Тиша

VIII

Його відвезли на авіабазу Верлесе, до тієї її частини, яка ще лишилась у віданні військово-повітряних сил. Там, поблизу від блокованого району, зритого просвердленими відвідними каналами й оточеного застережливими табличками з написом «Забруднення», стояли кілька приземкуватих бараків, що напівпотонули в піску.

Коли вони проїздили через Йонструп, пішов дощ. І лив, не припиняючись, усі три дні, поки його допитували.

Йому давали спати по три години на добу, про те, що це було саме три години, він тільки здогадувався — годинника у нього не було. Йому не давали їсти, але приносили каву і сік. Він пив тільки воду, про всяк випадок, — раптом вони підмішають що-небудь у сік або каву.

Він слухав музику дощу, що тарабанив по даху, — чи міг дощ виконувати кантати Баха? Через дві доби він розрізнив шість струнних квартетів Гайдна, дуже виразно, — тих самих, які Гайдн написав після десятилітньої перерви. Потім — шість квартетів Моцарта, які стали відповіддю на квартети Гайдна. До цього часу Каспер уже почав марити наяву. Він несподівано зрозумів, що музика і дощ звучать, аби допомогти йому вижити. Щоб зв’язати фрагменти дійсності, яка помалу починала розпадатися.

Допитували його три різні зміни, у кожній з яких було по дві людини — чоловік і жінка: схоже, вони проаналізували його відносини з жінками. Жінки ставилися до нього тепло і по-материнськи — будь-яка допитна команда грає на суперечності між добрими і злими батьками; у нього виникало бажання виплакатися на грудях у жінок, двічі він так і зробив, але питання не припинялись.

— Чому викрали дітей?

— Гадки не маю, — відповідав він. — Можливо, вони хотіли отримати викуп, може, були сексуальні мотиви.

— Ви щось говорили про ясновидіння.

— Це, мабуть, якесь непорозуміння, — говорив він. — Ясновидіння — це марновірство, я не марновірний, мої слова записані у вас на папері чи на плівці?

— Чому ви повернулися в Данію?

— Я повернувся, щоб померти у своєму гнізді. Мені сповнилося сорок два. Знаєте, це як у слонів. Для мене Данія — цвинтар слонів.

— Чому ви розірвали всі контракти?

— У мене немає більше колишніх сил.

— Де ви раніше зустрічалися з дітьми?

— Ніколи їх раніше не бачив.

— Дівчинка говорить, що знайома з вами.

— Вона помиляється. Ось що означає — бути улюбленим, обожнюваним і мелькати на сторінках газет. Діти й дорослі вважають, що знають тебе. Вас я теж у цьому підозрював. Думав, ви хочете бути ближче до слави.

— Вперше ви були у монастирі у квітні минулого року.

— Вперше я був там місяць тому. Мене привезли прямо з аеропорту.

— Чому вони вас забрали?

— Запитайте їх. Вони сестри милосердя. Хіба це не їхня робота — зцілювати заблудлі душі?

Через дві доби почалися погрози.

— Жінка, — говорили вони. — І дитина. Ми маємо право затримати їх на невизначений термін. В умовах надзвичайного стану звичайне законодавство не діє.

— Який це має стосунок до мене?

— Завтра вас відправлять до Іспанії.

Він внутрішньо розсміявся. Тихий, лише йому одному зрозумілий сміх. Він уже не почував страху. У людини не можна забрати більше, ніж у неї є. Після цього вона вільна.

— Каїн, — питала жінка, сидячи перед ним. — Що вам говорить це ім’я?

— Хіба це не з Біблії?

— Коли ви зустрілися з ним уперше?

— Посадіть мене до себе на коліна, — запропонував Каспер. — Щоб я міг зібратися з думками. Тоді я, може, щось і згадаю.

Його посадили на стілець з похилим сидінням. Він весь час сповзав униз. Йому розповідали про такі стільці: когось із марокканських артистів допитували в Іноземному легіоні в Аяччо, на Корсиці. Говорили, що стілець цей гірше за побої. Каспер витримав кілька годин. До середини «Дисонансного квартету»[100].

— Дайте мені інший стілець, — заявив він. — Не обов’язково «Еймс». Але він має бути зручніший, ніж цей. Або ж я за себе не відповідаю.

Вони ніяк не відреагували. Вони не вірили, що в його акумуляторах ще лишилась енергія. Тоді він підвівся і підкинув стілець ногою. Стілець упав на голову людині, що сиділа перед ним.

Миттю кімната заповнилася людьми, на нього наділи наручники — чорні пластикові браслети. Але інший стілець йому принесли.

— У дітей є якісь особливі здібності? — запитали його.

— Вони справляють враження талановитих дітей, — сказав він. — Вони напевно можуть сидіти на горшку й бити в барабан одночасно. А чи не запитати їх самих?

У кімнаті висіло довгасте дзеркало, що переливалося, немов облите олією, — скло прозоре тільки з одного боку, щоб непомітно для підозрюваних проводити пізнання. У цьому випадку це було безглуздо — він чув найменший рух за склом. Шкода тільки, що скло зрізало частину високих частот — як вологе повітря.

Частіше за інших було чутно Мерка. Іноді баронесу із Странваєн. Чоловіків і жінок, що звучали досить авторитетно. Двічі він чув голос, схожий на голос міністра закордонних справ, — колись йому запам’ятався звуковий малюнок з однієї ложі на гала-виставі. А можливо, йому все це тільки ввижалося. Єдине, в чому він був упевнений, був дощ.

Ще через дві доби він зрозумів, що правда їх не цікавить, їм потрібна була якась брехня. З якою вони самі і громадськість могли б змиритися.

— Дітей зґвалтували? Їх тому й викрали?

Він підвів голову й подивився їм в очі.

— Хотіли, — відгукнувся він. — Але не встигли. Можливо, їх також цікавили гроші. Фонд пожертвувань монастиря не з бідних. На початку минулого століття до нього надійшли великі кошти. Знаєте, пожертвування російських іммігрантів з вищого світу. Які приїхали в Данію, рятуючись від революції.

Він відчув, що попав у точку. З цієї миті він міг ними маніпулювати.

— Що було потрібно тій жінці, інженерові, у вежі «Конона»?

— Колишня подруга. Мені довелося вдатися до її допомоги.

— А вам що там потрібно було?

Він влаштувався на лезі ножа зручніше. Необхідно було забезпечити собі допомогу Мерка. І заспокоїти парочку слідчих, що сиділи перед ним.

— Зі мною зв’язалися з поліцейського департаменту Міністерства внутрішніх справ. Позаяк я займався з дівчинкою. Рутинні питання. Я запропонував їм свою допомогу. Сподівався, що це відіграватиме позитивну роль у розгляді моєї справи.

Їхні обличчя нічого не виражали. Але їхня полегкість була пронизливою.

Якоїсь миті він, очевидно, таки знепритомнів. Він не помітив, як усе змінилося, але приміщення стало іншим, стіни тепер були жовтими, рухомими, текучими.

Він лежав на тонкому матраці. Він чув тих, хто розпитує його, він розумів питання, але не бачив тих, хто їх ставить.

Йому було ясно, що він переживає щось подібне до психозу — всередині себе. На тлі хвилястих стін виникали людські тіла із звіриними головами, він чудово розумів, що покажи таке комусь іншому — людина відразу б спала з розуму.

Він відзначив, що тільки молитва повертає йому якусь подобу душевної рівноваги. Вона звучала незмінно — глибоке, музичне, беззастережне прийняття відсутності структури навколо нього. Молитва — це пліт, що переправляє нас цілими і неушкодженими через розлучення, запої, галюциногени, допити з тортурами, кажуть, навіть через смерть.

Молитва і любов. Він подумав про Стіне.

Її ніде не було вже кілька років, він перепробував усе: погрози на адресу геодезичного управління і шантаж, він звертався до відділу Інтерполу, що займався зниклими людьми, до приватних детективів, юристів, що мали міжнародні контакти, він публікував оголошення у великих європейських газетах — безрезультатно.

Якось удень він поїхав у Хольте, до її батьків. Була зима, її батько порпався в саду, обрізаючи фруктові дерева окулірувальним ножем. Якийсь час Каспер стояв, спостерігаючи за ним. Вбираючи його звучання. У чомусь воно нагадувало звучання Стіне.

— Не треба надто сентиментально ставитися до кохання, — сказав Каспер. — Більша частина того, що люди називають коханням, цілком могла б відбутися і з іншою людиною. Я чудово розумію, що в коханні є досить багато практичних міркувань, — це нормально. Але що більше люди підходять одне одному, що далі вони готові піти, то менше можливості вибору. Я не можу це пояснити, але це як з моєю професією, я навряд чи міг стати кимось іншим, було лише кілька інших варіантів, а може, і не було взагалі ніяких. Так само було у нас із Стіне, це наче вистава, її перервали — на самому початку, адже на неї вже продано двадцять чотири тисячі квитків, на мені лежить відповідальність перед глядачами. А глядачі — це всі ті частини мене і її, які хочуть бути разом, це не тільки наші внутрішні принц і принцеса, це також внутрішні каліки, ліліпути, вперті й неслухняні діти. Вони затамували віддих і чекають, бо знають, що ця вистава не може лишитися недограною. Це вирішено нагорі. Десь за межами звичайної дріб’язковості підписано контракт, я відчуваю, що його треба виконати.

Чоловік випростався. В очах у нього стояли сльози.

— Я нічим не можу вам зарадити, — сказав він.

Каспер поїхав до свого батька. Максиміліан перебрався назад у їхній будинок у Скодсборзі. Взагалі-то не слід поспішати з поверненням у ті місця, де ви багато що втратили. У всіх кутках звучало відлуння Хелене Кроне.

Вони сіли у вітальні, що виходила вікнами на воду, їх оточували правильні меблі, правильні картини, правильний краєвид з вікна. На жаль, матеріальних предметів не досить, щось має вдихнути в них життя, хтось повинен дути в інструмент.

— Ти завжди тримав у таємниці багато речей, — сказав Каспер, — я нічого проти цього не маю, мені теж властива деяка потайливість, але ти мовчав про все, що стосується Стіне, я завжди це чув. Тобі щось відомо про неї, і тепер тобі доведеться все розповісти.

Максиміліан роззирнувся навсібіч і не знайшов того, чого шукав, — шляху до відступу. Ось один з недоліків дорогої, але простої обстановки — оточення не припускає тайників і відмовок.

— Поліція має єдиний реєстр, я подивився, що там є на неї. Вона провела два роки в жіночій в’язниці в Хорсенсі. За вбивство. Мені не вдалося довідатися подробиці.

Він провів Каспера до дверей.

— Я нічого не можу вдіяти, — сказав Каспер, — навіть якби вона вбила і зжерла цілу сім’ю, я б усе одно кохав її.

Максиміліан відчинив двері.

— Я теж, — сказав він.

Батько і син стояли і дивилися на покритий снігом лужок. В їхньому звучанні було багато спільного. Буває, що якась одна нотка самотності передається від одного покоління до іншого.

— А проте треба жити далі, — сказав Каспер. — Я починаю настроювати свою душу на зустріч з більш схожим на медсестру типом. І хай вона навіть буде членом Ради з етичних питань. І займається благодійністю в церковній парафії.

— Якщо знайдеш її, — відгукнувся Максиміліан. — І якщо виявиться, що у неї є мати або старша сестра, повідом, будь ласка, про це своєму батькові.

Баронеса із Странваєн вивела його з психозу. Повернула до дійсності, яка була ненабагато краща, ніж те, звідки він повернувся. Вона зміряла його пульс. Підняла його повіки й посвітила в очі. Це його почасти заспокоїло. Значить, їм важливо зберегти йому життя.

Якоїсь миті, ближче до кінця, хоча він ще не знав, що скоро все скінчиться, дізнавачі вийшли з кімнати. З’явилася Вівіан Грозна. Спочатку він не бачив її, зір його дуже ослаб, та й пам’ять теж. Але він упізнав її ля-бемоль мажор. Глибину тональності. Її співчуття. Він згадав, що Моцарт багато що писав у театрі. Настроюючись на співаків. А потім створював твори, що точно відповідали їхній тональності. Для неї він би написав арію про розбите серце. У ля-бемоль мажорі.

Він не розумів, як їй вдалося сюди потрапити. Але якщо хто й міг до нього проникнути, то це вона.

Він знав, що не може ні про що питати. Їх слухають, немов під час студійного запису. І все-таки він запитав.

— Діти? Стіне?

— Вони в безпеці.

Вона намагалася зберігати незворушний вираз обличчя. Але в її очах він міг розрізнити своє власне відображення. Напевно, він був схожий на привида.

— Каїн і жінка?

— Зникли.

У неї в руках була невеличка магнітола. Вона поставила її на стіл й увімкнула. Том Вейтс співав «Cold Water» з альбому «Mule Variations» — глибока самотність, глибоке співчуття і глибока туга душі, яка не знайшла дороги додому і, мабуть, у цьому житті так ніколи й не знайде, — у сто сорок децибел у бункері часів Другої світової війни. Музика могла нейтралізувати будь-який захований мікрофон.

Вона нахилилася до нього.

— Я бачила державний висновок про результати розтину. Смерть від серцевого нападу. Заперечувати його?

Він похитав головою.

— Яка буде офіційна версія? — спитала вона.

— Компроміс. Дітей викрали. Поєднання сексуальних і економічних мотивів. Викрадачі не встигли здійснити свої плани.

— Дійсність створюється з компромісів, — сказала вона. — Це те, з чим люди можуть миритися. Багато хто з моїх пацієнтів воліє вмирати з увімкнутим телевізором. Але нас із твоїм батьком компроміси вже не цікавили. Ми прямували до невідомої країни.

Вона пішла. Парочка дізнавачів повернулася, вони про щось питали, він відповідав, не розуміючи ані питань, ані своїх власних відповідей. У кімнаті з’явився Мерк. У руках у нього був складаний ножик. Він розрізав ремені, Каспер з вдячністю потер розпухлі руки.

— Каїн і жінка, — сказав він. — Те, що вони змогли втекти. Це частина угоди?

Мерк похитав головою. Каспер чув, що це правда.

— Дамбу Аведере закрито. Почалося відкачування води. Сіті відкриють через сім місяців. Через півтора року місто знову буде схоже само на себе. Залишаться шрами. Але в усьому іншому — наче нічого не сталося.

— Отці-пустельники, — сказав Каспер. — І Гегель. І Карл Маркс. І автори Старого Заповіту. Всі вони виявили, що коли якась людина чи якесь місто отримували застереження. Від божественних сил. І не слухали цього застереження. То історія повторювалася. Спочатку — попередження. Потім — катастрофи.

За незмірною втомою цієї людини Каспер почув гнів. Але ж важливо розбудити людей. І немає нічого страшного в тому, що іноді першою прокидається ненависть.

— Мене ніколи не цікавили релігії, — заявив Мерк. — І в найостаннішу чергу мене можуть зацікавити Карл Маркс і отці-пустельники.

— Ніколи не пізно порозумнішати, — зауважив Каспер. — Навіть у вашому становищі. На три чверті в могилі.

Мерк відсахнувся. Без тренування на манежі, без п’яти тисяч вечорів на очах у двох тисяч чоловік, які не дадуть тобі попуску, важко, спілкуючись із клоуном, залишити за собою останнє слово.

Двері зачинились. Каспер опустив голову на стіл і заснув.

Він прокинувся, коли денне світло лилося крізь ґрати на вікнах. Йому вдалося звестися на ноги. З другого поверху він дивився на басейн і на Фелледпаркен. Він був у відділенні А Державної лікарні, це було закрите відділення.

На ньому був лікарняний одяг. Футболка й піжамні штани. На столі лежав його лотерейний білет, авторучка, чотири крони і сімдесят п’ять ере. Черевики вони забрали.

Він ліг і якийсь час лежав зовсім нерухомо. Намагаючись домовитися зі своєю нервовою системою.

З динаміків придорожнього кафе було чути, як якийсь саксофоніст безуспішно намагається виплатити якусь частину нашого спільного боргу Джонові Колтрейну.

З радіоприймача припаркованого автомобіля линув спів Чета Бейкера в запису тих часів, коли він ще був схожий на Діна Мартіна — із зубами в роті й чуприною на голові. Це був такий свінг, який, за уявленнями Каспера, могли б грати лише для небесного воїнства, що обступало престол Господній.

Від невеликого відкритого басейну доносилися дитячі голоси і сміх, сплітаючись у фрагменти другого Бранденбурзького концерту. Бах теж був не чужий свінгу.

Він прислухався до звуків за стіною. Звуків двох чоловіків, яким ще не довелося зайти в глибокий контакт із жіночим, — це були двоє ченців.

Двері відчинилися, до кімнати увійшла Синя Пані, за нею — ченці. Вона підняла руки, вони обшукали її, вийшли і зачинили за собою двері.

Вона підсунула стілець до його ліжка, він сів. Якийсь час вони так і сиділи. Навколо них згущалася тиша.

— Діти в безпеці, — повідомила вона. — Стіне в безпеці, їх допитували, це було не дуже приємно, але тепер все позаду. Тепер вони можуть відпочити.

Він кивнув.

— Цирк Бенневайс оголосив програму на осінь, ти включений до неї, вже надруковані афіші, схоже, що у тебе з’явився добровільний імпресаріо — жінка, вона заявила в телевізійному інтерв’ю, що отримала від Міністерства внутрішніх справ гарантії, що тобі повернуть данське громадянство. Я зв’язалася з патріархатом у Парижі, вони звернулися до іспанського короля з проханням про помилування. Подивимося, що вийде.

Вона підвелася.

— Мені треба вибратися звідси, — сказав Каспер. — Мені потрібно побачити Стіне і Клару-Марію.

— Тебе хочуть змусити пройти всебічне судово-психіатричне обстеження. Розвідувальний відділ поліції теж ще не закінчив працювати з тобою. І відділ N. Вони кажуть, що їм треба ще три місяці. Ти вийдеш до серпня.

Він вчепився в її одяг. Вона м’яко вивільнилася.

— Якоїсь миті, — продовжувала вона, — почуття вчителя й учня досягають певної глибини і стає ясно: у допомозі й у розумінні не може бути відмовлено. Але не слід нікого панькати.

Злість виникла миттєво — немов чортик з коробочки.

— Я маю право чекати від вас більшого, — сказав він. — Подивіться на мене. Мені треба знати, що відбувається. Мені потрібна втіха і благословення.

— Я можу подарувати тобі автобусну картку.

— Вони забрали мої черевики, — сказав він. — Це набагато дієвіше, ніж кайдани й наручники. Без черевиків я не піду далі, ніж до Нерре Аллі.

— Перш ніж увійти сюди, — сказала вона, — я зайшла до вбиральні. Ось тут просто в коридорі. До жіночої вбиральні. Там я випадково залишила те взуття, в якому прийшла. За якимсь божественним збігом обставин це виявилися кросівки. Вони мені завеликі. Сорок другий розмір. У них я почувалася, неначе на мені клоунські черевики. На щастя, в кишені у мене знайшлись оці ось тапочки.

Вона випростала ногу. На ній були білі гімнастичні тапочки.

— І це не я тобі повідомила, що Стіне і Клара-Марія у Притулку. Але щонайбільше ще двадцять чотири години.

Вона зникла.

Він прочинив двері.

— Мені треба до вбиральні, — заявив він.

Ченці повели його під руки коридором.

— Можливо, один з вас буде такий ласкавий і зайде зі мною, — запропонував він, — останні дні добряче пошарпали мені нерви — не хочеться сидіти на горшку наодинці.

Вони відсахнулися — цього він і добивався. Коли він зайшов до вбиральні, вони лишилися стояти за дверима.

Він знав такі вбиральні. У минулі роки йому траплялося кілька разів бувати в закритому відділенні з учнями: діагноз «умовно придатні» і шизофренія, у тесті Thought Disorder Index[101] — одиниця. Чим він тоді тільки не займався — аби в їхніх батьків були гроші! А іноді — вже тоді — його спонукало співчуття. Приємно було усвідомлювати, що це співчуття тепер знову повернулось до нього — ніжним кармічним погожим вітерцем.

І Франциск Ассизький, і Рамана Махарші[102] вважали, що для освіченої людини світ являє собою божевільню, тоді як закриті відділення можуть виявитися спасенно нормальними. Обидва вони називали себе Божими клоунами.

Він увійшов до жіночої вбиральні. Кросівки стояли за унітазом, Це були його власні кросівки. Вона, напевно, знайшла їх у його валізі.

У них було звучання челести[103]. Засунувши руку всередину, він намацав гроші. Там лежало п’ять тисяч крон п’ятисотенними купюрами. Нільс Бор на них мав бадьоріший вигляд, ніж минулого разу.

Дзеркала над раковиною являли собою пластини відполірованої нержавіючої сталі. Одна з Касперових учениць втекла з такої вбиральні через дах, її так і не знайшли. Якщо на таке здатні пацієнти, то, вже напевно, і терапевт теж. Він став на бачок, потім на осушувач повітря. Підвісна стеля була із звукопоглинальних пластин «рокфон» — багато психічних розладів викликають підвищену звукову чутливість. Як, наприклад, у його випадку. Він натиснув на пластину і проліз угору, у вентиляційний канал.

З вентиляції він вибрався навпроти порожнього кабінету, що виходив на вулицю Хенріка Харпестренґа, і стрибнув з вікна на зелений лужок навпроти лікарняної пральні. Через відчинене вікно він потягнув із стопки білизни сині робочі штани.

Потім, ведений щасливим осяянням, повернувся до головного входу.

У приймальні він назвав ім’я Лоне Борфельдт, йому назвали поверх, номер відділення і палати — і він злетів угору.

Палата хірургічного відділення була розрахована на кілька осіб. На ліжку біля вікна лежала людина із забинтованою головою, яка, проте, випромінювала звучання і всепроникну хвилю життєвої сили. З-під пов’язок стирчало жмуття чорного волосся — як з одежної щітки.

Поряд з ліжком на стільці сиділа Лоне Борфельдт. Вона була на останній стадії вагітності, коли і тіло, і звучання його, здавалося, от-от вибухнуть.

— Я тут підробляю лікарем, — пояснив Каспер, — і взяв додаткове чергування, щоб дізнатися, як ваше самопочуття, якщо ви, звичайно, не проти.

Він нахилився і припав вухом до живота жінки. По тілу лежачого в ліжку чоловіка пробігла судома.

— Звучання стабільне, — констатував Каспер. — Йому довелося пережити сильне потрясіння. Але він приходить до тями. Діти надзвичайно витривалі. Він стане доношеним хуліганом. Як справи у жениха?

— Він ще не дуже може розмовляти, — відповіла жінка.

— Радійте цьому, — порадив Каспер. — Поки є чому радіти. Ми всі дуже багато говоримо.

— Що з дітьми?

— Вони повернулися. До батьків.

В очах у неї блиснули сльози.

— Каїн зник, — сказав він. — Може, у вас є припущення, де б я міг його знайти? Для того щоб чемно обмінятися думками про те, що сталося.

Вона похитала головою.

— Єдине, що я кілька разів чула, — сказала вона, — то це те, що поблизу має бути сауна.

Каспер відійшов до дверей.

— Ми хотіли б віддячити, — сказала вона.

— Бетховен, — мовив Каспер, — коли публіка занадто голосно ридала, говорив: «Художникові не потрібні сльози. Йому потрібні аплодисменти».

— І хотіли б запросити вас на хрестини, — продовжила жінка.

Пацієнти з інших ліжок уважно стежили за цим обміном репліками.

— Така широковідома людина, як я, — сказав Каспер, — за звичай змушена оберігати своє особисте життя. Але цього разу я готовий зробити виняток. Я обов’язково прийду. Я к добра фея. Як подарунок юному неповнолітньому злочинцю я принесу найтонший слух. І вишукані манери.

— А ми, зі свого боку, — сказала Лоне Борфельдт, роздивляючись робочі штани і Касперову футболку, — могли б допомогти вам трохи краще одягтися.

Він пішов по Блайдамсвай, а коли почув сирену, пірнув у Фелледпаркен. Усередині себе він усе ясніше розрізняв слова молитви: «Хай збудеться воля Всевишньої, навіть якщо це означає, що мене схоплять. Але при цьому ми все одно просимо про те, щоб нам було даровано хоч би годину».

Якась жінка пробігла доріжкою повз нього. Вона була в спортивному костюмі з гладенької лискучої тканини і кросівках.

Він побіг слідом. Порівнявся з нею. Це була начальник відділу N Аста Борелло.

— Я втік із закритого відділення, — пояснив він.

Не зупиняючись, вона повернула голову. Побачила лікарняну футболку.

Він не міг більше бігти з тією ж швидкістю, але, дякувати Богу, в цьому вже не було потреби — вона пригальмувала й пішла повільними кроками. Тупо дивлячись перед собою. Йому було шкода її — він чудово розумів, що вона відчуває. Сподіваєшся, що стоїш перед міражем. І одночасно усвідомлюєш, що, на жаль, усе це наяву.

— Я хочу сказати, що не тримаю на вас зла, — сказав він.

Вона хотіла була побігти далі, але ноги її не слухалися.

— Я не просто з радістю заплачу податки, — продовжував він. — Я заплачу їх, тремтячи від радості. Але я хочу допомогти вам просунутись далі. У вашому особистому розвитку. Якщо працюєш у Податковому управлінні й посилено займаєшся спортом, то є небезпека втратити природну, пластичну жіночу спонтанність. Поміркуйте над цим.

Йому треба було рухатися далі. Він перейшов на рись. Добігши до розарію біля поштового відділення Естербро, він обернувся й помахав рукою. Вона не відповіла на його вітання. Але навіть на цій відстані він чув, що їхня зустріч надовго залишиться у неї в пам’яті.

Він почекав за кущами, навпроти сходинок, що вели до входу. Не минуло й п’яти хвилин, як зупинилась автівка, з неї вийшов чоловік, щоб опустити листа в поштову скриньку: ключ залишився в запалюванні, і двигун продовжував працювати.

Каспер забрався на сидіння водія. Поруч з ним лежав піджак у матер’яному чохлі і мобільний телефон — на щастя, увімкнений, яка удача! Хто має, то дасться йому — Євангеліє від Св. Марка, 4:25. Він замкнув усі двері і трохи опустив скло.

Чоловік виявився світловолосим принцом Валіантом — професором Франком.

Каспер услухався в ситуацію. У її божественну неправдоподібність. Він знав, знав, не усвідомлюючи цілком, що він — на порозі того місця, де створюється storyboard[104] його життя.

— Я людина твердих моральних принципів, — сказав він через віконну щілину. — Глибоко віруючий. Але мені потрібне авто. Я відчуваю, що не випадково це виявилася твоя автівка.

Я відчуваю, що нам з тобою ще доведеться побачити проблиск кармічної компенсації. Щось подібне до доленосної подяки. А проте я кажу тобі: можеш забрати своє авто завтра. Біля циркового майданчика в Беллахоє. Ключі будуть за дашком.

І натиснув на газ.

Він проїхав мостом Ланґелініє і зупинився біля будинку митниці. Здоровий глузд підказував, що йому б слід було потурбуватися про серйозні, невирішені, екзистенціальні питання: Де жінка? Де дитина? Як він має помститися? Але здоровий глузд — це лише один з багатьох голосів у нашому внутрішньому хорі хлопчиків. Замість нього він почув весну. Почув навколо себе життя. Навіть коли всі навколо в порту зайняті зароблянням грошей, не маючи перед собою іншої перспективи, крім виходу на заслужений відпочинок з надмірною вагою і пристойними заощадженнями для дітей, яким насправді украй шкідливо успадковувати великі суми, — навіть тоді весна звучить дивовижно. І не тільки для людей. Каспер чув і перелітних птахів, що летіли до Фальстербо, — весна, яка прагнула потрапити до Швеції. Він набрав той номер, який Каїн написав на лотерейному білеті.

— Слухаю.

Треба бути обачним, коли збираєшся взяти телефонну трубку, адже одного чудового дня може подзвонити хтось із великих клоунів. Каїнові не слід було відповідати на дзвінок — щойно він підняв слухавку, його місцезнаходження було встановлене. Каспер услухався протягом хвилини. Потім відключився.

Він поїхав назад повз Англійську церкву, на її місці російський цар колись планував масштабне будівництво Російської церкви, можливо, що ісихазм[105] — якби йому трохи пощастило — став би популярніший серед данської публіки.

Каспер поставив автівку на площі перед Мармуровою церквою. Надягнув піджак. У крамничці на Дронінґенс Тверґаде купив колоду карт. Перед церквою Олександра Невського він зачекав хвильку, милуючись зображенням князя Олександра пензля Броннікова, глибоко вдихнув, помолився і прислухався до церкви. До її строгості. До її співчуття. Її стійкості. Її глибокого переконання, що осягнення Божественного вимагає щоденних зусиль. Як і цирк. Ідея Лютера про те, що все визначено наперед, з погляду Каспера, цілком суперечила нашому спільному повсякденному досвіду. Незадовго до смерті Ґручо Маркса[106] один журналіст запитав його про екзистенціальне підбиття підсумків. Великий комік прибрав іронію з обличчя, немов латексну маску, — коли три чисниці до смерті, часу для чогось іншого, крім правди, вже немає. «Більшість з нас, — сказав він, — змушені компенсувати свій низький інтелект наполегливою працею. Головне — щоденні зусилля».

Він натиснув на ґудзик дзвінка, диякон відчинив двері.

— Мені б помитися, — сказав Каспер.

Вони пройшли через невелику залу, диякон повів його до наступного приміщення, простягнув Касперові великий шорсткий рушник. Пара, густа, немов дим, ударила їм у лице.

Це була російська лазня. Каспер пройшов вузьким, викладеним плитками коридором, він налічив п’ять відчинених дверей, що вели до маленьких приміщень, у кожному з яких були низькі ванни, в деяких з них лежали чоловіки, плаваючі, невагомі, з роздутими щоками, схожі на морженят. Коридор привів у залу з маленьким круглим басейном з гарячою водою, на сходинці сиділи шестеро чоловіків, троє з них були з довгими бородами.

Каспер роздягнувся й поклав свій одяг на стілець. Відчинивши скляні двері, він увійшов до парної.

Стіни були розписані сюжетами з Нового Заповіту, пов’язаними з водою: хрещення Ісуса, Ісус наполягає на обмиванні ніг апостолів, Марія Магдалина обмиває йому ноги. На картині жінка відвернулася — щоб не дивитися на оголених відвідувачів.

Уздовж дальньої стіни на трьох рівнях розташовувалися мармурові приполки, на нижньому приполку сидів Каїн. Каспер узяв стілець, поставив перед ним і сів.

Схоже було, що Каїн уже просидів тут якийсь час: обличчя його було червоним і пітним, судини під шкірою пульсували.

— Це ти дзвонив, — констатував він. — Як ти мене знайшов?

Каспер показав на те, що їх оточувало. Було чути тихе шипіння пари з клапанів під мармуровим приполком. Дзюрчання води в трубах. Звідкись іздалеку доносилася музика.

— «Літургія» і «Всеношна» Чайковського, — пояснив Каспер. — Я не чув ні тем, ні слів. Але ладовий характер був добре чутний. І обертони дзвонів. Мають бути дзвони. Я не чув, щоб вони дзвонили. Але вони розгойдувалися в такт співу.

Він відкрив колоду карт, розірвав фольгу й перетасував карти.

— Усього шість дзвонів, — пояснив Каїн. — У карильйоні. Останній дзвонар, що володів технікою, помер у шістдесят другому. Церкві та її таїнству загрожує смерть. Я хочу врятувати її.

Каспер здав карти.

— Яким чином, — запитав він, — у такої заможної і солідної людини, як ти, що володіє курортами і санаторіями, виник інтерес до маленької російської парної лазні і церкви на Бредґаде?

— Мені розповіла про неї мати Марія. Це місце зустрічі релігійних патріархів. Сюди приходять священики з церкви Святого Ансґара. Католицький єпископ. Головний рабин. Королівський священик. Мати Марія каже, що того дня, коли вони запросять її та імамів, відкриються нові перспективи релігійного співіснування в Данії.

— Звідки ти знаєш матір Марію?

— Нас познайомила Клара-Марія.

Каспер відчув несподіваний, нез’ясовний та ірраціональний укол ревнощів. Чоловіки не хочуть ділити увагу жінок з іншими чоловіками, і неважливо, скільки років жінкам — більше сімдесяти чи менше дванадцяти, ми хочемо, щоб вони належали тільки нам.

— Візьми карти, — сказав Каспер. — Зіграємо в холдем[107], по дві карти на руках, п’ять у колоді, три партії.

Він відкрив три карти, що лежали на столі, це були чирвова дама, бубновий король і туз пік. Каїн узяв карти.

— На що граємо? — спитав він.

— Ми граємо на твоє життя, — відповів Каспер.

Каїн подивився на нього. Каспер знову почув, який той небезпечний.

— Ставки — шматочки правди, — запропонував Каспер. — Відвертість. Я починаю. Чуєш звуки, що оточують нас? Відбиття від мармурових стін? Трохи м’якше, ніж від граніту. Але все одно жорстке. Хоча й трохи пом’якшене парою. Створює інтимну атмосферу. Посеред жорсткості. Чуєш?

Пара оточила їх з усіх боків, стіни приміщення почали зникати.

— І ось ми з тобою, — продовжував Каспер, — сидимо в цій атмосфері. Виникає особливе, майже щасливе звучання, коли чоловіки збираються разом без одягу. Немає ні комірців, ні метелика — ти в чому мати народила. Не треба нічого удавати із себе — адже маска створюється одягом. Стаєш трохи ближчим до самого себе. Завдяки далекому, безхмарному спогаду про те, як грав голяка на березі. Завдяки веселому акустичному спогаду про футбольну роздягальню, ти розумієш, ти чуєш це? Згадується Еккехарт: «З ким Господь Бог займався коханням, якщо він породив так багато звуків?» І посеред цього благословенного бенкету для барабанних перетинок звучить твій звук. Твоя пожадливість. Твої злочини й махінації. Досить для довічного ув’язнення. І найстрашніше — вбивство і насильство над дитиною. Роби ставку. Твоя ставка — правда про дитину. У чому я не правий?

— Що стосується дитини, — відповів Каїн. — Це був Ернст. Усе вийшло з-під контролю. Він за це поплатився.

Каїн узяв три карти й поклав їх на стіл, це були бубновий король, дев’ятка чирва і двійка треф.

— Це все одно твоя провина, — сказав Каспер.

— Я розкаююсь. Мати Марія каже, що немає такого гріха, в якому не можна було б розкаятися.

— А як щодо справедливості? — спитав Каспер.

— Ти злий. Як ціла армія. Як тобі таке формулювання: ти злий, немов армія з однієї людини?

Карти попливли перед Касперовими очима.

— Звідки ця овеча покірність?

— Я зустрічався з дівчинкою. З матір’ю Марією. Я продам усе. Я передам усе в розпорядження Притулку. Я розкаююсь. Я про все шкодую. Твоя черга.

— Допоможи мені з хронологією, — сказав Каспер. — У серпні минулого року всіх дванадцятьох дітей зібрано в Копенгагені. Діти зв’язуються з тобою. Ти їм щось пропонуєш. Щоб улаштувати поштовхи? Вони в змозі викликати землетрус? Вони можуть маніпулювати матеріальним світом? А чи вони просто можуть передбачати події?

Він відкрив карту — це була десятка пік. Каїн стенув плечима.

— Я займаюся опціонами. Для мене майже немає різниці. Можна сприяти тому, аби щось сталося, а можна знати, що це станеться. Вони сказали, що очікуються поштовхи.

— І тоді у тебе виникає ідея скуповувати знецінювані землі. І створити у можливих покупців правильне чи неправильне уявлення про те, що поштовхи і зсуви ґрунту закінчилися. Для цього тобі були потрібні діти. А натомість ти мав привезти їх до Копенгагена, так стояла справа, еге ж?

Каїн кивнув.

— Але це ще не все, — не зупинявся Каспер.

— Я повинен був вплинути на громадську думку. І на засоби масової інформації. Коли діти розкажуть про все.

Каспер повільно похитав головою.

— Вони хочуть примусити світ до чогось. Погрожуючи тим, що можуть викликати природні катастрофи. Це вандалізм. Дитячий тероризм. Це діти-злочинці. Це правда? Вони на таке здатні?

Каїн знизав плечима.

— І ти збирався брати в цьому участь? — продовжував Каспер.

— Я звернувся. Побачив світло.

— Де в Копенгагені жили діти?

— У Притулку. Це було просто. Один з моїх співробітників був зв’язаний з Притулком.

— Білявка? — вів далі Каспер. — Ірене Папас?

Каїн кивнув.

— Притулок сам оплачував транспорт. Але з-за кордону забирали їх ми. У деяких випадках батьки не хотіли відпускати їх. Звідси й заяви про зникнення. На жаль, одне із завдань я доручив Ернстові.

— Чому мати Марія не розгледіла, хто ти є насправді?

Каїн перевернув карту. Це була двійка бубна.

— Сімеон Новий Богослов, — відповів він, — пише, що важливо не приписувати духовному вчителеві всезнання. Навіть найвидатніші — люди.

Каспер відчув, що йому стає боляче дихати. Може, від пари, може, від гіркого усвідомлення того, що його монополія на цитування отців церкви гине.

— Потім ви влаштували викрадення, — сказав він. — Чому ви викрали тільки двох дітей?

— Цього було цілком досить. Щоб переконати покупців.

— Клара-Марія надіслала картинку одному гідрологу. Жінці зі світського ордену. На картинці зображено Копенгагенський порт після землетрусу. Навіщо її було відправлено?

Каїнове звучання змінилося. Низка гримас і судом, що швидко змінювали одна одну, пробігла по його обличчю.

— Ці діти, вони диявольське поріддя. Викрадення їх — уже само по собі покарання. І ніякого судового переслідування вже не потрібно. Діти хотіли довести, що знали про поштовхи заздалегідь. Але вони нічого не повідомили мені.

Він відкрив карту. Це була шістка треф.

— Мої помилки, — продовжував Каїн, — можуть стати незвичайною відправною точкою для духовного зростання. Я можу все цілком змінити. І для жінок, і для дітей.

— Спочатку, — сказав Каспер, — ти прогуляєшся до в’язниці. Я хочу бачити карти.

Каспер відкрив свої карти. Каїн втупив очі у «стрит». Він теж відкрив свої карти. Це були король чирва і п’ятірка чирва.

— У червоному кольорі мало пігменту, — пояснив Каспер. — Ці карти трохи легші, трохи спритніші, ніж чорні масті. Зате картинки трохи важчі. Я чув твої карти.

Каїн нахилився до нього.

— У мене можливості як у американського президента. Я поверну до життя церкву. Я підтримую Притулок. Я — могутній союзник.

— Дітей врятував я, — сказав Каспер.

— У мене фантастичний духовний потенціал, — продовжував Каїн. — Мати Марія дала мені це зрозуміти. Мені просто довелося йти обхідним шляхом. Багатьом великим доводилося це робити. Міларепа[108]. Митар з Біблії. Багач. Павло. Але тепер я падаю в ноги. Перепрошую. Я галопом посуваюся вперед.

— Ти потрапиш до в’язниці Хорсенса. Це я — світло і надія для сестер.

— Я прийшов до смиренності, — не вгамовувався Каїн. — Глибокої смиренності. Я все віддам церкві. Притулку. Я схиляю голову перед своїм ближнім.

— Моя смиренність всеосяжніша, — наполягав Каспер. — Я пожертвував міжнародною кар’єрою. Я обмиваю ноги всіх людей. Готовий навіть тобі обмити.

Каспер намагався встати із стільця й опуститись навколішки, але він був слабкий. Каїн спробував зробити те ж саме. Це було змагання в смиренності. Пара засліплювала їх. Ставши навколішки один перед одним, вони вдарилися головами — випадково, але з такою силою, ніби кожен з них збирався вдарити іншого.

Нам, що стоять на самому початку шляху духовного оновлення, доводиться нелегко: найменша напруга згубно відбивається на наших добрих намірах. Співчуття, коли доходить до діла, часто виявляється лише тонким шаром сухозлітки на грубішому металі. Каїн схопив Каспера за горло. А проте Каспер не реагував. Якщо завзятий гравець у покер добре влаштувався, потрібно справді постаратися, щоб зрушити його з місця.

Але він відчув, як його зір і слух починають зраджувати його. Каїн поволі нахиляв його назад — до мармурової плити і форсунок, з яких із шипінням виривалася пекуча пара.

Каспер почув молитву, звернену до Дісмаса, доброго розбійника, який опинився на хресті поруч Спасителя. Дісмас був святим усіх гравців і всіх, хто відбуває довгі терміни у в’язниці.

Раптом він ударив Каїна головою.

Удар цей відкинув Каїна назад, його тіло прослизнуло по тонкому шару води на підлозі й ударилося об стіну. Лоб був розсічений, обличчя заюшене кров’ю.

Скляні двері відчинилися, у прорізі дверей стояв диякон.

— Лазня — священне місце, — сказав він, — як і церква.

Він відступив убік, Каспер звівся на ноги. Поволі, похитуючись, він підвів Каїна і чи то проніс, чи то протягнув його повз диякону.

Диякон показав у бік душу, Каспер поставив Каїна в кабінку, а сам став у сусідню. Диякон повернув кран.

Головки душу були не просто великими, вони були за розміром, як млинові колеса. І вода, яка полилася з них, була не просто холодною — це була розтала вода з Кавказьких гір.

— Холодні обливання, — вдумливо промовив старий, — завжди були частиною найглибших духовних практик.

Каспер відчув, як стиснулися мільйони капілярів. Але дух вочевидь піднісся.

— Ревнощі зростають пропорційно близькості до великих духовних учителів, — сказав він Каїнові. — Зрештою, коли ти опиняєшся на відстані простертої руки, вони наближаються до безумства. Я прошу тебе вибачити мені.

— Йди сюди, — вів далі він, — нехай Каспер витре тобі спину.

Каїн позадкував.

— Потім, — мовив Каспер, — я умащу тебе зволожуючим кремом. І розітру твої ступні.

Каїн схопив зі стільця рушник. Бородані з басейну не зводили з них очей.

Каїн, хитаючись, відступав назад. Не відриваючи від Каспера погляду, він обмотав навколо стегон рушник. Поплівся коридором. Каспер ішов за ним слідом.

— Я вдарив тебе! — кричав Каспер. — Я беру свій удар назад. Я цілую тебе в чоло. Я шкодую, що знову втратив самовладання.

Каїн дав раду замкові й розчинив двері на вулицю. Він скотився зі сходинок і опинився на хіднику.

Перехожі зупинилися. Поряд з ним опинилася жінка. На якусь дивну мить Касперові здалося, що це Аста Борелло. Це було б чудовою синхронізацією.

Потім він побачив, що помилився. І в якомусь сенсі відчув полегкість. Коли космос починає підносити сприятливі збіги обставин, важливо, щоб він не перестарався.

Каїн прочовгав мимо жінки й кинувся бігти по Бредґаде. Каспер помахав глядачам. І з уклоном відступив назад, у церкву.

Він повернувся тим самим коридором, одягнувся, але дорогою назад зупинився перед однією з маленьких кабінок. Обличчя людини, що лежала у ванні, закривала газета. Каспер увійшов.

— Вибачте, що турбую, — мовив він, — але мене привернув звук. Дуже хочеться востаннє послухати ваш годинник. А заразом заглянути у вашу газету.

Людина прибрала з обличчя газету. Це був Вайдебуль. Обидва вони подивилися на стілець з тикового дерева, що стояв поряд з ванною, де на акуратно складеному одязі лежав його дорогий годинник.

Юрист простягнув Касперові газету, той розгорнув її на останній сторінці — там, де була таблиця розіграшу лотереї. Каспер дістав білет, пальці його рухалися по рядках, аж поки він знайшов свій номер: його білет виграв. Він завмер, напевно, на хвилину.

— Мій білет виграв, — констатував він. — Шість мільйонів, це білет на восьму частину, значить, я отримую сімсот шістдесят тисяч. І я мушу визнати, що ось зараз, кілька секунд тому, на коротку мить мене наповнила не вдячність до Божественного, а злість від того, що колись на Кампмансґаде я не повернувся до мого коханого судового виконавця Асти й не позичив у неї тисячку, щоб купити повний білет, ви мене розумієте?

Юрист похитав головою.

— Жадібність, — пояснив Каспер, — одна з найкаверзніших перешкод на шляху духовного зростання. Але, дякувати Богові, наступної миті я відчув, як зазвучала щиросерда молитва, і вона триває, я молюся святій Сесилії, не знаю, чи чули ви про неї, це покровителька музики.

За Касперовою спиною щось ворухнулося — у дверях стояв диякон.

— Я прошу вибачити за те, що сталося, — сказав Каспер, — але як ви можете пускати сюди такого мандрила, як Каїн? Це понад моє розуміння.

— Якщо якесь місце або простір істинно божественні, — сказав диякон, — то вхід відкритий для всіх.

Троє чоловіків подивилися один на одного. Каспер відзначив, що він помилявся в Східній церкві. Можливо, вона зрештою вмістить і переживе сучасний світ.

— Це стосується також і нашої знайомої, — спитав він, — матері Марії — ігумені Баґсверда?

Диякон відповів не одразу.

— Ми прагнутимемо до цього, — промовив він.

Каспер склав лотерейний білет.

— На цьому білеті є декілька цифр, — сказав він. — Номери телефонів і таке інше. І ще виграшний номер. Мені вони більше не знадобляться. Там, куди я прямую.

Він засунув білет у нагрудну кишеню дияконового одіяння.

— Символічний внесок, — сказав він, — у богоугодну справу інтеграції норовистих пань.

Диякон провів його до виходу.

— Може, скажете кілька вдячливих слів? — спитав Каспер. — Це все-таки майже мільйон.

— Пахомій Великий, — відповів старий, — приблизно в 307 році шляхом Божественного одкровення отримав кілька монастирських правил, яких ми досі дотримуємось. У цьому одкровенні мовилося серед іншого, що коли хтось подає милостиню своїм братам і сестрам, то дякувати має той, що дає.

Каспер і диякон подивилися один на одного. Потім Каспер уклонився.

— Дякую, — сказав він. — Вам. Східній церкві. І Данській Державній лотереї.

Він залишив автівку на Нюбровай. Як і минулого разу. Але тепер він проїхав повз будинки і спустився до берега озера.

Він ішов, ледве пересуваючи ноги. Він схуд кілограмів на п’ятнадцять. Жиру зовсім не лишилося, навіть на сідницях. Синці з’являлися миттєво, досить було йому лиш трохи посидіти на стільці під час допитів.

Він знайшов місце в огорожі навпроти маленької церкви з куполом, де монастир не було видно з-за дерев. Якимсь дивом він зміг перетягнути своє тіло через паркан на той бік. Але перш ніж підвестися й піти далі, йому довелося відлежатися у траві хвилин десять.

Він увійшов до головної будівлі через чорний хід. Коридори були порожні. Десь вдалині йшла відправа. Звучав Бах — одна з великодніх кантат, та, де є слова «Зрадійте, серця».

Десь за цими звуками він почув те, що шукав.

Він піднявся ліфтом у гостьовий флігель. Їх помістили в ту келію, яка колись була відведена йому. Коли він був черницею.

Він постукав і увійшов. Стіне і Клара-Марія сиділи на ліжку й пили чай. Між ними вивершувалася гора ляльок. Він узяв стілець — той стілець, на якому колись сиділа Синя Пані.

Звучання навколо них було більше за приміщення, воно було склепінчастим, немов собор. Йому й раніше доводилося бути свідком того, як інтерференція між батьками й дітьми набувала такої форми — коли між ними справді була любов. І коли і жінка, і дитина ставали схожими на персонажів грецької міфології.

Він був чужим у цій звуковій картині. Йому в ній не було місця. Він не мав на неї права. Його ніколи не пустять всередину. Надто пізно.

— Добре, що ти прийшов, — сказала дівчинка. — Читатимеш мені перед сном. І ще гратимеш. І на скрипці, і на піаніно. Що-небудь цього, Баха. Щовечора.

Він підійшов ближче.

— Я сидітиму у тебе на колінах. А ти гладитимеш мене. Кожного вечора. Я це дуже люблю.

Вона почала наспівувати. Це була «Bona Nox».

Він відчув, що його пройняв піт.

— Мине багато часу, — продовжувала вона. — Багато, багато часу. Аж поки ти розплатишся. За те, що тебе не було в моєму дитинстві.

Вона ляснула по ляльках.

— Двісті ляльок «Братц». А вони обіцяли мені п’ятсот. Обіцяли!

Вона встала.

— Бувай, — сказала вона. — Я піду пограюся.

Проходячи повз нього, вона зупинилась. Погладила кінчиками пальців його підборіддя. Як доросла жінка.

— Вона моя, — сказала дівчинка. — Моя мама. Тільки моя.

Він кивнув.

— Я думаю, що ти не повинен їй говорити нічого такого, — продовжувала вона, — чого не можна було б сказати при мені.

Він знову кивнув. Чарівливість дівчинки була непохитна. Немов чарівливість Караяна. Ніхто не може суперечити Караяну. Чи Ріхтеру. Навіть Берґману не може.

І вона вийшла з кімнати.

Він почекав, поки не запанувало власне звучання Стіне. Воно теж являло собою простір. Дещо іншої форми, ніж спільне з дитиною. Він чув цей простір з найпершого разу. На березі. Тоді йому захотілося проникнути всередину. «Захотілося» — неправильне слово. Його туди затягло. І потім він так ніколи й не зміг вибратися назад. Ніколи не хотів.

Там було просторо. Ніяких меблів. Ніяких пасток. Ніяких обмовок. А проте. Якесь одне місце завжди лишалося недоступним. Але тепер йому вже нічого було втрачати.

— Ти сиділа два роки в Хорсенсі, — сказав він. — До нашої зустрічі. За вбивство.

Йому траплялося спілкуватися з різними злочинцями. Цирк — багатогранний світ. Убивство завжди породжує якесь особливе звучання. Звучання чогось остаточного. Зараз воно теж виникло навколо них. Так буває із словами: досить їх вимовити — і миттєво виникає фрагмент позначуваної ними дійсності.

— Це був коханець, — сказала вона. — Він зґвалтував мене. Це трапилося, коли він збирався зробити це вдруге.

Він прислухався до її системи.

— Насильство завжди залишає слід. Я ніколи не ступатиму на нього.

Вона підвелася, підійшла до нього ззаду.

— Я рада, — сказала вона. — Чорт забирай, як я рада цьому.

Вона провела рукою по його потилиці. Його реле відключились. Мозок відключився. Синапси перестали діяти. Він пропадав ні за цапову душу. Він був беззахисний перед нею. З вулиці долітав дитячий сміх.

— Скільки часу вони тут пробудуть? — запитав він. — Діти?

— Вони відлітають додому завтра. Усі, крім Клари-Марії.

— А що відносно передбачення землетрусу?

— Мені треба було щось вигадати. Щоб пояснити тобі наше з нею знайомство.

Десь далеко, далеко в глибині його задзвенів попереджувальний сигнал. Але він був так далеко. Він відчув тепло її долонь. Майже як гарячий присок. І перестав щось чути.

Він прокинувся з усвідомленням, що жінка й дитина покинули його.

Сон був важким. Уві сні до нього приходили видіння, наче в опіумному чаді. Тіло було змучене, очі склеїлися від в’язкого макового сну. Він сканував будинок — вони зникли. Похитуючись, він вийшов у коридор і відчинив двері до їхньої келії. Ліжко було незім’яте. Ляльки зникли. Одяг теж.

Він хлюпнув у лице холодною водою. Відображення в дзеркалі більше не зверталося до читачок жіночих журналів. Воно волало до пластичних хірургів. До хоспису Державної лікарні.

Звучала одна з ранкових молитов. Із церкви. Вона проникала крізь кам’яні стіни. Шістдесят жінок в екстазі. А він заледве тримається на ногах.

У його дитинстві, коли всі власники циркових шатер були чоловіки, а всі матері — жінки, він мріяв, щоб світом керувала жіноча субстанція. Тепер, коли це почало збуватися, в душу його стали закрадатися сумніви.

Він через силу рушив білим коридором. Йому здавалося, що він повзе накарачки. Перед кімнатою у фронтоні він зупинився і прислухався.

Звідти лунав голос африканки.

— Коробка, — пояснювала вона. — З трьома сотнями ляльок. З іграшкового магазину «Феттер БР». Вона не могла зникнути. Вона мусить десь у вас стояти.

Для містиків і клоунів будь-яка ситуація, що спонтанно виникла, починає іскритися в променях сонячного світла. Немов видимий і чутний коштовний камінь. Він відхилив двері.

Вона сиділа за столом Синьої Пані. Нога її була в гіпсі. На темному обличчі рожевіли рани. Вони вже заживали.

Він чув, що останній раз вона спала, щонайменше, добу тому. І що їй це дається без жодного напруження.

— Де вони? — спитав він.

Він сам чув, що в його голосі були пил і смола.

— Вони напишуть тобі. Протягом місяця.

Будь-яку іншу людину він би змусив усе розповісти. Але не її — момент був занадто непідходящим для того, щоб калічити самого себе.

Почалася молитва. Він почув своє дихання. Його система готувалася до останнього виходу. Її погляд зупинився на ньому. Він знав, що, коли він припуститься бодай найменшої помилки, вона виведе його з гри.

Він поклав перед нею ключі від машини.

— Вчора мені довелося викрасти авто — щоб добратися сюди. Воно стоїть біля Нюброґорд. Яскраво-синій «BMW». Я боюся, що, коли його знайдуть, це обернеться проти вас. Адже мене відпустили тільки на підставі вашого медичного висновку. Автівку треба повернути на цирковий майданчик в Беллахоє. Як ти думаєш, можна попросити якусь молодшу послушницю відігнати її туди?

Її очі вивчали його. Усе звучання й увагу він сконцентрував десь біля своїх ніг. Саме так він спустошував покерні салони Європи. Ніяк це задіювати серце. Не прикидатися. Замість цього сконцентрувати всю увагу біля ніг.

Вона встала.

— Ти побачиш їх знову, — сказала вона. — Стіне і Клару-Марію. Може минути рік. Не треба поспішати. Ти побачиш їх.

— Я цілком спокійний, — запевнив він.

Вона ходила з одним костуром. Невагомо. На мить він застиг, милуючись цим видовищем. Бах би теж помилувався. Навіть якби він був у середині останньої частини «Kunst der Fuge».

Він повернувся до телефону. Вслухався в молитву. Ось зараз він востаннє пройде повз охоронницю. Востаннє обманом пройде через приймальню. Востаннє винайде якусь витончену брехню. Він відчував, що це потрібно, і не тільки йому самому. Щось більше виникало в ньому. Можливо, Всевишня? Будемо сподіватися. Але хіба можна коли-небудь сказати напевно?

Він зателефонував до мережі іграшкових магазинів «Феттер БР», до головного відділення на Роскілевай. Слухавку зняла молода жінка. У нього не було ніяких заготовок, але його надихнула відкритість у її голосі. До тридцяти років люди ще не втрачають віри в те, що зовсім несподівано може трапитися щось по-справжньому дивовижне.

— Це з канцелярії гофмаршала, — сказав він. — Ми б хотіли замовити п’ятсот ляльок «Братц». З машинами, убраннями й усіма аксесуарами. У великій коробці. Чи можна виконати замовлення протягом години? Це подарунок для дипломатів. Його треба доставити до службової квартири прем’єр-міністра — між Баґсвердом і озером Люнґбю. Там є окремий під’їзд для доставки товарів.

— Вийде дві коробки, — сказала вона. — На піддоні. Доставку провадить компанія «Паккетранс». У нас усі машини зайняті. І у нас на складі такої кількості немає, тож якийсь час піде на те, щоб зібрати їх по магазинах.

— Добре, — сказав Каспер. — Ми озброїмося королівським терпінням.

— За якою адресою відправити рахунок?

Касперова свідомість сконцентрувалася біля його ніг. Молитва не уривалася.

— Прямо в Амалієнборґ. Поштовий індекс не потрібний. І ми звичайно отримуємо двадцять відсотків знижки.

Він чекав машину біля берега озера. Була весна. Майже літо.

Машина приїхала за годину. Завбільшки вона була майже як фургон для перевезення меблів. Керувало нею якесь знайоме Касперові звучання. З далекого минулого. Він упізнав обличчя. Воно належало одному з молодиків з ножами, які колись допомогли йому потрапити в «Конон». Поруч з ним сидів смаглявий хлопчина років чотирнадцяти.

Каспер почув, як їхнє звучання повідомило про потрясіння. Але на обличчях це ніяк не відбилося.

Він попросив у них складаний ніж. Розкрив одну з коробок. Вивалив частину упаковок з ляльками у фургон, спорожнивши коробку наполовину. Прорізав у картоні три дірки.

— Тепер я заберуся всередину, — сказав він. — Ви закриєте кришку. Заклеїте скотчем.

На дні кузова-платформи він знайшов дві монтувалки. «Ми ведені», — говорили Авґустин і Рамана Махарші услід за ним. А проте незайве вжити власних запобіжних заходів.

— Це казка, — сказав молодший хлопець. — Я її знаю. У школі розповідали. Данська казка. Потім ми повинні викинути тебе в річку.

— Ні за що в світі.

Він пояснив їм, як проїхати до монастиря.

— У кабінеті сидить африканка. Очі в неї завбільшки з чудовиськ з Корану. Але ви не лякайтеся. Скажіть, що у вас посилка з ляльками. Відправлена кілька днів тому. Але яка дійшла із запізненням. І куди її доставити? Вона вам дасть адресу. Туди й поїдете. Поставите мене на візок. І довезете аж до місця.

Каспер заліз у коробку. Хлопці не рухалися.

— А ти схуд, — зауважив молодший. — За цей час. Не дивно. За такого життя, як у тебе.

Каспер влаштувався зручніше. Серед упаковок з ляльками.

— Але з фінансами у тебе, мабуть, як і раніше все гаразд, — сказав хлопець.

Каспер спорожнив кишені. Знайшов останні п’ять тисяч. Простягнув їх назовні.

— Ти відчайдушна людина, — сказав хлопець. — Можна було б спробувати ще трохи на тебе натиснути. Адже ми повинні отримати якусь компенсацію за монтувалки.

Каспер вивернув кишені, у них більше нічого не було.

— Ну, скажімо, авторучку.

Він простягнув хлопцям авторучку. Вони закрили кришку. Заклеїли скотчем коробку.

— Доставимо тебе прямо до одержувача, — сказав молодший голос, — навіть якщо шайтан охороняє цей будинок. Присягаюся Кораном. Я завжди виконував свою частину угоди.

Він відчув, як коробку завантажили на візок. Він чув напружене дихання хлопців, коли вони піднімали її. Він чув звук транспортних магістралей. Відлуння відкритих площ і парків. Шелестіння вітру в кронах бананів. Вони проїздили повз Ботанічний сад. Повз Геологічний музей. Повернули до Копенгагенської обсерваторії.

Мабуть, у них із собою були полозки, вони перекотили візок через поріг і закотили в ліфт. Він уже не пам’ятав, скільки ліфтів було в його житті за останні місяці. Нескінченна кількість. Цей буде, він це точно знав, у якомусь сенсі останній.

Його провезли якимось коридором, повз якісь двері, він почув, як навколо коробки виникла якась баня, хоча, може, все це відбувалося всередині нього. Коробку зняли з візка. Кроки хлопців віддалилися, довкола стало тихо.

Але це була не звичайна тиша. А та тиша, з якої, мабуть, створювала світ Всевишня, коли вона розкрила рота і сказала: «Хай буде світло!»

Він зібрав останні сили, натиснув на картонку і розірвав її.

Приміщення було баневим. Це була власне обсерваторія — стеля була досконалою напівсферою, з мідних пластин подвійної кривизни. Біля стіни починався величезний телескоп з полірованої латуні і бронзи, встановлений на рейці, що описувала повне коло. Біля окуляра стояв Йосеф Каїн.

Під отвором у бані, навколо Касперової коробки сиділи одинадцять дітей. Стіне, Синя Пані, Андреа Фінк. Даффі. Людина з буряковим обличчям. Схрестивши ноги. Немов придурки на сеансі групової психотерапії. Немов східні черниці під час ритуалу пуджа.

Якщо ти провів тридцять років у шоу-бізнесі, то тобі напевно хоч би раз у житті — під час якихось урочистих святкувань — доводилося дивуватися з несподіваної появи голих дівчат, що вистрибують з торта. Але Каспер ніколи не мав змоги вслухатися в те, що відбувається всередині такої дівчини. Тепер ось трапилася саме така нагода.

Він відчув глибоку втіху. На мить обличчя навколо застигли від здивування. На мить тиша покинула цих чудових жінок і фантастичних дітей. І громовладно зазвучав беззахисний подив. Слово «потрясіння» підійшло б якнайкраще. Навіть для Синьої Пані.

Цієї миті Каспер відчув, кожен, хто сидів під банею обсерваторії, відчув, що Всевишня — навіть у найсвященніших зібраннях — притримує клоуна до останньої хвилини, щоб дістати його як козирну карту з рукава.

Потім тиша відновилася.

Синя Пані встала, взяла стілець, діти посунулися. Вона поставила стілець у коло.

— Каспер Кроне, — сказала вона. — Avanti. Дуже приємно.

Уздовж стін стояли дорожні сумки, вже з бирками одинадцяти різних авіакомпаній. Він був свідком прощання.

— Дітей взагалі не викрадали, — сказав він. — Вони приїхали добровільно. Не все було як по маслу. Але ніхто не йшов проти їхньої волі. Вони уклали угоду з Каїном. У чому вона полягала? «Сором» було не те слово, яке він міг би пов’язати з дітьми, що сиділи перед ним. А проте він почув почуття сорому. Якийсь величний дисонанс. Як початок останньої частини бетховенської Дев’ятої. Діти були схожі — усі без винятку — на сексуальних злочинців у віці від десяти до чотирнадцяти, яких узяли на місці злочину, і тепер вони, як і всі ми, намагалися зрозуміти, як жити далі, зберігаючи гідність і віру в свободу волі, коли ти тільки-но виявив, що всі ми живемо, немов рачки-бокоплави на спині величезного кита, у полоні підводних сил, керувати якими нам не дано.

— Вони хотіли зібратися, — сказала Синя Пані. — Тут, у Копенгагені. Вони хотіли побачити одне одного знову. Це діло дуже морочливе і дороге. Зібрати всіх дітей. Ми робимо це раз на рік. На превелику силу. Вони змусили Каїна це зробити.

Каспер подивився на людину біля телескопа.

— Тебе? — вимовив він. — Та ти й дев’яностолітню старушенцію не переведеш через вулицю, не впевнившись спершу в її кредитоспроможності. Що ти отримав натомість?

Він відчув, що жінка зважує кожне слово.

— Він вважав, що діти на багато що здатні. У сенсі дії на навколишній світ. Що свідомість, якщо вона досягає ділянки, де ще не сформувалася фізична реальність, може на неї вплинути. Це було, звичайно ж, дещо наївно.

— Звичайно ж, — погодився Каспер.

Замовчання відкладаються на периферії того, що відбувається, жалобною облямівкою фальшивих звуків. Приміщення тремтіло від недомовленості. Каспер знав, що Всевишня зараз укаже на когось, хто допоможе розв’язати вузол. Тільки сподівався, що цією людиною виявиться не він.

Це виявилася дівчинка.

Клара-Марія підвелася.

— Йосефе, — сказала вона. — Мати Маріє. Даффі. Андреа. Суєнсене. Я хочу поговорити з вами. Тільки з вами. Вийдімо на хвилинку.

Це було вимовлено з глибокою серйозністю. З великою невинною урочистістю. Іноді наполегливість дитини виявляється такою незаперечною, що всім доводиться підкорятися: згадайте маленького хлопчика з «Нового вбрання короля» або молодого Ісуса в храмі. Синя Пані підвелася. Каїн. Даффі. Андреа Фінк. Морський офіцер.

Краще б вони не рухалися з місця. З тієї миті, як вони підвелися, все для них було втрачено.

Дівчинка відчинила їм двері. Вони вийшли. Потім вона зачинила їх за ними. І замкнула.

Двері, судячи з усього, збереглися з часів спорудження обсерваторії. Масивний дуб. Важкі, немов двері церкви.

Дівчинка обернулася до дітей і Каспера. І посміхнулася.

Це була посмішка, яка викликала у Каспера бажання забратися назад у коробку. Але було вже пізно. Ось чому слід гарненько подумати, перш ніж пускатися в мандри за межі власної індивідуальності. Повернутись назад може виявитися не просто.

— Не знаю, що ти думаєш про війну, — сказала вона.

Каспер нічого не відповідав.

— Ми думали, що коли показати світові щось, щось зовсім неймовірне, то, можливо, вийде змусити їх зрозуміти. Змусити дорослих зрозуміти. Змусити їх припинити воювати.

У Каспера пересохло в роті. Але одночасно стало мокро в очах.

— Дуже гарна думка, — сказав він. — Що ж ви хотіли показати світові?

— Щось досі ще небачене, — продовжувала вона. — Про що почув би весь світ. Який-небудь катаклізм у місті. У якому ніхто б не постраждав. Але всі побачили б, як дорого це може обійтися, якщо ми не зупинимося. Це єдине, чого люди справді бояться. Втратити гроші. Можливо, тоді вийшло б до них достукатись.

— І одночасно отримати п’ятсот ляльок, — продовжив Каспер.

Вона посміхнулася. Це не було схоже на посмішку доньки батькові.

— Одне одному не заважає, — пояснила вона.

Каспер кивнув. Шия у нього затерпла. Як під час стрімкого розвитку менінгіту.

— Бах теж би так сказав, — зауважив він.

Вона підійшла до нього впритул.

— Ми з тобою, — сказала вона, — ми класно повеселимося.

Він відсунувся від неї. Раптом вона зазвучала надзвичайно серйозно.

— Ми думали… Якщо для тебе щось дуже важливо, то немає нічого неможливого.

— Твій батько завжди виходив з того ж принципу, — сказав він. — Головне — достукатися до їхніх сердець.

Вона повернулася в коло.

— Ви що, опустили шар землі? — запитав він. — Свідомість може змінити фізичне?

Можливо, вона його не почула. Можливо, вона приглушила звук на його каналі. Він відчув такий гнів, що у нього перехопило дух.

— Ти пам’ятаєш, що я хочу бути льотчиком, — сказала вона.

Вона подивилася Касперові просто в очі.

— Це передпольотна карта, — сказала вона. — Перевірка кабіни. До запуску двигунів. Висотомір. Електрична мережа. Подача палива. Навігаційні прилади. Ввести маршрут у комп’ютер. Частота радіостанції. Я прочитала все це. У справжніх книгах. Ти допоможеш мені стати льотчиком, коли я виросту?

Він не рухався.

— Двигуни до запуску, — сказала вона.

Обличчя одинадцяти дітей були абсолютно відкритими. Абсолютно ясними. Розслабленими, як уві сні. Але з широко розплющеними очима.

— Ви це влаштували? — продовжував Каспер. — Викликали зсув ґрунту?

Вона подивилась на Каспера.

— Може, воно само собою сталося, — сказала вона. — Випадково. А ми начебто просто відчули це заздалегідь. А ти як гадаєш?

Він відчув напругу в приміщенні. Волосся на голові у нього стало дибки. Немов в електростатичному полі.

— Дещо там було по-англійськи, — продовжувала вона. — Cabin ready. Doors released[109].

Вона оглянула дітей. Один за одним вони кивнули. Каспер хотів би втекти. Але він знав, що надто пізно. Контроль свідомості над тілом уже був порушений.

— Ready for pushback[110], — сказала дівчинка. — Копенгагенській обсерваторії з Каспером Кроне, Стіне, їхньою донькою і друзями cleared for pushback[111].

Вона підняла вгору великі пальці.

На мить будинок завібрував. Не дуже, але цілком відчутно. Чи це він сам тремтів?

Потім виникло світло. А чи це його підвів зір.

Він відчув, як обсерваторія здійнялася в повітря й подолала звуковий бар’єр. Він дивився в очі дівчинки. Вони були абсолютно спокійними.

Здавалося, що вони піднімаються вертикально. Він дивився крізь те, що, можливо, було прозорими стінами будинку, можливо, галюцинацією, можливо, новою формою зорового сприйняття. Йому здавалося, що він бачить, як Копенгаген зникає під ними, немов падаючи в безодню. Але хіба можна було знати напевно? Він відчув, як із шлунка підіймається нудота. Йому здавалося, що він уже давно примирився зі смертю. Тепер, коли вона сиділа перед ним в образі дитини, він побачив, що це не так. Виявилося, що він не хоче вмирати.

— Поверни нас назад, — попросив він. — Назад на Землю.

Голос його був пухнастим, немов щітка для чищення курильної люльки.

Дівчинка посміхнулась у відповідь. У неї не було переднього зуба. Випав. Або вибили. Це була беззуба посмішка. Як посмішка великих відьом.

— А чи можна тебе вмовити, — спитала вона. — Зробити ще одну спробу? З мамою?

Обличчя його стало лискучою маскою. Від поту.

— Це шантаж, — промовив він. — Духовний шантаж.

— Це кращий із шантажів, — зауважила вона.

Він підняв руки.

— Домовилися, — сказав він.

— Присягнися. Всевишнього.

— Це блюзнірство. Згадувати Її ім’я всує.

— Ти можеш дозволити собі торгуватися?

Він підніс руку для клятви.

Цієї миті упали вибиті двері.

На порозі стояв Каїн.

Щось подібне до поваги до нього наповнило Каспера. Звичайно ж, двері вже були не тими, що за хвилину до цього, — вони просвічували, немов акварель, вібрували й виблискували. Але вони все ще були дубовими.

У дверях з’явилася Синя Пані. Більша її частина перетворилася на веселкове світло. Але все, що від неї лишилося, було розлючене.

Це була незвичайна лють. Каспер одразу ж зрозумів, що слід оцінити її гідно. Що не так уже й часто трапляється почути таке.

— Кларо-Маріє, — сказала вона. — Припини!

Це був тон, подібного до якого Каспер ніколи не чув. Голос лунав авторитетно, немов достовірне передбачення Судного дня. Він нічого не вимагав. Він просто створював нову дійсність.

Ніякої посадки не було. Тільки-но здавалося, що лискуча колба летить на висоті чотирьохсот метрів над містом й одночасно по той бік часу й простору — у цілковитій тиші, прозора, світляна. І ось уже відновлюється фізична реальність. Усе як і раніше. Нічого не сталося. І ніщо вже не лишилося тим самим.

Поки все це тривало, Касперова голова була абсолютно порожня. Тепер його власні емоції затопили його зсередини — немов вода, раніше стримувана дамбою. І перша його думка була: «Якби можна було стати імпресаріо цих дітей!»

Хіба не до цього всі ми прагнемо? Щоб діти нас утримували, а ми могли б сидіти задерши ноги, зі своєю вечірньою сигареткою з травичкою і чарочкою, з приємним почуттям, що на нас працюють люди, котрі якнайкраще примножують наші нагромадження?

Раптом пробилася молитва. Він відчув, що коли мчиш разом із Всевишньою на швидкості чотириста кілометрів на годину й хапаєшся за придорожні галузки, аби зірвати фрукт, то досить велика ймовірність, що тобі відірве руку.

Він зустрівся поглядом із Синьою Пані. Її звучання посилилось. Це було все одно що дивитися в струмок, що дзвенить і міниться коштовним камінням.

— Про все це, — сказала вона, — ми мовчатимемо. Ще якийсь час.

Каїн стояв упритул до неї. Вона обняла його за талію.

У якомусь сенсі потрясіння від побаченого було для Каспера ще більшим, ніж від усього попереднього. Він спробував знайти опертя в молитві. Не існує нічого такого, чого Божественне не могло б витерпіти.

— Якщо християнству судилося вижити, — сказала вона, — то мають відбутися радикальні зміни.

Вона могла б запопасти кого завгодно. Вона могла б звабити одного з чотирнадцятилітніх хлопців. За дещо інших обставин вона, можливо, могла б запопасти його самого, Каспера Кроне.

— Ви могли б вибрати собі кого завгодно, — сказав Каспер. — Навіщо ж вам кульгавий диявол?

Йосеф Каїн випростався.

— Я перебуваю в активній фазі каяття, — пояснив він. — Я хочу очиститися. Стати новою людиною. Я порадився з Марією і тепер піду на генеральну сповідь.

— Тобі знадобиться кілька років, — сказав Каспер. — Протягом яких доведеться говорити безперервно по двадцять чотири години на добу.

Каїн підготувався для стрибка. Каспер помахав монтувалками. Спокійно, дружньо, немов китайськими віялами.

Хтось доторкнувся до нього. Це була Стіне. Він повернувся у своє власне тіло.

Вона стояла позаду нього. Як і того разу, коли він знімав грим. У минулому, якого більше не існувало. Яке ніколи не зможе повторитися. І за яким він не сумував. Але яке, втім, добре виглядатиме в альбомі.

— Щиро кажучи, — сказав він, — я ніколи не думав, що якась жінка зможе кохати мене.

Вона доторкнулася до його шкіри, руки її були гарячими, майже палаючими.

— Я тебе дуже добре розумію, — сказала вона, — я й сама ні за що б так не подумала. Але всупереч абсолютно всім припущенням і законам природи, можливо, все-таки є одна жінка, яка тебе кохає.

Він заплющив очі.

У цій миті було щось від фіналу BWV 565 — Токати і фуги ре-мінор — величезні, фатальні стовпи музики, що стають лавою, поки знову піднімуть завісу.

Проте був легкий романтичний ухил. А Каспер знав, що космос не надто романтичний. Романтика — це щось крайнє, а всі крайнощі з часом згладжуються.

Він відчув щось поруч себе. Це була дитина. Тиха дівчинка протиснулася між ним і Стіне. Вона посміхнулась йому. Своєю вовчою посмішкою.

Він оголив ікла й посміхнувся їй у відповідь. Прислухався до майбутнього. Його було чути тільки уривками, фрагментарно, неповно.

Те, що він чув, безперечно, звучало красиво. Безперечно, як урочиста гала-вистава. І вже напевно — дуже, дуже неспокійно.