Том на фермі

Картина 5

День 3. Вечір.

АҐАТА, прасує білизну: Томе, іди їсти! Я тебе кличу вже вдруге!

ФРАНСІС, одягнутий тільки в джинси: Може, він і не голодний зовсім.

АҐАТА: Він цілий день нічого не їв. Йому не подобається те, що я готую. Я відчуваю.

ФРАНСІС: Подумаєш!

АҐАТА, кличе: Томе? (Знов до Франсіса). Можеш мені сказати, що то за пов’язки у нього на зап’ястях?

ФРАНСІС: Ми ходили до лікаря.

АҐАТА: Чому до лікаря?

ФРАНСІС: Він поранився.

АҐАТА: Як це?

ФРАНСІС: На конвеєрі із гноєм.

АҐАТА, недовірливо: Обидва зап’ястки?

ФРАНСІС: Він хотів щось підібрати з нього. Чого ти допитуєшся? Ти хочеш, щоб він поїхав? Хочеш?

АҐАТА: Та я ніколи цього не казала. А з перемотаними зап’ястками він не зможе вести машину.

ФРАНСІС: Я можу відвезти його, якщо хочеш.

АҐАТА: Ніхто тебе не просить відвозити.

ФРАНСІС: Він вправний з коровами.

АҐАТА, усміхається: А я сумнівалась. (Пауза). Учора вранці, коли я прочинила двері до вашої спальні: дві хлопчачі голови на подушках, дві маленькі голівки.

ФРАНСІС: Тобі сподобалось, еге ж.

АҐАТА: Я думаю, він надто переймається зачіскою. І часто дивиться в дзеркало. Я навіть застукала його, коли він роздивлявся свій зад. А ти, ти роздивляєшся власний зад?

ФРАНСІС: А мені не треба. Він і так занадто гарний. (Вони сміються).

Том у спальні, знімає селянську сорочку і зали­шаєть­ся в одних джинсах. Він одягає футболку. Перев’язує зап’ястки.

ТОМ: Маленький промінчик світла зі щілини у дверях. Вперше я чую, як вони говорять між собою, коли самі. В будинку повинно бути повно людей. Саме так показують у фільмах, коли є покійник. Людей, які палять, які рухаються в сповільненому темпі, які шепочуться, а ще завжди є хтось, хто дико сміється. Він каже: це втома.

АҐАТА, сміється: Це втома. (Кличе). Томе! Треба поїсти!

ТОМ: Телефон ніколи не дзвонить. Навіть звук телевізора відсутній. Тільки молочна цистерна приїжджає до корівника, щоб забрати щоденну квоту молока. Водія звати Джефф. «Привіт, Джеффе! Бувай, Джеффе!»

АҐАТА, зачаровано: Його сорочки як наче з паперу. Його штани зі справжнього льону. Вся його білизна була ідеально складена.

ТОМ: Вона розбирала мою валізу.

АҐАТА: Скажімо, білизна для великого весілля.

ТОМ: Вона розвішувала мою одіж по вішалках.

АҐАТА: Я вкрала у нього трохи крему для рук. Зовсім трішки. Він гарно пахне.

ФРАНСІС: Він добре працює.

АҐАТА: То й на краще.

ФРАНСІС: Він пестить корів.

АҐАТА: Добре, що в тебе з’явилось невеличке товариство?

ФРАНСІС, не дає їй продовжити: Я звик бути на­одинці.

Пауза.

АҐАТА: Якщо ти поїдеш...

ФРАНСІС: Досить!

АҐАТА: Цифри.

ФРАНСІС: Досить.

АҐАТА: Ми не зможемо дозволити собі лазерну доїльню.

ФРАНСІС: Подивимось.

АҐАТА: Прийде день, треба буде продавати.

ФРАНСІС: Я буду тут завжди. Ти ж знаєш. Завжди.

АҐАТА, не рухаючись: Я не можу обійняти тебе. Знаю, що повинна, особливо в такий час. Але не можу. Не виходить.

ФРАНСІС: Можливо, просто не варто цього казати.

Том приєднується до них.

АҐАТА: Томе! Скажи мені, що б тобі хотілось з’їсти? Розморозити тобі стейк?

ТОМ: У мене таке враження, що якщо залишусь тут, то і сам скінчу в морозильнику.

АҐАТА: Ти який стейк хочеш?

ТОМ: Розморожений.

АҐАТА: (Вона бере долоні Тома в свої, повертає їх і торкається травмованих зап’ястків, синців на животі і на шиї.) «Якби я не бачив ран на його долонях, якби я не торкався його ран, якби не клав долоню на його бік, то я б не повірив... Торкайтеся ран. Візьміться руками за мої рани. Блаженні ті, хто вірить не бачачи».

ФРАНСІС: Амінь, мамцю. Амінь.

АҐАТА, до Франсіса: Тобі треба повести його в село. Показати йому місцину. Зайти в таверну.

ТОМ, розглядає свої зап’ястки: Він буде тримати мені пляшку, а коли мені припече, то потримає мій член?

АҐАТА: А потім ти покажеш йому кипарисову дорогу. Якось мої два хлопчики мені її показали. Ми їхали сто шістдесят. Жовті верхівки просто зливались в одну лінію, так швидко ми їхали.

ФРАНСІС: Тобі це сподобалось, еге ж?

АҐАТА: Жах усього мого життя!

ФРАНСІС: Йди одягнися. І якщо будеш гарним хлопчиком, ми поїдемо сто сімдесят.

АҐАТА: Дай Тому доїсти.

ФРАНСІС: Чув, ти роздивляєшся в дзеркалі власну дупу?

АҐАТА: Франсісе!

ФРАНСІС: «Фіфочка»! Думаю, зватиму тебе «фіфочка»! (Том кидається на нього без попередження. Він б’є його ногою під ребра. Франсіс витримує удар, йому боляче. Та він насолоджується реакцією). О! Це по-чоловічому! (Він у свою чергу хапає Тома. Він придушує йому шию згином руки).

АҐАТА: Хлопчики! Тільки не в кухні!

ФРАНСІС: О! Це по-чоловічому! «Фіфочка»!

АҐАТА: Бийтеся, але надворі!

Неочікувано Том опиняється зверху.

ФРАНСІС: Глянь, який він гарний, коли сердиться!

Починають битися насправді.

ТОМ: Ти тяг мене зв’язаним, пузом до землі, цілих два кілометри! Вибачайся! Вибачайся! (Том кусає його за шию).

ФРАНСІС: Він вкусив мене. Він вкусив мене, гадський виблядок!

АҐАТА: Хто?

ФРАНСІС, розуміє, що сказав: То так кажуть. Так кажуть. Він вкусив мене!

ТОМ: Білі зуби на фіолетовій плоті!

ФРАНСІС: Мам, ти бачила?

АҐАТА: Я не розмовляю з хлопчиками, які лаються. (Агата дає миску супу Тому). Ось, я розморозила трохи перлового супу.

ТОМ: Тут їдять перловий суп.

АҐАТА: З беконом.

ТОМ: З беконом. Відпад.

АҐАТА: Франсісе, допоможи йому поїсти.

ФРАНСІС: Нізащо.

АҐАТА: Ти ж бачиш, що він не може тримати ложку. (Аґата бере миску і годує Тома з ложки. Коротка німа сцена.) Розкажи мені ще про неї.

ТОМ, роздратовано: Жінка в чорному корсажі. Жінка, яка розгойдується в пташиній клітці. Жінка, розпластана на плоту. Пишногруда жінка з гонщиками. У мене в голові лише рекламні картинки.

АҐАТА: З нею легко?

ТОМ: З ним будь-хто став би легким.

АҐАТА, схвильовано: Ти чув, Франсісе?

ФРАНСІС: Жодного слова не пропустив.

ТОМ: Він був бруталом, який вмів говорити віршами.

АҐАТА: «Бруталом, який вмів говорити віршами!» Ти повинен говорити, як Том.

ФРАНСІС: Не впевнений.

АҐАТА: Жінкам подобаються чоловіки, які вміють гарно говорити.

ФРАНСІС: Так видається, що вона — велика любителька макаронів.

ТОМ, приголомшено: Равіолі, торталіні, спаґетті, лазанья. Хочеш іще? І багато соусу, дурню.

АҐАТА, до Тома: А ти?

ТОМ: Я? Я теж люблю макарони. Щось я заплу­тався.

АҐАТА: Є ж хтось у твоєму житті? Ти ніколи нічого не розповідаєш про себе.

ТОМ: Тут? Там? Я — ніщо. Що про себе? Я не знаю, що розказати про себе.

ФРАНСІС, насмішкувато до Тома: «Я нічого не знаю. Що, я? Я? Ніщо! Ніщо! Я!» Тобі й досі хочеться, щоб я балакав, як він?

ТОМ: «Знімай футболку! Ні! Повільніше! Спускай свої труси вниз по ногах. Повільно! Ні, ще повільніше. А тепер майку! Через голову. Покажи пахви. Вище руки».

АҐАТА: Про що це він?

ФРАНСІС: А я звідки знаю!

ТОМ: «Поклади долоню на живіт. Пести живіт».

АҐАТА: У мене навіть адреси його не було, а йому він розказував такі інтимні подробиці?

ТОМ: «Лягай на ліжко».

АҐАТА, почувається незручно: Аж занадто деталей, не здається?!

ТОМ: Лижи мій член.

ФРАНСІС, намагається розрядити напруження: Отака от свинюка! Еге ж, Томе? Отака от свинюка.

АҐАТА, сміється, щоб приховати незручність: Ага, отака от свинюка!

Сміються всі втрьох.

ТОМ: Справжня свинюка!

АҐАТА: Свинюка!

ФРАНСІС: Ще й яка!

Франсіс і Аґата нестримно сміються.

ТОМ, вибухає: Чому я не вийду надвір? Чому кажу: «Привіт, Джеффе! Бувай, Джеффе!» Чому не кажу: «Допоможи, Джеффе! Забери мене звідси, Джеффе»? Щодо неї, чому я не кажу їй: «Я кохав твого сина і твій син кохав мене!»

АҐАТА: Добре так посміятися.

ФРАНСІС: Ти йдеш кататися на машині?

АҐАТА: На добраніч, Франсісе.

ФРАНСІС: На добраніч, мамцю.

АҐАТА, обіймає Тома: На добраніч, мій хлопчику.

ТОМ: Добраніч.

АҐАТА: Франсісе, підсмаж йому стейк.

ФРАНСІС: Так. З кров’ю.

Аґата виходить. Франсіс підходить до дошки для прасування, бере праску і продовжує прасувати білизну.

ФРАНСІС, похмуро: Якщо я не закінчу те, що вона почала, у неї буде забагато роботи. Їй треба все більше і більше допомагати. Ти приносиш їй радість.

ТОМ: Не думаю.

ФРАНСІС: Я давно вже не чув, щоб вона так сміялася. (Пауза). Ти сказав лікарю, що це я тобі заподіяв таке?

ТОМ: Я йому сказав, що приїхав з тобою. Все.

ФРАНСІС: Тому він у тебе нічого і не питав.

ТОМ: Він сказав передати вам його співчуття.

ФРАНСІС: Це була погана ідея — їхати до місцевого лікаря. Треба було повезти тебе в інше село.

ТОМ: Чому? Просто тому, що «інше село» існує?

ФРАНСІС: А ти не питав себе, чому в тридцять років я ще живу сам зі своєю матір’ю? В мене є все, щоб зробити жінку щасливою; гарна ферма, і сам я гарно виглядаю. (Пауза). Я знаю, що ти вважаєш мене привабливим.

ТОМ, в сум’ятті: Скажу так — отримаю стусана. Скажу ні — теж отримаю стусана.

ФРАНСІС: Мій брат ніколи не розповідав тобі історію про хлопчака з таверни?

ТОМ: Про якого хлопчака?

ФРАНСІС: Хлопчака, якого я порвав. Порвав! Так всі кажуть. І так я й зробив. Мене не судили. Все зам’яли за допомогою грошей і мовчання. Мені було шістнадцять. А йому чотирнадцять. На ньому були білі джинси і зелена футболка. Я запхнув обидві руки йому до рота і розтягував. Розтягував, поки не порвав. Ніхто не казав «побив». Казали «травмував». Казали «порвав»! Моя мати ридала. А батько мовчав. І не було суду, що найгірше. В селі ще й сьогодні про це пліткують. Нова пригода. Щодня. В усіх кутках! А хлопчак, у нього новий ніс. Нові губи. Він поїхав звідси. Не хотів бути порваним монстром з фальшивим носом. Я наводжу жах на всіх дівчат в околиці. Скажи, яка мати дозволить своїй доньці зустрічатись з тим, хто рве обличчя? Була одна у школі танців. Я навіть подарунок їй купив. Такий собі маленький топ із шовку. То мій брат втягнув мене у все це. Йому хотілось, щоб у мене була подруга. Соціальні танці. Танці в лінію, ча-ча-ча, румба. Вони всі хотіли танцювати з двома гарними фермерами. На нас був попит. Так от, якось увечері, в таверні, з моїм молодшим братом по дорозі зі школи танців... Ми тут з дванадцяти років вже ходимо до таверни... хлопчина в білих джинсах і зеленій футболці, він пришпилив мене поглядом своїх ненормальних очисьок: «Треба поговорити про твого брата. Це особисте». Мій молодший брат стурбовано спостерігав за нами здалеку. Я змусив хлопчака повторити. «Твій молодший брат. Це особисте!» І тоді я зрозумів, про що він хотів говорити. Я-то знав про малюнки і вірші, сховані під ліжком, але як отой міг знати? Чи значить це, що знають усі довкола? Чи значить це, що всі сміються з нас? Тут діра, і все, що ненормально, множиться на двадцять. «Твій молодший брат. Це особисте!» Це було як кувалдою по лобі! Мої очі закотились, як у корови на різниці. Я пригадую тільки свої руки в його роті. Звук, який чувся з його глотки. І як ламались кістки в горлянці. Я більше не ходив до школи танців. Я не хотів пояснювати своєму молодшому брату, чому я так вчинив, навіть якщо він усе бачив. Йому було соромно за мене. Він сказав, що поїде. Ми побилися. Я скинув його у могильник для корів. А він все одно поїхав. (Франсіс дає йому одежу померлого, яку він одягав раніше.) Мамця її підшила, тепер сидітиме краще. Ти можеш користуватися парфумом, якщо хочеш. Мамці подобається твій парфум. Їй треба посміхатись. Я не вмію просити когось залишитись. Я не знаю слів. Залишайся.