Тривожна ніч

VIII

айор Ковальчук заклав руки за спину і поволі міряв кроками кабінет. Важко йому було на душі, а не знав — чого. Тому намагався перебрати в пам'яті всі справи за вчорашній день. О сьомій, як завжди, вже був на ногах. Фіззарядка і холодний душ — без того не обходиться, першим ділом мусить набратися бадьорості. До пізньої осені ходить на річку, купається. Хотів би й «моржем» стати, та якось уже страшно. Люди стоятимуть навколо в зимовому одязі, у шапках-вушанках, а ти — в ополонці, червоний як рак. Та коби червоний — а якщо посинієш? Ні, це вже не для нього. Даються взнаки і воєнні роки: життя прожити, як то кажуть, — не поле перейти. Може, просто розхитані нерви — і через те такий неспокійний. Ніби чогось йому не вистачає. От і тепер — зібрався до подробиць пригадати свій минулий день, а в голові «моржі». Хоч ніколи навіть поганеньким «моржем» він не буде. Для його здоров'я вже краще — фінська лазня: бачив її в Прибалтиці, у Нарві, куди їздив у гості до родичів. Хотів, було, вже їхати назад — клімат бо в тих краях нікудишній, вітри часто дмуть, пилюга летить. А племінник раптом повів його до лазні, яку в Нарві називають фінською. Пішов, роздивився. Довкола сухе дерево, і пара теж суха, гаряча. Піт із тіла стікає рікою. Кожний, скільки може витримати, париться, а потім з розгону — в холодний басейн, його туди штовхнули, бо сам не міг ніяк наважитися. Сподівався, вискочить, як корок із пляшки шампанського, а холоду навіть не відчув. Далі у тій лазні провів усю відпустку, зайвий свій жир гарячим паром розтопив. Через фінську лазню тепер знову думає про поїздку в Нарву. Та де ще відпустка, де ще відпочинок! А тут до всього стільки невирішених справ! Так, може, це вивело його з рівноваги?

Після сніданку подзвонила додому онука — чом ти до нас, діду, не приходиш? Дуже я заскучила за тобою, діду… Зупинився посеред кімнати — отаке, вже й дідом став, а він ще недавно вважав себе зовсім молодим. Допитлива дівчинка, про все хоче знати, що йому аж важко іноді доводиться: помовчав би трохи та подумав — онука не дає.

Ні, думав, не онука занепокоїла його, навпаки, приємно, що вчув її голос. Пообіцяв — при першій же можливості обов'язково піти з нею в ляльковий театр.

І раптом у думці промайнуло: Мушник! Чи не тоді стало на душі погано, коли після допиту розпорядився знову відвести його в камеру? Не вкладалося у голові майора: нащадок відважного бійця революції, якого сам Будьонний нагородив іменною зброєю, — раптом став злочинцем? Не хотів би мати він, майор, такого нащадка, хай би такий і не народився!.. І що Павло відстоює своє ім'я чесним, якось мимоволі викликає до нього прихильність, бо десь за ним — і славне ім'я Івана Москаленка, революціонера. Але чого прагне заляпати іншого? Наталя вже мертва, що їм тепер ділити з Погоріляком? Аж поморщився майор Ковальчук, немов йому плюнули в обличчя… І зрозумів нарешті, що його найбільше схвилювало, стривожило, вивело із себе. Скільки бо працює в органах міліції, а не пам'ятає, аби хтось із слідчих приступав до справи з нечистою совістю, із заплямованим сумлінням. Не було такого і не буде. Бо не може бути.

Віктор, згадав майор Ковальчук, одразу, як тільки прийшов в управління, викликав до себе глибоку симпатію. Тут уже людину відчуваєш. Може ще, скажімо, помилитися один, зате коли симпатизує хлопцеві увесь колектив, а не одна Марина… Майор усміхнувся, але тут же усмішка поблідла — замислився знову.

Відновлював у пам'яті допит — твердить Мушник, що Віктор з Наталею мали близькі зв'язки, а відколи лейтенант з'явився у місті — почали зустрічатися. Звісно, це ще злочин не такий, щоб за нього давати під суд, але Віктор — слідчий… Одразу після допиту хотів, було, звести їх обох, Павла й Віктора, в своєму кабінеті. Аби по їхній поведінці бачив, що в тому правда, а що ні… Щоб не помилився, не зробив якогось поспішного висновку — зламати ж бо життя людині легко! Не звів їх у себе, викликав одного лейтенанта. Поговорив з ним досить різко — й, може, тому тепер невдоволений?

Почув стук в одвірок.

— Увійдіть!

Чекав — угледить у дверях саме його, Віктора, та увійшла Марина. Посміхнувся:

— Ну не дивно було б на новенького, але ж ви у нас своя, а стукаєте. Я вже вам казав…

Марина зразу розгорнула папку:

— Я чекала Віктора Івановича, але, може, й вам буде цікаво…

Взяв із папки аркуш:

— Що це?

— З приладобудівного надіслали, мовляв, чи це не зв'язано із справою Мушника. Виписка з витверезника.

Пробіг очима кілька стандартних рядків:

— Але ж…

— Так, там названий не він, а якийсь Москаленко, але на заводі такого немає й ніколи не було.

Майор лишив протокол у себе. Пильно подивився на Марину, потім — їй услід і вже біля порога зупинив:

— Скажіть!

— Будь ласка…

— Ви й тепер про Віктора… Івановича хорошої думки?

Здивувалася:

— Хіба він щось накоїв?

— Ні, питаю з простої цікавості.

Здвигнула плечем:

— Коли казати правду…

— Навіщо неправда? Симпатичний?

— Гарний чоловік.

— А працівник?

— Молодий, але… нічого.

— Будуть із нього люди?

— Набереться досвіду… Чого ж?

І майор побачив, що Марина покусує губу.

— Щось собі подумали. Бачу по вас. Ну, ну?

— Згадала прислів'я: не святі горшки ліплять.

— Хочете сказати, що Віктор не святий?

Марина зашарілася.

— Пожартував, пожартував.

Вона швидко вийшла, боячись, щоб не питав щось далі.

Зробив висновок: коли вже він, майор Ковальчук, не йме тому віри, що Віктор міг когось обманути, то Марина буде ще й протестувати. Жіноча інтуїція в таких справах говорить багато, і, мабуть, Марина буде-таки права.

Але перед очима лежав протокол, надісланий з міського витверезника на приладобудівний завод. Майор вчитався в нього знову: інженер Москаленко, підібраний у сквері в тяжкому стані алкогольного сп'яніння, пробув у витверезнику з 25-го на 26 вересня від дев'ятої години вечора до шостої ранку, поки не очуняв…

Що ж, зміркував собі майор, для того й витверезник, щоб п'яні не валялися по вулицях та скверах… Нічого дивного, що й цього Москаленка довели до тями, потім відпустили. Москаленко… Стоп! На заводі такого немає — значить, хтось назвався чужим прізвищем? Повірили людині на слово, бо не було в неї при собі документів. Інженер, інтелігент. Чого ж не повірити? Так, так — Москаленко… Чи має ця виписка відношення до справи Павла Мушника? Пряме й безпосереднє! Москаленко — на ручці нагана, Москаленко — і у протоколі міського витверезника. Тут тільки не знати, чи не скористався хтось знайомством із Мушником. Жаль, що не зробили хлопці фотографію.

Подзвонив, розпорядився, аби знайшли й прислали до нього міліціонера, що чергував тоді у витверезнику — хай хоч усно змалює портрет свого постояльця, а може, гляне на Павла і зразу впізнає.

Та спокою все ще не було. Знову почав міряти кроками кабінет. Здавалося, скоро мав іти на пенсію, і хай не совість, та свідомість йому докоряла, що залишає складну справу, в якій лиш він може дати ради — хтось інший наплутає.

Не хотілося у тому зізнаватися, але знав, що недалеко час, коли таки покличуть його, скажуть: «Досить, пора йти на відпочинок. Дайте попрацювати іншому, молодшому, сповненому сили і енергії». А хто ж його замінить бодай у даній справі? Подумав на Віктора — і лише зітхнув. Звичайно, в майбутньому він, може, дослужиться не тільки до майора, але й до полковника… чи до генерала — не всім, а декому щастить. Але якщо буде отак поспішати, далеко не піде. Варто буде йому нагадати, що є народна мудрість: тихше їдеш — далі будеш. А собі так само, тільки інше: вік живи — вік учись. От і справа Мушника — урок.

Майор ніби отямився, відчув бадьорість і рішучість — працею, тільки працею віджене від себе і сумніви, і гнітючий настрій, щоб нічого зайвого, непотрібного до голови не лізло, не відволікало.

Повернувшись до стола, взяв телефонну трубку:

— Мушника — до мене!

Тут же вийняв із сейфа наган — поклав до шухляди: цій зброї належить бути у музеї почесним експонатом, а не речовим доказом на суді. Той, хто скористався нею для убивства, вчинив подвійний злочин! Коли попадеться, треба буде спершу його перевірити — чи не божевільний!

Під дверима зачулися кроки, і майор, відкинувшись назад, швидко закрив шухляду, чекав.

І ось уже стоїть у дверях Мушник, який запідозрений у страшному злочині. Як і вчора, він дуже блідий, та вже якийсь тихіший, спокійніший. Може, після похорону, а може…

— Сідайте. Як спалося?

Павло подякував і сів. Допитливо глянув на майора і в думці відзначив: стурбований, аж ніби нестриманий.

Пильніше, ніж учора, подивився і майор на нього, наче зневірився у всьому, що він, Павло, доводив під час їхньої попередньої розмови. Було видно, що майор довідався вже більше і знає щось таке, чого вони вчора не торкалися. Зацікавився: ба що? Невже Віктор виявився вбивцею? Або таки дійсно стрічався з Наталею? Як майор його притис, він і розколовся! Бо немає такого таємного, що б не стало явним.

Павло нетерпляче дивився на майора, чекав — яке буде перше запитання? Не сумнівався, що почне саме з нього, Віктора, свого працівника. Хай усього й не скаже, та мовить: помилився лейтенант, і він, Павло, невинен.

Але майор запалив цигарку і ще раз поцікавився:

— Відпочили трохи? Ніщо вас не тривожило?

— Що мало ще тривожити?

— Видіння яке?

— Видіння?

— Так. Не приходила вона до вас, плачучи?

— Чому таке питаєте?

Майор ніби спокійно затягнувся димом і разом із ним видихнув:

— Двоє вас тримало наган у руках — ви і ваша дружина, Наталя. Але ж вона сама себе не вбила, знаєте.

— Не знаю… Вирвалася від мене, побігла.

— Куди?

— Кажу, що не знаю!

— Сьогодні ви згадали, що побігла, а вчора ваша пам'ять кінчалася на тому, що впала.

Чекав Павло, що майор нахмуриться, зробить із цього висновок — ніби щось утаює або ж прагне заплутати слідство. Але майор Ковальчук несподівано для нього усміхнувся, наче сам приховував якусь таємницю. Потім, витримавши паузу, відповів йому, Павлові, сам:

— Раз пам'ять стала кращою, бачу, що ви відпочили добре… заспокоїлися. Так?

Не міг не здивуватися Павло:

— Щось турбує вас моє здоров'я.

— Чому би ні? Хіба я не людина?

— У даному випадку… не зовсім.

— Хто ж я для вас у даному випадку?

— Майор… Особа офіційна…

Ковальчук присунув собі попільничку, пригасив недопалок.

— А ви, хто ви?

— Ваша жертва я.

— Значить, вважаєте себе не просто невинним, але навіть жертвою? І це щось нове… Виходить, я — караючий меч?

— На це ваше право.

Рішуче заперечив майор Ковальчук:

— Помиляєтесь, Мушник, такого права я не маю й ніхто з нас не має. Воно й не потрібне. Останнє слово за судом, а суд може навіть виправдати підсудного — буває ж, що слідчі з тої чи іншої причини, та припускаються помилки. Недаремно кажуть: не помиляється лиш той, хто нічого не робить!

Павло зауважив:

— А хіба ви маєте право — помилятися?

— Не маємо, і в цьому я з вами погоджуюся, Мушник, тут маєте правду.

Зрадів Павло:

— І то — хліб. Але…

— Ну-ну… договорюйте.

— Коли ваше завдання — не тільки звинувачувати, але й захищати від несправедливих звинувачень — доведіть це зараз, у цій справі.

— Довели б — та ви нам, як навмисне, переплутуєте карти. Кажу — як навмисне, бо тут біда не тільки в злому наміру, як, напевне, у вашій нещирості. Заладили — у всьому винен я, ще й показали руки — ось цими руками її задушив. А потім — я не винен, я не вбивав, то інший… Дійшли аж до того, що назвали вбивцею молодого слідчого, вашого ж колишнього товариша — ви чомусь учора й не сказали, що з Віктором були спочатку друзями, грали в одній спортивній команді.

— Яке це має значення! — розгублено відповів Павло.

Майор вийняв пачку з сигаретами.

— Має значення — відвертість. І я в цьому вас переконаю. Скажіть, чому ви затаїли, що в ніч на неділю, коли стався злочин, були у витверезнику?

— Я… — Павло затявся: в його обличчя полум'ям ударив страшний сором, і він мимоволі закрив його долонями.

Майор зрозумів: своїм запитанням потрапив у ціль — тоді у витверезнику був саме він, Мушник! Павло несподівано почав проситися на волю:

— Я сам знайду вбивцю, лиш пустіть!

— Такого в нашій практиці ніколи не було.

— Хай не було — чому ж не може бути? В Америці, наприклад, найбільшого злочинця можуть звільнити під заставу.

— У нас — не Америка, де все купується за гроші. Нам дорога людина, а не капітал… Це азбучна істина.

— Проте із злочинністю борються і в Америці. Убивця — він усюди однаковий.

— У тому й суть, — підхопив майор. — І вбивця не сміє ходити на волі, бо за одним злочином може зробити другий, і вже ніякими грошима його вчинків не відшкодувати. Чимскоріше усякий злочинець буде ізольований — тим краще для суспільства, для кожного…

Недоговорив, бо у дверях, виструнчившись, став старшина міліції.

— Старшина Бородін. За вашим викликом, товаришу майор…

— А-а… прошу вас, старшина, проходьте.

Павло знову затулив обличчя руками: упізнав, не міг не упізнати чергового міліціонера з міського витверезника. Старшина повівся з ним тоді довірливо, порозумів, що він, Павло, як-не-як — інтелігент. Тепер усе спливе на поверхню! Майор навмисне голосно сказав:

— Товаришу Бородін, знайомтеся…

Мусив Павло зняти з лиця руки, а старшина, почувши від майора таке просте запрошення, теж вигукнув:

— Кого це я бачу? Москаленко, ви?..

— Москаленко, кажете? — перепитав одразу майор.

Старшина підтвердив:

— Аякже, Москаленко!

Павло несподівано для самого себе вирішив грати далі:

— Товаришу старшина, зовсім не Москаленко я, Мушник моє прізвище. Обізналися…

— Як то може бути? — здивувався той.

— А так, що я вас уперше бачу.

На це різко підвівся майор:

— Ну от що, Мушнику! Комедія закінчена!

Озлився й старшина:

— А я, дурний, повірив!.. Нещасний був, убитий якимсь горем. Плакав увесь час, поки не заснув. Думаю, напився чоловік з біди… Тому, коли назвався Москаленком, я й не став перевіряти. Пошкодував його на свою голову!

Майор сів. І запалив.

— От вам, Мушнику, і «право» на помилку. І ви після цього просите довір'я.

— Я упізнав його відразу, як тільки відкрив двері, — сказав старшина. — Чекай після цього, щоб я комусь повірив!

Не міг стримати усмішки майор Ковальчук:

— Ну це вже занадто! Вірити людям треба, обов'язково треба…

— Вір отаким!

— Гаразд. Ви вільні старшина. Спасибі.

Бородін скрушно похитав головою і вийшов, забувши навіть попрощатися.

Павло вже пошкодував, що обманув, образив людину. Хіба би що змінилося, якби назвав своє справжнє прізвище? Певно, тепер там тільки й мови — що про його злочин. Дивуються, жахаються, і ні в кого ніякого сумніву, бо він — під арештом!

А майор зітхнув:

— Якщо вам не дорогі святі імена, то як вам маю вірити, що ви не плямуєте ім'я чесної людини — не брешете на Віктора?

Нетерпляче засовався Павло на стільці:

— Я сам себе вже ненавиджу!

— Хочете сказати, що лихий попутав?

— Сам себе попутав… Назвався Москаленком, а підписався ж чесно — своїм прізвищем. Мабуть, ніхто цього й не побачив, не звернув уваги.

— Шукаєте пом'якшуючі обставини? Не треба…

— Чому? — розгубився ще більше Павло. Далі дивився з докором на нього майор:

— Тому, що такому прощення немає. Як ви могли? Діда, героя революції… Може, поясните?

— Наразі ніяке інше прізвище не міг собі згадати.

— Тільки дідове?

— Тільки… Тепер каюся.

— Ех, чоловіче, чоловіче!

Майор знову й знову перебігав очима протокол з витверезника й думав: коли б оце сидів перед ним тільки запідозрений у вбивстві на Підвальній, зразу б розпорядився звільнити його, бо справді з тим злочином він нічого спільного не має. Трагедія сталася о дев'ятій тридцять, а Мушник після дев'ятої був у витверезнику. Доти, певно, не одну годину просидів у закусочній, бо не міг напитися до безтями зразу.

Важко було простити оцей, хай непідсудний, вчинок, який зробив Мушник уже тямлячись, на тверезу голову. І майор готовий був навіть відкласти протокол до іншої папки, не зважити на нього — мовляв, немає на заводі того Москаленка, то його й не треба! А Мушника відправити до камери. Але тільки вчора за такі емоції відчитував Віктора.

Прийшло на розум інше: може, вони, Мушник і Бородін, знайомі та й змовилися? Навмисно записали вигадане прізвище, тоді могли змінити і час — з десятої зробити дев'яту… Майор потер скроні, вивчаюче поглянув на Мушника. І раптом він відчув, що зневажає сам себе: як могло прийти йому на розум таке підозріння?! Вирішив: таки справді розхитані нерви.

І запитав спокійно:

— Значить, у витверезнику були саме ви?

— Та був… саме я.

— А потім де цілий день блукали?

— Поїхав до матері.

— Чому це раптом? По гриби?

— Соромно було перед Наталею. Та й сердився на неї. Куди мав іти?

— А мати була вдома?

— Не застав нікого. Матір, правда, побачив з Геннадієм у зустрічному поїзді — їхали до міста. Ну, а мені спішити було нікуди. Поблукав по лісу, потім зайшов до хати і ліг спати. Мати не приїхала…

Майор похилив голову, мовчав.

Павло, ніби від холоду, зацокотів зубами, а в голові було одне — що далі? Коли про витверезник дізналося слідство, то все вже пропало! Майор чомусь опускає очі, й нічого в них не можна прочитати.

Важко було всидіти Павлові на місці, й він навіть підвівся. Майор махнув рукою:

— Сидіть.

І знову схилив голову, замислився. Потім глянув з-під брів і сказав:

— Значить, для вас я трохи не кат… А те, що «моя міліція мене береже» — тільки так, для красного слівця. Але без міліції, без прокуратури — на жаль, ніяк не можна. Може, в майбутньому, колись. Хоч не скоро, ой не скоро — не одне покоління іще потребуватиме, щоб нам його таки берегти. Та не про це мова. Відпустимо ми вас…

Зрадів Павло:

— Тепер, значить, вірите, що я зброї в руках не мав?

— Ні, наган у ваших руках був — цього не заперечите, а ось чи стріляли — це інше питання.

— Я не стріляв!

— Добре, товаришу Мушник.

З подивом дивився Павло на майора — чому раптом зробив такий висновок і навіть змінив тон. Але майор лише додав:

— Не можу я далі, просто не маю права тримати вас за гратами… Випишу вам перепустку.

— Яку?

— Що вільні ви і можете йти… додому, на роботу…

Павло не міг усидіти, встав. Перепустку з майорових рук трохи не схопив. Йшов до дверей і терпнув — тільки б майор змовчав, не сказав ні слова, не затримав.

— До речі…

Мушник аж здригнувся, повернув до нього перекошене від болю обличчя.

— До речі, — спокійно повторив майор. — «Офіційну особу» турбує, чи маєте від хати ключа? Щоб не ламали ще раз двері…

— Ключ маю. Дав мені Геннадій. На кладовищі вчора підійшов і каже — змінив замок, візьми новий ключ…

— Значить, брат був певний у вашій невинності. Даремно ви думали на нього…

Павло махнув рукою і вийшов.

На вулиці його підхопив стрімкий людський потік і поніс, як соломинку бистра течія.

Аж тепер майор відчув полегшення і зрозумів, що його бентежив саме арешт Мушника. Щось йому підказувало ніби, що Павло не винен.

Подзвонили. Зняв трубку і тільки приклав її до вуха, почув знайомий голос:

— Товаришу майор, чи можна до вас?

— Звісно, можна, Вікторе, заходь!

Приготувався до зустрічі. Протокол сховав у папку й разом з іншими матеріалами по справі поклав до шухляди. Коли Віктор увійшов, відразу поцікавився:

— Щось приніс новенького?

— Брат його у мене.

— Чий це брат? — начальник зробив вигляд, що не зрозумів.

— Та ж Мушників.

— А-а, — махнув рукою.

Віктор здивувався видимій байдужості майора.

— Я гадав, що вам буде цікаво…

— Ні, вже не цікаво.

— Чому? Хіба щось сталося?

Майор, не зважаючи на запитання, кинув:

— Є проти нього якісь факти?

— Алібі переконливе, підтверджене свідками.

— То чим же він може мене зацікавити?

— Послухайте, що розповідає!

— Лиш коротко, Вікторе.

— Каже, тоді, суботнього вечора, повернувся на квартиру брата, бо забув конспекти, і, коли побачив убиту Наталю, запідозрив в убивстві Павла. Щоб відразу замести сліди, розбив Наталину коробку, забрав звідти дорогі прикраси, ще й поламав двері…

— Значить, це він — той примітивний злодій, що лишив стільки слідів? — звів брови майор.

— Каже, хотів врятувати брата, відвести від нього підозріння, — нагадав Погоріляк, сподіваючись почути якоїсь поради.

Але майор знову його здивував:

— І як ти гадаєш, це йому вдалося?

— Наївна робота!

— Значить, і сьогодні ти твердо переконаний, що вбив Павло Мушник?

— Так… Іншого, хто би вчинив злочин, поки що не бачу.

— Це в тебе такий принцип розслідування справ: винен один, бо немає другого?

— Ні, ви зрозумійте…

— Не треба так беззаперечно, Вікторе.

— Я впевнений, що вам він зізнається…

Майор усміхнувся. Раптом сказав:

— Пізно.

— Чому пізно? Щось із собою скоїв?

— Не бійся — не скоїв. Живий і здоровий. Просто я його звільнив.

— Та як?!

— А так… переконався, що і в нього алібі.

— Не може того бути!

Майор дістав папку і вийняв протокол:

— П'яний, плакав він навзрид у ванній витверезника, коли пролунав постріл.

— А хто ж тоді злочинець, убивця?

— Напевно знаю тільки те, що припустилися помилки. — І, пильно, вивчаюче дивлячись на Віктора, майор запалив: — Скажи хоч тепер: щось і справді тобі заважає бути об'єктивним?

Вікторові стало нестерпно гаряче. Почервонів ще більше, ніж учора, коли з ним уперше заговорив майор на цю тему. Ще не встиг нічого відповісти, як майор зауважив:

— От бачиш, як важко, коли на невинного падає підозріння. Ще важче, ніж винному.

Віктор відчув підтримку і зітхнув:

— Не знаю що й казати…

Ковальчук підвівся, пішов до вікна. Звідти запитав:

— На похороні був?

Не таївся Віктор:

— Був… А що, хіба?..

— Та ні, я розумію. Як-не-як — знайома.

— Знайома й дуже добре.

— Чесно: зустрічалися?

Відчув Віктор, як терпне волосся.

— Коли?

— Як вийшла заміж.

Аж закричав:

— Повірте! Я нічого про неї не знав. Думав…

— Не знав, а думав?

— Що в тому поганого?

— Взагалі — нічого, — чомусь не відвертався від вікна майор.

— Хотілося, звичайно, побачитися… І кажу, що саме того вечора, я думав — поцікавлюся, чи десь вона не тут. Адже в цьому місті народилася, тут ми разом ходили до школи…

— Добре, — несподівано перервав начальник. — Нехай буде так. Але твоя помилка в тому, що взявся за справу, від котрої тобі потрібно було відмовитися.

— Я ж вам тоді, недільного ранку, і подзвонив саме з цього приводу.

— І хочеш сказати, що я не зрозумів?

— Ні, я не наважився висловити прохання.

— Чому?

— Хотів знайти убивцю Наталі.

— І помститися?

— Хай так.

— Мушникові, що взяв від тебе дівчину?

— Злочинцеві, а більше нікому.

Майор сів за стіл.

— Я тобі не дорікаю, Вікторе, бо ти така ж людина, як і всі. Але ж, бачиш, у гарячці, в запалі погнався не за тим злодієм.

Десь у душі Віктор погодився з ним: справді, тоді утратив розважливість… І вирвалося в нього аж дивно покірне:

— Ваша воля, товаришу майор.

— Ти говориш — якби я збирався тебе обезглавити, — усміхнувся Ковальчук. — Не бійся… У нас оце перша твоя справа. Ще встигнеш на інших себе показати. А цю вже, так і бути, доведу до кінця я.

Згадав майор, що лейтенант казав про Мушника-молодшого:

— Ну, де він, твій хлопець?

— У мене в кабінеті.

— Треба бодай глянути на нього. А може, щось повість і таке, що нам допоможе продовжити слідство. Кажеш, його алібі тверде?

— Тверде, товаришу майор.

— Гаразд, я не буду його викликати, зайдемо до тебе.

Відчинивши двері в кабінет Погоріляка, майор зупинився: угледів не Геннадія, а купку коштовностей, що лежала зразу на столі. Наталині прикраси? Чи не забагато для одної жінки? А втім, Наталю, мабуть, дійсно треба було знати. І перевів погляд на Геннадія: патлатий, сучасний, проте з лиця гарний — за такими дівчата, як кажуть, умирають.

Майор став біля стола і знову задивився на прикраси. Спробував у пригорщу забрати всю ту біжутерію і запитав ніби сам себе:

— Ба, скільки все це коштує?

Сів і почав уважно розглядати кожну річ окремо, немов хотів їх оцінити, встановити хоч приблизну вартість. Та засумнівався:

— Справжнє це чи штучне?

— Думаю, що штучне, — озвався Геннадій.

— Чому?

— Це ж подарунки: туристи їй давали… Іноземці… Хіба вона на свою зарплату те все купувала б?

— А ви звідки знаєте, що на свою зарплату таке не купують? Купували вже?

— Поки що ні.

— Значить, у майбутньому будете купувати?

— Мабуть, і в майбутньому не буду.

— Бо легше украсти?

— Не крав я нічого!

— Самі ж кажете, що не купували.

— Я уже пояснював — пошкодував Павла.

— Щоб ми на грабіжників подумали, так? Маєте нас за дурнів?

— Не встиг усе як слід обміркувати, ніколи було.

— Інакше б учинили і щось інше?

— Можливо.

Майор глянув на нього пильніше:

— Брата любите?

— Двоє ж нас…

— З любові й пожаліли? Бо запідозрили його?

— Хіба я сказав, що запідозрив?

— Не сказали, правда, лиш подумали… — майор зробив паузу, пошукав сигарети. — Між іншим, він запідозрив вас.

— Чому?

— Були на те в нього свої міркування.

— Але я до вбивства не причетний!

— А брат ваш причетний?

— Не знаю. Відпустіть мене.

— Із цими ось речами?

— Я занесу туди, де взяв. Адже не хотів їх по-справжньому вкрасти.

— Поки що залишимо, може, знадобляться…

Ковальчук подумав, що далі питати, бо досі, казати, не вивідав нічого, хіба лише побіжно задовольнив свою цікавість. І постукав по столу старою запальничкою:

— А може, помітили щось особливе в поведінці вашої рідні, знайомих чи ще когось, хто мав стосунки з вашим братом і його дружиною?

Геннадій замислився — може, в тому, що каже майор, і є якась рація? Але ж тоді треба придивитися… Вийти звідси і тихенько, пильно спостерігати…

— Бачу, дуже не терпиться вам? — озвався лейтенант і мовив до майора. — У нього ж тут є й свої коштовності. Правда, спеціалісти оцінили їх не дуже високо. Любительство.

Майор без слова переглянув старенькі ікони: були серед них засклені, були напівстерті, ба навіть пощерблені. А сказав несподіване:

— Йдіть… заспокойте свого брата.

— У тюрму? — округлив очі хлопець.

— Не бійтеся. Ваш брат на свободі, у вбивстві невинний.

— Невинний? А хто ж?

— Шукаємо…

— У такому разі слухайте сюди… — І Геннадій вийняв із кишені лист, якого він знайшов на подушці.

Людська течія несла й несла Павла. І він підкорявся їй, не наважуючись навіть подумати про те, куди йде. Аж раптом здалося, що він опинився посеред ріки, а хвилі такі сильні, б'ють його, штовхають. Він хоче побороти важкий плин, дістатися до берега, що начебто і не так далеко, можна дотягтися до нього руками. Але з людської течії вибратися годі. Невже так ніколи її й не поборе? Увесь час пливтиме за водою — так бо легше, навіщо боротися? У двобої із життям іще не такої поразки зазнає. Бо те, що з ним сталося, хіба не поразка? Вона поки що перша, тому й несподівана. Коли казати правду — раніше з усього виходив переможцем.

Чому ж раптом усе обірвалося? — продовжував про себе міркувати. Заспокоївся, було, на тому, що досяг, і нічого більше не бажав. А життя не хоче зупинятися, воно ринуло далі та й збило його з ніг. Упав, боляче вдарився. І душа болить. Якщо не опанує своїми почуттями, не почне по-справжньому боротися за себе і свою майбутність, то може статися ще гірше. Ні, повинен вистояти, витримати! Щоб не штовхав його плин людей, а щоб чимскоріше до нього повернулася і людська повага. Так і тільки так!

Ще міцніше затис у руці документ про звільнення. Ні в чому не винний! Але ж Наталі вже нема й не буде. Хто позбавив Наталю життя? Чи не той, що стиха десь його переслідує, відколи взяв у руки анонімного листа? Недаремно тоді ще й здавалося, що хтось за ним слідкує. Либонь, той негідник усе і влаштував: щоб вони з Наталею посварилися, щоб він її вдарив…

І злякався — а чи не з убивцею десь тоді й пиячив? Бо, здається, в нього не було аж таких грошей — вибіг же, як був, не пам'ятаючись. Він, злий його геній, зробив так, аби утратив розум і нічого не міг пригадати від тої хвилини, як заступив Наталі дорогу, не відпускав її нікуди. Туман весь час у нього в голові, нічого й не бачить — і ось швидка людська течія кудись його несе. А люди штовхають його з усіх боків, неначе намагаються витурити з-поміж себе.

Справді опинився на березі, над річкою — лиш кам'яний парапет відділяв його від холодної, темної глибочіні. Що це? Не відразу міг порозуміти, чого б доля вивела його до води. Ні, він не хоче топитися! Бо тим, що покінчить зі своїм життям, хіба щось доведе? Лише виявить ще більшу слабкодухість! Ні, повинен жити — й жити так, аби чимскорше відновити свою честь і гідність.

Повернувся до людей — темна річка хай собі пливе від берега до берега — в нього своя дорога в життя! Він тільки дуже втомлений, і найперше — треба дістатися додому, лягти й відпочити. Підвальна вулиця — під гору, втомила ще більше. А круті сходи примусили навіть зупинитися, віддихатися. Та хвилювання підганяло: піднімався трохи не навшпиньки, весь час оглядаючись — дуже не хотілося зустріти когось із сусідів.

Зрадів, що вже став біля дверей. Але тут хтось вигукнув:

— Господи!

Злякано озирнувся і побачив Вдовіну — сусідку, що між їх квартирами — суміжна стіна. Сплеснула руками:

— Це ви, Павле?

Відповів їй різко:

— Я!

Заглянула у його обличчя, ніби не вірила, що він. Сказала, зітхнувши:

— Я за вас молилася, і бачите…

— Нічого я не бачу, я сліпий…

— Ні, Павле, вже ні… Вже на душі у вас не так темно…

— Хіба я був грішний? — спитав трохи м'якше.

— Усі ми перед богом святим грішні.

— Не знаю за собою ніякого гріха.

Жінка нагадала:

— Тоді чого приходили з міліції, питали?..

Розсердився:

— Дайте мені спокій!

— Ми з чоловіком їм сказали, що так і так, телевізор грав, а пострілу не чули, і хто її убив — ми не знаємо… Може, ви, а може, й ні.

— Мене вже відпустили, я невинний.

— А вбивцю знайшли?

— Я сам його знайду!

Дивився на двері і аж тоді згадав про ключа. Увійшов, замкнувся, щоб побути одному, оговтатися… А з-за дверей — знову:

— Зачекайте, Павле. Тут приходила до вас одна молода жінка, передала вам якийсь пакуночок. Ліки чи що? Коробочка така, як від ліків…

Здивувався — хто б це міг приходити? Та й до чого — ліки?

— Молода, симпатична… — усе ще співала з-за дверей сусідка. — Капелюшок на ній був біленький, а костюм дешевий… Видно, не в такому достатку живе, аби прибиратися.

— Що казала? — уже нетерпілося Павлові почути, чи не назвала себе часом ота невідома, або ж якимсь словом чи не дала про себе знати.

— Чую, стукає до вас. Я виглянула. Вона — так і так, чи можете Павлові передати?.. І вийняла із сумки той пакуночок. Я взяла, щоправда, попередила — може статися, Павло повернеться не скоро… Не зважила — лишила й побігла.

Молода, гарна й одягнена нібито скромно? А може, Вероніка, Наталина сестра? Павло відчинив двері.

— О ні, — поправила сусідка чорну хустку. — Я знаю Вероніку. Я заходила сюди, коли вас забрали, бо виділа, що дівча — само, хотіла потішити, розрадити у горі. Але вона крутіша й від небіжчиці…

— Лишіть уже небіжчицю, най собі спочиває, дайте сюди, що маєте дати.

Лишив двері нарозтвір, чекаючи, поки сусідка винесе той дивний пакунок. Вдовіна подала йому невеличкий згорток — у старій газеті. Заніс до кімнати і кинув на стіл: ліки йому поки що не треба.

Важко впав у крісло і заплющив очі — нарешті він удома, не у в'язничній камері. Відпустили, бо переконалися, що не вчинив ніякого злочину. Тепер може хоч кому спокійно глянути у вічі. Колегам по роботі, директору, його секретарці.

Пробудився ніби — секретарка! Всевидюще око! Вона знала про нього усе. Навіть що в анонімці. Тому так загадково і посміхалася до нього. Ніби знову побачив ту усмішку, намагався її розгадати — що хотіла сказати йому Валя, секретарка? Що думає про нього тепер? Як зустріне його на роботі, якими словами? Не знав чому, а лише від неї хотів співчуття — більше ні від кого.

Схаменувся — дурне в голові! Адже з тим дівчиськом він не має ніяких інтересів. І все-таки, може, це вона?..

Нахилився до стола, почав обережно розвивати згорток. На заході, читав, у конвертах звикли посилати вибухівку. То, може, злий недруг, що убив Наталю, зазіхає й на його життя? І знову докорив собі: якась нісенітниця!..

З коробочки вийняв фотоплівку. Проглянув на світло, та нічого збагнути не міг: жінки й чоловіки, а хто — не впізнати.

І все-таки, хто б це передав? Погляд мимоволі упав на телефон. Сподівався, що молода жінка подзвонить, поцікавиться — чи дістав пакуночок? І дуже хотілося, щоб саме в цю хвилину зателефонували. Від того, здавалося, відчув би, що живе.

Телефон мовчав, та почувся довгий дзвінок у коридорі. Павло подумав знову на сусідку Вдовіну і вирішив їй не відчиняти: йому тепер не до балачок! Але дзвонили ще — настирно.

— Хто там?

— Відчини, Павле, я! Чого ж лишив ключа у дверях?

Упізнав Геннадія і гукнув у відповідь:

— Зараз, Гено, зараз!

І все ж не спішив. Подумав — як повестися з братом? (На кладовищі бачилися мало, а говорили й того менше, тільки що Геннадій передав ключ від нового замка — а хтозна, чи не хлопець тоді, у суботу, натворив біди?

Геннадій відразу схопив Павла за плечі:

— Невинний, я знаю!

— Звідки?

— Від майора.

— Де це ти з ним здибався?

— А там, де й ти: й мене викликали, допитували.

— Запідозріли чи що?

— Та ні, розумієш… — Геннадій неспокійно почухав свої патли.

— Договорюй, коли вже почав. Я тобі не слідчий.

— Розумієш, я тої суботи, вже увечері, десь після десятої, забіг до вас, бо забув конспекти: заходив же перед тим з дівчатами прямо із занять… Відчиняю двері, а вона, Наталя, лежить серед кімнати. Поряд з нею на подушці — лист. Я прочитав — Наталя пише Віці, як ти їй отруюєш життя, не даєш… літати. Ну, думаю, Павло…

— Скипів і вбив! Було таке на душі?

— Було, Павле. Тому я взяв Наталині коштовності і виламав двері — щоб навести думку на бандитів. Потім, щоб звернути увагу сусідів, що в хаті щось сталося, порізав дерматин… І ще на весь голос увімкнув телевізор, хоч він і так уже гримів. А сам — ходу…

— Це ти про якого згадував листа? — насторожено уточнив Павло.

Похнюпився Геннадій, зрозумівши, що в брата на мислі. Сказав:

— Не переживай… Уже все одно…

— Легко тобі казати, Геннадію.

— Головне, що ми з тобою вільні. Та й незаплямовані.

— Де той лист? — питав своє Павло.

— Залишив у міліції. Може, за ним щось і розшукають.

— Кажеш, писала Вероніці?

— Я вияснив — лише один конверт був від листа до Віки, а того, що там було написано, вона ніколи, каже, не читала.

— Значить, лист підроблений! — просяяв Павло. — А якщо фальшивий лист — фальшива й анонімка! Наталя була чиста, невинна, свята!

І тут же гіркий сум заволодів Павлом. Геннадій пожалів його.

— Душа болить, знаю, бо твоя дружина…

— Найрідніша на світі!..

— Та все одно — ти повинен знати, що не горить не куриться. Десь щось воно тліло.

Павло сердився:

— Не кажи — любила Наталя мене. У той вечір вона ще й казала, що дуже щаслива.

— Брехала, Павле, як і завжди.

— А звідки ти знаєш? Доведи… Дай докази!

— Дуже щасливих не буває.

Жалісно дивився на брата Павло. Побачив, що Геннадій відвів очі вбік. Значить, сказав не те, що хотів. Але чого таїтися? Колись він, Павло, мусить довідатися правду!

— Ти читав того листа?

— Читав.

— То була рука Наталі?

— Так!

— Я опротестую! Хай зроблять експертизу! I не лише листа, а й цього… Розгорни, подивися… — подав Павло братові рулончик фотоплівки.

Доки Геннадій розглядав кадри фотострічки, він пояснював:

— Передала сусідка. Каже, ніби принесла якась молода жінка, що була в капелюшку й дешевому костюмі. Може, тобі видасться знайомою?

Важко було когось розпізнати на отих малоформатних кадрах. І все-таки Геннадій здогадався:

— Тут Наталя… з якимось чоловіком. Я дам віддрукувати.

— Не треба! Не потрібно, щоб хтось таке бачив. Краще дістань десь фільмоскоп.

— Де ж його дістати?

— Ану, поміркуй…

Геннадій ще раз розгорнув перед очима плівку, та відвернувся від вікна — вирішив проглянути кадри проти світла електричної лампи.

Але й так нікого впізнати не міг.

Правда, зійшло Павлові на розум, щось таке там і повинно бути. І передав плівку той же друг чи недруг, що спочатку прислав анонімку: тепер йому додає ці знімки, щоб переконався — таки він рогоносець, а Наталя зрадниця!.. Не дуже бо впевнений, що Павло повірив анонімці, зважив на неї, щось зробив, аби позбутися рогів… Тоді чому передає плівку, коли Наталя вбита? Тепер йому, Павлові, все одно!

Вирішив — коли вже почав пити свою гірку отруту, то не боячись, не вагаючись, повинен її випити до дна. Щоб знав, яка вона була, Наталя.

З невдоволенням поглянув на Геннадія — чому стоїть, роздумує, коли щонайшвидше треба перевірити ту плівку!

Брат пішов шукати фільмоскоп. А Павло вже собі уявляє різні непристойності, що могли бути на кадриках. Бачив щось подібне в митному музеї на прикордонній станції, коли їхав у туристську подорож в Угорщину. Чимало там було речей, що вилучили митники від непроханих гостей, і серед усього — порнографічні карточки, що аж гидко брати їх до рук. Чи й Наталя часом не сфотографована лише в одних панхочах, у чужих обіймах? Не інакше — адже вона їздила з різними іноземцями. Хтось-таки турбується про нього: хоче, щоб не дуже шкодував, що її уже нема на світі. Тому передав плівку саме тепер, коли її вбито…

Гаразд, казав Павло собі й комусь невідомому — нехай була зрадлива, обманювала, але ж така гарна, ніби народжена на світ для одної радості! І не лише собі бажала щастя, але й іншому. Хай не йому, своєму чоловікові, але ж хіба з нею він не був щасливим? А той, другий, йому заперечував: щастя насправді не було, був самообман, даремна самовтіха…

І Павло неспокійно ходив по кімнаті.

Нарешті дочекався: Геннадій повернувся з фільмоскопом. Почали удвох його ладнати. Промінь спрямували на білу плахтину, що її розвісили на стіні, над комодом. Руки в Павла тремтіли, ніяк не міг справитися з плівкою — адже вона не для фільмоскопа. Затамував подих, коли враз на полотні заграли якісь тіні. На березі моря, біля пальм, були сфотографовані чоловіки й жінки. Удвох із Геннадієм вгадували, де вона, Наталя. Передивилися всі кадри, але її ніде не було.

Полегшало Павлові на душі — не така й погана була в нього дружина, хай бачить Геннадій! Просто хтось позаздрив її красі, веселості. От і на плівці — південь, море: ніби натяк, що вона, Наталя, була така — як сонце! Той зависник, мабуть, перед нею стратив свою голову, а не міг добитися взаємності, й пустив у неї кулю!..

— Диви, Павле… — здригнувся Геннадій.

На кадрі було видно: високий чоловік, виходячи з води, виносить «русалку» з розпущеним волоссям.

— Не впізнаєш — наш вітчим Вікентій Сергійович!

— А та, що в нього на руках?

— Краля якась. Любаска!

Зацікавив цей єдиний знімок: вітчим Вікентій Сергійович з «русалкою» на руках! Це так!

Нічого більше не казали брати один одному, понуро дивилися на кольоровий кадр, що відбивався плямою на білім полотні.

Перше, про що подумав Павло — чи знає про це мати? Ні, криється вітчим, обманює матір. Вдома, перед нею вдає із себе чесного, а з моря от — виносить «русалку».

— Невже він такий?

— Такий, хіба не бачиш?

— Через те й забрався з матір'ю із міста, аби ми нічого не збагнули…

Павло підняв із підлоги клаптик старої газети, що ним була загорнута плівка. Помітив нерозбірливий напис олівцем — ніби якісь цифри, адреса передплатника.

— Про що думаєш, Генко?

— Наталя могла стати небажаним свідком, бачити його негідні вчинки. Почала його шантажувати, от він їй і помстився. А на ту думку, щоб убити, наштовхнув його наган, який був під руками. Одягнув тоненькі гумові рукавички…

— Не говори такого, Геннадію! — перебив Павло. — Ти ображаєш матір!

— Не знаю, не знаю…

— А я тобі кажу, що вітчим любить маму.

— Як Наталя любила тебе? Ти в цьому теж був дуже переконаний.

— Не розумієш ти нічого!

І ніби щось Павла підштовхнуло — підбіг до телефону. Схопив трубку, набрав якийсь номер. Потім бадьоро запитав:

— Валюша? Це Мушник. Що там у нас, на роботі, нового? Нічого особливого?.. Гаразд. Я завтра буду…

Геннадій дивився на нього і мовчав. Павло поклав трубку і взяв брата за плече, злегка струсонув:

— От що… Життя йде далі. І його плин викине на берег труп самого вбивці. Обов'язково викине!