Туманне місто

Люди в сірому

Він ніколи не називав свого імені, а мені ніко­ли й не хотілося запитувати про це. Чекав на мене, як завжди, на тій самій старій лавці парку Ретіро[18], що самотіла поміж оголених зимою та дощем лип. Чорні скельця окулярів були мов заслінки на колодязі його погляду. Він посміхався. Я сів на протилежному краю лавки. Кур’єр простяг мені конверт, і я сховав його, не розкриваючи.

— Не перераховуватимете?

Я похитав головою.

— А варто б. Цього разу розцінка потрійна. А ще добові та подорожні.

— Куди?

— Барселона.

— Я не працюю з Барселоною. Ви ж знаєте. Передайте справу Санабрії.

— Та вже спробували. Але виникли проблеми.

Я дістав конверт із грошима й знов простяг йому.

— Я не беру роботу в Барселоні. Ви це прекрасно знаєте.

— І не хочете поцікавитися, хто клієнт?

З його посмішки сочилася отрута.

— Усе в конверті. Квиток на сьогоднішній нічний потяг лежить на ваше ім’я у касі на вокзалі Аточа. Пан міністр просив переказати вам його якнайщирішу особисту подяку. Він ніколи не забуває послуг.

Кур’єр у чорних окулярах підвівся і, злегка вклонившись, зібрався йти. Почався дощ. Уже три роки ми зустрічалися у цьому закутку парку, завжди на світанку, і ніколи не обмінялися жодним словом поза суворо необхідним. Я дивився, як він натягує рукавички з чорної шкіри. Його долоні розкривалися, немов павуки. Він помітив мій уважний погляд і зупинився.

— Якась проблема?

— Просто цікавість. Що ви кажете друзям, коли вони питають про вашу роботу?

Коли він посміхався, його мертвецьке обличчя зливалося із саваном плаща.

— Прибирання. Кажу, що пов’язаний із послугами прибирання.

Я кивнув.

— А ви? — запитав він. — Що ви кажете?

— У мене немає друзів.

Обривки морозяного туману повзли по склепінню вокзалу Аточа, коли я 9 січня 1942 року рушив порожнім пероном, аби сісти в опівнічний експрес до Барселони. Вдячності пана міністра я був зобов’язаний квитком у перший клас і затишком оздобленого оксамитом купе для мене одного. Навіть у ті бентежні дні останнє, що не втрачалося, була взаємоповага поміж професіоналів.

Потяг м’яко покотився по рейках, дим кільватерною лінією поплив по небу, і невдовзі місто розтануло в мерехтливому світлі й порожнечі безлюддя. Допіру тоді я розкрив конверт і дістав кілька аркушиків, старанно складених, надрукованих у пів інтервалу синім чорнилом. Мене здивувало, що конверт не містив ніяких фото. Я запитав себе, чи не віддали Санабрії єдиний портрет клієнта. Та було достатнім прочитати кілька рядків інформації, аби зрозуміти, що цього разу буде без фото.

Я погасив світло в купе й занурився у без­сонну ніч, аж доки зоря скривавила шарлатом небокрай і вдалині вималювався обрис Монжуїку[19]. Три роки тому я поклявся собі ніколи не повертатися до Барселони. Утік із міста з отруєною душею. Нас оточила хаща химерних фабрик, огорнутих сірчаним туманом, і невдовзі тунель, пропахлий кіптявою і прокляттям, проковтнув потяг. Я розкрив валізку й почав набивати магазин револьвера патронами, які мене навчив використовувати Санабрія в ті роки, коли я був його учнем на вулицях Китайського кварталу. Кулі дев’ятиміліметрового калібру з порожнистим носиком, що розкривався щелепами з розпеченого металу при поцілянні й висвердлював на вильоті рану завбільшки з кулак. Коли я зійшов із потяга й опинився перед металевим собором Французького вокзалу, на мене війнув холодний і вологий вітер. А я забув, що місто ще смердить порохом. Попрямував у бік Лаєтанського шляху, затулений завісою зі снігу й пилу, що висіла у водянистій сутіні світанку. Трамваї прокреслювали стежки по білому покривалу, а люди, сірі й без облич, блукали під миготливими ліхтарями, які оббризкували вули­ці фіолетовим віддихом свого світла. Перейшовши через Палацову площу, я заглибився у мережу завулків, що оточували базиліку Святої Марії Морської. Значна частина руїн після повітряних бомбардувань так і стояла занедбаною. Нутрощі будівель, випотрошених бомбами — порожніх віталень, спалень, туалетів, вид­них тепер усім, — височіли поруч із величезними купами уламків, що правили за прихисток вугіль­ним спекулянтам та обірваним типам із поглядом, завжди утупленим у землю.

Дійшовши до початку вулиці Платерія, я пристав, розглядаючи остов будинку, де виріс. Залишився тільки фасад, обпалений вогнем, та прилеглі мури. Виднілися також шрами від запалювальних бомб, що просвердлили поверхи, жбухнувши вогненний торнадо у прольоти сходів та слухове вікно. Я підійшов до під’їзду й пригадав ім’я першої дівчини, яку поцілував на його порозі одного літнього вечора 1913 року. Її звали Мерче, і жила вона на четвертому поверсі, двері ліворуч, зі сліпою матір’ю, якій я ніколи не подобався. Вона так і не вийшла заміж. Пізніше мені розповіли, що під час одного з бомбардувань бачили, як її викинуло з балкона — роздягнену, охоп­лену полум’ям, у зливі тисяч уламків розпеченого скла. Звук кроків за моєю спиною повернув мене в теперішнє. Я обернувся й побачив постать попелястого кольору, що здалася мені копією кур’єра в темних окулярах. Я вже ледве міг розрізняти таких між собою. Погляд і подих у них відгонили тим самим падлом.

— Документи покажи, — процідив він з переможним виглядом.

Я помітив, як по нас черкнуло кілька поглядів, і змарнілі фігури наддали ходу. Я придивився до агента секретної поліції. Трохи за сорок на вигляд, сімдесят кілограмів ваги й ледь зсутулений. З-під чорного шарфа виднілося кілька сантиметрів горла. Черкнути коротким лезом — і менш як за секунду трахея та яремна вена перетнуті, він, і звуку не видавши, валиться на землю, і крізь його пальці на брудне сніжне покривало під ногами витікає життя. Чоловіки, як оцей, мають сім’ї, а я маю справи. Я натяг на обличчя посмішку й дістав документ із міністерською печаткою. Зухвальство як вітром здуло, і він тремтячими руками повернув мені посвідку.

— Прошу мені вибачити, пане. Я не знав…

— Іди собі.

Агент закивав і притьмом зник за першим-таки рогом. Дзвони Святої Марії калатали в мене за спиною, коли я під снігопадом знов рушив до вулиці Фернандо, аби перетворитися на одно­го із сірих перехожих у сірій людській повені, що почала затоплювати вулиці того зимового ранку. Один такий був метрів за двадцять позаду, йшов назирці за мною від Французь­кого вокзалу, певно, переконаний, що я не помітив його присутності. Я відірвався й загубився у тій зручній попелястій анонімності, в якій убивці — професіонали чи просто любителі — йшли, одягнуті бухгалтерами або стажерами, а потім перейшов через бульвар Рамблас до готелю «Схід». Адміністратор одразу мене впізнав і начепив на обличчя посмішку. Крізь прочинені скляні двері ресторану вилущувалися звуки розстроєного піаніно.

— Пан бажає собі номер 406?

— Якщо він вільний.

Я заповнив реєстраційну картку, а адміністратор тим часом підкликав посильного, щоб він узяв мою валізу й супроводив мене до номера.

— Я знаю дорогу, дякую.

Один позирк адміністратора — і посильний позадкував.

— Коли є щось, аби зробити панове перебування в Барселоні приємнішим, тільки натякніть.

— Що зазвичай, — відказав я.

— Так, пане. Будьте певні.

Я вже йшов до ліфта, коли раптом спинився. Адміністратор далі сидів за стійкою зі скам’я­нілою посмішкою.

— Чи зупинився в готелі пан Санабрія?

Він тільки очима кліпнув, та мені й цього було достатньо.

— Від певного часу ми вже не тішимося відвідинами пана Санабрії.

Номер 406 виходив вікнами на бульвар Рамблас, з висоти п’ятого поверху відкривався божественний вид на примару зниклого міста, яка була приречена на спогади про передвоєнні роки. Моя тінь чекала мене внизу, зіщулившись під навісом одного з кіосків. Я опустив жалюзі, зануривши кімнату в сріблясто-сіру напівтемряву, і витягся на ліжку. За стінами повзали звуки міста. Я дістав із валізки револьвер і, з пальцем на спусковому гачку, схрестив руки на грудях та заплющив очі. Поринув у тривожний багнистий сон. За кілька годин чи хвилин мене розбудили чиїсь вологі губи, торкнувшись моїх повік. Гаряче тіло Кандели простяглося на ліжку, її блідаві пальці розстібали одяг, а шкіра білим цукром відсвічувала у відблиску нічних ліхтарів за вікном.

— Стільки часу, — прошепотіла вона, забираючи з рук револьвер і кладучи його на нічний столик. — Якщо хочеш, я можу залишитися на цілу ніч.

— У мене робота.

— Але ж ти знайдеш хвилинку і для твоєї Кандели.

Три роки відсутності не стерли з моїх долонь спогад про тіло Кандели. Нові часи та повернення до вишуканих готелів добре позначилися на ній. Її груди пахтіли дорогими парфумами, а стегна, обтягнуті в оті шовкові панчохи, що вона замовляла собі в Парижі, виказували якусь нову пружність. Кандела віддавалася спокійно й досвідчено, доки я не наситився й не відкинувся набік. Я почув, як вона пройшла до лазнички й відкрила воду. Сів на ліжку й простяг руку по конверт із грошима у валізці. Я потроїв її звичайний тариф і залишив складені вдвоє банкноти на комоді. Потім випростався на ліжку й споглядав, як Кандела підходить до вікна й розчиняє віконниці. Сніжинки, падаючи за вікном, вимальовувалися цятками тіні на її голій шкірі.

— Ти що?

— Мені подобається дивитись на тебе.

— Чому не питаєш, де він?

— А хіба ти скажеш?

Вона підійшла до ліжка й присіла на краю.

— Я не знаю, де він. Я його не бачила. Це правда.

Я тільки кивнув у відповідь. Кандела перевела погляд на гроші на комоді.

— У тебе добре йдуть справи, — промовила тоді.

— Не скаржуся.

Я почав одягатись.

— Уже йдеш?

Я не відповів.

— Тут з лихвою аж за цілу ніч. Якщо хочеш, я чекатиму на тебе.

— Я повернуся пізно, Кандело.

— А я не поспішаю.

Я познайомився з Роберто Санабрією одного вечора 1917 року. Місто розпливалося в тумані й люті серпня. Удосвіта почулися постріли, як майже щоночі. Я спустився на бульвар Борн набрати води у фонтані. Почувши постріли, побіг сховатися у під’їзді будинку на вулиці Монкада. Санабрія лежав у чорній калюжі — липкій плямі, що розтікалася в мене під ногами, на вході до тої вузької щілини між старими будинками, яку де­хто ще називав Мушиною вулицею. У його руках димився револьвер. Я підійшов, і він посміхнувся скривавленими губами.

— Спокійно, хлопче, у мене життів більше, ніж у кішки.

Я допоміг йому підвестися й, підтримуючи його доволі важке тіло, провів до під’їзду на вули­ці Старих Лазень, де нас зустріло бабище траур­ного вигляду з лускатим лицем. Санабрія зазнав два поранення в живіт і втратив стільки крові, що його шкіра набула воскового кольору, але він не переставав усміхатися мені, поки якийсь коновал, що смердів мускатом, промивав йому рани оцтом і спиртом.

— За одне я твій боржник, хлопче, — промовив він, непритомніючи. Санабрія мав пережити ту ніч і ще багато інших, сповнених пороху й заліза. Це були дні, коли барселонські газети рясніли репортажами, що волали про вбивства на вулицях. Синдикати найманих убивць процвітали. Життя й далі коштувало так само мало, як і завжди, але смерть ніколи ще не була такою дешевою. І саме Санабрія, коли я виріс, навчив мене справи.

— Якщо тільки ти не хочеш померти поденником, як твій батько.

Убивати — це необхідність, а ліквідувати — мистецтво, вважав він. Його улюбленими знаряддями були револьвер та ніж із коротким кривим лезом, який використовують матадори на арені на завершення змагання — різкий, точний удар. Санабрія навчив мене, що людині слід стріляти тільки в лице або в груди, по змозі з відстані двох метрів. Він був професіоналом із принципами. Не прибирав жінок чи старих. Як багато інших, убивати навчився на війні в Марокко. Повернувшись до Барселони, розпочав кар’єру в лавах убивць із ФАІ[20], але швидко зрозумів, що Асоціація працедавців платить краще, і ця робота не засмічена гучними заявами. Йому подобалися водевільні вистави та повії, форми дозвілля, які він мені прищеплював із батьківською наполег­ливістю й певною академічністю.

— У світі немає нічого певнішого від добрячої комедії та добрячої повії. Ніколи не зневажай їх і ніколи не почувайся вищим за них.

Саме Санабрія познайомив мене із сімнадцятирічною Канделою, самою спокусою, покликаною працювати в розкішних готелях та кабінетах міської адміністрації.

— Ніколи не закохуйся у те, що не має ціни, — радив Санабрія.

Якось я запитав його, скількох людей він убив.

— Двісті шість, — відповів він. — Але настають сприятливіші часи.

Мій ментор мав на увазі війну, яка вже витала в повітрі, ніби сморід від переповненої каналізації. Перед самим літом 1936 року Санабрія сказав мені, що часи міняються, і невдовзі нам доведеться залишити Барселону, бо місто здригалося, ніби в його серце встромлено кіл.

— Смерть, яка завжди ходить за золотом, пере­міщається до Мадрида, — зауважив він. — А ми — з нею. Це питання часу.

Справжнє процвітання почалося із завершенням війни. Коридори влади корчилися в новому павутинні, і, як мій учитель і передбачив, мільйон убитих[21] ледве починав гамувати спрагу ненависті, що своєю гнилизною затопила вулиці. Старі зв’язки в Асоціації працедавців Барселони широко розчинили нам двері.

— Зав’язуємо з убивствами всяких бідаків у громадських убиральнях за тридцять сентимо, — об’явив Санабрія. — Відтепер починаємо обробляти якісних клієнтів.

Це були майже два неймовірні роки, пра­цьовиті й наділені надзвичайною пам’яттю уми складали нескінченні списки людей, які не заслуговували на життя, нещасних, чиє дихання отруювало непідкупний дух нової епохи. Дюжини тремтячих душ ховалися по злиденних квартирах, боячись денного світла й не знаючи, що вони вже живі мерці. Санабрія навчив мене не слухати їхніх благань, плачу й скиглень, розчереплювати їхні голови одним пострілом упритул, межи очі, перш ніж вони встигнуть запи­тати, за що. Смерть чекала на них на станціях метро, на темних вулицях та в нічліжках без води й світла. Викладачі чи поети, солдати чи інтелектуали — усі впізнавали нас, ледве поглянувши в очі. Дехто помирав без страху, спокійно, з поглядом ясним і спрямованим у очі вбивці. Я не пам’ятаю ні їхніх імен, ні що вони такого зробили, аби заслужити на смерть від моїх рук, але пам’ятаю їхні погляди. Я швидко втратив рахунок чи принаймні хотів його втратити. Санабрія, що вже почав відчувати тягар літ та шрамів, аби й далі займатися справою, відступив мені найвишуканіші замовлення.

— Уже кості риплять. Відтепер обмежуся дешевими клієнтами. Треба вміти зупинятися.

Зазвичай я зустрічався з кур’єром у чорних окулярах на тій самій лавці в парку Ретіро раз на тиждень. Завжди були конверт і новий клієнт. Гроші накопичувалися на рахунку в банківському відділенні на вулиці О’Донелла. Єдине, чого Санабрія мене не навчив, це те, що його робити з тими банкнотами — гладенькими, запаш­ними, лискучими, щойно випущеними монетним двором.

— Чи колись перестануть надходити замовлення? — запитав я його якось.

Це був єдиний раз, коли кур’єр зняв окуляри. Очі в нього були сірі, як і душа, мертві й порожні.

— Завжди є такі, хто не адаптується до прогресу.

Сніг падав і далі, коли я вийшов на Рамблас. Це була майже крижана порохнява, яка не тужавіла й гойдалася під вітерцем світлистими іскрами, що спалахували від подиху. Я попрямував до вулиці Нової, що тепер перетворилася на темний тунель, оточений з боків забутими остовами закинутих танцювальних залів та примарних сцен мюзикхолу, які ще два роки тому перетворювали її на гамірний до зорі осяйний проспект. Хідники тхнули сечею та вуглем. Я пройшов по вулиці Ланкастера до номера 13. Пара старих ліхтарів на фасаді ледве розсіювала темряву, та цього було досить, щоб розгледіти об’яву, прибиту на почорнілих дерев’яних дверях під’їзду.

ТЕАТР ТІНЕЙ

знов у Барселоні після переможного

світового турне представляє новий грандіозний

спектакль із маріонетками та механічними ляльками,

а також унікальною загадковою появою

зірки Паризького мюзикхолу Мадам Ізабель

з її захопливим «Танцем опівнічного ангела».

Вхід щоночі о 12 год.

Я двічі стукнув кулаком, почекав і постукав знову. Минуло близько хвилини, доки я почув кроки по той бік дверей. Дубова дверина прочинилася на кілька сантиметрів, і показалось обличчя жінки зі сріблястим волоссям та чорними зіницями, які мало не випирали з рогівки. Золотисте світло лилося зсередини.

— Ласкаво просимо до Театру тіней, — промовила вона.

— Я шукаю пана Санабрію, — сказав я. — Гадаю, він чекає на мене.

— Вашого друга тут немає, та якщо ви хочете увійти, то спектакль от-от розпочнеться.

Я подався за дамою крізь вузький коридор, що вів до сходів, які спускалися у сутерени будинку. Дюжина порожніх столиків стояла тут і там у партері. Стіни були обтягнуті чорним окса­митом, а списи світла від рампи пронизували імлистий простір зали. Пара млявих відвідувачів стояла в напівсутінках, що огортали партер. Шинквас із напоями, оздоблений матовими дзеркалами, та заглибина для піаніста, потонулого в мідному світлі, доповнювали панораму. На спущеній шарлатній завісі була вишита маріонетка в костюмі Арлекіна. Я сів за столик у партері нав­проти сцени. Санабрія обожнював маріонеткові вистави. Він любив казати, що вони найбільше скидалися йому на звичайних людей.

— Навіть більше, ніж повії.

Бармен налив мені келишок того, що, за моїм припущенням, мало бути бренді, й мовчки віді­йшов. Я запалив сигарету й чекав, доки згаснуть вогні. Коли запала справжня пітьма, складки шарлатної завіси плавно відслонили сцену. Фігу­ра ангела-нищителя спускалася повільно на ­сріблистих мотузах на сцену, б’ючи чорними крилами в подувах блакитної пари.

Коли я в потязі до Барселони розкрив конверт із грошима та вказівками й почав читати машинописні сторінки, то вже знав, що цього разу не буде світлини клієнта. У цьому не було потреби. У ту ніч, коли ми із Санабрією покидали Барселону, мій учитель, своїми руками зупиняючи кров, що юшила в мене з грудей, пильно подивився мені в очі й посміхнувся.

— Я був винен тобі одне і ось повертаю. Тепер ми квити. Одного дня хтось прийде по мене. Кар’єра в цій сфері не робиться інакше, щоби хтось нарешті не зайняв крісло клієнта. Такий закон. Та коли надійде моя година, а вона недалеко, то мені хотілось би, щоб це був ти.

Інформація від міністерства, як завжди, прочитувалася між рядків. Санабрія повернувся до Барселони три місяці тому. Його розрив з мережею почався ще раніше, коли він залишив невиконаними декілька угод, посилаючись на те, що він — людина принципів у епоху, якій цього бракує. Першою помилкою міністерства була спроба ліквідувати його. Друга — фатальна — то була погана спроба. Від першого різуна, якого вони послали по нього, повернулася лише, поштою, права рука. Такій людині, як Санабрія, можна заподіяти смерть, але їй не можна ніколи завдавати образ. За кілька днів після його приїзду до Барселони агенти міністерської мережі почали гинути один за одним. Санабрія працював уночі й відсвіжив свою майстерність писання коротким лезом. За два тижні він подесяткував базову структуру секретної поліції в Барселоні. За три тижні почав збирати свій врожай серед найбільш знаних представників найзаможніших кіл режиму. Поки не почалася паніка, Мадрид вирішив послати одного зі своїх впливових людей на переговори із Санабрією. Представник міністерства покоївся тепер на мармуровій плиті в морзі П’ятого Району з іще одною усмішкою, утвореною ножем на горлі, подібною до тої, що закруглила життя ­генерал-лейтенанта Мануеля Хіменеса Сальгадо, осяйної зірки військового уряду Барселони, якому віщували блискучу кар’єру в столичних міністерствах. Отоді й покликали мене. Інформація в конверті описувала ситуації як «глибинну кризу». Санабрія, у термінології міністерства, вирішив діяти на власний розсуд і зв’язався з барселонським злочинним світом для вчинення такої собі особистої помсти над чільними урядовцями військового режиму. Ця підступна діяльність, ішлося далі в інформації, мала бути «припинена раз і назавжди за будь-яку ціну».

— Я чекав на тебе раніше, — прошепотів із сутінків голос мого наставника. Навіть у такі роки старий убивця був спроможний пересуватися в темряві з котячою вправністю своїх найкращих часів. Він посміхнувся мені.

— Ти маєш гарний вигляд, — сказав я.

Санабрія стенув плечима й указав у бік сцени, де саркофаг із лакованої деревини розкривався, наче квітка, оприявнюючи зірку вистави механічних ляльок — мадам Ізабель з її «Танцем опівнічного ангела». Рухи ляльки з людським виразом обличчя гіпнотизували. Ізабель, на світлистих мотузках, танцювала, літаючи над сценою, у такт нотам піаніста.

— Я завжди приходжу сюди по ночах, щоб побачити її, — прошепотів Санабрія.

— Вони не дозволять, аби це тривало, Роберто. Якщо не я, будуть інші.

— Та я це знаю. Я радію, що це будеш ти.

Ми спостерігали за танцем ляльки протягом кількох секунд, заполонені дивною красою її рухів.

— Хто рухає нитками? — запитав я.

Санабрія лише посміхнувся мені.

Ми залишили Театр тіней перед самим світанком. Рушили вниз по Рамблас до порту — цвинтаря щогл у тумані. Санабрія хотів востаннє побачити море, хоч би то й були лише чорні води, що дихали смородом, облизуючи сходинки причалу. Коли бурштинова смужка прорізалась на виднокраї, Санабрія кивнув, і ми попрямували до його кімнати, однієї з третьорозрядних мебльованих, яку він винаймав біля воріт Святої Матрони. Санабрія ніде не почувався певніше, ніж серед повій. Кімната була просто вологою й темною коміркою, без вікон, освітлена непевним мерехтінням лампочки без абажура. Затертий матрац був приставлений до стінки, і пара пляшок та брудних склянок доповнювала умеблювання.

— Одного дня прийдуть і по тебе, — сказав Санабрія.

Ми подивились один на одного мовчки, коли ж не стало вже потреби казати щось іще, я обійняв його. Від нього пахло старістю й утомою.

— Передай прощальне вітання Канделі.

Я зачинив двері й пішов геть по вузькому коридору з облупленими й вологими пліснявими стінами. За кілька секунд у коридорі розлігся постріл. Я почув, як тіло впало на підлогу, і поквапився вниз сходами. Якась стара повія зі сльозами на очах дивилася на мене з дверей, відчи­нених на сходовий майданчик поверхом нижче.

Кілька годин я вештався по злиденних вулицях міста й лише тоді повернувся до готелю. Коли проходив через вестибюль, адміністратор ледве підвів очі від столика. Я піднявся ліфтом на останній поверх і попрямував порожнім коридором, що закінчувався дверима мого номера. Запитав себе, чи повірить мені Кандела, якщо скажу їй, що дав Санабрії піти самому і що в ці хвилини наш старий друг плив на борту лайнера до надійного пункту призначення. Мабуть, як завжди, чиста брехня й була б схожа на правду. Я відчинив двері номера, не вмикаючи світла. Кандела розкинулася на ліжку, ще сплячи, перший проблиск зорі засвітився на її голому тілі. Я присів на краю ліжка й провів кінчиками пальців по її спині. Вона була холодна, мов паморозь. І аж тоді я збагнув, що те, що здалося мені тінню від її тіла, було кров’ю, що гвоздикою розтеклася по ліжку. Я повільно обернувся й побачив дуло револьвера, що блищало в сутінках, націлене в моє обличчя. Чорні окуляри кур’єра блищали на його обличчі, вкритому перлинами поту. Він посміхався.

— Пан міністр безмежно вдячний за ваше неоціненне співробітництво.

— Але не певний у моєму мовчанні.

— Тепер тяжкі часи. Батьківщина вимагає від нас великих жертв, друже мій.

Я накрив тіло Кандели простирадлом, окрашеним її кров’ю.

— Ви ніколи не називали мені вашого імені, — сказав я, повернувшись до нього спиною.

— Хорхе, — відповів кур’єр.

Я вмах обернувся; лезо кинджала було просто промінчиком світла у мене в пальцях. Удар розітнув йому черево просто посередині. Перший постріл із револьвера пробив мені ліву руку. Другий поцілив у шишку на одній з опор ліжка, яка розлетілася водоспадом димучих трісок. На ту хвилю лезо ножа, який так любив Санабрія, вже встигло розітнути горло кур’єра, що лежав тепер, захлинаючись кров’ю, його долоні, обтяг­нуті рукавичками, відчайдушно намагалися утримати голову на карку. Я витяг револьвер і вставив йому в рот.

— У мене немає друзів.

Того самого вечора я сів на зворотний потяг до Мадрида. Рука ще кривавилась; біль, скалка вогню, встромлена в пам’ять. А щодо іншого, то будь-хто сприйняв би мене за звичайну людину в сірому, одну з легіону сірих людей, підвішених на невидимих нитках, на тлі вкраденого сьогочасся. Сидячи самотньо в купе з револьвером у руці й задивившись у вікно, я спостерігав ту нескінченну чорну ніч, що лилася над безоднею скривавленої землі нашої країни. Лють Санабрії буде моєю, а шкіра Кандели — моїм світлом. Наскрізна рана в руці ніколи не перестане кривавити. Розгледівши в перших променях світанку безмежне плоскогір’я на під’їзді до Мадрида, я всміхнувся сам до себе. За кілька хвилин мої кроки загубляться в незглибимому міському лабіринті. Як завжди, мій наставник, навіть уже перебуваючи далеко звідси, вказав мені шлях. Я розумів, що газети, найпевніше, про мене не писатимуть, що в історичних книжках спробують поховати моє ім’я серед гасел і химер. Менше з тим. Що далі, то ставатиме більше нас, людей у сірому. Незабаром ми сидітимемо поряд із вами — у кафе, в автобусі, читаючи газету чи журнал. Довга ніч історії допіру розпочиналася.