Тривожна ніч

І

ідчув Павло, як стислося серце. Не дав лише щему розійтися, опанував собою, думаючи: жодної ж причини для переживання. Все ніби гаразд. І вдома, й на роботі. Особливо вдома. Надзвичайно ніжного, теплого листа надіслала Наталя з дороги. Просить, щоб беріг себе, про неї не турбувався, група бо хороша, їй до душі. У свою чергу, вона теж сподобалася всім — зробили їй туристи гарний подарунок. Павлові то буде великий сюрприз, коли вона вернеться додому.

Глянув на календар — на видному місці тримає його, робить там позначки, — ті дні, коли нема Наталі, по черзі закреслює. Так, здається йому, чекати легше. Два тижні минуло, як супроводжує дружина екскурсійну групу, і от повинна приїхати. Квартиру ще вчора, заздалегідь, прибрав, на комод поставив букет із червоних і білих троянд, що їх над усе полюбляє Наталя. Не забув про шампанське…

Чи не тому й защеміло серце, розмірковував, що попереду радість зустрічі з близькою людиною, котру дуже любить, навіть можна сказати — обожнює. Гарна ж вона, кращих нема, здається, на світі! Потягся до телефону — може, вона вже й дома? Так хотілося почути її голос, оте, як хвилююче мовить вона у трубку: «Алло-о?..» Передумав: матиме чоловічу витримку, зачекає.

Рука з пером, проте, затремтіла, і капочка туші розпливлася по кресленню. Занервував: що з ним таке діється? Робота не йде, і день — як ціла вічність, хоч нині — субота, у бюро працюють лише до чотирьох. Час би й у відпустку, літо ж бо спливло. Та без Наталі — як? А Наталя звільниться лише серед осені, коли вже закінчиться туристський сезон.

Ще раз поглянув на календар: все-таки зовсім мало вона буває вдома. Навіть докоряв їй. Не слухає, сміється — чи так подобається їй їздити з іноземцями? Коли вона вчилася у Львові на факультеті іноземних мов, то мріяла спочатку про перекладацтво, потім забажалось їй стати стюардесою на міжнародних трасах, аби всі країни, увесь світ облітати. Замість світових подорожей тепер має звичайний маршрут, приземлений і одноманітний, що йому, Павлові, давно би набрид. Та Наталя — дивно! — з кожної поїздки приносить додому нову цікаву розповідь — чи така вже в неї бурхлива фантазія, що навіть у звичайному завжди бачить вона незвичайне? Багато разів хотів про це поговорити з дружиною, але коли вона буває вдома, хіба про щось серйозне з нею поговориш? Не раз є так, що вони не встигнуть і порадіти зустрічі, як Наталя знову спішить у дорогу. Невже й цього разу серце щось таке передчуває?

Уявив Павло, як би він зрадів, коли б тепер Наталя подзвонила і раптом сказала: «Все, більше не їду… Час, зрештою, і для сім'ї жити».

Дзвінка не було. Заспокоював себе: коли б вона приїхала, першим ділом йому б подзвонила. А втім, чого думати про це? Непокоїться і тягнеться до трубки, ніби він не вірить, що жінка його любить, хоче перевірити її. Хіба це любов? Відкинувся на спинку стільця. А серце…

Не витримав, подзвонив додому. Зачулися короткі, уривисті гудки. Кров ударила в скроні — значить, Наталя уже дома, але телефонує не йому, комусь іншому? Чи то автомат не спрацював як слід, — буває ж іноді, що набираєш один номер, відповідає інший. Передзвонив — і знову короткі гудки.

Не розумів: з ким же говорить Наталя? З котроюсь із подруг, що їх, зрозуміло, у неї чимало — хіба раз йому дзвонили, допитувалися, коли повернеться Наталя? Не можуть тепер наговоритися уволю, бо за два тижні в кожної повен рот новин!

Вирішив чекати: повинна ж рідна жінка і про нього, свого чоловіка, нарешті згадати! Та дочекатися не міг. Минуло п'ять, а потім і десять хвилин — телефон був зайнятий. Не міг усидіти на місці — чи не відпроситися у головного інженера, щоб відпустив додому? Коли б не потрібно пояснювати, що воно й до чого! Завагався: як про це сказати чужому чоловікові? Йому ж нема ніякого діла до твоїх інтимних справ.

Подумав на свого молодшого брата — Геннадія, студента. Один час він жив у їх квартирі, а потім перебрався до гуртожитку: Наталя настояла — мовляв, їй незручно, що стороння людина в квартирі. Проте Павло залишив Геннадієві ключ — коли забажає, то нехай приходить до них, вчитися — в гуртожитку не завжди це зручно. Генка й користується такою можливістю — надто, коли Наталя в поїздці з туристами. Генка! Так, це Генка повис на телефоні! Павло полегшено зітхнув: от шибеник! Дуже непутящий його молодший брат, багатьом дівчатам дурить голови, а чи когось по-справжньому любить? Хоча би Наталину двоюрідну сестру, до котрої також залицяється? Сів собі за телефон і кожній знайомій торочить про любов!

Павло занепокоївся, щоб часом брат не знайшов шампанського, бо ж як відсвяткують з Наталею зустріч? Іноді після брата, та ще коли когось приведе, — не знайти ні крихітки. Мабуть, на зло Наталі так робить, бо не у злагоді вони, одне одного недолюблюють; якось відчув Геннадій, хоч ніхто йому про те не говорив, що це вона натисла, аби в них не жив. Павло набрав знову телефонний номер своєї квартири. Нарешті додзвонився — почув, як там весело заспівав дзвінок. Але ніхто не піднімав трубку. Хто ж перед цим телефонував із його квартири — Наталя, Геннадій? З думки не виходила Наталя. Не одну групу вже зустріла й провела вона, все в неї розраховано майже до хвилини, тому звикла точно повертатися в зазначений час.

Може, когось зустріла? Вже не один йому казав: дуже мила, мовляв, у вас жінка, кожний вам позаздрить.

З приємністю оце завжди слухав, а сам себе питав: за що, за які здібності вибрала його з-поміж усіх красуня Наталя? Певне, бачила у ньому якусь перевагу? Сам у собі цього не знаходив і дуже боявся, щоб Наталя часом не збагнула, не прочитала його думок, не відчула, що його бентежить.

А коли так само і вона щось утаює від нього? Звикла ж на тій роботі почувати себе, як на сцені? А зрештою — саме життя — вистава, лише в одному випадку — комедія, в іншому — трагедія… Або ж усе вкупі. Тоді Наталя — краща артистка на світі, а він… що там він!

Павлові здалося, що хтось потаємно за ним спостерігає. Озирнувся і почервонів: нерви такі збуджені, що вже й собі самому не вірить…

Стрепенувся — незвичайно голосно задзвонив телефон. Поспішно схопив трубку. Наталя! — відразу майнуло в голові. Та ні, була то не Наталя, а секретарка директора. Повідомила:

— Вам лист, Павле Миколайовичу!..

— Лист?

— Дивуєтесь?

— Хіба в тому, що маю листа, є щось дивного?

— Не знаю, — відповіла секретарка і додала після короткої паузи: — На столі у мене. Самі зайдете, чи занести?

Поклав трубку й високо звів брови: що за лист? Адже ніхто ніколи йому на завод листів не надсилав. Кореспонденцію усю одержує вдома. Від Наталі в нього ніяких таємниць. Може, котрийсь із колег по конструкторському бюро, що зараз у відпустці? Щось прийшло на розум чоловікові й не терпиться, хоче повідомити, порадитися. Інакше б хто писав на роботу?

А секретарка, встаючи з-за столу, допитливо глянула на нього, ніби запідозрила у грішному ділі:

— Потаємний лист.

— Чому потаємний?

— Не знаю. Так мені здається, — усміхнулася.

Павло зашарівся: він чув, що секретарка зневажливо ставиться до чоловіків, мовляв, усі однакові, кожний тільки й думає, як би у гречку скочити, щоб ніхто того не знав, не відав. Може, таких вона і зустрічала, але це — не він. І вже хотів її попросити — нехай сама відкриє й зачитає, що там йому пишуть. Але завагався: а що, коли йдеться про інтимне, що тільки він один повинен знати? Знову покрутив у руках листа, приглянувся до нього, неначе не вірив, що адресований йому. Не зазначено лише, ким писаний, відправлений. Начебто навмисне прислали для того, аби секретарка могла дати волю бурхливій фантазії — дуже вже цікава вона до чужих справ, усе хоче знати, особливо хто з ким зустрічається.

Проходили мимо Павла робітники, віталися службовці, але він нікого з них не помічав, дивився на листа. Звичайний конверт з чотирикопійчаною маркою на ньому. На розмазаному штампі не міг розрізнити жодної літери. Боязко озирнувшись, схилився над столом, сховав лист до шухляди, а вже там поволі розірвав конверт. Вийняв невеличкий, перегнутий аркушик. В очі враз упало:

«Зовсім того не знаєте і не підозріваєте, дорогий товаришу, що ви рогоносець…»

Павло спохмурнів. Не може того бути! Лист анонімний, ніякого підпису — від друга чи недруга? І прикипів далі до паперу:

«… Що роги вам наставила дружина, красуня Наталя, котра полюбляє називати себе Афродітою — й того, певно, не знаєте? Тоді радимо: пильніше пригляньтеся до тої Афродіти, бо роги, що їх носите, схожі на оленячі, широко розгалужені — кожний мисливець позаздрив би такому трофеєві. Будьте, щоправда, обережні, бо інакше злякаєте зрадницю, стане ще хитрішою і на гачок навряд чи потрапить…»

Він не вірив і не хотів вірити! Хтось жорстоко над ним наглумився. Наталя ж завжди добра, ніжна — така, що ніжнішої, здається, і немає. Чи лише прикидається доброю і ніжною? Вона грає роль, а він, засліплений любов'ю, нічого не бачить! Як і кожний чоловік, що пізніше від усіх дізнається про зраду дружини. Не горить — не куриться!.. А може, якийсь заздрісник хоче їх посварити? Підкинув листа, а сам спостерігає — ану, що з того вийде? Крізь замкову шпарку зазирає! З усієї сили Павло штовхнув двері, щоб той, хто потаємно за ним спостерігає, не встиг і отямитися. Та в коридорі порожньо…

Зупинився біля широкого вікна — конструкторське бюро на найвищому поверсі. Навпроти нема жодного висотного будинку, а поблизу — лише старий одноповерховий — бюро перепусток, зелений сквер навколо… І звідти теж на нього, Павла, ніхто дивитися не може…

Потер долонею чоло: о, якби це сон! Але тепер хоч би й хотів заснути, то навряд чи зміг би. Анонімний лист геть збурив його душу, й тепер вона бентежна, ляклива, неспокійна — й не знає він, що йому робити: чи швидше йти додому, чи заблукати десь далеко, побути наодинці — може, заспокоїться або щось розумне прийде в голову? Та одразу змінив думку: треба про все спитати Наталю, нехай сама скаже…

Глянув на годинника — четверта година.

Пустився до ліфта, на ходу накидаючи на себе плаща. Кілька разів натиснув на кнопку — кабіна не підходила. Полетів по сходинках Павло і вибіг на вулицю. На всі боки зиркав, чи нема поблизу когось із ворогів. Але раптом вирішив: буде поводитися так, щоб ніхто нічого і не запідозрив, навіть щоб автор анонімки стояв з відкритим ротом.

У думці все ж повторював рядки, вичитані з листа, хоч і відкидав їх — нічому не вірить! Не може того бути, щоб Наталя — хто, хто, а Наталя! — зраджувала йому, ніяких на те доказів! І краще буде навіть ні про що не розпитувати вдома, не казати про листа — навіщо їм у рідкісну хвилину, коли зустрічаються, отруювати настрій.

Картав тепер автора листа: коли справжній друг, то чому ховається, нехай прийде і в живі очі скаже — так, мовляв, і так, твоя дружина зрадниця! І доведе, переконає. Щоб не було ніякого сумніву…

Та от автобус підкотив, двері розчинилися й зачинилися, Павло опинився у тісному людському оточенні.

Зійшов зупинкою раніше, бо не мав чим дихати. Та й хотів погамувати збудження, щоб Наталя хоч на перший час нічого не помітила. Він повинен бути збуджений від радості, що дружина вдома! Та тяжко заспокоїтись, коли в душі спокою нема. Дарма умовляв себе, що нічого страшного не сталося і, не станеться, що житимуть вони з Наталею, як жили до сьогодні, а ворогів їхніх знищить власна злість.

Час від часу Павло зупинявся і поглядав на перехожих — здавалося, що всі якісь байдужі, ніхто навіть не поверне голови, не зазирне йому у вічі. Зрозуміло, в кожного свої турботи, клопоти, але таких, як оце, у нього, немає ні в кого! Чи є? Місто велике…

Відчув, як несподівано важко йому стало підніматися вгору, заволоділа ним утома. Недаремно кажуть лікарі, що найбільше нищать тривога й неспокій. Зловтішно засміявся: та ні, він, Павло, ще не такий старий, щоб мав знищені нерви! Дрібні неприємності — хіба на них треба так зважати? Війну ж не пройшов, як, наприклад, їхній головний інженер. Весь у рубцях від ран, але його витримці позаздриш. За найгірших обставин не дає волі почуттям.

Віддихався трохи біля свого будинку, потім перед дверима квартири. Тихо, обережно вставив ключ у замкову щілину і здивувався: двері були незамкнені, подалися відразу вперед. Павло зачув, як Наталя мовила комусь: «Добре, котику, як хочеш…» — і поклала трубку, бо, мабуть, почула, що хтось увійшов.

Павло застиг на місці. Наталя вибігла назустріч:

— Ти, Павлику? — і сплеснула руками: — Що з тобою, чому ти блідий? Погано тобі, нездужаєш? Любий…

— Голова чомусь… запаморочилася.

— Ходи, я допоможу.

Обережно підвела його до канапи, посадовила, сама приклякла біля його ніг. Дивилася у вічі, й він дивився Наталі у вічі, думаючи: вони щораз інакші, її очі, — то голубі, то сірі, то якогось дивного, невизначеного кольору. Але він щасливий, що тепер ці очі дивляться на нього з ніжністю і любов'ю. Він щасливий… І провів долонею по її волоссю:

— Чуєш мене?

— Так, Павлику, чую…. Тільки ти мовчиш. Хочеш мені сказати щось? Кажи…

Павло вичекав хвилинку і видихнув:

— Я тебе люблю!

— І я тебе люблю, Павлусю…

— Правда?

— Сумніваєшся хіба? — і знову пильно-пильно подивилася у вічі, перепитала: — Сумніваєшся?

— Чом би сумнівався?

— Чому ж тоді питаєш?

— Питаю… — знітився Павло. — Бачив страшний сон: нібито ти мене розлюбила, хочеш розлучитися.

Засміялася, заклавши за голову руки:

— Хіба кращого від тебе я знайду? Адже один ти тільки такий…

— Який?

— Такий… — І, насторожившись, ніби щось запідозривши, Наталя зітхнула: — Все-таки щось діється з тобою… Може, на роботі якісь неприємності?

— Ні, на роботі добре.

— Що ж тоді?

— Скучив за тобою, налякався…

— Що ж могло тебе налякати?

— Казав, погане снилося…

— Дивний, хіба ти все ще спиш? Хіба ти не бачиш, де сон і де дійсність? Біля тебе я, Павлику. Чи тобі здається, що це не я, а якась інша жінка?

— Ти, Наталю. Іншої не хочу.

— Я теж… — Підхопилася, підійшла до дзеркала і подивилася на себе.

Павло мовчки слідкував за Наталею. Думав: для нього чепуриться, свого чоловіка. Може, справді любить?

Вернулася Наталя до Павла, присіла на канапу і поклала голову йому на плече:

— Я теж дуже скучила…

— Не знаю, — вирвалося в нього.

З подивом відсахнулася:

— Не знаєш?

— Пробач…

— Що з тобою? Може, ти до когось мене приревнував? Павлику!

Не відповів.

— Відверто кажучи, мені це навіть до вподоби, бо ж ревнують тільки від любові.

Не знав, що казати дружині Павло. З вуст само зірвалося:

— А котик?

— Що за котик? — мило засміялася. — Так он воно що!

— Хто він такий, твій котик?

— Мій котик, це правда… Подруга одна, з ювелірного магазину. Смішна, завжди рибкою мене називає, то я її назвала у відповідь котиком. Приятелька моя.

— І Наталя тут же підійшла до телефону, набрала якийсь номер: — Це ти, котику? — продовжила у трубку: — Хтось перервав нам розмову, котику…

Павло не чув далі, що вона казала — такий був схвильований. Озирався навколо, ніби вперше бачив свою кімнату. Що тут твориться? Розгардіяш справжній! Троянди на комоді перевернуті, на столі порожні пляшки, розбитий бокал. Швидко до холодильника — і шампанського нема? Чим же вони відзначать Наталине повернення? Скипів: від Геннадія ключ треба відібрати, бо це його, тільки його робота!

Збагнула Наталя, що в Павла на думці, й обидві руки поклала йому на плечі:

— З якоюсь потаскухою тут був! Ледве витурила їх!

— За Вероніку тобі мститься… — нагадав дружині про її двоюрідну сестру.

— Може. Тільки я не допущу до того, щоб він чесну дівчину обманював. Не бачити йому Вероніки, як своїх вух! Все їй тепер розкажу, щоб не була дурна, не вірила гультяєві…

«А що коли й оту анонімку підкинув Геннадій? — зміркував Павло. — Хотів у такий спосіб помститися Наталі… Але чому вона така збентежена?»

Переконувала Наталя Павла, умовляла, аби не сумнівався в ній, нічому не вірив, що б не почув про неї, а він непокоївся: навіщо перед ним виправдовується так? Випереджає події? Передчуває, що все ж він колись про все буде знати, довідається? Як довідався сьогодні з анонімки?

І рука потяглася в кишеню за листом. Де ж він подівся? І в коридорі, у плащі, нічого не знайшов. В автобусі випав, коли виймав талон на проїзд?

— Ти щось загубив? — спитала Наталя.

Походжав по кімнаті, хапаючись за голову, ніби хотів намацати там оленячі роги, що їх можна було б приладнати замість вішалки. Аби кожний міг повісити пальто, а потім ще на вістря, на ріжок, настромити капелюх. Навіть у дзеркало заглянув, та побачив, який він сумний, розгублений. Розчесав волосся п'ятірнею і, криво усміхнувшись, поцікавився:

— Який я, Наталю?

— Гарний, дуже гарний, — знову приластилася жінка.

— Хоч і з рогами?

— Якими ще рогами?

— Оленячими!

Ніби тінь перебігла Наталі по обличчю і зникла, як хмаринка, що її вітер підхопив і хтозна куди погнав. Доторкнулася Павлового чола:

— Гарячий якийсь… Хворий таки, певно.

— Здоровий, чом би я хворів?

— Тоді що з тобою?

— А хіба не знаєш?

— Що я можу знати — тільки-но з дороги!

— Супроводжувала групу?

— Як звичайно.

— А може, ти обманюєш мене? Та ще й насміхаєшся?!

— Що ти собі вбив у голову, Павле? Підняв руки, розчепірив пальці:

— Ось такі у мене роги, бачиш?.. І не прикидайся!..

Та несподівано розм'як, зовсім обезсилів, сльози заблискотіли у нього на очах. І жоден звук більше не злітав із його вуст, хоч Павло раз-по-раз ще розкривав рота, жадібно ковтаючи повітря. Здавалося, бурхлива течія швидко підхопила його і понесла чимдалі від берега, щоб ніколи більше не став на тверду землю.

Злякалася Наталя:

— Любий! Павлику…

І далі не казав їй нічого Павло. Покірно пішов поруч, спираючись на її плече. До канапи. Мусив лягти, трохи відпочити. Потягнув на себе плахту, котрою укрила його жінка. Сама ж вона знову приклякла перед ним, не випускаючи з долонь Павлову руку. Розчулився від того Павло:

— Не сердься, Наталю.

— Хіба я серджуся? Дурненький…

— Примарилось щось.

— Пройде, Павлику, мине.

— Кажеш, мине?

— Як і все на світі.

— Як наша любов минулася?

Знову пильно видивилися одне на одного й мовчали. Павло запитав тихше:

— Чи лише чужа любов минається?

— Чужа…

Він заплющив очі. Думав, подрімає — може, спокій увійде у душу. Приходили спогади. Колись був переконаний, що Наталя віддасться за Віктора, його близького друга, з котрим потім вони й розійшлися. Ні до кого іншого не ревнував Наталю, лише до нього, Віктора, розуміючи: друг набагато розумніший, спокійніший від нього. А коли Наталя обрала його, Віктор кудись виїхав, перевівся в якийсь інший вуз. Шкода було Павлові втрачати друга. Чи жінки, може, для того й створені, думав він тепер, щоб розривати, руйнувати чоловічу дружбу? Скільки тому є прикладів — і у житті, і в літературі. В житті навіть більше, бо не всяка життєва історія годиться для книжки.

Розплющив очі й запитав:

— Віктор був розумніший?

— Ніколи не цікавилась, не знаю.

Все ще не відпускала Наталя руки, легенько її гладила, й по всьому його тілу розливалося тепло. Запитав у думці: коли правду каже, коли грає? Але хіба можна отак грати? Від корисливих дівчат він завжди відвертався, обходив їх десятою дорогою. Наталею ж гордився. Здавалося, ніколи нічого вона не вимагала, хоч не дав їй такого достатку, якого заслуговує. Живуть досить скромно. Меблі до квартири купили на сплату. А проте, Наталя ніколи не скаржилася, нікому не позаздрила. Принаймні, він нічого такого від неї не чув. Чи його боїться? Розв'язує язика з приятельками?

Озвався зненацька:

— Як же зовуть твою приятельку?

— Котру?

— Яку ти кличеш котиком.

— Оксана вона. Хіба я не казала?

— Чом не приведеш її ніколи до нас?

— Колись приведу, — Наталя відпустила його руку. — Коли хочеш, запрошу й сьогодні. Я буду її бачити…

— Про це ви домовлялися?

— Вона знає хорошу кравчиху. Ти не заперечуєш, щоб я собі пошила нове плаття?..

— Ніби я тобі у чомусь перечив.

— Але ж ти мій чоловік. Я повинна у тебе питати. — І підхопилася: — То як — запросити? Підемо до кравчихи, а звідти — сюди.

Неохоче підвівся з канапи — навіщо сьогодні увечері подруга? Він же так чекав її, Наталю? А дружина наче була рада, що приведе подругу.

— Не сердься, Оксана усе тобі пояснить сама.

Пояснить, сердито подумав Павло. Яке йому потрібне пояснення? І навіщо, аби хтось сторонній втручався в їх життя? Майже закричав:

— Не хочу, не треба!

Наталя озирнулася:

— Що не хочеш?

— Аби її приводила! Й ніякої кравчихи! Завтра, коли завгодно, лише не сьогодні!

— Що з тобою? Ніколи не чула, щоб ти так кричав.

— Бо не ганчірка я! Коли треба, можу й твердим бути.

— Навіщо це тобі?

— Щоб не обманювала. Чуєш?

— Хіба я обманюю?

— От що… Краще послухай мене і зостанься вдома, — сів знову на канапу.

— Але ж я з Оксаною домовилася…

— Я нікуди тебе не пущу!

— Пустиш…

— Ні!

Як вихор, схопився з канапи Павло, скочив до дверей і загородив їх широкою спиною, повторюючи:

— Через мій труп тільки! Через мій труп!..