Тюрма

Розділ III

Ніч пройшла неспокійно. Кілька разів Ален прокидався, а одного разу прокинувся не на своєму звичному місці, з лівого боку, а на місці Мур-мур. Пекло в шлунку, і він таки встав і напівсонний пішов до ванної випити соди.

Коли в нього над головою пролунав голос, уже розвиднілось; служниця змушена була потрясти його за плече, щоб розбудити. Її звали мадам Мартен. Приходила щоранку о сьомій годині і йшла опівдні.

Сьогодні у неї був суворий вираз, і вона глипнула на Алена лихим поглядом.

— Каву подано, — повідомила сухо.

Ален ніколи не сприймав людської жалості. І ненавидів сентименти. Хотів бути реалістом, циніком, однак цього ранку потребував хоч трохи ніжності у взаєминах з людьми.

Не зодягаючи халата, він увійшов до вітальні, де засвічені лампи боролися з світанковим присмерком. За широкою скляною стіною мутна синява, мокрі дахи: вчорашні кошлаті хмари розтанули, небо було затягнуте густою сірою пеленою, щільною і нерухомою.

Звичайно, перед очима була вся панорама міста — від собору Паризької Богоматері до Ейфелевої башти. Та сьогодні вона обмежувалась лише ближчими дахами й кількома освітленими вікнами, хоч була вже восьма година ранку.

Ален жадібно пив каву, оглядаючи кімнату, де стільці й крісла знову зайняли свої місця, а порожні пляшки зникли.

Мадам Мартен прибирала, ворушачи губами, немов розмовляла сама з собою. Їй було років п'ятдесят. На низенькому столику лежали газети, які вона приносила вранці. Проте Ален не відчував бажання заглянути в них.

Його не нудило на похмілля, але він почував себе розбитим, душевно й фізично, а голова лишалася порожньою.

— Волію одразу ж попередити вас… — Цього разу губи ворушились уже не безгучно. Служниця заговорила: —… Що працюю у вас останній день.

Чому, не пояснила. А втім, він і не питав пояснень. Жуючи рогалик — тісто в'язло на зубах, — він налив собі другу чашку кави.

Нарешті сів до телефону і попросив з'єднати його з Сен-Ілер-ля-Віль.

— Алло!.. Лулу?

Лулу — Луїза Біран, їхня куховарка, дружина садівника.

— Ви сьогодні читали газети?

— Ні ще, але кажуть люди…

І в неї голос був зовсім не такий, як звичайно.

— Ви не всьому вірте, що вам казатимуть і що буде в газетах. Певного ще нічого нема. Як почуває себе Патрик?

Сину було п'ять років.

— Гаразд.

— Вживіть заходів, щоб до нього нічого не дійшло.

— Зроблю все, що від мене залежить.

— А як ви там взагалі?.. — додав він із чемності.

— Взагалі — нічого.

— Будьте такі ласкаві, мадам Мартен, зготуйте мені ще чашечку.

— Як на ваш вигляд, вона вам не завадить.

— Я вчора пізно ліг.

— Я й не сумнівалася, побачивши, що робиться в квартирі.

Ален пішов чистити зуби, відкрив крани, лагодився прийняти ванну, та кінець кінцем вирішив стати під холодний душ. Звичайно його вранішні рухи були підпорядковані певному ритму. А тут навіть забув увімкнути радіо, побоюючись почути, що про них будуть говорити.

У пам'яті зринув схожий на тунель довгий коридор, в кінці якого він дав поліцейському валізу для Мур-мур. Вона теж повинна б уже встати. Їх, певно, будять рано, годині о шостій.

— Ваша кава на столі.

— Дякую.

Ален сів пити каву в купальному халаті і, присунувши нарешті газети, прочитав перший заголовок:

Далі дрібнішим шрифтом:

Тут же було вміщено погану фотографію Мур-мур: прикривши обличчя руками, вона перетинала подвір'я карної поліції.

У Алена не вистачило мужності ні дочитати статтю, ні переглянути інші ранкові газети.

Кожного ранку він прямував на вулицю Маріньян, куди полюбляв прийти одним з перших, щоб переглянути пошту.

Сьогодні їхати в редакцію не хотілося. І взагалі нічого не хотілося. Лягти б та ще трохи поспати. Незважаючи на вороже ставлення мадам Мартен, її тупцювання заспокоювало.

Що слід було зробити?..

Ах, так! Адвокат! Може, той, що вів справи тижневика і консультував Алена щодо випуску платівок? Звали його Ельбіг. Віктор Ельбіг. Важко було визначити його походження. Він розмовляв з акцентом, який міг бути в такій же мірі чеським, як і угорським або польським.

Заклопотаний чоловічок, невеличкий на зріст, непевного віку, товстенький, сяючий, у величезних, схожих на коліщата, окулярах, з яскраво-рудим волоссям.

Жив він самотньо в квартирі на вулиці д'Еколь, серед неймовірного безладдя, що не заважало йому бути одним з найбільш відомих адвокатів у цивільних справах.

— Алло! Віктор! Я тебе не розбудив?

— Ти забув, що мій день починається з шостої ранку? Я наперед знаю, про що ти проситимеш.

— Ти читав газети?

— В усякому разі, достатньо поінформований, щоб порадити тобі звернутися до Рабю.

Філіп Рабю з успіхом виступав у багатьох процесах останніх двадцяти років, які набули широкого розголосу.

— А тобі не здається, що тим самим ми заздалегідь ускладнюємо справу?

— Але ж твоя дружина вбила сестру, чи не так?

— Так.

— Вона не заперечує?

— Навпаки — зізналась.

— Які пояснення вона дає?

— Ніяких.

— Це вже краще.

— Чому?

— Тому що Рабю вкаже їй лінію поведінки. А як це відіб'ється на тобі?

— Що ти цим хочеш сказати?

— Либонь, читачам твого тижневика не дуже сподобається роль, яку ти відігравав у цій справі.

— Ніякої ролі я не відігравав.

— Невже?

— Ось уже майже рік, як я не торкався її сестри.

— Тоді дзвонив Рабю. Ти з ним знайомий?

— Досить добре.

— Бажаю успіху.

Ален заходився шукати номер телефону Філіпа Рабю, що жив на бульварі Сен-Жермен. Він часто зустрічався з ним на прем'єрах, вечірках і коктейлях.

Різкий жіночий голос:

— Кабінет адвоката Рабю.

— Говорить Ален Пуато.

— Зачекайте, будь ласка. Зараз подивлюсь.

Ален змушений був довгенько чекати. Квартира на бульварі Сен-Жермен величезна. Одного разу він потрапив туди на прийом. Видно, адвокат ще не в своєму кабінеті.

— Рабю біля телефону. Я чекав, що ви дзвонитимете.

— Я одразу ж подумав про вас, замалим не подзвонив учора ввечері, та не хотів турбувати вас.

— Я пізно повернувся з Бордо, де виступав із захистом. Стривайте, ваша справа здається мені досить простою. Що мене тільки дивує: як ви могли вплутатись у таке? Ви не знаєте часом, дала вже ваша дружина якісь свідчення?

— Судячи з слів комісара Руманя, вона зізналася тільки в убивстві, але на інші запитання відповідати відмовилась.

— Для початку — непогано. А чоловік?

— Ви його знаєте?

— Так, зустрічав.

— Він запевняє, що нічого не знав. Початок минулої ночі він провів у мене.

— Він злоститься на вас?

— Він і сам не знає, на якому світі. Я теж.

— У такій справі, друзяко, не так-то легко буде викликати симпатію до вашої ролі.

— Але ж не через мене все це сталося.

— Хіба ви не були коханцем своячки?

— Останнім часом не був.

— Відколи?

— Близько року.

— Ви розповіли про це комісарові?

— Так.

— І він повірив?

— Але ж це правда.

— Правда чи ні, та люди не простять вам цього.

— Але ж ідеться не про мене, а про мою дружину. Сьогодні її знову допитуватимуть.

— Авжеж…

— Я хотів би, щоб ви побачилися з нею.

— Я завантажений справами, та відмовити вам не смію. Кого призначено слідчим?

— Не знаю.

— Залишайтеся вдома, поки я вам не подзвоню. Треба спершу довідатись, що відбувається в Палаці правосуддя.

Ален подзвонив до редакції.

— Це ви, Мод?

Мод — одна з телефоністок, з якою йому доводилося час од часу зустрічатись.

— Як ви себе почуваєте, патрон?

— Самі здогадуєтесь як, голубонько. Борис уже прийшов?

— Переглядає пошту. З'єдную.

— Алло! Борисе?

— Я, Алене! Мене брав сумнів, чи прийдеш ти сьогодні, тому я взявся до пошти…

Прізвище Бориса — Малеський. Ален призначив його головним редактором. Жив він у передмісті Парижа, по дорозі на Вільнев-Сен-Жорж, з дружиною і чотирма чи п'ятьма-дітьми. Він був один із небагатьох в журналі «Ти», що не гаяв часу з компанією, а одразу ж після роботи повертався додому.

— Журнал вийшов?

— Надійшов у продаж.

— Телефони поки що мовчать?

— Дзвонять безперестану.

— Про що ж вони запитують?

— В основному це жінки. Їм хочеться знати, чи все це правда.

— Що саме?

— Що ти був коханцем своячки, як натякають газети.

— Нічого подібного я репортерам не говорив.

— Але це не заважає їм робити припущення.

— Що ви їм відповідаєте?

— Що розслідування тільки почалося, і ще нічого не відомо.

Ален виказав свою розгубленість, запитавши:

— Як буде з наступним номером?

— Все гаразд. Якщо ти хочеш знати мою думку, то вважаю: жодних натяків на те, що трапилось. Зміст залишимо таким, як і передбачалось.

— Ти, безперечно, маєш рацію.

— Тебе здорово стусонуло?

— Та ні. Можливо, заїду протягом дня. Немає вже сил залишатися самому.

Ален знову спробував пригадати, що мав сьогодні робити. Учора ввечері йому здавалось, що день буде до того завантажений, що він не матиме часу й подумати про що-небудь. І от сидить у своїй заскленій-кімнаті, як у маяку.

У Алена були батьки, і він давно обіцяв навідати їх. Вони мешкали неподалік, на площі Кліші, вже близько п'ятдесяти років, та він рідко заходив до них.

Ален уже лагодився йти, коли згадав, що йому має дзвонити Рабю. Тоді вирішив поговорити з батьками телефоном, його не хвилювало те, що мадам Мартен почує. Віднині у нього нема секретів, нема нічого інтимного, бо газети не пропустять нагоди кинути на привселюдний огляд все його життя.

— Алло! Мама? Це я, Ален. Хотілося б заїхати до вас, та не знаю, коли матиму час. Я зараз дома. Ні. Мадам Мартен ще тут. Щойно зажадала розрахунку. Чому? А хіба ви не читали в газетах? А тато? Нічого не казав? Він у себе в кабінеті?

Його батько був зубним лікарем і починав роботу з восьмої ранку та приймав хворих до восьмої вечора, а то й пізніше.

Це був крупний мужчина з сивим волоссям йоржиком і сірими очима. Від нього віяло таким спокоєм, таким терпінням і співчуттям, що хворі соромилися виказувати перед ним свій страх.

— Що ти сказала? Ні, дещо правда, а дещо прибрехано. Брехні з кожним днем будуть більшати. Забіжу поцілувати тебе, як тільки зможу. Передай привіт татові.

Мадам Мартен з ганчіркою в руці здивовано дивилася на нього: у такого страховиська, як він, не повинно бути ні батька, ні матері.

Що б його ще зробити, чекаючи? Він палив одну сигарету за другою. Думав про Палац правосуддя на набережній Орфевр, про будинок попереднього ув'язнення, про всю ту машину, яка от-от має закрутитися, хоч на якийсь час і залишила його.

А що роблять там заарештовані жінки в години, вільні від допитів?

Була десята година. Він кинувся до телефону, що раптом задзвонив.

— Алло! Я слухаю…

— З'єдную вас з метром Рабю.

— Алло! Алло! Рабю?

— Атож. Слідчого вже призначили. Його прізвище Беніте. Молодик років тридцяти п'яти — тридцяти шести. Порядний, не кар'єрист. Він викличе вашу дружину об одинадцятій в моїй присутності.

— Отже, поліція передає її судовій владі?

— Авжеж, оскільки вона призналась і нема сумнівів, хто вбивця.

— А мене допитуватимуть?

— Не знаю. Я про це дізнаюся близько полудня і одразу ж повідомлю. Мабуть, ще встигну до Палацу правосуддя. Куди вам подзвонити?

— В редакцію. Якщо мене не буде там, скажете телефоністці.

Чи зробив він усе, що мав зробити? Ні ще.

— Скільки я вам винен, мадам Мартен?

Вона дістала з кишені фартуха клаптик паперу з цифрами, надряпаними олівцем. Загалом їй належало сто п'ятдесят три франки. Ален дав дві стофранкові асигнації, та вона навіть і не подумала повернути решту..

— Ключ залишите у швейцарки.

— Якщо ви нікого не зможете знайти…

Ален спустився сходами. Вони були широкі, шкода тільки, що зіпсували отими вітражами, які надавали їм такого старомодного й претензійного вигляду. На кожному поверсі містилася одна квартира. Четвертий поверх був таємниче порожнім. На третьому жили багачі-південноамериканці з трьома чи чотирма дітьми, «роллс-ройсом» і водієм. Хазяїн після набуття освіти у Франції протягом тривалого часу очолював державу, але внаслідок військового перевороту був скинутий.

На другому поверсі містилося правління акційного товариства по нафті. На першому — консульство.

Швейцарська швидше нагадувала салон, а швейцарка, мадам Жанна, дуже пиндючилась — її чоловік служив у якомусь міністерстві.

Сьогодні вона уникала погляду Алена, бо не знала, як тримати з ним себе.

— Бідолашна жінка, — пробурмотіла зрештою.

— Авжеж…

— Один господь відає, коли вона тепер повернеться додому.

— Сподіваюсь, що це станеться найближчим часом. Він уже почав звикати до подібних натяків.

— Скажіть, будьте ласкаві, мадам Жанна, чи не знаєте ви часом якоїсь служниці?

— Хіба мадам Мартен залишає вас?

— Атож, щойно повідомила мене про це.

— Взагалі, я її трохи розумію, хоч сама, напевно, так не зробила б. Люди не завжди думають про наслідки своїх вчинків, адже так? Особливо чоловіки.

Ален не заперечував. Адже не вона одна звинуватить його, вважатиме, що у всьому він єдиний винуватець. То навіщо протестувати?

— Є тут у мене на прикметі молода жінка, яка шукає роботи. Постараюсь побачити її сьогодні. Адже вам тільки на ранкові години, так?

— Як їй буде зручно.

— А з оплатою?

— Що скаже, те й платитиму.

Дощ періщив, як і раніше. Перехожі були здебільшого з парасольками. Решітка парку Монсо в кінці вулиці здавалась чорнішою, ніж завжди, і позолота на її вістрях потьмяніла.

Машинально йдучи до своєї червоної малолітражки, Ален раптом згадав про машину Мур-мур. Де вона її покинула? Невже автомобіль і досі стоїть на Університетській, біля будинку Бланше?

Йому стало неприємно, що машина дружини кинута напризволяще. На вулиці. Тож повернув на лівий берег і попрямував до Університетської. За п'ятдесят метрів від особняка, де на другому поверсі жила сім'я Бланше, виблискуючи під дощем, стояла машина Мур-мур. Перед решіткою огорожі стовбичили дві-три купки цікавих. Між ними, певно, були й журналісти.

Він поїхав на вулицю Маріньян і шмигнув у під'їзд будинку, де містилася редакція його журналу… Цей будинок він зайняв поступово увесь, крім першого поверху. Увійшовши в ліфт, Алей піднявся на четвертий поверх і пішов коридорами. З розчинених дверей линула тріскотнява друкарських машинок.

Колись цей будинок призначався під квартири. Та згодом, коли переробляли кімнати на службові приміщення, одні перегородки викидалися, інші ставилися. Утворився лабіринт коридорів, переходів із східцями і глухими кутками.

Час од часу Ален привітно махав комусь рукою. Нарешті відчинив двері свого кабінету, в якому на його місці сидів Малеський.

Ален привітався з ним і тут же зняв телефонну трубку.

— З'єднайте мене з гаражем, голубонько. Так, так, що на вулиці Кардіне. Зайнято? Повідомите мене, як тільки буде можливо.

На столі, як завжди, лежала купа листів. Він переглянув кілька, проте зміст написаного не доходив до нього.

— Алло! Так, так. Гараж на вулиці Кардіне? Це Бенуа? Говорить Пуато. Атож. Спасибі, друзяко. На Університетській залишилася машина моєї дружини. Ні, трохи далі, за міністерством. Не знаю, чи є там ключ. Скажіть механіку, щоб прихопив необхідні інструменти. Так, нехай одведе її до вас у гараж. Догляньте її. Помийте, якщо ваша ласка.

Малеський дивився на нього з цікавістю. Відтепер всі дивитимуться на нього так, що б він не робив. І Ален запитував себе, як має поводитися людина в його становищі?

На першій сторінці газети, що лежала на його робочому столі, Ален помітив свою фотографію: із склянкою віскі и руці, з безладно скуйовдженим волоссям.

Із склянкою — це вже занадто.

Він примусив себе затриматися в редакції, потискуючи чиїсь руки, кидаючи звичайне:

— Привіт, голубе!

Як на вигляд, він тримався краще за них: вони не знали, що йому казати, як дивитись на нього. Ален піднявся на самий верх, в колишні мансарди, де поставили перегородки, щоб створити макетну залу. Один із фотографів, Жюльєн Бур, в присутності макетиста Аньяра схилився над кліше.

Ален узяв купку фотографій і розіклав перед собою на столі. То були здебільшого оголені жінки, зняті в тій особливій манері, яку винайшов журнал «Ти». Голі й напівголі красуні, як цнотливі дівчата.

В них має впізнати себе кожна, пояснював колись Ален своїм першим співробітникам.

З першої рекламної афіші журналу, розклеєної кілька років тому на стінах паризьких будинків, у перехожих цілився вказівний палець — «Ти!»

Величезне «Ти», від якого не можна було відвернутися.

— Слухайте мене добре, голуб'ята. Ми пишемо не для всіх, а для кожного. І кожен мусить відчути, що це стосується його особисто.

Ти… У тебе вдома… Разом з тобою… В тобі самому… Ален знову спустився до себе. Як тільки увійшов, Малеський простяг йому телефонну трубку.

— Рабю…

— Алло! Є новини? Дала вона які-небудь свідчення?

— Ні. Звідси мені говорити незручно. Приїжджайте о пів на першу в буфет Палацу правосуддя, і ми поснідаємо разом. Слідчий доручив мені переказати вам, що він викликає вас о другій годині на очну ставку.

— З дружиною?

— Розуміється.

Рабю повісив трубку.

Адвокат розмовляв з ним якось сухо, наче був у поганому гуморі.

— Не знаю, чи зможу сьогодні повернутися. Взагалі за випуск наступного номера покладаю турботи на тебе.

Він повільно спустився сходами. Роками його запитували:

«Куди це ти?»

Бо завжди поспішав, його час витрачався на те, щоб мотатися з одного місця в інше.

А сьогодні дивувався з того, що ходить, як усі. Його рухи теж були повільні, навіть коли запалював сигарету. Він кинув погляд на бар, що навпроти редакції, повагався і під дощем перейшов вулицю.

— Подвійну порцію віскі?

Ален кивнув і, щоб не заходити в розмову з барменом, став дивитися у вікно. Часу лишалося саме стільки, щоб не поспішаючи доїхати до Палацу правосуддя і знайти стоянку для машини. Париж здавався похмурим, пригніченим. Машини ледве повзли. По дорозі Ален викурив дві сигарети і поставив машину далеко від бульвару перед Палацом правосуддя.

Темний і старомодний зал. Він добре знає цей буфет, бо, коли починав працювати, йому доводилося займатися судовими справами. Рабю на той час був уже відомим адвокатом. І коли проходив прудкими кроками по коридорах Палацу правосуддя або через зал і мантія на ньому розвівалась, а рукава злітали й опускалися, мов крила, молоді й старші адвокати шанобливо розступалися перед ним.

Ален пошукав очима метра Рабю, але ніде за столиками, за якими сиділи люди, чекаючи післяобіднього розгляду справ, й тихенько розмовляли із своїми оборонцями, його не було.

— Ви замовляли столик?

— Ні, я чекаю на метра Рабю.

— Будьте ласкаві, сюди.

Його всадовили біля вікна за улюбленим столиком Рабю. Та ось він побачив і його, кремезного, гладкого, що так навально йшов, наче до залу судового засідання. В руках — ні портфеля, ні паперів.

— Ви вже щось замовили?

— Ні.

— Для мене м'ясо по-англійськи і півпляшки бордо.

— Мені те ж.

Вираз обличчя метра Рабю був похмурий.

— Як там вона?

— Незворушна і вперта. Якщо додержуватиметься подібної тактики на суді, присяжні запроторять її на максимальний строк.

— І все мовчить?

— Коли Беніте запитав, чи визнає вона себе винною в убивстві, тільки й обмежилась односкладовим «так». Коли ж він спитав, чи вона вже наважилась на вбивство, коли вранці брала револьвер, відповіла, що в той час ще не була впевнена в цьому і що це рішення прийшло пізніше.

Їм принесли холодне м'ясо й вино, і вони на якийсь час змовкли.

— Беніте терплячий хлопець і добре вихований. Він виявив щодо неї рідкісну поблажливість. Я на його місці дав би їй доброго ляпаса.

Ален мовчки ждав продовження, але в його темних очах спалахнули іскорки гніву. Він добре знав Рабю, його грубість, яка в значній мірі і сприяла його успіхові в залах суду.

— Не розумію тільки, як вона досягла цього, але мала такий вигляд, наче щойно вийшла з перукарні. Зачіска — волосинка до волосинки, обличчя свіже, як після довгого відпочинку, костюм — наче тільки-но з-під праски.

Зелений костюм, який вона пошила менше трьох тижнів тому.

— І прийшла туди наче з візитом. Беніте — нагорі. Ви знаєте, напевно, оті старі приміщення нагорі, модернізація їх поки що не торкнулась. Саме там кабінет Беніте. Пилюга, теки із справами просто на підлозі. І вона в цьому безладді справляла враження світської дами, що прийшла з візитом, дами, яка боїться забруднитися. Беніте наполегливо намагався з'ясувати мотиви злочину. Але вона обмежилась одним реченням: «Я ненавиділа сестру все життя». На це він цілком резонно зауважив, що ненависть ще не підстава для вбивства. Вона відповіла: «Це залежить від обставин». Я зажадаю, щоб її піддали психіатричній експертизі. Та, на жаль, жодної надії, щоб її визнали неосудною, нема.

— Авжеж, — нерішуче перебив адвоката Ален. — Мур-мур завжди була дещо примхлива. Я казав їй іноді, що вона схильна до несподіваних вчинків. Немов кошенятко, яке спокійно муркотить собі біля каміна і раптом, ні сіло ні впало, кидається в інший куток кімнати. Через те я й прозвав її Мур-мур.

Рабю незворушно дивився на Алена, пережовуючи шматок холодної яловичини.

— На цьому не зіграєш, — кинув він, немов його співрозмовник сказав якусь дурницю. — Слідчий намагався з'ясувати, чи діяла вона з ревнощів, але вона навіть губ не розтулила. Єдиною відповіддю було мовчання, що перейшло майже в презирство.

Він одрізав собі другий кусень м'яса. Ален теж їв, не розглядаючись. Всесвіт ніколи не був таким маленьким, і сусідні столики становили вже частину іншого світу.

— Та найгірше сталося потім. Ваша дружина, ідучи до камери…

— На неї наділи наручники?

— В коридорах це обов'язково. Таке правило. Отож ми на хвилину залишилися з Беніте вдвох. Він щойно одержав висновок медичного експерта. Адрієна Бланше померла не зразу, вона прожила ще кілька хвилин, чотири чи п'ять…

Ален все ще не розумів. Із склянкою в руці він дивився на Рабю, ледве стримуючи нетерпіння.

— Вам, мабуть, уже відомо, що нянька за хвилину до вбивства перебувала з дітьми в сусідній кімнаті. Вона спочатку почула голосну суперечку, і їй спало на думку одвести хлопчика й дівчинку на кухню.

Та як тільки вийшли в коридор, Марі почула постріли. Хлопчик хотів побігти подивитись, та нянька потягла дітей майже силоміць і на кухні припоручила їх куховарці.

Ален знав квартиру і дійових осіб, отож добре уявив собі все.

— Вам, звичайно, відомо, що кухню розташовано в протилежному кінці квартири. Нянька пошепки наказала куховарці не випускати дітей. Я не впевнений, що Беніте не пошле інспектора перевірити все на місці.

Наближаючись до дверей кімнати, нянька прислухалась. Нічого не чуючи, вона завагалась і нарешті вирішила постукати.

Їй не відповіли. Припустимо, на все це пішло три хвилини. Так от, коли Марі увійшла, ваша дружина стояла біля вікна, притулившись обличчям до шиби, а сестра лежала на підлозі за півметра від туалетного столика, розтуливши губи, й тихо стогнала.

Рабю завершив, встромляючи виделку в шматок шинки:

— Спробуйте-но захищати її! Застрелила рідну сестру. Так… хоч, звичайно, краще було б, якби вона стріляла не її сестру. В кого завгодно — тільки не в сестру. Люди ще не позбулися віри в святість родинних стосунків — проблема Каїна і Авеля. Ревнощі — згоден, ще можна зрозуміти. Але стріляти в рідну сестру і потім цілих чотири чи п'ять хвилин бути присутньою при агонії і нічим не допомогти, навіть не кликати на допомогу… Отже, не в моїй владі перешкодити Марі з'явитися в суд, бо головним свідком обвинувачення буде вона. А в суді її попросять розповісти, в якому стані застала помираючу, і тут вона повідомить, що вбивця стояла біля вікна.

Ален похилив голову — заперечувати не було чого. Рабю мав рацію, і однак це була неправда.

Правди він не знав, як і інші, та, здається, вона починала вимальовуватися перед ним.

— Як давно ви почали женихатися із своячкою?

— Останнім часом я вже не був її коханцем.

— А скільки часу зустрічалися?

— Близько семи років. Та не зовсім так, як ви думаєте. Між нами встановилося щось подібне до ніжної дружби.

— Стривайте. Ви жили з нею? Так чи ні?

— Так.

— Де?

— В мебльованій квартирі на вулиці Лоншан.

— Кепсько.

— Чому?

— Ну, хоча б тому, що чесні буржуа уникають таких місць, адже вулиці, подібні до Лоншан, здаються їм підозрілими і пов'язуються в їхній уяві з розпустою.

Ален трохи не запротестував.

Проте не був певен, що Рабю зрозуміє його.

— Коли ви там були востаннє?

— Двадцять третього грудня минулого року. Близько року тому.

— Ваша дружина знала про ці стосунки?

— Ні.

— Вона ревнива?

— Вона нічого не говорила, коли мені доводилось побач витися з кимсь.

— Ви розповідали їй про зустрічі з іншими жінками?

— При нагоді.

— Вона не підозрювала про ваш зв'язок із своячкою?

— Наскільки мені відомо — ні.

Вони глянули один на одного.

Розмова загрожувала звернути на те ж, що і вчора, під час зустрічі з зятем.

— Вам не здається, що тут може бути замішаний інший мужчина?

— Мені нічого не лишається, як погодитися з вашим припущенням.

— Тепер я запитую вас: чи маєте ви якісь підозріння?

— Ніяких.

— Чи багато часу ви проводили в товаристві дружини?

— Вранці виходив раніш за неї. Коли їй, наприклад, треба було написати статтю, то вона завжди робила це вдома. Дзвонила також в «Ноннетт» — наш сільський будинок, щоб поговорити з сином.

— Скільки йому років?

— П'ять.

— Це добре. Добре, а може, й погано. Зважаючи на обставини. А потім?

— Майже завжди близько одинадцятої дзвонила мені в редакцію і запитувала, де я обідаю, і, як правило, ждала мене в ресторані.

— А далі?

Рабю одсунув тарілку й запалив люльку.

— Часто вона здибалася з кимось. Її фахом були інтерв'ю із заїжджими особами. Довгі, докладні, а часом справжні нариси, що друкувалися багато разів. Потім дзвонила мені знову або приєднувалася до мене в нашому улюбленому «Клошетоні» на вулиці Маріньян. Між сьомою і восьмою там сходилися своєю компанією — чоловік десять-дванадцять.

— А обідали вдвох?

— Рідко.

— Додому поверталися пізно?

— Фактично майже ніколи до першої години ночі. Найчастіше о другій або третій.

Рабю сказав, підсумовуючи:

— Отже, у вас не було сімейного життя. А присяжні, хоч як би вони там не гуляли, шанують його. Досить поговорити з ними про це за тарілкою супу, щоб розчулити їх.

— Ми супу ніколи не їмо, — холодно заперечив Ален.

— Завтра вашу дружину переведуть в Пті-Рокетт. Я її там навідаю. Ви теж можете попросити дозволу на побачення, проте сумніваюсь, щоб на даному етапі слідства вам його дали.

— А що газети?

— Хіба не читали? Поки що вони залишаються стриманими. Ви в Парижі відома особа, і вони не насмілюються заходити надто далеко. До того ж і ваша дружина журналістка.

Посиділи в буфеті ще хвилин з десять, потім перейшли внутрішній двір і опинились на ганку. В коридорі прокурорського нагляду під дверима з номерними табличками дожидали арештанти в наручниках. Кожного охороняло двоє поліцейських.

В глибині виднілися купки фоторепортерів і журналістів. Рабю знизав плечима:

— Цього треба було сподіватись.

— Учора вони заявились до мене додому.

— Знаю, я бачив фото в газетах.

Спалахи магнію. Штовханина. Постукавши двічі-тричі її двері, адвокат поважно зайшов до кімнати, пропускаючи Алена вперед..

— Даруйте мені, друзяко. Я не хотів би, щоб зустріч мосьє Пуато з дружиною відбулася під дверима вашого кабінету, в присутності журналістів і фоторепортерів. Але, здається, ми прийшли надто рано.

— На три хвилини.

Слідчий підвівся й запропонував їм стільці. Судовий секретар, що сидів у кінці столу, на їхню появу навіть не поворухнувся.

Слідчий був білявий, у спортивній формі, спокійний, в чудово пошитому сірому костюмі. Довгу випещену руку прикрашав перстень з печаткою.

— Ви ознайомили мосьє Пуато з ходом справи?

— Ми оце снідали в буфеті.

— Прошу дарувати мені, мосьє Пуато, що викликав вас на очну ставку, яка може бути неприємною для вас, але я зобов'язаний це зробити.

Ален здивувався, відчувши, як раптом горло йому щось стискає і голос стає хрипким.

— Я був би дуже радий бачити свою дружину.

Це було так давно! Йому здалося, що багато часу спливло відтоді, як вони розлучились, і йому важко було навіть пригадати риси її обличчя.

А тим часом це було лише вчора. Мадам Мартен підійшла й торкнула його за плече, і він прокинувся. Потім у вітальні, переглядаючи газети, випив кави, з'їв два рогалики. Заголовки на перших сторінках повідомляли про бурю, що бушувала над Ла-Маншем; про двоє суден, що затонули; як вода прорвала в Бретані греблю і заливала підвали багатьох прибережних міст.

Він одягнувся, і, коли підійшов до ліжка та схилився над дружиною, такою теплою під ковдрою, вона розплющила повіки.

— Я пішов. Подзвониш?

— Сьогодні не зможу, я ж тобі ще вчора ввечері казала: у мене зустріч в готелі «Крійон», там і пообідаю.

— Тоді до вечора?

— До вечора.

Він посміхнувся й скуйовдив їй волосся. А чи посміхнулася вона у відповідь? Хоч як тепер намагався, не міг пригадати.

— Палите?

— Спасибі.

Ален машинально взяв сигарету. Сумісне чекання викликало почуття незручності, і вони не могли розпочати — навіть малозначної розмови.

На щастя, в двері постукали. Всі троє встали. Тільки секретар, немов прикипівши, сидів на своєму стільці. Мур-мур увійшла, супроводжувана двома поліцейськими, що зачинили двері під носом у фоторепортерів, а потім скинули наручники.

— Ви можете почекати заарештовану в коридорі. Не більше двох метрів розділяло їх.

Мур-мур була в своєму блідо-зеленому костюмі, блузці з тонкого мережива, і на її волоссі — кумедна шапочка з тої ж матерії, що і костюм.

— Сідайте, будь ласка.

Вона глянула спочатку на слідчого, потім на адвоката. Та ось погляд її зупинився на обличчі чоловіка.

Алену здалось, що в очах дружини, змінюючи одне одного, промайнули тіні суперечливих почуттів: спочатку здивування — можливо, тому, що Аленове обличчя вразило її незвичайною блідістю й застиглим поглядом, — потім ледве примітна іскорка іронії і тільки згодом проблиск теплоти чи співчуття.

Вона прошепотіла, беручись за спинку стільця:

— Даруй, що завдала тобі стільки прикрощів.

Ален стояв наче, скам'янілий. Не зміркував, що й відповісти, і мовчки сів.

Слідчий, здавалося, був спантеличений словами Мур-мур.

— Чи можу я витлумачити ваші слова, мадам, у тому розумінні, що все, що трапилося на Університетській вулиці, не має ніякого відношення до вашого чоловіка?

Рабю навіть засовався на стільці, боячись того, що може зараз почути.

— Мені нема чого додати до моїх попередніх свідчень.

— Ви кохаєте вашого чоловіка?

— Гадаю.

Вона не дивилась на Алена, тільки поводила очима, наче шукала сигарету. Беніте здогадався й простяг їй свою пачку.

— Ви ревнували його?

— Не знаю.

— А ваш чоловік не був часом у любовних стосунках з вашою сестрою?

Мур-мур уперше повернулась до Алена й невимушено проговорила:

— Гадаю, він повинен знати це краще, ніж я.

— Ми запитуємо вас.

— Мені нема чого вам сказати.

— Коли вам уперше зайшло в голову вбити сестру?

— Не знаю.

— Учора вранці? Нагадую вам, що, залишаючи квартиру, ви взяли з чоловікового столика пістолет.

— Взяла.

— З якою метою?

Вона знову повторила:

— Мені нема чого вам сказати.

— Ви вирішили додержуватися тієї ж тактики, що й вранці?

— Я додержуватимусь її весь час.

— Щоб не завдати комусь шкоди?

Вона тільки знизала плечима.

— Йдеться про вашого чоловіка?

І знову те саме:

— Мені нема чого вам сказати.

— Чи не жалкуєте ви про свій вчинок?

— Не знаю.

— Ви й тепер зробили б те саме?

— Зважаючи на обставини.

— Які?

— Не має значення.

— Чи не дали б ви, метре, якихось порад вашій підзахисній?

— Це залежатиме від того, що вона мені розповість наодинці.

— Завтра ви зможете говорити з нею скільки захочете.

Слідчий роздушив недокурок у попільничці.

— Мосьє Пуато, я дозволяю вам поставити вашій дружині запитання, які ви вважатимете за потрібне.

Ален підвів голову і глянув у звернене до нього обличчя Мур-мур. Вона спокійно ждала його запитань.

— Слухай, Мур-мур…

І змовк, йому — так само як і їй — не було чого казати. Він хотів вимовити ці слова як заклинання, сподіваючись викликати хоч якусь іскорку почуття.

Довго — кілька секунд — дивилися вони одне одному в очі. Мур-мур терпляче чекала. Ален підшукував потрібні слова — і не знаходив їх.

Скидалося на дитячу гру: двоє дітей дивляться одне одному в очі й чекають, хто перший засміється.

Та ні він, ні вона не засміялися. Ніхто не засміявся. Ален, повернувшись до слідчого, — кинув:

— Ні. В мене нема запитань.

Всі почували себе ніяково, крім Мур-мур. Слідчий, не приховуючи жалю, натиснув на кнопку електричного дзвоника. В коридорі задзижчав зумер, і двері відчинились.

— Одведіть мадам Пуато в камеру.

Ален помітив, що вже стемніло, треба б увімкнути світло. До нього долинуло, як клацнули наручники, як застукотіли високі каблучки по підлозі, як потріскували блискавки фоторепортерів.

Двері зачинились. Слідчий запитав:

— Ви щось хочете сказати, метр?

— Ні. Я завтра її побачу…

Коли вони вийшли, журналісти вже зникли і коридор був майже порожній.