Тюрма

Розділ II

Знову нахилившись уперед, щоб краще бачити крізь вітрове скло дорогу, Ален піднімався Єлісейськими Полями і навіть не намагався дати лад своїм думкам. Він був злий і на сором'язливого інспектора, і на комісара Руманя, і на байдужого стенографа Жюльєна за те, що вони принизили його, певніше, так збили з пантелику своїми запитаннями, що він і досі не в змозі опам'ятатися.

Помітивши вільне місце для стоянки перед баром, він рвучко загальмував, ризикуючи, що в нього вріжеться машина, яка йшла позаду і водій якої, розмахуючи руками, лаяв його на всі заставки. Алену треба було перехилити склянку.

— Віскі… Подвійну порцію.

Він багато пив. І Мур-мур теж. І взагалі пили всі їхні друзі, всі співробітники. Ален мав перевагу: він ніколи не п’янів і на другий день не мучився з перепою.

Ні, неймовірно, щоб дружина, через рік після…

Він мало не повернувся, щоб заговорити з нею, ніби вона сиділа на сусідньому табуреті, як завжди.

Навіщо помічникові комісара так хотілося знати все про їхні взаємини? Чи вони з дружиною кохали одне одного? А що взагалі означає це слово?

Усе було зовсім не так, як уявляв собі поліцейський. Ален, бувало, сидів у себе в бюро на вулиці Маріньян. Або в друкарні. Дружина дзвонила йому: «Які в тебе плани на вечір?»

Він не запитував, звідки вона дзвонила.

«Тим часом ніяких».

«Коли зустрінемось?»

«Давай о восьмій в «Клошетоні»?

«Клошетон» — бар навпроти редакції. У Парижі чимало барів, в яких вони призначали одне одному побачення. Дружина терпляче чекала на нього іноді з годину. Він сідав поруч…

«Подвійне віскі…»

Вони не цілувалися, зустрівшись, не розпитували одне одного. Хіба що: «Де сьогодні обідатимем?»

Майже завжди в якому-небудь більш або менш модному бістро. І коли йшли туди вдвох, зустрічали приятелів, отож кінчалося на тому, що влаштовували стіл на вісім-десять осіб.

Вона сиділа поруч, але він не звертав на це особливої уваги. Важливо, що була тут. Мур-мур не заважала йому пити, не намагалася утримати від дурних вчинків, коли, наприклад, опівночі він вискакував на бруківку попереду машини, що мчала, аби перевірити швидкість реакції водія. Сотні разів його могли вбити.

«Ходімо до Гортензії, побешкетуємо».

Нічний шинок, де вони часто бували. Гортензія любила їх, хоч трохи й побоювалась.

«У тебе можна здохнути від нудоти, старенька. А хто отой дурило, що навпроти?..»

«Тихше, Ален! То впливова людина, він…»

«Щось мені не подобається його краватка».

Гортензія скорялася. Ален підводився, підходив до пана, що навпроти, чемно вітався.

«Чи знаєте ви, що мені не подобається ваша краватка?..»

Відвідувач сидить не сам, він не знає, що сказати.

«Дозволите?»

Швидким рухом Ален зриває з нього краватку, вихоплює з кишені ножиці й починає різати. «Можете зберегти собі на згадку».

Ніхто з них навіть не поворухнеться при цьому. Інші обурювались. Але одразу ушивались.

— Бармен! Ще скляночку!

Він перехилив її одним духом, втер губи, заплатив і знову під зливою перейшов дорогу, щоб сховатися в машині.

Увійшовши в квартиру, Ален посвітив усі лампи, запитуючи себе: до чого б його взятися? Без Мур-мур вдома було якось незвично.

Зараз він мав би сидіти в Петера, на авеню Сюффран, у новому ресторані, де вони домовлялися вечеряти сьогодні. Може, подзвонити їм та попросити вибачення?

Він знизав плечима й попрямував до бару в кутку колишньої майстерні, де в свій час працював знаменитий художник-портретист, ім'я якого тепер всіма забуте.

Ален не полюбляв пити сам.

— За твоє здоров'я, старенька!

Він простягнув склянку в порожнечу, до уявної Мур-мур. Потім уважно глянув на телефон.

Кому подзвонити? йому здавалося, що він мав комусь подзвонити. Кому саме?..

Був би в нього близький друг…

Ален мав приятелів. Десятки. Ті, які працювали в його тижневику, актори, режисери, співаки, не рахуючи барменів і метрдотелів.

— Послухай-но, голубчику!

Він звав усіх голубчиками. І Адрієну теж. З першого ж дня знайомства. До речі, почав не він. Як на його смак, вона була надто холодною й пісною. Потрібно було три місяці, щоб він змінив свою думку.

А що думав про неї отой йолоп, її чоловік? Ален не любив Бланше. Він зневажав людей такої породи, самовпевнених, перейнятих почуттям власної гідності, бундючних, без найменшого проблиску фантазії.

А що, коли подзвонити йому? Так, щоб дізнатися, як він усе це сприйняв…

Його погляд упав на комод, і він згадав, що повинен піднести дружині білизну й деякі речі. Валізи знаходилися в стінних шафах, які прикрашали коридор. Він вибрав одну і них.

Що носять жінки у в'язничній камері? В шухляді було повнісінько тонкої білизни, він аж здивувався, що її так багато. Ален відібрав нейлонові сорочки, штанці, три піжами, потім подивився, чи є мило й зубна щіточка в несесері з крокодилячої шкіри.

Завагався, чи не випити ще скляночку, знизав плечима, вийшов і замкнув двері, не погасивши світла. Під дощем, хоч і не таким густим, перетнув добру половину міста. Вітер ущух. Тепер сіяв осінній дощик, дрібний, неквапливий, холодний, що міг тривати кілька днів. Поспішали перехожі, сутулячись, сахаючись машин, що обдавали гряззю.

Набережна Орлож. Тьмяне світло над кам'яним порталом. Довгий широкий коридор, наче підземний перехід, в кінці якого сидів поліцейський у формі й з цікавістю оглядав Алена, що наближався з валізою в руці.

— Тут перебуває мадам Жаклін Пуато?

— Хвилинку.

Поліцейський перевірив список.

— Так.

— Чи не могли б ви передати їй валізу?

— Треба спитати начальника.

Він постукав у якісь двері, зайшов і за кілька хвилин повернувся з огрядним мужчиною без галстука, в сорочці з розстебнутим коміром і в штанах без пояса.

— Ви її чоловік?

— Так.

— Документи при собі?

Ален простягнув паспорт, і той довго розглядав його.

— А, так це ви видаєте журнал з такими кумедними малюнками? Але я мушу пересвідчитися, що в валізі.

— Розкрийте її.

— За правилами розкривати повинні ви.

Алену здавалось, ніби вони втрьох у погано освітленому тунелі. Він розкрив валізу, потім несесер. Чиновник засунув товсті пальці в білизну, вийняв з несесера манікюрні ножиці, пилочку, пінцет, залишивши тільки мило й зубну щіточку.

Одну по одній він простягав заборонені речі Алену, який машинально запихав їх до кишені.

— Ви передасте їй зараз?

Поліцейський глянув на великого кишенькового годинника.

— Пів на одинадцяту. За розпорядком…

— Як вона там?

— Я її не бачив.

Не всім же цікаво, як почуває себе Мур-мур.

— Вона сама в камері?

— Напевно, ні. Останнім часом у нас всюди повно.

— Ви часом не знаєте, хто там із нею?

Поліцейський знизав плечима.

— Дівчатка, хто ж іще? Їх кидають сюди безперестану. Он ще привезли…

Біля тротуару спинилась поліцейська машина, і агенти в цивільному почали заганяти під арку гурт жінок. Ален зіткнувся з ними, виходячи. Помітно було, що більшість устигла побувати тут не раз, проте у трьох чи чотирьох, наймолодших, були стривожені очі.

Куди тепер? Вечорами Ален ніколи ще не повертався додому так рано, навіть з Мур-мур. Якщо він зараз не нап'ється до нестями, йому не заснути, не позбутися думок, що лізли в голову.

Почуття самотності було для нього незвичне. Він сидів у машині на порожній набережній, палив сигарету, слухав, як гомонить набухла від дощу Сена, а в голові жодної думки.

В двадцяти чи півсотні барах та нічних кабаре він неодмінно зустрів би людей, яких уже багато років звав «голубчиками» і які, потиснувши йому руку, спитали б:

— Віскі?

Знайшов би й жінок, і тих, що з ними вже спав або ще не встиг чи не мав бажання переспати.

Місце в машині поряд із ним було холодне і пусте.

На Університетську вулицю хіба? До зятя? Яке було в нього обличчя, у цього поважного, бундючного зятя, коли він почув, що його дружину вбито…»

До речі, Алену не сказали, куди цілилась Мур-мур — в голову чи в груди. Відомо тільки, що потім вона пішла до вікна й притулилась обличчям до шибки. Це дуже на неї схоже. Вона так часто робила. Говориш до неї, а вона не ворушиться і лиш через тривалий час повертається й запитує з лагідним виглядом:

«Ти щось казав?»

«Про що ти так замислилась?»

«Ні про що. Ти ж добре знаєш, що я ніколи ні про що не думаю».

Чудна якась. І Адрієна теж. Її великі, облямовані довгими віями очі найчастіше не висловлювали ніякого почуття. Усі жінки чудні. І чоловіки? Торочать про них казна-що.

Пишуть всілякі нісенітниці, що не мають нічого спільного з дійсністю. А він сам, Ален, хіба не чудний?

Якийсь поліцейський, що вийшов освіжитися, рушив до нього, поправляючи пояс. Ален вважав за краще поїхати геть.

Завтра вранці в газетах… Він здивувався, що досі ще не зустрів ні репортерів, ні фотографів. Видно, намагались замовчати справу, доки можливо. З поваги до нього. Чи до його багатющого зятя?

У сім'ї Бланше всі посідали високі пости: батько, троє синів. Коли народився перший, було одразу вирішено: політехнічний інститут.

Другому — Вища педагогічна школа. А третьому — міністерство фінансів.

І вийшло по-їхньому. Всі досягли вельможного становища, всі засіли в просторих кабінетах з швейцаром біля дверей.

Від них аж смерділо.

Лайно! Лайно! І ще раз лайно!

Ні, з нього досить. Хотілося щось робити, розмовляти з людьми, хоч і не знав з ким. Вулиця Ріволі. Він увійшов до знайомого бару.

— Привіт, Гастоне!

— Ви самі, мосьє Ален?

— Як бачиш.

— Подвійне віскі?

Ален знизав плечима: чого б це раптом він міняв свої звички?

— Сподіваюсь, ваша дружина здорова?

— Гадаю, так.

— Але її немає в Парижі?

Ален знову прибрав задирикуватого тону.

— Навпаки. Вона більше, ніж у Парижі. В самому серці Парижа.

Гастон, не розуміючи, глянув на нього. Якась парочка дослухалася до їхньої розмови, спостерігаючи його в дзеркалі.

— Моя дружина сидить у камері попереднього ув'язнення.

Його слова не справили на бармена жодного враження.

— Ти не знаєш будинку попереднього ув'язнення на набережній Орлож?

Бармен спробував посміхнутись.

— Вона вбила свою сестру.

— Нещасний випадок?

— Малоймовірно, бо вона тримала в руці пістолет.

— Жартуєте. Правда ж?

— Завтра вранці прочитаєш у газетах. Одержуй з мене!

Ален поклав на стойку стофранковий білет, устав, так нічого й не вирішивши, і за чверть години під'їхав до свого дому. На тротуарі, біля під'їзду, юрмилося не менш двадцяти чоловік, між якими легко було впізнати фоторепортерів.

Він мало не натиснув на педаль акселератора. Але навіщо? В ту ж мить його засліпили спалахи магнію. Репортери метнулися до машини, і він вийшов, намагаючись зберегти гідність.

— Хвилинку, Алене…

— Катайте, хлопці!

Він дав сфотографувати себе спочатку біля розчинених дверцят, потім запалюючи сигарету. Репортери тримали напоготові блокноти.

— Скажіть, мосьє Пуато…

Новачок, який не знав, що всі звуть його Аленом.

— Чи не знаходите ви, що зараз надворі вогко? Чому б нам не піднятися до мене?

Треба було знати Алена так, як знала його Мур-мур, щоб помітити, що голос його не мав звичайного тембру. Ні, це був не той похмурий голос, що на набережній Орлож. Навпаки, тепер у ньому звучали металеві нотки.

— Заходьте ж… Всі заходьте…

Вісім чоловіків втиснулися в ліфт, інші метнулися вгору сходами. Всі зібралися під дверима, та Ален довго шукав ключ. Кінець кінцем виявив його в кишені, куди ніколи не мав звички класти.

— Вип'єте? — запитав він, прямуючи до бару й на ходу кинувши пальто в крісло.

Фоторепортери, повагавшись, вирішили діяти. Ален і оком не змигнув, як клацнули апарати.

— Всім віскі?

Тільки один попросив фруктового соку. Мокрі ноги замішали темні сліди на блідо-голубому килимі. Високий кощавий молодик у мокрому дощовику вивернувся в кріслі, оббитому білим атласом.

Задзвонив телефон. Ален повільно підійшов до апарата. У другій руці в нього була склянка і, перш ніж відповісти, пін надпив половину.

— Атож, я… Звичайно, дома, якщо відповідаю… Упевнений, що впізнав твій голос… Сподіваюсь, тебе не ображає, що я продовжую говорити тобі «ти»?

І, повернувшись до журналістів, пояснив:

— Це мій зять… Чоловік…

Потім у трубку:

— Ти до мене приїжджав?.. Коли?.. Ми розминулися… Я одвозив білизну Мур-мур… Ми могли зустрітися в поліції… Ти був у одному кабінеті, а я в іншому… Що кажеш? Жартую? Я дуже шкодую, що змушений повторити це в таку хвилину, але ти був, є і будеш зразковим дурнем… Я приголомшений не менш ніж ти, якщо не більше… Приголомшений не те слово… Розчавлений… Що?… Про що запитували?.. Чи я знаю що-небудь… Відповів — нічогісінько… А ти що-небудь знаєш? Догадуєшся?

Репортери на ходу робили записи, клацали фотокамерами, кімната почала наповнюватися запахом віскі.

— Наливайте собі, голуб'ята…

— Що ти там говориш? — стурбовано запитав Бланше. — Хіба ти не сам?

— Нас тут… Стривай, полічу… Разом зі мною дев'ятнадцять… Ні, не бійся, це не оргія… Вісім фоторепортерів… Решта — журналісти… Щойно увійшла молода дама, теж журналістка… Налий собі сама, голубонько.

— Скільки часу вони в тебе залишатимуться?

— Хочеш, щоб я запитав їх? Скільки часу ви збираєтесь тут залишатися, хлопці?

Потім у трубку:

— Близько півгодини… Хочуть запитати мене про дещо…

— Що ти їм скажеш?

— А ти?

— Я вже виставив їх за двері.

— Ну й даремно!

— Адже я хотів спершу побачитися з тобою.

— Пізно вже.

— Ти не зміг би заїхати потім до мене?

— Боюсь, що не в силі буду вести машину.

— Ти пив?

— Як завжди!

— Тобі не здається. — що в таку хвилину…

— Саме в таку хвилину й корисно.

— Тоді я сам заїду до тебе.

— Сюди?

— Нам потрібно поговорити.

— Потрібно?

— Для нас усіх.

— Особливо для тебе, звичайно.

— Я буду за годину. Намагайся зберегти самовладання й гідність.

— У тебе їх вистачить на обох.

Ніякого почуття в голосі у зятя. Жодного слова про Адрієну, яку зараз, певно, патрають у Інституті судової експертизи, чи про долю Мур-мур.

— Слухаю вас, голубчики… Після того, що ви чули, мені нема вам чого сказати… Я приїхав додому перевдягтися, щоб потім їхати на обід з друзями… Розраховував застати дружину. Та біля дверей на мене чекав інспектор поліції…

— Отже, це він сповістив вас про новину? Тут?

— Ні… Він хотів з'ясувати, чи є в мене пістолет… Я відповів ствердно… Почав шукати в шухляді, та не знайшов. Годі молодик одвіз мене до свого шефа…

— До комісара Руманя?

— Так, до нього.

— Скільки часу тривав допит?

— Близько години…

— Ваше перше почуття, коли вас повідомили, що ваша дружина убила свою сестру?

— Я був приголомшений. Нічого не розумів…

— Вони добре ставилися одна до одної?

— Як і водиться між сестрами…

— Гадаєте, це вбивство на грунті ревнощів?

— Коли вбивають з ревнощів, мусить бути третя особа.

— Ви маєте рацію.

— Отже, ви усвідомлюєте, що означає подібне припущення?

Запала мовчанка.

— Якщо ця людина й існує, я її не знаю.

Дехто багатозначно перезирнувся.

— Але ж у вас порожні склянки…

Ален налив собі і передав пляшку одному з фоторепортерів.

— Налий друзям, голубчику.

— Ви допомагали своїй дружині в роботі?

— Я не читав її статей.

— Чому? Вам було це не цікаво?

— Навпаки! Я просто хотів, щоб вона почувала себе вільною і писала все, що у неї на душі.

— Вона ніколи не виявляла бажання писати для журналу «Ти»?

— Про це вона мені не говорила.

— Ви жили дружно?

— Так.

— Гадаєте, злочин був навмисний?

— Я про це знаю не більше, ніж ви… Ще є запитання?.. Можливо, завтра я отямлюсь і стану нормальною людиною… А тепер у мене в голові суцільна каша. До того ж я чекаю на зятя, а він не прагне з вами зустрітися.

— Він служить у Французькому банку?

— Так. Це людина впливова, і ваші головні редактори, певна річ, порадять вам поставитись до нього стримано.

— Але ж ви самі не дуже стримано говорили з ним по телефону.

— Стара звичка. Я завжди був погано вихований.

Нарешті репортери й фотокореспонденти пішли, і Ален з жалем зачинив за ними двері. Окинувши оком пляшки й порожні склянки, зрушені з місць стільці й крісла, розкидані на килимі обгортки фотоплівки, він хотів був до приходу Бланше навести порядок, та махнув рукою.

Ален чув, як спинився ліфт, але ждав, поки Бланше подзвонить. Той ще якусь хвилину постояв на площадці, чи. то вагаючись, чи то для пристойності.

Нарешті пролунав дзвоник, і Ален не кваплячись пішов до дверей. Він не простягнув руки, зять — теж. Пальто зятя було вкрито крапельками дощу, а капелюх геть намок.

— Ти сам?

Скидалося на те, що він не довіряв. Он зараз піде перевірити, чи не підслуховує хто в спальні, у ванній або на кухні.

— Кажу ж тобі, сам.

Бланше не скидав пальта, не випускав капелюха, розглядаючи пляшки й склянки.

— Що ти їм сказав?

— Нічого.

— Проте щось же треба було відповідати на їхні запитання. Якщо ти вже погодився прийняти журналістів…

Всі Бланше, батько й три сини, були високі, широкогруді й плечисті. І вгодовані, але до такої міри, щоб мати статечний вигляд. Батько двічі був міністром. У свій час стане міністром і той чи інший син. Всі вони поглядали на людей згори вниз і, очевидно, вдягалися в одного кравця.

Чоловік Адрієни скинув нарешті пальто, повісив його на стілець і, оскільки Ален ладнався випити, поквапився підмовитись.

— Мені не треба, дякую.

Запала довга мовчанка. Поставивши склянку на столик біля крісла, Ален машинально попрямував до заскленої і тіни, вкритої безліччю краплинок дощу, потойбіч якої мерехтіли вогні Парижа. Раптом він помітив, що стоїть, притиснувшись лобом до холодної шиби, і відсахнувся. Хіба не такою ж була поза Мур-мур на Університетській вулиці біля трупа Адрієни?

Бланше нарешті сів.

— Послухай, що тебе примусило приїхати до мене цього вечора?

— Гадаю, нам треба домовитися.

— Про що?

— Про те, які даватимем свідчення.

— Але ж нас уже допитували.

— Що торкається мене, то лише поверхово. Допитував помічник комісара, який не хоче ускладнювати собі життя. Однак завтра чи післязавтра нас допитуватиме слідчий.

— Звичайно.

— Що ти казатимеш йому?

— Що нічого не розумію.

Бланше спрямував на Алена погляд, в якому скупчилися водночас і страх, і гнів, і презирство.

— І все?

— А що я можу казати ще?

— Жакліна вибрала собі адвоката?

— Здається, вона накинула це мені.

— І кого ж ти вибрав?

— Поки що не знаю.

— Адвокат буде всіляко захищати свою клієнтку.

— Сподіваюсь.

— Всіма засобами.

— Гадаю — так.

Ален під'юджував зятя. Він не міг терпіти його, а сьогоднішня поведінка Бланше викликала огиду.

— Яку ж версію він висуне для захисту?

— Це вже його справа, проте не думаю, щоб він обрав версію самооборони.

— Що ж тоді?

— А що б ти запропонував?

Бланше вимовив з пафосом:

— Ти забуваєш, що я чоловік жертви!

— А я чоловік жінки, якій доведеться більшу частину життя просидіти в тюрмі.

— З чиєї вини?

— А тобі це відомо?

Знову мовчання. Ален запалив сигарету і простягнув портсигар зятю, але той заперечно похитав головою. Як підійти до всього, не принизивши своєї гідності? Бо в голові у Бланше крутилася лише одна думка, певніше, запитання, і він шукав нагоди поставити його.

— Комісар запитав мене, чи ми жили в злагоді…

Ален кинув на зятя іронічний погляд.

— Я відповів ствердно.

Ален трохи досадував на себе, що дозволяє цьому товстуну безпорадно борсатися, хоч знав, яких зусиль коштувало його зятю говорити спокійним тоном.

— Я запевнив його, що ми з Адрієною кохали одне одного так само, як і в перші дні подружнього життя.

Голос його став глухим.

— Ти певен у тому, що не хочеш випити?

— Ні. Не хочу. Не знаю чому, тільки комісар наголошував на післяобідніх годинах.

— Післяобідніх годинах чиїх?

— Адрієни, звичайно. Хотів знати, чи виходила вона після сніданку з дому, чи зустрічалася з друзями…

— А таки зустрічалась?

Бланше завагався.

— Не знаю. У нас за вечерею часто збиралися гості. Ми теж бували на всіляких офіційних прийомах, коктейлях. Адрієні доводилося гуляти з дітьми. Вона з нянькою водила їх у Ботанічний сад.

— Ти про все це розповів комісарові?

— Звичайно.

— І, як тобі здалося, він був задоволений?

— Не зовсім.

— А ти?

Тут пролунало перше приховане визнання.

— Я теж…

— Чому?

— Бо сьогодні ввечері я розпитував Нану. — З часу народження дітей то була вже друга чи третя їхня нянька. Та вони всіх кликали «Нана», щоб було простіше.

— Спочатку вона опиралася, та кінець кінцем заплакала й зізналася, що Адрієна не завжди залишалася з дітьми в Ботанічному саду. Вона кудись зникала й поверталася за ними тільки в післяобідній час.

— У жінок завжди багато справ.

Видно було, як Бланше раптом ковтнув слину, дивлячись у вічі Алену, потім опустив повіки.

— Може, скажеш мені правду?

— Яку?

— Ти сам знаєш, що це необхідно, бо так чи інакше все стане відомо. Скоїлося вбивство, і наше особисте життя буде тепер виставлене напоказ.

Ален ще не вирішив, як бути.

— Крім того, зізнаюсь тобі, я не можу…

Не скінчивши, Бланше підніс хусточку до обличчя. Він тримався, доки міг. Ален з делікатності одвернувся, даючи зятю можливість опанувати себе.

Треба було переходити в рішучий наступ, та спершу Ален спорожнив склянку. Він не любив Бланше, ніколи не зміг би полюбити його і все ж зараз відчував до нього співчуття.

— Про що ти хочеш дізнатися, Ролане?

Цього вечора Ален вперше назвав зятя на ім'я.

— Ти не здогадуєшся? Хіба ти… хіба ви з Адрієною…

— Гаразд! Поклади хусточку в кишеню. І спробуй хоч раз не змішувати свої почуття з власною гідністю. Будемо говорити як мужчина з мужчиною. Згоден?

Зять глибоко зітхнув і пробурмотів:

— Згоден.

— Насамперед запам'ятай: усе, що я тобі зараз скажу, — чистісінька правда, хоч я й сам іноді не вірив цьому. Після знайомства з Мур-мур потрібні були місяці, аби пересвідчитися, що я її люблю. Вона ходила за мною, мов цуценя. Я звик, що вона завжди була біля мене. Коли ми розлучалися на кілька годин, — адже обоє працювали, — вона завжди знаходила можливість подзвонити мені. Ми спали в одному ліжкові, і, коли я прокидався вночі, моя рука натикалася на її тіло.

— Я прийшов, щоб говорити з тобою не про Мур-мур.

— Стривай. Сьогодні ввечері мені стало ясно. Мені здається, я оце вперше в житті побачив речі такими, як вони є. Настали канікули, і Мур-мур мала поїхати до батьків…

— Адрієна жила тоді вже в Парижі?

— Так. Але вона цікавила мене не більше ніж канарка. Мур-мур поїхала всього на місяць, проте через тиждень я вже місця собі не знаходив. Вночі рука моя натикалася тільки на ковдру. По ресторанах та барах я повертався праворуч і нахилявся, щоб поговорити з нею. То був найдовший місяць у моєму житті. Я вже ладен був подзвонити їй, щоб поверталась.

Батько Жакліни був професором філологічного факультету в Ексі. Сім'я володіла невеличкою віллою в Бандолі, де й відпочивала кожного літа.

Ален не насмілився тоді поїхати в Бандоль. Бо це означало б афішувати свої відносини з Жакліною.

— Нарешті вона повернулась, та я ще нічого не вирішив. Потім якось уночі ми сиділи в пивничці на Лівому березі в товаристві друзів, і я запитав її, чи не хотіла б вона вийти за мене заміж. Отак ми й побралися.

— Але ж це нічого не пояснює…

— Навпаки, цим усе й пояснюється. Я не знаю, що люди звуть коханням, та у нас справа стояла саме так. Бували періоди, коли ми терпіли нестатки. Бували святкові дні, та бували й пісні. Коли їй, скажімо, не щастило вмістити свою статтю. У мене тоді не було ще думки про журнал. Щодо Адрієни, то вона жила в своїй кімнаті й дуже старанно вчилась.

— А не ходила кудись разом з вами?

— Час од часу. Та здебільшого вона полюбляла сидіти в своєму куточку і дивитися перед себе.

— І саме тоді…

— Еге ж. Це сталося саме тоді. Випадково. Безглуздо. Я не міг би навіть сказати, чи я, чи вона зробили перший крок. Я був коханцем її сестри. Інакше кажучи, її сестра мала коханця лише для себе.

— Ти її любив?

— Ні.

— Цинік! — озлився Бланше.

— Ні. Та я попередив тебе — розмовляти будемо як мужчина з мужчиною. Вона цього бажала, можливо, і я. Але тільки щоб узнати, що криється за її замкнутим обличчям.

— А тепер знаєш?

— Ні… Проте… Гадаю, вона просто нудьгувала.

— Щоб протягом семи років…

— Ні. Ми зустрічалися не часто, час від часу.

— Що ти звеш «час од часу»?

— Приблизно раз на тиждень.

— Де?

— Не важливо.

— Для мене важливо.

— Якщо ти хочеш знати всі подробиці, тим гірше для тебе: в мебльованій кімнаті на вулиці Лоншан.

— Але ж це огидне місце!

— Не міг же я вести її на вулицю Ля Врієр!

На вулиці Ля Врієр містився розкішний особняк Французького банку, де працював Бланше.

— Вона зустріла тебе в подруги, і ти став упадати коло неї… — почав Ален.

— Виходить, вона розповідала тобі геть усе?

— Гадаю, що так.

— Може, навіть радилась з тобою?

— Може.

— Ну й паскуда ж ти!

— Знаю. Але в такому разі нас на земній кулі — мільйони. Потім вийшла за тебе заміж.

— І ви продовжували зустрічатись?

— Трохи рідше.

— Чому?

— Бо вона стала господинею. Потім завагітніла.

— Від кого?

— Від тебе, не бійся! Я вживав усіх запобіжних заходів.

— Я просто щасливий!

— Дай мені докінчити. Мур-мур я про це ніколи не говорив. Хоч і частенько розповідав їй про свої пригоди.

— То ти водночас мав і інших?

— Я не високопоставлена особа, і мені не треба зберігати бездоганність репутації. Коли мені подобається якась дівчина…

— Ти її береш, а потім біжиш і розповідаєш дружині.

— А чому б і ні?

— І потім твердиш, що ви кохаєте одне одного!

— Нічого подібного я не говорив. Казав тільки, що, коли Мур-мур не було поруч, мені її не вистачало.

— Моєї дружини тобі теж не вистачало?

— Ні. Це просто увійшло в звичку. Може, кожен з нас не хотів завдати прикрощів іншому, пориваючи стосунки. І все ж ця хвилина настала, близько року тому, за два дні до різдва.

— Вдячний за точність!

— Поспішаю додати, що цього дня між нами нічогісінько не було, хіба що випили пляшку шампанського.

— І більше не зустрічались?

— Або в тебе, або в нас, або в театрі…

— А наодинці?

— Ні.

— Клянешся?

— Якщо ти наполягаєш…

Обличчя Бланше поступово червоніло, потім побіліло, і він здавався ще більш гладким.

— Як ти пояснюєш…

— Ти певен, що не хочеш випити?

— Налий…

Бланше підвівся і став серед кімнати, як величезний привид.

— Усе це розкриється, адже так?

— Боюсь, що так.

— Ти розповіси про все слідчому?

— Я змушений буду відповідати на його запитання.

— Журналісти нічого не підозрюють?

— Прямих натяків не робили.

— Я думаю про дітей.

— Неправда!

— Отже, близько року тому…

— Клянусь тобі ще раз, якщо це має для тебе якесь значення.

— Я запитую себе, чому Мур-мур раптом вирішила…

— Вбити свою сестру?.. Поговоримо відверто, я себе запитую також. Виходячи з дому, вона вже знала, що вчинить це. В противному разі не взяла б мій пістолет, до якого ніколи й не доторкалась.

Після хвилинної мовчанки Бланше пробурмотів:

— Якщо тільки тут не замішаний ще хтось.

І кинув на Алена удавано співчутливий погляд, в якому проступало навіть певне задоволення.

— Ти думав про таку можливість? — наполягав він.

— Наскільки я здатний тепер думати.

— Якщо у Адрієни був ще хтось…

Ален похитав головою. В порівнянні з Бланше риси його обличчя здавалися більш різкими, більш суворими.

— Ти помиляєшся. Бачиш усе в хибному світлі. Не забувай, що твоя дружина піддалась мені лише тому, що в її свідомості я належав її сестрі.

— Виходить…

Можна було сказати, що бундючний зять розвеселився. Навіть ніби раптом схуд.

— Мур-мур знову пофортунило. Адрієна ж не захотіла відставати. Та на цей раз Мур-мур не стерпіла і усунула її раз і назавжди.

— Схоже на те, що тебе це не дуже хвилює.

Ален пильно глянув на зятя. Бланше відчув, що зайшов, аж надто далеко. На якусь мить його пойняв страх, фізичний страх, щоб часом його не ударили, не зробили йому боляче…

— Пробач.

Якийсь час Ален сидів нерухомо з склянкою в руці.

— Отак-то, — сказав він, аби не мовчати. Потім, прямуючи до бару, промовив: — Кожен з нас має до них свій рахунок.

— І все це ти викладеш слідчому?

— Ні…

— Але ж ти щойно говорив…

— Розкажу тільки те, що знаю. Все інше — припущення, до яких, може, він і сам прийде.

— Ти нікого не підозрюєш?

— Ні.

— Але ж ти бачився з своєю дружиною більше, ніж я з своєю.

Ален знизав плечима. Хіба він звертав увагу на те, що робила і чого не робила Мур-мур? Все, що від неї вимагалося, — сидіти поряд з ним, так щоб можна було дотягнутися до неї і щоб вона чула його голос.

— Гадаєш, вона даватиме свідчення?

— На запитання комісара вона одмовилась відповідати.

— Але, може, завтра…

— Звідки я знаю? Особисто мені на все начхати!

Вони не мали більше про що розмовляти і мовчки ходили просторою кімнатою. Незважаючи на все випите, Ален не відчував сп'яніння.

— Ти не збираєшся додому?

— Звичайно, збираюсь. Проте навряд чи мені вдасться заснути.

— А я, навпаки, спатиму як убитий.

Бланше вдягнув пальто, розшукав капелюха і повагався, чи простягати руку Алену, що стояв досить далеко від нього.

— До зустрічі найближчими днями. Чи до завтра. Слідчий, певне, захоче влаштувати нам очну ставку.

Ален знизав плечима.

— Постарайся, щоб… щоб не було багато розмов про Адрієну… щоб про неї не судили надто суворо…

— На добраніч!

— Спасибі.

Він пішов, незграбний, жалюгідний. Причинивши за собою двері, не став викликати ліфт, а пішов сходами.

Тоді Ален дав собі нарешті волю — звіряче виття вирвалося у нього з грудей.