Тривожна ніч

IV

имкнув світло Віктор, бо вже розвиднялося. Прочинив вікно — задушливо чомусь йому стало. Жадібно вдихнув свіже, осіннє повітря, що широким струменем полилося до хати. Підставив вітрові лице. Стояв, поки мурашки не поповзли по тілу. Тоді Віктор зачинив вікно, але не відходив від нього — здавалося чомусь: зараз побачить на вулиці Павла Мушника, колишнього друга, який вертається додому.

За власним бажанням один цілу ніч прочергував у його квартирі. Зробив це навмисне, бо сам на сам з Павлом хотів зустрітися. Відтворював у думці розмову із сусідами.

Казали, бачили Павла, коли повертався з роботи — він приходить завжди в один час, але в суботу день короткий, то прийшов раніше. Вони, Вдовіни, якраз зібралися у місто і зустріли його вже в будинку. Дивно, завжди вітався до них, а цього разу пройшов мимо, ніби їх не бачив, хоч вони спускалися по сходинках, а він підіймався. А щоб дуже схвильований був — не помітили.

Увечері, почувши, що в сусідів музика, увімкнули й собі телевізор. Прослухали концерт. Уже й притомилися, бо ж немолоді, хотіли йти спати, а в сусідів телевізор далі працює на весь голос, немов усі поглухли, нічого не чують. Терпляче чекали. Гостина, думали, в сусідів, та як не прислухалися, ніякого живого голосу не чули. Коли б там були гості, то вже не без того, щоб хтось і засміявся, а хтось гукав — компанія. За стіною рівно гучав телевізор. Витримати таке було важко, й постукали у стіну — мовляв, сусіди дорогі, коли совість маєте, то не час хіба угомонитися? Уже скоро північ. Якщо вам не спиться, то вийдіть на вулицю й гуляйте до ранку. Відповіді з-за стіни ніякої! Загупали сильніше, ще й таз прикладали і по ньому били молотком, щоб за стіною зрозуміли, як допекли сусідам. І це не помогло. Вирішили удвох подивитися, що там діється. Двері хитав протяг. А далі… Далі Віктор бачив усе сам.

Розмірковував над тим, що почув від Вдовіних. Дасть воно щось у слідстві, допоможе, чи, навпаки, заплутає справу? Коли їх відпустив, то ніби завагалися, не хотіли йти, немов щось затаїли і не знали — все до кінця сказати чи ні? Може, вони когось запідозрили у здійсненні злочину, та зайвої мороки собі не бажають? Що ж, хай заспокояться. Він ще знайде свідків, сам до них прийде чи й до себе викличе, поки все не стане на свої місця. Злочин буде розкритий, вбивця заарештований.

І все ж, хто він, убивця? — питав сам себе Віктор. — Може, Павло? Хіба не буває, щоб чоловік убив дружину? Але за що? З якої причини Павло вбив би Наталю, красуню, котру колись любив над усе? Не хотів зізнатися, бо це протирічило юридичній етиці, та все ж трошечки бажав, аби злочинцем виявився він, колишній щасливець. Щоб можна було й мертвій Наталі сказати: бачиш, а ти вибрала його, хіба не помилилася? Тепер тебе немає на світі, Наталю. І фотокарточки твоєї у моєму шкільному альбомі, на жаль, не залишилося…

Думав — що скаже Павлові, коли з ним зустрінеться в такій-от обстановці. Накинеться на нього: за що, мовляв, ти її убив? Як смів підняти руку на близьку людину? Чому тоді, як разом училися, не відав він, Віктор, що його друг — отака мізерія? І ніколи б про це не довідався, якби не заплатила дорогою ціною Наталя. Падлюка, мерзотник!

Але майнуло в голові, що не має права вдаватись до емоцій, тим більше — передчасно. Почуття мусять бути на другому плані, на першому — докази. Хоч до Павла в серці не лишилося краплини доброзичливості — все одно не може обвинуватити його, навіть подумки. Та й хіба це в його компетенції? Кожний, хто хоч день пропрацював у органах правосуддя, може нагадати, що останнє слово за судом. До судового вироку людина невинна.

Ні, не звинувачував Павла, просто розмірковував.

Відхилив двері в коридор, подивився ще раз на виламаний замок. Тільки дурний злодій міг так учинити. Справжні грабіжники замків і дверей не ламають — ризиковано, дуже небезпечно. І на вбивство рідко коли йдуть. А тут і те, і друге. Двері ще й порізані — неначе для того, аби слідчий бачив, як злочинець люто ненавидів усю цю родину.

Хай так, подумав Віктор, та що ж тоді він виніс із хати? Хто, крім Павла, може це сказати? Люди рідко хваляться чужим, які скарби, коштовності мають. Нікому й не показують, а при зустрічах говорять радше про нестатки, що грошей, мовляв, невистачає, доводиться всі речі на сплату купувати.

Віктор прислухався до того, що робиться у його душі, й повертався знову до емоцій. Питав: чому тільки ненависть живе в його серці, а жалю нема? І виправдовував себе: свята ненависть до вбивці обов'язково в ньому має жити, а як же без того? Який би тоді з нього був інспектор карного розшуку чи слідчий, якби, не відчуваючи ніякої пристрасті, ставився до тих, хто порушує закон, не дає чесним людям спокійно жити й працювати? Жаліти ж повинен хіба лише тих, що уже не можуть захиститися, за себе постояти, — як вона, Наталя… І все-таки тепер у душі він, Віктор, почуває дивну нещадність і жорстокість. Хоч упізнав, що це на підлозі лежить вона, Наталя, очі зосталися сухі, лише десь у грудях відчув пекучі сльози. Чому? Хіба він перестав уже бути людиною, котрій притаманне все людське? Кожна ж бо людина кричить, сміється, плаче, а то й застогне — коли її душить пекельне горе. Чи те, що Наталі немає в живих — чуже, не його, горе?

Ще зовсім недавно він гордився тим, що нелегко вибити йому з очей сльозу. А хіба це добре? Та й що з того, що очі без сліз, як плаче душа? Наталя перша відійшла з життя, котру мав за рідну і дуже любив. Як же тепер житиме, знаючи, що більше не буде Наталі? Не озветься ніколи до нього, не напише навіть коротенького листа, як колись у Ленінград? Те, що останнім часом так схвильовано він думав про неї, хотів її знайти, було, либонь, лихим передчуттям: душа вже наперед озвалася й волала до рідної душі…

Присів на канапу: на підлозі, на сірому килимі, побачив чорну цяточку крові. Узяв полишену подушку поклав її собі на коліна, і серце мимоволі знову облили сльози. Ех, Наталя! Мабуть, після пострілу була ще жива, не хотіла вмирати, кричала, тому вбивця задушив її цією подушкою. А в нагані, певно, була одна куля, тому його й кинув, як непотріб. Чи розгадати цю загадку, коли стільки запитань, припущень та ще й переживань? Може, йому, поки ще не пізно, відмовитися від цієї справи? Пояснити, в чому річ, і передати іншому. Адже, коли в серці такі почуття, можна припуститися і непоправної помилки.

Проте аж уранці зняв трубку, набрав номер:

— Доброго ранку, товаришу майор.

— Доброго ранку, Вікторе, ти звідки? Я дзвонив тобі додому — де ж ти?

Лейтенант завагався. Не знав, як пояснити, чому повернувся на квартиру Мушників.

— Та от… сиджу на місці події.

— Що за власна вигадка? Де ж тебе вчили цьому — підміняти орган дізнання? Я пришлю працівника, і зараз же квартиру опечатай.

Віктор поцікавився:

— А що експертиза?..

— Займається, своє діло робить.

— Довго…

— У нашій справі, лейтенанте, поспішність ні до чого.

— Вибачаюсь, товаришу майор.

— Не вибачайся, і я колись був такий нетерплячий. Ну, кінчай, — і в трубці почулися короткі гудки.

Ось тобі й поговорив! — зневажливо подумав про себе Віктор, коли поклав трубку. І опустив голову на руки.

А може, це й краще, бо не довелося давати майорові делікатних і довгих пояснень, тягти себе за душу… та й зриватися на (першому ж ділі. Просто треба взяти себе в руки. Аби Павло, якщо він невинний, не постраждав ні трохи — убивця ж одержав своє по заслузі…

За дверима зачулися кроки. Віктор зупинився посеред кімнати, сподіваючись, що зараз побачить Павла. З'явилися двоє, чоловік і жінка, ті сусіди Вдовіни, що були понятими. Надумали ще щось сповістити? Усміхнувся Віктор і сказав:

— Проходьте, чого ж?

Жінка, як і раніше, була в чорній хустці. Вона увійшла першою.

— Чаю вип'єте? — спитала. — Не спали ж, мабуть, цілу ніч, то хоч чайку трохи…

Погодився Віктор:

— Чайку можна, спасибі.

Жінка пішла за чаєм. А чоловік не рушав із місця, стояв біля дверей — йому незручно. Чого б це? Чи він, Віктор, має суворий вигляд, чи цей дядько справи ніколи не мав з міліцією? Віктор запросив його увійти до кімнати і подав стілець:

— Сідайте ось.

Чоловік повагався, але став біля стільця, поторсав за спинку, ніби перевіряючи, чи справний, і обережно сів.

Жінка тим часом принесла готового чаю, котрий так смачно парував, що Віктор задоволено потягся до чашки, навіть потер руки. Нехай інші полюбляють каву — для нього кращого немає, як міцно заварений, ароматний чай. Зробив ковток, другий… Сусідка теж сіла.

— Не спимо і чуємо: ви теж не спите, все ходите, ходите!

— Такі тут тонкі стіни, що все крізь них чути?

— Ой, геть усе!

— А пострілу не чули?

— Хіба був якийсь постріл?

— Аякже. З нагана він її убив.

— Хто? Павло?..

Здивовано видивився на жінку, потім на чоловіка — що вони говорять?! Звинувачують Павла? Він навіть підхопився — готовий розпитати їх, що знають про сусіду. Та запитав здалеку:

— Ви вчора увечері справді були вдома? Відповіла Вдовіна;

— Аякже… Тільки чоловік на вісім годин ходив у кіно.

— І що ж ви дивилися? — спитав чоловіка.

— Про Фернанделя. Смішне таке… — І сусід, оживившись, почав радити йому, як приятелеві: — Обов'язково подивіться, коли ще не бачили. Відпочинете, про все геть забудете…

Мимоволі усміхнувся Віктор — радий би забутися. Може б, ще й сьогодні пішов на Фернанделя, коли б допомогло. Убита ж Наталя, яку він знав, любив. Він ні на хвилину не може мати спокою, мусить ламати голову, робити припущення, вивчати мотиви — чому, з приводу чого сталося це вбивство? Що спричинилося до того? Хоч відповість на всі запитання — й тоді не заспокоїться. Не зможе. Коли спокій прийде в його душу!

Зробив ще ковток — добрий все-таки чайок зварила сусідка. Чому потурбувалася? Чи таку добру душу має? А чоловік знову мовчазний і якийсь розгублений — от сидить, тримаючи у руках квиток. Навіщо приніс? Він, Віктор, ні в чому його не звинувачує. Як понятих, не має навіть права допитувати Вдовіних. Хіба що побесідують — отак, за склянкою чаю.

Немолоді вже, Вдовіни, а чомусь самотні, без дітей. Чому? Питання делікатне, а до справи воно не стосується. То чого питати? Може, іншим разом, і то при нагоді… Та невже тихенько, без переживань прожили все життя? Лише сусідський телевізор порушив їх спокійне життя…

Даруйте, продовжував міркувати Віктор, так жити нецікаво. Якби щось таке сталося — жінка не змогла би йому народити сина чи дочку, — обов'язково взяв би когось на виховання, може, навіть хлопчика і дівчинку, аж двійко сиріток, щоб зростали в родинному затишку.

Знову серце обпалили сльози: і в Наталі не було дітей. Хто в цьому був винен — вона чи Павло?.. Поглянув на Вдовіних.

— Так що ви хотіли сказати про Павла?

Чоловік не встиг заговорити, як жінка заперечила:

— Все, що знали, ми вам розповіли…

— Ну, я гадав, що раз ви не спали… то ще щось пригадали. Скажіть — на кого думаєте? Хто її убив.

Вдовіна швидко зиркнула на свого чоловіка, а той навіть не поворухнувся, неначе було йому зовсім байдуже — знайде Віктор злочинця чи ні. Жінка повернула голову до Віктора і обережно відповіла:

— Не інакше, як злодій, бандит.

— А Павло не міг того вчинити?

Завагалася:

— Лагідний такий, тихий!

Чоловік додав:

— Павло на вбивцю і не схожий. Більше — його брат.

— Ага, браток його, студент, — підхопила жінка. — З Наталею були, як кішка з мишею: гризлися, сварилися.

— І це ви чули крізь стіну?

— Що зробиш — так будують.

— Не про будівництво ми…

— Пробачте.

— Щось вам здалося підозрілим?

— Кричала на того шибеника Наталя невдовзі перед тим, як прийшов Павло.

— А він що, той шибеник?

— Зібрався й пішов геть. З дівкою одною, чорнявою такою. Гарна була, бестія!

— Через стіну й видно?

Почервоніла жінка. Відповіла, помовчавши трохи:

— Я вийшла подивитися… Чи щось не те кажу?

— Чому не те? Якраз те, що потрібно. Спасибі вам.

— За що?

— За чай, дуже добрий був… спати перехотілося, — повеселішав Віктор.

А про себе: навіщо так зле пожартував? Люди в роках та й добрі — от чаєм пригостили і намагаються допомогти у слідстві. Хотів їм показати свою владу? Дитячість…

Задзвонив телефон, аж по всій квартирі покотилася луна. Віктор схопив трубку:

— Слухаю… Ало… Слухаю!

Йому не відізвалися. Той, що дзвонив, одразу зрозумів: у домі чужий! А він хотів почути… Кого? Павла чи Наталю? Чи, може, хотів щось розвідати вбивця? Скоса дивився на телефон, чекав, що зараз він задзвонить знову. Телефон мовчав. Так, дзвонив злочинець — і ніхто Інший, як студент… Чи, може, Павло? Хотів переконатися, що тут його чекають, чатують на нього. Треба розпорядитися, аби кожний дзвінок на квартиру було зареєстровано, щоб було відомо, звідки подзвонили. Віктор глянув на Вдовіних:

— Ще раз вам спасибі…

Вони підвелися:

— Нема за що.

— Ні, трохи все ж допомогли. А тепер вибачайте… Я закличу вас, якщо буде потрібно.

Нетерпляче випровадив їх. Подзвонив на телефонну станцію. І став серед кімнати. Що значить — не мати потрібного досвіду! Інший, мабуть, давно би довідався, що у Павла вже дорослий брат, на котрого падає пряме підозріння… Картав себе: який же у нього талант слідчого, якщо не знав, що у друга є брат? І захищав себе: може, якийсь двоюрідний чи троюрідний? А все-таки не міг заспокоїтись: катзна про що вчора розпитував сусідів?! Був дуже розхвильований, збентежений… Якби могло холодним бути й серце! Вдовіни, напевне, помиляються, коли кажуть, що Павло такий уже добрий. То, навпаки, Наталя була добра. Він, Віктор, на неї ніколи не мав гніву, навіть коли вийшла за Павла. Значить, була добра. Принаймні, такою йому запам'яталася. Такою навіки залишиться в серці. То як цьому серцеві стати холоднокровним?

Не терпілося почути, що скаже експертиза. Вирішив без діла не сидіти — десь тут має бути Наталии альбом — пошукає її фотографію… Добре було б глянути і на фотографії Наталиних та Павлових родичів. Може, з їхньої рідні — й Іван Москаленко, боєць революції, що заслужив іменний наган. А що, коли той Москаленко — ніякий не герой, а тільки самозванець, про котрого Наталя несподівано дізналася правду? Злякавшись, що викаже, розкриє Наталя, що він за один, натиснув на курок, послав у неї кулю… І знову докорив собі: однак, скільки у нього фантазії!

Пошукати альбом він не встиг — прийшла міліцейська машина, квартиру опечатали.

Прокинувся трохи не під вечір. Згадав, що неділя — можна полежати. Але холодним вітром у його свідомість знову увірвалася тривога, і сонливість звіяло. В голові закрутилося: Наталя… Павло… Москаленко… Задача з двома відомими й одним невідомим. Як її рішати? Москаленко… Віктор встав із ліжка… Стривай, можна ж глянути в телефонний довідник.

У списку міських квартирних телефонів Москаленків було навіть кілька. За ініціалами пошукав Івана. Є! «І. Г.» На тій же вулиці Підвальній!..

Віктор одягнувся і, хвилюючись, поспішив за адресою.

Що їх могло в'язати, якщо чужі люди? Може, вони разом їздили на рибалку, в одному наметі не раз ночували? Павло ж, пам'ятає, завжди любив рибалити. Якось, було, покликав і його — і дивно, в Павла риба увесь час клювала, а він, Віктор, підчепив одну, та й ота зірвалася. Знав, певне, Павло якийсь такий секрет, але другові його не розкривав. Бо зовсім не добрий він, як казали сусіди, а затаєний і злий! І старому, тому Москаленкові, либонь, вліз у довір'я… Такі завжди горнуться до чесної людини, щоб прикритись її добрим іменем.

Коли злочин учинив Павло, то вже добровільно додому не повернеться. Принаймні доки не знайде якесь алібі… Цікаво, що ж придумає, аби пояснити свою відсутність вдома? Щось таке тверде, що зуби поламаєш, доки його розкусиш? Чи Павло й на це буде нездатний. Такій жінці скалічити життя! Невдаха! Нездара! Що ж, нехай викручується — він у своїх сітях і заплутається. Хай… Чомусь Віктор навіть переконував себе, що тільки Павло винен у всьому, що сталося. Павло — й більш ніхто. І до Москаленка йшов лише для того, аби утвердитися в думці, що злочинець — Павло…

Знайшов дім, квартиру і натис на кнопку електричного дзвінка. У відповідь почулась лагідна мелодія. Віктор посміхнувся: чи з цих Москаленків хтось не винахідник? Може, інженер — тому вони з Павлом колеги… разом на одному заводі працюють…

Музика скінчилася, як тільки відчинили. Віктор побачив дівчинку років десяти, в білому шкільному фартушку. Здивовано глянула на гостя. Запитала потім:

— Ви до нас?

— А це квартира Москаленка? — уточнив лейтенант. Дівчинка відразу оглянулася і загукала до кімнати:

— Діду! Чуєш, діду?

Із глибини квартири долинуло:

— Чую, Славко, аякже!

Віктор сподівався побачити немічну людину, котрій уже й говорити важко, — хіба що від такого можна було викрасти наган. Та вийшов до нього дещо молодявий старий чоловік з густою шапкою волосся, що його прибила сивина. Спитав, пригортаючи дівчинку до себе:

— Ви, товаришу, до мене? Віктор відповів:

— Коли той, кого шукаю.

— Кажіть, кого треба?

— Івана Москаленка…

Замислено почухав потилицю старий:

— Може, саме я вам і потрібний. — І глянув у вічі: — А ви, пробачте, хто такий?

Сказати відразу, що — слідчий міліції? Може, старий почується скованим, вважатиме їх розмову допитом…

— Журналіст я, з газети.

Москаленко з докором похитав головою:

— Дурня з мене хочете зробити?

— Що ви, батьку?.. — розгубився Віктор. — З газети я, справді… Міліцейської.

І, не розкриваючи, показав посвідчення.

Ледь-ледь в уста усміхнувся дід:

— Цікаво…

— Нарис хочу про вас написати.

— Такий я знаменитий?

— Як і кожна радянська людина, в якої за плечима героїчні роки. Тут не тільки нарис, цілу повість можна написати.

Погодився старий:

— Можна й повість, правда. Лише не написати… Просто переписати, бо вона вже створена — життям, людською долею.

«Начебто повірив» — заспокоїв себе в думці Віктор.

Увійшов до квартири. Підлога вітальні була суцільно застелена м'яким червоним килимом. Стола посередині й стільців навколо нього, як звичайно буває у хаті, Віктор не побачив, бо майже весь простір займав величезний рододендрон. Широка його гілка навіть сягала столика, на котрому стояв телефон і стопка чистого паперу. У вільному кутку була канапа, а над нею, на стіні, до самої стелі, — такий же червоний, як на підлозі, килим. На ньому висіла всяка всячина: мисливська рушниця, рожок, оправлений у срібло, безліч рибальських блешень, що сонячні зайчики ловили.

Віктор зрадів: значить, не помилився, підсвідомо відчував, що це той Москаленко, на якого думав. Задивився на блешні, сказав:

— Бач, скільки тут усього!

— А ви не мисливець? — якось нібито двозначно спитав Москаленко.

Віктор усміхнувся:

— Ні… Трохи — рибалка.

— На що більше рибалите?

Віктор згадав, як ловив Павло, і відповів:

— Здебільшого на вудку, а деколи й на спінінг, коли нема наживки — знаєте, як важко її діставати. Лящ, наприклад, добре на червоного черв'ячка клює, а де його візьмеш? Ще як є напарник…

— А ви що, рибалите один? Треба мати хорошого друга.

Аж затремтів Віктор, коли це почув: велика річ — чуття! Хіба не інтуїція йому підказала, що тут і до чого? Тепер Москаленко підтверджує здогад… Запитав, ніби байдуже, ніби лиш для того, аби щось сказати:

— А у вас, звичайно, такий дружок є? І молодий, з власною машиною…

— Дивно, ви вже знаєте?

— Сподіваюся, що це не таємниця?

— Яка таємниця! Ми ж не браконьєри, аби нам таїтися… Правда, у родині не всім до вподоби. Дружина досі свариться, що в мене весь час іде за водою. А онука — погладив старий по голівці Славку, — і сама вже проситься рибалити, та мати не пускає: простудишся, втопишся…

Показав на канапу, запросив сідати. Сам сів поряд з ним і стримано зітхнув: — Так що вас цікавить?

— Щоб про життя своє розказали. Про революцію, звичайно, громадянську війну.

— Про громадянську, кажете?.. Може, про Вітчизняну?

Погодився Віктор:

— Як хочете… почніть із Вітчизняної. То не такий далекий час, краще запам'ятався. А про революцію все більше реліквії говорять — чи так?

Старий не відповів, а Віктор не втримався:

— І у вас, напевне, є якась така зброя?

— Що маєте на увазі?

— Зброю, ніщо інше.

Пильно Москаленко видивився на гостя.

— Мисливцеві хіба без зброї можна? — показав на килим, на котрому висіла рушниця. І з гордістю додав: — Вінчестер! І на диких кабанів, і на зайців… А в Сибіру, як хочете знати, ходив і на ведмедів!

«Щось він крутить! — розсердився Віктор. — Сам робить з мене дурня».

— Гаразд, що ви хочете? — спитав Москаленко.

— Наган мені свій покажіть.

— Який наган?

— На котрому на срібній пластинці написано: «Відважному бійцеві революції Івану Москаленку».

Старий знову пильно видивився на нього і раптом розсміявся:

— А ви вважаєте, що я — той самий Москаленко?

— Сподіваюся, що той.

— Дивно.

— Що ж тут дивного?

— Для вас, може, й нічого, а для мене дивно. Не можу зрозуміти: чи ви помилилися, чи навмисно… Вибачте, та схоже, що вам більше потрібен наган, ніж герой революції. За одним і другим звернулися ви не за адресою. — Старий підвівся, та сів знову: — Чи не вірите мені? Будете робити обшук? Прошу. Покажіть ордер…

Віктор почервонів до самих вух. А Москаленко зразу почувся вільніше.

— Не соромтеся, молодий чоловіче. Буває, чого ж?

— Пробачте.

— Нічого… Скажу вам, я сам — колишній журналіст. Певно, ви просто з міліції. Шукаєте зброю.

Зізнався йому Віктор:

— Так, по одній справі. Тут, по сусідству з вами, вчора ввечері вбили молоду жінку, На підлозі був наган…

Москаленко подав йому руку:

— Не сумніваюся, злочинця ви знайдете.

— Обов'язково.

— Буду радий довідатися. А матимете час — будь ласка, поїдемо разом на рибалку — знаю одне дуже добре місце, де щуки беруть, особливо з осені.

Віктор, нічого не кажучи, подався до дверей. Соромно й образливо було на душі. Перед самим собою, перед Москаленком. І ніби все ще продовжував зі старим розмову:

«Сам себе в халепу завів, дурень! А все — через поспішність. Та ще й назвався журналістом — чесне слово, мов якийсь дітлах!»

«А мені сподобалося: ти діяв, як міг. І не твоя вина у тому, що натрапив саме на старого газетного вовка. Інші Москаленки, впевнений, журналістами не будуть».

«До інших я вже й не піду!»

«Всяку справу треба доводити до кінця, колего…»

«Втомлений я… Цілу ніч не спав — та й що довелося за ніч пережити!..»

Хоч на якийсь час хотілося побути наодинці із самим собою, щоб оволодіти почуттями. І повернув на набережну річки.

Втім журналістика колись була його мрією. Після школи навіть завагався, куди поступати — на юридичний факультет чи на журналістику? Начитався тоді статей Шейніна і зміркував так: коли буде мати хист до журналістики, писатиме, як Шейнін, сполучаючи криміналістичну роботу з газетою. Справжні журналісти ще будуть йому заздрити, бо хто ж із них матиме такий матеріал? Аби тільки зміг отак, як Шейнін, — захоплююче, хвилююче описувати.

І враз ніби справді опинився в юності. Затамував дихання, зупинився, бо прямо на нього йшла юна Наталя! Напружився увесь — таки Наталя, ніхто інший! В рожевому береті… з-під жакета миготить на вітрі рябенька хустинка. Протер очі — чи не привиджається йому від безсоння? Дуже багато передумав цю ніч про Наталю. І знову глянув на дівча — ну зовсім як Наталя на випускній шкільній фотографії. Як? Як це зрозуміти?

Іншим разом Віктор радо би віддався приємній уяві, але тепер відігнав її, думаючи: що за нісенітниця, невже утратив розум? Ніякої Наталі вже нема на світі! Хтось убив її, застрелив… А дівчина, яка йде на нього, просто дуже схожа на Наталю — буває ж таке, просто дуже схожа. Але чому одягнута так, як колись, студенткою, любила прибиратися Наталя? І в цьому випадковість, чи щось більше? Він не спускав з дівчини очей. А вона знітилася, відступила вбік, і, як обійшла його, пустилася трохи не тікати.

Не міг утриматися Віктор, поспішив услід. Не наздоганяв її, не переганяв — намагався лиш не загубити її з поля зору. Даремно умовляв себе: незнайома ж дівчина! Схожа на Наталю, та що з того? Вродилася така! Як той чоловік, про якого читав у журналі. Живе десь в Архангельську й не відає, що в нього є двійник, цілком такий, як він, навіть з родимкою за вухом, а мешкає далеко від Росії, в південній Америці! Та що це з ним, Віктором: таки переслідує… знайому незнайомку! Чи іншої роботи не має? Злочинець же гуляє на свободі!

Ні, зупинитися не міг. Поспішав за дівчиною, а та, відчуваючи цю пристрасну увагу, перебігла на другий бік вулиці. Намагалася чим швидше від нього сховатися, а він благав її в думках — аби не зникла! Бо інакше, відчував, щось неймовірне станеться у його житті, щастя назавжди відвернеться від нього обличчям. Хотів, було, її й наздогнати, заговорити з нею, але посеред вулиці затисли машини. Видовжуючи шию, занепокоєно дивився за рожевим беретом, що хитався поміж людських постатей, зринав… Серце нестримно билося, воно бігло далі, хоч сам не міг зрушитися з місця — ні вперед, ані назад. Нарешті людська хвиля його підхопила, понесла із собою. Він наздогнав дівчину, навіть поклав їй на плече руку і…

Вибачився: це була не та, котру переслідував, — без рябої хусточки на шиї, лише в рожевому береті. А та втекла, сховалася… Коли ж тепер побачить її знову? Чи вже їх ніколи доля не зведе? Навмисно показалася йому, аби більше збентежити, змучити. Думав: хоча би не на довго, отак, як сьогодні з'явилася ще одного разу, щоб упевнився — ні, це не мана… справді бачив дівчину, схожу на Наталю.

І повернув у зворотний бік, оглядаючись. А може, й він, Віктор, здався їй знайомим? В усякому випадку, думає про нього. Пригадує, чи десь не зустрічалися, та лиш туман пливе перед очима. Нехай незнайомі, казав сам до себе, ніколи ще досі й не бачилися в місті, їхні шляхи вже перетялися, і хтозна… хтозна… Адже така схожа на Наталю!..

Другого дня вранці прийшов на роботу, попрямував у свій кабінет. Відкрив двері, і майже відразу впала в очі книжка, що лежала на краю стола. Прочитав на обкладинці: «Утрачені ілюзії». Символічно. Хто б це підсунув йому? І що хотів сказати, на що натякає?

Сів за стіл і на якусь хвилину закрив долонями обличчя. Ілюзії, це що — юнацькі мрії? Ні, ні — Віктор думкою утрачені ілюзії переніс у дитинство. Над містом, над дахами, злітали голуби, звали і його, аби теж піднявся у повітря. Та як міг — безкрилий? Літав хіба що уві сні, та одного разу спробував, було, і наяву — став над сипкою кручею, розкинув руки й скочив. Потім сварив себе — пустий мрійник! Чи не так хотілося злетіти й до щастя — і знову скрутив в'язи. Нічому не навчився. Таки хтось не помилився, залишивши йому вже далеко не новеньку книжку з символічною назвою, бо щастя от втікає від нього, а коли і з'явиться, то привидом. Як дівчина, що схожа на Наталю. А все через те, що він лишився мрійником — не навчився за щастя боротися! І в роботі такий — фантазер!

Телефон раптом перервав Вікторові роздуми, повернув до тями. Лейтенант неохоче взяв трубку, сказав:

— Слідчий відділ…

У відповідь почув:

— Мушникам весь час дзвонять із бази.

Не зрозумів:

— Ви не помилилися?

— Ну, з бази змішторгу. На квартиру Мушників.

— Спасибі…

Нарешті здогадався — це ж він, Павло, на прізвище — Мушник. Напевне, й Наталя носила його прізвище. І до них хтось дзвонить. Чоловік чи жінка? Наталі чи Павлові? Нічого невідомо. Є лиш кінець ниточки — це база змішторгу? Смикнути? Добре, що хоч подумав — чи смикнути? А то знову міг би заскочити у чужу квартиру. І, підвівшись, сказав собі вголос:

— Ну що ж, за роботу! Досить фантазувати!

Спершу познайомиться з висновками судмедекспертизи.

Тонку жовту папку із записами всього, що потрібно для ведення слідства, занесла йому повненька дівчина з коротко підстриженим волоссям і в акуратно підігнаній міліцейській формі. Чув, що закінчила університет, історичний факультет. Вивчилася на вчительку, а прийшла на роботу в органи міліції. Чому? Що їй тут так дуже подобається?

Стояла біля Віктора усміхнена, радіючи не знати чому.

— Я тут від восьмої години і вже до вас заходила.

— Гаразд…

— Більше нічого вам не треба?

— Ні, можете йти.

Схопила книжку:

— Ой, це я забула!

— І світло ви теж забули вимкнути?

— Може. Читала тут… на вашому дивані.

Коли зачинила за собою двері, згадав її ім'я — Марина. Подумав — якась мода на Марин пішла. Ідучи по місту, тільки й чуєш, як матері гукають: обережно, Маринко, дивись… Каже — книжку забула. Навмисне? І чому без нього заходила в кабінет? Знайшла читальний зал!

У папці побачив: складений акуратно папірець до папірця — зразу видно: жіноча рука. Це Марина її готувала? Чомусь завжди ходить у міліцейській формі, хоч би раз одяглася, як інші дівчата: на голову — берет, а на шию хусточку, щоб розвівалася на вітрі. Адже, напевне, хоче, щоб хтось її кохав. І сім'я щоб у неї була, і діти.

Потай у душі пошкодував Марину: хіба чоловікові хочеться мати в хаті свого міліціонера? От він, Віктор, як? Взяв би собі таку за дружину? Не відповів, почав перегортати у папці папери.

Читав медичний висновок. Постріл був у спину. Смерть сталася від внутрішнього крововиливу, приблизно о двадцять першій тридцять… Начебто не дуже рано, але й не дуже пізно. Чому тоді Вдовіни не почули пострілу? Треба запитати інших сусідів по квартирі — не може того бути, щоб ніхто в будинку не чув пострілу! Не міг же заглушити його телевізор. Стривай, а подушка? Подушка — могла? Нова версія… Фантазія. Ілюзії та й ті вже — утрачені! Невже навіть Марина встигла зробити висновок, що він… Посміхалася чомусь. Але сміється той, хто сміється останнім! І знову взяв папери.

Коли дійшов до відбитків пальців, то перше помітив: на зброї було слідно й Наталину руку. Видно, вона схопила за дуло, коли боронилася, сподіваючись, що вбивця лиш жартує, хоче її настрашити. Та пролунав постріл. Не хотів бачити убивця перекошене від жаху обличчя і, злякавшись, кинув на нього подушку. Чия ж рука позначена на ручці нагана?

Ще відбитки пальців — на пляшці від шампанського, на склянках, на відірваній від шкатулки кришці. Але не ті, які на зброї. Чи злочинець діяв не один, мав і спільника? Навмисне взяв напарника, а може, й не одного, щоб заплутати сліди. Чи такий легкодухий?

А що, коли грабіжники побували в хаті уже після вбивства. Кинулися туди, як шакали, навіть не церемонячись розламали двері. Кого ж тоді шукати в першу чергу? Безперечно, вбивцю — більш небезпечного злочинця, поки не накоїв нової біди. Сьогодні ж треба продумати план роботи групи, мобілізувати увесь карний розшук, щоб злочинець ніде не мав спокою, ніде не сховався.

Вийшов у коридор, постукав до начальника слідчого відділу:

— Дозвольте?

— Заходь, лейтенанте, заходь. Опанував собою? Не упав з ніг, витримав?

— Не лиш витримав, а й витримаю, товаришу майор.

— Хіба я сумніваюся — обов'язково витримаєш… Так що вирішив?

— На зброї залишилися відбитки пальців убитої і, треба гадати, того, хто стріляв.

— Що це за інкогніто?

— Можливо, сам Мушник, чоловік потерпілої.

— А щось про це й судово-медична експертиза каже?

— Каже, товаришу майор — стріляли у спину, внутрішній крововилив.

Майор узяв із рук слідчого папку, поволі, ніби обережно, перегорнув папери, переглянув їх:

— Даних негусто, Вікторе. Що ж ти пропонуєш?

— Затримати й допитати Мушника.

— Затримати? Де він?

— Не ночував дома. Кудись зник. Не з'являвся дома і в неділю.

— Квартира опечатана?

— Звичайно, опечатана.

— То кажеш, знайдеш Мушника навіть під землею? — на устах майора майнув легкий усміх.

— Повинен знайти.

— Ну, ну… давай дій. Мобілізуй там, кого слід.

— Сумніваєтеся в чомусь, товаришу майор?

— Ні, не сумніваюся. Не бачиш — у всьому тобі довіряю, даю волю дії! Мушника, може, справді потрібно затримати. Поміркуй сам. Треба його знайти.

— Знайдемо, де він дінеться?!