Тюрма

Розділ VII

Ален вирішив не їхати в редакцію. Не хотів бачити їх. А можливо, намагався довести собі, що не потребував ні їх, ні будь-кого іншого. Мчав на своєму невеличкому червоному автомобілі і опинився в Булонському лісі, де й кружляв без певних думок і без мети.

Хотів згаяти час, тільки й усього. Дивився на дерева, на зів'яле листя, на двох вершників, що їхали рядом, розмовляючи.

Надто вже багато неприємного узнав він за короткий час.

Пити не відчував потреби. І коли зупинився біля незнайомого бару поблизу застави Дофіне, то лиш для того, щоб не одразу міняти свої звички. Він дивився на людей, що пили довкола, й запитував себе: невже у них ті ж самі болячки, що й в нього?

Ні. З ним трапилося щось надзвичайне. Але, загалом, люди схожі одне на одного.

У декотрих, як і в нього, очі спрямовано в порожнечу. Що вони бачать там? Що шукають?

— Здається, я вас знаю, — прошепотів біля нього якийсь товстун з буряковим обличчям, як у людини, що добряче випила.

— Напевно, що ні, — сухо відповів Ален.

Він визначив на сьогодні лінію поведінки і був ще здатний дотримуватися її.

Самотньо повечеряв у незнайомому ресторані на авеню Терн.

Не був голодний, проте з'їв спочатку тарілку супу, потім смажену сосиску з картоплею. Хазяїн спостерігав за ним здалеку. Повезло, що на фотографії, вміщеній в газеті, він мало був схожий на себе.

Люди хмурили брови, затримувались, щоб кинути на нього пильний погляд, та потім знизували плечима, вважаючи, що помилились.

Ален увійшов до кіно на Єлісейських Полях: білетерша провела його в зал. Він не спитав назви фільму, проте упізнав американських акторів, хоч за дією зовсім не стежив.

Здійснюючи свій план, він гаяв час, годину за годиною. Пізніше повернувся додому, піднявся в ліфті, відімкнув ключем двері.

Увімкнув світло. На таці були приготовані пляшка, склянка й сифон з содовою.

Ален сів у крісло, налив віскі й відчув себе таким далеким від людей, як ніколи. Коли зазнав невдачі на іспитах на ступінь бакалавра, то відчував щось подібне. Пригадав, як стояв на балконі на площі Кліші й дивився униз, де починалося нічне життя. Чи знали оті чорні цяточки, що чекає на них попереду? Його раптом потягло в кімнату, щоб спробувати написати поему. Та перемогло природне почуття гумору. Він шукав вихід із становища, проте нічого не міг знайти.

Скільки разів у дитинстві, а пізніше — в юнацькі роки — його запитували: «Ким ти хочеш стати?»!

Наче це від нього залежало! Ще замолоду йому здавалось, що майбутнє залежить од випадку, зустрічі, почутої фрази. Одне тільки знав твердо: шмагати його не будуть. Він не піде, як батько, прямим коридором, де тільки виснажить себе, так нічого й не знайшовши.

І згадувалися подробиць Ось батьки в їдальні, певно, розмовляли про нього, бо голоси раптом стихли.

«Підготуєш і складеш у жовтні».

Перед будинком зіткнулися дві машини. Зібрався невеличкий гурт. Мурахи розмахували руками. Недоладні, жалюгідні.

Залишався один-одним вихід, який не захоплював його, проте Ален сприйняв його як крайній засіб. Він піде добровільно в армію.

Нечутно жодного шуму довкола. І коли в кутку вітальні рипнула дерев'яна панель, Ален здригнувся.

«Ти ще не лягав?» — запитав, вийшовши до нього, батько.

«Ні».

«Тобі не холодно?»

«Ні».

«На добраніч, синку».

«На добраніч».

Потім прийшла мати побажати йому на добраніч. Вона не умовляла його йти до кімнати.

Обоє побоювались за сина: знали, що він уразливий, боялися, щоб якась необачність з їхнього боку не викликала в ньому обурення.

Ален не обурився.

Був солдатом, як і інші. Це скидалося на те, що християни звуть випробовуванням. Підготовкою до життя. Навчився випивати. Спочатку раз на тиждень, за браком грошей.

Ален насмішкувато глянув на пляшку. Здавалось, вона глузувала з нього, дрочила. Варт тільки простягти руку, зробити звичайний рух.

Він підвівся, щоб глянути на дахи будинків, на силует собору Паризької Богоматері на фоні ще досить світлого неба, баню Пантеону.

Вигадки!

Потім увійшов до спальні, кинув погляд на порожнє ліжко й почав роздягатись. Спати не хотілось, нічого не хотілось. Не було ніякого глузду в тому, що він тут, а не десь у іншому місці. Це справа випадку. І Мур-мур теж — справа випадку. І Адрієна, яку він охрестив Бебі. Звідки у нього ця манія — давати людям прізвиська?

— Погань! — вимовив він уголос.

Ален повторив це й трохи пізніше, коли чистив зуби перед дзеркалом у ванній.

Бур, певно, тремтить тепер, чекаючи на його прихід. Може, навіть пістолета купив, щоб захищати себе? Чи, може, ушився з Парижа?

Алей презирливо посміхнувся, вдягнув піжаму, пішов вимкнути світло, але до пляшки не доторкнувся.

— На добраніч, старий!..

Він змушений був самому собі побажати доброї ночі, якщо нікого нема рядом. Заснув не одразу — нерухомо лежав у темряві і проганяв від себе прикрі думки. Сон, проте, огорнув його на короткий час, бо раптом долинуло хурчання пилососа у вітальні.

Зім'яті простирадла свідчили про те, що він кидався уві сні. Ален не пам'ятав, — що йому снилося, і все ж йому багато чого снилося.

Він устав з ліжка, пройшов до ванної, почистив зуби, причесався. Потім увійшов до вітальні, і Мінна вимкнула пилосос.

— Так рано? Я вас розбудила?

— Ні.

— Зараз приготую каву.

Ален провів її поглядом. Сьогодні пальці в нього не тремтіли, як напередодні. І голова не боліла. Все б нічого, коли б не відчуття порожнечі.

Всі речі довкола більше не мали для нього значення, ніби він позбувся будь-якої відповідальності.

— Якої? Адже не можна нести відповідальності за іншу людину, жінку чи навіть дитину!

— Вигадки!

Мінна принесла каву і рогалики.

— Ви пізно повернулися?

— Ні, моя голубонько!

Ален розглядав її холодним поглядом. І, мабуть, важко було вгадати по його обличчю, що він думає.

— Хочете проглянути газету?

— Ні.

Мінна стояла перед ним. На ній був тільки нейлоновий халатик, бюстгальтер і трусики.

Ален роздумував, зважуючи всі «за» і «проти». Мінна заохочувально посміхалася, потім на її молодому рожевому личку з'явився вираз легенької досади.

До рогаликів він не доторкнувся, випив каву, закурив сигарету, простяг пачку, потім сірники Мінні.

Вона знову посміхнулась.

— Ходімо, — кинув нарешті Ален, пригасивши недокурок. І рушив до спальні…

Після всього він поцілував її, ніби сестру.

— Повернетесь надвечір?

— Можливо.

Ален повільно спускався сходами. Двічі зупинявся. В квартирі на третьому поверсі дзвеніли дитячі голоси. Внизу спинився біля швейцарської, але не мав чого сказати швейцарці, а листи його не цікавили.

Сів у машину й доїхав до свого гаража на вулиці Курсель.

— Здрастуйте, мосьє Алене! Візьмете «ягуара»?

— Заправив бак, друзяко?

— Усе гаразд. І змащення, й акумулятор. Опустити верх?

— Авжеж.

Ален сів за руль і повів машину в бік Сен-Клу. Поминувши тунель, помчав Західною автострадою. Тепер ніхто не сидів поруч із ним, ніхто не просив їхати повільніше.

Смішно думати, що Мур-мур намагається тепер налагодити своє життя в Пті-Рокетт.

Ален їхав так повільно, що деякі машини переганяли його, а водії здивовано оберталися. Незвично бачити, як спортивний «ягуар» повзе, мов черепаха.

Ален не поспішав. Годинник показував чверть на дванадцяту. Він дивився на дерева так, наче ніколи їх не бачив. На деяких листя вже поруділо, інші стояли золотаво-жовті, а то й темно-зелені. Іноді осторонь Ален помічав неасфальтовану, всю у вибоях дорогу. Як давно не їздив він такими дорогами!

Луки, ферма з безліччю рябих корів. Удалині стелиться легенька імла — певно, над звивистим річищем Сени.

Було прохолодно, та він не відчував холоду. Ось його перегнала колона великих вантажних машин. Такі йому траплялося водити в Африці. Взагалі, довелося чимало спізнати на віку.

Він мало не забув повернути праворуч, щоб проїхати під автострадою, яка вела до «Ноннетт». Звичайно про цей поворот йому нагадувала Мур-мур.

Коли перед ним показалися черепичний дах і квадратова башта, Ален пригадав, що, виїхавши з Парижа, жодного разу не закурив.

Над невисокою огорожею він помітив старий пом ятий капелюх Фердінанда. Патрик, певно, був десь на городі, неподалік від нього.

Ален в'їхав у ворота, які вдень завжди стояли розчинені, поставив машину перед кам'яним ґанком. Двері йому відчинила мадемуазель Жак, вдягнена в синє плаття-форму, яку вона, либонь, винайшла сама.

Висока жінка, спокійна, з правильними рисами обличчя. Важко сказати, чи гарна вона, чи ні. Можливо, постать у неї красива, та на це ніхто не звертав уваги.

— Я не знала, що ви приїдете. Патрик на городі.

— Він нічого не знає?

— Ні. Я попередила людей, що приходять до нас.

Ален дивився на білий будинок, на вікна, стіни, які завдали йому стільки клопоту. То була мрія, що він її реалізував, будинок, у якому хотілося б народитись або приїжджати на канікули до бабусі.

В просторій кухні підлогу викладено червоними плитками, паркет натерто до блиску, стіни побілено; вітальню обладнано в селянському стилі, навіть фіранки на вікнах у квіточках.

— У вас стомлений вигляд.

— Ні, сьогодні кращий, ніж учора.

— Мабуть, вам було важко.

— Авжеж.

— І ви тепер самотні?

Ален ствердно кивнув.

— А як зять?

— Сприйняв усе краще, ніж я сподівався.

Він попрямував на город, тин якого був повитий виноградом. На сонці вигравали величезні янтарні груші, червонобокі яблука. Ледве починали достигати, як на кожне Фердінанд надівав мішечок, щоб уберегти від гусені.

Рівні доріжки. Прямі, наче ниткою протягнуті.

Садівник і Патрик рвали боби, коли хлопчик помітив батька. Він метнувся до нього, вибрався на руки.

— Як рано ти приїхав! А де мама?

І шукав її очима.

— Мама затрималася в Парижі.

— Вона не приїде завтра?

— Навряд. У неї багато роботи.

Патрик не дуже засмутився. Фердінанд скинув свого старого капелюха, і його лисий череп заблискотів на сонці.

— З благополучним приїздом, мосьє Алене.

— А мама не приїхала, Фердінанде, у неї багато роботи. Ти не забув, що обіцяв зробити мені лук?

Город був як малюнок у книжці. І будинок теж.

— Патрику! Ходімо, час снідати!

— Дзвін ще ж не дзвонив.

Бо у них навіть дзвін був поряд із кухнею, і Лулу, дружина Фердінанда, дзвонила в нього, кличучи до столу.

— Драстуйте, Лулу!

Від неї пахло кроликами, цибулею, духмяними травами.

— Добридень, мосьє Алене!

Вона тільки уважно глянула на нього.

— Мама не приїде, — оголосив Патрик.

На кого він. був схожий? Очі як у матері, темні, то жваві, то задумані. Нижня частина обличчя — його, Алена.

У Лулу був великий, що випинався під фартухом, живіт, товсті ноги, на маківці тоненький вузлик сивого волосся.

— Сніданок поспіє за кілька хвилин. Їстимете філе з оселедця? Я приготувала його на прохання Патрика.

Та Ален, певно, не дочув. Він пройшов до вітальні. Тут у старовинній шафі трикутної форми стояли пляшки й чарки. Ален налив собі віскі, а Патрик з цікавістю споглядав, як він п'є.

— Смачно?

— Ні.

— Смачніше за лимонад?

— Ні.

— То нащо ж ти п'єш?

— Тому що всі дорослі п'ють. У дорослих не завжди добереш, чому вони роблять так чи інакше.

Погляд, кинутий на нього мадемуазель Жак, попередив, що треба вибирати слова.

— А гості завтра приїдуть?

— Ні, синку, не приїдуть.

— Ніхто?

— Так.

— О, тоді ми цілісінький день гратимемося з тобою?

— Мене теж не буде.

— Ти їдеш? Коли?

— Скоро.

— Чому?

А й справді, чому?

Економка теж була здивована. Покоївка, що спускалася сходами, запитала:

— Внести валізи, мосьє?

— Ні, Ольго.

Закалатав дзвін. Влетіла оса. Він навіть забув, що на світі є оси.

Обідати сіли втрьох, у їдальні.

— Ти не хочеш філе, тату?

— Зараз візьму. Пробач.

— Що тобі? У тебе такий стомлений вигляд.

— Я багато працював.

Це була правда: роботи було багато. Тієї, яку людина проробляє тільки раз у житті: занурення в своє «я». Він здер із себе оболонку, здер усе, так що аж кров виступила. Проте їв і посміхався до сина.

— Маммі, можна мені налити в воду крапельку вина?

— Завтра. Ти ж знаєш — вино буває тільки по неділях.

— Але ж завтра не буде тата.

Мадемуазель Жак глянула на Алена і налила в склянку Патрика трохи вина.

Сніданок тягся нескінченно. Долинало щебетання пташок. Іноді в кімнату залітали мухи, кружляли над столом і стрімко неслись у відчинене вікно, назустріч сонцю.

— Каву подати до вітальні?

Вітальня, або хол. Ален пішов туди, сів у крісло, оббите коричневою шкірою. Капот «ягуара» пікся на сонці, але не було сили підвестись та поставити машину в інше місце.

— Піду подивлюся, чи поснідав уже Фердінанд. Він обіцяв мені зробити лук.

Мадемуазель Жак вагалась — іти їй чи залишитися.

— У вас будуть якісь розпорядження, мосьє Алене?

Він довго думав.

— Ні, мабуть, ніяких.

— Дозвольте мені поглянути, що там робить Патрик?

Ален допив каву, піднявся сходами й обійшов усі кімнати другого поверху. Стеля низька, грубі селянські меблі, та загалом усе виглядало привітно й просто.

Штучна простота. Щоб приголомшити гостей, запрошуваних на вихідний. Як журнал «Ти» з його інтимно-вкрадливим тоном.

Як…

Даремно! Занадто пізно! А може, занадто рано. Він одчинив двері в спальню й оглянув без хвилювання.

Спускаючись вниз, помітив Патрика в товаристві садівника, що майстрував йому лук. Недалечко стояла мадемуазель Жак.

Навіщо гаятись? Ален підійшов до них, схилився над Патриком і поцілував його.

— А на тому тижні ти приїдеш з мамою?

— Напевно.

Лук зараз цікавив Патрика більше, ніж батько. Ален мовчки потиснув руку мадемуазель Жак.

— Ви вже їдете, мосьє Алене?

— Справи, Фердінанде.

— Вам нічого не потрібно? Може, візьмете в Париж трохи фруктів?

— Ні, спасибі.

Ален пішов попрощатися з Лулу, яка співчутливо заторохтіла і піднесла до очей кінчик фартуха.

— Хто б міг подумати, мосьє Алене! Така жінка…

Яка? Він одійшов од Лулу, так і не дізнавшись про це.

Рвучко увімкнув стартер, і машина вихором вилетіла за ворота.