Тривожна ніч

II

айор Ковальчук заговорив про чергування, і Віктор зітхнув: тільки б не йому випало сьогодні чергувати. Звичайно, робота — це важлива справа, але й особисте життя — не другорядне. Тільки усміхнувся у відповідь майор, розуміючи: згодом молодий слідчий звикне і до того, що часу на побачення ой як невистачатиме. Коли він усвідомить, що їхня професія — може, більш необхідна, ніж багато інших… Але цього разу зважив майор Ковальчук на те, що лейтенант Погоріляк щойно приїхав з відрядження, з далекої дороги — і вирішив: зостанеться на ніч у відділі сам.

— Сподіваюся, що ніч буде спокійна, бо вже давно в місті нічого не траплялося. — Зупинився у дверях, оглянувся: — Чи, може, щось трапиться?

— Не знаю, — знизав Віктор вузькими плечима. — Краще б не траплялося, товаришу майор.

— І я собі так думаю: краще б не траплялося. І сьогодні, й завтра, й післязавтра. — І, пильно позираючи на Віктора, спитав: — Чого це ми з тобою спокійного життя захотіли?

— До спокою всі прагнуть.

— І це правда.

А Віктор уже думав: скорше б опинитися у своїй квартирі, яку цими днями одержав і ще не обжив, лише заніс речі — два старі чемодани, з яких один із книгами. Сподівався, що десь у майбутньому буде «рости» по службі, може, й переїжджатиме до більшого міста і житиме у ліпших квартирах, та оцю, першу в його житті, ніколи не забуде. Досі все в гуртожитках доводилося жити. П'ять років навчання, потім у районі, куди його послали після захисту диплома. І от уже перевели в область…

То була радість: переїхати у рідне місто. Де народився, закінчив середню школу, де усе йому знайоме — кожна вулиця, кожний дім. І парки міські, й ріка. Сам не свій був, коли одержав ключі від квартири в новому, тільки-но збудованому домі, на околиці, в масиві, де кожна споруда — в саду.

У черговій машині він їхав додому. Згадував майора: ніби невдоволений він тим, що останнім часом у місті затишшя? Весь час хочеться йому бути в русі, в дії. А йому, Віктору, здається, що ліпшого, як тиша, не можна й бажати. Тишу надзвичайно полюбляє. Коли безвітряно, дерева спокійно пнуться в небо, не чути машин. Адже тиша — то спокій душевний. От якби майор завтра зустрів його й сказав: «Усе гаразд, Вікторе, спокійно ніч минула, ніяких пригод!»

Перебирав у руках ключі, брязкотів ними й думав: затишок такий створить у своїй квартирі, що кожний, хто побачить, буде вражений. Інші побиваються за якимись польськими комплектами, а він замовить собі меблі за власними ескізами. Яскравого світла у нього не буде, світильники поставить такі, щоб і світло виділося ніжним.

Аж заплющив очі — так приємно стало на душі. Здалося, що йде не в порожню, ще не обставлену квартиру, а в родинне житло, де його чекає і недочекається Наталя. Стрепенувся: чому б це — Наталя? Його дружина матиме зовсім інше ім'я… принципово інше! Хоча ловив себе на думці, що коли вимовляє для себе «Наталя» — чує ніби музику…

Уже здаля побачив свій дім, два широких вікна на четвертім поверсі. В першу чергу вікна треба занавісити, підлогу накрити, аби не ходити босоніж по паркету. Стільки тих турбот, що навіть не до спокою.

Ще не встиг шофер загальмувати, як Віктор уже вискочив з машини, застрибав по сходинках нагору. Відчинивши двері, увімкнув світло — в коридорі, в кімнаті, у ванній. Щоб добре було видно всю квартиру — аби ще раз гарно роздивитися. Хороша квартирка, хоч і не обставлена! Доведеться, правда, перемалювати, бо стіни дуже жовті. І взагалі він зробить усе так, щоб Наталі, коли увійде вона сюди, в його квартиру, все було до вподоби. Тепер посередині стояла розкладушка, а з другого боку — по чемодану.

Але несподівано відчув якийсь неспокій. Аж холодок пробрав його тіло. Від чого б це? Передчуває щось недобре? Опанував собою — пусте! Це через те, певно, що він одинокий, коли його ровесники вже давно одружені. Моторошно самому в квартирі. Одружені, сімейні — спокійніші, більш врівноважені за таких, що довгий час живуть одинаками…

Одружена Наталя, а більше він нікого не хоче, окрім неї. Ба що тепер думає вона? Вибрала собі іншого, а чи його, Віктора, колись згадує? Що коли зустрінуться? Може, пройдуть мимо, зробивши вигляд, що не упізнали одне одного?

Не кинеться за нею навздогін!.. Не буде хлопчаком! Зрештою, на Наталі світ клином не зійшовся, знайде і він, Віктор, собі подругу, котру б і він полюбив, і вона його. Аби не думала Наталя, що й до цього часу без неї страждає.

А все-таки… Скільки це вже Наталі років? Двадцять шостий, напевно, пішов… Згадалося, як колись, у школі, ніяк не міг зізнатися дівчині в коханні. І от якось вичекав її, заговорив. А вона у відповідь похилила голову, опустила очі. Тоді він посміливішав, узяв її за руки, пригорнув до себе і прошептав: кохана ти моя! А дівчина раптом розсміялася. Він до вух почервонів, налився кров'ю, скипів. Вибачалася, правда, після того, просила, щоб не сердився на неї. А вже рана на душі зосталася.

Коли вийшла за Павла, перебрався в Ленінград, до знайомих, там уже закінчував науку. Весь час, правда, думав про Наталю, хоч і намагався забути її. А коли здавалося, що вже заспокоївся — нагадала про себе сама: якось довідалася, де він, і прислала листа.

Не відповів тоді Наталі, а листа зберіг. Ба де він? Узяв чемодан з книгами, вивернув усе на розкладушку й витяг товстеньку папку. Майбутня дружина, якщо така буде, певно, все це знищить, а поки що… З прижовклого конверта вибрав клаптичок паперу, вирваний із зошита, в навкісну лінійку. Нетерпляче, як тоді, коли його одержав, розгорнув листа.

«Здрастуй, Вікторе! Може, тобі й дивно, але не могла я тобі не написати. Не повідомляю, звідки я дізналася про твою адресу — це не має значення. Пишу, бо провинилася я перед тобою — аж тепер це до мене дійшло, — а тоді, ти знаєш, хіба я що думала? Пишалася — одна я на світі така, кращих від мене вже нема, усі мене повинні любити. І тільки зловтішалася, коли бачила, як ти переживаєш, а тепер дуже каюся, що так незаслужено образила тебе. Хочу знати, Вікторе, як ти живеш, які плани маєш? То напиши мені до вимоги…»

Кілька разів брався їй писати. По-різному. То прощав усю її провину, то картав за безсердечність. Про себе писав, про те, що ніколи, до кінця свого віку її не забуде. А ні рядка не послав Наталі, все, що було написане, знищив. Бо коли виїжджав до Ленінграда, дав слово, поклявся — вирвати її зі свого серця.

А чи вдалося йому те? Не хотів, а мусив зізнаватися — ні, коли б Наталя лишила Павла, він би навстіж розчинив перед нею двері. Бо, незважаючи на все, — про це свідчив лист — якісь таки добрі почуття все ж до нього мала. Навіщо б інакше писала, вибачалася? А можливо, й на щось сподівалася? Якби тоді відповів Наталі, відізвався на її листа, — міг давно забути про ці переживання. Гордість не дозволила — хотів бачити себе мужнішим-і рішучішим, аніж є насправді! Отаке… без впни винний…

У думках усе простіше, а насправді, як би повівся з Наталею, коли б вони зустрілися? Адже роки минули, й Наталя могла дуже змінитися — жінки швидко старіють, як не до ладу в них життя. Дав їй Павло усе, що потрібно? Колишній товариш… Що ж, і таке буває в житті, хоч Павло даремно вважає його своїм ворогом. У душі давно вже все перегоріло… Все?..

І знову затамував подих: відчув, як перед цим, ніби в його квартирі присутній хтось чужий. Озирнувся — що таке? Хтось начебто його переслідує. Згорнув похапцем листи, мовив уголос:

— Зараз!

І задумався: кому це він сказав, якщо в квартирі, окрім нього, нікого немає? На роботі не сходило з думки, як би чимскоріше приїхати додому і побути там на самоті, а хіба не обтяжує його самотина?

Перед його очима все ще була Наталя. Закортіло глянути на її фотографію. Дістав альбом і сумно подивився на пусту сторінку, заляпану клеєм. Колись там була карточка Наталі — у гніві відірвав її, пошматував на клапті, розвіяв по вітрові. Гордився тоді тим, тепер шкодував, думав: ех, гаряча молодість, ти завжди залишаєш після себе попіл жалю… Тепер, якби зустрівся з Наталею, то найперше — попросив би в неї студентську фотографію. Просто так, на згадку. Бо що ж іще? Дороги розійшлися. Тільки він не хоче, щоб зникла Наталя з його пам'яті. Поки він живе — і вона повинна в ньому жити. Бо хіба відмовишся від свого минулого, адже воно було, було, було! Навіть своїй майбутній дружині він усе розкаже про Наталю…

Відчинив вікно — так раптом потемніло! Від хмар, які густо насунулися з гір, бо пора осіння, так і чекай дощів. Дивився на місто, що майже все було на виду, світилось вогнями — Вікторів будинок на узвишші, й удень із вікон видно навіть гори. Перші краплі засікли по блясі підвіконня. Простягнув до них руку — коли б не засльотило, бо іноді буває така осінь, що дощ ллє та ллє до самої зими, поки мороз його не зупинить.

У такій осінній темноті місто ніби чуже, незнайоме. Хоч знав його Віктор ще з дитячих років, коли вчився разом із Наталею… Але згадав навчання у Львові. Ось вона при виході очікує Павла — з розпущеним вздовж плечей волоссям, щаслива, усміхнена… Може, після закінчення вузу її з Павлом направили сюди: вона завжди мріяла працювати десь на Закарпатті, а тим більше у рідному місті. Завтра ж треба буде звернутися в адресний стіл. Якщо матиме адресу, найперше подзвонить. Голос Наталі упізнає, хай тільки відізветься. Він не поспішатиме себе називати, щоб здогадалася сама. Невже серце їй нічого не підкаже? А коли Павло підніме трубку? Він буде мовчати. Дзвонитиме доти, доки не натрапить на неї, Наталю.

Місто ще не спало. Та й чи згаснуть вогні у всіх вікнах? Може, чиєсь віконце світитиметься до білого ранку? О, знав би він, котре з них Наталине! Та що це по-хлоп'ячому вдався до сентиментів?

Зачинив вікно. Світло різало очі — накрив лампу газетою. Ліг на розкладушку, підклавши під голову руки. Звечора сон до нього не йде — а то було б найкраще заснути і виспатися. Адже у відрядженні достатньо й натомився. Та спогади, що так несподівано зринули в цьому затишку, його розхвилювали, збентежили, і тепер не знати, чи й засне до ранку.

Здалося потім Вікторові, що Наталя якось нечутно увійшла до його кімнати, зняла газету з лампи, щоб краще його бачити, і тихо-тихо мовила:

«Це я, Вікторе, хіба не впізнаєш? Я писала тобі в Ленінград, а ти не відповів. Може, не одержав від мене листа? Може, переплутала адресу — сама чи ті люди, що мені її дали, навмисно так вчинили, або мій лист не дійшов до тебе? Та все одно я знайшла тебе, й нікуди вже від мене не дінешся».

Дуже близько стояла Наталя: тільки б простяг руку — вже доторкнувся би до неї. Та не посмів цього зробити, боячись, що, як колись школярка, вона розсміється прямо йому в обличчя. Тихо запитав:

«Де ж ти була так довго, Наталю?..»

«Хіба я запізнилася, ти одружений?»

«Не я одружений, Наталю, а ти вийшла заміж… за Павла».

«А що з того, коли нещаслива?.. Ти мене ще любиш?»

«У серці моєму тебе вже нема, а в пам'яті лишаєшся. Чому? Може, поясниш, Наталю?»

«Дивний, хіба сам не розумієш? Тому, що мене любиш!»

Запанувала така тиша, що Віктору навіть стало лячно, ніби десь у прірву, бездонне провалля почав падати. Рвучко підхопився, протер очі. Лампа на табуретці, а газета, котрою накривав її — лежить на підлозі. Почухав потилицю — наче й не спав, а дивне таке привиділося…

Зняв трубку з апарата, послухав гудок й обережно положив на місце. Від неспокою що чинить! А може, чекає на її дзвінок? І телефон справді задзвонив. Чи це знову сниться? Видивився на телефон, а він не змовкає — трубка на апараті аж ніби підскакує.

Отямився Віктор:

— Слухаю…

— Створена оперативна група, — впізнав, що це дзвонить майор Ковальчук: — Пограбовано квартиру, можливе й убивство. Слідчу роботу поки що поведе міліція, і групою до мого приїзду керуватимеш ти. Машина вже в дорозі. За тобою заїдуть, чекай.

Шофер відкрив дверці, і Віктор протиснувся на заднє сидіння, розглядаючись — хто ще є в машині? Побачив, що група — у повному складі. Значить, крім нього, слідчого, тут і судмедексперт, і криміналіст… побачив і знайомого лейтенанта з карного розшуку. Запитав:

— Що сталося?

— На Підвальній вулиці розбили квартиру.

Місто спорожніло, зустрічалися лише поодинокі перехожі. Вони зупинялися, з подивом оглядаючись на міліцейську машину, що кудись поспішала, летіла. Трохи моторошно стало на душі лейтенанта: такий ліричний настрій — і раптом… убивство!

Зиркнув на спідометр: таку велику швидкість витискає шофер — сто кілометрів! А навіщо? Хіба тим, що скоріше приїдуть на місце, допоможуть потерпілим? Ні… Якби тільки за щось зачепитися, якщо вже не вдасться затримати злочинця…

Зустріли їх чоловік і жінка. Прискочили обоє до машини:

— Це на другий поверх, у п'яту квартиру. Там розбиті двері. А на підлозі жінка.

— А хто ви такі?

— Ми їх сусіди, Вдовіни…

Жінка рушила першою, чоловік — за нею, одягнуті обоє по-домашньому: вона в довгому халаті і ще чомусь у чорній хустині, а він — у піжамі. Та перед входом до будинку вони зупинилися, тривожно поглядаючи один на одного.

Віктор попросив:

— Будете понятими.

Жінка неспокійно перев'язала на голові хустку.

— Добре…

Слідчий тут же пояснив їхні права й обов'язки. І запитав:

— Що то за родина у п'ятій квартирі?

— Недавно поселилися, ми добре ще й не знаємо, хто вони такі. Чоловік ніби інженер. А хто вона…

Сусідка поглянула на свого чоловіка, і він додав:

— Ми її ніколи не питали, а вона не казала. Рідко бувала вдома — все десь у від'їзді.

Жінка почала пояснювати сміливіше:

— Чуємо, телевізор гримить на весь голос, спати не дають. Пішли до них, а двері порізані…

Віктор зрозумів — значить, це вони повідомили про злочин. Нараз подумав інше: чи не для того послав його майор Ковальчук на місце події, щоб показав, на що він здатний? Колегам по роботі та й безпосередньому своєму начальнику. Ба навіть собі. Щоб і на цьому ділі він переконався: професію вибрав собі до душі. Нічого випадкового в тому не було, що поступив на юридичний — у житті бо взагалі нічого випадкового немає, на все є причини.

Ні про що вже не питав сусідів, що стояли перед ним, швидко пішов по сходинках угору, на вказаний поверх. Хоч би не провалитися на цій першій справі! З першого кроку повестися вміло, аби не казали, що ти ще не доріс, тобі ще рано братися за серйозне діло.

Ось і другий поверх. Тісний майданчик біля сходів. Споруджений будинок по-новому, серед білих стін — чорний дерматин, на якому гарно вирізнюються номери квартир. П'ята зразу ж, зліва. Замок із дверей вирваний, дерматин порізаний і вибивається з-під нього сіра, брудна вата. Віктор озирнувся на своїх супутників і обережно штовхнув двері.

Під ногами скрипнула підлога. Він зупинився, оглянувся, відчувши несподівано, як його чомусь пройняло холодом. Хвилюється? Боїться? Та не хотів, аби колеги знали, що з ним діється. Не треба, щоб одразу в ньому засумнівалися. Тому нахилився і почав придивлятися, чи немає слідів на підлозі.

Коридор, побачив, застелений лінолеумом. Збоку — вішалка. На ній жіночий плащ із капюшоном, бордового кольору. Зверху на полиці — погано складена парасоля, так само недбало кинута на гак хусточка із силуетами будинків, дерев і прапорів — мабуть, закордонна. Ліворуч, чомусь освітлена, кухня. Крізь нещільно зсунуту завісу видно краєчок газової плити, біля котрої лежить перекинута на бік табуретка. А в кімнаті темно.

Він обережно увійшов і повів рукою по стіні, шукаючи вимикач. А з вулиці, якраз проти вікна, присвічував ліхтарик. Химерні тіні враз затанцювали перед очима Віктора. Подумав: як же в темноті побачили вбиту? Злякалися і вимкнули світло? Чи після них ще хтось побував у квартирі?

Коли у кімнаті спалахнуло світло, глянув на підлогу і побачив: жінка ніби спить, видовживши ноги до дверей, причому одна гола, а друга у панчосі. Обличчя під подушкою, мабуть, задушили… Але погляд раптом упав на наган, що лежав біля вбитої.

Оглянувшись на товаришів, слідчий з'ясував: чи не потрібний для огляду ще хтось із спеціалістів, крім тих, які вже є. Подумав — ніби всі. І приступив до діла.

Доки місце події і труп фотографували, оглядав кімнату.

Горіховий комод понівечений так само, як і двері. Шкатулка на ньому розламана, з відірваною кришкою. Незрозумілий вчинок — чому ж це злочинець так розперезався в чужій хаті? Оглянув шкатулку — подібна, з перламутровим малюнком на кришці, була у них вдома. Матері подарували її на день народження, і вона тримала там свої прикраси — звичайні, прості: ніяких коштовностей у домі не було, хоч любила мати гарні речі — жінка ж…

Шукав, чи ще щось не побачить поламане, побите. І помітив розтоптане на підлозі дзеркальце — випало, певно, із шкатулки, і вбивця люто наступив на нього ногою. Пляшка від шампанського стояла на столику, поряд — два бокали. Не може бути, щоб удвох вони сиділи й пили. Злодій, бандит і… потерпіла? Чи змусив її разом із шампанським випити отруту, тому наган кинув на підлогу?

Нахилився до револьвера. На срібній пластинці було вигравіровано: «Відважному бійцеві революції Івану Москаленку». Чому злочинець скористався священною зброєю? Навмисне, щоб заплямувати заслужену людину? Чи з іншої причини?

Відступив до дверей, щоб не заважати експертам — їм бо своє діло теж треба зробити. Замилувався квартирою — гарна, затишна, набагато краща, ніж його маленька, однокімнатна. По тому, як вона була прибрана, відчув жіночу руку. От ліногравюри, як на перший погляд, розвішані безладно, та коли придивитися — із добрим смаком. Зналася, певно, жінка на гарних речах, мала справжнє художнє чуття. І от лежить на підлозі мертва. На босій нозі у неї черевичок, а на тій, що в панчосі — нема. Чому не навпаки? Перелякалася й зі страху не знала, що чинить? А де ж другий черевик? Очима під канапою знайшов його Віктор.

Ще раз подивився на ноги потерпілої — видно, не ховалася від сонця, може, й на море їздила — є такі фанатики, що всю зиму відкладають гроші, аби влітку витратити їх десь на Чорноморськім узбережжі. А вона чи складала, чи й без того мала можливість поїхати?

Безліч запитань ставив собі Віктор, але не на кожне ще міг відповісти — лише тоді всі крапки поставить над «і», коли спійманий злочинець у всьому зізнається. Тепер же найперше й найважливіше — все зафіксувати, сфотографувати, щоб найменша дрібниця не випала з поля зору. І щоб експертиза сказала своє слово. А слідчому ще буде над чим поламати голову.

Віктор ще раз обійшов навколо потерпілої, з обличчя якої вже зняли подушку. Нахилився… І враз відсахнувся.

— Це ж Наталя! — вирвалося в нього.

Товариші здивовано глянули на слідчого, але він не пояснив нічого.

«Я ж її шукав, — казав сам собі. — Шукав і знайшов! Доля повернула її мені мертвою. Аби ще більше мучився».

Він боявся взяти щось у руки, щоб не затремтіли. Але таки оволодів собою і продовжив огляд.

Подзвонив майору, доповів про вбиту.

— Працюй, — коротко відповів начальник. — Прокурору я подзвоню сам.