Тиша

V

На них чекала «швидка допомога», йому допомогли забратися всередину. Сидіння водія ховалося за матовою скляною перегородкою, одне із стекол було відсунуто. І водій, і жінка, що сиділа поруч з ним, були в білих халатах.

Завила сирена, «швидка допомога» перетнула смугу, відведену для таксі, стоянку і розвернулася. Над високим коміром водія білими язиками полум’я піднімалися вгору шрами — за кермом сидів Франц Фібер.

Поліцейський автомобіль з мигалкою проїхав мимо у протилежному напрямі. Жінки відсунулися від Каспера, їхня турботливість кудись зникла. Цього слід було сподіватися. Григорій Палама[64] колись зауважив, що однією з причин, яка спонукала деяких з отців-пустельників прийняти обітницю безшлюбності, стало усвідомлення того факту, що досить тільки жінкам здобути бажане, як їхні материнські почуття кудись зникають.

Вони минули район Ерестаден. Звернули праворуч, на дорогу, що вела до Транспортного центру. Сирену вимкнули. Не знижуючи швидкості, «швидка допомога» в’їхала на лужок і зупинилася позаду закритого гриль-бару, впритул до великої «ауді». Жінки винесли Каспера із «швидкої» й поклали на заднє сидіння цієї машини. Франц Фібер по-мавпячи, без допомоги милиць, перемістився з одного сидіння водія на інше. Машина рушила, набрала швидкість і виїхала на шосе, одразу в лівий ряд. Стрілка спідометра показувала 180, Каспер чув сирени і попереду, і позаду них. Звідкись згори з’явився гелікоптер.

— Вони оточують весь Амаґер, — сказав Фібер. — Що говорить твій тонкий слух?

— Помолімося, — сказав Каспер. — Про туман. І про те, щоб міст Шелландсбро був вільний.

Машина повернула. І потрапила у стіну туману. Проїжджа частина зникла. Від зустрічних автівок лишилися тільки жовті вогні. Жінки витріщилися на нього.

— Існує два можливі пояснення, — пояснив Каспер. — У мене є прямий зв’язок із Всевишньою. Або ж я почув туман попереду. І те, що там немає жодної машини з сиреною.

Він відчув, як тіло його слабіє, і, спираючись на руку, опустився на сидінні. Він намагався тримати себе при тямі, визначаючи маршрут по звуках. Особливий звук і ритм літаків, що приземляються на дванадцяту посадочну смугу, — відносно коротку, використовувану тільки при сильному північному або південному вітрі. Крики чайок, коли «ауді» їхала по мосту. Соціальний реалізм передмістя Вальбю. Периферія району Фредеріксберґ, що незмінно звучить майже як притулок для старих. Неповторне поєднання звуків пташиного заповідника і транспортного пекла в тому місці, де автомагістраль у бік Фарума перетинає болото Уттерслев.

Він знепритомнів і знову прийшов до тями. Вони з’їхали з шосе, рух став менш інтенсивним, машина звернула на посипану рінню доріжку. Не знижуючи швидкості, вони проїхали ворота, він упізнав їх — це була огорожа Притулку Рабії. «Ауді» зупинилася, навколишній світ почав звучати глухіше, поступово затихати — і ось він зовсім зник.

Світ знову виник перед його очима. Каспера везли на візочку — білими коридорами, повз ікони на стінах, потім у ліфт. Африканка йшла поряд з ним, у руці вона тримала пластикові пакети, з яких до його зап’ястя тягнулися трубки, йому поставили крапельницю. Він чув, що жінка чогось боїться, але не міг зрозуміти, чого саме.

Двері відчинились, вони поїхали далі коридорами, потім нагору — ліфтом, потім ще одним коридором — і опинилися в операційній. Тепер він почув, чого саме вона боїться. Їй було страшно, що він помре.

Його оточували шість жінок. Мрія будь-якого чоловіка — але він більше не відчував свого тіла. На всіх були зелені операційні халати, на всіх, окрім африканки, були маски.

— Вам зроблять знеболювання, — сказала вона.

— Я цирковий артист, — заперечив він. — Я повинен відчувати, як вібрують нерви.

У голосі не було сили — ніхто його не почув. Він побачив, як голка сковзнула до зап’ястя. Синя Пані була в межах чутності. Тепер йому було видно її.

— Я прийшов отримати те, що мені належить, — сказав він.

У відповідь не пролунало ні звуку, але вона, очевидно, все одно його почула. Вона нахилилась до нього і посміхнулась.

— Це буде приємно, — пообіцяла вона.

Його свідомість знову кудись попливла — неквапливо, немов молода дівчина вийшла до міста на прогулянку.

Він повернувся. Але не в своє тіло, а кудись поблизу. Африканка щось говорила, але зверталася вона не до нього.

— Подивимося, чи є внутрішня кровотеча, — сказала вона. — У нього і кульове поранення, і сліди від удару.

Він розплющив очі й побачив, як вона працює над ним. Як би йому хотілося втішити її! Сказати, що не так уже важливо, жива людина чи мертва.

— Перкутую живіт і черевну порожнину, — повідомила вона. — Напруження немає. Але є болі. Тиск і пульс низькі. Гематокрит на еритроцити. Гемоглобін 4–5. Робимо переливання.

Йому важливо було донести до них одну думку. «Навіть і не думайте, — хотів він гукнути. — Я згоден з Рудольфом Штайнером. Кров — це «eine sehr geistige Flussigkeit».[65]

Але йому нічого не вдалося вимовити. Вони почали переливання, він відчув, як у його жилах забулькала чужа кров.

— Петидин, сто міліграмів, — розпорядилася африканка. — Ефедрин. Намагаюся утримати його при пам’яті, не виходить.

Вона говорила із Синьою Пані.

— Він відключився, — констатувала африканка.

Він безтурботно розсміявся. Усередині себе. Він утрачав обтяжливу єдність з тілом. Але слух вічний — тому він і сміявся.

— Куля невеликого калібру, — продовжувала африканка, — з низькою початковою швидкістю, але постріл з близької відстані. Куля сталева — з тих, що їх використовує поліція, щоб прострілювати двері й машини. Зробімо знімки: кісточки, ступні, череп, зап’ястя. Подивімося черевний відділ. Columna cavicalis[66].

Хтось поклав свинцевий фартух йому на живіт, прикривши і щитоподібну залозу. На тіло, яке вже не належало йому.

Там, де він перебував, часу практично не було. Тіла і фізичні форми зникли, лишилися тільки звуки і паростки звуків. Десь там, у далекій провінції, якусь його частину оперували.

— Мильну воду, — командувала африканка. — Шиємо інтрадермально. Голку-метелика і гістоакрил для різаних ран. Знімки. Ні печінка, ні селезінка, ні нирки не зачеплені. Пульс як і раніше падає. Затискувачі Пеана. Кровотеча триває. Перелом Колліса. Зробіть повну аналгезію підпахвової западини. Місцеве знеболювання навколо перелому.

Вони щось робили з його зап’ястям. Якби він був якось більше пов’язаний зі своїм тілом, він знепритомнів би від болю. Але він більше не мав до нього ніякого стосунку.

— Гіпс, — сказала африканка. — Шину для руки. Круглу для кісточки. Надріжемо, запалення ще збільшуватиметься. Пульс як і раніше падає. Є ЕКГ?

Колись він консультував Sound Quality Research Unit[67] при університеті Ольборґа, відділення психоакустики — у зв’язку з проектуванням операційних. Він тоді радив їм підібрати звук, який поєднував би в собі достатньо жорстке об’ємне звучання монастиря з м’якістю вітальні. Щоб у хворих одночасно виникало відчуття домівки й релігійного авторитету. Саме так зараз усе і звучало навколо нього.

Звуки операційної стали глухіші. Вони відступили кудись на периферію звукової картини. Його обвіював вітер. Теплий вітер. Сам він був лише звуковою структурою, лише звуковим носієм свідомості. І любові. Він почув африканку, вона розмовляла із Синьою Пані. Вони пішли кудись далеко і зачинили за собою двері, щоб він їх не почув. Як тоді, коли він зламав хребта. Він засміявся — тріумфально, адже у нього була таємниця: для його слуху майже — чи зовсім — не існувало фізичних перешкод.

— Він не витримає, — говорила африканка. — Через загальний обсяг дії на організм. Кульове поранення. Удари. Перелом кістки. Перелом черепа. Крововтрата. Психічне перенапруження. Ми зробили все, що могли.

Він чи то йшов, чи то линув понад берегом моря. Він чув биття пульсу — дуже гучне, рівне, можливо, це був пульс Всевишньої, можливо, його власний. Двері, що вели до великої концертної зали, почали прочинятися. На руках у нього опинився останній квиток.

Він побачив, що Синя Пані йде поруч із ним.

Усе відбувалося насправді. Це не було галюцинацією. Десь там, на фізичному світі, вона розмовляла з сестрою Глорією. А проте вона йшла ось тут, поруч з ним.

Імпульси, що йшли від неї, були сильними. І разом з тим якимись надзвичайно делікатними. Одночасно всепроникливими і невизначеними. Він ніколи не чув нічого подібного. Вони оповивали його й поширювалися над морем. Вони наповнювали весь чутний всесвіт. Обережно й шанобливо.

— Я йду звідси, — промовив він. — На велику волю.

Вона кивнула.

— Немає більше контрактів, — продовжував він. — Виступів. Ревізорів. Податкового управління. Немає потреби займатися грошовими справами. Не треба знімати грим. Ходити до клозету. Голитися. Не буде більше жіночого притягання і проблем з жінками. Не треба буде одягатися. Оплачувати рахунки. Не буде більше звукового бруду — шуму навколишнього світу. Не буде більше музики. Окрім хіба що Баха — Бах може існувати і по той бік смерті.

Вона слухала. Рідко траплялося, щоб його так слухали. Таке бувало не частіше ніж раз на рік. І слухачами завжди виявлялися жінка або дитина. У такі вечори він грав набагато краще, ніж звичайно.

— І все-таки, — промовив він, — начебто чогось бракує.

Вони стояли біля самісінької води. Далеко-далеко — десь на суші — він бачив своє тіло. З підключеними приладами, що реєстрували поступово затухаючий електричний сигнал.

— Можливо, Клари-Марії, — припустила вона.

— Можливо.

Слух його неймовірно посилився — і він почув тиху дівчинку. І другу дитину. Він не міг визначити місцезнаходження джерела звуку — всі координати були розмиті. Але якщо судити з дихання дітей, вони спали. Він міг би довго стояти і слухати, напевно, цілу вічність. Не так уже часто йому в житті доводилося прислухатися до сплячих дітей.

Він зрозумів, що скоро їх розбудять і змусять кудись іти. У якомусь сенсі це буде не просто скоро, це відбувалося вже зараз. Він чув не тимчасову послідовність, він чув усі події одночасно.

Він зрозумів, що саме він іще не встиг зробити. Щоб його життя стало цілісним, щоб завершити виставу, щоб можна було покинути манеж з почуттям виконаного контракту. Йому треба захистити дітей і винести їх на руках у нічну прохолоду.

Він поклав собі жити.

І вирушив назад до свого тіла. Синя Пані супроводжувала його.

Він не чув, щоб вона посміхалася. Але йому здавалося, що він чує якийсь призвук задоволеності. Неначе все відбувалося так, як вона глибоко в душі хотіла. Це дратувало його. Не дуже приємно, коли тобою маніпулюють жінки. Той, хто повертається у своє тіло, повертається, на жаль, і до складових своєї особистості.

— Добре відомо, — сказав він, — що той, хто наближається до духовного перелому, іноді переживає сильний фізичний біль.

— Добре відомо, — відповіла вона, — що у забіякуватих котів багато вибитих зубів.

— Я не можу залишити свою публіку, — продовжував він. — Я встиг узяти участь в одному американському ток-шоу, на CBS, — до того як мене занесли до чорного списку. Це шоу подивилися двадцять мільйонів глядачів. Я все ще чую, як вони заходяться плачем. І просять da capo[68]. І взагалі, хіба це не те, що ви розповідали про святих? Вони поверталися, щоб порадувати віруючих?

— Їм було чим їх порадувати. А у тебе є чим?

На мить він обурився. Як вона може таке говорити! Душі, що дослухається до неї, душі, що покинула своє скалічене і вмираюче тіло.

— Спершу, — заявив він, — я порадую їх своєю скромністю.

Почувши це, вона все-таки різко зупинилася. Він відчув задоволення. Якщо ти можеш заткнути рота — хай навіть на хвильку — освіченим монастирським начальникам у їхньому нефізичному, втіленні, то, швидше за все, ти не зовсім мертвий.

Він повернувся у царство болю.

Він був усюди. Паралізуючий, що одночасно спричинював оніміння по всьому животу. Невідступний, пульсуючий, одночасно глухий і ріжучий біль струсу мозку. Гарячий біль від запалення навколо перелому. Неприйняття організмом чужої крові. Біль, коли зубний лікар вставляв на місце вибиті зуби. І продовження цього болю, коли зуби почали приживатися.

Лише на короткі відтинки часу йому вдавалося підтримувати себе при пам’яті. У цей час він молився. На слова у нього не було сил, він просто віддався в руки людей, що оточили турботою його тіло, прагнучи ще далі — до великої турботи Всевишньої.

Коли-не-коли він розплющував очі. Іноді він бачив африканку. Іноді — Синю Пані. Потім знову відпливав кудись геть, у напрямку до моря. Але щоразу повертався.

Хтось приніс йому води, у роті все горіло. Він побачив, як повз нього пропливають білі коридори. Відчинилися якісь двері — важкі звукоізолюючі двері з гумовим ущільненням. Його завезли до кімнати.

Він не міг повернути голову. Але його ліжко регулювалося, і африканка трохи підняла верхню частину його тіла. Він був у монастирській келії.

Він відчув себе вдома. Десь там, у реальному житті, можна подавати обід на розмальованому синьо-білому сервізі на дванадцять персон. Жити на віллі, обставленій честерфілдівськими меблями, де стоять дві стереосистеми, три телевізори, вісімсот книг, які ніхто ніколи не перечитуватиме, і зберігаються сорок вісім пляшок червоного вина — до брильянтового весілля. І стільки припалого порохом мотлоху в підвалі, що доводиться гарячково підшукувати більший будинок. Тоді як будь-який цирк і дев’яносто п’ять відсотків циркових артистів ніколи не зв’яжуться ні з чим, що не можна спакувати й перевезти за півдня. Кімната, в якій він опинився, цілком відповідала цирковому ідеалу. Ліжко, стіл, раковина, двері, що відчинилися на маленький балкон з видом на озеро. Нічого зайвого.

За винятком електроніки. На столі стояли монітори, підключені до електродів у нього на грудях. Він відчував ще кілька електродів, прикріплених до скронь.

— Клара-Марія? — спитав він.

Африканка похитала головою.

— Скільки я тут?

Слова давалися йому через силу. Але, попри це, вона, мабуть, зрозуміла його.

— Вісім днів.

— Принесіть мій одяг. Мені треба йти, крім мене, її ніхто не знайде.

— Заспокойтеся, — сказала вона. — Або ми прив’яжемо вас до ліжка. Радійте, що взагалі лишилися живим.

Вона прикріпила до його пальця затискач, від затискача йшов провід, приєднаний ще до одного монітора.

— Пульсоксиметр, — пояснила вона. — Вимірює насичення крові киснем.

— Телефон? — прошепотів він.

Вона похитала головою. Приєднала ще кілька електродів до його грудей.

— Кардіомонітор, — сказала вона. — Наглядає за серцем.

Він відчув, як свідомість його затуманюється.

— Ґанді, — сказав він, — спав і далі поруч голих жінок, після того як дав обітницю цнотливості. Щоб випробувати себе. Не знаю, може, вас це зацікавить?

Африканка списувала цифри з монітора. У приміщенні була ще одна жінка. Вони розмовляли. Йому було боляче. Він почув свою матір. Хіба великий хлопець не має права думати про свою матір? Ну й що, що йому вже сорок два роки? Адже він ще недавно був при смерті.

Він виразно чув її. А тепер і бачив. Він був не в змозі встати з ліжка й дійти до вбиральні. Схоже, що на ньому були памперси. Але його дитячі спогади були цілі та незаймані.

Це було чудово. Коли тобі сповнюється сорок два, ти все більше й більше живеш у спогадах.

Була ніч, вистава закінчилась, Хелене Кроне ще не зняла трико, навколо стегон був зав’язаний рушник, він чув шепіт махрової тканини. Він знав, що її плечі оголені. Більшість жінок ховаються від сонця, мати ж вдихала сонячне світло. Це було невдовзі після нещасного випадку, він повністю втратив зір. Він чув звук її срібних прикрас. Йому сказали, що сьогодні місячна ніч. Він знав, що в місячному сяйві срібло на тлі загорілої шкіри здаватиметься білим. Ніхто йому цього не говорив, але він розумів, що прикраси ці вона отримала в дарунок від своїх колишніх коханців. Безперестанне мелодійне подзенькування срібла постійно привертало до себе Максиміліанову увагу, це було якесь memento mori — неначебто на маленькому столику, де вона розливала суп, стояв череп.

Вона щойно спекла хліб у чавунній каструлі, яку зазвичай ставила прямо на жар маленької залізної пічки, — на початку сімдесятих до половини майданчиків ще не було підведено електрику.

Пахло квітами. Всюди були розставлені горщики. Під час переїздів вони займали більшу частину вагончика — Хелене Кроне обожнювала квіти. У будь-якому місці, де вони виступали більше трьох днів, вона що-небудь садила — аби тільки побачити, як пробиваються перші зародкові листочки, — перед тим, як знову доведеться збирати речі. Максиміліан чудово розумів, що змусити її піти з цирку можна, лише пообіцявши їй власний сад. Він намагався вмовити її, але у нього нічого не виходило.

Його — закутого в гіпс — винесли на вулицю. Мати дала йому супу з хлібом. Він міг рухати тільки правою рукою.

Йому були чутні материні рухи, вони були легкими й природними. Хоча була ніч. Хоча позаду в неї був робочий день завдовжки шістнадцять годин, чотири з яких складалися з важких фізичних вправ. Хоча страх за нього звучав у ній — безперервно. Незважаючи на все це, вона була природна. Це була природність диких тварин, що має щось спільне з музикою Баха. Така природність, що навіть і уявити собі не можна якусь іншу ноту, — тоді все це взагалі не звучатиме. Справжня воля — це вільність від необхідності вибирати, бо все вже й так досконале.

Максиміліан спокійно приймав усе, не складаючи ніякої подяки: те, що діється, вже припускало, що він дорожить ним.

Каспер чув близькість своїх батьків, силу їхніх почуттів і їхню стриманість. У нього не знайшлося б для цього слів. Але він відчував, що коли ти хочеш мати дім, який буде досконалим, відкритим і природним, як музика Баха чи як великі кішки, що розгулюють саваною, то дарма ти це не отримаєш, ціна цього — небезпека прожити все життя в безпосередній близькості від двох полюсів з високою різницею потенціалів.

Максиміліан заснув. Його звалила втома. Хелене Кроне ніжно розбудила його, дуже ніжно. У напівсні він підвівся, поплентався у вагончик і впав на ліжко.

Каспер прислухався до матері, поки вона прибиралася. Він чув утому. Але за цією втомою таївся інший звук, який він ніяк не міг розшифрувати.

Вона взяла його на руки й понесла в дім, поклала в ліжко, він почув, як вона піднімає лампове скло і задмухує ґніт.

Йому не спалося. Він лежав у темряві і думав про смерть. Він боявся померти.

Значить, те, що він розповів Стіне, не було правдою. Звучання Всевишньої не зробило його безстрашним. Усе було зовсім інакше. Лежачи в темряві, він відчував страх.

Раптом почувся звук — зовсім близько, це була мати.

Вона сіла на край ліжка. Він чув ніжний звук тканини її нічної сорочки. Він знав, що якби до нього повернувся зір, то її сорочка здалася б йому витканою з місячного світла.

Можливо, це не була якась певна ніч — він чудово розумів, що таких ночей, мабуть, було багато. І все одно — йому уявлялася одна довга ніч.

Вона сиділа довго, не кажучи ні слова, просто тримала його за руку. Потім вона тихо заспівала — вона часто співала, але йому вона не співала із самого його дитинства.

Вона заспівала, і знову виник той звук, який був йому незрозумілий. Він був могутнім — більшим, ніж це можливо для однієї людини. І пронизував усе навколо. Каспер визначив його. Це була максимальна гучність любові матері до своєї дитини. І не просто однієї матері. Любові всіх матерів до своїх дітей.

Можливо, він задрімав. І потім прокинувся. Можливо, він був у лікарняній палаті. Можливо, це була інша ніч з матір’ю.

Вона більше не співала. Вона розповідала.

Про своє дитинство. Про тварин, які жили в її сім’ї і про яких вона чула від родичів.

— У моєї мами, твоєї бабусі, — сказала вона, — був номер, де вона була білою клоунесою, — в Австрії, до і після війни. У номері брали участь собаки. Серед них був один тер’єр. Вона привезла його із собою в Данію. Пам’ятаю одне з його цуценят. Коли ми з ним бігли у високій траві або через поле, йому доводилося через кожні п’ять метрів високо підстрибувати, щоб бачити мене.

Вона говорила, а Каспер услухався в її голос. Він чув тих артистів, про яких вона розповідала, він міг визначити їхню тональність. Він несподівано зрозумів, що у всесвіті від звуку кожної людини є доступ до всіх інших звуків.

Він зрозумів, що тих, про кого розповідає мати, вже немає серед живих. Бабуся померла. Собака помер. Люди померли. А проте голос його матері був дверцями, що вели до їхнього звучання. Йому було це чутно. Але він цього не розумів.

— Була у мене подруга, — продовжувала Хелене Кроне, — Карен, ми були ровесницями.

Каспер прислухався до цього імені. Він відчув, що тільки для того, аби програти один конкретний спогад, пам’ять привела його до цього імені.

— Це через неї я змінила натягнутий канат на вільний дріт, — говорила Хелене Кроне. — Тієї зими ми влаштувалися біля Хольте. За нашим табором був кар’єр з видобутку мергелю, Карен умовила мене перебратися на той бік в сажі для риби. Над кар’єром була натягнута мотузка. Вона сказала, що хоче навчитися ходити по дроту. Ми не вміли плавати. Дорослі дізналися про наші плани. І злякалися. Було вирішено, що нам треба навчитися плавати. Найближча купальня була біля озера Фуресеен. Ми їздили туди велосипедом, проїжджаючи повз Гаммельгор і Скоубрюнет. Якось Карен сказала: «Тобі треба зустрітися із сестрами». Сестри жили в монастирі біля одного з озер. Виявилося, що монастир — це просто великий будинок. Нас пригощали чаєм із сухим печивом. Яке розмокало, коли ми опускали його в чай. Я там познайомилася з однією жінкою, мені вона тоді видалася старою, але їй було, мабуть, років п’ятдесят. «Ти хочеш щось запитати?» — поцікавилася вона.

Я відчувала до неї довіру. Від неї приємно пахло. Якщо від дорослої людини приємно пахло, я завжди відчувала до неї довіру.

Хелене Кроне засміялася в темряві, приглушено, щоб не розбудити чоловіка. «Так, — відповіла я, — я хочу про дещо запитати. Іноді я боюся, що світ — це сон». «Що кажуть дорослі? — спитала черниця. — Коли ти запитуєш їх про це?»

Вона сказала «дорослі». Не «батько і мати». Вона розуміла, як я дивлюся на світ. «Вони кажуть, щоб я ущипнула себе за руку. Вони кажуть, що коли буде боляче, значить, я не сплю».

Черниця вмочила печиво в чай. Повільно. Можливо, вперше я бачила дорослу людину, цілком позбавлену нетерпіння. «І що ти про це думаєш?» — запитала вона. «Я думаю, а що, як те, що мені боляче, — також сон?»

Не думаю, що вона мені відповіла. Але коли ми зібралися додому, вона провела нас до того місця, де ми залишили велосипеди. На них були справжні гумові шини, хоча точилася війна. У цирку був цілий склад коліс — для трюкових велосипедів.

Вона погладила мене по голові. «А якщо це сон, — спитала вона, — тобі б хотілося прокинутися?» «Тільки якщо я точно знатиму, що там будуть тато і мама», — відповіла я.

Вона засміялася — тихо, доброзичливо, я не зрозуміла з чого. «Рада буду тебе бачити, — сказала вона. — Якщо зберешся до нас іще. Будь-якого часу. Приходь разом з Карен».

Але я так і не зібралася до неї. Аж поки прийшла з тобою до церкви на вулиці Бредґаде. До неї. Черниці. Матері Рабії.

Він прокинувся, на ліжку біля нього хтось сидів. Спочатку він вирішив, що це його мати. Але це була африканка.

— Скільки я вже тут?

— Два тижні. У вас була висока температура. Інфікована рана. Вам кололи пеніцилін. Зараз уже краще.

Він не спитав про Клару-Марію. Він чув напругу в її системі. Поряд з ліжком стояло складане інвалідне крісло.

— Сигнал, — пробурмотів він, — звук, одного разу відісланий, ніколи не затихає. Він переміщається, досягаючи околиць всесвіту. Він може змінити стан, з механічного коливання перейти в теплове випромінювання, у світло, але імпульс залишається. Я чую інших людей, деяких людей, навіть коли їхнє тіло далеко від мене. Я відчуваю, що якась частина їхнього звучання знаходиться в межах чутної ділянки частот. Друга частина — ультразвук. І ще Одна — інфразвук. А якась частина взагалі не має ніякого стосунку до фізики. Я чую Клару-Марію. На неї хтось тисне. На межі того, що може винести її система. Навіть її система.

— Ніхто не може чути на такій відстані.

— Розлука. Їй страшно від розлуки. З вами. Зі мною. З чимось мені невідомим. Вони можуть вивезти її.

Вона не могла сполотніти — для цього вона була надто темна. Але він чув, як німіє поверхня її шкіри.

— Поліція не може більше нічого зробити, — сказав він. — Ви не можете більше нічого зробити. А я можу. Якщо ви мені допоможете. Але нам треба звідси вибратися.

— Вам не можна вставати.

— Допоможіть мені перебратися в інвалідне крісло. Люди робили великі справи, будучи в інвалідному кріслі. Гокінґ, Айронсайд, Ірено Фуентес.

Її вже не було поруч. Дві черниці зайняли її місце.

Десь віддалік він почув гучне биття пульсу. Можливо, то був його власний. Він поринув у забуття.

Клара-Марія сиділа поруч з ним. Спочатку він вирішив, що це реальність, і дуже зрадів, — напевно, вона втекла. Тут він помітив, що вона сидить на церковній лаві. А в його кімнаті не було церковних лав — мабуть, це галюцинація, спогад. Але іноді саме спогади підтримують у нас життя.

Вона сиділа до нього боком. Як сиділа під час їхньої третьої зустрічі. Третьої, і передостанньої.

Це було за два тижні до від’їзду в Іспанію. Він вирушив на вулицю Бредґаде, до церкви Олександра Невського. Церква була зачинена, на дверях висіла табличка, що сповіщала: церква, російська бібліотека і лазня відчинені для відвідувачів двічі на тиждень. Він знову поїхав туди наступного дня. Спочатку здавалося, що він єдиний відвідувач. Церкву йому показував чоловік із сивим волоссям, бородою і сильним російським акцентом.

Акустика церкви мала цілком незвичайну для церков м’якість, він відзначив, що її сміливо можна включати до книги Беране «Концертні зали й оперні будинки. Музика, акустика та архітектура» — його улюблене читання нарівні з мейстером Екхартом, вельми приємна акустична порнографія. У старому, що показував йому церкву, відчувалася якась невластива чоловікам сумирність. І водночас утома.

Простуючи до виходу, Каспер услухався в тишу.

— Хтось є ще в будинку, крім нас із вами? — спитав він.

Обличчя старого було непроникливим. Каспер повторив запитання.

— Нікого. Тільки дитина.

Каспер повернувся назад. Клара-Марія сиділа прямо перед вівтарем. Очі її були заплющені. Він простояв за її спиною, напевно, хвилини дві.

— І у що це ти втупив очі, кузене Гас? — запитала вона.

Вони пішли назад до старого. Біля виходу Каспер дістав тисячокронову купюру, повільно склав її і засунув у карнавку для пожертвувань.

— Хто тут усім керує, — спитав він, — хто вища релігійна влада?

— Церква належить до Білоруського патріархату.

Каспер чекав. Старий озирнувся. Ніби для того, аби впевнитися, що навколо справді нікого немає.

— До революції ця парафія підпорядковувалася митрополиту Московському. Потім виникли розбіжності.

Тепер за його втомою Каспер почув смуток.

— А інші парафії в Данії?

— Вони належать до інших синодів.

— Їх не виключають? Не відлучають від церкви?

Чоловік відчинив двері.

— Східна церква не відлучає. Вона децентралізована. Патріарх у Константинополі є primus inter pares[69]. Але кожна парафія в принципі може оголосити автономію.

— А Притулок Рабії?

Смуток і втома перетворилися на страх.

— Вони піднесли до сану митрополита жінку. Це означає, що вони вийшли з Церкви. Жінка не може піднятися вище за диякона. Це суперечить Святому Письму.

На мить усі троє зупинилися в дверях. На межі між аукціонними залами, автомобілями, ресторанами, готелями вулиці Бредґаде з її блискучою проституцією. І церквою з и двохтисячолітньою традицією і середньовічними порядками, які в найближчому майбутньому можуть бути безповоротно втрачені. Каспер насилу поборов несподівано виникле бажання підняти старенького на руки і поколихати.

— Дякую за екскурсію, — промовив він.

Його машина стояла на горішньому поверсі паркування на вулиці Дронінґенс Тверґаде. Клара-Марія йшла поруч з ним. Йому завжди було цікаво спостерігати, як по-різному люди ходять разом. Дівчинка йшла, цілком заглибившись у себе й одночасно чутливо прислухаючись до ритму його системи, здавалося, вони разом виконують безмовний дует.

На паркуванні вони постояли хвильку біля автівки. Перед ними височіла баня церкви Олександра Невського.

— Наша подруга, — зауважив Каспер. — Маленька мати Марія. Вона виявилася міцним горішком. Під рясою. Виявляється, вона відкололася.

Дівчинка підвела на нього очі.

— Велика мати Марія, — сказала вона. — І вона не відкололася. Це ті, хто не встигав за нею, відкололися.

Він почув, як червоніє, перш ніж відчув, як палають щоки. Спочатку він не зрозумів, у чому річ. Потім усвідомив, що дитина зробила йому зауваження.

Вони поїхали на північ по Странваєн і не перекинулися ані словом, поки дісталися до місця. Коли вони під’їхали, дівчинка заговорила.

— Я хочу сама припаркуватися.

Він зупинився, відсунув сидіння назад, вона сіла перед ним на край сидіння. Їй доводилося витягувати шию, щоб дивитися через лобове скло.

Вона не діставала до педалей. Але передачі перемикала безпомилково. Схоже, їй уже доводилося водити авто.

— Я тренуюся, — сказала вона. — Адже ти колись подаруєш мені космічний корабель.

Вони зупинилися біля вагончика. Двигун ще працював.

Вона відкинулася назад, її потилиця торкнулася його грудей. Цілковитий спокій виник навколо нього, одночасне відчуття волі і визволення, як в останній частині «Чакони». Глибока близькість між ними ні до чого не зобов’язувала, вона не була пов’язана з фізичною дійсністю. Він подумав, що так, напевно, може часом почуватися людина, у якої є дитина.

— Ти полетиш зі мною? — спитала вона.

Він кивнув — вони фантазували разом, це такий милий жарт, цієї миті він би погодився на що завгодно.

Вона повернула на місце кермо. Раптом він почув тишу.

Вона поширювалася від дівчинки на всі боки, пронизувала його тіло, оточувала його, охоплювала весь автомобіль, усе раптом забарвилося в пастельні тони, він схопився за кермо, немов прагнучи запобігти зіткненню. Запобігати було нічому — все припинилося, не лишивши й сліду. Але на мить, на мізерно малу мить пропали всі фізичні перешкоди, існувала лише тиша. Тиша й цілковита єдність з дитиною, що сиділа перед ним.

— Що це було?

Вона вийшла з автівки. Обличчя її було непроникним. Він поспішив за нею, ноги його не слухалися. Йому конче треба було щось сказати. Хіба не для цього нам найперше й потрібні слова — щоб не розсипався навколишній світ, виявивши те, що ховається по той бік?

— У данській культурі, — сказав він, — є чимало чудових пісеньок про маленьких хлопчиків, що їдуть зі своєю матір’ю верхи на коні. Але нічого не написано про маленьких дівчаток, які роз’їжджають з дорослими чоловіками на «лотусі еліз».

На її обличчі нічого не відбилося. Ніякого відгуку.

— Я хочу їсти, — заявила вона.

Він підсмажив для неї овочі, зварив рис з трюфелями, додав трохи вершків, суміш карі з фенхелем і сушеною подрібненою цибулею — так можна загустити соус, він навчився цього у Стіне. Кожного разу, коли він готував і їв щось із того, чого вона його навчила, він відчував одночасно радість і смуток, немов брав участь у якійсь еротичній таємній вечері.

— Я навчу тебе однієї пісні, — сказала дівчинка.

Вона заспівала, голос її був трохи хрипкуватий, але співала вона абсолютно чисто. Він завмер. Це була «Bona Nox». Колись він навчив Стіне співати її, вона її обожнювала. Вона вміщала в собі одночасно старовинну витонченість Моцарта і його новонароджену цнотливість. І його любов до фуг Баха.

Він почав підспівувати їй, вони заспівали разом. На очах у нього виступили сльози, він сам не розумів, чому. Він плакав і співав, і сльози капали в соус карі. Він чув, що кожній людині судилося втратити іншу людину, що скоро ця дівчинка зникне, — з цим неможливо було змиритися.

Хтось доторкнувся до нього, це була вона, вона простягнула руку і погладила його по мокрій щоці.

— Насправді, — промовила вона, — не треба нічого боятися.

Він одвіз її додому, був травень, ніч була світла. Вони постояли трохи перед огорожею Притулку.

— Хто тебе навчив цієї пісні? — спитав він.

На обличчі її з’явився відсутній вираз. Навколо них звучала весна. Усе своє життя він любив важкий, повний гінких соків звук росту. Але не зараз. Зараз він нагадував йому про розлуку.

— Як називається прощання назавжди, тільки навпаки? — спитала вона.

— Зустріч.

Вона взяла його руку.

— Насправді, — заявила вона, — ми з тобою ніколи не прощаємося. Для нас є тільки зустрічі.

Він не розумів, про що вона. Мить була урочисто-високою, він відчув її ненадійність, — якщо злітаєш високо, можна сильно розбитися, коли падатимеш.

— Ти повернешся, — сказала вона. — Мати Марія каже, що ти повернешся. Вона каже, що дещо тобі обіцяла. Вона каже, що тобі треба показувати морквину. Як віслюкові, каже вона. Щоб він знав, куди йти.

Від припливу злості в нього запаморочилася голова.

Дівчинка сиділа верхи на огорожі.

— У мене є для тебе морквина, — сказала вона. — Повертайся. І я розкажу тобі, хто навчив мене цієї пісні.

І вона зникла.

Його витягли на поверхню свідомості — слух його болісно відреагував на один із тих звуків, які важко зносити в його віці, — варварський шум вентилятора ноутбука.

Африканка сиділа перед монітором.

— Чому Східна церква? — поцікавився він. — Чого не якийсь шаманізм? Заклинання духів. Чи католицизм? Якщо вже без цього ніяк не обійтися.

— Уся справа в радості, — пояснила вона. — Східна церква — найсвітліша. Основне значення надається не стражданням Спасителя. А перетворенню. Воскресінню. Освяченню цього життя. Я відчула це ще в дитинстві. В Аддис-Абебі були найрізноманітніші церковні громади. Найвеселішими були копти.

Він почув у ній нове звучання. Що трохи відкривало її незворушну духовну глибину. Він би порадів цьому звукові. Якби йому не було так погано. І якби, поки вона говорила, йому не доводилося боротися з терпким почуттям ревнощів. Дивно, жінки можуть досягти якоїсь подібності абсолютного щастя, не залучаючи при цьому ніяких інших чоловіків, крім Спасителя. А може, навіть і його не залучаючи.

— Я тут дещо знайшла, — повідомила вона. — В Інтернеті. Це написав Каїн.

Спочатку він її не почув. Він настроївся на її сексуальність. Вона звучала так само енергійно, як соло на барабані-бабатунді, як антилопа-гну, що мчить через тропічний ліс. Як вона прожила перші тридцять років у безшлюбності?

Потім її слова дійшли до нього.

Вона повернула до нього монітор.

Він був дуже старий для Інтернету. Не те щоб йому не подобався його звук, кіберпростір звучав для нього як какофонія без нижньої межі, він звучав як дешевенькі балаганні вистави в громадському туалеті біля проїжджої дороги. Усі звуки світу. Сполучені на найнижчому з можливих організаційних рівнів. Шахрай, що сидить усередині кожного з нас, обожнює Інтернет.

Але це зовсім не означає, що легко відмовитися від природної гідності і вникнути в те, як працює персональний комп’ютер.

На екрані виник якийсь текст. Він спробував зосередитися. Не вийшло. Він завжди читав зі швидкістю равлика. Усе, крім нот. Він легко міг прочитати шість нотних станів з бетховенського Концерту ре-мажор просто з листка. Але книжки — це інше. Нотна грамота — це єдина писемна мова, з якою він уклав мир.

— Почитайте мені, — сказав він, — хай це буде мені казкою на ніч.

Вона проглянула текст. Він чув, як вона миттєво зорієнтувалася в ньому. Вибрала ключові слова.

— Це фрагмент, — пояснила вона. — Не вистачає заголовка і початку. Схоже, що текст стирали, але не стерли повністю. Йдеться про порядок повідомлення про позаштатні ситуації в данських територіальних водах. Включаючи те, що називається системами NAVWARN, NAVTEK, Shippos, трансльовані «Радіо Люнґбю» зведення про становище в данських протоках і текстове телебачення. Описуються зміни транзитних маршрутів через данські територіальні води, VTS, Vessel Traffic Service — радіолокаційна судноплавна служба в протоці Великий Бельт і каналі Дроґден.

Він чув легкість, з якою вона орієнтується в іноземній мові.

— Тут є опис попереджень, які в разі надзвичайного стану посилають через Раду безпеки морського порту. Завдання лоцманської служби. Повноваження офіцерів військово-морського флоту, розширення їхніх повноважень на морі. Перелік завдань, визначених для суден, які тут називають катерами MHV 951 морської цивільної оборони. Відповідальність за навігацію Судноплавного управління в разі направлення всього потоку суден з Ересунна у Великий Бельт. Опис процедури переведення ключових осіб в оперативне підпорядкування військово-морського флоту в Орхусі. Розподіл транспортних потоків у Великому Бельті. Пропускні можливості данських проток у разі закриття Ересунна. І так далі — ще п’ятнадцять сторінок.

— Що це таке? — спитав він.

— Меморандум, — відповіла вона. — Написаний десять років тому. Каїном. Для Міжнародної морської організації. Це щось на кшталт аналізу можливих наслідків природної катастрофи або терористичного акту, в результаті яких протока Ересунн може стати несудноплавною.

Він прислухався до неї.

— Це, мабуть, конфіденційно, — промовив він. — Ви не могли знайти це в мережі.

Вона встала.

— Ви отримали це від Мерка, — заявив він. — Він, мабуть, попросив вас показати це мені. Інакше я б ніколи цього не побачив. Мені ніхто ніколи нічого не розповідає.

Вона спинилася у дверях.

— У нього була прекрасна інтуїція, — констатував Каспер. — У Каїна. Якщо він напав на цей слід уже десять років тому. Може, він ясновидець. Може, я тут взагалі єдиний, хто зачинений у звичайній дійсності.

Вона вийшла з кімнати.

Він відчув на щоці пестливий дотик сонця. Розплющив очі. Його ліжко вивезли надвір. Він напівсидів, напівлежав обличчям до водойми. Вода зникала десь за рододендронами. Цю рослину любила його мати. За її витривалість і родючість. Інші чоловіки приносили своїм жінкам букети квітів. Максиміліан якось прийшов додому з кубічним метром Azalea diabolica, у рослини прокльовувалися листочки, і вона протиприродно — посеред січня — вкрилася цвітом.

Хтось сидів поруч із ним, це була Синя Пані.

— Ми запозичили ідею з монастирських садів в Александрії, — сказала вона. — Принцип — в англійському перекладі з коптської — полягає в тому, що треба hide and reveal[70]. Ти весь час відчуваєш воду, джерело. Але ніколи його не бачиш. Такий ось божественний стриптиз. Припускається, що це спонукає віруючих відчайдушно прагнути до Бога.

— Клара-Марія? — спитав він.

Звучання її затемнилося, і навколишній світ змінився. Так ніби на сонце раптом наповзла хмара.

— Був дзвінок по телефону. Ми чули її голос. І голос якогось чоловіка. Нам сказали, що вона скоро повернеться.

— Є запис? Дайте мені його прослухати.

Вона нічого не відповіла.

— Коли мене привезли, — продовжував він, — і поки мною займалися. Я вже майже попрощався зі світом. Я відчував, що ви були поруч зі мною. Я йшов. Кудись beyond[71]. Це так і було?

— Деякі з великих жінок церкви, — відповіла вона, — говорили, що святі люди — тобто не такі дрібні керівники, як ми, а люди, які здійснили промисел Божий, — можуть виступати у трьох різних лицях, трьох різних іпостасях Спасителя. Звуковий бік. Фізична форма. І любов.

— Я виховувався поза церквою, — сказав він. — Мене не хрестили, і я не проходив обряд конфірмації. Я не знаю, як слід розмовляти з ігуменею. Та коли б мене спитали, я б сказав, що ви уникаєте відповіді.

Вони слухали плюскіт прихованої від них води. Він не знав, чи можна покладатися на Синю Пані. Як правило, на людей покладатися не можна. Як правило, цього і не потрібно. Цього разу це мало вирішальне значення.

— Коли я був маленький, — продовжував він, — мама якось узяла мене з собою до церкви Олександра Невського на Бредґаде. Вона там розмовляла з жінкою, яка, очевидно, була вашою попередницею. Жінкою, з якою вона, мабуть, познайомилася тут, коли була ще дитиною.

— Це, мабуть, була мати Рабія.

— Багато років по тому я написав їй листа. Я дуже хворів у дитинстві. Якийсь період я нічого не бачив і був частково паралізований. За цей час мій слух змінився. Мені нікому було розповісти про те, як я навчився чути. Тому я і написав їй. Через тринадцять років я знову побачив свого листа. У жінки, яка мене залишила.

— Лист, мабуть, зберігся в архіві. Там вона його, очевидно, й отримала. Це погано?

Він не міг повернути голову. Але відчував, що вона дивиться на нього.

— Причиною всього була грубість? — спитала вона.

— Я був загнаний у глухий кут.

— Жінкам рідко подобається грубість.

— Жінки використовують мене. Так мені тоді здавалося. Саме цього я і злякався. Коли побачив листа. Жінкам щось потрібно. Мої гроші. Слава. Моя енергія.

— Можливо, — зауважила вона, — їм просто хочеться бути ближче до твоєї скромності.

Йому вдалося повернути голову в її бік. Незважаючи на біль. І електроди.

Її там не було. На стільці, де вона сиділа, лежав бездротовий телефон.

Він дізнався номер Державної лікарні в довідковому. Максиміліан узяв слухавку.

— Ти в Іспанії?

У голосі не було сили — схоже, від його тіла залишилося вже зовсім небагато.

— Я нікуди не поїхав. Лежу в лікарні. За підробленою медичною довідкою. Свіженький, як огірочок.

Він чув, як батько вслухується в його брехню. Неспокій батьків за дітей ніколи не минає.

— Тобі потрібна була інформація, — сказав Максиміліан. — Так от, центром Копенгагена володіють пенсійні фонди, житлові інвестиційні компанії і приватні особи. У пенсійних фондах поки що все спокійно, це Пенсійний фонд інженерів, Фонд додаткового пенсійного страхування, Фонд медичних працівників, пенсійні фонди юристів та економістів. Усі їхні інвестиції довгострокові, вони володіють величезним капіталом. Найпомітніші будинки нас не цікавлять, наприклад, штаб-квартири банків, страхові доміцилії і так далі — їх поки що не продають. Найбільші з житлових інвестиційних компаній — акціонерне товариство «Норден», компанії «Ґутенберґхус», «Єудан», житлове акціонерне товариство «Данбо». Разом з пенсійними фондами вони змусили державу скуповувати нерухомість. Так буває, коли, наприклад, прориваються дамби і повені знижують вартість сільськогосподарських земель. Держава втрутилася і викупила нерухомість — припускають, що йдеться про п’ять-десять відсотків будинків у районах Сіті і Фредерікстаден, ціну ніхто не називав, але, очевидно, була проведена державна оцінка. Національний банк розщедрився, і Міністерство юстиції обкрутило справу. Тепер повернімося до приватних осіб. Власників орендованих квартир і власників квартир. Я зібрав відомості. Кажуть, що продажів було багато й було відчуття паніки, цього можна було сподіватись. Але ніхто не бив тривогу, ніхто не помітив, щоб якийсь один покупець уклав кілька угод. Тоді я звернувся до відділу будівництва Копенгагенського муніципалітету, щоб дізнатися, чи не надсилали до них запит відразу по кількох об’єктах. Річ у тім, що, перш ніж призначати ціну на ділянку землі в Сіті, необхідно оцінити ступінь забудови, стан ґрунту і можливе забруднення — навіть у такій, як зараз, ситуації. Запитів до відділу будівництва надходило багато, але всі від різних осіб. Отож продовжую розслідування. Звідси — із смертного ложа. Усі угоди фіксуються в Бюро реєстрації прав власності. Твій старий батько, звичайно ж, безпосередньо підключений до реєстру у відділі реєстрації прав власності на Хестемеллестреде. Виявилося, що двадцять сім данських та іноземних компаній скуповували землю з вересня минулого року. Ані в жодному випадку не вказано ціну. Але йдеться про мільярди. Можливо, про п’ятдесят. Можливо, про сотню. Ціна визначалася за рівнем цін до катастрофи. У районі Строєт ціна складала двадцять п’ять тисяч за квадратний метр. Тепер — найцікавіше. Про іноземні компанії я до цього моменту нічого не взнавав. І ось я дзвоню до Комітету з реєстрації промислових підприємств і компаній. У Данії не реєструються власники компаній. Але в компанії мають бути директор і правління. Ці імена я записую. А також дату створення компанії. Тепер увага. Двадцять чотири компанії засновані у вересні минулого року. І в усіх правліннях і на всіх директорських посадах — одні й ті самі дванадцять чоловік.

Касперове серце застукало швидше. Прискорений пульс послав хвилю болю через весь череп.

— Хіба вони не платять податок з прибутку? — спитав він.

— Вони взагалі не заявлятимуть про доходи. У Данії ти зобов’язаний платити податки з доходів від продажу власності. Але не з продажу компаній. Наші двадцять чотири компанії купили власності, напевно, на два мільярди. Але буде продана не ця власність. Будуть продані компанії. За шістдесят або сотню мільярдів. Вони повинні уникнути тільки одного. Щоб можна було довести факт укладення цих угод до моменту купівлі компаній.

Каспер спробував вдуматися.

— І це ще не все, — продовжував Максиміліан. — У мене як і раніше є — хоча ти навряд чи зможеш у це повірити — друзі й подруги. Одна з моїх подруг працює в контрольному відділі Копенгагенської фондової біржі. Я назвав їй ці дванадцять імен. Не пояснивши, звідки я їх узяв. Запитав її, чи знає вона їх, чи може вона надати що-небудь, що зв’язує цих дванадцять чоловік.

Каспер знав, що він зараз почує. Але хіба справжній артист може відняти у партнера по манежу радість від кульки, що лопнула?

— Усім цим дванадцяти в «Кононі» платять — або до недавнього часу платили — зарплату.

— Каїн, — сказав Каспер. — Його минуле у флоті, знання данських територіальних вод. Він цілком міг би мати у своєму розпорядженні дані про повені.

— І про те, що слід зробити в разі катастрофи.

— Дати, — спитав Каспер, — коли були засновані компанії?

Він почув, як шелестить папір.

— Вони засновані між другим і двадцять четвертим вересня.

Вони замовкли. Запала тиша, і Каспер почув, який шокований батько, шок виник в одній точці, в епіцентрі, немов звук, що зазвучав у ментальній частині свідомості, звідки він поширився в різні боки.

— Боже, — вимовив Максиміліан. — Отже, вони знали, що станеться.

Каспер прокинувся від співу сирен — «Польоту валькірій»[72], що звучав у якійсь церковній тональності. У цілковитій темряві він не розумів, де перебуває. Можливо, вже у Пеклі? Він заворочався й упав з ліжка, перекинувши нічний столик. Навколишній світ знову виник навколо нього, і виявилося, що він лежить на підлозі, заплутавшись у проводах.

Хор був приблизно за дев’яносто метрів від нього, звук проникав крізь декілька метрів цегляного мурування, у хорі було від двадцяти до тридцяти жінок, співали вони так, ніби зібралися на Брокен. Годинник виявився поблизу. Була третя година ночі.

Він вивільнився від електродів. Ухопився за ліжко. Йому вдалося звестися на ноги. Вперше за два тижні він стояв.

Він дошкутильгав до раковини. Запалив над нею світло. Його електробритва лежала на поличці. Разом з піною для гоління й небезпечною бритвою. І шкіряним ремінцем для її гостріння. Усе це було розкладене дбайливо і зі знанням справи. Якби це зробила мати, можна було б порадіти. Але його матері вже двадцять дев’ять років як не було на світі, їй так і не довелося побачити, як він голиться.

Він поголився — повільно й ретельно.

Потім поглянув на себе у дзеркалі. Кожен чоловік, коли голиться, хоче, щоб поряд опинилася яка-небудь жінка, котра змогла б оцінити результат. На нього під час гоління вже десять років як не дивилася жодна жінка. Стіне була останньою. Відтоді глядачками виявлялися лише костюмерки.

І ось зараз хтось опинився поряд.

Це була Синя Пані. Вона стояла, прихилившись до дверей. Він і не помітив, як вона увійшла. Його погляд ковзнув до її ніг. Вони не були схожі на безшумні лапи звіра. Босі ноги в сандалях. На нігтях — лак. Світлий. Блискучий. Спів залунав голосніше.

— Час[73], — пояснила вона. — Заутреня. З третьої до четвертої.

Він змив останню піну холодною водою.

— Два питання, — сказав він. — Чи не можете ви перевірити, чи досить акуратно вийшло, щоб пропустили до Раю?

Її руки були прохолодні, пахли чимось схожим на сандалове дерево.

— Цілком. А друге питання?

— Чому вони тут? Оці жінки. Для чого це? Та ще в цей демонічний час доби. Якісь грецькі мантри. Шерсть на голе тіло. Потворні зображення блідих молодих людей на хресті. Цілковитий послух. Що це дає?

Вона зробила крок уперед, зачинила за собою двері й лише після цього відповіла.

— Любов, — сказала вона.

Вона підсунула до нього інвалідне крісло, він сів у нього. Вона сіла навпроти. Вони сиділи і слухали спів. Жоден звичайний слух не зміг би почути його на такій відстані. Але він знав, що вона могла.

— З часом ви все зрозумієте, — сказала вона. — І чому вона зникла, і чому в неї опинився той лист.

Він не розумів, звідки вона могла це знати. Але він вірив їй. Уся річ була в тоні. Він чув голос експерта. Світ повний людей, які дозволяють собі висловлюватися про те, про що не мають найменшого уявлення. З нею все було інакше. Він відзначив, що відчуває довіру і що він цілком розслабився. Так, що у нього навіть почало тягнути шви.

— З тобою жорстоко поводилися, — сказала вона. — У ті останні сорок вісім годин. Поки ми не забрали тебе.

Він відчував, що наближається великий вихід на сцену. За тридцять років він навчився передбачати великі виходи. Але цього разу не буде завіси. Не буде музики, не буде світла. Не буде публіки. Не буде вистави. Щось насувалося на нього — з відсутньої тут оркестрової ями. Це був страх.

— Вони зістарили мене, — відповів він. — Ці дві доби. Вони зробили мене старішим років на п’ятнадцять.

— Але, з другого боку, це ж можна було припустити?

Він не розумів, про що вона.

— Хіба це не було просто низкою повторень? — продовжувала вона. — Однією і тією самою зустріччю. З тими ж самими двома людьми?

Він услухався в її систему. Не було чути нічого. Звичайно ж, були звуки тіла. Але не було ніяких звуків душі. Ніякого шепоту думок. Ніякої агресії. Ніякого наміру. Вона була тихою — її нібито зовсім не було.

А проте вона була тут. Він зустрівся з нею поглядом. Спробував уявити собі її тіло. Воно було твердим, немов скеля, немов брила корінної породи. І одночасно воно було слабким, немов вогник, який за мить може згаснути на протязі. Волосся у нього на голові заворушилося.

— У ці сорок вісім годин, — промовив він, — я зустрів більше людей, ніж можу пригадати. Моє життя було в небезпеці. Хто тільки мене не переслідував. А я просто хочу врятувати життя дитині. І виконати умови договору. Це була безперервна низка жахіть. Я не розумію, про що ви?

— Хіба це не було лише варіаціями на одну дуже просту тему: одна і та сама зустріч. З одними і тими самими двома людьми?

Він втупився в неї.

— Можна сказати якось інакше, — вела далі вона. — Є два типи чоловіків і жінок. Одні допомагають дітям. Другі шкодять їм.

Немов при сповільненому відтворенні, щосили опираючись цьому, він прислухався до тих двох днів. Він почув свою зустріч з Бродерсеном і його блондинкою. З Мерком і Астою Борелло. Максиміліаном і Вівіан Грозною. Лоне Борфельдт і чоловіками, що її оточують. Каїном і лазницею.

— Кілька разів вони, можливо, були порізно, — продовжувала вона. — І ти зустрічався окремо з чоловіком, окремо з жінкою.

Він почув Даффі. Франца Фібера. Стіне. Соню.

— Але все одно вони досить схожі, — промовила вона. — Вони або з тобою, або проти тебе. А в усьому іншому досить схожі.

— Були не тільки зустрічі, — зауважив він.

Вона кивнула.

— Була втеча. На волю. Ти — втікач. А ще ти зломщик. Незаконно проникаєш у будинки. Ти до чогось прагнеш. Але весь час вибираєш одні й ті самі шляхи. Через яку кількість, точно кажучи, однакових приймалень ти пройшов насправді в один і той самий спосіб?

Він почув звучання Оле Лукоє з Податкового управління. Ангела біля воріт перед блокованим районом. Лиху матір у Лоне Борфельдт. Вхід до санаторію Торбек. Жінок, які сиділи біля телефонів. Чи біля входу до Управління геодезії і картографії. Він почув службовця в приймальні на острові Слотсхольмен. Охоронця у скляній будці перед «Кононом».

Страх набув конкретних контурів, перетворившись на жах. Панічний жах — панічний і глухий. Жах від того, що його можуть посадити до в’язниці.

— Тільки у ці два дні все було так, — пояснив він. — А взагалі-то моє життя — різнобарвна палітра художника.

Він почув свій голос звідкись іззовні. Він належав якійсь зовсім незнайомій людині.

— Я придумав п’ятсот вистав, — продовжував він.

— Але всі вони досить схожі одна на одну, чи не так?

Він подивився їй в очі. Він ніколи раніше не зустрічався з таким поглядом. У ньому був цілковитий спокій. І абсолютна увага.

— Нічого страшного, — сказала вона. — Усі ми намагаємося маскувати одноманітність. Але це стомливо. Увесь час наполягати на винятковості. Притому що ми все одно схожі одне на одного. Наші тріумфи однакові. І наші страждання. А ти спробуй на хвильку відчути, як легко бути абсолютно звичайним.

Він подивився на неї. Вона просвічувала, мов акварель. Неначе вона зараз розчиниться в звуці, у ще позбавленому форми звучанні.

Він почув, що всі теми в його житті насправді повторювалися. Що він грав на одних і тих самих струнах. І що тепер?

Навколо нього було тихо. Всередині нього теж. Набагато тихіше, ніж будь-коли до цього.

Помалу прочинялися двері. У велику музику. Він знав, що вона теж чує це.

— І музика, — вимовила Синя Пані, — навіть вона з часом стане монотонною.

Він перестав думати. Він був за сценою. За кулісами Всевишньої. Там був пролом. У звуковій стіні. Через цей пролом струмувала тиша. Уперше за все життя слух його знайшов спокій.

Він не знав, скільки це тривало, у цієї миті не було протяжності. Протяжність у часі передбачає удари метронома, коливання маятника. Але навколо стояла тиша.

— Що ви зробили? — спитав він.

Він не міг змусити себе поглянути їй просто в очі.

— Та, власне кажучи, нічого, — відповіла вона. — Це така гра.

Він усе-таки подивився на неї. Вона усміхнулася. Її усмішка звучала як голос Елли Фіцджеральд. Пустотлива дитина і позачасова зрілість одночасно. Хто вона: стариця чи маленька дівчинка?

— Мати Рабія, — сказала вона, — моя вчителька й попередниця, часто говорила, що сприймає людей так, ніби вони поміщені в бульбашки. У бульбашках, в одному чи двох місцях, є зовсім маленький отвір. Тільки через ці отвори бульбашки можуть сполучатися з іншими бульбашками, тільки через них люди можуть спілкуватися і сприймати дійсність. Ось чому ми весь час переживаємо одні й ті самі нечисленні важливі для нас ситуації. Кожен з нас носить у собі свою власну реальність. І дуже мало взаємодіє з реальністю інших людей. А чому ти так і не відповів на її листа?

Він мовчав.

— Бажання бути винятковим, — продовжувала вона, — дуже сильне. У всіх нас. І неважливо, що життя — це страждання. Аби це було особливе страждання. Але при зустрічі з кимось, хто розумніший, хто краще вміє вслухатися, можна поглянути іншими очима на свою винятковість. Ти цього боявся?

— Почасти цього, — відповів він. — Але мені ще було страшно. Що це… ослабить слух.

Він відчув, що вона зрозуміла його.

На вулиці вже був день, він не помітив, як розвидніло. Він почув голоси дітей, дітей і підлітків. У нього мурашки забігали по спині.

— Це не звичайні діти, — сказав він. — Я бачив, як вони зупиняють час.

Голоси наблизилися, вони звучали вже під вікном, він упізнав два з них — ні, цього не могло бути. А проте він начепив окуляри, під’їхав у кріслі до вікна. Під вікном стояли столи і лавки — діти снідали на вулиці.

Ближче за всіх до нього сидів хлопчик із Слотсхольмена. Хлопчик з водянкою в голові. На рік старший. Але схожий на себе. У його нагрудній кишеньці Каспер помітив свою колишню авторучку.

Жах повернувся. Він відчував, як піт виступає під пахвами і стікає по тілу. Другий звук долинув від групи дітей, що сиділи подалі. Їжу їм подавав великий хлопець, швидше, навіть не хлопець, а юнак. Голос його був хрипкий, він звучав як хор підлітків зі школи Святої Анни. Це був молодик з готелю Рунґстед.

— Я знаю двох з них, — сказав він.

— Напевно, це випадковість.

— Я гравець. Я знаю, наскільки можливі випадковості. Ці дві вже неможливі.

Вона не рухалася з місця.

— Симон, — пояснила вона. — Він ходить до того дитячого садка, де ти його підібрав.

Він похитав головою, не приймаючи її слова.

— Він чекав на тебе, — сказала вона. — Не тієї хвилини. Але раніше або пізніше. Ми всі чекали на тебе. Серед іншого мати Рабі я говорила, що наполегливі, пошукливі, вони рано чи пізно дочекаються. Треба просто вірити.

— А другий хлопець. Високий. Той, що був у готелі.

Вона знизала плечима. Встала.

Він відчув сліпу злість від того, що вона збирається його покинути. У цю хвилину.

— Ми тільки почали, — зауважив він.

Вона похитала головою.

— Тобі обіцяли лише мить тиші. А не енциклопедію загадок життя.

Якби він міг підвестися, він би вчепився в неї.

— Ти великий егоїст, — констатувала вона. — По-моєму, в цьому немає нічого поганого. Великий егоїст — це великий грішник. У великих грішників є можливість великого покаяння. Покаяння — це свого роду трамплін.

Вона приспустила одне плече свого халата. Він прикипів очима до чорної мереживної тканини, очевидно шовку.

— Я виросла в досить заможній родині, — сказала вона. — Я так ніколи і не змогла змиритися з шерстю на голе тіло.

Йому вдалося зберегти зосередженість.

— Хіба це важливо? — спитав він. — Двоє дітей зникли.

Її обличчя стало цілком серйозним.

— Усе ще гірше, — сказала вона, — ніж ти можеш собі уявити.

Африканка принесла йому супу, він з’їв його, сидячи в ліжку.

— Більша частина того, що діється, — сказав він, — непідвладна нам, — а перебуває у віданні Всевишньої. Якщо дитина зникла — чи, навпаки, знайшлася. Її життя і смерть.

Можливо, ми насправді не можемо нічого змінити. Але якщо ти хочеш без докорів сумління дивитися на своє власне безсилля, то є тільки один вихід. Треба зробити все, що від тебе залежить.

Його слова не вплинули — у неї вочевидь не було ніякого бажання дискутувати з ним. Вона зібрала посуд. У дверях вона зупинилася.

— Я знайду машину, — сказала вона. — Сьогодні вночі.

— А як щодо пляшки коньяку? І двох келихів. І чогось знеболюючого — трохи морфію, щоб я зміг підготуватися до виступу?