Туманне місто

Ґауді на Мангеттені

По кількох роках, споглядаючи, як жалобний кортеж мого вчителя рухався по проспекту Ґрасія, я пригадав той рік, коли познайомився з Ґауді, і моя доля змінилася назавжди. Тої осені я прибув до Барселони, бажаючи вступити в школу архітектури. Моя мрія завоювати місто архітекторів залежала від стипендії, яка заледве покривала видатки на вступні процедури й кімнату в пансіоні на вулиці Кармен. На відміну від співучнів, убраних, як паничі, моя одіж обмежувалась успадкованим від батька чорним костюмом — п’ятьма розмірами ширшим і двома коротшим, ніж треба. У березні 1908 року мій куратор, пан Жауме Москардо, покликав мене до свого кабінету, аби оцінити мої успіхи і, підозрюю, мій жалюгідний вигляд.

— Мірандо, ви схожі на жебрака, — прорік він. — Воно, звичайно, вдівши жупан, ти ще не пан, та поміж архітекторів ведеться інакше. Якщо у вас сутужно з грошима, мабуть, я зможу допомогти вам. Тут серед професури подей­кують, ніби ви юнак тямущий. Скажіть-но, що ви знаєте про Ґауді?

«Ґауді». На саму тільки згадку про це ім’я мене дрижаки хапали. Я зростав, мріючи про його неймовірні склепіння, про його неоготичні стрімчаки та його футуристичний примітивізм. Ґауді й був причиною мого бажання стати архітектором, а моїм найбільшим прагненням, після того, звісно, щоб не вмерти від висна­ження протягом навчання, було змогти увібрати в себе хоч би тисячну частку диявольської математики, з якою архітектор з Реуса[22], цей сучасний Прометей, розраховував креслення своїх творінь.

— Я — найбільший його обожнювач, — тільки й зміг відповісти.

— Оцього я й боявся.

Я відчув у його голосі оту нотку поблажливості, з якою вже тоді зазвичай говорили про Ґауді. Скрізь лунали вже погребальні дзвони по тому, що дехто звик називати модернізмом, а інші — просто викликом доброму смакові. Нова гвардія снувала доктрину ощадливості, натякаючи, що оті барокові божевільні фасади, які з роками таки ж і створять обличчя міста, мали бути піддані публічному розп’яттю. Ґауді починав поставати в очах тої публіки божевільним безшлюбним відлюдьком, просвітленим, що зне­важає гроші (найнепростиміший з його гріхів), одержимим лише ідеєю побудови фантасмагоричного собору, в крипті якого він проводив більшу частину часу, одягнутий, ніби жебрак, снуючи плани, що кидали виклик геометрії, і переко­наний, що єдиним його клієнтом є Всевишній.

— Ґауді з’їхав з глузду, — повів далі Москардо. — Тепер він збирається розмістити статую Богородиці розміром із Родоського колоса на даху будинку Міла[23] посеред проспекту Ґрасія. Té collons[24]. Але божевільний чи ні — і нехай це лишиться між нами, — не було й ніколи не буде такого архітектора, як він.

— Я вважаю так само, — наважився промо­вити я.

— Ну, тоді ви розумієте, що не варто вам і пробувати стати його наслідувачем.

Поважний професор, певно, прочитав досаду в моєму погляді.

— Але ви можете принаймні стати його поміч­ником. Один із братів Льїмонів[25] казав, що Ґауді потребує кого-небудь, хто говорить англійською; не питайте мене, для чого. Хоча насправді йому треба перекладача з іспанської, бо оцей телепень відмовляється говорити інакше, окрім як каталонською, особливо коли його представляють міністрам та королівським донечкам і синочкам. Я зголосився підшукати кандидата. Ду лью іспік інґліч, Мірандо?

Я ковтнув слину й замолився до Макіавеллі — святого покровителя швидких рішень.

— А літел.

— Ну, тоді конґратулейксонс, і нехай вам пощастить устигнути покаятися перед зустріччю з Господом.

Того самого дня, надвечір, я вирушив до Храму Святого Сімейства, у крипті якого Ґауді мав майстерню. У ті роки Енсанче[26] закінчувався на рівні проспекту Святого Хуана. А далі розгорталося марево полів, фабрик та поодиноких будинків, що височіли, немов самотні вартові на візирних нитках майбутньої Барселони. Невдовзі в сутінках окреслилися шпилі апсиди храму — кинджали, спрямовані в шарлатне небо. На вході до будівлі на мене чекав охо­ронець із гасовим ліхтарем. Я рушив за ним крізь портики та арки до сходів, що спускалися в майстерню Ґауді. Увійшов до крипти, відчуваючи, як серце стукотить аж у скронях. Цілий парк фантастичних створінь хилитався в сутіні. У центрі майстерні чотири скелети звисали з-під скле­піння у такому собі зловісному балеті уроку анатомії. Під цим примарним сценічним механізмом я вгледів сивого чоловічка з найблакитнішими очима, які коли-небудь зустрічав, чий погляд бачив те, що інші можуть лише снити. Він відклав зошит, у якому щось креслив, і всміхнувся до мене. Це була дитяча, магічна й таємнича усмішка.

— Москардо, певно, сказав вам, що в мене не всі вдома й що я ніколи не говорю іспанською. Говорити — таки говорю, хоча тільки тоді, коли треба щось заперечити. А от англійською я й справді не розмовляю, а в суботу відпливаю до Нью-Йорка. Vostè sí que el parla l’anglès, oi, jove?[27]

Того вечора я відчув себе найщасливішою людиною у всесвіті, бо спілкувався з Ґауді, а він розділив зі мною свою вечерю: пригорщу горіхів та листя салату з оливковою олією.

— Чи ви знаєте, що таке хмарочоси?

За браком власного досвіду, я струсив порох з відомостей, що подали нам на факультеті про Чиказьку школу, алюмінієві каркаси та найсучасніший винахід — ліфт Отіса.

— Бридня, — обірвав мене Ґауді. — Хмарочос — це просто собор для людей, що, замість вірити в Бога, вірять у гроші.

Так я дізнався, що Ґауді дістав від одного магната пропозицію побудувати хмарочос посеред острова Мангеттен і що моїм завданням було виступити в ролі перекладача на зустрічі Ґауді із загадковим можновладцем, яка мала відбутися за кілька тижнів у готелі «Волдорф-Асторія». Три наступні дні я провів, замкнувшись у своїй кімнаті й переглядаючи, немов навіжений, граматики англійської мови. У п’ятницю, на світанку, ми сіли на потяг до Кале, де мали переплисти через Ла-Манш до Саутгемптона, а там зійти на борт «Лузітанії». Щойно ми опинилися на борту лайнера, Ґауді усамітнився у своїй каюті, засмучений ностальгією за рідною землею. Він не виходив аж до вечора наступного дня, коли я натрапив на нього на носі корабля, де він сидів, споглядаючи, як сонце спливає кров’ю на небокраї, розвогненому сапфіром і міддю. «Això sí que és arquitectura, feta de vapor i de llum. Si vol aprendre, ha d’estudiar la natura»[28]. Подорож перетворилася для мене на прискорений і променистий курс навчання. Щовечора ми походжали по палубі й розмовляли про плани та мрії, і навіть про життя. За браком іншого товариства й, мабуть, відчуваючи просто релігійне обожнювання, яке він викликав у мені, Ґауді обдаровував мене своєю дружбою й показав мені вже зроблені начерки свого хмарочоса — справжнього вагнерівського шпиля, який, утілений у життя, міг би стати найчудеснішим творінням, збудованим колись людською рукою. Від ідей Ґауді забивало подих, та, попри це, я не міг не помітити, що в його голосі не було ні пристрасті, ні інтересу, коли він пояснював цей проєкт. Увечері напередодні прибуття я насмілився поставити йому питання, що мучило мене, відколи ми знялися з якоря: чому він забажав ув’язатися в проєкт, що мав відняти в нього місяці чи й роки, далеко від рідної землі й насамперед від витвору, що перетворився на мету його життя? «De vegades, per fer l’obra de Déu cal la mà del dimoni»[29]. Тоді Ґауді зізнався мені, що, коли він погодиться звести оту вавилонську вежу в серці Мангеттена, його клієнт зобов’язувався покрити видатки на завершення Святого Сімейства. Досі пам’я­таю його слова: «Déu no té pressa, però jo no viuré per sempre…»[30].

Ми прибули до Нью-Йорка надвечір. Зловісний туман повзав поміж висоток Мангеттена — гігантського міста, що губило само себе, тікаючи під пурпуровим грозово-сірчастим небом. На причалі району Челсі на нас чекав чорний автомобіль, що повіз нас крізь похмурі каньйони до центру острова. З-поміж бруківки спіралями вилася вгору пара, а трамваї, авто й усілякі громохкі засоби пересування роями люто мчали крізь це місто пекельних вуликів, нагромаджених над історичними будинками. Ґауді похмуро споглядав це видовище. Шаблі кривавого світла з-під хмар пронизували місто, коли ми в’їхали на П’яту Авеню й угледіли обрис «Волдорф-Асторії» — такого собі мавзолею з мансард та веж, на попелищі яких за двадцять років височітиме Емпайр-Стейт-Білдінґ. Директор готелю вийшов нам назустріч, аби привітати особисто, і повідомив, що магнат прийме нас надвечір. Я шпарко перекладав, а Ґауді обмежувався покивуванням. Нас відвели до розкішного номера на сьомому поверсі, звідки можна було споглядати, як усе місто занурюється в сутінки.

Я дав носієві добрі чайові й у такий спосіб дізнався, що наш клієнт мешкав у розкішному номері на останньому поверсі й ніколи не виходив з готелю. Коли я спитав, що він за один і який на вигляд, розсильний відповів, що ніколи його не бачив, і дременув чимдуж. Коли надійшла година нашої зустрічі, Ґауді підвівся й сумно глянув на мене. Одягнутий у шарлатну уніформу ліфтер чекав на нас у кінці коридору. Поки ми їхали вгору, я помітив, що Ґауді бліднув, ледве здатний втримати в руках течку з ескізами.

Ми вийшли в оздоблений мармуром вестибюль, від якого вела довга галерея. Ліфтер зачинив двері за нашими спинами, і світло кабіни зникло углибині. І тоді я побачив полум’я свічки, що наближалося до нас по коридору. Її тримала струнка фігура, одягнута в біле. Довге чорне волосся облямовувало обличчя, блідіше за спомин, а на ньому — двоє блакитних очей, які встромлялися в саму душу. Двоє очей, таких самих, що і в Ґауді.

— Welcome to New York.

Нашим клієнтом виявилася жінка. Молода жінка бентежної краси, яку аж боляче було споглядати. Вікторіанський хроніст описав би її як ангела, та я не бачив нічого ангельського в її поставі. Рухи її були, наче в кішки; посмішка — немов у плазуна. Пані повела нас до зали, напівосвітленої свічками, що палали буремним сяйвом. Ми сіли. Ґауді почав показувати один за одним свої начерки, а я перекладав його пояснення. Годину чи вічність по тому пані встромила в мене погляд і, облизнувши кармінові губи, дала зрозуміти, що тут я мав залишити її віч-на-віч із Ґауді. Я скоса зиркнув на маестро. Ґауді незворушно кивнув.

Стримуючи мій інстинкт, я підкорився і ви­йшов до коридору, де вже розчинялися двері ліфта. Затримався на хвильку, аби озирнутися, й угледів, як пані схилялася над Ґауді, беручи — з безмежною ніжністю — його обличчя в долоні й цілуючи його в губи. Саме тоді ніби подих блискавки світнув у темряві, і мені на мить здалося, що поряд із Ґауді була не пані, а темна фігура мерця з великим чорним псом, що простягся біля її ніг. Останнє, що я побачив, перш ніж зачинилися двері ліфта, були сльози на облич­чі Ґауді, що палали, наче ядучі перлини. Повернувшись у номер, я простягся на ліжку, моя свідомість задихалася від нудоти, і я провалився в сон без сновидінь.

Коли перші промені торкнулися мого обличчя, я побіг до кімнати Ґауді. Ліжко було не розстеленим, не було й ознак перебування маестро. Я спустився до адміністрації спитати, чи хтось знає щось про нього. Швейцар сказав, що за годи­ну перед тим він бачив, як той вийшов і попрямував кудись угору по П’ятій Авеню, де його мало не збив трамвай. Не можучи собі цього пояснити, я одразу здогадався, де точно зможу його знайти. Я пробіг десять кварталів до собору Святого Патріка, ще порожнього о такій ранній годині.

З порога вгледів постать маестро, який укляк перед олтарем. Я підійшов і сів поряд. Мені здалося, що його обличчя постаріло на двадцять років за цю ніч, набувши отого відсутнього виразу, що буде притаманним йому до кінця його днів. Я запитав, хто була та жінка. Ґауді розгублено подивився на мене. І тоді зрозумів, що лише я бачив пані в білому, і хоча не насмілився навіть припустити, а що ж бачив сам Ґауді, усе одно був певен, що він бачив те саме. Того ж вечора ми сіли на зворотний рейс. Споглядали, як Нью-Йорк тане на небокраї, аж раптом Ґауді дістав течку зі своїми ескізами й пожбурив її за борт. Переляканий, я запитав, що ж тепер буде з коштами, необхідними для завершення робіт у Святому Сімействі. «Déu no té pressa i jo no puc pagar el preu que se’m demana»[31].

Під час подорожі я тисячу разів питав його, що ж то була за ціна і ким був клієнт, якого ми відвідали. І він тисячу разів утомлено посміхався мені, мовчки заперечливо хитаючи головою. Коли ми прибули до Барселони, моя функція перекладача вже не мала сенсу, але Ґауді запросив приходити до нього, коли я тільки схочу. Я повернувся до буденності факультету, де Москардо нетерпляче очікував, аби вивідати все у мене.

— Ми з’їздили до Манчестера подивитися на фабрику заклепок, але за три дні повернулися, бо Ґауді каже, що англійці їдять лише варену яловичину й зневажають Пресвяту Діву.

— Té collons.

Через деякий час, відвідуючи якось храм, я помітив на одному з фронтонів обличчя, тотожне обличчю пані в білому. Її постать, огорнута круговертю змій, скидалася на ангела з гострими крилами, осяйного й жорстокого. Ми з Ґауді ніколи не поверталися до розмови про те, що сталося в Нью-Йорку. Та подорож назавжди лишилася нашим секретом. З роками я став непоганим архітектором і завдяки рекомендації мого маестро дістав місце в майстерні Ектора Ґімара[32] в Парижі. Саме там, за двадцять років після тої ночі на Мангеттені, я й одержав звістку про смерть Ґауді. Я сів на перший же потяг до Барселони і якраз устиг побачити погребальний кортеж, що супроводжував його до могили в тій самій крипті, де ми й познайомилися. Того ж дня я надіслав Ґімарові прохання про звільнення. Надвечір я знов пройшов тою ж дорогою до Святого Сімейства, якою вирушив на мою першу зустріч із Ґауді. Місто вже продовжило побудову, і силует собору стримів у небі, всіяному зорями. Я заплющив очі й на хвилину зміг побачити його саме таким, яким у своїй уяві бачив його Ґауді. І тоді зрозумів, що присвячу моє життя продовженню справи маестро, свідомий того, що рано чи пізно мені доведеться передати справу іншим, а вони, своєю чергою, з часом зроб­лять те саме. Бо, хоча Бог і не квапиться, Ґауді, де б він там не перебував, і далі чекає.