Тиша

VI

Усе забрало не більше трьох годин.

Вона з’явилася незабаром після півночі, допомогла йому перебратися в інвалідне крісло. Вони спустилися на підземне паркування ліфтом. Він налічив у підвалі дванадцять машин: два позашляховики, «швидка допомога», в якій його сюди доправили, ще одна санітарна машина, вантажівка, два пікапи, «універсал», три «фольксваґени поло», очевидно, для динамічного шопінгу черниць, та автомобіль з фургоном.

Сестра Глорія опустила платформу для інвалідного крісла, закотила Каспера у фургон, підняла платформу, штовхнула крісло вперед і закріпила його. За кермом сидів Франц Фібер.

Рулонні гаражні ворота були, мабуть, обладнані датчиком або дистанційним керуванням — вони піднялися самі собою. На вулиці стіною стояла ніч. Ворота в огорожі відчинилися, у світлі фар промайнули клапті туману.

— У нас є три години, — сказала африканка. — Потім хтось почне дивуватися.

— Ти колись говорив, що у тебе є водій, — сказав Каспер, — який має катера.

Не відриваючи очей від дороги, Франц Фібер написав щось у маленькому блокноті, прикріпленому під іконою. Вирвав і простягнув аркушик назад Касперові.

Каспер спробував набрати номер, але не зміг — тремтіли руки, він показав на номер, африканка набрала його. Йому довелося зсунути пов’язку з вуха, щоб можна було говорити по телефону. Минула ціла вічність, поки він нарешті почув голос у слухавці. Голос якоїсь важкотілої людини.

— Це старший брат Франца Фібера, — сказав Каспер, — Франц каже, що у вас є катер, яким можна було б скористатися через п’ятнадцять хвилин.

У слухавці пролунало якесь булькання.

— Зверніться до лікаря! Ви знаєте, котра година?

У своїх вчинках люди керуються не тим, чого чекають від майбутнього. Ми швидше прагнемо піти від того, що лишилося позаду нас. У голосі цієї людини звучали спогади про всі минулі обмани й самотність. Від цих спогадів вона намагалася захистити себе за допомогою речей, відчутних на дотик. Слова ці вимовило м’ясисте тіло, що було в будинку значних розмірів.

— Дуже шкода, — зауважив Каспер. — А я гадав, що ви цінуєте свою роботу. І при цьому не проти заробити десять тисяч.

Вони в’їхали на Біспебуен. Телефон мовчав. Можливо, всі його припущення — просто гра уяви. І людина зараз покладе слухавку.

— Готівкою?

Каспер дістав з кишені халата гроші фонду й підняв їх до світла ліхтарів. Він налічив двадцять купюр. Із зображенням Нільса Бора. В одного з творців квантової механіки були великі мішки під очима. Напевно, це було нелегко. Мати серце і розум святого — а проте виявитися причетним до створення найстрашнішої бомби.

— Майже новими п’ятсоткроновими купюрами, — пояснив він.

Він почув, як запалили лампу, застогнало ліжко, хтось важкий забурмотів. Жінка або ротвейлер.

— Порт уночі закритий, — сказав чоловік.

— Ви хочете сказати, що можна переконати справжнього моряка в тому, що із заходом сонця Ересунн закривається?

Вони їхали Річковим бульваром.

— Мол Кальвебод, — сказав голос. — Навскоси від Шлюзової гавані. За півгодини.

Вони звернули біля Центрального вокзалу і Поштового терміналу. Проїхали на південь уздовж гавані. Минули новий «Рибний ринок». Коли Каспер був маленький, тут були вугільні склади, судна, що слугували будинками, і заводи. Тепер тут вибудували торгові центри і нічні клуби.

Вони проїхали теплоелектростанцію імені Ерстеда, причал Бельведер — він не бував тут років десять. У його дитинстві тут стояли двісті п’ятдесят катерів, а поряд були крихітні садові ділянки, на яких люди жили цілий рік. Тепер весь простір займали бізнес-центри і порнокіностудїї. Бувало, що невеликі цирки зупинялися тут на зиму, він пам’ятав кілька таких зимівель у Південній гавані. У ті часи місто закінчувалося тут, а на південний схід від Шелландсбро починалася справжня тундра. Зараз тут розкинулися поля для гольфа, виріс футбольний стадіон, з’явилися бензоколонки. Три будинки поблизу від залізниці, які він пам’ятав на ті часи, були тепер під охороною держави й обнесені огорожею. Що тут скажеш? За півпокоління ми зробили крок із джунглів прямо в зоопарк.

— У моєму дитинстві, — зауважив він, — це були задвірки міста. Тепер тут справжнісінький фасад. Не розумію.

Завжди приємно, коли є публіка. Але він говорив сам із собою. І не чекав відповіді.

— Задвірки лишились цілісінькі, — відгукнулася африканка. — І меншими вони не стали. Швидше навіть більшими. Їх просто трохи підфарбували.

Він відчув якусь безпричинну злість.

— Цікаво, — поцікавився він, — звідки у малолітньої черниці, що виросла в африканському буші, така обізнаність про темні сторони міста?

Вона хитнулася вперед, відіпхнула ногою Францову ногу і вдарила по гальмах. Каспер мало не вилетів з крісла через лобове скло. Фібер зблід, як привид.

Вона зняла через голову медальйон і простягла його назад. Увімкнула в салоні світло. Каспер побачив фотографію, на якій були зображені двоє дітей і чоловік — на зеленому лужку. Діти були шкіра та кості, але посміхалися на весь рот білозубими посмішками. У чоловіка була лагідна усмішка і погляд, який врівноважував цю лагідність.

Мені тридцять п’ять років, — сказала вона. — У мене чоловік і двоє дітей.

Срібло, яке він тримав у долоні, було теплим. У нього був її запах. Він знав, що десь у тропіках має бути рослина, яка сонячного полудня розливає такий самий аромат.

Він перевернув медальйон. На зворотному боці були вигравіювані два зулуські щити, два асегаї навхрест і слова: «Перший Панафриканський чемпіонат з айкідо».

— Мене що далі — все дужче привертає життя черниці, — відгукнувся Каспер. — Чи можна сподіватися?..

Вони зупинилися навпроти двох мілководних стоянок між двома молами, далеко попереду на одному з молів щось ворухнулося — якщо не брати до уваги цього, то все навколо було тихо. Сестра Глорія викотила його на платформу й опустила на землю. Вона повезла крісло — повільно, спокійно — через дорогу, на територію порту. Навколо не було чути жодної машини. Каспер обожнював ніч. Коли він був маленький, мати іноді читала йому, не часто — на це не було особливо ні часу, ні сил, — але траплялося, що читала. Книжку під назвою «Палле — сам-один на світі». Він чув тишу в книзі. За малюнками, за текстом, за очевидною самотністю книги йому була чутна здатна принести спочинок тиша міста, в якому все завмерло.

Зараз він відчував те ж саме — цілковитий спокій навколишнього міста. І те, що якась всеосяжна жіночність рухає його вперед.

На останній бетонній швартовій тумбі сидів чоловік у кінській попоні. Уже на середині молу Каспер зрозумів, що бачив його раніше — бачив або чув.

Людина з обличчям кольору свіжозвареного буряка встала, у бірюзових очах не було ніяких ознак того, що вона впізнає Каспера, та й навряд чи це було можливо — Каспер був обмотаний бинтами, немов мумія. Це була та людина, яка неподалік від Національного банку вела катер Стіне — цілу двотижневу вічність тому.

— Якщо нам треба потрапити до блокованого району, — заявив він, — то ще пять тисяч зверху.

Бор мав ще нещасніший вигляд у світлі енергозберігаючих ламп. Стіне колись розповідала Касперові про неприйняття Ейнштейном трактування квантової механіки. Як і всі великі гравці в покер, Ейнштейн мав відчуття меж випадкового. Зустріч тут, у Південній гавані, з людиною з буряковим обличчям була за цими межами. Каспер пощулився. На коротку мить у нього виникло відчуття, що Всевишня грає крапленими картами.

Він дістав коньяк, африканка простягнула йому два стаканчики для промивання очей. Незважаючи на тремтіння в руках, він не розлив ані краплини.

— Ми із сестрою Глорією, — сказав він, — живемо в одному монастирі. Чоловіче й жіноче відділення розділені ґратами. Ми дивилися одне на одного через ґрати цілий рік. Якраз сьогодні день її вісімнадцятиліття, нас відпустили до міста. Тож ми хотіли б відсвяткувати це на самоті.

Чоловік подивився на пов’язки, на гіпс. На інвалідне крісло.

— Тоді п’ять тисяч зверху. Як застава. Отримаєте їх назад, коли повернетеся.

Каспер начепив окуляри. Відлічив половину суми. Не без зусиль.

— Ми залишимо катер там, — сказав він. — Біля Нової гавані. Для вас — ніякого ризику. Ви, звичайно, пам’ятаєте, що таке бути закоханим, коли тобі вісімнадцять.

Чоловік втупився очима в Каспера. Каспер підняв стаканчик.

— За Спасителя, — вигукнув він. — Перший тост завжди за Спасителя.

Сестра Глорія поклала алюмінієві рейки на пристань і закотила Каспера в катер.

— Це «Янмар», — зауважила бурякова людина, — ви справитеся з ним?

Черниця відкинула кожух двигуна, відкрила паливний кран, повернула ключ запалювання — двигун прокинувся. Вона відв’язала швартови, увімкнула передачу, додала газу — катер поволі пройшов повз чоловіка, що стояв на пристані. Каспер знову підняв стаканчик.

— Вона закінчила курси кочегарів, — повідомив він. — До того як пішла вчитися на медичний. Але потім вона дала вічну обітницю. І піднялася до чорного пояса.

Катер вийшов із Шлюзової гавані, тут фарватер ставав ширшим.

— У нас тут були тренування, — сказав Каспер, — коли я був маленький. Невеличкі цирки, у яких не було коштів на справжні зимові стоянки, знімали майданчики в Північній гавані або тут. Навесні в обідню перерву ми приходили сюди й сиділи на молу — біля складів з прянощами. У мене тоді була мрія, фантазія — тоді і потім, довго-довго. Така постійно виникаюча картинка. Я уявляв собі, що у мене будуть діти і я покажу їм, де я жив. Я завжди уявляв собі саме цю гавань. Одного чудового дня я стоятиму з дітьми на кормі парусного судна, дивлячись на Південну гавань, і ми пустимося в мандри. Це буде відчуття великої свободи.

— А з вами була яка-небудь жінка? — спитала африканка. — У мріях?

Він задумався.

— Ні, — відповів він. — Чесно кажучи, там були тільки я і діти.

Вони пройшли повз острів Тайльхольмен, по лівому борту відкрилася бухта Теммерґравен — вони наближалися до блокованого району. Огорожа являла собою нейлонову сітку, що звисала з каната, протягнутого впоперек входу до гавані і прикріпленого до оранжевих буйків, — у середині була плавуча платформа з невеликою будкою і шлагбаумом.

Він згадав інші перешкоди, що трапилися на його шляху, поки він шукав Клару-Марію. Він подумав про Синю Пані. Він знав, що перед ним те, що проеціюється з його власної свідомості. На мить це розуміння зробило його цілком безтурботним.

Він подумав про власника катера, це в черговий раз було і перешкодою на шляху до дівчинки, і засобом, який може допомогти знайти її. Він подивився на африканку, що сиділа перед ним, — ще одне уособлення жіночого. Він відчував повтори, він був у полоні звукових повторів — якомусь нескінченному записі, що крутився й крутився. Але вперше в житті він усвідомлював це. У цьому усвідомленні передчувалася воля, він чув це.

— Нас туди не пустять, — промовила африканка.

Він прислухався — у будці нікого не було.

— Ми виконуємо мирну місію за дорученням Всевишньої, — мовив він, — космос на нашому боці.

Вона допомогла йому злізти з крісла й опуститися на дно катера, сама ж лягла на банку, катер прослизнув під шлагбаумом. Платформа також була порожня, вони опинилися в гавані Гасверк.

— Чому в тебе немає дітей? — спитала вона.

Він з подивом почув, що говорить правду. Або ту маленьку частину правди, яку можна вимовити вголос.

— Можливо, я ніколи не вірив, що колись здобуду досить внутрішньої стабільності. Стільки, скільки необхідно дитині. Я відчував, що готовий працювати для дітей протягом якогось відтинку часу — півгодини, сорок хвилин. На манежі. Поки горять софіти. Але що я, схоже, не надто годжуся для довшої дистанції.

— А жінка була коли-небудь?

— Серйозно тільки одна. І зовсім недовго.

Треба бути обережним з чесними висловлюваннями. Він раптом почув, як навколо нього збирається самотність. Він відчув, як вона його слухає. Він відчув, що вона в ці хвилини чує і розуміє його систему.

— Навіть з дітьми часто почуваєш самотність, — сказала вона. — Навіть у родині. Діти дуже швидко змінюються. Немає ніякої стабільності. Весь час думаєш, що ще трохи — і вони покинуть тебе. Цим разом я не була вдома місяць. Коли через три тижні я повернуся додому, вони вже зміняться — здаватиметься, що ти їх уперше бачиш. Неначе вони чужі. І кожен день приносить нове. Може, й справді любов триває вічно. Але виглядає вона щоразу по-новому.

Попереду стояла суцільна пелена туману, їхній катер пірнув у неї.

З туману виступив міст Ланґебро. Він був перекритий. Але біля будинку профспілки торгових і офісних службовців стояв поліцейський автомобіль. Якщо тебе позбавили прав водія у двох європейських країнах, ти інстинктивно починаєш шукати очима поліцейського з радаром. Каспер побачив його на протилежному хіднику моста поруч із спостережною вежею. Африканка теж його помітила.

— Нас побачать, — сказала вона, — і витягнуть нагору, тут скрізь морські патрулі.

Каспер зробив знак, і катер звернув у канали Крістіансхауна. Більшу частину кварталу було евакуйовано, у вікнах офісів було темно, у вікнах покинутих квартир — теж, на вулицях нікого не було. Катер прослизнув в арку моста під вулицею Торвеґаде. Склепіння арки підсилювали всі звуки, увігнуті поверхні фокусують звук в одному центрі арки мостів — це акустичні кришталеві кулі, вони збирають усі сигнали з навколишнього світу. Каспер чув відлуння порожніх квартир. Він чув звук води, що просочується через цегляне мурування. Звук готових початися руйнувань. І десь вдалині — звук тропіків, що бозна-звідки взявся.

У найостаннішому будинку на вулиці Оверґаден Ніден Вандет, десь високо, крізь щільні штори пробивалися вузенькі смужки світла.

Птахи з вологих тропічних лісів не співали, вони сміялися, верескливо кричали й хрипіли. Позаду ввижалася крута блакитна тінь Кіліманджаро, оповита легким туманом. Біля підніжжя гори — соковита зелень рівнин Серенґеті. Перед саваною — тропічний ліс і птахи. Перед тропічним лісом — жінка, що сиділа в кріслі біля столика, на якому стояли дві пляшки якогось спиртного і келих.

Їй могло бути дев’яносто п’ять, а могло бути і двісті дев’яносто п’ять років. Колись давно, в доісторичні часи, вона злилася з кріслом, і вже неможливо було визначити, де кінчається людина й починаються масивні меблі.

Каспер під’їхав до столика. Він усе ще не наважувався дихати. Надто вже сильний був запах — запах смерті й лікеру.

Африканка лишилася біля дверей.

— Це борошняні черв’яки, — сказала жінка в кріслі. — Для птахів. Вони заповзають під килим і розкладаються там. Нічого не вдієш. Візьміть келишок, мій любий, а як ви мене знайшли? Хто ця чорна крихітка?

У кімнаті могло б бути світло, повітря могло б бути свіжим — шість вікон виходило на канал. Але вони були закриті шторами й жалюзі.

— Я син Максиміліана Кроне.

— А чи немає у нас якогось посвідчення особи, мій любий?

Шкіра її обличчя була нежива — як у воскової ляльки. Одне око в сіру цяточку сліпо дивилося в джунглі, друге було чорним і напружено-виразистим. Воно вивчало Касперів паспорт.

Приміщення було великим, але непрохідним. Джунглі виростали з величезних керамічних горщиків, що стояли на нейлоновому килимі перед фотошпалерами з африканським пейзажем. Перед рослинами — стіл, стілець і штативи з оранжерейними лампами. Серед заростей літала, щонайменше, сотня птахів. Решта дві третини приміщення була зайнята компактною масою паперу й картону. Від підлоги до стелі все було забито однорідними глибами, що складалися з книжок, фотоальбомів, пачок листів, журналів, поштових листівок, архівних шухляд, каталожних ящичків, картин і згорнутих плакатів.

— Це лише третя частина, — пояснила вона. — Решта знаходиться в архіві Королівської бібліотеки. Включаючи фільми та відео. Півтори тисячі годин записів.

— Ви були знайомі з моєю бабусею.

Підійнявши одну з пляшок обома руками, вона розвернула її до Каспера, він похитав головою. Вона налила собі. Спочатку з однієї пляшки, а потім з другої, це був зелений і жовтий шартрез. Вона змішала їх у співвідношенні один до одного.

Келих був вузенький. Але маленький діаметр з успіхом компенсувався довжиною — він був високий, як квіткова ваза. Можливо, для того щоб скоротити довгий шлях від столу до рота. Якщо дуже треба буде випити.

Треба було дуже. Вона випила, немов робітник з броварні, заливаючи в себе рідину і не роблячи при цьому ніяких ковтальних рухів. Потім вона відставила склянку і прицмокнула язиком.

— Треба собі потурати. А надто якщо живеш на самоті. Хенрі помер десять років тому.

На підлозі Каспер побачив свідчення того, як вона собі потурала. Два ряди пляшок, акуратно вишикуваних у лінію, немов реквізит перед виставою, — по двадцять з лишком штук кожного кольору. Мозок її, мабуть, був немов зелений волоський горіх, законсервований у спирті й цукрі. Схоже, що йому нічого не вдасться дізнатися.

— Твоя бабуся приїхала в Данію з «віденськими дітьми». У березні двадцятого року. У кожного на шиї був спеціальний паспорт. В Австрії вони б померли з голоду. Вона приїхала в тій самій групі, що й Ілона Візельманн. Уперше виступала в «Маленькій черниці» в Королівському театрі, у вісімнадцять років. Одна з численних подруг Ернста Рольфа. Вийшла заміж за Стентофта. Того самого, автора пісні «Твоє серце в небезпеці, Андресене».

Птахи замовкли. Якийсь звук почав наповнювати приміщення. Звук абсолютної пам’яті, яку привели в дію.

— Твою бабусю віддали на виховання. У сім’ю, що володіла майстернею, де робили вишивки. В Ерескепінґу. Дівчисько це, чорт забирай, не дуже влаштовувало. Якісь каторжні роботи. Першої ж зими вона пішла по льоду до Свенборґа. Тоді до циркових вистав у шатрі включали ревю. Вона поїхала з одним з виконавців ревю. Збереглося її фото з тих часів. У пальті наполовину з овечої, наполовину з верблюжої вовни. Страхітливе, як смертний гріх. Пальто.

На плече їй сів птах, амазонський папуга, пташка ціною п’ятдесят тисяч крон — емалево-блакитний, золотистий, червоний, він заворкував, вона відповіла йому ідентичним гортанним звуком. Птах поклав дзьоб їй на руку.

— Я знаю, про що ти думаєш, мій любий. Ти думаєш: «Чому вона не знайде собі нового друга. Щоб разом їздити в Дюрехавен». Адже мені всього лише трохи за вісімдесят. Але ти так думаєш, бо ще зелений. Ти ще не зустрів великого кохання. Так, як у нас із Хенрі, вже ніколи не буде. Я навіть не можу поставити на стіл його фотографію. Ту, велику, зроблену в п’ятдесят другому у Ельфельдта. Мені починає здаватися, що він кличе мене. Психолог сказав, щоб я її прибрала.

— Ви не стикалися з якими-небудь конфесіями в цирку? Зі Східною церквою?

Вона занурила палець у келих і піднесла його до дзьоба птахові. Той злизав лікер своїм шорстким язиком.

— Поліція мене теж про це питала. Ні.

Вона спорожнила келих.

— Вони нічого не заплатили. Поліцейські. У мене дуже багато витрат. Я збираю експонати для музею. Це найбільше зібрання в світі. Як правило, я беру чотири тисячі. Якщо відразу ж можу дати відповідь. А якщо тобі потрібна буде якась фотографія, то це коштує на дві тисячі дорожче. Якщо вийде книжка, ти повинен мене в ній згадати.

Він дістав конверт із рештою грошей фонду.

— А щось про підготовку тих дітей у цирку ви чули?

— Черниці не мандрують з цирком. Можна поглянути на гроші?

— Я нічого не говорив про черниць, — зауважив він.

Він перерахував гроші на столі.

Її руки погладили купюри. Він упізнавав її звучання — звучання артиста. Вона була йому сестрою. За духом.

— Деякі з дітей вчилися в монастирських школах. Взимку. Коли в цирку не сезон. У східних країнах це звичайна річ. Ніякої ворожнечі між церквою і цирком. Діти трималися разом, коли приїхали в Данію. Трималися навколо Російської церкви. Їх збирала одна жінка.

Чорне око, моргаючи, дивилось на нього.

— Може, збереглася якась фотографія, — припустила вона.

Він поклав ще одну купюру на стіл.

— Подивися в проході.

Він покотив крісло до штабелю паперів. Проходом виявилася щілина між стосами. Її голос супроводжував його — пронизливий, як крик птаха.

— Зараз ти стоїш біля портрета з дарчим написом — мого дуже, дуже близького друга, Чарлі Рівеля. Праворуч від нього починаються альбоми.

Вони лежали на шести полицях, що тяглися вдалину, в темряву. Мабуть, щонайменше метрів тридцять стелажів.

— Один з перших, червоний із золотим тисненням.

Альбом був важкий, немов ілюстрована Біблія. На палітурці були пташині екскременти. Каспер поклав його на стіл.

Вона могла б одразу відкрити на потрібній сторінці, але не зробила цього. А почала поволі перегортати альбом. Перед нею проходила нескінченна низка ретельно наклеєних чорно-білих фотографій з нерозбірливими підписами. Чоловіки із закрученими вусами, що стояли схрестивши руки. Жінки, які могли б потягатися на арені з борцем сумо, при тому що ніхто б і щербатої копійки не поставив на борця.

— Вона збирала їх щонеділі. За містом, там у них було щось подібне до монастиря. У Баґсверді. Може, він і досі існує. Потім у неї виникли неприємності. Їй довелося відмовитися від своєї ідеї. Для артистів неділя — не вихідний день. І потім, чого це їй від них треба? Прийомні батьки були незадоволені.

Касперів погляд ковзнув по фотографіях. Він прислухався до них. Услухався в голос жінки. Він почув рух часу. Історію. Звучання було слабке. Більша частина подій лишає тільки слабку луну, цих людей на фотографіях уже немає серед живих, вони продовжували жити тільки в розкритому перед ним архіві свідомості. Скоро і цієї жінки не стане.

— Чи було в цих дітях щось особливе?

Її звучання змінилося. Порох часів зник. Каспер настроївся на те, що не мало до минулого ніякого стосунку. Йшлося про сучасне.

Він поклав ще одну купюру на маленьку купку. Вона облизнулася.

— Мені не так уже й багато років. Я тоді була дитиною. Але ходили чутки. Постійні чутки. Говорили, що дехто з великих власників цирків щось платив цим дітям. Тільки за те, щоб вони сиділи в шатрі. Під час вистав.

Вона підштовхнула до нього пляшку.

— Любий мій, можеш мені послугувати? У мене остеоартрит.

Він налив їй. Вона звернулася до африканки:

— Ти знайшла собі прекрасний шматочок плоті, голубонько. Хоча він і сидить в інвалідному кріслі.

Вона випила.

— Я всіх їх бачила. І Труксу[74], і всіх до нього. Й іноземних ілюзіоністів. Усе це тільки ремесло. Ніякої магії. А проте деяким дітям платили. Говорили, що, як вони тільки приходили на виставу, цирк наповнювався глядачами. Всі квитки розпродано. Ніяких нещасних випадків на манежі. Звичайно ж, це марновірства. Але артисти — люди марновірні. Дві дівчинки загинули. Одна потрапила в дорожню аварію. Друга потонула. Пішли чутки. Чи не допоміг їм хтось піти з життя? Ревнощі. Інших директорів. Завжди хтось патякає. Але Хенрі мені все ж завжди говорив: «Є тільки дві речі, які можуть змусити людину скоїти вбивство: секс і гроші».

Пальці її затрималися на одній фотографії.

— Навколо людини може бути якийсь настрій. Як навколо мене. Птахи люблять мене. І чоловіки. Чоловіки і птахи. Вони боролися за те, щоб сидіти у мене на колінах. Можливо, навколо дітей був якийсь настрій. Я пам’ятаю декого з них. З повоєнних часів.

Каспер підсунув до себе альбом. Ця фотографія цілком могла бути знята на садовій ділянці. Сонячні промені. Літні квіти. Дванадцять чоловік навколо столу, поставленого на лужку. На чолі столу — жінка в чернечому одіянні. Висока, як жирафа. Мати Рабія. Поруч з нею — досить молода жінка. Від фотографії йшов звук, неначе це була заставка DVD із звуковим супроводом. Це була Синя Пані. У віці двадцяти років. І вже тоді повна інтенсивних звуків. Як молодий Бах: дечим ще нагадує Букстехуде, але відчувається, що попереду великі мотети[75].

Навколо столу сиділи чоловіки й жінки, всім було за сорок. І хлопчик років десяти.

Каспер торкнувся пальцем хлопчика. Найтонший звук. Як у молодого Бетховена.

— Борасів наступник, — пояснила жінка. — Але невідомо, де він тепер.

Руки хлопчика лежали на столі. Не так, як звичайно лежать руки дітей. А живі. Свідомість уже тоді — в кінчиках пальців. Це був Даффі.

— А що чутки? — спитав він. — Що сталося?

Вона відкашлялася. Він виклав на стіл останню купюру. Атмосфера в кімнаті дзвеніла. Справжня довіра завжди швидкоплинна. Він відчував, що саме це вона замовчувала все своє життя. Йому було чути її біль від цього мовчання.

— Кажуть, що вона одного разу зібрала прийомних батьків. І батьків декого з товаришів цих дітей. Вона сказала їм, що у їхніх дітей є потенціал. Це все одно що робота на манежі, пояснила вона. Це таке саме святе місце. Де іноді відбувається щось божественне. Коли артисти добре підготовлені. І всі разом. І запалюють світло, і лунає музика. І сходить благодать. Діти чогось навчаться. Діти і деякі дорослі. Якщо їх тренувати. Всіх разом. Її не зрозуміли. А може, не повірили. Та й потім, сам подумай, який був час. Двадцяті й тридцяті. Бідність. Данський склад розуму. Спіритизм. Заклинання духів. Їй довелося відмовитися від дітей. Ну й гаразд. Усе це циркові фокуси.

Каспер дивився в її чорне око. Він упізнав жінку. Вона була дельфійським оракулом. Вона була однією з вельв. Вона була відьмою з «Кресала»[76]. Стара Фурія, що звалила Хакуїна на підлогу мітлою. Жінка, що вразила Марпу.

Йому захотілося розповісти їй про це. І сестрі Ґлорії. Але, мабуть, момент для цього був недоречний.

— Йосеф Каїн?

Вона похитала головою. Але її звук кивнув.

— Вона говорила, що людина може стати як Бог, — сказала вона. — Може зустріти Бога. Це так?

У наш час навіть оракули шукають остаточних відповідей. Він указав на джунглі.

— Там пташка застрягла.

Вона блискавично обернулася. Тепер Каспер бачив лише її сліпе око. Плавним, неквапливим рухом він узяв зі столу гроші. Розділив купку на дві частини. Поклав перед нею половину.

— Це й заради вас також, — сказав він. — Нам слід визначити ту суму, з якою може примиритися і ваше, і моє серце.

Чорне око стало злобним.

— Засранець, — сказала вона. — З поганим смаком. Коли я була маленька, негрів показували в цирку. У клітках.

Каспер не побачив, як африканка зрушила з місця. Щойно вона стояла біля дверей — і ось вона вже нахилилася над столом. В одній руці вона тримала амазонського папугу, другою рукою стискала шию старої. Жінки дивилися одна на одну.

— Ми приймаємо вибачення? — спитала стара.

— То що з приводу Каїна? — спитав Каспер.

Чорне око було налякане. Хай там як, але жодна людина не може насититися життям, усі ми хочемо жити, незалежно від віку.

— Ходили чутки, — сказала вона. — Говорять, що хтось намагався все скупити. Кілька цирків середнього розміру. Згадувалося це ім’я.

Каспер востаннє подивився на фотографію. Один з чоловіків дивився в об’єктив так, начебто готовий був дати фотографові в морду. Каспер показав на нього.

— Фотографія чорно-біла, — сказав він. — Але такий знавець чоловіків, як ви, напевно запам’ятав би, якби ці очі були блакитними.

— Бірюзовими, — відповіла вона. — Як тихоокеанська лагуна.

— І ви напевно можете щось про нього пригадати?

— Герт Суєнсен. Військово-морський флот. Пам’ятаю, як побачила його вперше. Він був п’яний. Він спав на стійці бару у Вівексі. У своїй білій офіцерській формі.

Африканка встала. Відпустила птаха.

— То це правда?

Стара говорила пошепки. Каспер почув її тугу. Її можна почути в усіх людей. Але у більшості вона захована глибоко всередині. У неї вона раптом заповнила все.

— Помирати було б легко, — сказала вона. — Якби знати, що по той бік є любов.

Каспер відкотився назад.

— Наплюйте на психологів, — порадив він. — І поверніть фотографію Хенрі на місце.

Африканка кілька разів натиснула на кнопку, панель ліфта не реагувала — електрику вимкнули. Вона допомогла Касперові піднятися з інвалідного крісла, щоб спуститися сходами.

Він почув, як відчинились ворота, що виходили на вулицю Оверґаден Ніден Вандет, мить по тому — двері під’їзду. Африканка відставила інвалідне крісло й задумливо подивилась на Каспера. Дорогою сюди їм ніхто не зустрівся.

Касперові завжди подобалося ходити вгору сходами. Більшість людей піднімаються сходами так, ніби головне — будь-що швидше з цим покінчити. Неначе йдеться про якийсь третьосортний рух, не вартий уваги. Людина, яка піднімалася їм назустріч, рухалася неквапливо, із задоволенням, зосереджено, майже беззвучно.

Ось вона з’явилася на сходовому майданчику, і це був Каїн. Він піднявся на п’ятий поверх, але це ніяк не позначилося на його диханні.

Побачивши їх, він застиг.

Каспер не зводив з нього очей. Він прислухався до сестри Глорії. У її звучанні не було пізнавання. Вона ніколи раніше його не бачила.

— Каїн, — сказав Каспер, — один з моїх братів по ложі, з Товариства морських офіцерів. Поки ти напинаєш вітрило і готуєш мій рятувальний жилет, ми з ним перекинемося кількома словами.

Африканка переводила погляд з одного на другого. Касперові було чути розмову між нею та її чуттям. Її чуття підказувало їй, що тут щось не те. І все-таки вона послухалась.

Двері під’їзду зачинилися за нею.

— Поліція повідомила, що тебе передали Іспанії, — сказав Каїн.

Каспер простягнув складене інвалідне крісло Каїнові. Взявся за поручні. Простягнув бізнесменові вільну руку. Той узяв його під руку. Поволі, впритул один до одного, вони почали спускатися.

Каспер відчував слабке тремтіння його тіла, сам він теж тремтів. Він чув небезпеку, що йшла від Каїна. Він знав, що зараз він набагато ближче до смерті, ніж будь-коли на манежі.

— Можу звільнити тебе від необхідності туди йти, — запропонував Каспер. — Ми могли б домовитися. Я розпитав її. Пташниця. Мені відома деяка передісторія. Те, що знаю, розкажу тобі. А ти у свою чергу розкажеш мені трохи про» дітей.

Каїн був дуже коротко пострижений. Щоб не видно було вистриженої потилиці. Хну вочевидь намагалися нейтралізувати, але це не зовсім вдалося.

Каспер непомітно все дужче й дужче спирався на його руку.

— У двадцяті роки у черниць Східної церкви в Данії з’явилася визначна керівниця — мати Рабія. Була вона, очевидно, тією людиною, яку можна назвати екстраординарною особою з видатними здібностями. У неї виник задум — розвивати особливі здібності дітей. Вона почала з циркових артистів. Можливо, тому, що багато родин артистів визнають Східну церкву. Всередині якої існує світський орден. Можливо, тому, що після Першої світової війни в Данії опинилися діти із східноєвропейських країн, що навчалися до цього в монастирських школах.

— Чого вона хотіла навчити їх?

— Вона припускала, що невеликі групи дітей і дорослих за певних обставин можуть збільшити кількість співчуття у світі. Впливати на серця й душі. Це цілковита нісенітниця?

Каїн нічого не відповідав. Вони стояли перед високим вікном. Вітражне скло, підвіконня трохи вище коліна. Каспер знав, що міг би зараз викинути цю людину з вікна. Вони були на п’ятому поверсі. У свідомості Каїна він почув ті ж самі роздуми.

На сходовому майданчику стояли два стільці. Щоб мешканці притулку для старих, піднімаючись нагору, могли дати перепочити своїм немічним кісткам.

— Нам з тобою небагато лишилося, — мовив Каспер. — Може трапитися, наш життєвий шлях закінчиться в одній і тій самій богадільні. На таких ось стільцях. Там нас чекають ті квіти, на які ми наступали. І злочини проти дітей, які скоїли.

— Дітей не викрадали. До мене приходила дівчинка. Вона запропонувала мені угоду. Вона запропонувала мені знайти одинадцять інших дітей. І привезти їх сюди.

Каспер услухався в його систему. Можливо, він говорив правду.

— А що ти отримував натомість? — запитав він.

Каїн не відповів.

— У матері Рабії нічого не вийшло, — провадив Каспер далі. — Хтось почав використовувати здібності дітей для своєї вигоди. Замість співчуття — гроші.

— Обов’язково має бути «замість»? Що, не може бути «і/і»? Мені дуже подобається твоє виконання партит для скрипки соло. Для Баха існувало «і/і».

Вони спустилися на поверх нижче мовчки.

— Усе могло б закінчитися тут, — продовжував Каспер. — Щасливий кінець. Ти повертаєш дітей. Гроші.

Каїн тихо засміявся.

— І так буде щасливий кінець.

— Чого хотіли діти?

— Світ про це дізнається. У слушний момент. Це теж пов’язано із співчуттям. І дуже красиво.

— У Клари-Марії були сліди побоїв. Коли вона приходила до мене.

Каїн подивився на свою праву руку. Каспер почув десь глибоко в його душі ознаки потрясіння.

— Це виняткові діти, — відповів він. — А це означає, що іноді вони напрошуються на виняткові потиличники.

Каспер прислухався до могутньої хвилі поруч себе. Каїн справді був схвильований. У гармонійній частині самого себе. Другу його частину на якийсь час стало не чути.

— Ми з тобою разом, — продовжував Каїн, — могли б багато що зробити. Я зібрав цілком особливу групу людей. Яка може спілкуватися з цими дітьми. У мене велика справа. Ми могли б заробляти гроші. І допомагати світові рухатися в потрібному напрямі. Переходь до мене.

Сходовий прогін закручувався спіраллю перед Касперовими очима.

— Подумай над цим, — казав далі Каїн. — Візьми мій номер телефону.

Каспер автоматично простягнув лотерейний білет. Цю людину оточував якийсь магнетизм, їй неможливо було опиратися. Білет уже майже весь був списаний, на ньому, як у нотах в мажорно-мінорній тональності, навряд чи залишалося місце для чогось іще — бальна картка з іменами претендентів на танець була заповнена повністю. Каїн написав свій номер і повернув білет Касперові.

Потім дістав носову хусточку. Висякався.

— Я дуже чутлива людина, — зауважив він.

— Бачу, — відповів Каспер. — Коли йдеш у банк, теж сякаєшся всю дорогу?

Каїнове звучання змінилося. Вони стояли на краю і дивилися в безодню.

— Я виходжу з перспектив розвитку суспільства. Я — краще, що трапилося з цими дітьми за останній час. Те, що сталося з дівчинкою, — нещасний випадок. Це більше не повториться. Події розвиваються дуже стрімко. Ми маємо справу з явищем, рівного якому світ досі не бачив. Ці діти потребують допомоги. Допомоги і керівництва. І я можу це забезпечити.

Каспер почув, як у системі цієї людини відкривається дірка. Здорова частина його особистості зазвучала глухіше. Тепер запанувало щось інше. Він відчував, що сам втрачає самовладання.

— Мені доводилося прислухатися до різних людей, — сказав він. — У тобі я зараз чую, що ти був би знахідкою для будь-якої божевільні.

Вони вчепилися один в одного одночасно. Двері відчинились. У дверях стояла африканка. За її спиною, у підворітті, стояв кремезний чоловік із слуховим апаратом — Ернст.

Каїн відпустив Каспера. Пройшов повз жінку. Каспер гукнув його. Каїн обернувся.

— За два тижні, — сказав Каспер, — я навідаю тебе у в’язниці. І підправлю зачіску.

Каспер розіклав своє крісло. Сів у нього. Кремезний чоловік не рухався з місця. На носі у нього була пов’язка. Але досить тонка. Доля, мабуть, привела його до гарного хірурга. Каспер проїхав повз нього.

— Ми з тобою, Ернсте, — сказав він, — сильні, небагатослівні люди. Які завжди готові вийти, щоб розібратися.

Чоловік пішов уперед. Через ворота, на вулицю. Каспер котився поруч з ним. Ернст подивився на Касперів живіт. На те місце, куди, як він бачив, увійшла куля.

— Я завжди ходжу, засунувши в штани спереду свою Біблію з картинками, — пояснив Каспер. — Вона захистила мене.

У системі Ернста не було чути ніякого відгуку. Ніяких ознак почуття гумору. Це зазвичай ускладнює роботу клоуна. Але не зменшує її значення.

— Є таке місце, — провадив Каспер далі. — Де кінчаються легені. А нирки, печінка і селезінка ще не починаються. Там вона і пройшла. Наступного разу цілься трохи вище.

Ернст кивнув.

— Я запам’ятаю, — сказав він. — Обов’язково запам’ятаю.

На самому мосту, до якого вела вулиця Санкт-Аннеґаде, стояв вертоліт — маленький, схожий на акваріум для золотих рибок. Каспер бачив, як Каїн відчинив скляні двері й заліз усередину. У кріслі пілота сидів Аске Бродерсен.

На цьому місці, позаду Каспера й Ернста, ще недавно було кафе, тепер у вікнах не лишилося шибок, але на хіднику все ще стояли столики і стільці. Ернст опустився на стілець.

— Чим ти їх відрізував? — спитав Каспер. — Пальці дівчинці?

Він запитав про це, щоб трохи відкрити його систему, це вдалося. Тепер Каспер чув його, звук цей був не з приємних.

У його системі не було ніяких сумнівів, Каспер чув цілковиту відсутність страху.

Є два види безстрашності. Перша — безстрашність закоханих, безстрашність містиків, мужність «Kunst der Fuge» — наслідок того, що ти повністю відкрився й повністю віддався, нічого не приховуючи, і тепер світ ринувся до тебе, наповнюючи тебе, і ти знаєш, що отримав усе в своє розпорядження і що більше ніколи нічого не позбудешся.

Безстрашність цієї людини була іншого ґатунку. Вона була така, яка виникає, коли ти знайшов дорогу до джерела й перекрив його раз і назавжди, і тому воно відтепер втратило будь-яку цінність, і, нехай навіть на карту поставлено життя, ти спокійний, бо втрачати тобі, власне кажучи, вже нічого.

Він подивився на Каспера.

— А ти нахабний, — зауважив він. — У цьому тобі не відмовиш.

— Навіщо? — продовжував Каспер. — Навіщо було її вбивати?

Нас, аматорів азартних ігор, часто привертають ситуації, в яких можна залишити позаду всі форпости розуму, віддавчни свою долю в розпорядження того, що називається випадком.

— Я любив її, — відповів Ернст. — Тож у мене не було іншого виходу.

Цієї миті, коли були вимовлені ці слова, Каспер почув любов. Не земну любов, не прагнення до сексу чи грошей — ці стремління примарні й невагомі поряд з тим, що цієї миті зазвучало навколо людини, яка сиділа поруч з ним. Він почув прагнення всіх прагнень — потяг до Божественного.

— У неї було те, що вона не хотіла мені подарувати. Що мені було робити?

Це був світ, що на мить відкрився. Континент. Посеред вулиці Оверґаден Ніден Вандет. Перед покинутими каналами й будинками, що обертаються на руїну. Це було безумство тих, хто скуштував великої тиші і тепер не може дочекатися чергових її крапель. Каспер подумав про Спасителя. Якраз у цей час він був дуже заклопотаний організацією свого воскресіння. Після того, як учні донесли на нього і зрадили його, після того, як його катували, мучили і стратили.

Каспер поглянув на Ернста. Він знав, що чує складові того особливого почуття, яке людина, що реалізувалася з духовного погляду, викликає у своїх прихильників — навіть коли ця людина дитина.

Раптом Каспер почув скорботу цієї людини. Вона була дуже далеко, десь на краю Чумацького Шляху, на відстані дванадцяти інкарнацій у майбутньому. Але вона була величезна: вона могла б легко поглинути Крістіансхаун з околицями. Це була скорбота того, хто скоїв злочин проти свого власного заповітного стремління.

— Підкоти мене до катера, — сказав він.

Ернст підвівся й покотив Каспера до каналу. Африканка стояла біля причалу. Вони з Ернстом пильно подивилися одне на одного, як кобра й вівера[77]. При цьому Каспер не зміг би точно сказати, хто з них був ким.

Сестра Глорія опустила Каспера в катер. Завела двигун. Ернст нахилився над ними. Він зсував і розсував два пальці.

— Кусачками, — сказав він.

Катер пройшов під мостом, який сполучав Крістінсхаун з Арсенальним островом. Вхід до гавані зникав у сірому тумані.

Африканка допомогла Касперові перебратися на корму й посадила біля румпеля, він узяв його тією рукою, на якій не було гіпсу. Вона відкрила рундук. Дістала накидку від дощу, зюйдвестку, робочі рукавички, напульсники, плаский рідинний компас, поклала компас на банку. Туман то густішав, то розходився.

Йому було чути її спокій. Він подумав про Грока. Про його Інесс. Яка йшла за ним усе життя. Підтримувала його. Вірна йому, немов декоративна собачка. Жорстока, немов охоронець. Дбайлива, немов медсестра.

Чому у нього самого це так і не вийшло? Знайти справжню жінку. Ніжну. Терплячу. Вірну. Чому в його житті завжди були тільки фурії? Наприклад, його мати. Або Соня. Або Стіне. Клара-Марія. Сестра Глорія. Жінки, які були віртуозами ходіння по вільному дроту. Інженерами-машиністами. Гідрологами. Монструозними дітьми. Заміжніми черницями з дітьми, майстрами бойових мистецтв.

Порив вітру розірвав туман, утворивши в ньому коридор. У кінці коридору було те, що, мабуть, називалося Пілон 5. Триповерхова громада з алюмінію і дерева, прямокутна, зведена на бетонній платформі, яка до землетрусу була частиною причалу Борнхольмер. На випадок нових поштовхів будинок було закріплено сталевими тросами, немов намет штормовими розтяжками. Над дахом виднівся цілий ліс антен і два обертових радіолокатори. До платформи були пришвартовані два низьких матово-чорних швидкохідних катери військово-морського флоту.

Каспер передав румпель сестрі Глорії. Надів напульсник на здорову руку. Дістав із скрині скрипку. Вони проходили між опорами моста Крістіана IV.

— Тут скрізь охорона, — сказала вона, — нам доведеться повертати.

Він настроїв скрипку. Несподівано він зрозумів, що саме він може запропонувати жінкам: цілеспрямованість. Жодна жінка не вступить добровільно до морського спецназу, покладаючись лише на свій непохитний оптимізм і Партиту мімажор[78].

Увімкнули прожектор.

— Чи не можна спертися гіпсом на твоє плече? — запитав він.

Він заплющив очі й почав грати, вимовляючи при цьому слова, використовуючи «накладення голосу», щоб заспокоїти її.

— Солдати обожнюють музику, — говорив він. — Коли люди б’ються, завжди звучить якась музика. Але досі завжди вибиралися не ті твори. Якби вони згадали про Баха, то уникнули б кровопролиття. Така музика, як ця, веде до перемир’я. До примирення в залі суду замість позиватися й далі. Ми будемо на місці за хвилину.

Каспер віддався музиці. Вона відкрила серце, як відкривають банку очищених томатів. Його власне серце, серця військових, серце Стіне — він знав, що вона вийшла на платформу.

Катер повільно пройшов уздовж автомобільних покришок, що слугували кранцями. Навколо них стояла тиша, туман надавав музиці тієї камерності, якої зазвичай не буває, коли граєш просто неба. Немов між Міністерством закордонних справ, мостом, платформою і Національним банком виникла раптом концертна зала.

Сестра Глорія виклала алюмінієві рейки на платформу, спершу безлюдну, потім на ній з’явилися двоє військових, що рухалися немов роботи. Каспера підняли з катера.

Поруч із Стіне стояв молодик — він був у цивільному, але звучав як духовий оркестр. Каспер десь уже чув цей звук. Очі Стіне були запаморочені музикою. Усі інші дивилися на Каспера. На інвалідне крісло. Рейки. Гіпс. Єгипетські пов’язки. На сестру Глорію.

— П’ять хвилин, — прошепотів він. — Йдеться про життя і смерть.

Душа її поволі піднімалася на поверхню. І нарешті зробила ковток повітря.

— Ніколи! — крикнула вона.

Зі своїх пов’язок він дістав квитанцію з малюнком Клари-Марії. Стіне поглянула на нього. Схопила квитанцію. І сховала.

Він кивнув у бік сестри Глорії.

— Вона з поліції моралі, — пояснив він. — Можеш запросити мене до свого кабінету. Або ж продовжимо розмову у них, у поліції.

Ліфт був з оргскла. Молодик спробував утиснутися в нього, але ліфт був розрахований на чотирьох, а крісло вже займало місце двох чоловік. Каспер непомітно відтіснив молодика, двері зачинились, вони почали спускатися на глибину. Під час руху вниз через зміну тиску звуковий спектр зміщується. Явище передбачуване, зважаючи на присутність Стіне. Щойно вона опинялася поруч, то дуже скоро все починало сповзати вниз або вгору від звичного діапазону.

Вони минули поверх служби зв’язку, де перед цифровими комутаторами сиділи люди у навушниках. Ліфт зупинився. Каспер пропустив Стіне вперед. Коли сестра Глорія викочувала його, він засунув два пальці робочої рукавички в заглиблення у стопорі дверей ліфта. Це мало тимчасово вивести з ладу датчик дверей і молодика, що лишився нагорі. Молодим людям корисно розвивати в собі здатність відкладати задоволення потреб.

Вони пройшли повз невелику їдальню, на ходу Каспер прихопив із купки обідню тарілку. Ніколи не знаєш, що може стати у пригоді, — всі ми учні Ганса Бовдура[79]. Позаду було тихо. Ліфт був як і до того заблокований.

Вони увійшли до величезної зали, квадратної, немов манеж для виїжджування, але напханої апаратурою, наче космічний корабель. Одна зі стін була геть уся вкрита пласкими моніторами, що показували поверхню моря. На другій стіні висіло десять квадратних метрів метеорологічних карт. Поряд стояли консолі з дисплеями радіолокаторів. Десятиметрова гранітна плита, а на ній п’ять десятків сейсмографів. Дюжина барографів, з яких найбільший був завбільшки з барабан Данської державної лотереї. Три ряди столів з комп’ютерами, за якими сиділи молоді люди з тілами, цілком придатними для музичного порнокліпу МТУ, і головами докторів наук з геометрії Ріманна. Вільна стіна була склом два на чотири метри, що виходило в акваторію порту. Дно було освітлене. На тлі донного мулу Каспер помітив зграйку рибок.

У приміщення був напружений звук: від вентиляторів, від мегабайт, від рою цифр, від дзюркотання води в системах охолоджування процесорів. Каспер відчув раптову радість. Це була відповідь двадцять першого сторіччя капітанському містку капітана Немо. Він обожнював природничі науки. І неважливо, що природничі науки не любили його. Нерозділене кохання буває дуже глибоким.

Стіне оглянула його пов’язки.

— У мене була нарада, — пояснив він. — Із деякими з тих суб’єктів, які викрали Клару-Марію.

Вона притулилася до гранітної плити.

— Її немає вже дев’ятнадцяту добу, — продовжував він. — Якщо маленькі дівчатка відсутні більше двадцяти чотирьох годин, це не віщує нічого доброго. Отож я подумав, чи не можеш ти мені допомогти.

Вона повернулася, механічно, і пішла попереду уздовж ряду комп’ютерів. Сіла. Африканка підкотила Касперове крісло ближче до неї.

Це було її робоче місце. На столі стояла пляшка італійської мінеральної води. Гіацинт у колбі з пірексу — якщо це чийсь подарунок, то йому б не хотілося знати, чий саме. Три коротких теслярських олівці, застругані ножем. Поруч лежав ніж, яким вони були застругані. Берестяний кошик для стружки. Маленький слоїк зволожуючого крему.

Такий самий стіл, як і будь-який інший. Квадратний метр стільниці. А проте він створював атмосферу, що викликала у відвідувача бажання стати тут табором. Тут був її аромат, він вдихав його.

— Ми створили цілу мережу, — сказала вона. — У нас встановлено зв’язок із сейсмологічним відділом в Упсалі, з Інститутом фізики ґрунту в Берґені. З усім NORSAR’ом. Британською геологічною розвідкою в Единбурзі. Європейсько-Середземноморським сейсмографічним центром у Ніцці й Мадриді. У нас є сейсмостанція на Західному валу. Ще одна у вапняній шахті в Менстеді. Просто під нами — сімсотметрова свердловина для вимірювань, просвердлена й оснащена після перших поштовхів. У ній тисяча сімсот датчиків. Тут у нас сейсмологічної апаратури більше, ніж у Сан-Франциско. Реєстратори «Рефтек». Сейсмографи Мейснера. Військові підривають для нас п’ятсот кілограмів динаміту щотижня, вібрації вловлюються вісьмома сотнями геофонів. Ми можемо стежити за поширенням вибухової хвилі під землею. Ми вимірюємо напругу полів. Плавні зміни напруги в земних шарах. Локальні зміни магнітного поля. Зміни рівня ґрунтових вод і деформацію на кожному квадратному метрі від Драгера до Фарума. Чотири біологи за нашим завданням ведуть спостереження за змінами в поведінці дрібних гризунів у лісах навколо Копенгагена. Відповідно до китайської теорії. Про те, що тварини реагують на поштовхи ще до того, як вони почнуться. У Потсдамі працює особлива група з GeoForschungsZentrum[80]. У моєму розпорядженні сотня геофізиків, інженерів та техніків. Вони обробляють результати шести мільйонів вимірювань за добу. Двічі на тиждень один з наших геодезистів — улюбленець публіки — з’являється на екрані телевізора, на всіх каналах, і розповідає про те, як посуваються дослідження загадкового явища. Про те, чи можливі нові поштовхи. Про те, чи не доведеться евакуювати більшу частину Копенгагена і Зеландії.

Хтось, схоже, зазіхнув на його рукавичку. Каспер почув, як піднімається ліфт.

— Ми сформулювали цілу низку можливих пояснень. Завтра ввечері я виступлю по телевізору з підсумковою заявою. Я скажу таке: як і Ісландія, Данія рухається до південного сходу у відносній геологічній системі. Але не може просунутися далі: Африка рухається на північ і тисне на Євразію. Альпійська складка зсувається на північ. Це призвело до вибухового зміщення у кристалічній корі. На глибині від трьох до чотирьох кілометрів під містом. Навколо місця зміщення лежить шар важких скельних порід, щось подібне до Сількеборзької аномалії. Це перешкодило поширенню вибухової хвилі. Тому поштовхи й не було зареєстровано в інших місцях. Єдине спостережуване явище — це поверхневе осідання. Є підстави вважати, що більше поштовхів не буде. Землетрус важко прогнозувати. Надійних методів немає. Ми не можемо виміряти накопичення напруження на великих глибинах. Ми не знаємо, скільки може витримати земна поверхня. І все-таки наші оцінки оптимістичні. Ми стежимо за ситуацією. Досі немає ніяких підстав припускати, що потрібна буде евакуація. Ми вважаємо, що серйозних поштовхів більше не буде. Це я скажу завтра увечері.

— Це мусить усіх заспокоїти, — відгукнувся Каспер.

Вона нахилилася до нього. За інших обставин він би насолоджувався кожним сантиметром її руху. Але не зараз.

— Так, — відповіла вона тихо. — Заради цього я все це й говоритиму. Є тільки одна проблема. Усе це брехня.

На якийсь час периферійний Касперів слух підвів його, під час цієї короткої неуважності до них дістався молодик з платформи.

— Він має бути депортований, — повідомив молодик Стіне. — Він уже повинен був покинути країну.

Каспер упізнав його: це був один з Меркових пажів.

— Підполковник Брайнінґ, — відрекомендувала його Стіне. — Разом з іншими відповідає за нашу безпеку.

Офіцер став перед Каспером.

— Його розшукують, — сказав він. — Він небезпечний.

Вони не дивилися на Каспера. Це було необачно. Не можна відводити погляд від великих клоунів. При ньому як і раніше була обідня тарілка. З полиці під однією з повішаних на стіну дощок він узяв дерев’яну указку й почав обертати тарілку в повітрі, потім зловив її, утримуючи на пальці, пересадив на указку, поставив указку на стіл і висунув уперед інвалідне крісло. Стіне, підполковник і африканка, як загіпнотизовані, вп’ялися очима в карусельний гіроскоп.

Він виїхав наперед і зупинився перед Стіне.

— Ми заарештуємо його, — сказав офіцер.

За спиною Стіне і підполковника вибухнула «весела кухня» — тарілка виявилася не фаянсовою, вона була із справжнього фарфору, це було чути в ту мить, коли вона розсипалася хмарою уламків.

Тієї миті, коли підполковник і Стіне різко повернулися, він відчинив верхню шухляду її письмового столу. Вона ніколи нічого не зачиняла ні тоді, ні зараз — вона сліпо довіряла світові. На жаль, така довіра не завжди виправдана.

Зверху лежало кілька грошових купюр, під купюрами — маленький стосик носових хусточок, напахчених лавандою.

Під лавандовими хусточками лежала стара знайома. З чорно-білої фотографії у пластмасовій рамці сімнадцять на сімнадцять на нього дивилася Клара-Марія. Він сунув фотографію до себе в бинти і зачинив шухляду.

Вони обернулися й подивилися на нього. Стіне й офіцер подивились на нього. Африканка подивилась на нього. Ніхто не сподівається, що людина, сидячи в інвалідному кріслі, обмотана, як ковбаса «чоризо», може щось зробити. У ситуації мало місце якесь не цілком сумісне з реальністю роздвоєння. І ось за таких умов доводиться працювати клоунові.

— Добре б залишитися удвох, — сказав він Стіне.

Офіцер похитав головою.

— Є деякі питання, — пояснив Каспер, — які чоловік із жінкою можуть вирішувати тільки наодинці.

За спиною Стіне було щось, що нагадувало двері шлюзу. Вона штовхнула їх, зайшла всередину. Африканка підняла Каспера разом з кріслом і перенесла через поріг, який був заввишки сантиметрів тридцять. Вона увійшла за ними всередину. Зачинила масивні двері так, ніби ті були з картону.

— Брайнінґ працює в розвідуправлінні Міністерства оборони, — сказала Стіне.

— Ось чому я так добре до нього ставлюся, — відповів Каспер. — Нам слід допомагати талантам з підростаючого покоління не так болісно, як довелося нам, переживати дитинство й період дорослішання.

Приміщення, в якому вони опинилися, було схоже на величезну комору: з величезною раковиною, пилососами з водяними фільтрами, полицями з мийними засобами та вузькими металевими столами, пригвинченими до стін. Стіни комори були зі світлого граніту, як у розкішній ванні.

— Це вхід у підвали, — пояснила Стіне, — під Національним банком.

Він дістав пластикову рамку, з рамки — фотографію і поклав її на стіл.

— Не було ніяких поштовхів, — сказала вона. — Взагалі не було.

Любов якось пов’язана з пізнаванням. Незнайоме може зачарувати нас, привернути нас, але любов — це зростання, повільне зростання у середовищі довіри. З тієї миті, коли він уперше побачив Стіне на березі, він чув щось знайоме, він відчував довіру — і зараз відчував. І було щось іще, зараз, як і тоді, чуже, недоступне, немов недосліджений континент. З часом цього не стало менше.

— Ми ж самі їх відчували, — заперечив він. — У ресторані.

— Ми відчували вібрацію поверхні землі. Локальну.

— Великі поштовхи. Вісім за Ріхтером. Я читав у газеті.

— Шкала Ріхтера відображає загальне виділення енергії. Суму поправки на відстань до вогнища і логарифма амплітуди коливань, виміряної сейсмографом і поділеної на період коливань. Але не було ніякої амплітуди. Ніяких коливань земної кори. Ці явища не були землетрусом.

— Осідання?

— Осідання нерівномірне. Воно починається в одній точці й поширюється експоненціально. А тут спостерігалися абсолютно рівномірні переміщення.

Вона взяла його за вилогу піджака.

— Так звана зона розлому. Вона являє собою прямокутник. Розміром сімсот метрів на півтора кілометра — плюс западина через усю Нову гавань. Пряма. Горизонтальна.

Обличчя її було прямо перед його обличчям. Вона звучала так, як він раніше ніколи не чув. Суміш здивування і відчаю.

— Землетрус — це раптове зміщення земної кори плюс наслідки зміщення. Первинні хвилі і потім кільцеві вторинні хвилі, що завдають шкоди. У цьому випадку не було ніякого вибухового зміщення. Щойно все було нормально. І наступної миті прямокутник сімсот метрів на півтора кілометра опускається на три метри. І вкривається водою. І так і залишається.

— Порожнини у вапняку?

— Осідання в печерах теж нерівномірні. Вони відбуваються не за схилом. У результаті не виходить западин з рівними сторонами.

У двері почали голосно стукати. Він поклав перед нею на стіл поштову квитанцію, поверх фотографії. Квитанцію, адресовану їй. І підписану напрочуд упевненим почерком десятилітньої дівчинки. Він не був певен, що вона її помітила.

— І все-таки ми, очевидно, могли б знайти цьому пояснення, — продовжувала вона. — Так буває в природничих науках. Ми передбачаємо події заднім числом. Я впевнена, що нам це вдалося б. Якби тільки не кількість жертв.

— Ніхто не постраждав.

— Так. Ніхто не постраждав. Що ти про це думаєш?

— Великий успіх. Відчувається рука Божа.

Вона зупинилася.

— Це щось новеньке, — зауважила вона. — У твоєму лексиконі. Щодо руки Божої.

— Я росту. Стрімко розвиваюся.

Він чув зосередженість у сусідньому приміщенні. Хтось вочевидь замишляв щось лихе щодо дверей. Він подумав про Синю Пані. Він відчував, що один з рефренів його життя от-от повториться: якраз у той момент, коли він починає входити в глибинний контакт з жіночим, колективне несвідоме за дверима одразу починає готувати шліфмашину й велику дискову пилу з діамантовим ріжучим пругом.

— Надто великий успіх, — продовжувала вона. — Дуже вже пощастило. Ми запитували прогноз наслідків. Від поліції, Цивільної оборони, від Комісії з розслідування аварій при Раді безпеки дорожнього руху. Попросили їх розрахувати можливу шкоду. На основі матеріалів Каліфорнійського університету, вони займалися землетрусами у великих містах. Вони підрахували: не менше десяти тисяч загиблих. У три рази більше поранених. Пошкодження електромереж на мільярд. Каналізації — на мільярд. На десять мільярдів збитку — в основному пожежі й осування. Перше осідання спричинило ударну хвилю з хвилевим фронтом три метри. Вона змела все з хідників і з проїжджої частини уздовж каналів. Забрала з собою вісімсот шістдесят автомобілів. Шістдесят метрів проїжджої частини моста Кніппельсбро. Пройшла повз вісімсот будинків. У яких було понад тридцять тисяч людей. І ніхто не постраждав. Жодне немовля не потонуло. Жодна машина нікого не зачепила. Жодній старенькій не віддавили мозолі.

Через двері передалась якась вібрація. Великі сили, прагнучі завадити тому, щоб принц отримав принцесу, почали різати.

Стіне взяла зі столу пластикову рамку, за фотографією лежав дитячий малюнок.

— Я отримала його за два дні до перших поштовхів. У листі. Рекомендованому.

Малюнок був розфарбований, ретельно. Каспер побачив замок. З двома вежами. Рибок у фортечному рові. Будинки й автівки. Лицарський замок. Підйомний міст.

— Це новий будинок Міністерства закордонних справ, — пояснила вона.

Тут він побачив усе. Сходинки. Міст. Це був не підйомний міст, що вів у замок. Це був міст Кніппельсбро. Замок не був замком. Це був «Пустельний форт»[81]. Місто не було містом, це була частина міста — Бремерхольм. Вона користувалася чимось як зразком, напевно картою Копенгагена. У правому кутку вона поставила підпис: Клара-Марія. 10 років. І дату. Двадцять четверте вересня. Це було незвичайно. Він бачив тисячі дитячих малюнків. На них міг бути вказаний рік. Але ніколи не було дати.

І точність. Тут була та сама точність, що й при відтворенні клініки Лоне Борфельдт.

— Це карта, — сказала Стіне. — Вона точна. Якщо уважно подивитись. Ось Національний банк. Адміністративний будинок «Світзер» в Нюхауні. Готель «Адмірал». Щогловий кран. Сухі доки.

Вона схилилася до нього.

— Це карта першого осідання, — пояснила вона. — Точна в усіх деталях. І послана вона за сорок вісім годин до того, як це сталося.

Почувся якийсь новий звук — шипіння газу в балонах. Шліфувальна машина тепер склала компанію ацетиленовому пальнику.

— Треба забиратися звідси, — сказала африканка.

Стіне відчинила двері, що вели до наступного приміщення, порожнього, в якому виявилися ще одні двері. Вона відчинила їх — здавалося, що сходи перед ними падають в бездонну пітьму.

Каспер спробував напружитися, прислухатися, але слух його не працював. Він почував себе дитиною — сповитим немовлям. Він звернувся з молитвою до Діви Марії, він поринув у молитву і довірив вирішення практичних питань матері.

Африканка зняла слухавку з телефону, що стояв на столі, і набрала номер. Каспер почув у слухавці голос Франца Фібера.

— А потім заберіть нас на поверхні, — сказала вона.

— Фотографія, — сказав Каспер, — У твоїй шухляді. Цьому немає ніякого природничо-наукового пояснення.

Вона ніколи не переносила того, що у неї вимагають пояснень. Вимагають договорів. Вона ненавиділа все, що, здавалося, загрожує її волі.

— Вона прийшла до мене.

— Куди? — спитав він. — Я — твій двійник, твій вічний партнер — не міг знайти тебе. Як це вдалося десятилітній дівчинці?

Африканка поклала слухавку. Стіне вибралася на сходи.

— Звідси через каналізаційний колектор, — пояснила вона, — і кабелепровід між Хаунеґаде і Хольменом можна потрапити в метро.

Вони знесли його сходами вниз, провезли уздовж підземного каналу, спустили по трапу. Він обіймав жінок. Чудово усвідомлюючи, що те, що відбувається, — черговий вияв екзистенціальної одноманітності. Але від жіночого йде безперервний потік цілющої життєвої енергії. Саме у його нинішньому стані, в період одужання, ця цілюща дія була особливо цінна. Бах учинив би так само.

Вони вийшли в тунель метро. Він був освітлений аварійними лампами, рейки були вкриті водою. Стіне схилилася над його кріслом.

— Ми бачимося востаннє, — сказала вона.

Кінчиками пальців вона провела по його ранах і швах. По спухлих частинах обличчя. Доторк був такий обережний, що не відчувалося ніякого болю. Ще тоді, до її зникнення, коли вона торкалась його, він відчував, що великі вистави — це не вистави на сцені чи на манежі. Великі вистави — це коли кінчики пальців прибирають найтоншу завісу між людьми, відкриваючи всесвіт у всій його гармонії.

— Нічого дивного, — прошепотів він, — великому переломному моменту в любові часто передують хвороби або каліцтва.

— Нічого дивного, — прошепотіла вона у відповідь, — якщо не можеш навчитися, повинен відчути.

Для більшості з нас ставлення до коханої людини пов’язане з якимсь музичним твором. Малер використав одне адажіо, коли освідчувався Альмі, для Катерини і Сергія Гордєєвих це була «Місячна соната», для Каспера це була «Чакона». Він чув її зараз — у звуках води, що ка пала зі стін, у відлунні тунелю, у диханні африканки. Вона перевірила його пульс — на ходу, не зупиняючись, нічого не кажучи, але він чув її тривогу, то приходячи до пам’яті, то провалюючись назад у пітьму.

Вони проминули неосвітлену частину тунелю, вона закотила його вгору по полозах, трохи підняла крісло, відчинила двері. Вони вийшли у світанок — і опинилися біля самої станції Неррепорт. Навколо було багато людей. І їх ставало дедалі більше. Він завжди намагався уникати натовпу — у натовпі дуже багато звуків, почасти через це він залишився в цирку. На манежі. З музикою. Під час вистави ти синхронізуєш усі інші звуки зі своєю власного системою. Уперше, коли він переміг на цирковому фестивалі в Монте-Карло — це був «Срібний клоун», — він після вручення нагород поволі поплівся від «Ґранд Палас» повз величезне казино — до порту. Дев’ять з десяти перехожих упізнавали його. Він тоді подумав, що, може, це інший спосіб вирішити проблему. Головне, щоб ти був досить знаменитий, щоб ти був королем, щоб твій сигнал був досить сильний, — тоді ти можеш заглушити інших.

За подальші двадцять років ця точка зору істотно змінилася — особливо в останні п’ять років. Він усвідомив, що за великого скупчення народу ні віртуоз, ні король не можуть почуватися добре. Тільки будучи нікому невідомим, можна почуватися в безпеці. На нього нинішнього ніхто не дивився, а коли й дивився, то лише запитуючи себе, чому ж така принцеса-африканка вибрала собі такого свинопаса в інвалідному кріслі.

Хтось свиснув — три ноти, чисте арпеджіо в до-мажорі, це свистіли йому. Ось вона, незручність для нас, заручників власної чарівливості. Його повезли далі, закотили на платформу, поставили крісло на місце у фургоні. За кермом, зрозуміло, сидів Франц Фібер.

— Щодо тебе, — сказав Каспер, — я, бездітний, уже починав відчувати любов, подібну до тієї, яку батько відчуває до свого сина. Доти, поки, не так давно, не отримав інформацію, яка змушує мене думати, що я спіймав тебе ще на одній брехні. Той добродій, гондолу якого ми з сестрою Глорією позичили, з небесно-блакитними очима й обличчям кольору яловичої вирізки, — ніякий він не твій водій. Він чомусь виявився морським офіцером, пов’язаним з усім тим, що тут у нас коїться.

Франц Фібер мовчав. Каспер присунув своє крісло ближче до сидіння водія. Молодик відсахнувся.

— Герт Суєнсен, — відповів він. — Він з Головного управління територіальних вод. Пов’язаний зі світським орденом. Він відповідає за весь транспорт, що прямує до блокованого району і з нього. Герт допомагав поліції шукати Каїна.

Каспер заплющив очі. Жахливо бути ув’язненим — і неважливо, як називається твоя камера: манеж чи всіма сприймана версія дійсності.

— Ми не поснідали, — зауважив він. — Чи не лишилося ще кави? І крапельки арманьяку?

Його свідомість виключала сама себе, він захотів був настроїтися на звук власної відсутності — і тут перед його очима все зникло.