генеральної сповіді. Ця жінка. Чиє життя я колись спустошив. Я змусив її до цієї зустрічі з таємним наміром.

Лайсемеєр закрив йому рота рукою. Його долоня пахла часником і шавлією.

— Я з тебе бульйон зварю, — прошипів шеф-кухар.

Двері відчинилися. Підметки Касперових черевиків одірвалися від землі.

Офіціанти добряче постаралися. Людина, не звикла до падінь, напевно щось би зламала. Каспер зустрівся з хідником уперед сторчака. Перехожі шарахнулись убік.

Три команди по двоє людей рухалися в напрямку до нього. Проскочити між ними було неможливо.

Він скинув із себе піджак і сорочку, натовп відсахнувся від нього, відтіснивши поліцейських у штатському назад. Голий до пояса, розкинувши руки, він біг боком уздовж розбитого вікна ресторану. Зсередини на нього дивилися сотні людей.

— Молитовна процесія! — гукав він. — Двісті разів навколо ресторану! Я благаю Бога про двостороннє запалення легень!

Він опинився перед оркестром. До нього наблизився патрульний поліцейський у формі — але якось невпевнено. Каспер вихопив з кишені кілька купюр, кинув їх музикантам, це були тисячокронові купюри, вони, кружляючи, опустилися на землю, немов голуби кольору червоного дерева. Поліцейський остовпів, побачивши гроші.

Край хідника, перед Ховедвагтсґаде, спинилося таксі. Двері ресторану відчинилися. Стіне вийшла з ресторану й сіла в таксі. Він устиг добігти до машини, щойно вона хряснула дверцятами. Не треба було бігти туди — у бік поліцейських. Але він не міг опанувати себе.

Він затарабанив по склу. Скло опустилося.

— Ми одружимося, — продовжував він. — Це я освідчуюсь. Я змінив точку зору. Мені страшенно потрібна сім’я. Насправді, я дуже хочу мати сім’ю.

Удар поцілив йому під вилицю. Він був несподіваний, Каспер навіть не побачив, як вона підняла руку. Добре, що у неї в руці не було пляшки шампанського.

— Отямся! — сказала вона.

Він дістав поштову квитанцію і простягнув їй.

— Що там було? — спитав він.

Таксі від’їхало від хідника, набрало швидкість і зникло.

Він випростався. Люди навколо нього все ще були як паралізовані. Через поштовхи. Через те, свідками чого вони стали. Він попрямував до оркестру.

На хіднику стояла жінка. Витіснена сюди напираючим натовпом. У руках у неї був велосипед. Це була начальник відділу N Аста Борелло.

Вона дивилась на його оголений торс. Так, як дивляться на привида.

Її поява тут була якимсь дивовижним збігом. З тих, про які Юнґ говорить, що вони трапляються тільки з тими, хто зробив семимильний крок у напрямку до незвіданого в процесі власної індивідуації.

Він прислухався до неї. Припустімо, вона йшла на зустріч з подругою. Щоб піти разом з нею до театру. Вона була в спідниці. У колготках. Шкіряних чоботях на високих підборах. А проте вона поїхала велосипедом. Навіщо кидати гроші на вітер і проциндрювати заощадження? Такого от п’ятничного вечора.

— Асто, — поцікавився він. — Ти що, виконуєш якусь судову постанову?

Вона безрезультатно спробувала відступити від нього подалі.

Він ступив до оркестру. Нахилився. Підняв купюри. Відлічив половину. Там усе ще залишалося по тисячі на кожного музиканта.

— Коли займаєшся благодійністю, — зауважив він, — важливо не перетягнути струну.

Цієї миті колективний параліч минув. У напрямку до нього кинулися люди.

Якби цей забіг проходив на дистанції півтори тисячі метрів на освітленій доріжці зі штучним покриттям, його 6 зловили. Але це була спринтерська дистанція в темному лабіринті.

Він кинувся в перші відчинені ворота, два кухарі якраз намагалися вивантажувати щось із двох Лайсемеєрових катафалків, надвірні сходи вели вгору на два поверхи і на дах низенької будови у дворі, потім чотириста метрів уздовж живоплоту по парканах і контейнерах для сміття, що розділяли дворики позаду житлових будинків на Ню Естерґаде і Ню Адельґаде. Він перетнув Ню Естерґаде й Кепмаґерґаде, і, тільки коли він вискочив на відкриту місцину, де на людину, що біжить, усі одразу звернули б увагу, він пішов повільною ходою.

На перший погляд місто виглядало як завжди, хіба що біля готелів у два ряди стояли фургони телекомпаній. Але звукова картина змінилася. Спочатку він вирішив, що це через оточення. Дорогою до ресторану він звернув увагу на те, що центр міста вже був закритий для в’їзду, пропускали тільки таксі та автобуси, напевно, чекали нових поштовхів.

Він завжди любив ті деякі міста, на вулицях яких немає машин, насамперед Венецію. Через чудову чутність — кроки людей і голоси далеко лунають у міському просторі. Так само було зараз. Він перетнув площу Ґробредреторв — і п’ять сотень голубів знялися в повітря, від ударів їхніх крил затремтіла вся площа. Потім Ратушну площу — на ній теж не було жодної машини. Він ніколи не чув район Вестербро таким — тихим і врочистим.

Потім він відчув, як навколо нього збирається тиша, всі звуки сконденсувалися, він почув тему флейти, це зазвучав «Actus Tragicus» — єдиний реквієм Баха. Можливо, це всього лише фантазія, а може, Баху вдалося вловити щось із звукового оформлення, яке супроводжує всі апокаліпсиси. Адже йому тоді було всього лише двадцять два роки.

Шум машин оточив його на Вестерброґаде. Він звернув у провулок, що вів туди, де колись був полігон. Йому конче треба було перепочити — середні дистанції найгірші: після чотирьохсот метрів анаеробні резерви спринтера спустошені, а до фінішу ще далеко; серце його працювало надто швидко, щоб молитва могла встигати за ним.

Якась жінка зайшла у двері під’їзду, він устиг підбігти до дверей до того, як вони зачинилися.

Він постояв, чекаючи, поки стихнуть кроки жінки й зачиняться двері квартири. Потім піднявся нагору — ліфта в будинку не було, — проминув шостий поверх і сів на східці перед горищем, на якому сушилась білизна. Запалив світло й дістав згорнутий аркуш паперу, який він витягнув з кишені Стіне.

Це був факс із якимсь готичним підписом, що його годі було прочитати, й логотипом «Berlin, Europaisches Mediterranisches Seismographisches Zentrum»[44]. Шкода, що він не надто сильний у німецькій, тільки тексти кантат Баха може читати — та й то заледве. Але адресу зрозуміти було не важко: вона складалася з імені й прізвища Стіне та зазначення двох місць. Одне було готель «Скандинавія» з номером кімнати. Друге — «Пілон 5, Копенгагенська гавань».

Він згорнув аркушик і сховав його. Прислухався до звуків будинку під ним. До звуків родинного життя.

Тоді він востаннє спробував створити справжній дім. Це було посеред шляху, приблизно за півтора місяця до зникнення Стіне. Якось зимового вечора. Вона готувала йому їжу. Він сидів, прислухаючись. Це було все одно що прислухатися до пауз в моцартівському адажіо сі-мінор. Мирно, споглядально. Цілком задоволено.

— У мене виникло інтуїтивне відчуття, — мовив він. — Мить тому воно знайшло звукову форму. Звідкись із глибини. Я побачив, що ти могла б залишити свою роботу.

Вона завмерла.

— Тут не зовсім звичайна ситуація, — провадив він далі. — Справа не у звичайному бажанні чоловіка контролювати жіноче. Навіть найвідоміші — Грок, Бетховен, Шуберт — усі вони потребували жінок, які могли повністю розкрити свій талант піклування. А Бах? Дві жінки. І Ісус: Діва Марія і Марія Магдалина. Якщо у чоловіка є творча або духовна місія, йому потрібна цілковита відданість жінки.

Це була велика ставка. Але якщо хочеш зірвати чималий куш, варто ризикнути.

Вона дивилась на нього не відриваючись.

— Ти справді так думаєш, — промовила вона. — Дев’яносто відсотків тебе так думає.

Вона відклала ніж. Вимкнула конфорку.

— У мене виникло інтуїтивне відчуття, — сказала вона, — що сьогодні увечері ти жертимеш лайно.

Він підвівся. Схопив її за зап’ястя, стиснув його. Її звучання і її погляд змінилися. Він відпустив її. Вона розвернулась — і вийшла з кімнати.

Якась його частина тоді зрозуміла, що це початок кінця.

Пульс його вже майже вирівнявся. Він почув голоси за будинком, у дворі, це були діти.

Немає звуку складнішого і незбагненнішого, ніж людський голос, звуку, що більшою мірою передає індивідуальні особливості. Голосові зв’язки, як правило, розслаблені в межах повного регістру. Але якщо гучність збільшується, то посилюється подовжній натяг і активність зв’язок, через що виникає збій регістру, саме так виходить тірольський йодль, саме так джентльмени, що торгують фруктами, пропонують перехожим банани, саме так клоуни встановлюють контакт із глядачами в найостанніших рядах, саме так сміялася Клара-Марія.

Це був його останній виступ, наступного дня він збирався повертатися до Іспанії, повертатися до виконання першої частини свого контракту із Синьою Пані. Наприкінці свого номера він почув її сміх: вільний, нестримний, іскристий і з характерною при збої регістру хрипкою грубістю.

У вбиральні він зняв грим, часу на перевдягання не було; коли закінчився останній номер, він пройшов уздовж краю манежу в халаті, глядачі виходили, вона ж лишилася на своєму місці, сама, він сів поруч із нею.

— Мені так подобається, — сказала вона, — дивитися, як ти виступаєш.

Йому хотілося, щоб вона говорила далі. Як пояснити солодкавість дива голосу — все одно що ідеально чистий звук колоратурного сопрано: він міг би сидіти і слухати годинами, все життя, хоч би просто тембр.

Вона подивилася на порожній манеж.

— Чому ти почав займатися музикою? — спитала вона.

Він прислухався до спогадів свого дитинства й почув хор пілігримів із «Танґейзера».

— Я опинився в Королівському театрі, — сказав він, — мені було шість років, театр іноді запрошує дітей циркових артистів, у мене була роль дитини-акробата, у нас були репетиції у другій половині дня, мені не хотілося додому, я вмовив маму не йти, бо мені хотілося послухати оперу. Того вечора виконували оперу, яка називається «Танґейзер». Герой її — матусин синок, але все-таки я візьму якось тебе із собою послухати її. Нас було кілька чоловік — діти з цирку і з балету. Ми вилізли по залізних ґратах нагору до портальної вежі й підповзли аж до краю сцени. Звідти нам було видно диригента. Помахом руки він викликав співаків. Їх було сто. Сотня співаків! Хор пілігримів. Звук посилювався. Здавалося, що він виростає із землі. А коли вони вийшли на край сцени, настало крещендо. На повну силу. Я мало не впав на сцену. Я відчув блаженство. Цілковите блаженство. І справа була не тільки в хорі, справа була і в тому, як звучала публіка. Я чув, як у них волосся на голові ставало дибки.

І ось тієї самої миті я відчув, що прийняв усередині себе рішення. Навіть не рішення. Просто я зрозумів, що хочу навчитися цього. Щоб був такий величезний звук. Так багато сліз. Розумієш?

Вона кивнула.

— Коли ми їхали додому автобусом, я розповів про це матері. Вона спитала, чи хочу я співати. Я сказав, що хочу грати на скрипці. За тиждень вона принесла мені скрипку. У нас не було грошей. А проте вона принесла мені скрипку.

Він відчув, як вона прислухається до порожнього манежу. Він прислухався до неї.

— Усі великі клоуни виступали тут, — сказав він, — ми досі їх чуємо. Всі ті, у кого я вчився, ті, кого я бачив у дитинстві. Грок, Авґуст Міе, Енріко й Ернест Каролі[45], Бустер Ларсен, Рівель — їх уже немає серед живих.

Вона чекала. Він кивнув у бік бухти для дроту.

— Мама впала звідти, — сказав він. — Її звучання теж як і раніше там. І звучання тих великих, у кого вона вчилася. Вона ходила по канату. Танцювала на канаті. Вона вчилася у Рейно. У Кона Коллеано. Лінон[46]. У найвизначніших.

Він спробував посміхнутися. Дівчинка не відповіла на його посмішку.

— Ось ще чому, — зауважила вона, — у тебе так мало друзів.

Він не йняв віри своїм вухам.

— У мене сотні мільйонів друзів. Моя публіка.

— Тобі здається, що людину завжди покидають. Тому що твоя мама покинула тебе. Але це неправильно. Насправді людину ніколи не покидають.

Дорослій людині дуже важко сприйняти мудрість, висловлену дитиною. Він перестав що-небудь розуміти.

Вона взяла його за руку.

— Це правда? — спитала вона. — Що ти візьмеш мене із собою туди, де сто чоловік співають?

Мудрість зникла. Залишилася тільки дитина. Він кивнув.

— На все, крім увертюри, — сказав він. — Поки її грають, я закрию тобі вуха. Вона дуже сексуальна, її слід було б заборонити дітям до шістнадцяти років.

На нього зійшло щось близьке до стану спокою. Любов якимось чином пов’язана із станом спокою. Він почувався вдома. Тут, у порожньому цирковому шатрі, в одній з найдовговічніших споруд, які тільки можна собі уявити. Він почував спільність із дитиною, що сиділа поруч. Почуття, яке, мабуть, є квінтесенцією дому й родини.

Вона подивилася на нього знизу вгору, збоку.

— Коли зі мною коли-небудь щось трапиться, — спитала вона, — коли буде погано, ти прийдеш, щоб мені допомогти?

Вона промовила це швидко, на одному подиху. Але він уловив інтонацію, з якою це було сказано. Це було найсерйозніше, що йому коли-небудь доводилося чути від дитини.

Коли люди дають одне одному обіцянки, то завжди лише якоюсь частиною самих себе. Йому не раз доводилося бути свідком таких обіцянок: весілля, конфірмації, клятви у вічній дружбі, і завжди в найпалкіших запевненнях бере участь щонайбільше десять відсотків усієї людини, бо тільки такою часткою самих себе ми можемо розпоряджатися, — це, зрозуміло., стосувалося і його самого.

Але тільки не цієї миті. Цієї миті все раптом змінилося. Він чув, як тремтить його тіло — немов духовий інструмент, коли раптом вдається амбушур і дуже велика частина енергії перетворюється на звук.

— Неодмінно прийду, — відповів він.

Двері над ним відчинилися, перед ним стояли хлопчик і дівчинка десь років шести. Вони пройшли через горище, на якому сушилася білизна, це їхні голоси він щойно чув, але не помітив, як вони підійшли. Тепер вони стояли як укопані.

— Ти хто? — спитала дівчинка.

— Я скажу вам пошепки, — відповів Каспер, — але тільки якщо ви обіцяєте нікому про це не говорити. Я — Санта-Клаус.

Діти затрясли головами:

— Ти не схожий на Санта-Клауса.

— Коли настає весна, — пояснив Каспер, — Санта-Клаус стрижеться й голиться, фарбує волосся, худне на сорок кілограмів, ставить у стійло оленів і поселяється на горищах для сушіння білизни.

— А подарунки?

Він сунув руки в кишені. Там лежали тільки гроші, і не менш ніж тисячокронова купюра. Її він і простягнув їм.

— Я не можу це взяти, — сказав хлопчик. — Мама не дозволяє.

Каспер підвівся.

— Від Санта-Клауса, — мовив він, — ти можеш брати що завгодно. Так мамі й скажи. Скажи, що Санта-Клаус прийде і вкусить її за мочку вуха.

— А як щодо тата?

Каспер почав спуск до поверхні землі.

— Його Санта-Клаус теж укусить.

— А у мене ще є собака, — з надією сказала дівчинка.

— Шкода, — сказав Каспер. — Навіть Санта-Клаусу доводиться в чомусь себе обмежувати.

— Ти якось не дуже ввічливо розмовляєш, — зауважила дівчинка.

Каспер повернувся до неї.

— Щоб діти знали, на що схожа безодня, і були обережні, — сказав він, — потрібно підводити їх до неї і показувати, де вона починається.

Він пішов униз сходами. Діти пішли за ним, невпевнено.

— Санта-Клаус?

— Що?

— Дякуємо за гроші. І щасливого Різдва.

Регістри голосів надломилися. І вивітрилися до небес. У каскадах сміху. Каспер відчинив двері на вулицю. І вийшов.

У К’єркеґора десь написано, що коли ти сам ідеш, то і все якось ітиме. Був би він тут цього вечора. За кожною парою зустрічних фар Касперові увижався поліцейський «форд мондео». В кожному підпилому перехожому, що проходив мимо, йому вбачався поліцейський у штатському. Він роззирнувся, шукаючи очима таксі.

У темряві поплив зелений вогник, зелений колір — це колір серця і надії, це було таксі. Машина зупинилась і виявилась «ягуаром». Задні дверцята відчинилися, проте Каспер не поспішав сідати в машину. Рух транспорту був щільний, швидкий і рівномірний. Важко було уявити, що якась машина могла б їхати за пішоходом.

— Тебе оголошено в розшук, — повідомив Франц Фібер. — На сайті поліції. А твої прикмети розіслані таксистам і водіям копенгагенських автобусів по радіо. Якщо ти й далі збираєшся пересуватися пішки, тебе через десять хвилин схоплять. Пропоную тобі сісти в машину. В одного з моїх водіїв є моторний катер. Його можна підігнати до пристані за годину. Десять тисяч — включаючи плату за те, що йому доведеться забирати катер у Мальме. Найпізніше завтра увечері ти будеш в Умео — і тебе ніхто не знайде.

Безвихідь забарвлена ре-мінором. Це — відкриття Моцарта. Він же детально про це розповів. У «Дон Жуані». У зв’язку з Камінним гостем. До Моцарта завжди був який-небудь вихід. Завжди можна було попросити Бога про допомогу. З Моцарта починається сумнів у Божественному.

Каспер сів у машину.

— Поїхали на Тіппен, — сказав він. — Через центр. Змінимо там машину.

Фібер похитав головою:

— Мене просили відвезти тебе.

Каспер склав руки. Він молився. Про прощення за те, що він змушений буде зробити. Якщо машина через десять секунд не заведеться.

К’єркеґор якось зауважив, що є щось сумнівне у благанні про прощення. Неначе ти насправді не віриш, що Бог уже й так пробачив. Але що вдієш?

Мотор запрацював, і «ягуар» рушив з місця.

— Я відчуваю своїх пасажирів, — сказав Франц Фібер. — Крізь сидіння. Ти хотів стукнути мене по кумполу. Якби я не погодився. «Ягуар» їхав по Студієстреде. У бічних вулицях, які прилягали до блокованого району, стояли автобуси загонів цивільної оборони з темними вікнами й вимкненими фарами.

— Їх двоє, — сказав Франц Фібер.

— Кого?

— Двоє дітей. Зниклих.

Якщо прислухатися до справді великих потрясінь у житті людей, можна почути, яких колосальних зусиль потрібно докладати, щоб зберігати цілісність світу. Досить тільки втратити над собою контроль, давши волю раптовій невимовній радості або раптовому горю, як дійсність починає розпадатися на частини.

— Коли вони пропали?

— Одночасно, вони пропали одночасно.

— Чому про це нічого не було в новинах?

— Це рішення поліції. Напевно, для користі слідства.

Каспер прислухався до того місця в серці і свідомості, звідки виходить молитва. Дійсність поволі відновлювалася.

— Розкажи про місто, — попросив Франц. — Яке його справжнє звучання?

Каспер почув свій голос, слова, покликані заспокоїти молодика, що сидів перед ним, а може, заспокоїти і його самого.

— Воно звучить так, що чути, як люди поводяться зі своїми дітьми.

Можливо, так воно й було. А може, це була лише частина правди.

Всюди роз’їжджали поліцейські на мотоциклах, немов під час державного візиту. На кожному другому розі стояв броньований поліцейський автомобіль. Для запобігання мародерству в квартирах і магазинах.

— У північних передмістях чується прагнення до дисципліни без жодного співчуття. Зніженість замість любові.

Ближче до центру — неповноцінність і розгубленість. Гучність збільшується із збільшенням густоти населення. Від кінотеатру «Парк Біо» і далі углиб Копенгаген звучить як ацетиленовий пальник.

Жовті очі дивилися на нього із дзеркала заднього виду.

Обличчя Каспера було кам’яним. В узагальненнях є щось нелюдське. Але без них великим клоунам важко чи, може, навіть неможливо вивільнити енергію. Спаситель теж писав широкими мазками, не шкодуючи дьогтю на палітрі.

— Я заробляю двісті п’ятдесят тисяч за місяць. На цьому місті. Це гріх?

— Це до чи після податків?

— Після.

— Гріх було б пропускати таку нагоду.

Пролунав дзвінок мобільного телефону, Франц Фібер узяв трубку, послухав, відклав її.

— Наша машина в розшуку, — повідомив він.

Каспер показав, куди їхати, «ягуар» перетнув Ню Адельсґаде і заїхав у ворота. Два Лайсемеєрові катафалки все ще стояли у дворі. Задні дверцята одного з них були відчинені.

— Я збираюся взяти на якийсь час товаришеву машину, — пояснив Каспер. — Але я щось не певен, що ключ у запаленні. Якщо його там не виявиться, ти не міг би допомогти мені? «Ягуар» зупинився, Франц дістав маленьку скриньку з інструментами звідкись із підлоги між сидіннями.

— Я дам фору будь-якому автомеханіку, — заявив він. — Будь-якому автоелектрику.

З дверей, через які, мабуть, носили продукти на кухню, вийшов молодик у формі кухаря. Він дістав з відкритої машини піднос. На підносі були канапе з листкового тіста. Голод подіяв на Каспера як удар.

— У нас, схоже, є всього кілька хвилин, — сказав він.

— За цей час я міг би зробити капітальний ремонт двигуна.

Вони вийшли з «ягуара», Каспер ішов лише на півкроку попереду Фібера, це було все одно що бачити «Учня чарівника» — милиці і протези самі собою стали на місце. Каспер хотів був сісти за кермо, але рука молодика першою виявилася на ручці дверей.

— Я твій водій.

Вони подивились один на одного. Раптом Каспер почув це. Не тільки самих людей можна визначити за їхнім звучанням. Ті почуття, які вони викликають у інших людей, теж лишають звуковий водяний знак. Каспер завжди, в усіх творах починаючи з 1710 року, чув любов Баха до Марії-Барбари. А в «Чаконі» — божевільну і разом з тим просвітлену скорботу у зв’язку з її смертю. Тепер він у людині, що стояла перед ним, чув тиху дівчинку. Він не став відчиняти йому дверцята. Франц Фібер забрався на сидіння водія. Каспер обійшов автівку і сів поруч з ним. Ключ був у запаленні. Машина вислизнула з воріт.

На приладовій дошці був прикріплений мобільний телефон. Висунувшись із вікна, Каспер прочитав на борту автомобіля номер ресторану. Набравши його, він попросив з’єднати його з Лайсемеєром.

— Це Каспер. Мені довелося позичити один з твоїх фургонів, що стояли у дворі.

Шеф-кухар важко дихав у трубку.

— Ти у багато разів гірший, — вимовив він поволі, — найпослідущого засранця-відвідувача.

— Еге ж, і у багато разів кращий за того, хто коли-небудь зможе хоч би віддалено так полюбити твої хрусткі овочі, як я. І це перша з причин, через яку ти почекаєш годинку, перш ніж заявляти про крадіжку машини.

— А друга причина?

— Коли я виплутаюся з цих тимчасових труднощів, я стану магнітом для твоїх відвідувачів. Вони товпом товпитимуться. Ти ж не можеш не розуміти, що маєш справу із законодавцем мод.

— Нічого ти не виплутаєшся, — сказав Лайсемеєр. — І ніякі це не тимчасові труднощі. Я неозброєним оком бачу, що ти безнадійний лузер.

У слухавці пролунали гудки. З’єднання урвалося.

Ніч — це не час доби, ніч — це не якась певна інтенсивність світла, ніч — це звук. Годинник на приладовій дошці показував 21:30, в атмосфері все ще висів залишок денного світла, та все ж вечір уже закінчився, настала ніч.

Каспер чув, як засинають діти, як засинають собаки, як зупиняються механізми. Він чув, як падає навантаження в електричних мережах, як зменшується споживання води. Він чув, як вмикаються телевізори, як дорослі збираються завершити довгий робочий день.

Він опустив скло. Місто звучало як єдиний організм. Місту довелося рано вставати, і тепер воно втомилося. Ось він опускається на диван, важко, немов вантажник. А за цією важкістю Каспер чув неспокій, це неминуче — адже закінчився ще один день, а що він приніс із собою? І що з нами буде далі?

Чи йому все це здається? Цікаво, чи чуємо ми коли-небудь щось інше, крім нашого жахливо величезного еґо й гігантського особистісного фільтра?

Вони зупинилися в гавані Фріхаун. За причалом, звідки відходили пороми на Осло, і за складами UNICEF було видно намиту територію. За контейнерним портом сірим контуром височів «Конон».

З усіх боків виростали новобудови. Нагромадження квартир за ціною сімдесят тисяч на місяць, сконструйованих, немов космічні станції на Марсі.

Фургон був досить високий, і вони добре бачили вікна перших поверхів. Скрізь, де горіло світло, на диванах сиділи люди й дивилися телевізор. Касперів слух, немов радар, сканував усі будівлі, в будинках були сотні квартир. Але людські звуки, звучанні тіл, їхні стикання були дуже слабкі, ледь відчутні за телепередачами.

Він чув неймовірне багатство. Багатство квартир, аукціонних компаній, офісних будинків. Це була найбільша концентрація матеріальної ліквідності на території Данського королівства. Це було звучання, яке змушувало райони Селлереда і Нерума звучати як Клондайк.

— Коли я був маленький, мій батько пішов з цирку, щоб якось змінити життя, він закінчив юридичний факультет і зробив кар’єру, відкрив власну адвокатську контору, у нас були гроші, ми жили непогано — це було на початку шістдесятих. Мати змушувала батька возити нас із нею на гастролі, у нас був «ванґард-естейт» з кузовом-платформою і «папужими» номерами[47]. Пам’ятаю, як у нас з’явився холодильник. Швидкісна магістраль тоді була завдовжки всього лише п’ятдесят кілометрів — у напрямі Хольбека. А тепер усе це звичайна річ навіть для тих, хто сидить на допомозі. І що ми робимо з усім цим багатством? Ми дивимося телевізор. Я цього ніколи не міг зрозуміти: як можна піти від телевізора в ліжко, як у тебе щось може вийти з твоєю коханою, після того як ти весь вечір просидів, утупившись в електронний ящик?

Каспер почув, як система молодика здригнулася, раптово перейнявшись довірою. Почув, як вона розширюється, потроху відтаючи.

— У мене ніколи не було телевізора, — сказав Франц. — Та я і з жінкою-то ніколи не жив. По-справжньому.

Каспер почув, як молодик червоніє, — звук крові, що поколює поверхню шкіри. Він відвернувся, не бажаючи бентежити свого супутника. Між ними виникало все більше довіри, іцо звучала у фа-мажорі.

— Ти працюєш на сестер, — сказав Каспер.

— Я їхній водій. Настільки, наскільки встигаю. Чого ми чекаємо?

— Я чую дівчинку. Іноді я чую людей інакше, ніж фізичні звуки. Я чекаю слушного моменту.

Каспер заплющив очі.

— Помолімося, — сказав він. — Кілька хвилин.

Франц Фібер поставив ікону Діви Марії перед ручкою перемикання передач, мабуть, він прихопив ікону з собою з «ягуара». Він запалив перед нею плаваючу свічку. Обидва заплющили очі.

Словами, які навернулися на думку, стали «Дай мені, будь ласка, чисте серце», це була улюблена молитва святої Катаріни Сієнської, що прожила всього тридцять три роки, як і Спаситель. Каспер уже пережив їх обох на дев’ять років — чи можна вимагати більшого?

Молитва принесла із собою спогад. Каспер пригадав, як одного разу в дитинстві він заснув у «ванґарді» між батьком і матір’ю. У ті дні, коли вони переїжджали на інший майданчик, вони ніколи не виїжджали на нове місце раніше півночі. Він прокинувся тієї миті, коли батько виносив його з машини на вулицю. Він зазирнув у Максиміліанове обличчя й побачив десятилітню втому. Втому від того, що спочатку треба було працювати повний робочий день і одночасно вчитися в гімназії, потім вчитися на юридичному, і вчитися блискуче, — а після всього цього не зуміти вмовити дружину залишити цирк і все життя розриватися між двома світами: світом буржуазії і світом циркових артистів.

— Я можу йти сам, — сказав тоді Каспер.

Максиміліан обережно поклав його в ліжко. Стояло літо.

У вагончику чувся ніжний звук, що нагадував звук розтріскуваного на морозі скла, — це потріскував лак на дерев’яних поверхнях. Батько підіткнув йому ковдру і сів на ліжко.

— Коли я був маленький, — сказав він, — ми їздили фургонами, і робота у нас була важка. Мені, мабуть, було років сім або вісім, як тобі зараз, і я пам’ятаю, як мене будили ночами, коли ми під’їжджали додому. Знаєш казки про людей, які щось обіцяють феям, аби тільки у них народилося дитя. Так от, я тоді собі дещо пообіцяв. Я пообіцяв, що, коли в мене буде дитина і вона засинатиме, поки ми ще не дісталися до місця, я завжди відноситиму її в ліжко на руках.

Максиміліан підвівся. Каспер бачив його так, неначе він стояв поруч з ним, і це було не тридцять п’ять років тому — це було зараз. Це Бах і хотів сказати своїм «Actus Tragicus», про це й музика, і текст: «Час Всевишньої — найкращий час», не існує минулого, тільки сучасне.

Він прислухався. Здавалося, всесвіт нерішуче вагається. Нічого не вдієш, не можна вимагати у Всевишньої спасіння.

— Стіне, — поцікавився Фібер, — звідки ти її знаєш?

Він міг би відмахнутися, міг би все заперечувати, міг би взагалі нічого не відповісти. Але він з подивом почув самого себе, який говорить правду. Один з можливих варіантів правди.

— Вона вийшла з моря, — сказав він.

Якось він сидів на приступці вагончика, була третя година дня. Вересень того року був теплий. Він намагався побороти напад якогось кроманьйонського похмілля за допомогою симфоній Гайдна. Вони набагато ефективніші, ніж симфонії Моцарта, виводили з організму шкідливі речовини, можливо, через хірургічну дію ріжків, можливо, через несподівані ефекти, а може, через здатність Гайдна створювати інтерференції, що змушують інструменти звучати як щось невідоме, послане Богом — з іншого, кращого і менш алкоголізованого світу.

У морі показався тюлень.

Тюлень став на ноги — виявилося, що це аквалангіст. Він почалапав до берега, рухаючись спиною вперед, на мілководді він зняв ласти, повернувся і вибрався на берег. Скинувши балони, він розстебнув гідрокостюм — це була жінка. Вона роззиралася навсібіч, намагаючись зрозуміти, куди потрапила.

Каспер підвівся і пішов їй назустріч. У Екхарта десь написано, що хай навіть нас піднесли на сьоме небо, але якщо нам трапиться заблукалий подорожній, ми повинні негайно прийти йому на допомогу.

— Понад берегом, — пояснила вона, — дуже сильна течія. Судно супроводу стоїть навпроти Рунґстед Хаун.

— Ви опинилися на кілька кілометрів південніше, — сказав він. — Ваш жених на судні супроводу, мабуть, проливає сльози. Але машиною я довезу вас туди за лічені хвилини.

Вона глянула на нього. Неначе хотіла визначити його молекулярну масу.

— Доберусь автобусом, — відповіла вона.

Він підняв кисневі балони й ремені, вона не стала перечити, і вони пішли до шосе.

— Сьогодні неділя, — зауважив він, — автобус ходить раз на дві години. І він саме щойно пішов.

Вона мовчала, він був певен, що вона здасться. Не народилася ще та жінка, яка захоче їхати шість зупинок уздовж Странваєн у гумових шкарпетках, у костюмі з неопрену, з двома двадцятилітровими балонами, маскою і трубкою.

Автобус підійшов за п’ять хвилин.

— У мене немає грошей на квиток, — сказала вона.

Він дав їй п’ятсот крон. І свою візитівку.

— Це може підірвати мій бюджет, — зауважив він. — Я змушений попросити вас повернути мені ці гроші. І сподіваюся, ви напишете на конверті з грошима зворотну адресу.

Двері зачинилися, він побіг назад до машини.

Уже через три хвилини після того, як автобус пропав з очей, він його наздогнав. Він їхав, намагаючись триматися за великим фургоном з причепом. Біля Торбек Хаун ніхто з автобуса не вийшов. Він раптом відчув страх. На кінцевій зупинці в Клампенборзі він зайшов до передніх дверей автобуса і пройшов аж у кінець. Вона зникла. Він знайшов сидіння, на якому вона, мабуть, сиділа, воно було ще мокре, на підлозі теж була вода. Він зібрав пальцем крапельку води і спробував на смак солону воду, яка, напевно, торкалася її шкіри. Водій здивовано поглядав на нього.

Він зателефонував до Рунґстед Хаун — довідкова порту в неділю не працювала. Він подзвонив начальнику порту по домашньому телефону, той сказав, що, за їхніми відомостями, ніяких занурювань в акваторії порту того дня не планувалося.

Вночі він не міг заснути. У понеділок вранці він зробив спробу довідатися щось у Данському товаристві аквалангістів. Там не було ніякої інформації про які-небудь занурювання в районі порту за останні два тижні.

Він викликав у пам яті її образ, її звуки. Її головна тема була в мі-мажорі. За ним він почув глибше звучання інстинктів — інстинкти людей, ще не перетворені на якусь тональність, як правило, менш нюансовані. У неї все було не так. Він чув лямажор — небезпечний звук. Вона не була спортсменом-дайвером. Вона була на роботі. І при цьому в неділю.

Він зателефонував до Управління судноплавства. Відповіла йому професійна русалка. Люб’язна, але слизька й холодна.

— Ми реєструємо всі робочі занурення, — повідомила вона. — Але нікому не повідомляємо цю інформацію. За винятком тих, що мають стосунок до справи інстанцій.

— Я збираюся побудувати мол, — сказав він. — Для мого «Свана». Навпроти своєї вілли на узбережжі. Мені б хотілося найняти саме цю фірму. Я бачив, як вони працюють. Це було чудово. Тож чи не можна дізнатися назву компанії?

— Це була не компанія, — відповіла вона. — Це були аквалангісти з однієї установи. І як вам удалося спостерігати за їх роботою? У територіальних водах Данії через мул видимість не перевищує трьох метрів.

— Того дня на мене зійшло прозріння, — пояснив він.

Вона повісила трубку.

Він дійшов до шосе і забрав з поштової скриньки пошту. Там виявився лист без зворотної адреси, у конверт було вкладено п’ятсот крон. Більше там нічого не було. Він пішов до Соні.

Соня приготувала йому чай, повільно й старанно, потім вона підійшла до нього і стала помішувати чай, поки розчинився весь мед. Він занурився в її турботу. У нього не було сумнівів у тому, що за це доведеться розплачуватись. Ще трохи — і почнуться повчання.

— Ти бачив її лише раз, — сказала вона. — Щонайбільше п’ять хвилин. Ми при своєму розумі?

— Її звучання, — пояснив він.

Вона погладила його по голові, якась частина його хоч би трохи заспокоїлася.

— Ти ж і на моє звучання реагував, — зауважила вона. — Раніше. І тут тобі неймовірно пощастило. Але не можна заперечувати, що у твоєму житті бували й інші випадки, коли ти помилявся.

Він зробив ковток, це був чай першого збору, приготовлений у японському чавунному горнятку, яке стояло перед нею на столі, на жаровні. Навіть незважаючи на молоко і мед, він не йшов ні в яке порівняння з тим, що виходило у нього вдома з пакетиків.

Вона покрутила в руках конверт, у якому лежала купюра.

— Тут є штамп, — повідомила вона.

Він не розумів, до чого вона це говорить. Вона простягнула йому навушники, щоб він міг слухати її телефонну розмову.

— Франкувальні машини, — пояснила вона, — завжди мають якийсь ідентифікаційний номер.

Вона подзвонила на пошту. Її переадресували до відділу франкувальних машин у місті Фредериція.

— Вас турбують з адвокатської фірми «Кроне і Кроне», — сказала вона. — Ми отримали від вас франкувальну машинку. І Іам здається, що ви помилилися і надіслали нам чужу. Можна назвати номер?

Вона назвала номер.

— Тут якась помилка, — сказала жінка на тому кінці дроту. — Це одна з чотирьох машин в Управлінні геодезії і картографії. Звідки, ви сказали, ви телефонуєте?

— Я помилилася, — сказала Соня. — Я телефоную з Управління.

І повісила слухавку.

Вона спустилася разом з ним сходами. На хіднику взяла його під руку. У неї збереглася постава танцівниці. Вона завела його до квіткової крамниці навпроти пожежної частини, де вибрала ще не розпуклі півонії — великі, круглі мов куля, бездоганні квіти.

Вона донесла квіти до машини, обережно поклала їх на пасажирське сидіння. Її пальці пестливо доторкнулися до його потилиці.

— Ти вже давно сам, — сказала вона.

Він не відповів, та й що тут можна було сказати?

— Уявлення не маю, що це таке — Управління геодезії і картографії, — сказала вона. — Але я впевнена, що півонії будуть гарним початком. Можливо, поки не варто говорити, звідки вони у тебе?

Управління геодезії і картографії містилося на Рентеместервай. На першому поверсі біля входу продавали всякі карти, за прилавком стояла жінка середнього віку, і якби вона була собака, то поруч, безперечно, стояла б табличка з написом «Обережно, злий собака».

Він пред’явив їй квіти. Букет був завбільшки з тубус для карт.

— У неї сьогодні день народження, — прошепотів він. — Так хочеться зробити їй сюрприз.

Вона розтанула й пропустила його. Ось так от можна оцінити духовний прогрес. Вартівники біля порогів поступово стають усе згідливіші.

У будинку було чотири поверхи, на кожному від десяти до двадцяти кабінетів плюс лабораторії — він заглянув у всі. На верхньому поверсі був кафетерій з відкритою терасою, на даху сиділи великі морські чайки, чекаючи нагоди прибрати зі столу. З тераси відкривався вид на море — аж до Швеції.

Вона сиділа за столиком на самоті. Він поклав перед нею квіти, сів навпроти. Якийсь час вони мовчали.

— Перша зустріч, — сказав він, — це завжди ризик. Що ми чуємо, чи чуємо ми щось інше, крім того, що сподіваємося почути? З другого боку, немає ніякого спільного минулого. Ніхто нікому не повинен нічого доводити. І все ж таки… В усякому разі, це вам. Якщо ви можете поставити їх вдома у вазу. Не образивши при цьому того, хто був на судні супроводу.

Вона подивилася на дахи. На надземну залізницю, на вулицю Харальдсґаде, на море.

— Це була моя колега, — промовила вона. — Жінка.

Він підвівся. Бах умів поставити крапку в кульмінаційний момент — у цьому йому не було рівних.

— Посидьте зі мною ще трохи, — сказала вона. — У мене тільки-но почалась обідня перерва.

Хтось щось промовив, спогади померхли — і ось уже від них нічого не лишилося. Франц Фібер дивився на Касперові уста, Каспер не міг зрозуміти, що він розповідав, а що просто згадував.

— Вони мертві, — сказав Франц Фібер, — ми їх не знайдемо.

— Хто друга дитина?

— Хлопчик. Бастіян. Вони з Кларою-Марією зникли одночасно. Зі шкільного подвір’я. Серед білого дня. Сіли в автівку.

— А що поліція?

— Вони задіяли сотні поліцейських. Нас усіх допитали. У поліцейській дільниці в Люнґбю. І в місті.

— Де саме?

— На Блайдамсвай. Там, де попереднє ув’язнення.

У Каспера кров застугоніла в скронях. Йому треба було зателефонувати батькові. От невдача! Сорок два роки — і все те ж саме: якщо припре, то лишається один вихід — телефонувати батечкові.

Максиміліан відразу ж узяв слухавку. У нього майже не лишилося голосу.

— Якщо викрали двох дітей, — спитав Каспер, — і допити ведуться у відділенні попереднього ув’язнення на Блайдамсвай, то що це означає?

— Допитують потенційного обвинуваченого?

Каспер подивився на Франца Фібера.

— Ні, — сказав він.

— Значить, вони звіряються з VISAR. Міжнародний реєстр тяжких злочинів. Користується ним поліція. Із залученням криміналістів, психологів-біхевіористів і судових психіатрів. У них там купа народу. Вівіан там теж значиться. Ось вона сидить поруч зі мною. Вивчає мій процес умирання. Я передзвоню за хвилину.

Він повісив трубку.

Із затискача на приладовій дошці фургона стирчали рахунки-фактури й записки з адресами, Каспер перегорнув їх — безрезультатно. В іншому затискачі була пачка дещо тонша, це були накладні. У Лайсемеєра був власний імпорт вин та делікатесів, деякі з паперів виявилися замовленнями на тиждень наперед. Каспер знайшов те, що шукав, аж нанизу. Це було замовлення з «Конона» на італійський обід наступної середи. До замовлення було додано брошуру, надруковану на папері ручного відливу. З тих, що могли б видати пасажирам «Конкорда» чи постояльцям готелю «Рітц» зі словами «Ласкаво просимо» і з описом запасних виходів та запевненнями чотирма мовами, що все це перелічується лише тому, що того вимагає законодавство, а взагалі-то ми ніколи не помремо, в усякому разі, не в цьому місці і не за такі гроші.

У брошурі були зображені будинки «Конона» в розрізі та основний план. Каспер начепив окуляри. На плані було відмічено все: сходи, запасні виходи, бібліотека й архів, конференцзали, приміщення дирекції, дві їдальні, чотири вбиральні на кожному поверсі, технічні служби, власний шлюпочний сарай і причальний пірс. А червоним маркером хтось до того ж відзначив, де слід сервірувати італійський обід.

Задзвонив телефон.

— Тобі відомо про дітей, — сказала Вівіан. — Офіційних повідомлень не було. Можливо, щоб не нашкодити їм. Можливо, для користі слідства. Одна дитина — дівчинка, мабуть, це вона намалювала карту.

На мить вона замовкла.

— Мене викликали, — продовжувала вона. — Але я відмовилася. Зазвичай нам надають усі відомості, які є в розпорядженні поліції, але в цьому випадку повідомлялося тільки те, без чого ніяк не обійтися. Мінімум інформації. Я відмовилася. Але одна моя подруга погодилася. Фахівець з дитячих хвороб серця. Одного з цих дітей колись оперували. Я подзвонила їй. Поліція намагається зв’язати цих двох дітей з чотирма або шістьма іншими дітьми. Вони зникли в інших країнах. Хлопчики і дівчатка. Від семи до чотирнадцяти років. Двоє з буддистської школи-монастиря в Непалі. Один у Таїланді. Сенегальська дівчинка з католицької школи у Франції. Немає ніяких відомостей, що підтверджують зв’язок між цими випадками. А тепер тримайся. Одну дівчинку знайшли. Її намагалися задушити. Слідів сексуального насильства немає. Але її катували. Крайні фаланги пальців на її лівій руці були відрізані. Але вона залишилася живою.

Обоє вони замовкли. Потім слухавку взяв Максиміліан.

— Ти, звичайно, не повіриш. Але у мене ще залишилися друзі. Я попросив їх поцікавитися Каїном. Мені тут дещо про нього надіслали. Твого віку. Про дитинство нічого не відомо. Перша згадка про нього — його служба у військово-морському флоті. Далі торговий флот, морехідне училище, штурманське стажування, морська академія, і ось він стає капітаном. Потім отримує ліцензію на морську торгівлю, потім складає військово-морський іспит. Потому працює в ІМО — Міжнародній морській організації. Паралельно вчиться на економічному факультеті. Наймолодший капітан флагманського судна за всю історію данського флоту. Залишає державну службу. Під підозрою в контрабанді. Він цілком міг скористатися своїм знанням міжнародних систем сповіщення і радіолокації. З 1995 року розшукується за незаконне судноплавство з порушенням міжнародних норм безпеки. Тоді, очевидно, економічні злочини. Його не бачили, не пізнавали і не фотографували з 1995 року. Припускають, що постійно живе в Англії. Припускають, що він організатор незаконної торгівлі компаніями через підставну фірму в Данії.

— Як може називатися його данська фірма?

— «Конон».

Каспер заплющив очі.

— Окультне, — продовжив він. — Якщо воно коли-небудь існувало. У цирку. Хто міг би про це щось розповісти?

— Скрізь шарлатани.

Каспер нічого не відповів.

— Ти не намагався звернутися до архіву Музею веселощів у Фредеріксберзі? До зібрання Барлі? До циркової агенції «Бумхоф»?

— Та жінка, — вів далі Каспер. — Про яку ви з матір’ю говорили. Якось це було пов’язано з птахами.

Максиміліан замовк. Десь там, у тиші, було чути страх.

— Феодора, — відповів він. — Єнсен. Найзнаменитіший номер з птахами. Найпрекрасніша пам’ять у світі. Але, по-перше, вона не буде з тобою розмовляти. А по-друге — це шлях у безвихідь.

Каспер нічого не відповідав.

— Притулок для старих циркових артистів у Крістіансхауні.

— Весь район Крістіансхаун евакуйовано.

— На добровільних засадах. Вона вже давно нікуди не ходить. Вона там; Якщо ще жива.

Слухавку знову взяла Вівіан.

— Лоне Борфельдт, — запитав Каспер, — де вона працювала, чим цікавилася?

— Це було давно. Наскільки я пам’ятаю, це було спільне дослідження. Медичного інституту «Панум» та Інституту вивчення свідомості.

Каспер чув, як моторний човен рухається по Стоккелепет. Він чув відбиття від екранів тисячі телевізорів, що оточували його. Якщо всі поверхні навколо тебе тверді, несприйнятливі і сильно відбивають звук, то сила звуку практично не залежить од відстані. Тоді невблаганний світ тисне на нас, не збавляючи гучності.

— Мені доводилося брати участь у нарадах експертів VISAR’а, — сказала Вівіан. — Може, з десяток разів. Я знайома зі слідчими. І з Поліцейського розвідувального управління, і з відділу А. Ці люди завжди тримають себе в руках. Але цього разу все інакше. Зараз їм страшно. Здоровим міцним поліцейським. Не знаю, що ти там затіяв. Але будь обережний.

Вона поклала слухавку. Він якийсь час сидів, дивлячись на телефон. Потім дістав лотерейний білет. Перевернув його. На зворотному боці була домашня адреса Лоне Борфельдт.

Вони проїхали форт Шарлоттенлунд, після купальні звернули від берега, об’їхали парк Дюрехавен у напрямку до схилів позаду містечка Родвад.

Будинки траплялися все рідше, нарешті вони закінчилися. Праворуч у бік протоки Ересунн тяглася долина, ліворуч видніли пагорби — круті, як скелі. Каспер опустив скло, подав знак, вони спинилися й вийшли.

Вони стояли біля високої дротяної огорожі. За лужком завдовжки метрів п’ятдесят прямовисною стіною здіймалася круча, але не було ніякого будинку. Лужок облямовували великі кущі. В одному з кущів ховався подвійний навіс для автомобіля, в ньому стояв маленький «мерседес». Поряд з ним — чорний позашляховик завбільшки з трактор. Вентилятор радіатора ще обертався, можливо, саме його він і чув.

Вони обоє поглянули вгору. Вікно дивилося прямо із стіни кручі, на висоті п’ятнадцяти метрів. Воно було еліптичної форми, з відстанню між фокусами метрів сім. Будинок був, мабуть, збудований усередині пагорба. Скло слабо світилося голубуватим світлом. Нагадуючи велике око.

Вони знайшли дверці в огорожі, високі, вузькі. У стовпі огорожі була втоплена кнопка і ледве помітні прорізи переговорного пристрою. Каспер нахилився до кнопки.

На початку свого твору «Або — або» К’єркеґор повідомляє, що його фаворит серед чуттів — слух. Що ж, він цілком міг дозволити собі написати таке, оскільки в середині XIX століття ще не було винайдено переговорні пристрої. Що б він сказав, якби опинився тут сьогодні увечері? Динамік булькав, немов фарширована індичка.

— Це я, — сказав Каспер. — Ситуація ускладнилася. Після нашої останньої розмови. Викрадено двох дітей. Їх досі не можуть знайти. Можливо, що скоєно вбивство.

— Я не хочу з вами розмовляти, — відповіла вона.

Франц Фібер відкрив свою скриньку з інструментами.

Знайшов якусь кришку на стовпі й відкрив її.

— Замкнутий контур, — сказав він пошепки. — Якщо я переріжу, спрацює сигналізація. Говори далі. Мені б знайти панель керування.

— Із самого дитинства, — продовжував говорити в прорізі Каспер, — з народження, я знав, що потрапив не туди. З родиною все гаразд, але планета не та. Тому я почав шукати. Якийсь вихід. Шлях додому. Я витратив на це все життя. Я не знайшов його. Але та дівчинка. Можливо, вона знає шлях.

Переговорний пристрій мовчав. Але він знав, що вона слухає. Франц Фібер підтягнувся, перевертом скотився через огорожу і приземлився по той бік. Він упав на руки і на свої кукси — м’яко, як кіт. Потім поповз по землі, немов гусінь-п’ядун. Відсунув убік галузку камелії. У кущах заховано металевий ящик. Він кивнув Касперові.

— Я зміряю повний опір, — прошепотів він. — Якщо вставити жучок з невідповідним опором, то сигналізація спрацює. Не стуляй рота.

— У мене немає дітей, — продовжував Каспер. — Я не був ніколи присутній під час пологів. Але мені здавалося, що ці двері мають бути відчинені під час пологів. Так само як і коли людина вмирає. На мить двері прочиняються. І можна почути те, що приховано за ними. Ось чому ви займаєтеся пологами.

— Ідіть собі, — пролунало з динаміка.

Франц Фібер з’явився за хвірткою. Його руки пролізли між ґратами. Він набрав код. Ворота відчинилися.

— Щось у вас схоже на мене, — сказав Каспер мікрофону, — ви шукаєте. Ви шукаєте якийсь шлях.

— Я просто хотіла бути багатою, — сказав переговорний пристрій.

— Це зрозуміло, — відповів він. — Ми всі цього хочемо. Навіть Бах хотів.

Франц Фібер шкутильгав по траві. Вхід до ліфта виднівся біля основи підніжжя схилу — прямокутник з неіржавіючої сталі.

— Дуже багатою, — сказав переговорний пристрій.

— Це загальнолюдське, — сказав Каспер. — Подивіться на Верді. Дядечка Скруджа класичної музики.

— Надто пізно, — сказав переговорний пристрій.

— Ніколи не пізно. Я знаю, про що кажу. У мене вже бувало так, що все було пізно. І не раз.

Від ліфта Франц показав йому піднятий великий палець.

— У нас договір з охоронною агенцією, — сказала жінка. — Я їм зараз зателефоную.

Переговорний пристрій замовк.

Ліфт був циліндричної форми, він злетів угору, немов новорічна петарда.

— Я міг би скласти іспит до «СКАФОР», — сказав Франц Фібер. — Вони видають ліцензії електрикам, які встановлюють охоронні системи. Я сам займаюся електрикою в «ягуарах». Намагаюся підтримувати себе у формі.

Двері відчинилися, вони опинилися між шубами й чоловічими пальтами. Каспер уперше бачив, щоб ліфт відчинявся прямо в передпокої, посеред приміщення — немов караульна будка.

Він розчинив двійчасті двері, і вони увійшли до вітальні.

Приміщення було еліптичне, як і вікно, і повторювало форму корпусу судна. Дошки на підлозі були завширшки півметра. Ті меблі, які Каспер устиг помітити, були дизайну Еймсів.

Лоне Борфельдт сиділа на дивані. Посеред кімнати стояв власник позашляховика, він був схожий на свій автомобіль: блискуче чорне волосся, повний привід і цілковите небажання пропускати будь-кого вперед. І він, і жінка були вочевидь вражені.

Чоловік справився з потрясінням і рушив їм назустріч.

— Нам не можна хвилюватися, — сказав він. — Ми чекаємо дитину.

— А ви певні, що саме ви батько? — спитав Каспер.

Потрясіння повернулося. Але тільки на мить. Чоловік схопив Каспера за сорочку.

У багатьох людей склалося якесь хибне уявлення про клоунів. Вони думають, що коли клоун може бути незграбним, як дитина, то в нього і статура дитини.

Каспер ударив його ліктем знизу вгору. Супротивник не був готовий до удару, який поцілив у нижню частину легень крізь черевний прес. Він упав на коліна.

Каспер поставив один з еймсівських стільчиків за його спиною. На кухні він знайшов таз, наповнив склянку водою з-під крана. Відтиснув рушник. Франц Фібер стояв прихилившись до стіни.

Потім Каспер поставив таз перед чоловіком. Простягнув склянку і рушник Францові. Сів навпроти жінки. З того часу як він востаннє бачив її, вона підмалювала очі.

Коли ж уважніше глянув, то виявив, що це не косметика. Це було двадцять чотири чи, швидше, сорок вісім годин без сну.

— Чим цікаві передчасні пологи? — спитав він.

— Річ у тім, що деякі діти виживають, відповіла вона.

Каспер пересунув стілець. Так, щоб їй не було видно чоловіка із стільчиком. Це як на манежі. З погляду звуку чоловік і дружина поводяться як бізони: притиснувшись одне до одного спиною, вони спільно захищаються від жорстокого світу. Якщо ти витягуєш когось із публіки на сцену, то, аби добитися від них максимуму, слід розділити парочки.

— Це завжди цікавило лікарів та акушерок, — продовжувала вона. — У колишні часи, коли новонародженими займалися поверхово, час від часу траплялося, що передчасно народжені діти, яких вважали померлими і забирали від матерів, оживали і кричали. Вони хотіли жити. І хотіли, щоб їх любили.

— Так от що ви шукали. Тих, хто міг розповісти, звідки беруться такі діти. Чому деякі з дітей з’являються на світ з таким великим бажанням жити.

Вона кивнула.

— І тоді ви уклали договір з Притулком. Із Синьою Пані.

— Вони запропонували, щоб я зайнялася обстеженням дванадцятьох дітей. Тоді їм було від шести місяців до чотирьох років. Діти різних національностей. Але їх збирали в Притулку раз на рік. Мені було доручено вивчити й описати їхні пологи. Усі акушерські подробиці. Крім цього, обставини, які в інших випадках ніколи не реєструються. Відносини між батьками. Людей, які мали стосунок до пологів. Навіть погоду. І потім мені було доручено спостерігати за їхнім загальним станом здоров’я.

Навколо неї було щільне поле смутку, жінка, якій скоро народжувати, не повинна так звучати, — здавалося, вона відмовляється від усього.

— Ви продали інформацію Каїнові, — сказав Каспер. — Ви отримуєте від нього гроші. Він, видно, фінансував вашу клініку.

Вона нахилилася вперед настільки, наскільки дозволяв живіт, і заховала обличчя. Чоловік, стоячи навколішки, перегнувся через стільчик і виблював у таз.

Каспер підвівся і підійшов до вікна. Вид з вікна був незрівнянний. Зовсім не данський. Неначе десь у горах. Видно було все узбережжя — від Ведбека до Амаґера.

Біля вікна стояв телескоп, дуже потужний, Каспер приставив око до окуляра, поле зору нервово вібрувало. У фокусі опинився блакитний шліфований смарагд у чорній облямівці. Це був освітлений басейн — мабуть, санаторій Торбек, поєднання приватної лікарні й курорту, побудований, поки Каспер був за кордоном. Він чув про нього, але ніколи там не бував.

Він повернув телескоп. Знайшов вежу «Конона». На горішніх поверхах горіло світло.

Потім дістав ту карту, яка була додана до накладної. Судячи з карти, світло горіло на поверхах дирекції.

— Ви повинні були оглядати дітей, — продовжував він. — Днями. Саме для цього вони збиралися вас використати. Їм потрібний був лікар.

— Двоє лікарів, — відповіла вона. — Я і професор Франк.

— З Інституту вивчення свідомості?

Вона кивнула.

Каспер глянув на Франца Фібера.

— Вулиця Естервольґаде. Поруч з Ботанічним садом. У тих будинках, де колись була Копенгагенська обсерваторія.

Каспер повернув телескоп. Знайшов палац Розенборґ. Копенгагенська обсерваторія була найвищим будинком міста, поряд з палацом. Він знайшов вежу обсерваторії. Навів на різкість. Зовні по периметру вежі були побудовані скляні офіси, схожі на теплиці.

— Де ви їх оглядали?

— Я все втрачу, — відповіла вона.

Обличчя її було біле, майже світилося.

— Все одно ми всі втратимо все, — промовив Каспер. — Лишається тільки один вихід. Ми можемо спробувати втратити це якось гідно.

Він був задоволений, що і Франц Фібер, і укляклий батько дитини присутні при цьому. Це створювало відчуття хоч би якоїсь публіки. Для його золотих реплік.

— Подивіться на мене, — сказав він. — У мене немає ні копійки. Все втрачено. Не одружений. Дітей немає. Кар’єра скінчилася. Депортований з країни. Мене розшукують у дванадцяти країнах. Але я у процесі наведення ладу. Це по мені помітно? Що десь там, у глибині, таїться, готова от-от народитися, чистота?

— Здається, ви схожі на якогось волоцюгу, — відповіла вона.

Він випростався.

— Вони привезли дітей сюди, — сказала вона, — вони живі, стан їхній був задовільний. Їх збираються використати для чогось. Це якось пов’язано з поштовхами. Не знаю як.

Він відрегулював телескоп. На даху будинку були дві шлюпбалки. На колесах. Позаду них — силует двигуна.

— Чим займаються в «Кононі»?

— Офіційно це фінансова установа. Вони торгують винятково опціонами.

— Де Каїн?

Вона похитала головою.

— Про яке вбивство ви говорили? — спитала вона.

— Поліція вважає, що є зв’язок між низкою викрадань. Одну дитину було знайдено. Дівчинка. Її катували і душили.

Він пішов до дверей, вона пішла за ним.

— Я хочу все виправити, — сказала вона. — Щоб можна було дивитися в очі своїй дитині.

— Почекайте до пологів. Ми, здійснюючи паломництво заради спокутування, робимо все послідовно.

Каспер допоміг підвестися укляклому чоловікові і посадив його на диван. На столику біля дивана лежала пачка роздруківок на стандартних аркушах.

— Що було спільного, — спитав він, — у всіх цих пологах?

— Не було ніяких ускладнень. Усе проходило спокійніше, ніж під час звичайних пологів. Швидше. Деякі з жінок були матерями-одиначками. Більшість були заміжні. І ще — погода…

Вона стояла впритул до нього.

— На небі були веселки, — пояснила вона. — У всіх випадках ті, хто приймав пологи, бачили веселку. За вікном. Я розмовляла з кожним з них окремо. Вночі теж були веселки. Бувають і нічні веселки. Гало навколо місяця. Білі веселки на нічному небі, місячне світло, відбиване хмарами.

Він відчинив двері до ліфта.

— Залишається сподіватися, що в кінці шляху чекає золото, — сказав він. — Там, де кінчається веселка.

Вона заступила двері.

— Ці діти, — сказала вона, — хлопчик і дівчинка, вони не зовсім звичайні діти.

Він не знав, що відповісти.

— Вони були спокійні, — сказала вона. — Не веселі. Але дуже спокійні. Я не можу пояснити це. Але це було неприродно. Їм би належало бути пригніченими.

Він обережно прибрав її руку з дверей ліфта.

— Каїн, — продовжувала вона. — Він власник санаторію. Зараз він там. Він телефонував звідти. П’ять хвилин тому.

— Як ви дізналися, що він телефонував звідти?

— Звук великих джакузі. Я чула його.

Він почув звук її системи. Глибокий, прадавній. Звук якоїсь нескінченної туги.

— Ви народилися передчасно, — зрозумів він.

— На сьомому місяці. Мене оголосили мертвою. Поклали до мийні. Де, кажуть, я стала стукати по кришці, якою накрили піднос. Коли я почала працювати акушеркою, то познайомилася з лікарем, майбутнім пенсіонером, який пам’ятав мою історію. Він називав мене «Лоне з мийної».

Каспер не міг стримати свою руку. Вона мимоволі зметнулася вгору й погладила її по щоці. Хоча він чудово розумів, що не варто дуже вже пестити вагітних жінок на очах у їхніх чоловіків.

— До речі, Франц і я, — зауважив він, — ми просто не тямимося від тих, хто намагається вижити.

— Я не з полохливих, — сказала вона. — Але я боюся його. Каїна.

Каспер зробив знак, Франц звернув на стоянку край дороги. Каспер показав на пласку металеву фляжку.

— Чи не знайдеться ще трохи запальної суміші, — спитав він, — для двох холостяків, які щойно навідали молоду пару, що чекає на збільшення родини?

Франц Фібер налив, виноградний дух наповнив машину.

— Який звук іде від людини, яка вбила дитину?

Каспер скористався б якими завгодно кружними шляхами, аби уникнути відповіді на питання. Але очі хлопця жовто й наполегливо світилися в темряві.

— Двічі в житті, — сказав він, — мені довелося опинитися поруч з людьми, які вбили дитину, обидва вони були цирковими артистами, один з них задавив дівчинку, це був нещасний випадок, другий забив до смерті свого сина. Навколо обох було тихо.

Він відчув безпорадність. Перед великим жахом і великими чудесами ми безсилі. Меса сі-мінор і великі війни — з такими речами окремій людині ніяк не впоратися.

Але він чув, що цей молодик ще безпорадніший. І хіба — в цьому безпритульному світі — одноокий не зобов’язаний спробувати допомогти сліпому?

— Є два види тиші, — сказав Каспер, — чи, в усякому разі, я це так чую. Є висока тиша, тиша для молитви. Тиша, коли ти близький до Божественного. Та тиша, яка є сконденсоване, неясне передчуття народження звуку. І є інша тиша. Безнадійно далека від Бога. І від інших людей. Тиша відсутності. Тиша самотності.

Він відчув, що хлопець щирий з ним. Між ними виник контакт. Інтерференція. Вони були зовсім поруч один з одним.

— Я знаю їх, — сказав Франц Фібер. — Ці два види. Я обидва їх знаю.

— Ті двоє людей, про яких я говорив, були беззвучні. Щось покинуло їх назавжди.

Каспер торкнувся плеча Франца. Якщо хочеш послати сигнал без перешкод, то слід скористатися фізичним контактом.

— Але за цією їхньою тишею, за ізоляцією, вони звучали як і всі інші люди. Як ти і я. Тож коли ти або я, коли ми потрапимо в таку ситуацію, якщо світ від нас відвернеться. Чи коли ми самі відвернемося від світу. Це могли б бути ми. Це можемо бути ми. Ось про що я думав, коли сидів перед ними. Що на їхньому місці міг би бути я.

На мить виникла цілковита відкритість. На мить Каспер відчув, що обидва вони дивляться в той простір, де ширяють найчорніші демони і звідки всі ми час від часу отримуємо чималі дози з величезної клізми. Хвилину молодик тримався, потім не витримав:

— Може, зателефонувати до поліції?

— За хвилину, — відповів Каспер. — Коли ми вирушимо за провідною зіркою.

Він зробив ковток із посрібленої кришки. Дуже ймовірно, що алкоголь і не діє так ефективно, як щира молитва. Але, в усякому разі, він діє так само швидко.

Фари освітили кущі, позашляховик промчав повз них зі швидкістю сто сорок кілометрів на годину. Франц Фібер утупився в Каспера. Тільки зараз Каспер почув, що хлопець уже близький до межі своїх можливостей.

— Вона брехала, — сказав Каспер. — Коли говорила, що їй привозили дітей. Тепер вона хоче поїхати і все виправити. Якщо вже жінка її вагової категорії так розійшлася, значить, вважає, що вона безсмертна.

В’їзд до санаторію був облямований двома чотиригранними гранітними колонами й пишним чагарником. Каспер подав знак, і машина спинилася за п’ятдесят метрів від колон.

Будинки розташовувалися на шести терасах, що спускалися до старих вілл Торбека. Побудовані вони були з такого темного граніту, що вночі він здавався чорним. Але знизу було підсвічування, а з кам’яних чаш по-тропічному пишно струмували кручені рослини і квіти. Усе це нагадувало про висячі сади Вавилона — диво для квітня в Данії, коли останні морозні ночі ще з усмішкою чекають свого часу.

— Це для клієнтів, — пояснив Каспер, — усі ці квіти. Аби вони повірили, що сучасні технології знищили всю дріб’язковість природи і що немає ніякої потреби старіти, якщо раз на три місяці можна вприскувати чергову порцію ботоксу в мішки під очима.

— Якесь не біблійне місце, — відгукнувся Франц Фібер.

З гачка за сидінням водія Каспер дістав дві двобортні кухарські куртки і простягнув одну з них Фіберові.

— Не будьмо аж надто вже святими, — сказав він. — Чи можемо ми бути певні в тому, що Богоматір відмовилася б від підтяжки обличчя й виправлення прикусу? Якби їй це запропонували.

Молодик надягнув куртку. Руки у нього помітно тремтіли.

Каспер поклав руку йому на плече. Повернув його до себе.

— Подумай про дітей. Уяви їх собі. Батьків поряд немає, їхній дім далеко. Навколо них відбувається щось незрозуміле. Вони безпорадні. Ти чуєш це? Коли я бачив її востаннє, у неї були сліди побоїв. Навіть ось такі діти насправді безпорадні. І вони залежать від нас з тобою. Ти відчуваєш це?

Молодик ковтнув слину.

— І крім них. Тисячі інших дітей. У такому ж стані безпорадності. Або ще гірше. І в нас самих. У тобі і в мені. Ховаються два маленьких хлопчики. Ти чуєш їх? Ти відчуваєш співчуття? Воно — наше паливо. Єдине, що може допомогти рухатися далі. Через усю симфонію.

Франц Фібер дивився на нього. Ця мить мала в собі якусь велич. Як у Кемпфа[48] в повільній частині сто дев’ятого опусу.

У такій ситуації важливо не дозволити затопити себе емоціям. А якось діяти й повернути все в інше русло. Як Бетховен. Постаратися ушляхетнити сентиментальність.

Каспер подав знак. Фургон рушив. Каспер опустив скло.

З кущів з’явилася людина в темній уніформі — під колір граніту. Каспер махнув рукою, показуючи кудись у глиб автомобіля.

— Там позаду лежить гарячий, як присок, шматок м’яса. Сідло теляти а-ля граф Меттерніх. Температура його не повинна опуститися нижче за шістдесят градусів, коли воно опиниться на столі у Каїна. Якщо ви затримаєте мене навіть на три хвилини, то ви пропаща людина.

Тропічний пейзаж поглинув охоронця.

Вони перейшли через приймальню із зігнутими, немов у залі «Плеєль», стінами, через вітальню, лунку, як зала «Мантзіус». Мимо стаціонара, де важливо було дуже добре прислухатися, аби пригадати, що ти — в лікарні. Їм не трапилося жодного приміщення, не придатного для запису вашого наступного камерного твору.

Але стіни відбивали не камерну музику. Вони відбивали замішання й розгубленість людей, які сподіваються, але глибоко в душі не вірять, що косметична клініка може хоч би на міліметр наблизити їх до того, що для них так важливо.

Вони увійшли до амфітеатру, на сходинках перед великим каміном лежали або сиділи півсотні жінок, усі вони були в білих халатах.

У дверях, у хмарі пари, з’явилася рудоволоса жінка із зеленими очима, у білому халаті і з пучком свіжого березового пагілля в руках, напевно лазниця. Звучання її було таким чарівним і авторитетним, що Касперові захотілося, аби у нього знайшовся час і трапилася нагода, знявши штани, попросити її про дванадцять ударів цим березовим віником.

— Що ви тут робите? — спитала жінка.

— Насолоджуємося акустикою, — відповів Каспер. — Я всією душею вболіваю за бідних. Але мої вуха люблять палісандр. І високі стелі.

— Ви в жіночому відділенні.

— Ми тут за службовим обов’язком. А свою сексуальність ми залишили за дверима.

Він почув, як звучання її пом’якшало.

— Вона не дуже-то слухається, — сказала вона. — Ваша сексуальність. Якась її частина все одно просочується.

Каспер простягнув їй той піднос, який він прихопив із собою з машини.

— Візьміть канапе. Забудьте про дієтичний корм для кроликів. Покладіться на природну регуляцію апетиту.

Жінка взяла один з маленьких медальйонів з листкового тіста. Каспер запропонував канапе жінкам, що сиділи поблизу.

— А де ж Каїн?

— Хайді зараз його стригтиме.

Каспер простежив за її поглядом. Крізь велике скло йому було видно веранду, побудовану на гранітній платформі, яка, здавалося, плавала в повітрі. За склом він побачив зелені рослини й перукарські крісла. В одному з крісел сиділа людина.

Каспер нахилився до рудоволосої жінки:

— Може, хтось і скаже, що виникле між нами взаєморозуміння, яке, можливо, стане початком тривалої дружби, не слід опошляти грошима. Я з цим не згоден. Кілька купюр цілком можуть стати зворушливим акомпанементом до природного співзвуччя сердець.

Він простягнув жінці чотири тисячокронові купюри.

— Добре б затримати Хайді на якісь десять хвилин. Ми з Каїном ходили разом до школи танців. Світлі спогади. Нам хотілося б віч-на-віч хвилин десять позгадувати минуле. Він завжди танцював за даму.

Жінка склала купюри.

— Ви заглянете дорогою назад?

Каспер подивився на Фібера. Обличчя молодика було вкрите тонким шаром поту. Можливо, причиною тому була пара з лазневого відділення.

Таємниця любові частково полягає в умінні зосередитись і добровільному самообмеженні.

— У наступній інкарнації, — відповів він.

Він подивився на жінок. Акустика в залі була як в мініатюрному варіанті зали Карла Нільсена. Звук п’ятдесяти жінок був немов ніжний дотик теплого вітру. Він міг звернутися до них, не підвищуючи голосу.

— Серце кожної людини випромінює звукове поле, — промовив він. — Воно звучить чудово, на жаль, ми самі його приглушаємо. Цієї миті ви звучите прекрасно. Серед вас немає жодної, заради якої ми з Францом не були б готові порушити чернечу обітницю й відвезти вас до себе додому. Якби ви тільки прислухалися по десять хвилин щодня. До свого серця. Знімаючи ту напругу, яка заважає поширенню звукових хвиль. Чорт забирай, ви б зазвучали як Бах.

Жінки втупили очі в нього. Він поставив піднос із канапе на сходинку. Зняв кухарський ковпак. Уклонився. І задкуючи, вийшов за двері.

Франц вийшов за ним. Голос його тремтів.

— У нас є мета. Ми повинні врятувати дітей. Ми незаконно проникли всередину. А ти поводишся як божевільний.

Вони перетнули концертне приміщення, де стояв «Стейнвей». Зимовий сад був просто перед ними.

— Почекай надворі, — сказав Каспер. — На випадок, якщо Жінки підуть за нами.

Він увійшов до приміщення. Всі стіни в ньому були скляні. У самісінькому кінці, за стіною, виднівся басейн, що світився, немов блакитний коштовний камінь. Далі, за басейном, було урвище метрів тридцять — униз до вогнів Торбека. За вогнями виблискувало море. Каспер запнув довгі білі завіси на вікнах.

Людина в кріслі дивилася не на вид за вікном, вона сиділа обличчям до власного віддзеркалення у високому дзеркалі. Вона була в білому халаті, шкіра її все ще горіла після сауни.

На поличці під дзеркалом Каспер знайшов перукарські ножиці та гребінець.

Очі людини в дзеркалі спинилися на Каспері. Відзначили білу куртку. Інтерес в очах згас.

Ось так ми, люди, й помиляємося. Ми не помічаємо по-справжньому несподіваного, коли воно постає перед нами перебране в буденний одяг.

— Хайді запізнюється на кілька хвилин, — сказав Каспер.

І став у нього за спиною.

Він був Касперового віку. У нього було тіло атлета. Або циркового артиста.

Тим кінцем гребінця, на якому були великі зубці, Каспер підняв волосся у нього на потилиці. Так, що тому не було видно в дзеркалі. І зістриг пасмо волосся просто біля самісінької шкіри.

Він прочинив свій слух, щоб почути цю людину.

Він почув її ставлення до матеріального світу. Глибокі тони, ті частоти, які й надають руху фізичним об’єктам.

Він почув гроші — більше, ніж він чув будь-коли. Він почув будинки. Автівки. Почув майбутнє. Золоті економічні можливості.

Він почув його сексуальність. Вона звучала надзвичайно цікаво. Мужність, але з яскравими відтінками жіночності. Він міг би завоювати будь-яку жінку. І більшість чоловіків.

Каспер слухав регістр його почуттів, він був широкий, нюансований і вибухонебезпечний. Багато світла й багато пітьми, в однакових пропорціях — як у Моцарта.

Він почув його серце. Це був великий звук. Великодушний. Гарячий.

Він почув високі частоти. Винахідливість. Інтуїцію. Інтелект. Це були багаті звуки — людина ця вібрувала від внутрішнього життя.

Пасмо за пасмом Каспер збирав волосся на потилиці. І методично, з глибоким задоволенням — якщо брати до уваги той факт, що він уперше в житті когось стриг, — дуже коротко зістригав волосся на витончено зігнутій потилиці.

Очі Йосефа Каїна в дзеркалі були непритомні. Він не бачив самого себе. Він дивився всередину.

І тоді Каспер почув дірку. Це була свого роду внутрішня звукова тінь. Беззвучна ділянка в системі цієї людини. Десь між серцем і solar plexus.

Він відклав ножиці. На поличці за кріслом стояли пластмасові пляшечки з різними фарбувальними сумішами. Він відкрив одну з них. Це виявилася хна. За десять років до того, як це увійшло у вжиток, Хелене Кроне раз на півроку хною малювала мавританські завитки на своїх міцних ногах.

Каспер знайшов маленький пензлик. Поволі й старанно, як і до того поза полем видимості для того, хто сидів у кріслі, він почав наносити на пострижену потилицю тонкий шар червоної фарби.

— Я стриг Вільгельма Кемпфа, — повідомив він. — На початку сімдесятих. Коли був усього лише новою зіркою в перукарському училищі. Він розповідав про Гітлера. Він зустрічався з ним у сорок четвертому. У Берґхофі. Єва Браун знайшла Кемпфа і Фуртвенґлера. І Гізекінґа[49]. Щоб влаштувати концерт, який порадував би фюрера. З цього так нічого й не вийшло. Але вони склали репертуар. Улюблені твори Гітлера. Дещо з оперет Леґара. Кілька пісень Штрауса. Марш «Баденвайлер». «Серенада на ослі». Уривки з «Мейстерзінґерів». Кемпф прислухався до системи Гітлера. Він сказав мені, що особистість цієї людини була, по суті, в порядку. Маленька, але в порядку. Але десь у ній була дірка. Через цю дірку струмував деструктивний колективний шум. Розумієте? Лихих людей не існує. У кожній людині завжди звучить співчуття. Тільки ті місця, де в нашій людяності є дірки, де ми не резонуємо, ці місця небезпечні. Там, де ми відчуваємо, що стоїмо на службі вищій справі. Тут ми й повинні запитати самих себе: а чи справді це вища справа? Ось тут ми й попадаємося. В інших культурах це називають демонами. У нас для цього немає відповідного слова. Але я чую це. Це бойова тривога. Колективний гнів.

Очі чоловіка у дзеркалі спостерігали за Каспером.

— Ти хто, чорт забирай? — спитав він.

Голос був чорний, як нічне небо. М’який, немов чотириста квадратних метрів костюмного оксамиту.

Каспер узяв з полиці маленьке люстерко. Показав чоловікові його потилицю.

Йосеф Каїн у перукарському кріслі закляк. Гітлер теж утратив би зосередженість. Якби побачив себе коротко постриженим і пофарбованим хною. Підборіддя відвисло. Звук відкрився. Каспер говорив у відкриваний простір.

— У твоєму звучанні — дірка. У всіх нас є пошкодження. Але в тебе вона велика. Не можна порівняти її з діркою Гітлера. Не треба намагатися уподібнитися великим. Але вона досить велика. Це якось пов’язано з дитинством. Це завжди якось пов’язано з дитинством. Можливо, ти ріс бідуючи. Можливо, у тебе не було батька. Це може пояснити жадобу наживи. Прагнення до влади. Дірка пов’язана з двома обставинами. Вона закриває серце. Ти відчуваєш дітей? Ти пам’ятаєш, як сам був дитиною? Ти відрізав дівчинці пальці?

Обличчя чоловіка у дзеркалі стало тьмяним. Звук його більше вже не був відкритий, він був тепер закодований.

Франц Фібер зайшов до кімнати. Відсунув завісу. Якийсь чоловік прямував до зимового саду. Кремезний чоловік із слуховим апаратом.

Каспер нахилився. Його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від Каїнового обличчя.

— Мені сорок два роки. Знаєш, якого висновку я дійшов за ці роки? Пекло. Це не якесь конкретне місце. Пекло транспортабельне. Ми всі носимо його в собі. Варто нам тільки втратити контакт з властивим нам природженим співчуттям, і раз-два — пекло тут як тут.

Каспер відчував перукарські ножиці в руці. Він дивився на шию людини, що сиділа перед ним. Туди, де за щелепною кісткою проходить sterno cleido[50]. Досить було б одного удару. Кінці ножиць пройшли б через основу черепа в мозок. У світі стало б на одну чорну звукову дірку менше.

Він заплющив очі. Прислухався до гніву. Це був не його гнів. Він прийшов крізь дірку в його системі. Акустично ми всі перфоровані, як швейцарський сир. Хто має право бути катом іншої людини?

Він випростався.

Людина, що сиділа в кріслі, провела рукою по потилиці. Подивилась на руку. Вона була червоною від хни.

— Не так уже важливо, — зауважив Каїн, — хто ти. Тебе давно вже немає серед живих.

Він відчув біль у ділянці серця. Через те, що — вкотре — не зміг достукатися до ближнього. З найпростішою і найважливішою з усіх істин.

Франц Фібер відчинив скляні двері: за дверима ласкаво спускалися вниз кручені сходи — до того місця, де вони залишили свій фургон.

— Десять хвилин під феном, — сказав Каспер. — І на твоєму чепчику не лишиться ніяких слідів.

Вони проїхали повз гавань Сванемелле просто до причалу. Повз склади, ряди дерев’яних суден з високими щоглами. Франц увесь час поглядав у дзеркало заднього виду, побоюючись переслідування. Вони доїхали до променаду.

— Зателефонуй до поліції.

Голос його тремтів.

— Скажи, що знаєш, де діти. Що треба штурмувати будинок. Ти зможеш змусити їх піти на це. Ти можеш кого завгодно умовити.

— А якщо дітей там немає?

Молодик похнюпився. У його звуковому профілі почав переважати смуток. Касперові це не сподобалося. Їм ще було чим зайнятися.

Мимо повільно проїхала патрульна машина. Троє темноволосих підлітків на розі відступили в темряву. Коли машина зникла з очей, вони знову з’явилися. Вони випромінювали енергію, як якісь дрібні гангстери in spe[51]. Каспер відчув раптову радість від того, що космос прагне до створення урівноваженої цілісності. Досить тільки побудувати квартал для пристойної публіки і звільнити його від чужорідних елементів, як відразу ж зі всіх кутків починає вилазити пітьма.

Він прислухався до пейзажу, який оточував його. Він чув, як в останніх відкритих допізна крамницях підраховували виручку. Він чув вітряні генератори навпроти очисних споруд Люнетен. Чайок. Низький шепіт турбін електростанції. Останніх відвідувачів ресторанів. Він услуховувався у пошуку справжньої структури звуку. Правильно вибрати час — це не означає вибрати якийсь певний момент, це означає вибрати звук. Він не зміг би нікому це пояснити, хіба що, можливо, Синій Пані. Музичність часто знає коли, але рідко — чому. Потрібний момент ще не настав.

Слух його був ясний, позаяк був вечір і він був голодний. У святої Катаріни десь написано, що пост — це чудовий інструмент, аби побачити Бога. Але річ у тім, що важливо зуміти побачити Бога і без жодного інструменту.

Він простягнув назад руку й намацав хліб, сир, песто[52]. Пляшку джерельної води. Ніж для овочів. Він розламав хліб і намазав його. Простягнув шматок Францові. Той похитав головою.

— Ми зробили, що могли, нас обох розшукують. Ті, кого ми переслідуємо, це не звичайні люди. Це демони.

Він відкрив арманьяк[53], відхлебнув, простягнув пляшку Касперові, налив обом кави. Руки його тремтіли.

— Як поєднується спиртне з постійною молитвою? — поцікавився Каспер.

— Ти про що? Трапісти варять пиво. Бенедиктинці роблять лікер. Спаситель перетворював воду на вино. І такого вечора, як сьогодні, що ти, чорт забирай, від мене хочеш?

Новий звук додався до навколишнього колажу — звук вітру в тому, що могло б бути телефонними дротами.

— Не знаю, чи знайомий ти з оперою «Парсифаль», — сказав Каспер, — якщо ні, то рекомендую послухати. Ваґнер дійшов до останньої межі. Рятувався втечею від кредиторів. Таке трапляється з великими. Він дістав притулок. З видом на воду. Як тут. Там він написав «Парсифаля». У ньому є прекрасна сцена. Дія відбувається у Страсну п’ятницю. Як і сьогодні. Третя дія. Навколо героїв зростає замок Грааля. Ти починаєш розуміти, що це не фізичне місце. Що він виникає в уяві. Тому в нього все й вийшло.

Фібер подивився на Каспера. На граніт стін.

— Вони цілком матеріальні, — зауважив він. — Яка тут уява!

Каспер відчинив дверці машини, Франц схопив його за руку.

— Ти що, туди зібрався? Геть здурів?

— Розумієш, я щось обіцяв Кларі-Марії, — сказав Каспер, — і хлопчикові теж, хоча й не зустрічався з ним. Я, мабуть, обіцяв їм, що носитиму їх на руках із фургона. У тепло.

Жовті очі дивилися на нього. Останні залишки тієї довіри, якої насправді й не було, зникли.

— Я їздив сюди разів десять, якщо не більше. Тут усе охороняється, як на військовому полігоні. Озброєна охорона. Відеокамери. Інфрачервоні датчики. Ти й кроку не зможеш ступити.

Каспер відчинив дверці і став ногою на асфальт.

Руки хлопця вчепилися в його піджак, як клешні.

— Вони помилялися. Ці сестри. Ти збожеволів!

Вони перетнули дорогу. Звук чувся зовсім недовго. Сприятливі сполучення звуків швидкоплинні.

Каспер узявся за ручку дверей кондитерської крамниці. Крамниця виявилася зачиненою, ангел, що стояв за касою, посміхаючись, похитав головою.

— Повернись-но до мене спиною, — попросив Каспер.

Той повернувся, на його білій сорочці Каспер написав авторучкою: «Моя кохана сьогодні увечері відпливає. Тільки за допомогою шоколаду я можу висловити свій смуток. Будьте ласкаві!»

— Що ти збираєшся робити? — спитав Франц Фібер.

Дівчина підійшла ближче. Вона прочитала написані на сорочці слова, засміялася й відчинила двері.

— Я й не знала, що звідси відходять судна, — сказала вона.

— Це від «Конона», — сказав Каспер. — Сьогодні вночі ми відправляємо дирекцію у відрядження. З власного причалу. Я хочу подарувати своїй коханій велике шоколадне яйце і дванадцять булочок мокко.

Дівчина запакувала яйце.

— Це має бути сюрпризом для них, — сказав Каспер, — як ви гадаєте, де краще зайти?

Вона кивнула у бік магнолієвої алеї.

— Це чорний хід. Там чергує тільки один охоронець. І немає камер. Головний вхід зачинено. А біля службового входу камери й багато охорони.

Булочки мокко лягли в коробку, кожна з них — в обгортці з рожевого цигаркового паперу.

— Записати на рахунок?

Повз проїхала патрульна машина. Каспер узяв Франца під руку. Якби він не зробив цього, той би впав.

— Як завжди, — сказав Каспер. — І ще поцілунок рукою від вас. Можна його теж записати на рахунок?

Дівчина зашарілася. Їй було щонайбільше вісімнадцять.

Вони пішли до дверей. Дівчина послала Касперові поцілунок рукою.

— Це цілком безкоштовно, — сказала вона.

Двері за ними зачинилися, Фібер втупився в нього, на хвильку страх змінився здивуванням.

— Тобі скоро стукне п’ятдесят, — сказав він. — Ти повний банкрот. Кому ти потрібний?

— Багато хто з великих подобався молодим дівчатам, — зауважив Каспер. — Елвіс. К’єркеґор. Реґіні Ольсен було тринадцять. Прісциллі — чотирнадцять.

Вони наближалися до смаглявих підлітків.

— Нас заріжуть, — прошепотів Фібер.

Каспер настроївся на їхнє звучання, воно йому сподобалося. Є багато причин, через які людина випадає із суспільства. Одна з них полягає в тому, що в суспільстві мало місця для навіженства. Щонайменше двоє з хлопців звучали так, ніби в їхньому гороскопі був великий квадрат. Через десять років їх не буде серед живих, їх депортують або ж вони обійматимуть якісь керівні посади.

На шухері стояв наймолодший — хлопець не старший за чотирнадцять років, з очима, які вже побачили більш ніж досить. Каспер зупинився за кілька метрів од нього. Поставив коробку з булочками на землю і кивнув у бік магнолієвої алеї.

— Нам треба потрапити всередину, — сказав він. — До того, як проїде наступна патрульна машина. Це означає, що треба виманити його з будки. Питання в тому, чи зможете ви це зробити.

Хлопець похитав головою.

— Це не проблема, — відповів він. — Проблема в тому, що нам з цього буде?

Каспер поклав п’ятсоткронову купюру з отриманих ним коштів фонду на коробку.

— Коли я був маленький, — зауважив він, — ми б зробили таке за суфле в шоколаді.

— Це було до Першої світової війни, — сказав хлопець. — Відтоді все подорожчало.

Каспер поклав ще одну купюру на коробку.

— Мені треба мати невелику фору, — уточнив Каспер, — він не повинен бачити, як я увійду до будинку.

Фібер притулився до ліхтаря.

— Почекай півгодинки, — сказав Каспер. — Якщо я не повернуся, телефонуй до поліції. І повідом моїх спадкоємців.

— Немає у тебе ніяких спадкоємців. І ніякого спадку.

Каспер перетнув променад. Звук милиць тягнувся за ним.

У Фібера в очах стояли сльози.

— Я боюся лишатися тут сам.

Чорний хід був за п’ятдесят метрів від початку магнолієвої алеї. Каспер поставив яйце на полицю перед склом.

— Ми — найближчі друзі Аске Бродерсена, — сказав він. — Ми написали йому великоднього листа[54]. Він відгадав, від кого він. Тому ми принесли йому яйце.

Охоронцеві було під шістдесят, ретельно випрасувана зелена форма, сірі очі й два сантиметри броньованого скла між ним і відвідувачами.

— Я б хотів сам його передати, — сказав Каспер.

— Я зараз подзвоню йому.

— Тоді не вийде сюрпризу.

Сірі очі стали відсутніми. Каспер підняв руку.

Булочка мокко влучила в скло. Булочки були домашнього приготування, пухкі, великі, завбільшки із страусове яйце.

Трохи менше самовпевненості — і чоловік цілком міг би вийти з цього становища. Але відчуття власної значущості дуже важко позбутися. Усі ми хочемо бути адміралами на королівській яхті. Але командувати нам насправді доводиться скляною будкою на пристані.

Хвилину охоронець не реагував. Потім ще одна булочка поцілила в скло, цього разу в скляні двері. Тоді він підвівся із стільця. І вийшов зі своєї будки.

Каспер озирнувся. Смаглявий верховода зайняв позицію просто посеред проїжджої частини, він вкладав у кидок усю свою силу.

Булочка влучила охоронцеві в груди, на мить змусивши його відскочити. Відтак він кинувся вперед.

Каспер і Франц увійшли до відчинених дверей. Ще одні двері, що вели до іншого приміщення з відеомоніторами над раковиною і кавовою машиною, відчинялись наліво. Перед ними з’явилися треті двері. Через них вони вийшли на територію «Конона».

Вітер пестливо торкався обробленого піском граніту. Навіть у темряві ця споруда була красива. Поверхні були відполіровані до шовковистого блиску, третя частина всієї горизонтальної площини являла собою низькі кам’яні басейни, укриті тонким шаром води. В оточенні рослин, які — Каспер не сумнівався — потішили б його матір.

Та частина комплексу будинків, яка була зведена на насипній території, у плані була прямокутною. Тільки після п’ятого поверху починалася вежова конструкція — така висока, що її вершина зливалася з темрявою.

Здавалося, що весь комплекс пливе в морі, немов острів чи дуже великий корабель. Каспер саме так і уявляв собі будинок, який міг би поставити колишній офіцер флоту. Якби зненацька дістав чотириста мільйонів.

Нижні поверхи були занурені в пітьму, лише де-не-де у вікнах на горішніх поверхах горіло світло. Каспер узявся за ручку дверей, вони були замкнуті. Вони обійшли будинок. З боку води були поставлені будівельні риштування, але вони доходили лише до третього поверху. Інших дверей не було, усі вікна були зачинені.

Каспер пішов на звук вітру в дротах. Заліз на риштування. На останній дошці стояв ящик, прикритий брезентом, він зняв брезент. Це була ПРП — підвісна робоча платформа для миття вікон, маленька відкрита кабіна, немов крісло на підйомнику, вона ковзала по фасаду на двох гумових коліщатках. На даху, мабуть, була автоматична лебідка. На платформі стояло відро, швабра з губкою і два шкребки. На приладовій дошці було чотири кнопки.

Піднімаючись риштуванням, Франц був схожий на мавпу в сльозах. Услід за Каспером він забрався на платформу. Каспер натиснув кнопку «Пуск». Платформа попливла вгору.

У світлі приладової дошки Каспер вивчив план будинку. У конференц-залах горіло світло, слабо світилися вікна того приміщення, яке було помічене як «бібліотека», світло горіло також на горішньому поверсі, ще до вежі, там, де, згідно з планом, містилися кабінети керівництва.

Платформа погойдувалася на вітрі. Францове обличчя біліло в темряві. Каспер зупинив платформу під першим рядом освітлених вікон. Голос, що належав відомій йому жінці, промовив: «Нам нічого не запропонували в Бренсхої».

Вікно було прочинене, Касперові здавалося, що він чує від десяти до дванадцяти чоловік у кімнаті, але заглянути всередину він не наважувався.

— Ізогіпса тридцять сім проходить через Бренсхой, — сказав голос, — навіть у каналізації сухо. Ніяких ділянок з державного земельного кадастру не буде виставлено на продаж, держава сама забезпечує страховку.

Це була та блондинка, яка привозила до нього Клару-Марію. Хтось її про щось запитав.

— Сім тисяч ділянок, — сказала вона. — Розподілені між двадцятьма двома компаніями. За два тижні закриють порт. Закриють дамбу Аведере. І почнуть відкачувати воду. Дуже обережно. Щоб не сталося пошкоджень через осідання ґрунту. Їм довелося залити водою півтори тисячі будинків. Щоб вони не руйнувалися. Або не попливли.

У неї був звучний, як у Ірене Папас, голос. Але було чути, що на неї чинять тиск.

— Які гарантії?

Каспер не почув її відповіді. Але вона була ухильна.

— Усі ми бачили зону зсуву, — промовив чоловічий голос. — Під час проведення таксації. Як це можна пояснити?

— Особливостями структури вапняку.

— Ми подивилися документи з Пілона 5.1 з Кадастрової палати. Під Копенгагеном лежать м’які осадові породи. Цілком Можливо, що є зона від двадцяти до п’ятдесяти метрів.

— Наші геологи вивчали це питання. Копенгагенський вапняк має іншу зернистість на відміну від звичайного піщаного вапняку. Це цілком може бути поясненням такого рівного зсуву. Відносно білого крейдяного шару під ним.

— Нам треба повернутися до Копенгагена. Експерти поки не прийшли до висновку, чи можуть бути активні зони розлому. У протоці Ересунн у дев’яності роки були поштовхи. Можливо, вони були сильніші, ніж вважалося раніше. Існує зона розлому в Швеції, під Барсебеком. Помітніші рухи, ніж досі гадали, — в тих вапнякових зонах, які розрізають базисну лінію на Амаґері. Різниця рівнів берегових валів на острові Сальтхольм указує на те, що поштовхи були сильніші, ніж припускали раніше. Проблема в тому, що наша геологічна пам’ять коротка. Про землетрус, що стався всього тисячу років тому, могло не зберегтися ніяких письмових свідчень.

Стало тихо. Вона їх не переконала. Хай би що вона там хотіла сказати.

— Ми можемо багато що, — сказала вона. — Але ми не можемо замовити землетрус.

— І навіть якби змогли, — сказав чоловічий голос. — Якби це якимсь чином було зроблено. А потім з’ясувалося б. Ми б дістали довічні вироки.

Каспер торкнувся кнопок, платформа ковзнула вгору. Він рахував ряди чорних вікон. Земля під ними потемніла, потім зникла з очей. Перед ними було світло.

У кімнаті була засвічена тільки одна настільна лампа. Лоне Борфельдт сиділа на стільці, її чоловік сидів, притулившись до батареї, вони дивилися просто перед собою, у бік вікна, як двоє людей у кінотеатрі. В обох на нижній частині обличчя були пов’язки. Чоловік зазнав дивовижних змін. Обличчя його стало довгим, довшим, ніж звичайне людське, він сміявся, дивлячись у вікно.

Аске Бродерсен стояв спиною до вікна, в руках у нього був невеличкий ломик. Усю підлогу кімнати, де була ця трійця, укривав цупкий поліетилен. Каспер дістав окуляри. Обличчя сидячого чоловіка не стало довгим: його рот був розітнутий до вух, удари розірвали обидва жувальні м’язи, нижня щелепа впала на шию.

Каспер відчув, як обм’якло тіло людини поруч з ним. Франц Фібер опустився на дно платформи.

Бродерсен ударив сидячого чоловіка ломом. Він стояв за метр од вікна, Каспер розумів, що навіть у свої кращі дні він би не встиг перестрибнути через підвіконня непомітно для цієї людини.

Він натиснув на кнопку, платформа поповзла вбік.

— Я хочу вниз, — сказав Франц.

— Молитва, молися далі.

— Не можу. Не можу сконцентруватись.

— Є одна історія про святу Лютгард, черницю цистерціанського монастиря, — сподіваюся, тебе не бентежить, що вона була католичкою, — вона ніяк не могла підтримувати постійну зосередженість. Але їй явилася Всевишня. І сказала: «Заспокойся, це нічого, що будуть проміжки, бо я їх заповню».

Кабінет був порожній. Каспер закріпив платформу й заліз у вікно. Потім він втягнув за собою Фібера.

З цього приміщення, напевно, можна було потрапити до коридору. З нього мав бути вхід у бібліотеку, Каспер потягнувся до дверної ручки.

Двері розчинили ногою. Вони вдарили Каспера в груди, і його відкинуло назад до стіни.

Кремезний чоловік із слуховим апаратом увійшов до кімнати, в руках у нього було щось пласке, схоже на стартовий пістолет, тільки з довгим стволом.

Коли Каспер був маленький, охоронців набирали з найбідніших верств суспільства. Відколи настав загальний добробут, охорона чужих грошей стала престижною професією. Чоловік цей рухався плавно, немов танцюрист на придворному балу, але в безпосередній близькості він звучав важко і наполегливо, з великим внутрішнім авторитетом.

Він зупинився, широко розставивши ноги, підняв зброю і приготувався протистояти віддачі. Каспер зрозумів, чому ствол був довгий. На нього нагвинчено перфорований металевий циліндр, крізь перфорацію було видно, що він був набитий скловатою, — це був глушник. Каспер пам’ятав такі з циркових часів, їх використовували для умертвіння тварин, коли треба було поспішати, наприклад, якщо кінь ударився об край манежу і в нього виявлявся відкритий перелом ноги.

Молитва почалася сама собою, без слів, але значення її було таке: «Люба Всевишня, дозволь мені тримати серце відкритим і дай мені силу зустріти первинне світло».

Франц Фібер стояв за дверима, і чоловік його не бачив. Тепер він зробив крок уперед, завів одну з милиць між ніг охоронця й повернув його.

Сам постріл був приглушений. Але позаду Каспера пролунав дивовижний звук, немов молот ударив по каменю. Спочатку він не відчув ніякого болю, лише оніміння всередині тіла. Ноги йому підломилися, і він сповз на підлогу. Обличчя напасника і його власне були за кілька сантиметрів одне від одного.

Каспер схопив його за голову і вкусив за ніс. Він укусив його, щоб вижити, одночасно він почув співчуття, частина його свідомості благала: «Всевишня, хай ця людина потрапить до рук гарного пластичного хірурга, бо тільки це зможе повернути йому роботу манекенника».

Чоловік розкрив рота, щоб закричати. Каспер засунув йому в рот великоднє яйце.

Каспер підвівся. Черевний прес здавався однорідною больовою площиною. Він з усієї сили ударив металевою підставкою яйця по потилиці лежачого. Охоронець схилив голову на підлогу й затих.

Каспер узяв у нього пістолет. Уперше в житті він тримав у руках вогнепальну зброю і не відразу збагнув би, як нею користуватись. Він простягнув її Фіберу.

І вийшов, згорбившись, у коридор. Випростатися він не міг. До бібліотеки вели троє дверей, він обережно спробував відчинити одні з них, вони були замкнуті. Тоді й інші теж будуть зачинені.

Він повільно вернувся назад до кабінету. Доведеться входити з платформи.

Він гадав, що пневматична пошта вийшла з моди, але ця пошта була, мабуть, поштою іншого покоління. Кнопок не було, лише чорний екран — він торкнувся його кінчиками пальців, з’явилися якісь червоні цифри. На стіні висів список адрес пневматичної пошти, він знайшов адресу бібліотеки. Дістав авторучку. Забрав у лежачого охоронця яйце. На обгортці написав: «Замість мого імені — три крапки, зараз я прийду і вколю». І засунув яйце в трубу.

— Порахуєш до двадцяти, — сказав він, — і відправиш.

— Ти поранений у живіт, — сказав Франц.

Каспер задер на собі сорочку. Біля пупка був маленький розпухлий отвір.

— І в спину, — додав молодик, — куля пройшла наскрізь.

Каспер забрався назад на платформу, від’їхав убік, назад до бібліотеки.

Навіть за той короткий час, поки його не було, натекло багато крові. Каспер не міг точно визначити, чи живий чоловік. Аске Бродерсен повернувся тепер до жінки.

Мить Каспер прислухався до молитви — насправді вона ні на хвилину не припинялася. Він звернув її до свого внутрішнього образу святого Генезія — святого всіх блазнів і акторів, який помер мученицькою смертю в 303 році, після того як він урятував чимало душ від страшних мук.

Загула пневматична пошта. Аске Бродерсен зупинився. Підійшов до терміналу. Всі ми поштові наркомани. Усім нам просто необхідно прослухати автовідповідач. Перевірити електронну пошту. Забрати кореспонденцію з поштової скриньки. Посеред обіду. Посеред кохання. Посеред допиту.

Каспер відчинив вікно. Забрався на підвіконня і скотився на підлогу. Аске Бродерсен стояв, тримаючи яйце в руці.

Він був без піджака. І в підтяжках.

— Я хочу бачити дівчинку, — сказав Каспер.

Бродерсен стояв, тримаючи яйце в руці.

— Вона в сусідній кімнаті.

Каспер приклав пальці до шиї сидячого чоловіка — той був живий. Рот Лоне Борфельдт був заклеєний спортивним бинтом, ним же її було прив’язано до стільця. На столі лежали рулони бинта й ножиці. Каспер розрізав бинт і звільнив її.

Аске Бродерсен пішов уперед, показуючи дорогу. Каспер не чув ніякого дисонансу. Можливо, світ справді такий простий, коли ти перебуваєш у глибинному контакті зі своєю власною музикальністю. Можливо, зараз він побачить Клару-Марію.

Бродерсен відчинив двері й пропустив уперед Каспера.

Спочатку перед Касперовими очима була суцільна темрява, потім він помітив слабке світло, що йшло від моря. Одну зі стін було цілком зроблено з невідбивного скла. Він роздивився, десь тут на підлозі мала сидіти Клара-Марія зі своїми ляльками.

Він почув, як яйце впало на підлогу. Потім його схопили іззаду.

У цього чоловіка була залізна хватка — він міцно схопив Каспера за плечі. Потім підняв і шпурнув на скло.

Скло, очевидно, було куленепробивне, воно не мало ніякої еластичності. Удар об нього не відрізнявся від удару об бетонну стіну.

Аске Бродерсен мовчав, і все-таки Каспер його чув. Чи, власне кажучи, не його, бо його більше не було. Коли чуття стають досить сильними, сама людина має звичку зникати, зникає звук серця, зникає співчуттєва частина діапазону частот, лишається тільки крайній вияв знеособленості. Каспер чув, що такий от вияв зараз хоче його вбити.

Його знову торохнули об скло, цього разу набагато сильніше. Він побачив, як світле поле скла чимось закрили. Спочатку він подумав, що це жалюзі або якесь затемнення, потім він відчув тепло на повіках — це була кров.

Цього разу скло подалося йому назустріч і вдарило його. Не було болю і не було звуку, він зрозумів, що кінець близький. Щира молитва почалася сама собою. Він почув, як він сам просить: «Люба Всевишня, дай мені сили вдарити у відповідь».

Скло знову наблизилось. Але цього разу він зігнув руки й ноги, долоні й ступні прийняли на себе силу удару, пролунав звук, схожий на вибух, він почув, як хруснуло, ламаючись, зап’ястя, але головою він не ударився.

Він зробив вигляд, що обм’як, немов ганчір’яна лялька, звісивши голову на груди. Чоловік позаду нього глибоко вдихнув — перед останнім зусиллям. Вдихаючи, він відпустив Каспера, і той відчув, як ноги його торкнулися підлоги. І тоді він ударив супротивника головою.

Такі удари назад головою були свого роду шампанським «Дом Періньйон» інсценованих бійок. Каспер протягом двох років вправлявся на підвішеному мішку з піском, перш ніж навчився вбивати супротивника одним ударом. А потім витратив цілий місяць, щоб навчитися зупинятися перед самісіньким черепом супротивника. Але зараз він не зупинився, зараз він ударив з усієї сили.

Чоловік, що стояв позаду, не одразу опустився на підлогу. Він усе ще стояв, коли Каспер вивільнився і збив його з ніг. Але очі його були порожні.

Він упав на підлогу, не виставивши вперед руки. Поки він падав, Каспер вивернув підтяжки й завів їх за його шию. Потім приставив коліно до його спини і натягнув підтяжки. У нього діяла тільки права рука.

Двері відчинилися, спалахнуло світло, на порозі стояла та сама блондинка.

Справжнє насильство щодо справжніх людей жахливе. Але стилізоване, сценічне насильство необхідне. Нам, що опинилися там, де ми є.

— Навіть не думай увійти, — пригрозив Каспер.

Вона увійшла немов робот.

Верхнє світло перетворило панорамне вікно на дзеркало, у цьому дзеркалі відбивалося обличчя чоловіка, що лежав долі.

— Коли людину душать, — пояснив Каспер, — то проблема в першу чергу не в тому, що вона не може дихати. Головне, що припиняється подача кисню до мозку. Через тиск на великі шийні артерії. Коли ти подивишся в його очі в дзеркалі, то побачиш, що вже зараз на білках видно судини — неначе кольору авокадо. Бачиш?

Ноги жінки підломилися, вона сповзла по стіні й сіла на підлогу.

— Де Клара-Марія? — спитав він.

Вона спробувала щось сказати, але не змогла.

Піт заливав очі Касперові широким потоком, він протер обличчя об спину перед собою, вона зафарбувалася, немов під малярним валиком, — це була кров.

Він почув щось, чого не чекав почути. Це була любов. Вона йшла від жінки. Вона дивилася на чоловіка, що лежав на підлозі. Це в нього вона була закохана.

— Зараз ти розкажеш мені, де вона, — сказав Каспер. — І ми не затягуватимемо підтяжки.

— Вони обоє в підвалі, — сказала вона.

— Отже, хлопчик теж живий?

Вона кивнула.

— Навіщо вони вам потрібні?

Коли Каспер говорив це, пролунав якийсь скляний звук — щонайменше, два його зуба виявилися зламані або вибиті.

Вона нічого не відповіла. Він підтягнув підтяжки.

— Я не знаю, — сказав вона, — присягаюся, я піклуюся про неї, про них, будь ласка, припини, будь ласка!

Він підвівся.

— Візьми мене, будь ласка, під руку, — попросив він.

Вона підкорилася, механічно. Відчинила двері. Вони пішли коридором. Двері до кабінету було відчинено. Він зробив знак, вона підвела його до столу, до телефону.

Він набрав номер Притулку.

— Мені треба поговорити із Синьою Пані, — сказав він.

Минуло півхвилини — і вона взяла слухавку. Його свідомість то вмикалася, то вимикалася, то вмикалася, то вимикалася.

— Слухаю.

Востаннє він чув цей голос рік тому.

— Можливо, обидві дитини живі, — сказав він. — І перебувають у підвалах під «Кононом» — будинком, зведеним на намитій території навпроти Тіппена в Норхауні. Я хотів сам їх забрати. Але мені тут дещо завадило.

Її звучання не змінилося. Може, вона й на звістку про кінець світу відповіла б усе тим же рівним голосом.

— Ми зв’яжемося з поліцією, — сказала вона.

Він зіперся об стіл, чути було погано, дрібні отвори мікрофону й динаміка були залиті кров’ю.

— Мені тут треба де з чим розібратися, — сказав він. — А тоді я прийду по оплату.

— Обов’язково приходьте.

Він поклав слухавку.

Ліфт працював, вони спустилися на три поверхи вниз, зупинилися, двері відчинилися. Біля дверей стояв Франц Фібер. Він увійшов до ліфта. Ліфт поїхав далі вниз. Франц витягся й поглянув на його маківку.

— Тріщини, — констатував він. — У тебе перелом черепа.

Каспер ухопився за молодика здоровою рукою, його майже пронесли через двір. Він чув, як кров капає на плити, — ніжний, ледь чутний дзвінкий звук, що дуже відрізняється від звуку водяних крапель через більшу в’язкість.

Тієї миті, як вони ступили в тінь зовнішньої стіни, у всьому дворі спалахнули прожектори. Ногами він відчував безліч сходинок. Вони відчинили двері й зайшли до скляної будки. Зелений адмірал був усе ще розгублений, Каспер це чув. Але це було ніщо у порівнянні з тим, яким він став тепер, він витріщився на Каспера, на жінку і, впізнавши її, завмер. Каспер відчував, що потрібно щось сказати. Не можемо ж ми залишити своїх ближніх, яким завдали мороки, ні в сих ні в тих.

Багато людей думають, що вони в цьому житті купили квиток на Ґілберта і Саллівана[55]. Та лише з великим запізненням виявляють, що життя — це фрагмент згубної музики Шнітке.

— Аске вирішив, що яйце малувате, — пояснив він. — А ви ж знаєте його темперамент.

Опинившись на вулиці, Каспер відпустив руку жінки. Вона не зробила далі ні кроку. Разом з Францом вони дійшли до автівки. Жінка як і раніше стояла нерухомо. Касперові вдалося забратися на сидіння.

— Нам треба потрапити на кільцеву, — сказав він.

— У тебе кровотеча, — сказав Фібер.

— Будь-яку венозну кровотечу можна зупинити за десять хвилин. Ніжними, але впевненими натисканнями.

— У тебе тільки дві руки.

На перехресті в кінці Сункрогсґаде вони повернули на північ. Усі вогні перед Касперовими очима зливалися в єдине ціле. Франц Фібер розвернувся. Каспера відкинуло до дверей.

— Поліцейський кордон, — повідомив молодик.

Вони виїхали на Странбульвар. Потім на Ягтвай. Каспер знайшов пачку тканинних серветок. Склавши їх, зробив із них компрес. Спробував прив’язати його рушником. Серветки намокали, щойно він їх прикладав. У нього підіймалася температура. Молодик, що сидів поруч з ним, почав плакати.

Ось у чому проблема з учнями. Варто тільки майстру запалити в учневі шалений вогонь, як виникає небезпека, що той згорить. Подивіться на синів Баха. Ніхто з них так серйозно і не став знаменитим після татусика. А Юнґ? Він так ніколи повністю й не стер сліди Фройда, що топтався по ньому.

— Обидві дитини живі, — сказав Каспер.

— Тобі треба до лікарні.

— Потім, у нас є ще кілька справ.

— Подивися на себе.

— Нам лишилося все або нічого. Як говорила свята Тереза з Ліз’є: Je choisis tout — я вибираю все.

Каспер опустив скло. Температура — це реакція на фізичні пошкодження, він пам’ятав це по своїх нещасних випадках на манежі з тих часів, коли ще працював акробатом. Прохолодний вітер приносив полегшення. Гірше було з утомою — вона пов’язана із втратою крові.

Вони їхали по Ягтвай — вулиці, що розділяє центр Копенгагена і решту районів. Звернули на Тагенсвай, переїхали через Озера. Ніколи раніше місто так не звучало. У нього з’явився відзвук якогось фокусу. Звучання нагадувало про різдвяний вечір або про час, коли по телевізору показують вирішальний матч з футболу. Але звук був інтенсивніший. Набагато напруженіший. Люди прислухалися до блокованого району. У тривожному очікуванні нових поштовхів. Вони прислухалися всі разом. Це була, хоча й не хотілося цього визнавати, спільність людей, які чудово усвідомлюють, що їм, можливо, доведеться померти разом. Падре Піо якось сказав віруючим, що найкраще місце для молитви — літак, заскочений аварією. «Якщо всі ви цієї миті справді зосередитеся на молитві, — сказав він, — то неминуче здійсниться Божий промисел».

— Я зустрічав багато божевільних, — зауважив Франц Фібер. — Але, чорт забирай, ніколи…

Каспер зробив знак, машина звернула з Естервольґаде, проїхала повз Геологічний музей, уповзла вгору підйомом у п’ятнадцять відсотків і в’їхала в низькі відчинені ворота.

В одній зі скляних будок горіло світло. Край письмового столу сидів білявий принц Валіант.

— Зроби ласку, довези мене аж до кабінету, — сказав Каспер.

Франц похитав головою.

— У моєму стані, — пояснив Каспер, — краще не виходити на холод.

Молодик натиснув на акселератор. Машина торохнула скляні двері, пробила їх, немов паперовий екран, і спинилася, частково в’їхавши у приймальню.

Каспер насилу звівся з переднього сидіння. Сів на стілець перед письмовим столом. Чоловік, що сидів за столом, скам’янів.

Коли Каспер був маленький, багато професорів звучали якось незугарно, що змушувало оточуючих роззиратися, шукаючи чогось такого, чим можна було б закрити вуха, ну, скажімо, якогось килима на підлозі. У той час для академічної кар’єри потрібна була невротична, однобічна, інтелектуальна наднапруга. Каспер зустрічався з професорами з Максиміліанового оточення, коли вони опинялися серед прем’єрної публіки, — вони далеко не були цілісними натурами.

Час змінив їхнє звучання, людина по той бік письмового столу мала широкий спектр. І все-таки.

— Багато циркових артистів, — сказав Каспер, — бояться людей з вищою освітою. Я не належу до них. Мій улюблений персонаж commedia dell’arte — Доктор, знаєш його? «Все можна вилікувати знанням».

Світловолосий чоловік подивився скоса на розбиті вхідні двері, Каспер чув, як він підраховує, які його шанси втекти.

— Не раджу, — зауважив Каспер, — мені втрачати нічого.

Судячи із звучання, чоловік відмовився від своєї думки.

— Що ти повинен був зробити?

Той не відповідав.

— Ти повинен був пролити світло природних наук на демонстрацію. Що вони демонстрували?

Блондин подивився на машину. Франц Фібер і далі сидів за кермом. Вікна й двері були зачинені.

— Свідків немає, — сказав він.

— Бог чує все, — відповів Каспер. — Але Він не свідчитиме в Міському суді.

Професор облизав губи.

— Вони нічого не демонстрували. Дівчинка сказала тільки: «Більше поштовхів не буде». Було двадцять покупців. Іноземців, Це було перекладено англійською. От і все. Це забрало п’ять хвилин.

Каспер чув, що він говорить правду.

— Що ти маєш із цього?

— Наукову інформацію.

— А чи не можна трохи ближче до правди?

Професор опустив очі.

— Ти дуже талановитий, — вів далі Каспер. — Я це чую. До того ж ти приїжджав разом з цим Кінг Конгом, щоб купити мене. І все-таки ти нездатний на насильство. А я здатний. Подивись-но на мене. Я прийшов прямо з бойовища.

Професор підвів на нього очі.

— Університет — сумне місце, — сказав він. — Коли ти насправді хочеш чогось досягти, то це має бути поза університетом.

Коли людина перебуває в гармонії із самою собою, у її звучанні з’являється приємна твердість. Навіть якщо це гармонія з власною сумнівною моральністю.

— Що такого вміють діти?

— Ми сканували їх. У них незвичайні енцефалограми. От і все.

— Що може Синя Пані? Мати Марія.

Чоловікове звучання змінилося, стало схоже на знайоме Касперові по ринках — звук, що передує якійсь угоді.

Каспер заледве звівся на ноги. Перед професором лежала синя тека. Він постукав по ній кісточками пальців.

— Між вищими навчальними закладами існує вільний обмін інформацією, — промовив професор.

Тека ця була з поліції, Каспер упізнав обкладинку, яку бачив у кабінеті Асти Борелло.

— Чудово, — сказав Каспер.

— Ми могли б домовитися. Ти працював у Данському технічному університеті. У вісімдесятих. На кафедрі теоретичної акустики. Консультантом, як тут сказано. Під час перебудови і проектування великих концертних зал. Вони вимірювали тебе. Тут говориться, що ти міг відчути коливання в частотному діапазоні від 3 до 35 тисяч герц. Зміни звукового тиску в одну соту децибела. Винятковий випадок, якщо це відповідає дійсності. Тут написано, що цьому не знайшли пояснення. Що вони будували моделі зал у соту частину натуральної величини. Поміщали тебе всередину. І що ти одразу ж міг сказати, чого їм ще бракує. Потрібно їм забетонувати синусоїдальні профілі чи ні. Чи що там іще. Це правда?

Посттравматичний шок після появи автомобіля в кабінеті вже майже затих у системі професора. Це свідчило про його міцне здоров’я. Каспер відчув деяку повагу до того оточення, яке зібрав навколо себе Каїн.

— Їм це наснилося, — сказав Каспер. — Це було в моїй ранній молодості.

— Вони пишуть, ніби ти стверджуєш, що фізичний звук — це просто двері. Що за ними має бути інший звук. Світ звуків. Це так? Не міг би ти мені трохи розповісти про це? Можливо, я у відповідь міг би розповісти що-небудь про дітей. І про старицю.

Тепер Каспер чув, що терзало цю людину. Пристрасне бажання теоретика подолати прірву між собою і реальністю.

— Цю теку тобі дав Мерк, — сказав Каспер. — Ти поставив на двох коней. Чи на трьох. Ти працював на Каїна. Ти бував у Притулку. І при цьому передавав інформацію у відділ N.

Звук ученого почав слабшати.

— Ти хотів запобігти будь-якому нещастю з дітьми, — продовжував Каспер. — Але водночас ти хотів бути ближче до грошей. І до того, чим Каїн займався з дітьми. І ще ти хотів займатися своїми справами. Ти спробував поставити на всіх коней. На всіх учасників забігу одразу.

Уздовж задньої стіни приміщення стояли вітрини з Оптичними інструментами, можливо, ще з тих часів, коли будинок використовувався як обсерваторія. І світ був простіший. Можливо.

— Ми, люди, — вів далі Каспер, — ми ставимо на дуже багатьох коней. У цьому випадку ніколи не піднімешся до світла. Але з другого боку, ніколи й не потрапиш у морок. Ми залишимося тут. Де ледь-ледь видно, щоб напомацки пробиратися вперед.

Він повернувся до машини.

— Це у рептилій, — відгукнувся професор, — мозок має звукову пам’ять. Плазуни, очевидячки, знають і звук здобичі. Це, по суті, примітивна функція.

— Ти погодився, щоб подивитися, чи можна мене купити. Щоб подивитися, чи наткнешся на що-небудь тверде. Якщо досить глибоко введеш скальпель.

— Усіх можна купити. Винятків немає.

За його гнівом Касперові вчувався відчай.

— Гадаю, це ти, — сказав Каспер, — убив дівчинку. Я зібрав відомості в Міністерстві закордонних справ. Ти був у Непалі. У той саме час.

Чоловік вискочив із-за столу, немов чортик з коробочки, розмахуючи руками, як маріонетка.

— Це був Ернст, Йосефів охоронець! Я й гадки не мав, що таке може трапитися. Мене там і близько не було!

Професор опустився на стілець.

Каспер прислухався. Можливо, так воно й було.

— Я намагався пояснити їм дещо, — мовив він. — У Данському технічному університеті. Вимірюваний звуковий простір, у ньому ми орієнтуємося через незначне часове зміщення у сприйнятті звуку між правим і лівим вухом. Але за великим рахунком це мізерна інформація. Власне звук, він сприймається одночасно обома вухами. Свідомістю як такою. І він не зникає. Він існує поза часом і простором. І він нічого не вартує. Тобі не треба його купувати. Усе, що від тебе вимагається, так це розкрити вуха.

Касперові раптом здалося, що людина, яка сиділа по той бік столу, різко постаріла. Неначе це сталося за п’ять хвилин. Волосся її тепер здавалося сивим.

— Я боюся, — сказав він, — що Каїн вивезе дітей літаком.

Вони їхали по кільцевому шосе.

Обіч Каспера хлюпав носом Франц Фібер. Важливо — навіть посеред бурхливих подій — не забувати про своїх ближніх. Бах ось ніколи не забував. Посеред будівництва космічного тонального собору в нього знаходився час для турботи про кожну окрему цеглинку. Вічна турбота про те, що все завжди має звучати добре. Дбайливе ставлення до Марії-Барбари, до Анни-Магдалини, до дітей — цього не можна було не почути. Каспер підбадьорливо торкнувся Фіберового плеча.

— Ще трохи, — сказав він, — і діти будуть з нами.

Він погладив тремтливу мускулатуру, його рука лишала за собою липкий кров’яний слід. Вони проїхали повз Роскілевай, центр Ґлострупа, далі почалися поля. Каспер зробив знак, машина звернула ліворуч і поїхала путівцем до траси для картингу, потім дорога пішла різко вгору й закінчилася. Вони зупинилися на штучному валу, насипаному над очисними спорудами. Перед ними був майданчик — безлюдний, освітлений самотнім нічним прожектором.

— Не ходи туди. На тебе там чекають.

Каспер вибрався з машини.

— Я йду шляхом Дао.

— Як ти можеш це знати?

Жовті очі дивилися на нього з відчаєм.

— Це чути. Це звук пестливого погожого вітру.

Між полем і дорогою тягнувся ланцюжок тополь, між тополями і площею припарковано автомобіль. Каспер став навкарачки.

Автівка звучала вище, ніж слід було б, — на півтону. Півтону — це не багато, але досконалий слух ці півтону бентежать. У сімдесяті роки Каспер дивувався із запису «Wohltemperiertes Klavier»[56] у виконанні Ріхтера, він звучав на півтону вище. Спочатку він думав, що винна пластинка або майстер-стрічка, що це технічна помилка копіювання. Пізніше крізь «залізну завісу» просочився запис прокоф’євських сонат у виконанні Ріхтера, вони теж звучали на півтону вище. Тоді Каспер зрозумів, що це не може бути випадковістю.

Коли в автомобілі, людях чи багажі є якийсь зміст, то зростає їхня власна частота коливань — або це так чується. Каспер поповз боком, машина опинилася між ним і прожектором. У машині сиділи двоє.

Пояснення того запису Ріхтера було дане тільки в дев’яностих, після того як було опубліковано одне його докладне інтерв’ю. Під кінець цього інтерв’ю великий піаніст розповів, що вік, не рахуючи всієї тієї шкоди, якої він завдав, знизив його відчуття основного тону майже на півтону.

Тоді Каспер усе зрозумів. Ріхтер настроїв рояль на півтону вище.

Це його глибоко вразило. І не тому, що вік пожирає людський слух, — вік пожирає все, згадати хоч би Бетховена. А тому, що людина може мати таку норовливість, що їй нічого не варто підняти всю класичну музику на півтону вище, аби пристосувати до своєї власної системи.

Усе ще рачкуючи, він обігнув ріг будинку. Відчинив маленькі дверці з південного боку. Звівся на ноги, хотів був побігти, але не зміг. Зігнувшись, він насилу обійшов стайню і критий манеж. У стайні його почула тільки Роселіл. Він поплескав коняку, заспокоюючи її, на шерсті лишилися сліди крові. Він подлубався в сіні — скрипка і папери зникли.

Він перебрався на інший бік двору, ховаючись у тіні стіни, повернув ручку дверей, що вели до контори. Двері були відчинені.

Приміщення виглядало як і раніше, але резонувало воно сильніше, ніж звичайно. Він подлубався на полиці під письмовим столом — триногий штатив зник, а з ним і бунзеновський пальник, і кийок.

Полиці виглядали як завжди, у напівтемряві він відшукав у розставлених в абетковому порядку швидкозшивачах теку з літерою К, витягнув її й відкрив: вона була порожня.

Він поставив її назад, узявся за ручку дверей, що вели до житлових приміщень, вони були не замкнуті, він увійшов — усередині було дуже тихо.

Відчинивши дверці холодильника, він побачив, що його вимкнено. Відкрив морозильник — він виявився розмороженим.

Каспер повернувся до офісу. Сів на стілець. Підняв слухавку. Телефон ще не вимкнули.

Він набрав номер Соні, вона одразу взяла слухавку. Він трохи підняв тюрбан з рушників і серветок, намотаний на голові. Йому було чути, що вона лежить у ліжку. Голос стає нижчий, коли антигравітаційні м’язи не тиснуть на легені й не зменшують об’єм звучання. Поруч з нею був чоловік, Каспер чув його дихання.

— Те місце, — спитав він, — у Даффі, як ти знайшла його для мене?

— З’явилася пропозиція. Наскільки я пам’ятаю. Рекламний листок. Вкладений у скандинавське видання «Cirkus Zeitung».

— Ви отримуєте до тридцяти пропозицій за день. Ти навіть не дивишся їх. Чому ж ти тоді звернула увагу саме на це?

Вона відповіла не одразу.

— Вона була адресована мені, — пояснила вона, — ціна була невисока. Мабуть, мені слід було б здивуватися з цих двох обставин.

Він почекав, намагаючись зібратися на силі.

— Я зробила щось не так? Нашкодила тобі?

— Ангел-хранитель, — промовив він, — може робити тільки добро.

— З тобою хтось є? Ти не повинен лишатися сам.

— Я в компанії, — сказав він, — настроювача роялів Всевишньої. Мене настроюють на півтону нижче.

І поклав слухавку.

Він обережно підійшов до вагончика, постояв, прислухаючись. Нічого не було чути. Намацавши маленький шматочок картону, що лежав там, де він його залишив, він зайшов усередину.

Він не наважувався запалити світло. На хвильку сів у крісло. Нічне світло з площі цідилося крізь вікна.

У нього цілком міг би бути палац — як у Грока в Онелії. У нього міг би бути величезний будинок у передмісті Парижа, як у Рівеля. Він міг би стати власником пентхаузу на вісімсот квадратних метрів над Конґенс Нюторв, як у Олега Попова в Москві — вікнами на МХАТ, старий чеховський театр. Замість цього у нього протягом двадцяти років був лише цей вагончик. Вісімнадцять квадратних метрів плюс тамбур, мінус те, що займали шафа з реквізитом, шафа з костюмами, піаніно й полиці.

Він поглянув на ноти. Маленьку грубку. Раковину. Електричний чайник. Дрова. Електричну плитку. Холодильник — маленький, з неіржавіючої сталі, абсорбційний, без компресора. Він ніколи не міг переносити звуку компресорів. Він поглянув на комод. На піаніно «Багіой». На диван.

Тієї зими, коли вони познайомилися, бувало, що Стіне чекала його, коли він повертався після вистави. Це траплялося — але не завжди. І ніколи це не планувалося заздалегідь. Домовитися з нею було важко або й зовсім неможливо. Свій робочий графік чи розклад чергувань вона знала на півтора року наперед. Щодо вечірнього побачення вона не могла визначитися і в другій половині дня. Він так і не зміг зрозуміти цього.

Повертався він опівночі. Всюди лежав сніг. На снігу — її сліди до вагончика.

Він мав поїхати за кордон, але так і не поїхав. Та зима змінила його ставлення до пір року. Раніше йому хотілося, щоб Данію закривали й евакуйовували на п’ять місяців на рік — з листопада по березень. Протягом десяти років він не укладав зимових контрактів на північ від Канна. Її сліди на снігу змінили все. Більше вже не було важливо, яка зараз пора року.

З труби підіймався дим. Її пуховик і чоботи займали весь тамбур, вона не любила мерзнути і з першого листопада вдягалася так, що була готова для сходження на Нангапарбат.

Шибки були білими від пари. Вона на все життя уклала контракт з матеріальним світом. У її розпорядженні були лише дві конфорки і дров’яна груба. Проте вона приготувала щось подібне до вегетаріанського меню Лайсемеєра. © http://kompas.co.ua

Вона сиділа на дивані, навпроти того місця, де він сидів зараз. У товстих шерстяних шкарпетках. Підібгавши під себе ноги. Зі своїми паперами або з комп’ютером. Або просто так.

Він зупинився у дверях.

Жіноче не має певного звуку. Не має певної тональності. Не має певного кольору. Жіноче — це процес. Тієї миті, коли домінантний септакорд затихає субдомінантною мажорною тональністю, тієї миті стає чути жіноче.

Досі він жив у дисонансі. Тепер його вагончик уже не був більше вагончиком. Не був більше дровітнею на колесах. Це був дім.

Її присутність пожвавила фарби, яких він раніше не помічав. Вона згладила кути, проявила поверхні, яких раніше тут не було. Вона змінила зміст книжок. Зміст нот. Бах звучав би інакше без жінок. Дуже можливо, що він і зовсім би не звучав. А вона нічого особливого не робила — просто була тут.

Тепер усе навколо нього було жорстке. Прямокутне. Мертве. Він знав, що бачить усе це востаннє. Він відчував, як його думки кидаються всередині нього, як хижак у клітці, не знаходячи ніякого виходу.

Він відчинив дверцята до кабіни водія і ковзнув за кермо. Фургон розшукуватимуть. Але не цей вагончик. Його будинок арештовано, але він не в розшуку. Поки поліцейські штурмують «Конон», він може востаннє навідати Максиміліана. А потім з’явитися з повинною. Отримати медичну допомогу. Почати розбиратися з поліцією, зайнятися репатріацією. Далі його уява не сягала.

Він повернув ключ запалювання. Це ні до чого не привело.

— З ними був механік, — пояснив Даффі.

На ньому було пальто з широкими полами, здавалося, воно зшите з мінеральної вати — воно поглинало всі звуки, ось чому Каспер його не почув.

Щось з’явилося у нього на колінах — це був футляр від скрипки. Поруч з ним опинився конверт з паперами, свідоцтво про народження і про хрещення, іспанський паспорт, страхові поліси. Швейцарські банківські картки, тимчасова медична страховка.

Каспер відкрив футляр і провів рукою по вигнутій поверхні. Правою рукою, лівою він не міг поворушити.

У Ґварнері і Страдіварі було щось спільне. Вони завжди дозволяли собі якісь невеличкі варіації. Щось подібне до наукового дослідження. Посеред цілковитого банкрутства. Посеред потрясінь Війни за іспанську спадщину. Ніколи не було точного повторення. Ніколи не було монотонності. Маленький вічний експеримент. Щоб дізнатися, чи не можна хоч трохи все поліпшити.

— Мій останній сезон під час судового розгляду, — сказав Даффі, — проходив у Ретса в Гамбурзі. Там був молодий клоун. У нього був сорокап’ятихвилинний вихід. У той час Карл був єдиним клоуном у Європі, який сам-один міг утримувати чиюсь увагу більше двадцяти хвилин. А цей молодий клоун через двадцять хвилин навіть ще й не відкривав свого футляра для скрипки. Бували вечори, коли нам доводилося викликати на сцену чергових пожежників. Щоб публіка не зжерла його. Зала у Ретса вміщала до тисячі восьмисот чоловік. Коли був ухвалений вирок і я звільнився, його контракт продовжили на три місяці. Я тоді говорив собі: через десять років у нього буде власний цирк. Через двадцять років він володітиме імперією. Минуло двадцять років. І ти винен мені оренду за шість місяців.

Тепер Каспер пригадав. Чорноволоса людина в смокінгу. Наступник Бораса. Як і Даффі, мабуть, пам’ятав молодшого клоуна.

Він поклав ключі від запалювання на приладову дошку перед сторожем.

— Цей вагончик. Відбуксируй його сьогодні вночі. Ти отримаєш за нього сімсот тисяч. У «Класик Вінтаджес» у Хельсинґері.

Даффі не доторкнувся до ключів.

— Я заглянув у житлові приміщення. Холодильник вимкнено і розморожено.

— Я їду у відпустку.

Каспер відчинив дверці. Вони вийшли на вулицю. Навколо було тихо.

У руках у Даффі були ключі від машини — від циркового пікапа.

— Я відвезу тебе до лікарні.

Удалині шуміла Південна автомагістраль. Усе-таки дивна річ — автомобільний шум. Його не зупиняє шумозахисний екран, він просто підіймається вгору. А потім опускається в якомусь іншому місці. Немов опади після хімічної катастрофи.

— Мене направили сюди, — сказав Каспер. — На цей майданчик. Ти надіслав пропозицію. Соні з цирку «Блаф». Яка займається моїми справами. Рік тому. Тут щось не так.

Сторож мовчав. Каспер сканував навколишній світ. Усе було на півтону мертвіше, ніж треба. З боку болота має вчуватись бугай. До вісімдесяти децибел глибокого, схожого на удар литавр звуку. Ухання сови в районі вілл перед Ґлострупом. Але замість цього була тиша.

— За огорожею стоїть «рено», в якому сидять двоє, — сказав Каспер.

Цирк — це фрагмент Середньовіччя, що вижив на околиці сучасного світу. Циркові артисти — застаріли, вони немов лисиці, що пристосувалися до міста і його смітників. Але вони не самотні бродяги, а братство напівдиких тварин. Їх не цікавлять премії і гранти. Вони не зв’язуються з компаніями із розповсюдження квитків. Тримаються подалі від Податкового управління. Вони живуть відповідно до обмеженої кількості законів, один з яких говорить: граючи в хованки з владою, треба завжди підтримувати один одного.

Даффі розхитувався на п’ятах.

Каспер простягнув руку.

Даффі поклав у його долоню ключі від машини. Провів його до воріт. Відімкнув замок.

Вони чекали на Каспера, він їх не чув. Навіть якби й почув, це б не допомогло.

Вони вийшли з автівки, припаркованої попереду за п’ятдесят метрів, це були ті двоє ченців. Десь позаду нього відчинилися двері, що виходили на площу. За спиною у нього була дротяна огорожа, а по той бік дороги — зарості глоду зі «Сплячої красуні». І він ледве тримався на ногах. Він підійшов до ченців і сів у машину.

Відкритий простір перед поліцейською префектурою було оточено — до адміністративного будинку компанії «Арла». З боку вулиці Бернсторфґаде встановили шлагбаум, один з ченців устромив свою ідентифікаційну картку в проріз — і шлагбаум злетів угору.

Вони проїхали повз бронеавтомобілі, вантажівки цивільної оборони, машини «швидкої допомоги». Ченці припаркували свою автівку на хіднику, біля червоних казарм дорожньої поліції. Вони взяли Каспера під руки і чи то повели, чи то потягли його. Через вулицю, до дверей з боку порту, а потім — до ліфта.

Виходячи з ліфта, він побачив вузький коридор, і перше, що він почув, була музика. Вона була тиха, линула звідкись іздалеку, а проте звучала досить виразно. Це була кантата BWV 106 у виконанні жіночого хору Копенгагенської поліції, йому був знайомий цей запис, якраз на цьому компакт-диску солістом разом з хором виступає регент хору Ханне Бек Хансен — начальник Копенгагенської поліції. Каспер упізнав її красиве сопрано — практично без вібрато.

Двері, що вели до прямокутної, з високими стелями кімнати, схожої на шкільний фізкультурний зал, було відчинено. Уздовж довгої стіни стояли письмові столи, четверо поліцейських сортували папери. У дальньому кінці кімнати, біля полиць із швидкозшивачами, сиділи дві жінки-поліцейські перед якимсь апаратом, що нагадував комутатор.

У кімнаті було шість великих вікон, що виходили на набережну. Біля одного з них нерухомо сидів важкотілий старий, якого, здавалося, одягли в Інституті чоловічої моди, а потім спустили за допомогою крана, щоб посадити в це крісло. Біля другого вікна стояв Мерк, поряд з ним — невелика магнітола, з неї і звучала музика.

Мерк обернувся й подивився на Каспера. На промоклі від крові пов’язки.

Він узяв на одному із столів газети, що лежали там, і поклав їх на стілець поруч. Каспер сів на газети.

— Вайдебуль, — сказав Мерк, кивнувши у бік старого. — Представляє Міністерство у справах церкви. Він здійснює зв’язок з Притулком.

На магнітолі лежав компакт-диск, на його обкладинці була зображена золота ліра — емблема всіх поліцейських оркестрів. На пластиковий футляр капнула кров, Мерк відсунув його і вимкнув музику.

— Треба покликати Кайсу, — сказав він. — І принесіть колу. І каву.

— І склянку чогось міцного, — додав Каспер.

Ченці зникли. Мерк знову подивився на блокований район.

— Ми оточили «Конон», — сказав він. — Двісті чоловік із загону особливого призначення. Чотири моторних човни.

Бойові плавці з ВМФ. Два військових гелікоптери, на випадок якщо вони спробують вивезти дітей повітрям. Тридцять чоловік для збору інформації за приватними адресами бізнесменів. У будинок увійшли десять хвилин тому.

Каспер намагався вслухатися в Мерка, йому це не вдавалося, слух його був нестабільний, схоже, він чув усе гірше й гірше.

— Принцип тотальної оборони, — продовжував Мерк. — Так це офіційно називається. Гарна думка. Дуже по-данському. Принцип цей передбачає беззастережну співпрацю. Коли трапляється катастрофа — як ось зараз, — усі діють погоджено. Поліція, «Фальк»[57], цивільна оборона, пожежники, військові. У нас у Данії бояться оголошувати надзвичайний стан. Політики вважають, що вони в змозі забезпечити себе законами на всі випадки життя — навіть на випадок державного перевороту. В результаті ми живемо в умовах цивільного надзвичайного стану. Поліція керує самим розслідуванням. Загони місцевої самооборони беруть на себе оточення. Цивільна оборона наводить порядок. Військові надають свої м’язи. З нами навіть Міністерство у справах церкви. Як гарно все задумано. Звичайно ж, у них немає радіозв’язку, і вони не можуть спілкуватися один з одним. І їхні комп’ютерні мережі не об’єднані, тож і листуватися один з одним вони теж не можуть. І в них зв’язані руки і ноги сімома тисячами різних законів та розпоряджень, які слід поважати. А проте минув щонайбільше тиждень — і все більш або менш запрацювало. Ось скільки часу це забрало. Тиждень. Після першого поштовху.

На підвіконня поруч з Каспером щось поставили, Мерк простягнув йому склянку, Каспер відхлебнув. Це було іспанське бренді, трохи солодкувате, на очах виступили сльози, спиртне обпалило всі відкриті рани в роті, як буває, коли розплавлений парафін помилково спалахує в роті у циркового артиста, що видуває вогонь.

— Поліція — не виняток, — вів далі Мерк. — Усе ґрунтується на співпраці й відкритості. Єдина поліція. Відділ з особливо небезпечних економічних злочинів, нарковідділ, відділи по боротьбі з шахрайством, крадіжками, технічні відділи — усе під одним керівництвом. Усе регламентується і планується, усе йде як по маслу. Тож коли телефонують до поліцейської дільниці в Люнґбю й повідомляють про пропажу хлопчика й дівчинки, то спочатку розсудливий поліцейський запевняє, що не слід хвилюватися, що дев’яносто дев’ять відсотків усіх дітей, які коли-небудь зникали, просто вирішили піти прогулятися. Коли за кілька годин лунає ще один дзвінок, то поліцейський починає запитувати: чи не розлучені батьки, чи є молодші брати і сестри — зрештою, всі діти, що втекли з дому, просто хочуть дати вихід своїй незадоволеності. Коли цього разу ті, що дзвонять, виявляють наполегливість, поліцейський просить співробітників Притулку приїхати до дільниці з батьками і фотографіями. Йому кажуть, що батьків немає. Тоді черговий поліцейський просить, щоб знайшли представника школи. І лише тут хтось звертає увагу на те, що Поліцейське розвідувальне управління й окружний начальник поліції включили цю школу до можливих об’єктів терористичного нападу. Серед вісімдесяти інших установ у Баґсверді і Люнґбю. Тут щось зрушується з місця. Кілька співробітників кримінального розшуку їдуть до Притулку і розбирають там усе на частини. Адже дев’ять з десяти зниклих дітей мають звичку ховатися де-небудь на горищах. Коли і це ні до чого не приводить, доводиться зв’язуватися з поліцейським розвідувальним управлінням. Розглядаються плани дії для цієї конкретної ситуації. Оповіщаються патрульні машини. Визначається, хто керуватиме слідством. Знаходять начальника поліції Люнґбю. Відповідального за справу заступника комісара у кримінальних справах. Комісара поліції, який триматиметься на задньому плані якомога довше. Слідчого у кримінальних справах з поліцейського розвідувального управління. Вибудовують усі основні слідчі заходи, які мають проходити в повному спокої і порядку. Отож, коли Вайдебуль, що тут сидить, починає турбуватися й попереджає поліцейське управління Міністерства юстиції, яке звертається до мене, минув уже тиждень, і ми спізнилися.

За спиною Каспера з’явилася жінка. Це була аристократка з вулиці Странваєн, тепер на ній був білий халат, вона прикотила маленький столик на коліщатах, на якому лежало щось схоже на аптечку першої допомоги.

Вона почала знімати рушники і серветки, якими було замотано його голову. Крізь якийсь туман він відзначив, що вона зміряла його пульс. Тиск. Його світ почав звужуватися. Якась частина його слуху збереглася. Але поле зору було обмежене — чітко він бачив тільки в якійсь одній ділянці.

— Я все життя працюю в поліції, — вів далі Мерк. — Я пройшов через усе. Патрулювання вулиць. Робота із службовими собаками. Я був наймолодшим у Данії співробітником кримінального розшуку. Я люблю все це. Це одна з найкращих і найпорядніших поліцій у світі. У неї є лише один недолік — вона жахливо повільна.

Мерк забув про свій акустичний захист, його система відкрилася. Каспер чув утому. Неминущу втомленість. Втому протяжністю в двадцять або тридцять років. Йому доводилося чути її у деяких директорів цирків, тих, які хотіли чогось більшого, ніж просто заробити гроші. Це була втома людини, у якої не просто робота, а місія, і яка дозволила їй поглинути себе. І тепер повільно згорає ізсередини.

Жінка задерла на Касперові сорочку, і він почув, як у неї перехопило дух. Вона поклала руку йому на груди. За інших обставин такий дотик був би йому приємний, особливо її дотик. Але не зараз.

— Міністерство зазвичай ніколи не втручається, — продовжував Мерк. — У нас усього якихось п’ять чоловік у поліції. Нас кличуть, тільки коли трапляється щось серйозне і коли замішана політика. І навіть тоді ми розуміємо, що це все одно що опинитися біля ганебного стовпа.

— А відділ N? — поцікавився Каспер.

Він почув свій голос, що звучав як кумкання деревної жаби.

Мерк підвівся. Підійшов до вікна.

— Поліція завжди користувалася послугами астрологів, — сказав він. — Медіумів, ясновидців. Таємно від усіх, само собою зрозуміло. Але наприкінці дев’яностих ми відчули якісь прийдешні зміни. Я відчув це як негоду, що от-от вибухне. Усі зрозуміли, що з’являться нові форми злочинів, скоєних для отримання прибутку. Які будуть пов’язані з маніпулюванням свідомістю.

— На зразок торгівлі опціонами, — зауважив Каспер.

Мерк кивнув.

— Час, — провадив далі він, — передбачати майбутнє. Це стало найважливішим. Інтуїція. Це стало одним з найбільш високооплачуваних ресурсів. Я й досі намагаюся змусити данську поліцію це зрозуміти.

Жінка попросила Каспера розкрити рота. Він відчув холод зуболікарського люстерка на язиці. Вона випросталася.

— Його треба до реанімації, — констатувала вона. — Негайно. У нього кульове поранення в живіт. Перелом черепа. Лівого зап’ястя. Ймовірно зламано два ребра. Можливо, ніс. Вибито три зуби. Його треба зашивати, він утратив багато крові. Йому треба робити переливання крові. І обстежувати щодо внутрішніх кровотеч.

Він і раніше чув її голос, чув, як він співає — це був витончений альт. Це був голос із компакт-диска. Вона теж була в хорі, що виконував ту кантату.

— Він мені потрібний ще на двадцять хвилин, — сказав Мерк.

— Якщо який-небудь орган зачеплено, якщо є розрив печінки, за двадцять хвилин він помре.

— Він не помре. Він зроблений не з того, з чого решта людей. Це щось подібне до пластмаси.

— Я подам про це рапорт, — заявила вона.

— Ти зробиш йому укол, — сказав Мерк, — під мою відповідальність.

Вона пішла. Мерк подивився їй услід.

— Вони ненавидять мене, — зауважив він. — Я забрав розслідування з Люнґбю і переніс його сюди, до цієї зали. Ми створили тут командний пункт. Звідси я тисну на всіх протягом двох місяців. Офіційно ми лише спостерігачі. Але вони бояться, бояться громадської думки. І політиків. А тепер зникли діти. І все одно — вони чекають першої нагоди, щоб нас позбутися.

— А що відносно інших дітей? — спитав Каспер. — Тих, що зникли за кордоном?

Здивування Мерка не зареєстрував би жоден осцилограф, на його обличчі не здригнувся жоден мускул. Але Каспер почув його.

У звичайній ситуації Мерк би не відповів: на поверхні утримуються лише непроникні. Але в безпосередній близькості від великого виграшу просто неможливо лишатися герметичним.

— Було заявлено про зникнення п’ятьох дітей. Усі заяви було потім відкликано.

— За винятком заяви про загиблу дівчинку.

Біль відбився на обличчі Мерка, на мить він затьмарив усе його звучання.

— Раніше я хотів бути суддею, — сказав він. — Я завжди прагнув до справедливості. Іноді це прагнення відчувається як спрага, ти можеш це уявити? Навіщо я тобі все це розповідаю?

— Я просто відразу ж викликаю довіру, — пояснив Каспер. — Минає п’ять хвилин — і люди зазвичай розповідають мені історію свого життя. Жінки. Діти. Таксисти. Судові виконавці.

Жінка повернулася. Десь далеко, немов щось, що не має до нього ніякого стосунку, він відчув укол.

— Преднізон, — пояснила вона.

Він посміхнувся. Преднізон — це той самий препарат, яким накачували і Максиміліана. Яка страхітлива, вражаюча схожість між дітьми й батьками — аж до самого розтину.

Ізсередини він відчув хімічне полегшення. Щось обернули навколо його голови, це був бинт, жінка забинтувала його. Мерк сів перед ним навпочіпки.

— Ми отримали запит про твою видачу, — сказав він. — З Іспанії. Пом’якшення покарання не є офіційною практикою в Данії. Так само як і хабарі. Ті кілька справ, коли поліція підкупала рокерів за декілька тисяч крон, опинялися на столі у начальника поліції. Тож поліція нічогісінько не може для тебе зробити. А ми можемо. Ми можемо оспорити в суді іспанський запит. Відхилити його. Прискорити розгляд питання про твоє данське громадянство у Фолькетинзі. Вайдебуль, наприклад, може поговорити з Міністерством внутрішніх справ. Ми якось домовимося з Податковим управлінням. Через півроку ти зможеш повернутися. На великі сцени. Ти розумієш, що я кажу?

Каспер кивнув. Співрозмовник його говорив, нічого не приховуючи. Вони дісталися до того, до чого весь цей час ішли.

— Скоро. Коли вони знайдуть дітей. І ми молимося Богові, що так і буде. Уся ця операція. Ми затіяли її, сподіваючись на тебе. І коли діти будуть у нас, ти нам все одно будеш потрібний. Щоб говорити з ними. У мене є кілька співробітниць кримінального розшуку з відділення А, із сексуальних злочинів. І з Ґлострупа, вони спеціалізуються в дізнаннях у справах щодо інцесту. Але ці діти — інша річ. Отож я хочу, щоб найперше з ними поговорили ми з тобою. Я хочу зрозуміти, для чого ж їх збиралися використовувати. Домовилися?

Каспер кивнув.

Мерк випростався.

— Ти помреш? — запитав він.

Каспер прислухався. Не до свого тіла, а до чогось попереду і вгорі — смерть приходить іззовні. Він похитав головою.

— Музика, — мовив він.

Мерк задумливо подивився на нього.

— Це правда, — зауважив він. — Щодо того, що ти викликаєш довіру. Розумій як знаєш. Але якщо ти просто зараз відкинеш ноги, то святий Петро почне розповідати тобі про свої особисті проблеми.

— Вони в Копенгагені, — продовжував Каспер. — П’ятеро дітей, що лишилися живими. Хтось доправив їх до Копенгагена. І не Притулок їх привіз. Не абатиса. Хто привіз їх сюди?

Мерк натиснув на кнопку.

Це була остання частина кантати. Усе ще сумна, але більш новозаповітна, ніж перша частина. Сопрано начальника поліції поволі відхиляло перед слухачами можливість виходу: смерть — це двері, по той бік щось є.

Каспер чув гармонію між музикою, будинком і людьми, що сиділи перед ним. У цій залі була така ж реверберація й виразність голосу, що й у церкві. Він почув, яка насправді релігійна поліція. Він почув правосвідомість. Уявлення про космічну справедливість. Мерк міг би обійняти будь-яку керівну посаду в бізнесі. Замість цього він був тут. Постарілий від утоми. Підтримуваний внутрішнім вогнем вуглецевої лампи. Касперові було чути її шипіння. Воно складалося в слова: зло не є необхідність, воно — пухлина, його можна видалити.

Мерк був головним хірургом людської спільноти. Поліцейська префектура була монастирською лікарнею цієї спільноти.

Це була гарна філософія, Каспер відчув її всім нутром. Віра в те, що досить структури, енергії і сміливості для наведення порядку — і все вийде. На мить йому захотілося самому в це повірити.

Пролунав дзвінок мобільного телефону, це був телефон Мерка. Він щось сказав. Потім різко урвав розмову. Постояв якийсь час, дивлячись у вікно.

Він посунув стілець, поставивши його навпроти Каспера, сів.

— Вони розібрали все на частини, — промовив він. — Дітей там немає. Ніяких слідів їхнього перебування. Мої люди кажуть, що там охорона, інфрачервоні датчики по стінах, немає жодного місця, де ти міг би проникнути. Вони знайшли всіх співробітників, кількох перехожих. Єдиний, хто тебе бачив, це молода дівчина з кондитерської крамниці. Вона каже, що ти купив у неї великоднє яйце для своєї подруги.

Каспер подивився на склянку з бренді, вона була порожня.

— Я помилився в тобі, — констатував Мерк. — Ти мене обдурив. Це що, аби виграти час?

— Там був вихід, — сказав Каспер. — Який ви не зачинили.

На мить Мерк утратив самовладання. Його ліва рука стиснула Касперову шию. Біль був сильніший, ніж Каспер міг собі уявити. Біль ніколи не має межі, він завжди може стати ще дужчий. Він знепритомнів.

Світ навколо нього відновився, можливо, він був непритомний лише кілька секунд. Мерк підтримував його голову, цього разу обережно. Його обличчя було навпроти Касперового обличчя.

— Хотів би я тебе допитати, — сказав він. — Але ти розумієш. Я відправив двісті чоловік із загону особливого призначення ловити невідомо кого. Забравши при цьому справу у місцевої поліції. Тепер вони всі накинуться на мене. Міністр. Поліція. Родичі. Тепер уже не до допитів. Тепер потрібні пояснення.

Двоє ченців вигулькнули позаду Каспера, підтримуючи його за руки.

— Ти був там? — прошепотів Мерк. — Діти там були?

Ченці поставили його на ноги. Але цього разу їм довелося його нести.

Автомобіль їхав повз пожежні машини і трейлери з гумовими човнами передових загонів інженерних військ. Якби він міг змусити їх зупинитися десь поряд з невисокими будинками, у нього міг би бути шанс.

— У мене вмирає батько, — сказав він. — Я хотів би побачити його востаннє. Можливо, можна спинитися біля Державної лікарні. Всього на кілька хвилин.

Відповіддю йому було тільки мовчання, машина перетнула міст Шелландсбро, виїхала на автомагістраль, що вела до аеропорту. Його свідомість періодично кудись провалювалася.

— У моєму некролозі, — промовив він у бік двох мовчазних спин, — напишуть, що він зробив внесок у вигляді двохсот мільйонів на благо суспільства і забезпечив Данії більше безкоштовної реклами за кордоном, аніж Нільс Бор і мільйон ящиків з беконом. Одначе ті, хто вів його на катування і страту, були з ним грубі, як хіп-хоп-гангстери. І неголені, як індійські свамі.