Тиша

II

Це сталося однієї ночі — темної ночі душі. На вулиці Ріхсвай не було ні людей, ні автівок, за закритими фіранками спали безтурботні батьки й рум’яні дітлахи — його публіка, не підозрюючи про те, що Каспер Кроне плентається ось тут холодними вулицями, — своїм via dolorosa[28], закоцюблий і без грошей на таксі, вперше за десять років програвши в покер.

Покер був грою Каспера, і так було завжди. У покері є глибина і складність, як у музиці Баха, за впевнено зробленої ставки ритмічний розіграш комбінації карт триває приблизно стільки ж, скільки одна з маленьких хоральних обробок. Бах міг би стати блискучим гравцем у покер, коли б не був такий заклопотаний. Півтори з гаком тисячі творів, багато з яких він невтомно переписував аж до смерті.

Касперові довелося грати в покер у всіх великих столицях, але справжній покер для нього міг бути тільки в районі Фредеріксберґ у Копенгагені, на вулиці Ріхсвай. Там, де швейцар був не солдатом Іноземного легіону і серійним убивцею, а колишнім боксером з кулаками завбільшки з цукровий буряк. І де всі один одного знали — немов у дачному кооперативі. І де панувала зосередженість, немов на репетиції Симфонічного оркестру Данського радіо — усі, як один, схилилися кожен над своїм нотним листком.

Але сьогодні вночі він програв, програв під кінець і свій «СААБ», він немов закам’янів, коли віддавав ключі від машини, йому не захотілося принижуватись і просити у борг на таксі. В автобусі і дорогою через ліс він розбирав нічну гру, але не знайшов ніяких помилок, незрозуміло, як таке могло трапитися.

Коли він перетнув Странваєн, то побачив, що у вагончику горить світло. Він наближався, обходячи вагончик по колу, світло мерехтіло, неначе всередині щось горіло. Він уже поліз був по свою трубу, коли впізнав звук, що з’явився в домі, в мі-бемоль мажорі, — щасливий, тріпотливий, самозабутній, як перша частина «Triosonate». Він лишив трубу на місці й відчинив двері.

Клара-Марія стояла спиною до дверей. Напевно, вона розпалювала дрова в грубі й раптом завмерла перед палаючим світом танцюючих вогників. Відсвіти маленьких язичків полум’я мерехтіли на її обличчі. Вона не обернулася.

— Ти знайшов мене, — сказала вона. — Розкажи як.

— Я намалював коло.

Це було вранці після їхньої першої зустрічі, після того як вона зникла біля озера Баґсверд.

Проспавши лише кілька годин, він дістав двохсотп’ятдесятиметровий план. Циркуль Стіне. Взявши те місце на березі озера, де він її висадив, за центр, він намалював коло радіусом п’ять кілометрів. Можливо, хтось повіз її автівкою? Але вона була готова до того, щоб іти пішки, він відчув це.

Жодна нормальна дитина не захоче пройти п’ять кілометрів о другій годині ночі при чотириградусному морозі звідкись із Баґсверда. Вона не була нормальною дитиною.

У коло потрапили Баґсверд, Люнґбю, частина Ванґеде, ріг Ґентофте, південна частина Вірума, Фуресеен, Харесковбю, частина Ґладсаксе. Була сьома година ранку, він узяв скрипку і став грати початок 131-го опусу Бетховена. Він починається як фуга в темряві, але потім рухається вгору в напрямі до раю. Коли розвидніло і настав час відкриття установ, він зняв телефонну трубку.

Він хотів був подзвонити до Міністерства із соціальних питань, але, взявши в руки слухавку і збираючись набрати номер, раптом почув самого себе збоку. Самотній чоловік середніх років розшукує маленьких дівчаток, будучи не в змозі при цьому пояснити навіщо — навіть самому собі. У нього на руках погана комбінація карт і бувалі супротивники. Він поклав слухавку, взяв два примірники свого останнього компакт-диска — запис сольних партит і сонат, зроблений у церкві Святої Марії під Любеком. Потім він сів у машину й поїхав у бік Ґрендальс Парквай. У цирк «Блаф». До Соні.

Колись Соня починала з нуля. Каспер познайомився з нею, коли обоє вони були зовсім молоді і працювали у вар’єте «Сан-Сусі» в Колінзі і в таверні «Дамхус» у сім’ї Стефенсенів. З найпершої зустрічі він чув, що її щось спонукає. Її система звучала як двигун, який не може спинитися, а працює й працює, поки згорить, — той звук, за яким відчайдухи в цьому житті пізнають один одного. Вона відчайдушно прагнула до добробуту. Соня пішла з манежу, закінчила політологічний факультет, але знову повернулася в цирк. У будинку на Ґрендальс Парквай було три поверхи, чотириста співробітників, адміністрація і чотири цирки, кілька вар’єте і театрів, букінґ-агенція, рекламне бюро, що вирішувало такі завдання, до яких ніхто інший не смів підступитися з часів закликайла Стокмара[29] у п’ятдесяті роки. І аудиторська контора. І все це належало їй.

Вона була трохи старша за нього. Трохи вища, трохи важча. У неї було троє дітей. Прекрасний чоловік, розумний, сповнений життя, — в до-мажорі, як остання симфонія Моцарта. А також коханці.

Двадцять років тому у Соні з Каспером був роман, і відтоді вони ніколи серйозно не втрачали зв’язку, і ніколи й не втратять його, поки смерть їх не розлучить. Деяким людям Всевишня визначає супутників життя, у Брамса була Клара Шуман, у Моцарта — кларнетист Антон Штадлер, такий собі довічний партнер в пачекот. Можливо, це якось пов’язано з тим, що люди називають любов’ю.

Кабінет Соні нагадував Генеральний штаб у Міністерстві оборони у Ведбеку, де Касперові довелося кілька разів виступати, військові люблять клоунів. Наприклад, з Гроком Гітлер особисто зустрічався двічі. У Соні все було за статутом, і накази не підлягали обговоренню. На вікні лежав великий польовий бінокль: цирковий майданчик Беллахой містився прямо навпроти, і Соні подобалося бути в курсі справи. На письмовому столі стояли чотири телефони і залишки італійського ланчу з цілою пляшкою «Брунелло». Він поклав двохсотп’ятдесятиметровий план і компакт-диск перед нею і пояснив ситуацію.

Вона покрутила в руках диск.

— Ти ніколи не цікавився маленькими дівчатками, — сказала вона, — тобі потрібні дорослі пані. То що ж вона таке вміє, що це? Талант? Чи тут замішані гроші?

Це не він кинув Соню, і не вона його кинула. Рішення виникло одночасно.

У неї була квартира на вулиці короля Георга. Їхньої останньої ночі близько 2-ї години його розбудила атмосфера міста, здавалося, що в мозку і на серці утворився якийсь пухир. Каспер піднявся, наспівуючи уривок арпеджіо з ВWV4 — «Христос лежав у путах смерті»[30]. Мартінус якось зауважив, що для того щоб витримати життя в районі Фредеріксберґ, він змушений був повсякчас молитися.

Соня прокинулася раніше за нього. Їм обом було трохи за двадцять, він не міг знайти потрібних слів, але вже розумів, вони обоє розуміли, що на них обрушився такий ураган, який їм не здолати.

— У нас нічого не вийде, — сказала вона, — скоро я захочу дітей, і собаку, суку, і вогонь у каміні, і коли-небудь мені знадобиться, аби хтось підійшов до мене й вимкнув слуховий апарат і сказав, що краще я все одно вже не чутиму.

Він встав і одягнувся. Вона провела його до дверей, вона рухалася невимушено, коли була гола і коли була одягнена, і взагалі — все життя.

— Якщо вже ти в щось віриш, чи не міг би ти помолитися, щоб нам допомогли?

— Не можна ні про що просити, — пояснив він. — В усякому разі, просити, щоб дали інші ноти. Тільки про те, щоб зіграти якнайкраще ті, що в тебе є.

Це була гідна прощальна репліка, що супроводжувала ефектний вихід зі сцени, і зі сльозами на очах він подався в ніч — усе це нагадувало арію зі сцени прощання Вотана з Брунґільдою. Потім настав другий день, і він виявив, що, одного разу виникнувши, любов не тане зі сходом сонця й падінням завіси, ні, вона триває. Тепер уже минуло двадцять років, і деяким чином радість від того, що існує Соня, і смуток від того, що далі між ними нічого не може бути, не ослабли.

Він поклав руки на карту міста, що лежала перед ним.

— Я завжди щось шукав, — сказав він.

— У неї це є?

Він похитав головою.

— Їй дев’ять років. Але вона щось знає. Про те, де це можна знайти.

Вона більше ні про що не запитувала. Підсунула до себе один з телефонів, дала йому навушники, щоб він міг слухати разом з нею. Дістала із шухляди купку зелених книжок.

— Довідники Мострупа, нам потрібен Копенгагенський амт.

Вона гортала довідник і записувала, говорячи по телефону. Всередині кола на плані виявилися два інтернати.

— Ми не можемо прямо подзвонити туди — це приватна інформація. З нами навіть не розмовлятимуть. Нам треба діяти через Управління із соціальних питань і охорони здоров’я. Є у нас якась легенда?

Він прислухався: якщо потрібно збрехати, то натхнення з’являється звідти ж, звідки й ідеї для виступу на манежі — із зовнішнього космосу.

— Ми — після вистави — знайшли маленьку сумочку. З парчі. З пір’їнками. Маленькі дівчатка обожнюють такі сумочки. Вистава була благодійна. Для інтернатів. На сумочці написано «Клара-Марія». Ми хотіли б повернути її власниці. Хотілося б дізнатися, де вона живе.

Вона набрала номер. Пані на тому кінці дроту була доброзичлива. Каспер чув її співчуття — до дітей і дорослих. Уже вкотре він відчув сильне бажання опинитися в світі, де значно більше керівних посад обіймали б жінки. День був спекотний, у жінки, з якою розмовляла Соня, було відчинене вікно.

— Дуже шкода, — сказала вона. — Усього сорок сім дітей. І серед них немає Клари-Марії. А може, вона живе в прийомній сім’ї?

На Сониному аркуші Каспер написав «завідувачка їдальні».

— Там має бути завідувачка їдальні.

— Тоді це може бути щось подібне до сімейного інтернату. Зараз я дам вам телефони організацій, які працюють з прийомними сім’ями.

Каспер упізнав звук відчиненого вікна на тому кінці дроту. Це був звук Ґлострупа. Він підвівся і заглянув через Сонине плече. Управління із соціальних питань і охорони здоров’я містилося в будинку адміністрації амта в Ґлострупі.

— Десять номерів! — вигукнула Соня.

— Чотирнадцять тисяч дітей живуть у різних закладах. А ще я дам вам повний список усіх шкіл-інтернатів, адже вони в підпорядкуванні різних муніципалітетів, і їх важко знайти.

Протягом чверті години Соня гортала довідники, телефонувала, записувала. Каспер завмер. Нарешті вона повісила слухавку. Відсунула телефони.

— Вісімсот дітей. Що живуть у двох інтернатах, вісімнадцяти прийомних сім’ях, трьох школах-інтернатах і дитячій лікарні. І ніде немає Клари-Марії.

— А може, це якийсь невідомий нам тип установи? І вона значиться в якійсь іншій рубриці?

Вона зателефонувала до адміністрації амта. Поговорила з жінкою. Повісила слухавку.

— Усі приватні установи отримують дотацію від амта або, в усякому разі, перебувають під наглядом амта. Тому в амті є їхній список. Єдиним винятком є установи, які — особливо після 11 вересня — вважаються можливою мішенню для терористів. Інформація про їхні телефони й адреси — тільки в поліції. Але вона вважає, що в нашому районі таких немає.

Каспер підвівся. Вони зробили все, що могли. Потім він знову сів.

— Спробуй зателефонувати до поліції.

Соня зателефонувала, це був номер поліцейської префектури. Її тричі перемикали і нарешті з’єднали з жінкою її ж віку. У голосі жінки була якась таємниця, втім, у кого її немає? Вона шкодує, у вказаному районі подібних установ поліцією не зареєстровано. У неї теж було відчинене вікно. Вона повісила слухавку.

Соня провела його до дверей, кабінет її був такий великий, що шлях цей перетворювався на пішу прогулянку. Вона віддала йому його пошту, один з листів був у конверті з прозорим віконцем. Він розкрив його з деякою огидою — підсвідоме має звичай приходити до нас поштою, і часто в конверті з віконцем. Лист виявився від Максиміліана, це був аркуш формату А4 з ім’ям якоїсь жінки та якоюсь адресою. Спочатку Каспер, нічого не розуміючи, повертів у руках конверт. На конверті був штамп Головпоштамту на вулиці Бернторфґаде і дата відправлення. Потім він збагнув. Максиміліану вдалося отримати інформацію з Центрального реєстру транспортних засобів. Він начепив окуляри: виписка була з бази даних однієї з великих страхових компаній, тепер вона теж мала доступ до Центрального реєстру, а також до бази даних Податкового управління. Після зняття обмежень на використання всіх великих реєстрів у данській національній самосвідомості виникла якась велика інтимність — ще трохи, і всі ми знатимемо все один про одного.

Максиміліану, мабуть, довелося з’їздити на Головпоштамт, щоб Каспер якнайшвидше отримав листа. Він прочитав ім’я.

— Андреа Фінк, — сказав він. — Нам це ім’я щось говорить?

Сонине обличчя збайдужіло.

— Це ім’я тієї жінки, — відказала вона. — З поліції. Ми щойно з нею розмовляли.

Він відійшов назад до столу, сів, надів навушники.

— Наша нова легенда, — мовив він. — Ми одружені. Світ не довіряє самотнім.

Соня набрала номер.

— Це знову я. Мій чоловік теж тут зі мною біля телефону. Клару-Марію ми ніде не знайшли.

— І чого ви бажаєте від мене у зв’язку з цим?

Таємниця її була трагічна, в до-мінорі, що ніяк не було пов’язано з дітьми, дітей у неї не було — перфекціонізм лямінору не пом’якшав. З віком людина включає в себе тональність, що лежить вище на квінтовому колі, — це акустична відповідь на те, що ми називаємо визріванням. Щось у ній загальмувало цей процес.

— Ми з дружиною поговорили з нею, — сказав Каспер. — Після вистави. Вона справила глибоке враження на нас обох. І на наших трьох дітей.

Соня примружила очі. Серед великих гравців у покер мало жінок. Якій жінці захочеться, от як зараз, блефувати, оголошуючи флеш-рояль. Перед супротивником, який сприймає все за чисту монету. Маючи на руках комбінацію, яка рідша, ніж бульйон з кубиків.

— У нас, — вів далі Каспер, — у всіх п’яти членів сім’ї з’явилася, можливо, геть зовсім божевільна ідея — що ми могли б стати для неї новою сім’єю.

Спочатку в слухавці виникла мовчанка. Він настроївся на шум транспорту, що доносився з відчиненого вікна. Перед вікном у неї була якась водна поверхня, ближче, ніж біля поліцейської префектури. Неподалік від неї машини рухалися через якийсь міст, ні, через два мости. Проїхала машина із сиреною, переміщення звуку згідно з ефектом Доплера дозволило йому скласти уявлення про довжину найближчого з мостів. Це цілком міг бути Кніппельсбро. Жінка відкашлялася.

— Наші правила, — повідомила вона, — відносно будь-яких організацій визначаються тим, як ми оцінюємо можливу небезпеку. Якщо йдеться, наприклад, про дітей дипломатів, то застосовуються особливі запобіжні засоби.

— Я клоун, — сказав він. — Я що, говорю як терорист?

— Я не знаю, як говорять терористи. Відомо, що Нерон любив цирк. І Геліогабал теж.

— А можна нам до вас заїхати? — спитав він. — Щоб ви змогли навіч оцінити нашу добромисність?

— Передзвоніть мені завтра.

Вона повісила слухавку.

Він узяв аркуш паперу, дістав ручку. Намалював міст Кніппельсбро. Міст Ланґебро. Королівську бібліотеку, Національний музей, «Чорний діамант»[31]. Він поставив хрестик поруч з міністерським будинком на Крістіанс Брюґґе. Посунув аркуш до Соні.

— Що за будинок тут у поліцейських?

У ній стало чутно нотки занепокоєння.

— Розвідувальне управління поліції, — відповіла вона. — Більша частина стоїть навпроти поліцейської дільниці Гладсаксе. Але якась частина управління — на острові Слотсхольм. Вони затверджують плани безпеки цирків. Для гала-вистав. Які відвідують члени королівської сім’ї та уряду.

Він узяв з вікна польовий бінокль. Знайшов брунатний пакувальний папір і скотч і запакував один з дисків. Соня ні про що його не запитувала.

— Їдь туди без мене, — сказала вона. — Я більше не виступаю на манежі.

Він уже попрямував до виходу, але вона стала перед ним.

— У мене є більше, ніж у тебе, — почала пояснювати вона. — Діти. Дім. Порядок у рахунках. Більше любові. Мати насолоду від звичайного життя у тебе не надто виходить.

З твоїми пориваннями. Тому іноді я заздрю тобі.

Вона обняла його.

Дотик не може допомогти, ми все одно ніколи не будемо разом.

Але все-таки…

Він припаркувався за будинком Біржі. Щойно він вийшов з автівки, місто оточило його звуковою стіною. Ніякої гармонії, ніяких концентричних хвиль, ніякого акустичного центра. Півтора мільйона чоловік — кожен зі своїм нескоординованим рефреном.

Він обігнув Крістіанс Брюґґе, перед будинком були зачинені скляні ворота з переговорним пристроєм. Йому здавалося, що, як він був маленький, завжди було легко потрапити до будь-якої людини і до будь-якої інстанції. А потім вільний вхід заборонили, і тепер усі ми стежимо один за одним. Або ж він щось не так запам’ятав. Після сорока ми всі намагаємося покрити позолотою свої спогади.

За воротами була засклена будка з охоронцем у штатському; як би йому хотілося, щоб у нього був напарник: завдання, що стояло перед ним, безперечно не годилося для сольного номера. Він пройшов уздовж каналу Фредеріксхольм, перетнув дворик Риксдагу[32], пройшов повз власної автівки й повернув назад. Поряд з Військовим музеєм і скульптурою «Істедський лев» містився дитячий садок. За хвірткою стояв хлопчик років п’яти-шести.

— Ти куди йдеш? — спитав хлопчик.

— Йду зігріти замерзлого ангела.

У хлопчикових очах спалахнули кольорові вогники.

— А можна мені з тобою?

Діти звучать цікаво. Світ рідко позбавляє їх відвертості, поки їм не виповниться сім-вісім років. Каспер оглянув Крістіанс Брюґґе — на набережній не було нікогісінько.

— Дорослі шукатимуть тебе.

— Всі щойно пішли на тиху годину. Мене самого лишили тут.

Його власна система і хлопчикова система діткнулися. А проте. У виборі партнерів треба бути особливо обачним.

— А раптом я якийсь збоченець?

— Вони інші, — відповів хлопчик. — До мене якось чіплявся маніяк.

Каспер перехилився через огорожу й підняв хлопчика.

Він натиснув на ґудзик біля дверей, звідкись із-за безлічі шарів скла його попросили пред’явити посвідчення особи. Він зробив вигляд, що пристрій зламався, підняв хлопчика на руки й показав на нього — присутність дітей відкидає на дорослих легітимізуючий відсвіт. Двері задзижчали, і вони опинилися всередині. Каспер посадив хлопчика на стійку.

— Це син Андреа Фінк, — заявив він. — У нього висока температура. Ми в дитячому садку підозрюємо, що це мишачий тиф. Ми подзвонили Андреа й домовилися, що зараз же привеземо його.

Службовець за стійкою відсунув свій стілець назад — подалі від джерела зарази. Ситуація була невизначена, все могло обернутися як завгодно. За спиною в охоронця висів список співробітників, кабінет Андреа Фінк був на четвертому поверсі.

— Я хочу до мами, — запхикав хлопчик. — Мені жарко. Мені погано. Я зараз виблюю.

Охоронець потягнувся до телефонної трубки. Каспер похитав головою.

— У неї зараз важлива нарада. Їм краще не заважати. Вона попросила нас піднятися прямо до неї, вона до нас вийде.

Він постукав і зайшов, не чекаючи відповіді. Жінка, що сиділа за письмовим столом, була здивована, але спокійна. Приміщення ніяк не відповідало його уявленням про те, як має виглядати кабінет у розвідувальному управлінні, — воно було велике й привітне. На підлозі стояла пальма заввишки з людський зріст. Пофарбовані в білий колір стіни ледь помітно вилискували рожевим. На письмовому столі стояла фігурка Будди. Він посадовив хлопчика на стіл, поруч з фігуркою і телефоном. Коли він садовив хлопчика, його пальці намацали телефонний дріт і висмикнули його. Якщо охоронець із заскленої будки захоче зараз подзвонити, то йому ніхто не відповість.

— Мене звуть Каспер Кроне, — сказав він. — Це я вам телефонував, питав про Клару-Марію.

Жінка поклала дві розгорнуті книги одна на одну і зсунула їх. Обличчя її стало відчуженим. Температура в приміщенні впала — до тих значень, коли вже необхідні шапка й рукавички.

— Я зібрала про вас відомості, — сказала вона. — Ви не одружені. І у вас немає дітей.

Частина її свідомості не могла відірватися від розгорнутих книг. Йому важливо було заглянути туди. Він узяв хлопчика на руки. Погладив пальцем фігурку Будди.

— Одне з повчань Будди, — провадив він далі, — яке я дуже полюбляю, говорить нам, що всі живі істоти були матерями одне одного. У попередніх життях. І знову будуть. Я продовжив цю думку. Це має означати, що всі ми були коханцями і коханками одне одного. І знову будемо ними. І ми з вами також.

Вона почала рожевіти, ледь помітно, під колір стін.

— Не знаю, як ви увійшли сюди, — промовила вона. — Але тепер ідіть звідси.

Вийшовши з кабінету, він поставив хлопчика на підлогу й опустився перед ним на коліна.

— Ти можеш виманити її звідти? — спитав він. — І потримати тут якийсь час?

Хлопчик відчинив двері. Каспер стояв навколішки за дверима.

— Я хочу пісяти, — сказав хлопчик. — Тато пішов без мене. Я зараз упісяюсь.

Жінка не рухалася.

— Можна я попісяю в горщик з квітами?

Каспер почув, як він розстібає блискавку на штанцях. Жінка відсунула стілець.

— Я відведу тебе до вбиральні.

Вони зникли в кінці коридору. Каспер прослизнув усередину.

Книги, які вона зсунула, виявилися докладним атласом Копенгагена і якимсь довідником на кшталт адресної книги.

Позаду письмового столу стояли маленький сканер і ксерокс, вони були увімкнені. Він скопіював обидва розвороти, склав копії й засунув їх у кишеню. Десь у вбиральні спустили воду. Він вийшов у коридор і пішов назустріч жінці й дитині. Жінка була бліда. Він узяв хлопчика за руку й пішов до сходів.

— Я подзвоню, щоб вас провели до виходу, — сказала вона.

Двері до її кабінету зачинилися.

Каспер підморгнув хлопчикові. Приклав палець до уст. Виліз із черевиків і, пройшовши навшпиньки в шкарпетках по паркету-ялиночці, приклав вухо до її дверей.

Вона набирала якийсь номер телефону. У кожної цифри є своя висота тону, дуже тонкий слух зміг би розрізнити і номер, який вона вдбирала, і голос, який відповів їй на тому кінці дроту. Його слух був нездатний на це.

Але він почув її шепіт.

— Він був тут, — прошепотіла вона. — Щойно пішов.

Їй щось відповіли.

— Є в ньому щось опереткове, — казала вона далі. — Такий собі герой-коханець. Я його вигнала. Він забрався звідси геть.

Каспер навшпиньки повернувся до хлопчика. Надів черевики.

Охоронець зі скляної будки стояв у них за спиною. Каспер підняв хлопчика на руки. Скляні ворота відчинилися автоматично.

Вони були на волі, місто звучало краще, ніж раніше, — може, ми й справді завжди чуємо тільки наш власний настрій?

— Чому ти не пішов на тиху годину? — спитав Каспер.

— Я не можу лежати тихо, — відповів хлопчик.

— Чому не можеш?

— Не знаю. Вони намагаються зрозуміти чому. Можливо, я DAMP[33]. Або у мене вода в голові.

Деякі діти — ніякі і не діти зовсім, вони справжні старички. Каспер уперше почув це двадцять років тому. Деякі діти — якісь стародавні душі, покриті тонким лаком інфантильності. Цьому хлопчикові було, щонайменше, дванадцять століть, він звучав подібно до кращих творів Баха.

Каспер підняв його й поставив за огорожу.

— Ти був хороший, — сказав він. — Для п’ятилітнього. З водою в голові.

— Шестилітнього, — поправив хлопчик. — Мені вже шість. І хвалити дітей — це правильно. Але готівка теж не завадить.

Очі у нього були чорні, можливо, від життєвого досвіду. Не було жодного дня за останні двадцять років — за винятком, мабуть, тих трьох місяців із Стіне, — коли Касперові хоч би на хвилину не захотілося б усе кинути. Зняти з рахунку всі гроші. Поїхати на острови Фіджі. Приохотитися до опіуму. Виконати на музичній скриньці сонату для віолончелі й розчинитися на березі моря.

Ось такі очі, як ці, змушували його продовжувати. Вони завжди були поруч. Серед публіки, в ньому самому. Очі Стіне іноді теж бували такими.

Він попорпався в кишенях, грошей не було, тільки авторучка. Він простягнув її над хвірткою.

На приладовому щитку в машині він розклав дві ксерокопії. На карті було видно озеро Баґсверд, озеро Люнґбю, південна частина Фуресеен. На другій копії було понад сорок адрес, тільки одна з них належала до поштового відділення зображеного на карті району, і її було записано не повністю: «третя лінія, 2800 Люнґбю», — поряд був також номер телефону. Не було назви організації, вулиці чи номера будинку. Він подзвонив у довідкову з мобільного телефону, номер не було зареєстровано. Він перевірив за своєю власною картою Крака, поруч з назвами «Лінії 1–3» значилися координати, але назви у них не було. Спочатку він нічого не розгледів на карті, потім помітив три тонюсінькі смужки. Він відчинив дверцята машини й підняв книгу до сонячного світла. Після сорокалітнього ювілею притулок для старих і лупа з кожним днем стають усе ближчими й ближчими. Лінії 1–3 виявилися трьома паралельними стежками в лісовому районі між озерами Баґсверд і Фуресеен.

Він узяв дрова, які Клара-Марія все ще тримала в руках, і зачинив дверцята груби. Вона сіла на диван. Він розповів їй про Соню, про відвідини острова Слотсхольм. Про жінку з розвідувального управління. Вона сиділа нерухомо, захоплена розповіддю.

— А сестри? — спитала вона.

— Я поїхав прямо туди, — сказав він. — І пішов за картою.

Він залишив машину біля Нюборґґорда, узяв Сонин бінокль і загорнутий у папір компакт-диск і пішов понад берегом озера. На табличках з номерами доріжок для човнових гонок була свіжа фарба. Він бував тут і раніше, у кращі роки, двічі. Колись він — разом з королевою — відкривав виставку циркових картин у виставковому залі «Софієнхольм». Іншим разом він давав сигнал до старту міжнародної регати.

Третя лінія виявилася посипаною рінню доріжкою на північ від «Софієнхольма» — щось подібне до пожежного проїзду, вирубаного в пагорку, щоб пожежним машинам було простіше в’їжджати в гору. З обох боків здіймалися круті схили — із зустрічної машини його б неодмінно помітили. Він заглибився в ліс і знайшов звірину стежку над проїздом.

На карті він звернув увагу на три півострови, на кожному з яких були якісь споруди, але звідси їх було не видно — затуляли дерева. Наблизившись до третього з них, він перебрався через канаву, поклав куртку на землю і поповз до краю урвища.

У роті пересохло від страху. Він не зміг би пояснити, у чому річ, але в усій навколишній звуковій картині була якась нереальність. Він напружив слух до краю — жоден із звуків не підтверджував його неспокою. На схід лежала резиденція прем’єр-міністра — на величезній відкритій ділянці. За спиною в нього було озеро Фуресеен, за ним заповідні ліси Північної Зеландії з їх популяцією качок, розгодованих і окільцьованих, що розгулювали підстриженими лужками. Перед ним було озеро, за ним — район приватних одноповерхових будинків. Ще далі — компактне селище з невисокими будівлями. Усе перебувало у стані спокою. Навколо нього, у радіусі п’яти кілометрів, жили й дихали цієї миті двадцять тисяч чоловік, упевнені в тому, що район Баґсверд і Данія — райські куточки, і коли вже хто й повинен померти, то це напевно не вони.

Він підповз до самісінького краю.

Перед ним була велика вілла, побудована років сто тому. Прибудови були сучасні, невисокі, білі, прямокутні. До нього доносилося низьке гудіння маленької трансформаторної підстанції, десь під землею вібрував великий газовий котел. Над невеликим господарським корпусом височів димар, що свідчило про наявність аварійного генератора, — схоже було, що тут міститься щось подібне до лікарні.

Страх посилився. Здавалося, що ще трохи — і вся ця безтурботна картина почне мінятися, ще трохи — і станеться стрибок на октаву, а потім усе розпадеться на частини.

Праворуч у полі зору гралася група дітей. Він відчув, що все якось буде пов’язано з ними.

Волосся стало дибки у нього на голові. Він не міг визначити, як звучить кожна дитина окремо, чув тільки загальну звукову картину. Вона була абсолютно гармонійна.

Вони створили якусь подобизну сім’ї чи, може, якісь родоплемінні відносини. На дошці, що лежала на двох козлах, були розставлені маленькі мисочки, зроблені з чогось схожого на глину. У піску була викопана яма. Всі одинадцять дітей були чимось зайняті. Навколо не було жодного дорослого. Гра проходила без правил і без певного плану — це була чиста імпровізація.

Він спостерігав те, що в принципі неможливе. І жодна інша людина не зрозуміла б цього, за винятком, можливо, Стіне. Та й невідомо, чи вдалося 6 їй зрозуміти.

Гра — це вияв інтерференції. Двоє зайнятих грою дітей створюють збалансовану бінарну опозицію. Троє дітей — це невизначеніше, але й динамічніше співзвуччя. Четверо дітей поляризуються, створюючи дві одиниці, стабільніші, ніж трикутник. П’ятеро — це знову невизначена кількість, шестеро — це зазвичай найбільша кількість дітей, здатних гратися в імпровізовану гру, ніяк не структуровану панівним над ними лідером. Семеро дітей, що граються збалансовано й рівноправно, Каспер бачив тільки раз — це були діти артистів, які їздили з цирком усе літо, було це наприкінці сезону, діти знали, що скоро розлучаться, і сама гра тривала менше години. Якщо задіяно більше, ніж семеро дітей, то потрібні правила, які встановлюють і допомагають дотримувати якісь дорослі, як, наприклад, у грі у футбол.

Перед ним не було дорослих. У групі не було домінуючого звуку. Він бачив одинадцятьох дітей. І гра при цьому була абсолютно гармонійна.

Він відклав бінокль. Без нього йому було не видно облич, але він хотів сприймати дітей якомога безпосередніше. Більшості з них було від дев’яти до дванадцяти років. Двоє з них були африканцями, троє чи четверо — азіатами, двоє чи троє, можливо, з Близького Сходу. Він чув окремі англійські фрази, але чув також і мову, яка цілком могла бути арабською, — діти говорили різними мовами.

Їхнє звучання було по-малечому м’яке, повністю відкрите, подібне до того, що лине з дитячого манежу в яслах. І воднораз воно було неймовірно інтенсивним, його відчули б у найдальших рядах футбольного стадіону — на Каспера немов повіяв сильний вітер. Він зіткнувся з тим же явищем, яке спостерігав і у Клари-Марії, — у нього не було жодних сумнівів. І навіть приблизно він не міг уявити, з чим він зіткнувся.

Природа зазвичай звучить досить сухо — через відсутність вертикальних поверхонь. У природі немає ніякої поперечної складової, ніякої звукової енергії горизонтального плану. Сцена, що розгорталася перед його очима, була винятком, можливо, через дерева, можливо, через будівлі, але він чув усе надзвичайно виразно. І те, що він почуві, змусило стати дибки кожну волосину на його голові.

Звичайно звук, який ми чуємо, — це прямий сигнал від джерела звуку плюс нескінченна, у принципі, кількість відбиттів від навколишніх предметів. Але із звуками, що доносилися з того боку, де були діти, відбувалося щось інше.

Діти гралися на дерев’яній терасі, що виходила на лужок, на терасу вийшла жінка в синій формі медсестри. Діти побачили, що вона вийшла, і раптом спинилися.

Спостережливі. Одностайні. Вони не втрачали при цьому виниклої між ними інтерференції. Йому ніколи не траплялося бачити, щоб діти отак спинялися. Він відчув, як змінюється їхнє звучання. Він побачив, як жінка підняла руку й відкрила рота, щоб покликати їх.

Потім запала тиша.

Жінка на терасі як і раніше стояла, піднявши руку й напіввідкривши рота, зовсім нерухомо.

Це була така нерухомість, якої Каспер раніше не бачив ніколи. Вона стояла не як воскова лялька. Не як французький мім. Вона стояла так, ніби під час показу фільму зламався проектор і ось на екрані завмер окремий кадр.

Перед сходами на лужку росла витка степова рожа, їй потрібен був ще один сезон, щоб дістатися до тераси. Її листочки мали б коливатися на легенькому вітерці — але вони були нерухомі.

Позаду дітей здіймалися буки, забарвлені тільки-но розпуклою бростю, — вони теж були нерухомі.

Аж раптом діти зарухались. Спочатку йому здалося, що це може все змінити, але цього не сталося. Це тільки посилило відчуття нереальності. Вони обернулися одночасно, немов танцюристи, вірні строгій хореографії, поглянули одне на одного й поновили гру — наче й не було нічого. Але їхні пересування ніяк не вплинули на жінку — вона так і лишилася стояти на місці. Листя так і не зворухнулося. На даху над терасою виднівся вивід газового котла — труба з нержавіючої сталі, над якою здіймалася тоненька цівка. Хмаринка пари завмерла, зависнувши над коником даху, вона нікуди не рухалась.

На стіні будинку висів годинник, величезний, як на залізничній станції, — чорні цифри на білій поверхні, червона секундна стрілка. Стрілка була нерухома.

Каспер зосередив увагу на озері, там попереду він побачив дрібні брижі, що яскраво вигравали на поверхні води. Значить, те, що він спостерігав тут, було обмежене цим простором — адже там, вдалині, вода рухалася.

Він хотів повернути руку, щоб поглянути на свій власний годинник, ніщо не заважало йому це зробити, але всі його рухи були неймовірно сповільненими — взаємовідношення між свідомістю й тілом якось змінилося. Над ним і перед ним був якийсь сектор, у якому листя не ворушилося. Сектор цей був сферичний.

Він спробував настроїтися на звук. Слух його не працював. Він спробував знову. Слух вимкнувся. Нічого не було чути. Стояла тиша.

Діти видавали звичайні звуки, фізичні звуки, як і всі діти, як і всі люди. Але за цими звуками відкривався якийсь інший діапазон. Діапазон, який сягав до тиші. У цій тиші системи дітей взаємодіяли — це Каспер ясно чув.

Це була якась дуже тісна взаємодія. Але в ній не було тієї пасторальності, яка є в буклетах Свідків Єгови, де лев пасеться разом з ягням у парку, схожому на парк у Фредеріксберзі. Це була взаємодія в якомусь надзвичайно інтенсивному середовищі.

Звичайний фізичний звук бідний на енергію, це мінімальні зміни звичайного атмосферного тиску. Навіть симфонічний оркестр у сто чоловік, що впадає в екстаз у напруженому фрагменті з Ваґнера, не виробляє за годину достатньо енергії, щоб зігріти філіжанку кави.

Але з дітьми, що були перед ним, усе було інакше. Вони поширювали особливу тишу в сферичному просторі метрів з п’ятдесят діаметром. Усередині цього простору, як почав розуміти Каспер, припинялася звукова організація дійсності в часі й просторі.

Діти перестали гратися. Не пролунало ніякого сигналу, але раптом усі випросталися й вийшли з ролі, у безмовному, синхронному усвідомленні того, що все скінчилося. Жінка на терасі відкрила нарешті рота й покликала їх — ніжно, лагідно. Листя рожі заворушилося, брость на буку затріпотіла, біла хмаринка над коником даху продовжила своє вертикальне піднімання в небо.

Каспер відзначив гудіння в усьому тілі, біль, який лишається, коли минає наркоз, сильний страх від того, що так от просто можна з’їхати з глузду. Він відчув, що справив малу нужду в штани від страху.

Діти кудись попрямували, не сталося нічого надприродного — просто він щось не те почув, мабуть, у нього були галюцинації. Одна дитина, дівчинка, спинилася, вона на щось дивилася, виявилось, на годинник, що висів на стіні.

Поки вона й Каспер дивилися на циферблат, червона секундна стрілка почала рухатися, спочатку ривками, потім швидше. За нею зрушилася й хвилинна стрілка.

Дівчинка наздогнала решту дітей. Каспер закрив долонями очі. І не вставав, поки дихання прийшло в норму.

Якби він був десь у комфортних умовах, то негайно зняв би штани, але в цій ситуації він не вважав таку демонстрацію доречною, а просто пов’язав куртку спереду — все одно що фартух покоївки.

Потім він підійшов до воріт.

Вони були зачинені, біля входу був переговорний пристрій і дзвінок, він нахилився до нього.

Минула хвилина, потім вона вийшла. Це була та жінка з тераси. Стоячи поруч з нею, він чув, що вона не звичайна медсестра. Звучання її було молоде, їй було, мабуть, років двадцять п’ять. Але звук був напружений.

Він простягнув компакт-диск між прутами ґрат у воротях.

— Там, здається, написано: Клара-Марія, — сказав він.

Вона справді була не старша, ніж здавалася. Вона взяла диск, краще б їй цього не робити, не треба нічого брати від чужих людей, а надто від великих клоунів. Цей факт, а також її невпевненість допомогли йому дізнатися те, що він хотів дізнатися. Що Клара-Марія перебуває або колись перебувала десь тут, за цими воротами.

— У нас є абонементна поштова скринька, — сказала вона, — ми самі забираємо пошту.

— Я з кур’єрської служби, — повідомив він. — Ми доставляємо посилки до самих дверей і передаємо прямо до рук адресата.

Він повернувся й пішов геть. За першим же поворотом він побіг схилом угору, назад до того місця, де він до цього лежав, упав долічерева й підповз до краю урвища.

Вона йшла до будинку, йшла, неначе була запаморочена. Двері відчинилися, вийшла друга жінка, вона теж була у формі. Африканка, висока на зріст. Вони про щось поговорили, йому не було чути про що — через калатання свого серця, — африканка взяла компакт-диск.

Диск був упакований як слід, скотч був такий, який використовують на пошті, він міг би витримати вагу чоловіка. Африканка взялася за папір і зняла обгортку так, як обчищають банан. Вона подивилась на обкладинку. Подивилася в той бік, де він зник. Вона стояла, немов тотемний стовп. Він не зміг почути й слідів занепокоєння в її системі.

Минуло три тижні, перш ніж вони з’явились у нього.

Тієї весни він працював у цирку Бенневайс, у самому будинку цирку. Коли вона прийшла, він знімав грим у зеленій вбиральні.

Зелена вбиральня була вбиральнею Рівеля. Вбиральнею І рока. Бустера Ларсена, коли він виступав у ролі Авґуста. У ній гримувався Тарді. Каллас. Бріґіт Нільсен. Ірене Папас[34]. Якби Кастанеда тямив щось в опері, він назвав би її музичним power spot[35]. Навіть копенгагенський муніципалітет діяв з крайньою обачністю, коли, отримавши у вісімдесятих роках цей будинок у власність, проводив реконструкцію.

У цьому приміщенні збереглися й вібрації Стіне.

Вона часто ходила з ним на вистави, за три місяці вона, напевно, переглянула їх понад двадцять. Після закінчення вона спускалася до нього в гримерку. Стояла позаду нього в темряві, не кажучи ні слова, поки він знімав грим. І раптом іноді, ні з того ні з сього, без жодного попередження підходила до нього, затуляла долонями його очі й притягувала його до себе.

Спочатку йому весь час здавалося, що ось зараз вона забруднить пашмину крем-пудрою і гримувальною масою і тканина не відпереться, а потім він перестав про це думати. Саме цього він серед іншого почав у неї вчитися — переставати думати, дозволяти собі відключатися, він уже майже зрозумів, як це робиться. І раптом вона зникла.

І ось вона знову була тут. Для людини, наділеної такою звуковою пам’яттю, як у нього, немає ніякої різниці між минулим і сучасним. Це й було найболючішим: відчуття втрати ніколи не затихне, все трагічно, але водночас і напрочуд зворушливо — того дня, коли він помиратиме, йому буде так само погано, як і зараз, — чи навіть гірше.

На її звучання накладався якийсь чужий пентатонний звукоряд, схожий на звук барабана з диких джунглів, і глибоке дихання, що нагадувало про ковальські міхи в Етнографічному музеї. Це не було схоже на Стіне — і він вочевидь був не сам.

Він обернувся — перед ним стояла африканка. Вона стояла там, де раніше завжди стояла Стіне, — у темряві, біля самісіньких дверей.

Вона була граційна, як фотомодель. Величезна, як весляр. На ній був дорогий діловий костюм, що робив її схожою на голову якогось правління при виконанні обов’язків.

Без стуку відчинилися двері, це був Мадсен, він був сам не свій. Жінка відступила назад у темряву.

Мадсен був зростом під два метри і завширшки з піаніно, він відповідав за безпеку в будинку цирку протягом двадцяти років, запобігаючи проникненню всередину будь-якого чужорідного елемента. Якби Макбету вдалося запопасти Мадсена, то ще невідомо, чи зміг би до нього непомітно пробратися привид Банко.

Обличчя його було біле, як у П’єро, а мізинець і підмізинний палець лівої руки були відставлені вбік, неначе він тримав у руці келих шампанського.

— Вона їх зламала! — кричав він. — Ця чорношкіра. Вона хотіла поговорити з тобою. Я сказав, що вона може все тобі переказати. Я хотів спровадити її. Вона десь тут у будинку.

— Я замкну двері, — заспокоїв його Каспер.

Двері зачинилися. Він замкнув їх. Вони з жінкою подивились одне одному в очі.

— У нас є магнітофонні записи, — сказала вона. — І вашого дзвінка нам, і двох дзвінків до Поліцейського розвідувального управління. У нас є свідки ваших відвідин острова Слотсхольмен. У нас є добрі юристи. Найменше, що вас чекає, це заборона на появу там. Ми передамо всі записи пресі. Вони справлять сильне враження. На дев’ять десятих вашої публіки — дітей та їхніх батьків.

— Вона сама прийшла до мене, — сказав він.

Вона його не чула. Ось у чому недолік тотемних стовпів — комунікація направлена тільки в один бік.

— Ви напишете записку, — продовжувала вона. — Просто зараз. Адресовану Кларі-Марії. Ви напишете їй, що вам запропонували роботу, ви змушені поїхати, вас довго не буде, можливо, цілий рік. Але що ви постараєтеся підтримувати з нею зв’язок. Після цього ви триматиметеся від неї подалі. Назавжди. Усім на втіху.

Він узяв великий вітальний конверт з підноса, написав те, що вона вимагала, на зворотному боці — помадою. Простягнув конверт жінці.

— У кіно, — сказав він, — жінки засовують такі напахчені записочки в бюстгальтер. Може, вам допомогти?

Це була спроба трохи відкрити її систему, щоб з’явилася можливість услухатися. У нього нічого не вийшло. Вона лише задумливо подивилася на нього. Поглядом, яким лісоруб з бензопилою відзначає ті дерева, які збирається валити.

Він відчинив їй двері, показав, де вихід, і пішов за нею.

Вона йшла, як пливе морський коник у тридцятиградусній морській воді, у такт тільки їй одній чутному ритму мамбо.

— Що з цими дітьми? — спитав він. — Що за здібності такі?

Вона не відповідала, він відчинив пожежні двері, що виходили на Студієстреде.

— Чому ви все це говорили мені тут? — спитав він. — Чому не вдома?

Вона зробила жест, який охоплював ресторани, «Палас», машини, що їхали бульваром Г. К. Андерсена. Потік людей, що прямували до нічних розваг.

— Саме тут, — зауважила вона, — можна відчути, як це буде — опинитися на першій сторінці ранкових газет з обвинуваченням у педофілії.

— А навіщо ламати пальці Мадсену? — спитав він.

— Вони не зламані, — відповіла вона.

Вона подивилася на свої руки. Вони були більші за Касперові руки, це були руки піаністки, кожна з них могла б узяти октаву — плюс зменшену квінту.

— Маленькі хитрощі, без яких не обійтися, — пояснила вона. — Якщо чорна жінка хоче вижити. У світі білих чоловіків.

У подальші три тижні він перебував у стані, близькому до ступору, цілковито присутній тільки на манежі. Третього тижня він отямився тієї миті, коли прямував до магазину, щоб купити телевізор. Тоді він зрозумів, наскільки все серйозно. У Юнґа десь написано, що найшвидший шлях до психозу лежить через телебачення. Він вернувся додому.

Якраз у періоди депресії важливо не забувати про свої здорові захоплення. Того ж вечора він пішов на Ріхсвай. І програв у покер. Кілька годин по тому він стояв перед тихою дівчинкою.

— До мене приходила одна жінка, — сказав він. — Африканка.

— Сестра Ґлорія?

— Це ім’я їй не пасує, — зауважив він. — Воно означає «слава».

— А що таке слава?

— Це буває, коли ти зробив щось гарне. Вона нічого гарного не зробила. Вона змусила мене збрехати. Написати тобі, що я збираюся поїхати.

— Я їй не повірила, — сказала Клара-Марія. — Я її наскрізь бачу.

Вона подивилася йому в очі. Це був погляд, який проникав через усі перешкоди: череп, мозок, вагончик. Звучання дівчинки змінилося, навколишній світ почав кудись зникати, волосся стало дибки на його голові — і ось усе минуло, все знову було як і раніше.

— Я хочу їсти, — сказала вона.

Він приготував їй вечерю.

Він навчився цього у Стіне. Якось він сидів на стільці, там, де зараз сиділа Клара-Марія, а Стіне стояла біля конфорок, вони до цієї хвилини знали одне одного два тижні, і тут вона раптом сказала:

— Тобі треба навчитися цього.

Спочатку він не зрозумів, що вона мала на увазі.

— Ти так ніколи й не поїхав від батьків, — сказала вона, — ти так і лишився жити в трейлері, у тебе є жінки, які готують тобі їжу. Ти весь час примушуєш свою матір підійматися з могили і братися до каструль. Цього разу так не вийде.

Він підвівся і зробив крок до неї. Вона поклала руки на кришку великого сотейника, який принесла із собою одного дня на початку. П’ять кілограмів чавуну плюс півкіло овочів у олії температурою двісті градусів. Він відступив назад, повернувся, відійшов від неї якнайдалі, але все одно між ними було не. більше п’яти метрів. Ще трохи — і він зібрав би речі й подався в аеропорт, але несподівано в очах у нього потемніло. Він почав молитися. Про те, щоб земля розверзлася й поглинула її, про те, щоб Всевишня викреслила її з лібрето. Але це ні до чого не привело — у подібних випадках йому ніколи не вдавалося добитися, щоб його молитву було почуто.

Пелена спала, він стояв, уткнувшись носом у книжкову полицю, перед його очима виявилося зібрання творів К’єркеґора — свого роду фуга на тему про те, що ніхто з нас не хоче вслухатися в самого себе, бо звук, який можна почути, абсолютно інфернальний.

Він обернувся й поглянув на неї. К’єркеґор ніколи б не наважився наблизитися до неї ближче ніж на ці п’ять метрів. Але відтоді все змінилося. Може, звичайно, і не на краще.

Він вернувся до столу і став поруч з нею. Вона поклала перед ним кілька земляних груш. І жорстку щітку.

Для Клари-Марії він нарізав овочів: моркву, селеру й порей, додав трохи бульйону, потім зелень. Вони із Стіне готували їжу мовчки, Стіне розуміла, що у нього не лишалося ніяких сил на розмови, йому й так доводилося багато що долати. Не надто приємно відчути себе учнем тієї хвилини, коли здається, що більше ніколи вже не ходитимеш до школи. Жах від думки, що публіка побачить його у фартусі — Каспера Кроне, єдиного артиста, якому не вдалося знайти жінку, що погодилася б готувати йому їжу.

Іноді вона все-таки щось казала. Коротко. Якісь основні правила, котрі він запам’ятав назавжди.

— Глибина смаку і запаху, — повідомляла вона, — виникає тільки тоді, коли використовуєш свіжі пряні трави.

Другого дня він поклав великий пластмасовий піднос на своє «Фазіолі» і заставив його горнятками з коріандром, зеленим і фіолетовим базиліком, грецьким чебрецем, звичайною і широколистою петрушкою, кропом, шніт-цибулею, лимонною травою, майораном. Здавалося, що на піаніно наділи велику зелену перуку, — так було й зараз, цілу вічність по тому, як вона зникла. Холодильник у нього, як і раніше, був напханий продуктами. Це стало свого роду мантрою — купувати те, що купувала вона. Можливо, хтось міг би побачити в цьому якийсь нав’язливий ритуал. Для нього ж це було чимось на кшталт молитви, спробою знайти шлях до її голограми.

Він провів руками по зелених листочках і припав до них обличчям.

Дівчинка, сидячи на стільці, не зводила з нього очей.

— Та пані, — спитала вона, — та жінка, вона так робила?

Він кивнув. Стіне завжди і скрізь потрібно було відчути запах. Їй до всього треба було доторкнутись устами. До пряних трав, тканин, його шкіри, його волосся, квітів. Навіть ноти вона підносила до обличчя.

Він поклав трохи масла в макарони, накрив стіл, налив з крана води в карафу. З холодильника він дістав скляний слоїк, зверху в ньому лежали три яйця, під ними — рис. У рисі лежали три великі білі трюфелі. Стіне обожнювала трюфелі. «З трюфелями тільки одна проблема, — пояснювала вона, — їхній аромат, він миттю випаровується, як найбільш леткі вуглеводні. Якщо ти отак їх зберігатимеш, вони за кілька днів просочать своїм запахом рис, запах просочиться і крізь шкаралупи яєць. Але трюфелі збережуть насичений смак».

Промовляючи це, вона складала все в слоїк, він стежив за рухами її рук, акуратними, надзвичайно точними. І одночасно в них була сила і впевненість ремісника. Така, з якою столяр торкається дерева, слюсар — металу. Ріхтер — клавіатури.

Він розкришив шматочок трюфеля над макаронами.

— Що ти хотів од мене? — спитала дівчинка. — Навіщо ти мене шукав?

Він сів за стіл. Вона сиділа навпроти. Вони почали їсти. Вона їла вкрай зосереджено, йому були чутні процеси росту в її тілі, побудова тканини, майбутнє програмування гормональної системи — це ще попереду, але вже почалося. Тарілка була порожня, вона облизала виделку, облизала ніж, витерла тарілку останньою скибкою хліба, тарілка стала біла й блискуча — її цілком можна було б поставити до чистих.

— Люди — джерело шуму, — почав пояснювати він. — Їхнє тіло створює шум. Їхні думки теж. Їхні почуття. Ми всі шумимо. У мене прекрасний слух, можна сказати, майже як у тварин, із самого дитинства — це не надто весело, адже свій слух відключити не можна. Найпростіше, коли люди сплять. Тому сам я часто не сплю ночами. Тоді у світі найтихіше. Але шум ніколи не зникає повністю — я часто прислухався до людей, які сплять.

— А до тієї пані?

— І до неї теж. Коли люди сплять, то чути звук, який, очевидно, доноситься із снів, ну це все одно що забрати весь оркестр і залишити тільки одну тоненьку флейту, уявляєш?

Вона кивнула.

— Навіть смерть створює шум, — сказав він, — мені траплялося бути поруч, принаймні з десятьма людьми, коли вони помирали. Навіть коли вони віддавали Богові душу, не ставало тихо, все тривало, людина не помирає, коли вона помирає.

Він вслухувався в неї, поки говорив. Коли він згадав про смерть, ніщо в ній не змінилося.

Він сканував те, що було поблизу. Вітер на вулиці, ледве чутне тертя гуми коліс об покриття на майданчику. Лопотання відкидного верху «лотуса еліз», він усе ще не сплатив реєстраційного податку, це було чути по звуку — жерстяному побрязкуванню транзитних номерів. Він чув поскрипування вагонки на стінах. Легкі клацання палаючих у каміні грабових полінець.

За всім цим було чути якийсь домашній звук. Арія з «Гольдберґ-варіацій».

Він завжди дивився на сім’ю інакше, ніж звичайно дивляться люди, — він чув її збалансовану інтенсивність. Усе одно що «Гольдберґ-варіації» — з такою музикою ніколи не заснеш. Насправді сім’я потрібна не для відчуття надійності, повторюваності чи передбачуваності. Сім’я потрібна для того, щоб іноді раптом не треба було захищатися, надягати маску, на щось зважати, — уявіть собі, враз усі знімають протишумові навушники, запала тиша, можна почути всіх такими, які вони є. Ось чому Бах поспішив завести собі дружину і достатню для камерного оркестру кількість дітей.

Можливо, це такий жарт Всевишньої, що саме він, Каспер Кроне, це почув. Він, кому так і не вдалося створити сім’ю.

— Поки люди живі, це не припиняється ні на секунду, — сказав він. — Але твій організм влаштовано інакше. Час від часу настає пауза. Час від часу ти зовсім затихаєш. Мені 6 дуже хотілося дізнатися, чому. І як це відбувається. Я шукав цю тишу. Все життя.

Вираз її обличчя став байдужим. Можливо, він усе-таки помилився в ній. Очі її були порожні. Два хвостики. Криві ноги. Вона була схожа на будь-яку іншу дівчинку дев’яти років.

— А якщо завести беруші? — спитала вона.

— Все одно буде шум. Шум від тіла, шум від того, що люди думають. Від того, що я сам думаю. Та тиша, яку я шукаю, зовсім інша. Це тиша за всім цим шумом. Та тиша, яка була до того, як Всевишня поставила перший компакт-диск.

Її обличчя було байдужішим, ніж це можливо.

— Це все? — спитала вона.

— Ти про що?

— Про їжу.

Він поклав їй ще.

— Шкода, — сказала вона, — що ти не можеш зустрітися з Синьою Пані.

Він повіз її додому на «лотусі еліз». Вулицю Скодсборґвай він упізнав тільки за покажчиками, все навколо було безлюдно, узлісся були тихі, білі і закляклі від холоду — весна дістала з рукава сибірську ніч.

— Правда, я маю гарний вигляд у спортивній машині? — спитала вона.

У машині було тепло. Клімат-контроль звучав як вогонь у чавунній грубці, двигун грав «Гольдберґ-варіації», йому не хотілось її висаджувати, він би їхав і їхав разом з нею — скільки завгодно довго. Уперше в житті він хоч би приблизно зрозумів, що може відчувати людина, яка має дитину.

— Тобі подобається вести машину, — зауважила вона.

— Ніяких телефонів. Тиша. Ніхто мене не знайде. Їдеш, куди хочеш. Ніяких кордонів. На край землі. Може, поїдемо?

— Це тобі тільки здається, — сказала вона, — насправді це неможливо. Ти нікуди не можеш поїхати від своїх договорів. Від грошей, ти застряг у грошах. І від тих людей, які тобі подобаються. Їх небагато. Та жінка. Твій батько. Може, ще одна-дві людини. Не густо. У твоєму-то віці. А проте…

На хвилину йому стало страшно, що він не впорається з керуванням. Він нічого не розповідав їй про Максиміліана. Він нічим не заслужив такої різкості. Від дитини. Він став молитися. Щоб вистачило сил не ляснути її по щоці.

Молитву його було почуто, гнів минувся. Але музика зникла.

— Я тебе перевіряла, — пояснила вона. — Дивилася, скільки ти можеш витерпіти.

Він зупинився там, де починався пожежний під’їзд, підморозило вже так сильно, що він відчував холод крізь підошви черевиків. У дівчинки ж був, очевидно, якийсь інший метаболізм: вона йшла в тонкій кофтинці так, неначе носила з собою літо.

Будинок був темний, навіть зовнішнє освітлення було вимкнене. Тільки у двох вікнах на фронтоні вілли горіло світло.

— Вони тут усе зачинили, — повідомила вона, — підсади мене.

— Хто така Синя Пані? — спитав він.

Вона похитала головою:

— Ти взагалі мене, мабуть, більше не побачиш. Я приходила, щоб попрощатися.

У нього перехопило дух. Вона стала на його складені руки, відштовхнулася — вона була легка, як пір’їнка, — і, злетівши в повітря, немов метелик, невагомо приземлилася по той бік.

Він став навколішки. Їхні обличчя були зовсім близько. Але кожне зі свого боку огорожі.

— Ти бачив, як я літаю? — спитала вона.

Він кивнув.

— Мені взагалі дуже б хотілося взяти тебе з собою. Політати. У космос. Ти можеш допомогти мені стати астронавтом?

— Нема проблем!

Вони дивилися одне на одного. Потім її обличчя здригнулося. Посмішка почалася біля уст, потім захопила все обличчя, потім усю голову, тоді решту тіла.

— Ти навіть не зміг би перебратися через цю огорожу, — констатувала вона.

Потім вона знову стала серйозна.

— Дивно, — сказала вона. — Ти так близько від неї. Вона сидить отам за вікнами. Отам, де світло. Тільки вона не спить у цей час. Це її кімната. Так близько. А ти все одно ніколи з нею не зустрінешся.

Вона просунула пальчики між прутами огорожі і торкнулася його обличчя.

— На добраніч, — сказала вона. — Приємних сновидінь.

І зникла.

Коли вона пішла, він ще деякий час стояв біля паркана. Ніч була тиха. На морозі все твердне і затихає. Стіне колись пояснила йому чому: всі звуковідбивні поверхні стають одночасно твердими й еластичними, як лід і скло. Звідси й коан морозних ночей: усе можна почути — і при цьому немає жодного звуку.

Він помолився про те, щоб йому було дано якийсь знак. Ніякого знаку йому дано не було. Можливо, коли хочеш зв’язатися із Всевишньою, то виходить як з мобільними телефонами. Не завжди є зв’язок.

Він ухопився за прути огорожі. І стрибнув. Як гібон.

Йому не трапилося жодної перешкоди. Ті двері, за ручку яких він узявся, були не замкнуті, а коридор за ними був освітлений. Він пройшов повз величезну кухню з професійним устаткуванням. Повз тихий ліфт, що спав у скляній шахті. Під стелею на струмопровідних шинах висіли модульні світильники, але вони були вимкнені — приміщення освітлювалося свічками, що стояли в нішах на відстані кількох метрів одна від одної.

В кінці коридору темніли двері. Він відчинив їх, не постукавши.

Це виявилася кімната, що була в торці будинку. За письмовим столом, перед темними вікнами, сиділа старша медсестра — щойно з операційної, усе ще в синьому фартусі і в білому ковпаку.

— Я саме читаю ваші папери, — сказала вона. — Вам дадуть, щонайменше, три роки. Як не крути. Ви не те щоб сіли між двох стільців. Ви сіли просто в безодню.

Тональність її була сі-мінор.

Бах вибрав сі-мінор для своєї славнозвісної меси. Бетховен теж використав сі-мінор. В останній частині «Missa Solemnis»[36]. Якось він написав, що кожного разу, коли йому траплялося зустрічатися з Ґете, він чув його в ре-мажорі — паралельній тональності. Сі-мінор — він глибокий. Драматичний, інтравертний, натхненний. Синюватий, на межі з чорним. Жінка, що сиділа перед ним, була темно-синьою. І не тільки через одяг — усе її єство було темно-синє. Це був колір морської води у глибокому місці. Він ніколи раніше з нею не зустрічався.

— Іспанія ніколи не стане Європою, — заявила вона. — Європа закінчується в Піренеях. Іспанія — це Близький Схід. Податкове законодавство спирається на П’яту книгу Мойсея. В цілому п’ять мільйонів песет — це грубе ухилення від сплати податків, за це належиться два роки. А коли до цього додати закриття ваших офшорних рахунків у Гібралтарі? Наші юристи вважають, що про вас уже зараз мали б заявити до поліції і що вас уже викликали на попереднє слухання справи до суду Торремоліноса.

— Де я? — спитав він.

— У Притулку Рабїї. У жіночому монастирі. Ми — Орден сестер-молільниць. Головний монастир міститься в Аудебо. Материнський монастир — в Александрії.

Каспер був певен, що черниці мають мешкати на півдні Європи. Від кірхи Марії в Мюнхені і вар’єте в місті Пльон — і далі на південь. Там, де релігія схожа на цирк. Просторі приділи, пишно вбрана публіка, ладан, яскраво освітлена сцена, шпрехшталмейстер у білому із золотом, щовечора — аншлаг. А данська церква тулиться десь на задвірках.

Вона заговорила з ним так, ніби почула його думки.

— У Данії існує від сорока до п’ятдесяти жіночих чернечих орденів. Орден цистерціанок — у замку Соструп. Монастирі ордену Кларісси в Рандерсі й Оденсі. Орден бенедиктинок, сестер святої Ліоби, — у Фредеріксберзі й Ордрупі. Кармелітський монастир у Хіллереді. Громада блаженств у Брендерслеві і в Орхусі. Молодші сестри Ісуса в монастирі Ем. І на вулиці Вестерброґаде. Сестри Фоколер на островах Мен і Ланґеланд. Харизматки на Борнхольмі і в Орхусі. Місіонери любові на Нерребро. Сестри Дорогоцінної Крові Христової в Біркереді. Кажуть, що Господь Бог сам не знає кількості чернечих об’єднань. Три монастирі Східної церкви в Ростеді, Ґіслінґу і Бломмерслюсті. Східна церква існує в Данії з 1866 року. Відколи Даґмара, дочка Крістіана IX, вийшла заміж за великого князя, аз 1881 року — російського імператора Олександра III. Церкву Олександра Невського на вулиці Бредґаде саме тоді й було побудовано.

— І всі вони, — поцікавився він, — експерти в іспанському кримінальному праві?

— На Коста-дель-Соль у нас шість монастирів. Дитячі лікарні. Консультації для нелегальних іммігрантів з Марокко. У нас є свої юристи в адміністрації Торремоліноса. Ми співпрацюємо з Католицькою церквою. З патріархатом у Парижі.

Їй було, мабуть, під сімдесят, але в її зовнішності збереглися й колишні відтинки її життя. Крізь худорбу й різкі зморшки проглядала жвавість молодшої жінки. У рухах — імпульсивність дитини.

— Діти, — спитав він, — що в них такого особливого? І в дівчинці, Кларі-Марії?

— А що відзначили ви, — спитала вона, — коли сиділи навпроти неї?

— У ній є тиша. І в інших дітях теж. У якісь моменти їхнє звучання цілком зникає. Так не буває в жодної нормальної дитини. В жодної нормальної людини.

Вона встала й заходила туди-сюди. Він не міг уловити її звучання, воно було недоступне, йому бракувало акустичного «пароля».

— Я хрестила майже тисячу дітей, — мовила вона. — А що, коли деякі діти народжуються з талантом наближатися до Бога швидше, ніж інші?

Він мовчав.

— А раптом Клара-Марія така дитина? — припустила вона. — І можливо, ще хтось із цих дітей.

Він зрозумів, чому вона рухається. Це був надлишок енергії. Не звичайний надлишок, не звичайний м’язовий неспокій, щось інше. Навколо неї була легка вібрація, як навколо трансформаторної станції. Мовби вона була трубою органа, неначе в ній була стояча хвиля.

— Ми хотіли розповісти вам про це, — пояснила вона. — Не так уже часто до нас приходять люди ззовні, які самі щось зрозуміли. Але нічого з цього не вийде. Не ображайтеся на мене за це. Але ви — погана карта. Проти вас готується податкова справа в Данії. В Іспанії на вас чекає повістка до суду. Ситуація безнадійна. Ще мить — і вас не буде.

— Я подам апеляцію, — заперечив він. — До суду другої інстанції в Ґранаді. Мине кілька років, перш ніж справа дійде До суду.

— Вони звинуватять вас у тому, що ви намагалися дати хабара. Податковій інспекції Торремоліноса. Справи про корупцію розглядаються в першу чергу. Після гучних скандалів дев’яностих років. Наші юристи вважають, що до літа ви вже дістанете свій вирок.

Він мовчав. Додати було нічого.

— Безнадійна ситуація, — продовжувала вона. — Та, можливо, можна знайти вихід. Ми обговорили це питання. Сестри кажуть, що вони вас знають. У них немає більшого бажання, ніж допомогти великому художникові. А що, коли якісь сили всередині Церкви клопотатимуть за вас? Якби ми могли перенести судовий процес із Ґранади до Верховного суду в Мадриді? У Мадриді не ухвалюють рішення про термін ув’язнення. Але там приймають остаточне рішення щодо питання про винність підсудного. Якби патріарх з Парижа направив клопотання про ваше помилування до Мадрида. У короля є право на помилування. Якби ми могли надати документацію, яка свідчить про те, що ви віддали значну частину несплачених грошей нашим монастирям. Якби ми клопотали за вас.

Вдячність розпирала йому груди. Назустріч йому від цієї зовсім чужої йому людини струмувало щось подібне до тієї християнської любові до ближнього, якою були сповнені кантати.

Він став навколішки й торкнувся чолом її руки. Можливо, старомодно. Але тому, чия любов спонтанна, однаково, як усе це виглядає збоку.

— Думаю, ми так і зробимо, — сказала вона. — Є тільки одна маленька послуга, про яку ми вас попросимо. Натомість.

Він завмер. Поволі підвівся і, відступивши назад, сів на стілець.

— Що таке? — спитала вона.

— Та це мої глибинні травми.

— Ми з сестрами, — вела вона далі, — ні від кого не залежимо. Але тепер нам потрібна допомога.

— Любов ніколи не буває беззастережною, — зауважив він. — Завжди десь щось написано петитом.

— Ми хвилюємося за дітей, — сказала вона.

— Рік тому, — провадила далі вона, — зникла одна з наших послушниць зі світського ордену, сестра Ліла, вона разом зі мною опікувалася дітьми. Її затягли до машини, зав’язали їй очі і викрали. Протягом двох днів про неї нічого не було відомо. Виявилося, що її зв’язали і катували. Били. Розпитували про дітей. Через два дні її відвезли на пустир Амаґер Феллед і кинули там. Вона досі не оговталася після того, що сталося. У тому, що ви називаєте відсутністю звучання, ховається багато талантів. Ми боїмося, що хтось спробує використати їх.

— А поліція? — спитав він.

— Вони в курсі справи. Вважається, що Притулок може зазнати терористичного нападу. Це означає, що існує план на випадок, коли щось трапиться. І що є патрульна машина, яка проїжджає повз наші ворота двічі на тиждень. Більшого вони для нас зробити не можуть. Їх можна зрозуміти. Адже немає ніяких конкретних доказів.

— Звідки ці діти?

— З родин, які пов’язані зі світським орденом у різних частинах світу, де Східна церква має давню традицію: Єрусалим, Ефіопія, Австралія. Подекуди на Сході. Франція. Родини не дають ніяких зобов’язань і не носять ніякого особливого одягу. Вони самі вирішують, наскільки близьким буде їхній зв’язок з монастирем.

— Що тут роблять діти?

Вона виглянула у вікно. Немов чекала, що Всевишня їй суфліруватиме.

— Ми могли б назвати це тренувальним табором, — сказала вона. — Свого роду міжнародною недільною школою. Ми збираємо їх раз на рік. Цього разу все вже скінчилося. Ми побоюємося за наступний рік.

Він намагався почути в ній щось крім голосу. Ось зараз голос її був хрипкий, грубий, немов крупний щебінь на транспортері в каменоломні. І авторитетний. Це був голос для виголошення остаточних рішень, благословень або проклять. Йому не вдавалося почути, що ховається за ним.

— Ми являємо собою сучасний монастир. Ми цілком готові до будь-яких несподіванок. Справді, до найнесподіванішого. Але не до такого.

— Вам потрібна охорона, — сказав він. — Давайте я знайду вам когось.

Вона обійшла навколо письмового столу, підсунула до нього стілець і сіла. Вона опинилася дуже близько від нього, йому захотілося відсунутись. Але сигнали від мозку до м’язів проходили якось погано.

— Це неординарні діти, — сказала вона. — Але й злочинці — теж не звичайнісінькі люди. Ми не знаємо, що саме на нас чекає. Але це буде щось серйозне.

Йому вдалося відсунути стілець назад.

— Я артист, — сказав він. — Мені потрібно думати про свою публіку, у мене є колосальний борг. У мене контракти на півроку наперед. За кордоном.

Він не знав, чи почула вона його.

— Ми в Східній церкві працюємо з рольовими моделями, — сказала вона. — Це те, чим є святі. За образом Спасителя вони були народжені, щоб блукати серед грішників і розбійників. На Сході їх називають бодхісатви. Нам тут якраз потрібен свій святий. Щось на зразок подоби святого. Людина, яка піде на контакт з цими людьми. Хай хто б вони були. І зможе якось змінити всю цю ситуацію. Стати посередником між нами й офіційною владою. Ось що нам потрібно.

Він відсунув стілець ще трохи назад.

— Вам потрібен поліцейський стукач, — сказав він. — Я — цирковий артист, який багато працює за кордоном. На той час я вже буду в турне на Лазурному березі.

— Так, але не в тому випадку, якщо ви розірвете невиконані контракти. Тоді ви будете зганьблені. Публічно. Ви будете схожі на грішного ангела. І тоді, можливо, ці люди спробують використати вас. Хай хто б вони були. Адже всім відомо, що у вас є підхід до дітей.

Обстановка була цілком домашня. Немов у «Гольдберґ-варіаціях». Вона говорила так, наче вони були знайомі багато років. Ніби вона його старша сестра. Цілком щиро.

— Великі мережі вар’єте в Іспанії, — продовжував він. — І на Лазуровому березі. Вони в цьому випадку поставлять вимоги про відшкодування збитків.

— На величезну суму, — погодилася вона.

— Мене занесуть до чорного списку, — сказав він.

— Майже в усьому світі.

Вони посміялись.

— І тоді я вирушаю сюди, — сказав він. — Припустімо, минув рік. Я вбив свою кар’єру.

— Це вбивство із співчуття. Вона все одно вже вмирає. Краща частина вашої натури сама шукає чогось глибшого.

— Отже, у мене немає більше майбутнього. Проти мене заведені справи в Данії і в Іспанії. І тут я приїжджаю сюди. І що тоді?

— Ви чекаєте. Ми самі прийдемо до вас. Або Клара-Марія. Вона захоплена вами. Я була разом з нею в цирку, коли вона вперше побачила вас. Ми насилу відвели її додому. Ви будете поруч. Коли будете потрібні. Ви виглядатимете як справжній банкрот. І вони зв’яжуться з вами. Можливо, ми знайдемо спосіб указати їм на вас.

— Ви поцілуєте мене поцілунком Іуди?

— Ми просто подивимося у вашому напрямі. Можливо, вони з’являться. А може, й ні. Головне, щоб ви були поблизу. Коли ми попросимо про допомогу.

— Про яку допомогу?

Вона похитала головою.

— Я ігуменя. Це те ж саме, що абатиса. Й іноді я стаю старицею, наставницею. Але все це! Це не моя єпархія. Проте сестри у вас вірять.

— А потім?

— Існує два варіанти. Ми діємо відповідно до плану. Клопотання. Прохання про помилування. Фінансова підтримка для сплати вашого штрафу з нашого карітативного фонду. Будуть використані всі можливості. Білоруський митрополит напише до данського Міністерства юстиції. Ви вибачаєтеся. Укладається угода. Ви проводите турне із запізненням. Ви знову на сцені.

— А другий варіант?

— Що всіх зусиль буде не досить. Ні вар’єте, ні гасієнда[37], ні Податкове управління не хочуть укладати угоду. У результаті ви потрапите до Алаурін-ель-Ґранде на п’ять років.

Вона більше не посміхалася.

— А коли я там сидітиму, — поцікавився він, — як же я пояснюватиму собі довгими зимовими андалузькими ночами, заради чого все це?

— Заради тиші, — відповіла вона. — Усе це заради тиші.

Вона провела його до виходу, він був вдячний їй, сам би він не зміг знайти дорогу. Він втратив орієнтацію, зовнішню і внутрішню.

Вони перетнули величезну кухню, проминули буфетну. Свічки були замінені й дістали підкріплення від місяця.

— Тераса, — сказала вона. — Їдальня.

Вона прочинила двері, за ними виявився монастирський сад. Він звучав так, що навіть зараз, при восьмиградусному морозі, хотілося всістися на кам’яну лавку й нікуди не йти.

Сад оточували чотири будинки, четвертий був церквою, мініатюрною та акуратною, схожою швидше на дачний будиночок. У плані церква являла собою хрест, у центрі здіймалася, виблискуючи в місячному світлі, баня.

Він прислухався до пейзажу, все було пройняте трепетним піклуванням.

— Це частина тренування, — пояснила вона. — Намагаєшся привнести Божественне в повсякденність. Ось сад. Його треба підтримувати в порядку. Дехто молиться, навіть коли сидить в убиральні.

Він відчув, як наростає якесь сильне внутрішнє прагнення. Воно явно походило з його власного серця, але виявилося таким всеосяжним, що негайно поширилося і на весь навколишній світ. І перетворилося на дисонансний неспокій.

— Я шукав, — сказав він, — більшу частину свого життя — тишу. Всередині самого себе і серед людей. Я знаю, що вона існує. Я сам ніколи не був посвячений у це, але я знаю, що вона існує. У вас вона є. Ось ви стоїте там, ваш голос іде з тиші, я чую це. І дівчинка, Клара-Марія, вона також щось про це знає. Я хочу туди. Інакше я збожеволію.

Вона слухала його. Він відчував, як його коліна легенько стукаються одне об одне.

— Мабуть, це правда, — сказала вона. — Те, що ви збожеволієте. Якщо не потрапите туди.

Вона зачинила двері, вони пішли до виходу. Він на крок відстав од неї. Він був просто паралізований від гніву. Вона була християнка. І не сказала жодного милосердного слова. Не благословила його. Не поцілувала в щоку.

А проте він змушений був прислухатися до її тіла. Вона йшла так, як танцювала Катерина Гордєєва. Відчуваючи радість від руху, як дванадцятилітня дитина. Катерина Гордєєва брала участь у льодовому номері Державного цирку, в обидва його московських сезони. Але жінка, що йшла попереду нього, рухалася з якоюсь іншою легкістю. Неначе вона була не в самому тілі, а навколо нього. Він прислухався до рухів тіл усе своє життя й ніколи не чув нічого подібного.

— Африканка, — мовив він. — Вона погрожувала мені. Говорила, щоб я тримався подалі.

— Мені завжди здавалося, що як у театральному світі, так і в цирку заведено влаштовувати прослухування. Щоб вибрати тих, кому це справді треба.

Він різко спинився. Тіло його заніміло. І все-таки він змусив свій голос мурмотати, немов голос сіамського кота.

— Щоб стати ігуменею, — зауважив він, — треба, мабуть, заслужити на дуже високий ступінь довіри.

Вона обернулася до нього. Бувало, що він, сидячи в кафе десь на півдні Європи, прислухався до черниць, що проходили мимо. Від маківки до серця в них звучав переважно Монтеверді. Але нижче вони були зашнуровані. Ця жінка була зовсім інше явище.

— Це в ідеалі, — зауважила вона. — А насправді всі ми маленькі люди.

— Тоді мені доведеться попросити вас викласти все це письмово, — сказав він. — Усе. Про митрополита і патріарха. Про клопотання і п’ять мільйонів.

Вони знов опинилися в кутовій кімнаті, вона писала швидко й зосереджено, відійшла до сусідньої кімнати, задзижчав ксерокс, вона повернулася, простягнула йому документ, він прочитав і поставив свій підпис. За своє життя йому траплялося підписувати багато контрактів, але такого у нього не було ніколи.

— Ви мені вірите? — спитала вона.

Він кивнув.

Вона притримала двері. Простягла йому руку. Він потис її. Якийсь час вони постояли у дверях.

Звуки навколо них почали змінюватися. Спочатку вони стали яснішими. Він почув своє власне тіло, її тіло. Він зареєстрував ледве чутний шепіт електроніки, що була в режимі очікування. Він чув будинок — вічне, ледь помітне осідання каменю й бетону. Вібрації сплячих людей.

Він почув, як звуки гармонізуються. Складаються в загальну тональність. Він був свідком якоїсь оркестровки.

Він більше не чув основного тону жінки. Він поглянув на неї. Вона стала безбарвна. Він знав, що вони стоять, випроставшись, і разом рухаються, через усі духові труби і резонуючі корпуси інструментів, туди, куди йому завжди хотілося, до тиші.

Смуток і страх виникли раптово, немов удар у литаври. Він мало не закричав. Тієї ж миті все повернулося на свої місця.

Він прихилився до стіни. Минув якийсь час, перш ніж він зміг заговорити.

— Рік — це великий шмат часу, — сказав він. — Ви можете забути про наш договір.

— А може, ми пам’ятатимемо про нього, — заперечила вона.

— А може, ви помиляєтеся. Ніхто не переслідує дітей. У цьому випадку я занапащу своє життя.

— Великих, чоловіків і жінок, — сказала вона, — завжди вирізняло те, що вони, коли доходило до діла, ладні були поставити все на один номер рулетки. Номер Спасителя. І без будь-якої гарантії, що він випаде.

Світ навколо крутився перед очима Каспера, немов карусель — монастирська карусель.

— Це буде довгий рік, — сказав він. — І не найлегший у моєму житті. Ви можете дати якусь пораду?

Вона подивилася на нього:

— Ви коли-небудь намагалися молитися про щось?

— Я не молився, я вимагав. Більшу частину свого життя.

— Ось чому ви не просунулися далі.

Від гніву у нього знову перехопило подих.

Звучання її перетворилося на «Гольдберґ-варіації». Стало майже родинним. Він відчув, що подобається їй. А подобався він небагатьом, можливо, одиницям. Він відчував це у Кларі-Марії. У Стіне. У людях, які могли терпіти шум його системи. І не просто терпіти.

Любов робить людей рівноправними. На хвильку вони опинилися на одній сходинці.

— Кому мені молитися? — спитав він. — Хто сказав, що там хтось є, хто сказав, що всесвіт не просто одна велика шарманка?

— Можливо, і не треба молитися комусь одному. Матері-пустельниці говорили, що Бог не має форми, кольору чи матеріального виразу. Можливо, молитва — це не коли ти молишся комусь. Можливо, це діяльний спосіб від усього відмовитися. Можливо, вам буде потрібно саме це — від усього відмовитися, не опустившись при цьому на дно.

Вона відчинила двері.

— Текст, у принципі, може бути яким завгодно, — додала вона, — аби він ішов із серця. Наприклад, це могла б бути одна з кантат Баха.

Він відчув якийсь рух. За його спиною стояла африканка.

Вона провела його до виходу й відчинила ворота. Тут він повернувся й кинув оком по всьому будинку.

— Флігель для гостей, — сказала африканка.

Будинок був триповерховий, він налічив по сім вікон на поверсі, при кожному маленький балкон.

— Гостинно, — сказав він.

— Philoxenia. У любові до чужоземців таїться любов до Христа.

Він пішов у напрямі до Фредеріксдальсвай. Вона стояла, дивлячись йому вслід — у відчинені ворота.

Він чув її звучання, чув, як вона реагує на нього. Вона проводжала його поглядом, і всередині неї виникав звук, схожий на звучання людини, яка стоїть біля рулетки і після «Rien ne va plus»[38] прикидає свої шанси, чудово при цьому розуміючи, що, коли це рулетка, вони у будь-якому разі нижчі за п’ятдесят відсотків.

А може, все це була гра його уяви, морозяними місячними ночами світ має звичку легко перетворюватися на екран, на якому кожен з нас прокручує своє власне домашнє відео. Він підійшов до машини, він завжди сприймав свій автомобіль як нехай і віддалену, але все-таки цілком затишну частину своєї вітальні — з двома кріслами й диваном.

Та навіть коли він доїхав до Клампенборґа, і в машині стало тепло, і на дорогах з’явилися інші опівнічники, він як і раніше чув — від сидінь, від двигуна, кузова, від інших машин та будинків за вікном — абсолютно просту й водночас неймовірно складну тему з «Гольдберґ-варіацій». Таку, якою вона буває, коли ти вже дійшов у варіаціях до якоїсь крапки й починаєш розуміти, що тепер уже неможливо кинути, тепер Бах заволодів тобою, тепер ти змушений продовжувати, — і вже не має ніякого значення, куди це приведе.