Тюрма

Розділ І

Скільки потрібно місяців, років, щоб дитина стала юнаком, а юнак — мужчиною? І коли можна напевно знати, що це сталося?

Цю мить не відзначають урочистим актом вручення нагород або дипломів, як у школах.

Алену Пуато, що дійшов тридцяти двох років, потрібні були кілька годин, може, навіть хвилин, щоб змужніти або, в усякому разі, перестати бути тим, ким був досі.

18 жовтня в Парижі шуміла така злива, пориви вітру були такі дужі, що навіть не допомагали «двірники», а лиш погіршували видимість та затуманювали світло ліхтарів.

Пригнувшись до керма, Ален повільно вів машину бульваром Курсель. Праворуч тяглася чорна решітка парку Монсо. Потім звернув на вулицю Проні, щоб потрапити на вулицю Фортуні, де жив. Невелика вулиця, обабіч розкішні будівлі. Алену пощастило знайти місце для стоянки майже навпроти будинку. Захлопнувши дверці, він машинально підвів голову і глянув, чи горить світло на верхньому поверсі.

Кинути погляд угору перед тим як увійти стало для нього чимось на кшталт умовного рефлексу. А втім, зараз навряд чи міг би щось помітити. Тож метнувся в дощ, холодна вода хлюпала йому в обличчя, заливала одяг. Він штовхнув важкі двері з матовим склом за чавунною решіткою.

Мужчина, що стояв під дашком парадних дверей, ніби ховався там від дощу, увійшов слідом за ним.

— Мосьє Пуато?

Тьмяне освітлення, стіни з дерев'яними панелями.

— Так, це я, — здивувався Ален.

Мужчина, яких тисячі. Непримітна зовнішність. У темному плащі.

Він вийняв з кишені посвідчення з триколірною смугою.

— Інспектор Нобль з кримінальної поліції.

Ален глянув на нього уважніше, з цікавістю, але без будь-якого здивування. Він звик мати справу з різними людьми.

— Чи не міг би я на хвильку піднятися до вас?

— Ви давно чекаєте?

— Близько години.

— Чому ж не прийшли в редакцію?

Інспектор був молодий і більше соромливий, ніж збентежений. Тож посміхнувся, нічого не відповівши, й слідом за Аленом увійшов а просторий, оббитий всередині темно-червоним оксамитом ліфт.

Доки ліфт повільно повз угору, вони мовчки розглядали один одного в м'якому світлі кришталевого плафона. Ален Пуато двічі розкривав рота, щоб запитати, але так ні про що й не запитав, вважаючи за краще почекати, коли зайдуть до нього.

Ліфт зупинився на четвертому, останньому поверсі. Ален повернув ключ у замку, штовхнув двері й здивувався, що в квартирі темно.

— Дружина ще не повернулася, — зауважив він, простягнувши руку до вимикача.

Краплі дощу стікали з плащів на блідо-голубий килим.

— Можете скинути пальто.

— Не варто.

Ален здивовано глянув на інспектора: його відвідувач, що чекав на нього під дощем цілу годину, вважав, що візит його буде таким короткочасним, що й не варто скидати плаща.

Ален розчинив двостулкові двері, намацав інший вимикач, і в просторій кімнаті, одна стіна якої була із скла, спалахнуло кілька лампочок.

— Дружині час би вже бути вдома.

Він глянув на наручний годинник, хоч насупроти висів старовинний годинник з мідним маятником, що гойдався, тихенько цокаючи.

Без чверті вісім.

— Ми збиралися повечеряти з друзями, а…

Він розмовляв сам із собою. Адже хотів роздягнутися, прийняти душ, зодягнути темніший костюм…

— Чи не хотіли б ви сісти, мосьє?

Він не був ні схвильований, ні заінтригований. Швидше дратувався несподіваною присутністю стороннього, — що заважав йому взятися до своїх справ. Дивувала й відсутність Жакліни.

— Ви маєте зброю, мосьє Пуато?

— Хочете сказати — пістолет?

— Саме так.

— Він у шухляді нічного столика.

— Не могли б ви мені його показати?

Інспектор говорив тихо, нерішуче. Ален попрямував до спальні: Той пішов за ним.

Кімнату було оббито жовтим шовком. Ліжко, вкрите шкурою дикої кішки. Білі лаковані меблі.

Ален висунув шухлядку й здивувався:

— Тут його нема…

І розглянувся довкола, ніби намагаючись пригадати, куди міг його покласти.

Дві горішні шухляди комода належали йому, нижні — Жакліні. А втім, Жакліною її ніхто не звав. Для нього, як і для всіх, вона була Мур-мур — ласкаве прозвисько, що його дав він їй багато років тому, бо вона дуже скидалася на кошеня.

Хусточки, сорочки, спідня білизна.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Без сумніву, сьогодні вранці.

— Ви певні?

Ален глянув інспекторові прямо в очі й нахмурив брови.

— Послухайте-но, Протягом всіх п’яти років, що ми тут живемо, пістолет лежав у шухляді нічного столика… Щовечора, роздягаючись, я викладаю туди ключі, гаманець, портсигар, запальничку, чекову книжку й дрібні гроші… Я до того звик бачити пістолет на місці, що навіть уваги на нього не звертав…

— А відсутність його не здивувала б вас?

— Мабуть, ні, — сказав Ален, подумавши. — Кілька разів траплялося, що він забивався в самий куточок…

— Коли ви востаннє бачили дружину?

— З нею щось трапилось?

— Ви снідали разом?

— Ні, я був зайнятий версткою і на ходу з'їв кілька бутербродів.

— А вона не дзвонила вам часом протягом дня?

— Ні.

Ален змушений був подумати, бо Мур-мур часто дзвонила йому.

— А ви їй?

— Удень вона рідко буває вдома. Вона працює. Журналістка і… Але, даруйте, до чого всі ці запитання?

— Хай краще мій шеф скаже вам про це. Чи не будете ви такі ласкаві супроводити мене на набережну Орфевр?

— Ви впевнені, що з моєю дружиною…

— Її не вбито і не поранено.

Так само чемно й несміливо поліцейський попрямував до дверей. Ален, не роздумуючи, пішов за ним.

Вони не стали викликати загайний ліфт, а зійшли сходами, устеленими товстим плюшем. На кожній площадці вікно було прикрашене різноколірними вітражами, за модою, що панувала в 1900 році.

— Гадаю, ваша дружина теж має машину?

— Авжеж. Невеличке авто. Воно стоїть зараз біля будинку.

На порозі обидва стали, не наважуючись виходити під дощ.

— Як ви сюди дісталися?

— На метро.

— А що, коли я вас підвезу?

— Даруйте мені. Тут же ноги ніде простягнути.

Ален гнав за звичкою. В одному місці навіть вискочив на червоне світло.

— Пробачте…

— Нічого. Вуличний рух — не моя справа.

— Заїхати на подвір'я?

— Як хочете.

Інспектор висунувся з вікна й щось сказав двом вартовим.

— Моя дружина тут?

— Мабуть.

Навіщо запитувати людину, яка однаково нічого не відповість? За кілька хвилин він потрапить до комісара, з яким, безперечно, знайомий, бо майже з усіма він не раз зустрічався.

Не спитавши, куди йти, Ален збіг широкими сходами і став на другому поверсі.

— Либонь, тут?

У довгому, погано освітленому коридорі жодної душі. Двері обабіч зачинено. Тільки старий сторож із срібним ланцюжком на шиї і масивною бляхою на грудях сидів за столом, покритим, як більярд, зеленим сукном.

Пройдіть, будь ласка, до зали чекання. Одну стіну зали було засклено цілком, як у його вітальні, що колись правила за майстерню художника. Якась бабуся в чорному, що ждала своєї черги, вп'ялася в нього злючими очима.

— Даруйте….

Інспектор пішов коридором і постукав у якісь двері, що за ним одразу зачинилися. Бабуся сиділа нерухомо. Навіть повітря тут було якесь нерухоме, сизе, мов туман.

Ален знову глянув на годинник. Двадцять хвилин на дев'яту. Не минуло й години, як він залишив редакцію на вулиці Маріньян, кинувши на ходу Малеському:

— До скорого…

Сьогодні вони у гурті кількох приятелів і приятельок лагодилися вечеряти в новому ресторані на авеню Сюффран.

Атож, тут нема ні дощу, ні вітру. Ніби все зупинилося п просторі й часі. Проте досі — першого-ліпшого дня — нарт було Алену написати на картці своє ім'я, щоб за кілька хвилин чиновник вів його до кабінету начальника карної поліції, а той вставав йому назустріч з простягнутою рукою.

Він давно вже не нудився, чекаючи прийому, від самого початку своєї кар'єри.

Кинув погляд на бабусю — її нерухомість зворушувала його — і мало не запитав, скільки вона вже сидить. Може кілька годин?

У нього урвався терпець. Ален починав задихатись. Тож підвівся, запалив сигарету і став ходити туди й сюди під несхвальним поглядом бабусі.

Відтак одчинив засклені двері, пройшов у коридор і запитав сторожа з срібним ланцюжком:

— Який комісар хоче мене бачити?

— Не знаю, мосьє.

— Але ж їх тут не так уже й багато о цій йорі?

— Два або три. Вони засиджуються іноді допізна. Як вас звати?

В Парижі було чимало місць, де називати своє прізвище не було потреби, бо всі його добре знали.

— Ален Пуато.

— Ви одружені, так?

— Одружений…

— А дружина ваша невисока на зріст, брюнетка, в непромокальному, підбитому хутром плащі?

— Так, так.

— В такому разі вас викликає помічник комісара Румань.

— Новачок?

— Що ви! Він працює тут понад двадцять років, але до кримінальної поліції справді перейшов недавно.

— Моя дружина у нього в кабінеті?

— Не знаю, мосьє.

— А вона приїхала о котрій годині?

— Не можу вам відповісти.

— Ви її бачили?

— Гадаю, що бачив.

— Вона прийшла сюди сама?

— Пробачте, мосьє, але я й так уже вам лишку наговорив.

Ален одійшов, ображений і занепокоєний. Його примушують чекати. З ним обходяться, як із звичайним відвідувачем. Що може робити на набережній Орфевр Мур-мур? І що це за халепа з пістолетом?

Чому він не знайшов його в шухляді? Адже то звичайнісінька зброя. Бандити навіть посміялися б. Калібр 6,35 мм — дитяча забавка.

Пістолета він не купував, його дав йому співробітник Боб Демарі.

«Відтоді як мій синочок почав ходити, я вважаю за краще, щоб така цяцька не залишалася в квартирі».

Принаймні років п'ять чи шість тому. З тих пір у Демарі з'явилося ще двоє діток. Але що ж все-таки сталося з Мур-мур?

— Мосьє Пуато!

Це той інспектор, що приїхав за ним. Він кликав його.

— Заходьте, будь ласка…

В кабінеті помічника комісара нікого не було. Комісар, чоловік років під сорок, зі стомленим обличчям, простяг Алену руку і знову сів.

— Скидайте ваш плащ, мосьє Пуато, і сідайте.

Інспектор до кабінету не зайшов.

— Мене повідомили, що у вас зник пістолет.

— Я не знайшов його на місці.

— А це не він?

І помічник комісара простяг йому чорний з голубуватим відблиском браунінг. Ален машинально схопив його.

— Гадаю, він. Дуже можливо.

— На вашому ніяких примітних знаків не було?

— Правду кажучи, я його ніколи не розглядав. І ніколи ним не користувався.

— Ваша дружина, звичайно, знала про його існування?

— Безперечно.

Ален раптом запитав себе, чи це справді він тут сидить і відповідає на такі абсурдні запитання. Адже він — Ален Пуато, дідько б його взяв! Весь Париж знає його! Він керує одним із найпопулярніших у Франції щотижневиків й збирається видавати другий. Крім того, ось уже півроку, як він випускає платівки, що про них говорять щодня по радіо.

Його не тільки не змушують чекати в приймальнях — він на «ти» принаймні з чотирма міністрами, у яких обідав. І іноді вони самі приїжджали до нього на віллу.

Треба обуритися, скинути з себе апатію!

— Чи не скажете ви мені, нарешті, що все це. означає?

Комісар подивився на нього нудьгуючим, стомленим поглядом.

— Потерпіть трошки, мосьє Пуато. Не думайте, що це дає мені більшу приємність, ніж вам. У мене був важкий день. Я вже поспішав додому, до дружини й діток.

Він кинув погляд на чорний мармуровий годинник, що стояв на каміні.

— Ви, певно, давно вже одружені, мосьє Пуато?

— Років із шість. Ні, либонь, сім. Не рахуючи тих двох років до шлюбу, протягом яких ми жили як чоловік з жінкою.

— Маєте діток?

— Атож, сина.

Поліцейський глянув у досьє.

— Йому п'ять років…

— Так.

— Він не живе з вами…

— Хто зна, як це назвати…

— Тобто?

— У нас у Парижі квартира, певніше — тимчасовий притулок, бо вечорами ми рідко буваємо вдома. Наш справжній дім — у Сент-Ілер-ля-Віль. Щоп'ятниці пополудні ми виїжджаємо, а влітку проводимо там майже кожну ніч.

— Так. Ви, звичайно, кохаєте свою дружину?

— Безперечно.

Він вимовив це без пристрасті й без пафосу, як щось таке, що само собою зрозуміло.

— І вам відоме її особисте життя?

— Її особисте життя проходить вкупі зі мною. Що ж до роботи…

— Саме це я і хотів спитати…

— Моя дружина журналістка.

— Вона не працює у вашому тижневику?

— Ні, це було б для неї занадто легко. До того ж робота в тижневику не в її жанрі.

— Які відносини у неї з сестрою?

— З Адрієною? Найкращі. Вони приїхали до Парижа одна за одною. Першою Мур-мур, потім…

— Мур-мур?

— Це я дав їй таке пестливе прозвисько. А тепер її так кличуть усі наші друзі, всі мої співробітники. Коли вона шукала собі псевдонім, я порадив підписуватися Жакліна Мур-мур. Вони з сестрою довго жили в одній кімнаті в Сен-Жермен-де-Пре.

— Ви познайомилися з сестрами водночас?

— Ні, спершу з Мур-мур.

— Вона не знайомила вас з сестрою?

— Якщо вам все так добре відомо, навіщо оці запитання? Гадаю, настав час дізнатися, — що трапилося з моєю дружиною?

— З вашою дружиною — нічогісінько.

Комісар вимовив ці слова сумовито і стомлено.

— З ким же тоді?

— З вашою своячкою.

— Нещасний випадок?

І його погляд упав на пістолет, що лежав на письмовому столі.

— Вона…

— Атож, її вбито.

Ален не насмілився запитати, хто вбив. Ніколи раніше він не знав почуття оціпеніння, внутрішньої порожнечі, його розум давно вже не працював. Він відчував, що його затягує якийсь безглуздий світ, де слова не мали свого значення, а речі звичайних обрисів.

— Її вбила ваша дружина — сьогодні вдень, близько п'ятої.

— Цього не може бути!

— Проте це так.

— Звідки ви взяли?

— Ваша дружина сама зізналася. Її слова потвердила няня, що під час вбивства була в квартирі.

— А зять?

— Він дає свідчення в сусідній кімнаті.

— Де моя дружина?

— На горішньому поверсі. В слідчому відділі карної поліції.

— Але чому вона це зробила? Вона сказала вам чому?..

— Я сподівався, що на це запитання відповісте мені ви.

Ален не був ні сумний, ні пригнічений, ані схвильований. Швидше перестав бути самим собою. І хотів навіть ущипнути себе, щоб упевнитись, що це він, Ален Пуато, сидить тут, перед письмовим столом з червоного дерева, а потойбіч комісар із стомленим обличчям. І чому взагалі тут мала йти мова про Мур-мур та Адрієну, у якої таке правильне ніжне обличчя з великими ясними очима під довгими трепетними віями?

— Нічого не розумію, — признався він, стріпуючи головою, ніби хотів прокинутись.

— Чого не розумієте?

— Що моя дружина стріляла в сестру. Ви ж сказали, що Адрієна мертва?

— Померла майже одразу.

Словом «майже» завдано Аленові болю, і він втупився очима в браунінг, що лежав на столі. Це означало, що вона ще жила після пострілу, жила кілька хвилин або кілька секунд. Що ж робила в цей час Мур-мур? Стояла з пістолетом у руці й дивилася, як конає сестра? Чи намагалася подати їй допомогу?

— А вона не робила спроби тікати?

— Ні. Ми застали вашу дружину в кімнаті. Вона стояла біля вікна, притиснувшись обличчям до шибки.

— І що вона сказала?

— Зітхнула й прошепотіла: «Нарешті!»

— А Бобо?

— Хто це Бобо?

— Син моєї своячки. У неї двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Дівчинка Неллі, вона дуже схожа на матір.

— Нянька одвела їх до кухні, де їх бавила служниця, поки вона намагалася подати допомогу помираючій.

Тут щось не так. Адже комісар спочатку казав, що Адрієна померла майже одразу, а тепер заявляє, що нянька намагалася подати їй допомогу. Ален добре знав квартиру на Університетській вулиці, на другому поверсі старовинного особняка. Високі вікна, стеля, розмальована одним з учнів Пуссена.

— Скажіть, мосьє Пуато, у яких ви були взаєминах з вашою своячкою?

— В дуже гарних.

— Прошу точніше.

— А що б це могло змінити?

— Адже перед нами не драма, викликана матеріальними інтересами. Хіба між сестрами існувала проблема грошей?

— Звичайно, ні.

— Гадаю, що йдеться також і не про давню приховану ворожнечу між дітьми, як це трапляється в деяких сім'ях.

— Ні.

— Не забувайте, що до злочинів, вчинених з ревнощів, присяжні рідко ставляться суворо.

Ален Пуато і комісар Румань глянули один одному у вічі.

Комісар не хитрував з ним і ставив запитання з неприхованою нудьгою.

— Ви були її коханцем?

— Ні. Власне, так. Хоч це давня справа. Розумієте?

Він стежив за своїми думками, проте усвідомлював, що слова за ними не поспівають. Треба було б дуже багато часу, щоб розповісти все з подробицями, пояснити…

— Вже майже рік… Менше року… З різдва…

— Ваш зв'язок почався рік тому?

— Навпаки. Урвався.

— Зовсім.

— Атож.

— Ви його урвали?

Ален заперечно похитав головою. Він хотів би опанувати себе. Уперше став перед труднощами, перед неможливістю розповісти, що було справді.

— Це не були любовні стосунки…

— Як же ви їх назвете?

— Не знаю… Це трапилось…

— Розкажіть…

— Якось по-дурному… Ми з Мур-мур тоді ще не побралися, проте жили вже вкупі.

— Коли ж це сталося?

— Років вісім тому… Ще перед тим, як почав виходити журнал. Я заробляв газетними репортажами… Писав й пісеньки… Ми жили тоді в отелі поблизу Сен-Жер-де-Пре. Мур-мур теж працювала…

— Вона була тоді студенткою?

Комісар знову зазирнув у досьє. Ален подумав: що там ще написано в нього?

— Атож. Вона навчалася на другому курсі філологічного факультету.

— Далі…

— Одного дня…

Йшов дощ, як і сьогодні. Повернувшись додому, Ален замість дружини застав у кімнаті Адрієну.

«Жакліна не повернеться на обід. У неї інтерв'ю з якимсь американським письменником в отелі «Георг V».

«Що ти тут поробляєш?»

«Нічогісінько. Забігла, щоб посидіти з нею. Та вона мене покинула, і я вирішила діждатися тебе».

В той час їй не було ще й двадцяти. Зовні Адрієна здавалася холодною, малорухливою, тоді як Мур-мур — експансивною.

Комісар чекав, майже не приховуючи нетерпіння. Він запалив сигарету, простягнув пачку Алену, той теж запалив.

— Це сталося так просто, що навіть важко розповісти.

— Вона кохала вас?

— Можливо. Дві години тому я відповів би ствердно. А тепер… не насмілився б…

Занадто все змінилося з тієї хвилини, як соромливий і чемний інспектор підійшов до нього біля під'їзду і попросив дозволу піднятися з ним нагору.

— Ваші любовні стосунки тривали приблизно сім років?

— То не були любовні стосунки… Я хотів би пояснити… Ми ніколи навіть не освідчувалися… Я й далі кохав Мур-мур, і за кілька місяців ми з нею побрались.

— А чому?

— Чому я одружився з нею?..

А й справді: чому? Тієї ночі, коли Ален говорив їй про шлюб, він був страшенно п'яний…

— Адже ви вже жили вкупі… Дітей у вас не було…

Він сидів за столом у пивничці, в колі таких же захмелілих, як і сам, і раптом заявив: «Через три тижні ми з Мур-мур поберемося».

«Чому через три?»

«Стільки потрібно, щоб оповістити про шлюб».

Спалахнула суперечка. Одні запевняли, що шлюб беруть через два тижні після оповіщення, інші твердили — що через три…

«Гаразд, побачимо! А ти, Мур-мур, якої думки про це?»

Вона пригорнулася до нього й нічого не відповіла.

— Після одруження ваші зустрічі з своячкою тривали?

— Найчастіше разом з дружиною.

— А крім того?

— Час од часу. Іноді бачилися щотижня.

— Де?

— У неї. Вона лишилася жити в тій самій кімнаті, як Мур-мур вийшла заміж…

— Адрієна працювала?

— Слухала лекції з історії мистецтв.

— А коли вийшла заміж?

— Спочатку поїхала з чоловіком у весільну подорож… А коли повернулась, подзвонила мені й призначила побачення… Я повіз її на вулицю Лоншан, у мебльовані кімнати.

— Ваш зять нічого не підозрював?

— Напевно, ні…

Алена вразило таке запитання. Роллан Бланше був надто захоплений своїми фінансами й надто упевнений, щоб хоч на хвильку припустити, що його дружина могла мати любовні стосунки з іншим мужчиною.

— Сподіваюсь, ви не ставили перед ним цього запитання?

— Хіба не досить того, що сталося? — сухо відповів поліцейський. — А ваша дружина?

— Вона вважала нас добрими друзями… Якось напочатку, ще до сестриного заміжжя, Мур-мур одного разу сказала: «Яка шкода, що мужчини одночасно не можуть одружуватися з двома жінками…» Я зрозумів, що вона мала на увазі Адрієну…

— А згодом? Не змінила своєї думки?

— Якої відповіді ви можете ждати від мене після всього? Адрієна приходила до нас. Бувало, ми не бачимося два-три місяці… У неї двоє дітей… У нас теж підростав син… Їхній позаміський будинок був у протилежному кінці, в Орлеанському лісі.

— Що ж сталося на різдво?

— Це було напередодні свят-вечора… Ми зустрілися…

— Як і завжди — в мебльованих кімнатах?

— Атож… Зважаючи на те, що свята мали проводити нарізно, ми вирішили розпити пляшку шампанського до зустрічі в січні…

— З чиєї ініціативи стався розорив?

Ален змушений був подумати.

— Мабуть, з її… Ми зустрічалися вже тільки за звичкою, розумієте? Я весь час був зайнятий… Вона сказала щось на зразок: «Душі вже немає більше в наших стосунках, правда ж, Ален?»

— У вас теж було бажання покінчити з цим?

— Можливо… Ви ставите запитання, яких я сам ніколи собі не ставив.

— Так, але зрозумійте, ще дві години тому я нічого не знав ні про існування вашої дружини, ні вашої своячки, і коли мені знайоме ваше прізвище, то тільки завдяки вашому журналу…

— Спробую відповісти…

Усім своїм виглядом Ален немов просив вибачення, що їж ніяк не відповідало його вдачі. Та й взагалі, відтоді, як він переступив поріг карної поліції, все, що тут відбувалося, не відповідало його вдачі.

— Пригадується, я хотів пригорнути її до себе востаннє.

— Вона погодилася?

— Воліла розстатися добрими друзями…

— А потім?

— Нічого більше… Ми з Мур-мур не раз вечеряли в них… Зустрічалися з нею і чоловіком в театрі, ресторані…

— У поведінці вашої дружини не відчувалося якихось змін?

Ален чесно пригадував усі подробиці:

— Ні… Не знаю… Даруйте, що я так часто вимовляю ці слова, але ж мені нема чого більше сказати…

— Ви завжди вечеряли разом з дружиною?

— Майже щовечора…

— Удвох, без сторонніх?

— Рідко… У нас багато друзів, доводиться часто брати участь у всіляких вечерях, коктейлях…

— Як ви проводите вихідні?

— Субота у нас спокійний день. Але Мур-мур завжди мила писати якусь статтю… Іноді їй випадало залишатися в Парижі на день або два. Вона спеціалізувалася на інтерв'ю з проїжджими знаменитостями… Але скажіть мені, нарешті, чому вона вбила сестру?

Він раптом обурився сам на себе, що так оголяв своє подружнє життя перед цим стомленим поліцейським.

— Це саме те, що ми й намагаємося з'ясувати, адже так?

— Ні, неможливо…

— Що неможливо?

— Щоб вона раптом ні сіло ні впало приревнувала мене до Адрієни…

— Ви з дружиною палко кохали одне одного?

— Я ж казав вам…

— Ви розповідали мені про початок вашого спільного життя в Сен-Жермен-де-Пре… А потім?

Якихось півгодини або годину тому Мур-мур, певно, теж сиділа в цьому кріслі і та ж лампа під молочно-білим абажуром освітлювала їй обличчя.

— Ви її теж про це розпитували?

— Вона відмовилась відповідати…

— А зізналася?

У Алена зажеврів промінь надії.

— Тільки в тому, що стріляла в сестру.

— Але чому? Вона не пояснила чому?

— Ні. Я запропонував їй викликати адвоката за її власним вибором.

— І що вона відповіла?

— Що це ваша справа; що ж до неї — їй байдуже.

Їй байдуже… Мур-мур не могла так сказати. Вона мала б вжити інших слів.

— А як вона тримала себе?

— Напрочуд спокійно. Глянувши на годинника, сказала: «Ми з Аленом мали зустрітися вдома о пів на восьму. Він буде непокоїтись».

— Вона була схвильована?

— Правду кажучи, ні. Чимало я перебачив у цьому кабінеті людей, які щойно вчинили злочин. Та не пригадую, щоб хтось виказував таке вміння володіти собою, як ваша дружина.

— Це тому, що ви не знаєте Мур-мур…

— Коли я правильно вас зрозумів, вам не часто доводилось бувати удвох? Маю на увазі останні роки.

— Разом бували, але віч-на-віч ні… Не забувайте про мою професію, яка змушує мене зустрічатися з людьми з ранку до вечора, а часто-густо й до ранку…

— У вас є коханка, мосьє Пуато?

Знову коханка! Слово, яке нічого не означало, яке здавалось йому таким застарілим!

— Коли ви запитуєте мене, чи сплю я з іншими жінками, крім дружини, то зразу ж відповідаю — сплю… І не з однією, а з дюжиною… Кожного разу, як трапляється нагода і коли жінка варта того…

— Беручи до уваги напрямок вашого журналу, випадків вам, певно, не бракувало?

У голосі комісара лунала заздрість.

— Тепер давайте підсумуємо: ви нічого не знаєте; у вас були любовні стосунки з своячкою, та з грудня минулого року вони припинились, і, оскільки вам відомо, ваша дружина про них нічого не знала. Проте нам треба ще дійти розуміння всього цього.

Ален з цікавістю глянув на комісара; його покоробило. Що сподівається зрозуміти ця людина, нічого не відаючи про їхнє життя, коли він навіть сам нічогісінько не розуміє?

— До речі, до якої газети пише ваша дружина?

— Для жодної і для всіх разом… Вона те, що ми звемо free lance, тобто журналістка, не зв'язана з певною редакцією. Працює на свій страх і риск. Коли пише статтю або серію статей, то вже знає, якій газеті чи журналу запропонувати їх. Часто друкується в англійських і американських журналах…

— А у вашому тижневику?

— Ви вже запитували мене. Ні, це не її жанр.

— У вас є адвокат, мосьє Пуато?

— Звичайно, є.

— Не запросили б ви його зв'язатися зі мною сьогодні ввечері чи завтра вранці?

Полегшено зітхнувши, комісар підвівся.

— Попрошу вас пройти до сусідньої кімнати. Ви повторите свої свідчення стенографісту, який занотує їх.

Як це до нього зробив Бланше. А що міг розповісти їм Бланше? Посідаючи такий видний пост у Французькому банку, він пішов на це приниження і був допитаний якимось поліцейським.

Комісар одчинив двері.

— Жюльєн! Мосьє Пуато стисло викладе вам свої свідчення. Ви їх зафіксуєте, а він підпише їх завтра протягом дня. Мені вже час додому.

Він повернувся до Алена.

— Даруйте, мосье Пуато, що затримав вас. До завтра.

— Коли я побачу дружину?

— Це вже справа слідчого.

— Де вона ночуватиме сьогодні?

— Внизу, в камері попереднього ув’язнення.

— Чи треба їй передати що-небудь з речей — білизну, речі туалету?..

— Якщо бажаєте. Проте в першу ніч…

Він не закінчив своєї думки.

— Тільки валізу вам доведеться доставити на набережну Орлож.

— Знаю.

Камери, двори, кабінет, де жінок оглядають лікарі… Років десять тому він писав про це репортаж…

— Я вам подзвоню, коли ви будете мені потрібні.

Помічник комісара надів капелюха й плащ.

— Може, вдома вам що-небудь спаде на думку. На добраніч, Жюльєн!

Цей кабінет був трохи менший, ніж перший, і меблі тут були з світлого дерева, а не з червоного, як у сусідньому.

— Прізвище, ім'я, вік, службовий стан…

— Ален Пуато, народився в Парижі, площа Кліші, тридцять два роки, директор тижневика «Ти»…

— Одружений?

— Так. Батько сім'ї. Паризька адреса: вул. Фортуні, 17-біс. Основна адреса: Сент-Ілер-ля-Віль, вілла «Ноннетт»…

— Отже, ви визнаєте…

— Я нічого не визнаю. До мене в квартиру піднявся поліцейський інспектор і запитав, чи є у мене зброя… Я відповів ствердно і став шукати браунінг в шухляді комода, проте там його не виявилось… Інспектор привіз мене сюди, і комісар, не пам'ятаю його прізвища…

— Помічник комісара Румань.

— Цілком вірно. Так от, комісар Румань сповістив, що моя дружина вбила сестру… Він показав мені браунінг, який я начебто впізнав, хоч на ньому й нема якихось особливих знаків і я ним ніколи не користувався… Комісар запитав, чи відомі мені мотиви злочину, вчиненого дружиною, і я відповів, що ні…

Ален ходив туди й сюди, як у себе в кабінеті, і нервово палив сигарету.

— Оце і все?

— Було ще інше запитання, та, гадаю, в протоколі воно не повинно фігурувати.

— Про що йшла мова?

— Про мої стосунки з своячкою…

— Інтимні?

— Так, але відтоді…

— Давно?

— Ось уже рік, як між нами все скінчено…

Жюльєн почухав лоб кінчиком олівця.

— Ми встигнемо це додати й завтра, якщо комісар вважатиме за потрібне.

— Я можу бути вільним?

— Звичайно, якщо ви вже скінчили з комісаром…

Ален знову опинився в довгому похмурому коридорі.

Бабусі в заскленому залі чекання вже не було. За зеленим столом сидів інший вартовий, теж з срібним ланцюгом і бляхою.

На вулиці, як і перше, лив дощ, дув поривчастий вітер, і а Ален не побажав прискорити крок і сів у машину геть мокрий.