IX


айор, розумів Віктор, повівся з ним стримано, тактовно. Без грубих нотацій, підвищеного тону. Відсторонив від слідства, але не образив. Хоч у душі Віктор був незадоволений, що від нього взяли першу ж справу, але, розміркувавши, вирішив: це правильно, а може, і до кращого, бо майор, досвідченіший слідчий, швидше знайде убивцю Наталі.

Згадав, що довелося бачити в Казахстані, коли був у відрядженні: чоловіка вкусила гадюка — і ранку випікали гарячим залізом. Одчайдушно зойкнув чоловік і навіть зомлів, але зате вижив. Здавалося Віктору, що подібним способом рятують і його. Рятує майор. А ось хто вкусив його — не знає. Здогадується тільки, що Павло, колишній товариш. Хоч він, Віктор, не мав і на думці, щоб відбити від нього дружину.

Правда, снилася йому, і навіть так, що звав її до себе, але ж це було у сні. Мало що людині, коли спить, намариться. Щоправда, він думав про Наталю часто — через те й прийшла йому на сон. Та думати про дівчину, яку колись кохав, не забороняють ні серце, ні розум. Це не такий уже й смертельний гріх!

Висновок один: давно вже час йому одружитися. А він ніяк не набереться рішучості, не наважиться. Ніби йому потрібно перестрибнути якусь страшну прірву й боїться зірватися. Може, тому він жадав зустріти свою стару знайому — Наталю. Хотів, аби йому допомогла розвіяти всі сумніви, не тільки ілюзії. Були ж добрими друзями.

Чому Павло так несправедливо поставився до нього? Приревнував знову до Наталі? Від своєї любові до неї готовий звинуватити весь світ, не тільки його, Віктора! Хоча Павла можна зрозуміти — був запідозрений у вбивстві, то психологічно мусив шукати винного. І карався, мучився: така страшна втрата…

А він, Віктор, зі смертю Наталі чи когось утратив? Спогад про свою юність, свою велику мрію, що солодким щемом сповнювала душу, — якщо це навіть не назвати першою любов'ю? За все хотів помститися убивці — і припустився помилки. Важко було зізнатися в цьому, але майор його переконав: не розібрався, поспішив. Таки хотілося йому, аби Павло виявився винним. Щоб міг бодай у душі сказати Наталі: вибрала собі!.. Підкреслити свою чесність, відданість. Але хіба це чесно?

Дуже не хотілося йому зізнаватися і в цьому, та змусив себе — не такий, виходить, він і чесний! В його душі жила недобра заздрість. Павлові він заздрив. І на роботі… заздрить — хоча би майорові: його досвіду, посаді… Можна би, звичайно, прикрити себе думкою — мовляв, чого заздрити майорові, в котрого все позаду?

Котрий навіть став дідом, котрому онука дзвонить по телефону… А він, Віктор, все ще й не жонатий. І все-таки, заздрить. Раз гарячиться, поспішає. Це погана риса.

Рана, відчув Віктор, досі ниє, але ніби й гоїться, і скоро від неї залишиться хіба що рубець. Неприємності помалу відійдуть, забудуться. А ще як з головою поринути в роботу. Доручили йому нову справу — виявлено якісь зловживання на взуттєвій фабриці. Робитиме своє діло ретельно, але мимоволі буде час від часу цікавитися й слідством по вбивству на Підвальній. Таки хоче, аби чимскоріше вбивця був покараний. І ще йому хочеться, аби вони з Павлом помирилися, аби потисли на суді один одному руки. Мусить зрозуміти його Мушник, мусить! Щоб його колишній друг побував потому в нього на весіллі — далі зволікати з одруженням не буде…

І перед очима постала Вероніка, двоюрідна Наталина сестра, що, ще й не знаючи її, поспішив за нею, мов за якимсь прекрасним видінням, а вона втекла, зникла; потім несподівано, коли цього навіть не хотів, вона об'явилася в Наталиній квартирі.

Видно, думав Віктор, «сестрички» любилися, звіряли одна одній свої таємниці. Обов'язково треба зустрітися з отим дівчам ще раз!..

Але нехай майор Ковальчук робить усе по своєму — досвід і уміння підкажуть йому, що має робити. Може образитися навіть, якщо він, Віктор, буде й далі, втручатися в цю справу. Мовляв, добре слово на нього не подіяло — одержуй догану!

На місці майора, напевне, так би і вчинив, та що може з собою зробити, коли весь час думає про вбивцю Наталі. Не віриться, що вже її нема, весь час живою бачить її перед собою, з усміхом на обличчі. І поки не закінчить майор Ковальчук слідство — Наталина смерть ні на хвилину не даватиме йому, Вікторові, спокою!

А може, попросити, щоб дозволив йому поцікавитись хоча б неофіційно, аби в управлінні ніхто того й не знав? Вирішив: напевно, буде краще, якщо того не знатиме й майор. У вільний час зустрінеться в місті з Веронікою і обережно розпитає. Звичайно, постарається знайти її на вулиці, щоб у розмові з начальником часом не сказала, що в них уже був слідчий. Поведуть атаку з двох боків — і вбивця потрапить у такі кліщі, що швидко запищить!

Вийшов у коридор, прочинив двері в сусідній кабінет і просунув голову:

— Ти одна, Марино?

— Одна. Щось вам потрібно?

Помітив, що дівчина злегка почервоніла й ховає обличчя.

— Думав, може, трохи проїдешся зі мною.

— На фабрику? Гадаєте, стану чимось у пригоді?

— Чому ні — жіноче око, як кажуть, зірке. Може, щось і помітите, — перейшов таки на «ви».

— Добре. Лише доповім майорові…

— Його нема.

З вікна бачив Віктор, як Ковальчук сідав у машину, — мабуть, поїхав на Підвальну, бо ж справа тепер зовсім зайшла у тупик.

— А до його приїзду встигнемо повернутися?

— Сподіваюся.

Поки Марина збиралася — придивлявся, уявляв, як би виглядала у звичайному дівочому платті з перлиновим намистом на шиї. Хоча б отим, що бачив учора серед прикрас Наталі. Дуже б до лиця було Марині — а чого ж? Треба буде з якоїсь нагоди подарувати їй намисто.

Запитав:

— Коли ви народилися, Марино?

— Хочете дізнатися — скільки мені років? — зміркувала дівчина. — Але хіба в жінок таке питають?

Грайливо усміхалася, як звичайна жінка, не лейтенант міліції. Сподобалося Вікторові — і теж усміхнувся:

— Не порозуміли ви мене: просто хочу знати, коли ваш день народження.

— Маєте бажання щось подарувати?

— Чому б ні? Хіба ви недостойна, аби вам чоловіки робили подарунки?

— Розуміти це як комплімент?

— Зовсім ні. Серйозно.

— Значить… поїхали.

Віктор відчинив двері. Пропустив її вперед, та пригадав читане в правилах поведінки, що по сходах першим спускатися повинен чоловік, жінка ж має йти за ним, щоб він устиг допомогти їй, якщо буде потрібно… Нічого, подумав, колись іншим разом учинить згідно з правилами, сьогодні ж хай попереду піде вона, Марина. Адже в цьому теж є щось від джентельменства…

Повторив у думці: джентельменства. Чому це захотілося побачити себе біля Марини джентельменом? Може, тому, що встиг запримітити — дівчина до нього не байдужа.

Відкрив дверці газика, дав місце Марині поряд з водієм, а сам умостився на задньому сидінні. У дзеркало бачив, як легенько поправила волосся. Рука в Марини біла, пальці довгі — явно не вистачає на них персня з яскравим камінцем. Може, й має, й залюбки б носила, але майор цього не любить — вже чув від нього фразу, що міліція — не театр.

Глянув у віконце і раптом аж смикнувся:

— Зупини, зажди одну хвилинку!

Вискочив із машини, навіть за собою не зачинив дверці. Марина здивовано дивилася услід, доки він не наздогнав дівчину в рожевому береті.

— Навіщо так поспішати, Віко?

Зупинилася:

— Це ви?

Не став критися Віктор:

— Саме думав, як би вас зустріти, а бачу — ви йдете…

— Навіщось вам потрібна?

— Хотів перед вами вибачитися: якось воно того вечора вийшло, що примусив плакати і вас. Але Павло вже на свободі.

Примружившись, спитала:

— Значить, ви помилилися?

— Не зовсім так… Але, Вероніко, тепер я поспішаю — чекає машина. Зустрінемося увечері — й про все поговоримо. Буду вас чекати о сьомій годині на Театральній площі.

— Як це розуміти?

— Ну, хочете, аби ми зустрілися?

Запитав, а дівчина потупила очі, нічого не сказала. Озирнувся — Марина навмисне дивиться убік.

— То як?

— Прощавайте, ніколи мені!

— Я все-таки чекатиму…

Поволі повернувся до машини. Побачив, що Марина вже набрала суворого вигляду. Сиділа непорушно, дивилася прямо перед себе. Віктор мимоволі вдався до виправдання:

— Сестра її. До речі, дуже схожа на Наталю. Якби ви подивилися на фото Наталі…

— А мені хіба не все одно?

— Мені не все одно, — по хвильці мовив Віктор.

— Побачила відразу.

— Що саме?

— Що гарна, зваблива…

— Справді?

— Чого б мала кривити душею? Досить симпатична.

Віктор знову на хвильку притих. Потім згадав:

— Я дещо хотів дізнатися від неї.

Марина зауважила:

— Майор же вас відсторонив від справи.

Неприємно стало Вікторові, сумно. Замовчав і нічого не відповів Марині. Власне, їй не треба відкривати, що собі надумав. Якщо він у справі загибелі Наталі дечим і поцікавиться — це буде продиктовано лиш доброю пам'яттю про неї, загиблу. Він аж ніяк не прагне зробитися приватним детективом, порушити законність…

Та ось уже й фабрика — роздумувати ніколи. Поспішив у кабінет директора. А секретарка зупинила: директора нема.

Шкодував уже, що взяв Марину. Гадав, що по дорозі поговорять, зблизяться, а вийшло навпаки: стала між ними Вероніка, і вони ще більше відійшли одне від одного. Ось і Марина вже сказала:

— Я їду назад, в мене своя робота.

Погодився:

— Як хочете!

Залишився, як на роздоріжжі. Дивився у вікно услід машині: поїхала Марина сумна, невдоволена.

Невдовзі повернувся в міліцію й сам. Переглядав матеріали, які прихопив з фабрики, а відчував: між ним і Мариною тепер не просто стінка, а якийсь глухий, холодний мур. Хто обійде того мура першим? Звичайно, Марина буде заходити до нього, як і досі, але вже без усмішки, виключно у справах. А йому потрібна найперше її усмішка. Чому? Не міг сказати собі правду, бо збагнув лише одне: тепер, на роботі ближча вже Марина, а не Вероніка. Хіба ж бо він знає Вероніку? Та й що йому скаже те дівча у справі Наталі? Мабуть, небагато. А от без Марини він — як у потемках: лише через неї може дізнаватися, що нового дослідив майор.

І подумав: як же з тим листом, що залишив Павлів брат — Геннадій? Чи встановила експертиза, що почерк — Наталин? Він хотів би, щоб лист був підробленим. Ну, а коли ні, коли його справді писала Наталя? Навіть кров забухкала у скроні: такий лист — Наталя? Та що б з нею сталося? Невже вона була така цинічна? Не знав того, не помічав ніколи… Але ж тепер куряча сліпота минула! Може, й далі марив би Наталею, якби не прокинувся від нічного пострілу на вулиці Підвальній! Адже він…

Двері до кабінету рвучко відчинилися — увійшов майор.

— Ну, сьогодні, поставимо крапку. Привезеш одну жінку. Не подумай тільки, що я знову віддаю тобі справу. Просто мені потрібна допомога, а ти один у мене під руками.

Віктор поцікавився:

— Що за одна? Як її знайшли?

— Передала Мушникам цікаву фотоплівку. На щастя, касета була загорнута в газету, а там залишилася адреса передплатника — правда тільки номери: будинку і квартири. Вранці в експедиторській були всі листоноші, й один із них упізнав свій почерк. Даю тобі цю ниточку в руки.

— Іду, товаришу майор!


Ковальчук вернувся у свій кабінет і відразу почав готуватися до зустрічі з новим запідозреним.

На столі не залишив нічого, аби був зовсім чистий. Зате у шухляді все було напохваті. Фотоплівка і щойно відбиті з неї фотографії. Наталині коштовності, серед яких — перлинове намисто. І наган. При допиті все може знадобитися.

Спочатку сам намірювався їхати в лісництво, аби там, на місці, побачити людину, на котру несподівано впало підозріння. Але потім вирішив, що краще запросити його в управління, бо якщо — убивця, то не знати, як ще поведеться. Коли саме він, лісник Осадчий, натис на курок…

Знову подивився пильно на фотографію — гарна та біловолоса німфа, хоч картину із неї малюй. Доведеться і її затримати, як причетну до цієї справи? Чого б не сталося й таке, що одна красуня не могла простити ' краси іншій?.. Але без сенсацій! Спокійно розібратися у всьому. За час своєї служби в органах міліції наслухався всіляких сенсацій!

Краще, доки ще є якийсь час, продумати розмову з Осадчим. Розумів, як важливо уміло поставити перше запитання, від котрого залежить половина справи. А іноді можна в першу мить відчути — винна людина або ні. Хотілося майорові, щоб і цього разу було саме так — щоб з перших слів зорієнтувався — з ким має до діла. А на закінчення — зробить очну ставку. Осадчого з жінкою, яку привезе Віктор. Те, як вони зустрінуть одне одного, вирішить питання остаточно. Значить, можна буде поставити крапку.

Але коли б на цьому все скінчилося, а то ж завжди є якісь ускладнення. І у всьому треба розібратися, знайти винного. Тяжка, копітка праця! Тут одної голови замало, хоч би яка мудра. Це у фільмах здається все просто — за півтори години, доки дивишся кіно, розкручують усю таємницю. А насправді півтори години для слідчого — мить. Скільки треба поламати голову, втрачати нитку, все починати заново, з півдороги вертати назад. І так день за днем, і так рік за роком.

Виклав із шухляди кругле дзеркальце — було серед Наталиного скарбу — і глянув на себе: скроні побіліли, чоло лисніється — все вище. Збоку, може, й нічого не видно, та він бачить добре. Втім, вищий лоб — то ніби більший розум. А він, як і завжди, нічого не може придумати завчасно. Хоча б оте перше запитання. Звик, що йому треба спершу побачити людину.

Обома руками розгладжував зморшки, аж подумав з усміхом — дарма, не скатертина ж, щоб можна розрівняти. І заховав дзеркальце — найде ж на людину. отака меланхолія! Все життя в напрузі, якщо не у тривозі — і на тобі, розслабився. Чи, може, так подіяло на нього оте жіноче дзеркальце?

Все-таки ловив себе на думці, що волів би бути на місці лейтенанта — молодим, підтягнутим, легким. Нехай і з помилками, гарячковістю — бо це такі «зморшки», що, навпаки, з часом розгладжуються. Звичайно, для цього потрібно головне, на чому він і зосередив Віктора у справі: сумління у слідчого має бути кришталево чистим, щоб ані плямочки на ньому, ані цяточки. А що попросив Віктора трохи допомогти — це воднораз є свідченням того, що йому довіряє. Отак, діалектика…

Почав уявляти — а який же він, отой Осадчий? Як на фотографії? Високий, стрункий? Чи просто з довгими руками, які весь час ховатиме під стіл?.. Треба буде його пригостити сигаретою, аби витяг руки, показав — чи не тремтять. Візьме сигарету? Звичайно, цигарка дещо заспокоює, але зате сторонньому окові ще більше виявляє, як чоловік хвилюється, бо ж мне її у пальцях, покусує зубами та й ніби частіше затягується димом. Тільки все це має відносне значення — адже хвилюватися може і невинний.

Ім'я людини, її вік, професія, родинний стан і ще — чи раніше мала судове покарання — ось із чого треба починати. Протоптана стежка, та зате надійна, вивірена досвідом. Як то кажуть — класичний підхід. Тут головне — добитися істини!

Перервав думку телефон. Зрозумів — машина повернулася, і той, кого чекає, зараз постане перед ним. Сказав у трубку:

— Уведіть!

Виклав на стіл аркуші чистого паперу, взяв червоний олівець: просто, щоб було щось у руці. Дивився на двері…

Увійшов високий, зігнутий чолов'яга.

— Вікентій Сергійович Осадчий, коли не помиляюся? — запитав майор і, не чекаючи на відповідь, додав: — Проходьте, будь ласка, сідайте… на стілець.

Непомітно слідкував за тим, як Вікентій Сергійович рушив, як ішов, як сів. Хвилюється — бачив Ковальчук, — ноги непевні, руки звисли. Погляд майора мимоволі впав на його зморшки… сиві скроні — й Ковальчук відчув, що йому жаль цього чоловіка. Осадчий зовсім не такий, як на фотографії. Тим більше не таким він малювався у його уяві. От і роздумуй наперед над першим запитанням! Придумати можна — і навіть щось дотепне. Скажімо, запитав би: «Чи знаєте, Вікентію Сергійовичу, що то за стілець, на якому тепер сидите?» Воно би непогано, якби потрапив запитати винного, злочинця. А коли ні — таким запитанням зробить злочин сам.

Ще раз майор глянув на лице Осадчого — на його зморшки, сиві скроні — і відкинув навіть офіційний тон:

— Як ваше здоров'я? — запитав співчутливо.

Осадчий мовчав.

Тоді майор поскаржився сам:

— У мене під сорочкою рубець — від поранення, ще від війни зостався — і, знаєте, щось останнім часом…

Перервав майора Вікентій Сергійович:

— Я теж воював. Усю війну на фронті — не в тилу. Боягузом ніколи не був. То говоріть прямо, не заспокоюйте мене.

Ковальчук подумав.

— Ну, а коли прямо — чого ж тоді тремтять ваші руки? Від страху?

— Від образи.

— Це чому?

— Ви добре розумієте…

— Хай так, — погодився майор. — Але дещо все-таки попрошу пояснити.

А тоді взяв ручку і вивів: «Протокол». Осадчий закліпав, потім почав протирати очі, мовби їх несподівано запорошив вітер. Майор вичекав:

— Розкажете самі, чи питати? Про що йдеться — знаєте.

— Чому би не знав?

— Отож.


— Але я з Наталею нічого не мав. Ні доброго, ні злого.

— Може, щось і мали. От скажіть: ви дарували їй що-небудь?

— З якої б це ласки?

— Ніколи нічого й не подарували?

— Я не хотів, та Олімпіада, дружина моя, почала пиляти, і одного разу, до дня народження купив…

— Коштовне намисто?

— Торшер. Тоді вони з Павлом саме одержали квартиру.

— А намиста їй не дарували?

— Хіба вона мені дочка?

— І не дочка, і не невістка, знаю: сини у вас нерідні.

До речі, й у злагоді ви з ними не були.

— А що — мені від того приємно?

— Неприємно, правда, — погодився майор Ковальчук і по якійсь паузі виклав на стіл наган.

— Цю штуку, певно, знаєте?

— Чи не той? Старого Москаленка?

— Були з ним знайомі?

— Недовго, якийсь рік. То був дуже добрий чоловік, навіть дивно тихий…

Тепер уже Вікентій Сергійович опанував собою, говорив спокійно, як людина, що до кінця впевнена у своїй правоті.

Чи справді невинний — роздумував тим часом Ковальчук, — чи вміє так триматися? Буває, злочинець вольовіший за своїм характером, аніж слідчий, котрому доводиться розплутувати злочин. Та награний, удаваний спокій — не зовсім тривкий.

Зауважив:

— Воно дуже добре — мати чисту совість. Але в житті буває всіляко. Ось наприклад… — поклав перед Осадчим новеньку фотокартку.

Вікентій Сергійович, помітив майор, ураз запалився. Навіть дрібні краплинки поту зарясніли у нього на скронях.

— Хто вона така?

— Дівчина одна.

— Та бачу, що не хлопець… Гаразд, скажіть, цим вас шантажувала Наталя?

— Не розумію.

— Поясню: вона знала вашу таємницю? Заперечив Вікентій Сергійович:

— У чому завгодно я можу бути винний, лише не в цьому. Чому підозріваєте мене? Які у вас для того підстави?

— Думаєте, жодних?

— Звісно, жодних, бо я не вбивав!

— Я вас не звинувачую, — заговорив спокійніше майор. — Напевне, ми з вами не порозумілися.

— То я внесу ясність, — випрямився на стільці Осадчий. — О дев'ятій тридцять, коли пролунав постріл, мене навіть близько від цього міста не було.

— А звідки ви знаєте, що убивство сталося о дев'ятій тридцять?

— Хіба Олімпіада у вас не була?

Згадав майор: була… плакала, ридала. Заспокоював її. А ось чи казав їй, коли стався постріл — не запам'ятав. Тому не міг нічого заперечити на відповідь Осадчого. Зрештою, не тільки від дружини міг довідатись про це, але й від названих синів. Справа не в тому, що він знає — коли пролунав постріл, головне, де сам був на той час? Справді, він був ніби у від'їзді, але це ще треба перевірити.

Підсунув ще ближче до нього фотографію, а запитав:

— Відпустку брали на три дні?

— Не відпустку, а відгул… Один день відгулу додав до вихідних.

— Нехай так. А нащо ж вам були потрібні аж три вільні дні?

— Їздив до сестри.

— Далеко?

— В Тернопіль…

Чомусь завовтузився Вікентій Сергійович, ще більше змокрів, аж краплина поту поповзла зі скроні вниз.

Отак, — зробив висновок майор Ковальчук, — хоч і міцний ти, чоловіче, і добре тримаєш себе у руках, а піт із тебе ллє…

Перервав розмову телефон.

Майор попросив Осадчого зачекати трохи у приймальні, а сам, прихопивши з шухляди фотоплівку, відлучився на кілька хвилин у кабінет Погоріляка.

Чомусь сподівався, що побачить «німфу», яку виносив із води Осадчий. Та з першого ж погляду відзначив: ні, мабуть, не вона. Перед ним, поводячи бровою, стояла звичайна собі молодичка, явно закохана у себе: бачив це по парику, золотих прикрасах, модному плащі. Навіть засумнівався: за описом Павлової сусідки та була в капелюсі, у благенькому пальті… Може, маскувалася, а може…

— Скажіть, це ви передавали Павлу Мушнику? — показав їй плівку.

— Я… — жіночка кокетливо поворухнула язиком, начеб крутила в роті жувальною гумкою. — Я, звичайно.

— Так… Тоді сідайте, трохи поговоримо.

Жіночка, вихиляючись, пішла в куток, до крісла. У друге сів майор. Віктор залишився за столом, на своєму робочому місці, але не зводив погляду з майора і «гості», як її назвав про себе в думці.

— Як вас звати? — запитав майор.

Присунула до себе попільничку, дістала «Opal».

— Будник… Оксана Антонівна.

— А ким ви працюєте?

— Н-ну… продавщицею. В магазині «Золоте кільце».

— Наталю Мушник знали? — клацнув запальничкою майор.

— Вона була моя краща подруга. Я завжди називала її Наталі…

— А вона вас — котиком?

— О ні… — «гостя» знову повела по яснах язиком, ковтаючи усмішку: — Котик — це він…

— Хто саме?

— Н-ну, Наталі його приймала у моїй квартирі.

— Це кого?

— Н-ну… Кого ще жінка може приймати? Котика…

— Як його справжнє прізвище?

— Не знаю. Завжди залишала їх удвох. Розумієте… — схрестила ноги молодиця.

— А у вас є чоловік, сім'я?..

— Одна, — поглянула впівока на молодого лейтенанта.

Віктор не розумівся, нічого не доходило до його свідомості: щоб Наталя, котру з юних років мав у своєму серці, на чужій квартирі приймала коханця?! За що? За коштовності, що їй дарував? Як же могла так низько упасти? Невже душа в неї завжди була нікчемна, жалюгідна? Тоді, може, й краще, що Наталі вже нема на світі!

Та враз спохопився — як же таке думати? Адже все своє життя повинен присвятити одному — справедливості! А найбільше прагнути до того, щоб викрити злочинця. Тепер він недалеко, у приймальній начальника відділу, і саме на нього зараз покаже свідок — добре, що довелося її розшукати!

Будник була вдома й зовсім не здивувалася, коли повідомив їй — хто він і звідки, чого хоче — іншого, мовляв, і не чекала. Віктор не на жарт розхвилювався, коли відкрилася йому: так, знала Наталю і про все розкаже — чого ж не розказати?

Та знав, що ще довго ламатиме голову, міркуючи над тим, що привело Наталю до такого страшного падіння? Може, іноземці, а може, і ця краля. Чому не відвернула Наталю від розпусти, якщо була їй за кращу до-другу? Чом не зупинила, не закликала отямитися? Напевне, навмисно штовхала подругу до прірви, щоб полетіла стрімголов, розбилася на смерть. Бо й сама вона така… Хіба це не злочин? Не кримінальний, та моральний. Поставити б її перед громадськістю — хай би кривлялася тоді!

Майор Ковальчук відкинувся у кріслі, запалив і сам.

— А нащо Наталя залишила у вас фотоплівку?

Знову ніби пожувала гумку:

— Знаєте, що там сфотографовано?

— Курортники…

— А серед них якийсь її родич… з коханкою на руках — це знаєте?

— Здогадувалися.

— То як могла тримати фотоплівку дома?

— Чому ж її не викинула зовсім?

— Ви зацікавилися, бачу… — дихнула густим димом. — Рада, коли в чомусь зможу допомогти. Я скажу: тим кадром Наталі його шантажувала. Вона йому не давала жити.

— Що їй було потрібно — якщо, кажете, родич?

— Гроші… що ж іще?

Майор підвівся:

— Добре, Оксано Антонівно. Зараз я вам зроблю очну ставку з отим самим родичем, і ви при ньому скажете, чи це не той старий кіт… чи котик, що ходив за Наталею.

— А я маю право?

— Чому? Не розумію.

— Кажу ж вам — мене це не стосується. Я у справи Наталі ніколи не втручалася…

— Ми теж. Але тепер, бачите, доводиться.

Усі троє зайшли до приймальні.

Будник подивилася на старого лісника і похитала головою:

— Уперше його бачу…

— Гаразд, Оксано Антонівно, — злегка вклонився їй майор. — До вас тоді останнє прохання: сядьте в кабінеті товариша Погоріляка і все, що нам розповіли, викладіть на папері.

Віктор провів її до себе, а майор знову запросив до свого кабінету Вікентія Сергійовича.

Спробувати, може, міркував, поговорити з ним інакше, лагідно, по-приятельському, аби й не відчував, що він сидить на допиті? Якби міг стати лагідним, але щось не той настрій, втрачається терпіння. Адже він готовий був на справі поставити крапку. А тепер відчув: як на перший погляд, не така уже й важка дуель з Осадчим — змучила його! Ніби раптом дали себе знати всі пережиті поєдинки з різними злочинцями, хоч він і виходив завжди переможцем. Перемоги бо даремно не даються, багато й забирають.

Натис на кнопку, і коли з'явилася у дверях Марина, неофіційно попросив:

— Принеси нам, Маринко, свіженької мінеральної водички.

Осадчий поцікавився:

— Я — заарештований?

— Вікентію Сергійовичу, — зітхнув майор і пересів за приставний стіл напроти Осадчого. — Прошу вас зрозуміти і запам'ятати: за нашими законами, не ви повинні доводити свою невиновність, а я маю довести вашу вину — якщо вона є. Коли ж ви невинний, то допоможіть же мені розібратися у всіх цих речах, — і майор, підвівшись, виклав на стіл наган, фотографії, листи… Й Наталин скарб. — Не спішіть. Подумайте. Але скажіть правду. Ми ж однополчани — пройшли війну… Вікентію Сергійовичу!..

Марина відкрила пляшку «Лужанської», налила у склянки.

Осадчий трошечки попив і кашлянув:

— То так… Але я досить заплутався. Не знаю, як інакше…

— Не біда: тут допоможу я, — лагіднішав дедалі майор. — Заплуталися, бачу, — кінців ниточки кілька. Будемо брати по одному. Ну ось — фотографія…

— Це було давно, — почав оповідати Вікентій Сергійович. — Років десять тому. І я був молодшим, і вона, ця дівчина, Галинка, була тоді зовсім молодою. А Наталя закінчила школу чи то перший курс університету… — точно не скажу. Знаю тільки, що обидві з матір'ю вперше приїхали на море. Там, на пляжі, з ними я і познайомився. Власне, це знайомство пішло далі, бо саме я звів потім Наталю з Павлом… Але повернемось до моря. Якось під час шторму тонула одна дівчина. А тут хвилі — аж почерез голову. І всі чомусь дивляться на мене, наче я — високий, то мені ті хвилі не страшні. Кинувся в пучину… Одним словом, виніс я ту дівчину на берег на руках, бо вона була вже непритомна. А Наталя саме цей момент сфотографувала. Майор витер хусткою лице.

— Хіба та фотографія вас якоюсь мірою компрометувала?..

— А тут таке діло, товаришу майор. Коли вже говорити все начистоту… Їдучи в Тернопіль, я зупинився в Рогатині, де живе Галина. Через що сестра і нарікала, чому не приїжджаю, хоча про Галину, звичайно, не знала. Цього разу все-таки я викроїв день і для сестри… Галя має великого хлопчика, та з чоловіком розійшлася. А між нами досі залишилася та давня прив'язаність… зову її дочкою…

— Виходить, Наталя вас шантажувала?

— Що ви, зовсім ні!.. Така фотографія у нас дома була, але кудись зникла. А про плівку я навіть не думав, що вона ще є.

Майор відклав у стіл фотографії, затим — листи. Зібрав і коштовності — залишив один наган.

— А цей револьвер, — продовжував Осадчий, — був весь час у нас. Та якось, місяць тому, приїхала Наталя і каже: «Вікентію Сергійовичу, я оце водила в наш музей туристів і розговорилася там з працівниками. Вони дуже просять, щоб ви дали наган до музею». Я бачу — добре діло, то так, з коробкою, без слова і віддав.

— А вона?..

— Того вже я не знаю.

Лісник став червоний. Але й без цього зрозумів майор Ковальчук, що він сказав усе начистоту.

Лейтенант Погоріляк заніс до начальника письмове показання, що написала Будник.

— Де, кажете, живе ваша «дочка»? — ховаючи й наган, спитав майор Осадчого.

— У Рогатині.

— А де вона працює?

— Там, на автостанції.

— Ага… — майор глянув на Погоріляка. — А як її прізвище?

— Фенич Галина Яківна…

— Значить, у п'ятницю й суботу ви гостювали в неї.

— Так…

Майор кивнув Віктору, аби перевірив.

Продавщицю сказав відпустити. Осадчого ще трохи затримав. Вже не допитував його, а повів розмову про ліс, про гриби, що їх любив збирати, питав — де, в яких місцях ще можна знайти білі і чи з'явилися оп'ята. Тим часом викурив цигарку й налив собі знову мінеральної води.

Задзвонив телефон. Майор підняв трубку і послухав. А тоді сказав:

— Ви вільні, Вікентію Сергійовичу.

Здивувався, наче не йняв віри, що майор насправді його відпускає:

— Я ж дав їй наган.

Погодився майор Ковальчук:

— Так, дали. На жаль… Але своєму вбивці передала його вона.

— Невинний я?

— Невинні у тому, що на курок натисли не ви. «Дочка» нам посвідчила, що ви з суботи на неділю гостювали в неї.

Засоромився. Майор сказав прямо:

— Пораджу вам: лишіть «дочку» в спокої. Слідкуйте за тим, щоб у сиву голову ніщо дурне не лізло. Розумієте…

— Розумію, але… що я можу?

— От лікарі кажуть — холодний душ добре допомагає. Та ще ліс — у вас же ліс під боком! Десь приїду по гриби — тоді продовжимо розмову…

— Приїжджайте, — підвівся Осадчий і розвів руками. — Гостем будете.


О сьомій годині на Театральну площу Віктор не пішов. Програма змінилася: мав під кінець робочого дня важливішу зустріч. І все-таки був незвичайно збуджений, хоч відчував десь у душі докори: а як Вероніка? Обіцяв же зустрітися з нею. Хотів погуляти, поговорити… про Наталю.

Згадав і за Марину. Заглянув до неї у приймальну — мовчки підняла голову, мовчки подивилася. Сказав навмисно голосно:

— Треба мені з вами дещо… уточнити.

— Слухаю вас.

— Але не тепер, бо дуже поспішаю.

— З нею на побачення?

— Не розумію вас, Марино, з ким це на побачення?

— З тою, з якою не могли ніяк розійтися сьогодні на вулиці.

— Зайве то, Марино!

— Чому зайве? Хіба я — не жінка?..

— Ну і що?

— Розумійте, як хочете… Йдіть.

— Іду. Побачимося завтра. А тепер час дорогий, гаяти не можу. Повірте, ілюзії — зовсім не утрачені!

— Не вірю…

— Даремно. Все буде гаразд, навіть якнайкраще.

Несподівано відчув, як потепліло на душі. Не витримав, прискочив до Марини й притис її голову собі до грудей. Потім, не оглядаючись, поспішив з кімнати до дверей.

Зі стриманою усмішкою провела його Марина поглядом.

Може, так суджено, подумав собі Віктор, щоб у його хаті обоє господарів були-таки міліціонерами. А Наталя й навіть її жива тінь — Вероніка — то лиш марево, яке почало вже розвіюватися…

Біля моста, як було домовлено, чекала на нього Оксана Антонівна. В міліції призначив їй цю зустріч без відома майора і не казав — для чого.

Побачивши Віктора, кокетливо пограла у роті язиком, стримувала усмішку.

— Не бійтеся, в міліцію більше вас не заберу, — попередив Віктор.

Тоді вона пограла бровою:

— А що ж?

— Погуляємо, пройдемося по місту: може, десь побачите, впізнаєте котика.

— Серед стількох людей?

— Більше людей — то більша ймовірність, що зустрінеться і він. Випадок, звичайно, але в нашій праці потрібно зважати і на випадковість. Коли справді не знаєте, хто він.

— Не цікавилася ним!

— Що ж, поцікавимося разом.

— Дозволите, може, щоб я бодай переодяглася? Не сподівалася ж такої тривалої прогулянки, а звечора вже холодно.

Чекав її на вулиці, біля понурого під'їзду, пильно поглядаючи на кожного мужчину, що проходив мимо. Думав: як би впізнати йому того котика? Більшість проходили байдуже, деякі, відчуваючи на собі пильний погляд, — озиралися і міряли Віктора цікавими очима — мовляв, чом так до них придивляється? Зникали одні, надходили інші — з одного й другого боків — молодші і старші, по-різному одягнені — в капелюхах, кашкетах, беретах. А котик у чому? Треба буде в тої продавщиці відразу спитати, які його прикмети, щоб брати до уваги лиш капелюхи чи кашкети…

В очах мерехкотіло. Та й ноги занили — незручно стояти на одному місці, а жіночка чомусь дуже довго переодягається. Чи й Марина — раптом зійшло в голову — отак би чепурилася, коли є пильна справа?

У першу мить і не впізнав Оксани — з високою зачіскою, в довгеньких сережках — неначе зібралася йти з ним у ресторан. Але Віктор зразу повернув на Підвальну. Думалося: туди, безперечно, заблукає котик.

З кінця в кінець міряли Підвальну, зиркаючи на зустрічних, — даремно! Жінці надокучило:

— На сьогодні, мабуть, уже досить.

У глибині душі сподівалася, що лейтенант подумає нарешті й про якусь розвагу. Ну, бодай, запросить у кав'ярню. А Віктор мовчав, змушуючи її лише придивлятися до чоловіків у капелюхах-кітликах.

Попросив:

— Ще трошки. Хвилин п'ять…

Стояла на своєму:

— Ніколи… втомилася.

— Якось вам віддячуся.

— Не треба.

— Чому не треба? Тільки підкажіть якусь винагороду.

— Купіть мені шубу! — скривила у посмішці щоку.

Не зважив на жарт. Здавалося, ще якась хвилина — і той тип об'явиться, а вона якраз завередила. Шубу! Ого…

І раптом ніби хто підказав — база! Згадав — тоді, коли попросив пошту реєструвати всі дзвінки на квартиру Мушників, — подзвонили з бази. Чи не там і слід шукати котика?

Схопив попутницю за руку:

— Ходімо, я вже знаю!

— Куди?

Нетерпляче глянув на годинник:

— Робочий день закінчився півгодини тому. Та, може, він затримався…

Зупинив таксі.

Виїхали за місто. На прохання Віктора, водій зупинив «Волгу» віддалік від бази, і до прохідної вони рушили пішки, ніби собі гуляючи.

Але жінка, бачив, була неспокійна — йшла з ним неохоче, проти своєї волі. Звичайно, нарядилася явно не до цього, розбитого машинами, ще й трохи розгрузлого від дощу передмістя. Хоч би зняла серги… Але не наважився про це й заговорити — боявся, що Будник спалахне й піде. Думав, як її відволікти, щоб не дратувалася. Тоді сказав: ї — І я знав Наталю.

— Невже? — глянула впівока, як тоді в кабінеті.

— Ще й як знав!

— Ого, це вже щось навіть цікаве. Ану, розкажіть.

Віктор — сумний, задуманий — обійшов калюжу.

— Вчилися в одній школі. І, знаєте, як воно буває… Шкільна дружба… Одним словом я її любив.

— Любили? Як?! — попутниця Віктора аж зупинилася від дива.

— Ну як люблять? Отак і любив…

Хотів сказати лейтенант, що навіть тоді, коли звинувачував у вбивстві Павла, оця любов ще в ньому жила, хоча Наталі вже не стало. Та лише зітхнув.

— Бачу вам на душі важко?

— Звісно, важко: подругою юності була.

Оксана запалила.

— І мені теж тяжко… Тому була би дуже рада, коли б могла стати у пригоді, щоб знайти убивцю.

— Це міг бути й він?

Злякалася:

— Що ви! Аби на моїй квартирі… Я би собі з таким не починала. То був культурний чоловік і спокійний, тихий…

На те Віктор мовив:

— Але ж у тихому болоті чорти водяться.

І пожалкував: бачив, що знову стала нервувати. Думав — це від того, що нагадав їй про болото. Кинула недопалок:

— Та що нам тут стирчати — люди пішли додому!

— Люди пішли, це точно, — кинув своє Віктор. — А звір мусив іще залишитися: такі мають нерідко на базі особливі справи, що не входять у робочий день.

Помітив, що зелені вогники очей світяться недобре. Заговорив спокійніше:

— Бачите, під воротами ще є пара «Жигулів» — а може?..

Жінка стиха відійшла убік. Чимось заклопотана, дивилася в землю, вже не звертаючи уваги на присутність Віктора.

Він пройшовся в інший бік, щоб і собі побути одному, дещо обміркувати. Став біля обчухраної старої акації, задивився у її дупло…

Раптом почув від машини:

— Котіко!

Мимоволі глянув на свою знайому. Вона, розгубившись, трохи повагалася, але тут же радо підбігла до машини. Оглянувшись на Віктора, мовчки підняла руку і помахала пальцями.

Погоріляк у відповідь махнув їй рукою, а погляд механічно вихопив номер «Жигулів».

— Котіко… — повторював лейтенант уголос. — А ми шукали котика. Та ще й у циліндрі!

Він попрямував до телефона-автомата.


*

За столом сиділа лише молода пара — Геннадій і Віка, а біля них — Віктор. Павлові не сиділося: гримів стільцем, підводився, бо сидячи не міг говорити — такий був схвильований.

— Вікторе, мій друже! Тепер ти розумієш? Вона була безвинна… Чиста, як сльоза… Як світла сльоза радості, що капле мені з ока! Не прилипла до неї брехня, хоч яка була масна! Серце вгадує, воно знає правду — я не помилився. Чуєш, Вікторе? Слова, які говоряться крізь сльози, — правдиві, святі!

Погоріляк погоджувався мовчки. А Павло радів:

— Скільки тисяч знайшли в тої кралі, що вбила Наталю! А всякого краму! У неї на квартирі була друга база! А де її щастя? За найбільші гроші, як бачиш, не купила ні щастя, ні краси, ні любові. Вікторе!..

Геннадія трохи розвеселило і шампанське:

— Якщо воно не у грошах щастя, тоді мені справді пощастило…

На це Віктор закинув:

— Все ж рідко трапляється, щоб у руках студента побували такі дорогі речі — жіночі коштовності — і то повні жмені.

— Золото, перлини… Дорогоцінні камені, — не вгавав Павло. — Як усе блищить! А я за них не дав би одної світлої сльозинки. Якби Наталя знала! їздила з усякими панами зі світу, то, може, й надивилася на легке життя, але не проміняла на нього душі. Вікторе, загинула, а не проміняла!

Вероніка все ще сиділа без слова — чомусь їй незручно було поруч з Віктором, надто — як мовчали. І стиха запитала:

— А все-таки… звідки був той лист, що Геннадій знайшов на подушці?

Віктор чекав нагоди, щоб розговоритися, і охоче взявся пояснювати:

— Видно, було так. Через Наталю спекулянтка гадала активніше зв'язуватися з іноземцями. Вчасно чи не вчасно, Наталя таки спохопилася. Та навіть не помітила, що вже їй на шию накинули зашморг. За дороге намисто ота краля, — глянув на Павла, — виманила у неї наган. Скористалася й такими, здавалось би, дрібницями, як стара фотоплівка… чи конверт. Той конверт був від листа, якого ви таки не одержали, — поглянув на Віку, — виїхали з курорту раніше, і лист повернувся. Хитра бестія взяла його собі з далеким прицілом — викрала з Наталиної сумочки. А фальшивого листа, якого вона потім вложила в конверт, написала, звичайно, сама — під стиль і почерк справжнього… Павло ходив довкола стола:

— Коли я її питав… — ой, чи треба було це питати?! — кажу за того котика… Наталя, пригадую, мені відповіла: вона мене називає рибкою, то я її котиком. Бідна, й не думала, як котик любить рибку. Що він її зжере!

— Не нарікай, Павле, бо саме те слово нам і помогло… Мабуть, Наталя вчула, що ту бестію дехто називає місцевим ім'ям Котіка — тобто Катерина. Таку мала прозивку у своєму злочинному світі…

— Аз усього цього треба винести урок: коли маєш багато, можна задовільнятися й малим, — хотілося Геннадієві показати свою студентську ерудицію.

Чи не перед нею, Веронікою? Віктор усміхнувся:

— Бачу, ти вже кинув збирати ікони. Колекціонуєш афоризми. Можу дати один наш, із юриспруденції: перше, ніж звинуватити, постарайся знайти оправдання.

— Це, по-нашому, напевне, означає: перше, ніж зайти, подумай, як вийти.

Вероніка щиро засміялася. Розвеселив її — таки Геннадій. І Віктор хлопцеві сказав:

— Бачу, ти дотепніший, а значить — умієш розмовляти з дівчатами краще. Здаюся, мовчу.

— Спасибі вам усім, що прийшли, — знову відсунув стільця Павло. — Так воно вже сталося, що Наталя розводила нас, та Наталя ж, бачите, тепер нас і звела. Назавжди. На все, що залишилося, життя.

І обняв за плечі Віктора й Геннадія.


Загрузка...