Тривожна ніч

III

ьмяно курила під стелею лампочка. З подивом дивився на неї Павло: обплутана дротом, що до неї і не доторкнутися. Чи це йому здається? Невже замість красивої, дорогої люстри — кришталевої, котру Наталя по знайомству дістала прямо з бази, — бачить цю дивну лампочку?

Бо ж хіба він, Павло, не удома, не у своїй квартирі? Спить, певно, і сон бачить. Пам'ятає — і раніше з ним діялося подібне, не міг ніяк збагнути, де сон, а де дійсність. Закліпав повіками, почав примружувати очі, затуляти їх зверху долонею — боявся опинитися відразу в темноті. Здавалося, що більше ніколи не побачить світу. Скільки себе пам'ятає, завжди, з малих років найбільше боявся утратити зір. Хай би залишився без рук чи ніг, аби лише очі мав видющі. Хіба ж можна жити, коли суцільна ніч навколо? І дякував долі, що нічого такого з ним не сталося, з руками і ногами він і бачить. Та як буде далі? Швидко розплющив очі — що про таке думати! Як до цього часу гарно йшло життя, то так і далі йтиме! Сонце буде світити йому і райдуга грати. Хмарки, коли й заступлять небокрай, то ненадовго — розсіються, після них не лишиться і тіні.

І міркував далі: хто все-таки зняв зі стелі люстру і повісив отаку химеру? Може, Наталя вирішила з ним пожартувати? Чи мода з'явилася — квартири прикрашати такими старовинними, задротованими лампами? Читав, як десь у вітряку відкрили ресторан і, замість люстер, розвішали старі ліхтарі — «літучі миші». Напівтемно, і тому здається — волого, прохолодно.

Відчув Павло, що і його бере якимсь холодом. Зіщулився, натяг на себе ковдру. З докором подумав про Наталю: де ж все-таки дістала таку лампочку — т навряд, чи ця старовина надходить на базу. А хіба красивіша від люстри? Світить тьмяно. Що ж, для кого тьмяно, для кого — інтимніше…

Хтось ніби увійшов.

Рвучко підхопився, але зразу ж упав на подушку: ніби струмом прошило Павла — перед очима потемніло, а у скроні ударила кров. Схопився за голову — здалося, що вона враз опинилася в лещатах. Налякався: що це? Невже якийсь удар, і він уже ніколи не підніметься, не одужає? Це щось неймовірне!

Довго лежав не ворушачись, як у забутті, а коли полегшало, спробував піднятися — повільно, обережно. Підвівся, розглянувся й від подиву тільки розкрив рота: поруч було ліжко, накрите не дуже чистим простирадлом, а на ліжку витягся якийсь чоловік з розкинутими руками. Страшний, давно не голений. З рота стікала на подушку слина, а він тяжко дихав, ніби не міг надихатися.

«Хто це? — намагався згадати Павло. — Далекий якийсь родич? Приїхав до міста й, не знайшовши, де заночувати, прийшов до них з Наталею? Та чому Наталя не постелила йому чисте? Протер очі, поглянув пильніше. Мабуть, тут Наталя ні до чого: браток його, Геннадій, когось із дружків привів на ночівлю. Після того, як добре напилися — має Гена такий гріх, ой має. І це на зло Наталі вчудив? Не треба їм у хаті отакого клопоту. Вже не дає життя Наталі, погрожує їй. А вона теж різко бере собі з ним — мовляв, Вероніка такому розпуснику ніколи не дістанеться! В цьому виправдовував його — який там розпусник? Такий Геннадій, як усі — не ліпший, та й не гірший.

Павло подумав — а яка була у нього юність? Не зовсім така, якби тепер хотілося, але й скаржитися гріх. Мрію свою здійснив — здобув вищу освіту і став інженером… за дружину взяв собі Наталю: вийшло, як у казці — одружився з першою любов'ю! І, певне, останньою, бо нікого більше йому не потрібно! Виходить, він щасливий. Чого ж йому на серці так погано… та й голова болить, і спрага мучить?»

Глянув на другий бік — там, на столику, має бути в графині вода. Але замість столика теж стояло ліжко, а на ньому лежав горілиць кремезний чолов'яга з густим, чорним волоссям на грудях. Що він собі думає, Геннадій? Понаводив якихось розбійників! Отак і він, Павло, зненавидить його, не тільки Наталя. Дуже вже багато дозволяє собі той дітлах — так і до біди недалеко. Написати б матері та й вітчиму. Усі разом вплинуть на Геннадія — зрозуміє він, до чого котиться…

А голова розламується зовсім. Стривай, а може, він, Павло, не вдома, а в лікарні? З ним щось сталося й потрапив у лікарню. Але ж яка хвороба скрутила його? Коли? І де? Вдома, після сварки, чи втратив свідомість десь на вулиці, коли вибіг із дому. Чи знає Наталя?

Як не намагався Павло все пригадати, ніщо не йшло йому на гадку — здавалося, зовсім утратив пам'ять. Заперечив сам собі: а чому ж він тоді пам'ятає дружину Наталю, кришталеву люстру… брата свого Геннадія? Хвороба, мабуть, відступила — довго був без свідомості або тільки марив, а зараз повертається до тями. Повів головою в один бік, у другий, знову спробував трохи підняти її, але в ту хвилину поряд скрипнули двері. Перед Павловими очима так само несподівано виріс якийсь міліціонер. Віддалік спочатку, потім ближче й ближче, поки не став у ногах — з погонами старшини, перетягнутий ременями, з пістолетом у кобурі. Видивився на нього Павло, а старшина криво посміхнувся:

— Що, вже протямився?

Закліпав очима — чому так питає. До нього, Павла, має якусь недобру справу? Ні до чийого ліжка чомусь не підійшов, тільки до його. Зневажливо й зловтішно якось дивиться…

— Отямився, питаю?

Не розумів — до чого такий тон? Наче він навмисно, сам по своїй волі впав у забуття. Не підступна хвороба здолала? Але не може цього бути! Він не заслужив, щоб отак зухвало поводилися з ним! Не мають на те права, бо він, Павло, порядна людина. Відвернув обличчя від міліціонера, чекав — зараз піде, нарешті, зачинить за собою двері. Але той нещадно потягнув з нього ковдру.

Павло скипів:

— Ну, знаєте!..

— Не знаю… Як прізвище? Хто ви такий?

— Хто я? — Павло хихикнув і враз повеселішав: значить, його за когось приймають, зараз він себе назве, і шановний міліціонер почне вибачатися…

Відповів Павло:

— Інженер я. З приладобудівного.

— А як прізвище?

На вустах Павла заграла легка усмішка.

— Не все одно вам — Іванов я чи Петров? Раз — не Сидоров.

— Не все одно.

— Москаленко… Москаленко я… Іван.

— Москаленко?

— Так, — підтвердив Павло і знову спохмурнів: — Чимось воно вам підозріле, моє прізвище?

Міліціонер не відповів Павлові, записав лише щось на папері і, не оглядаючись, рушив до дверей. Павло, позираючи йому услід, думав: а може, зупинити? Не своє ж прізвище назвав — а дідове, якого давно вже немає на світі. Щоб заспокоїти себе, поринув у згадки, як дід брав його з собою на рибалку. На човні випливали на середину ріки, там розкладали вудки. Риба чи клювала, чи не клювала, а старий розповідав. Про білого генерала Шкуро, за яким ганявся по донських степах. Про Будьонного, Щорса… Спогади обірвалися, і Павло почав шукати виправдання — чому це він назвався Москаленком? Що ж, міг мати й це, материне, прізвище, хіба ж немає в його жилах дідової крові? Так що й не дуже обманув міліціонера, можна би сказати — й зовсім його не обманув, бо давно збирався взяти прізвище діда, щоб пам'ять про героя революції не вмерла. Вона, звичайно, житиме й без того, а все-таки… Так і пояснить він міліціонерові, якщо той повернеться, що вже давно він називає себе Москаленком, а не Мушником. Думав, скаже міліціонерові, що навмисно назвав оце, ближче йому прізвище, бо в лікарні, куди він потрапив, все, мабуть, записано — його професія, адреса. Або ж найпростіше вдати, ніби марив.

Волохатий велет тим часом прокинувся, широко позіхнув і з люттю почав чухатися в груди.

«Несимпатичний чоловік, — подумав Павло, — якийсь алкоголік, ніс розпух, посинів…»

Той чухався і чухався. І Павло не витримав:

— Вже, мабуть, досить, перестаньте!

Волохатий тупо глянув у його бік:

— Що ти сказав?

— Досить уже вам чухатися.

— А тобі що? Не тебе ж кусає.

— А може, й мене.

— Тоді чухайся і ти.

— Перестаньте!

— Ого! — волохатий вишкірив жовті зуби. — Інтелігент який знайшовся! Чи, може, просто побілів, як викупали?

Павло не зрозумів його, а може, й недочув, бо вже собі подумав: вони ж обоє хворі й не гніватись один на одного повинні, а навпаки — якось підтримувати, заспокоювати. Вирішив: сам винний — ні з того, ні з сього прискіпився до хворого, не знаючи, чому він шкребеться — може, в нього болячка така…

Та волохатий раптом усім тілом навалився на Павла, зім'яв його під себе і зареготав. Павло запручався, схопив його за шию.

Хтось поспішив їх розбороняти і стягнув волохатого. Чолов'яга кинувся ведмедем на нього, звалив на підлогу. Осідлав і теж зареготав.

Сам не чекав того Павло — йому з вуст зірвалося:

— Міліція!

Тої ж миті в кімнату заскочив міліціонер. Чекав Павло, що пролунає постріл, бо як же інакше приборкати звіра! Але волохатий одразу присмирів і став перед міліціонером — майже голий, в подертих трусах, які ледь трималися йому на животі.

— Що тут у вас коїться? — запитав сердито старшина.

— Нічого особливого, — розвів руками волохатий, — трохи поборолися.

— Поборолися?

Міліціонер видивився на того, що був на підлозі. Той, не вагаючись, підтвердив:

— Розім'ялися лише…

В Павлові все кричало: неправда! Оце такі хворі? їх треба гнати звідси й чим скоріше!.. Та побоявся нагадати старшині про себе.

Обох забіяк вивели. Ті вийшли, й не поглянувши на нього, Павла.

Павло зробив спробу піднятися з ліжка і, дивно — встав, не впав на подушку. Розглянувся: лікарня, а стіни чомусь сірі, з брудними підтьоками? Підлога цементна, холодна. Опалення ніякого немає — ні кахельної грубки, ані батарей.

Відкинув з ніг ковдру і побачив, що й він майже голий, лише в одних трусах. Почвалав до дверей, та відчинити їх не міг. Загримав кулаками — що тут за порядки?!

Відкрив уже знайомий міліціонер. Посміхнувся:

— Москаленко, кажете?

— Москаленко.

— То як — прийшли до тями?

Відчув Павло, що вже ніби іншим тоном звертається до нього старшина. Але чого таке питає, коли добре бачить, що він, Павло, уже на ногах! Сам піднявся з ліжка. Правда, тіло в нього як побите і голова болить, але вдома то швидко минеться, на другий же день, як тільки Наталя забере його з цієї… тюрми. Стривай… Кров одразу припливла Павлові до обличчя. Не хотів повірити, хоч уже здогадався — зовсім не в лікарні він, а у витверезнику…

— О боже!

І позадкував, неначе перед ним було якесь провалля. Обома руками схопився за волосся — хіба колись думав, що потрапить у таку халепу? Благально подивився на міліціонера, сподіваючись, що той дещо заперечить, скаже, що нічого поганого не сталося, це просто випадковість… Та старшина закинув суворо:

— Бачу, Москаленко, що тепер ви справді опам'яталися.

— Що було зі мною? — злякався Павло.

— Не пам'ятаєте?

Павло заперечливо похитав головою, бо не міг нічого пригадати.

— А ще інженер! — докірливо мовив міліціонер і пояснив: — Ви заходили сюди на чотирьох!

Тепер збагнув Павло, чому така порожня у нього голова. Свій характер знає: тверезим і пальцем нікого не зачепить. А як п'яний? Може, навпаки, — перетворюється в звіра? Бачив таких, але він не думав, що й сам озвіріє. Чи не натворив якогось лиха? І знову благально глянув на старшину. Але той ще більше зсунув брови.

Кров, що на хвильку відступила, знову залила все обличчя: з'явиться на роботі, й усі будуть на нього кивати — з витверезника! І нічого їм не поясниш… Що там від людей — від усього світу хотів би десь сховатися. А якби й сховався, то сумління все одно не дасть йому спокою! І як тепер подивиться у вічі Наталі?! Він згорить від сорому, він…

— Одягайтеся!

Побачив Павло: штани брудні, зім'яті, а рукав на піджаку віддертий. Може, виривався з рук дружинників, що тягли його до витверезника, а може… Ні не хотів думати на гірше.

Мовчки змахнув штанами, трохи їх почистив — добре, що хоч сорочка вціліла — піджак можна понести в руках. Додому якось добереться, а там сховає оцей мотлох, щоб Наталя нічого й не знала.

Старшина простягнув йому дрібно списаний аркуш:

— Прочитайте, підпишіть.

Зразу, не читаючи, хотів підписати Павло протокол — хіба не все одно, від ганьби нікуди вже не дінеться. А старшина все-таки попросив прочитати. Нічого особливого не було написано, тільки те, що Москаленко, інженер заводу, був у витверезнику, й за це з нього належить п'ятнадцять карбованців. За медичний огляд, за ванну, за постіль. Зацокотів зубами й підписав.

Зиркнув на руку — де ж годинник? Пропив його, як останній п'яниця? Залишив у заставу, бо вже не мав чим платити за горілку? Чекав — може, старшина щось скаже, пояснить, а той прискалив око:

— До побачення, Москаленко!

Павло вийшов без слова. Не хотів бо бачитися ще раз… Добре, що вже перебув цю напасть, тепер — геть, чимшвидше! Але раптом зупинила думка: от роззява! Прізвище продиктував чуже, а підпис поставив на протоколі свій! Переступив з ноги на ногу, зважував, але не повернувся.

Оглянувшись, побачив: старшина з порога пильно дивиться услід, немов хоче знати, куди він піде. Додому, куди ж інде? Поки ще на вулиці мало людей, знайомих. Додому, додому! І знову став як вкопаний — злякався: де ж ключі? Пошукав по кишенях, а вони порожні! Зник навіть носовик! Не вірив, вивернув кишені. Випала одна копійчана монетка. От влип так влип!

У розпачі подумав: піти і втопитися! І докорив собі: такий боягуз втопиться! йому ж вода холодна! От якби отруту проковтнути. Таку, що в одну мить… Щоб не встиг і злякатися.

Знав, що із самогубством трохи почекає. А можливо, все й не так погано, як йому здається? Згадував, що вичитав, як чоловік потрапив у скрутне становище й, не видячи виходу, вирішив покінчити життя самогубством. Випив якусь отруту, а дарма… Ще багато чого невідомо і йому, Павлові. Хоча б чому, з якої причини напився до безтями і, як останній п'яниця, потрапив до міського витверезника? Сам пив, чи був у якійсь компанії, що потім полишила його напризволяще? Помалу все розвідає, відновить у пам'яті, аж потім зробить висновок.

Як буде розумний, то все уладнається. Та й чому обов'язково жити без жодної плямочки? Часом люди мають і не таку біду, а живуть — не топляться. І він, Павло, житиме. Всяке диво триває три дні. Навіть коли й догану на заводі вліплять, то вона забудеться. А халепи довго не треба чекати — хтось інший в неї вскочить. Тоді вже про іншого почнуть говорити. А ще як щось придумає — придумав же з отим Москаленком! — щось іще на розум повинно прийти.

Не поспішав, поволі йшов містом. Від свіжого повітря стало ніби легше. Тільки пильно слідкував, хто йде йому назустріч. Гарний має вигляд, нічого сказати! Рідна жінка його б не впізнала. Зате ще більше «поріднився» з братом. І стало жаль Геннадія. Велику кривду, думав, учинить він братові, якщо в нього відбере ключа і скаже, щоб більше до них не приходив. Геннадій гарячий, розгнівається і ключ не віддасть, у кращому разі шпурне ним кудись і вилається, — мовляв, ганчірка ти, а не мужчина, Павле, дожився, що жінка тобою командує! Ні, треба інакше поговорити з Геннадієм, щоб зрозумів, але не знав — гніватися на брата, чи ні. Найкраще б украсти від нього ключа, може, й тепер, доки він ще спить — напевно, ж відсипається в неділю. А кали встав — є інший варіант: чесно попросить в нього ключ, бо свої десь загубив і не може зайти до квартири. Розумів — здивується Геннадій, що в таку ранню пору він, Павло, вертається додому та ще й у такому «легенькому» одязі. Та невже таїтися й від рідного брата?!

Повернув до гуртожитку. Поки вийшов на четвертий поверх, то серце, здавалося, билося аж у горлі. Притулився до стіни, віддихувався — і тут далася взнаки пиятика! З віддалі дивився на засклені двері, очікуючи — зараз Геннадій вийде, і вони зустрінуться один на один, як йому, Павлові, і хотілося б. Та брат не виходив. Тоді Павло наблизився до самих дверей. Крізь скло бачив — блимають у кімнаті тіні, ніхто навіть не подає голосу. Постукав, увійшов. Геннадія в кімнаті не було.

— Ви до кого? — спитав хтось із хлопців.

— Не впізнаєте?

— Пізнаємо, але…

— Дивуєтесь, що я в такому вигляді та й чого так рано? Неприємність одна в нас, біда…

— Знаємо, Геннадій вчора увечері казав.

— А де він?

— Не ночував тут… Ми думали, у вас…

Мовчав Павло, лише очима кліпав, бо що міг сказати? Не розумів — про яку неприємність говорив Геннадій своїм товаришам перед тим, як зникнути? Яку неприємність? Хіба він уже знав про витверезник?.. Чому ж тоді не прийшов за ним, не поспішив на допомогу братові? Навмисно, щоб потім мав чим допікати? Аби він, Павло, не докоряв йому, коли вип'є? Чи не з самим Геннадієм приключилася біда? Що з ним могло статися? Одержав вістку з дому, що мати померла — писала ж недавно, що трохи нездужає? Чи щось накоїв вітчим? Важко здогадатися, в голову, видно, лізе зовсім не те… не те… І мовчки повернувся до дверей — раз Геннадія нема, навіщо тут стояти? Злегка кивнув головою й вийшов.

— Що передати Генці, коли вернеться?

— Спасибі… Я зустрінуся з ним.

І незчувся, як вибіг на вулицю — збентежений, безтямний. Аж тоді озирнувся, чи не переслідує черговий гуртожитку, бо легко міг прийняти його за якогось злодія. Де Геннадій? Де він ночував?.. Не малий… звичайно, не малий. Але ж — брат, то як не турбуватися?

Це Наталя може залишитися до нього чужою. І не такий уже Геннадій злий, як вона говорить, просто, як то кажуть, коса натрапила на камінь. Хоча невідомо — хто з них коса, хто камінь?

Треба будь-що помирити їх, Наталю і Геннадія. Одне, що він заборонить братові, — приводити до хати дружків, тим більше дівиць. Коли Генка й Віка люблять одне одного, навіщо Наталя їм перешкоджає? Все одно любов та ще й молодість здолають перешкоди! Це він, Павло, ніщо не подолає, бо вже йде згори. З учорашнього дня. Від тої хвилини, коли в кабінеті прочитав листа, що надійшов йому на завод. З повідомлення від друга чи недруга, що він… Кучеряві роги в нього на голові. Бо дружина, красуня Наталя, котра сама себе називає Афродітою, виявилася… Не міг про це й думати. Та думав… По телефону ніжно так комусь казала: котику! Полюбовникові, певне, хто ж бо інший може бути котиком? Вона зробила вигляд, що нікого, крім нього, Павла, немає на світі… А потім… А потім… Шукав по всіх кишенях листа, але не знайшов. Хотів, щоб Наталя його прочитала, а він десь подівся — можливо, й на роботі, на столі лишився. Потому Наталя почала збиратися, ніби до кравчихи. Загородив їй дорогу: ні, вона в такий вечір не сміє піти з дому! І аж перелякався, бо її обличчя змінилося враз до невпізнання. Де й ділася її ніжність, лагідність! Люта ненависть запалала у її очах. До нього, певно, бо ж уперше став їй на дорозі. Чому так озлилася? Злякалася, як би він, Павло, не взяв над нею владу? Мовляв, тоді змусить її залишити роботу в Інтуристі, аби звітувала йому про кожний крок, аби жодної думки не могла від нього приховати. Якби, звичайно, вистачило у нього характеру, волі, витримки.

Сам себе не хвалить: усього в ньому вистачає лише на якийсь час. І Наталя, зрозумівши це, не покорилася йому, за всяку ціну вирішила зробити по-своєму, щоб у її житті нічого не змінилося. А він теж затявся — перетворився на той камінь, що його ніякій косі не розітнути. Не сподівалася Наталя, що він штовхне її у груди — як на ворога, кинулася на нього, гострими і довгими нігтями своїми готова була видряпати очі…

Помовчали обоє. Розміркував Павло, що сваркою нічого не доможеться. Заговорив м'якіше:

«Скажи мені правду…»

Вона сердито сплюнула, ніби її ураз занудило:

«Не сподівайся, не чекай! Навіть коли вислідиш, в одітому ліжку з ним застанеш, і тоді ні в чому не зізнаюся!.. Спіймай спочатку, докажи, а потім звинувачуй. Яке ти маєш право?..» І заплакала.

Не витримав, просльозився й він:

«Ну чого ти плачеш?..»

«Ти скалічив мені все життя!»

«Сама собі чоловіка вибрала!»

Не відповідала.

«Скажеш, малий був вибір? Треба довибирати?»

«Я нічого більше не скажу!»

«Тоді скажу я: котика знайшла!»

«Так би я й зізналася!»

«Зізнаєшся, змушу!»

Стис перед нею п'ястуки, та побачив, що вона зневажливо скривила губи:

«Ха! Хіба ти на що здатний? Слабкодухий ти…»

Хитнувся назад і широко відчинив їй двері:

«Можеш іти, та не повертайся. Мені таке щастя не потрібно…»

А що сталося далі майже не пригадує. Відчуття було таке, ніби йшов через якусь пустелю, де пекуче сонце сягало аж до мозку. Врятувався лиш тому, що натрапив на живу криницю. Пив і пив, але не міг погамувати спраги. А довкола нього засвітили очі, десятки очей і всі дивилися на нього. Чому?

Уже знав, чому: доблукався, що тепер від сорому не має, де дітися. Іде з витверезника!

Хотів думати: ніякої сварки у них не було. Це з п’яної голови привиділося, примарилося. О, якби так, якби це зосталося тільки маренням! Аби вернувся він додому, а Наталя з радістю зустріла його, кажучи: «Що з тобою, Павлику? Адже всю ніч не знала, що й думати, де тебе шукати?»

Свідомість нещадно твердила своє: того, що вчинив, Наталя ніколи йому не простить. До чого ж опустився — руки скрутив дружині, коли можна було розійтися з нею з гідністю, по-людськи! Ось чого найбільше потрібно йому соромитися. Інтелігентний чоловік… Хоч був би й правий, не мав права так грубо говорити з жінкою. І тепер він сам собі гидкий. Ні, не може у такому стані та й у такому вигляді стати перед Наталині очі.

Де дітися, як це перебути? У брата, в гуртожитку, звичайно не зупинишся. Та й де він — невже щось сталося в батьків?

Поїхати до матері — вирішив. Бо куди ж іще?.. А заодно й дізнається, чи живі-здорові мати з вітчимом. Хоч цим собі заспокоїть душу… Рідна мати все зробить для сина, життя своє за нього покладе, коли це потрібно… Знав тепер Павло, що йому робити. До матері, до матері!.. Може, вітчим буде невдоволений, та не біда: вітчим завжди вітчим, а не рідний батько! Це він змусив матір переїхати в район, щоб не заважали йому діти. Недалеко, правда, з півгодини їзди електричкою, але через вітчима буває Павло у матері рідко, а Геннадій, напевно, ще рідше. Наприкінці літа на її іменини з'їхалися всі. Наталя навіть родичів своїх привела — двоюрідну сестру, тітку з дядьком — щоб побули трохи на природі. Пам'ятає, напереживався, бо Наталя з дядьком у лісі заблудилися. І мати теж тоді напереживалася.

До матері лише — тішився Павло: сховається там, перечекає, доки все не владиться, стане на своє місце. Ще, може, й Наталя приїде поплакати, пожалітися, і при матері їм легше буде дійти згоди.

Заспішив до вокзалу, міркуючи: в кишені жодної копійки, але хіба не видно, що його пограбували? Та й багато буде пасажирів, бо ж вихідний день, люди виїжджають на лоно природи — отож, у гармидері, повезеться якось без квитка.

В електричці придумав ще й інше. Сів до вікна, схилив на груди голову і заплющив очі: вдаватиме, що спить. Якщо потурбує його контролер, скаже: з нічної зміни, трохи задрімав, уже й свою станцію проїхав. Павло і не зчувся, як місто залишилося позаду, й залізницю обступив густий буковий ліс. Один за одним лишалися чепурні, дерев'яні будиночки зупинок.

Ніхто не чіпав його та й не звертав на нього уваги. І Павло спокійно доїхав до місця, радіючи — зараз буде вдома, мати його зігріє й нагодує. Мати заспокоїть… Зіскочив на перон, чекаючи, поки електричка не рушила далі — мав перейти на другий бік, ще через одну колію. А там теж стояла електричка, яка відправлялася в зворотному напрямку, до міста. Байдуже дивився на старий вагон, що був перед ним, поки не побачив за вікном… Геннадія. Стрепенувся: Генка? Чи то хтось дуже схожий на Геннадія? Боком до вікна стоїть, до когось говорить? Придивився — і впала до ока сіренька хустинка, котру відразу упізнав. Гукнув глухим голосом: — Мамо?!

Ні мати, ні брат навіть не оглянулись. А електричка рушила, з ходу набрала швидкість. І помчала… Павло лишився на пероні, нічого не розуміючи. Перейшов через одну, потім другу колію, вибрався на стежку і заглибився у ліс. Там кинув стежинку й рушив через гущавину, пригинаючись, хитаючись, мов п'яний… Навмисно намагався заблудитися, пропасти у хащі, аби ніхто й ніколи його не знайшов.