Тюрма

Розділ IV

Ален самотньо стояв перед решіткою Палацу правосуддя під дощем і не знав, куди податися. Він навіть у думці не хотів погодитися з цим і сподівався, що через якийсь час за допомогою олівця й паперу йому пощастить привести до ладу свої думки.

Все життя своє він корчив із себе циніка, з самого дитинства, потім у ліцеї, де верховодив ватагою своїх однодумців. А коли провалив екзамен на ступінь бакалавра, «давалось, навіть радів цьому.

«Диплом — нагорода для віслюків!»

Перетнувши бруківку, він увійшов у бар.

— Віскі… Подвійне!

Звичка, якої набув, і всі приятелі наслідували його приклад. А втім, більшість із них пили менше, ніж він, бо в них було менше можливостей, а ще й тому, що на ранок почували себе зовсім хворими.

У цьому барі віскі, очевидно, не вживали, бо на полиці стояла тільки одна пляшка. Відвідувачі довкола пили каву або ж замовляли собі склянку білого вина.

«Треба б тобі все-таки набути якоїсь професії, Алене».

Скільки разів повторювала мати ці слова? А він тинявся вулицями, вештався по кав'ярнях. Інколи його огортав страх за майбутнє, яким терзалася мати, але він намагався його не виявляти.

«Ніколи в житті не погоджусь вести це рабське існування!»

Як батько, наприклад. По дванадцять-чотирнадцять годин на добу копирсатися в зубах у пацієнтів!

Або дід — сільський лікар, що працював до останнього дня і помер від серцевого приступу в сімдесят один рік» а кермом старенького автомобіля.

Або як другий дід — кондитер, що все своє життя присвятив цукеркам, карамелькам у добре натопленій низенькій кімнаті, в той час як дружина клопоталася за прилавком.

«Бач, мамо, люди поділяються на дві категорії: на тих, хто дозволяє себе шмагати, й на тих, хто шмагає інших. Я шмагатиму інших».

Провештавшись півроку вулицями, він пішов у військо і відслужив три роки в Африці.

Отже, зараз — на площу Кліші, побачитися з батьками. Батько ніколи і ні в чому не ставав йому поперек дороги. Дозволяв робити все, що заманеться, певно боячись, що його втручання може штовхнути сина на бунт.

Чому Мур-мур попросила в нього пробачення? Це ж було єдине, що вона йому сказала. І нітрохи не хвилювалась.

Він трохи не замовив другої склянки. Ні, надто рано. Вийшовши з бару, попрямував до машини, полишеної досить далеко.

Вигнувшись, ковзнув за кермо, ввімкнув мотор. Куди ж його їхати? Він знав увесь Париж, заробляв багато грошей, знав твердо, що його ніхто не шмагатиме. — «Ти» — видається мільйонним тиражем. Платівки розбираються вмить. Він видаватиме ще один журнал — для підлітків від десяти до п'ятнадцяти років.

Але ж до кого йому поїхати зараз, з ким поговорити одверто? А втім, чи так вже йому хотілося говорити з кимсь із щирим серцем? І чи справді він хоче у всьому розібратися?

Ален знову опинився на вулиці Маріньян. Бо хотів бути оточеним людьми, які від нього залежали і яких він звав «голубчиками». Дружині він теж дав прізвисько Мур-мур. Як на Далекому Заході в Сполучених Штатах таврують розпеченим залізом худобу. Адрієні теж придумав прізвисько.

І ось раптом щось у ньому тріснуло — що саме він ще не знав, але його почав опановувати страх.

У холі перед віконцем каси стояла черга — майже самі жінки. Переможниці конкурсів. Конкурси — чудовий засіб підтримувати в читачок цікавість до журналу. Щонайбільше конкурсів — і роби що хочеш.

Ален піднявся сходами. Тільки другий поверх ще не належить йому. Там була імпортно-експортна контора. Проте орендний договір з нею Алену пощастило розірвати, і через півроку весь будинок можна буде перебудувати.

Йому тридцять два роки.

Хто це говорив про віллу «Ноннетт»? Хто цікавився, чи живуть вони по-сімейному з Мур-мур?

Ніколи вони не жили по-сімейному! На їхній старенькій віллі — невеличкій фермі, що її він переобладнав кожного вихідного дня, — був справжній шарварок, так що вранці хазяям і гостям важко було відповісти, в чиїй постелі або на якій канапі вони проспали ніч.

— Привіт, Борисе.

Малеський глянув на нього, немов прикидав, чи міцно ще стоїть на ногах його патрон.

— Тут тебе зять запитував по телефону, просив подзвонити.

— Додому?

— Ні. В банк.

— От ще дурило!

Він любив повторювати, що не може терпіти дурнів. Вони дратували його.

— З'єднай-но мене з Французьким банком, голубонько. З головною дирекцією. Виклич мосьє Бланше.

Увійшов з паперами секретар редакції Ганьон.

— Я перебив?

— Нітрохи. Це все мені?

— Ні. Я хотів би порадитися з Борисом щодо статейки, яка мене трохи непокоїть.

Але зараз це його не цікавило. Сьогодні четвер, 19 жовтня. Все почалося в середу, 18 жовтня. Напередодні. І в цей час він сидів у своєму кабінеті, на тому ж місці, де сидить тепер Борис, потім поїхав до друкарні на авеню Шатійон, і нічого не було більш важливого для нього, ніж черговий номер журналу «Ти».

— Мосьє Бланше біля телефону.

Ален натиснув кнопку.

— Я слухаю.

— Дзвонив тобі, бо не знаю, що мені робити. Приїхав батько Адрієни. Зупинився в готелі «Лютеція».

Ну, звичайно! Як усякий, що поважає себе, провінціальний інтелігент або чужоземець.

— Хоче бачити обох.

— Чому обох?

— Адже в нього було дві дочки! Одна мертва, а друга в тюрмі!

— Я запросив його, про всяк випадок, сьогодні до себе на вечерю — не можемо ж ми йти до ресторану. Проте сказав, що остаточно домовимося про зустріч після того, як я поговорю з тобою.

— О котрій годині він прийде?

— Близько восьмої.

Мовчання.

— Тіло Адрієни видадуть завтра вранці. Похорон відбудеться в суботу.

Про похорон Ален. І не думав.

— Добре. До вечора.

— Ти її бачив?

— Так.

— Вона нічого не казала?

— Попросила в мене вибачення.

— У тебе?

— Так.

— Що думає слідчий?

— Він не звіряв мені своїх думок.

— А Рабю?

— Не дуже задоволений.

— Погодився виступати оборонцем? Як тільки я заговорив з ним.

— До вечора.

— До вечора.

Ален глянув на Бориса і Ганьона, що напівголосно обговорювали сумнівну статтю. А що, коли запросити яку-небудь друкарку або телефоністку, що з нею вже доводилося мати справу, і майнути кудись на цілу ніч? Ні, людям притаманні упередження, вона може відмовити.

— До скорого.

Ще тільки четверта година. Він зайшов у «Клошетон».

— Подвійне віскі?

Пити не хотілося. Машинально кивнув.

— Атож, голубчику.

— Бачили її?

Бармен, напевно, знав Мур-мур. Всі знали її, Мур-мур. Тому що вона завжди сиділа праворуч від нього, лікоть до ліктя.

— З годину тому.

— І дуже вона засмучена?

— Їй бракує тільки доброго віскі.

Бармен не знав, сміятися йому чи ні. Дрочити людей у Алена увійшло в звичку. Колись він робив це нарочито, та потім звик.

— Здається, дощ скоро перестане.

— А я й не помітив його.

Ален просидів ще з чверть години, спершися ліктем на стойку бару, потім вийшов, сів у машину і, їдучи вгору Єлісейськими Полями, помітив, що небо й справді посвітлішало.

Він звернув на авеню Ваграм, потім на бульвар Курсель. Але звідти крутнув не ліворуч, щоб заїхати до себе, а поставив машину у верхньому кінці бульвару Батіньоль.

Засвічувалися вогні світлових реклам, вивісок.

Площу Кліші він добре знав і як вона виглядає в різні години. Чорна від перехожих, що товпилися, входячи або виходячи з метро; безлюдна о шостій ранку; заповнена прибиральниками й бродягами; знав її в сонячний день, у дощ, коли йшов сніг, узимку, влітку, повсякчас.

За вісімнадцять років, протягом яких він дивився на неї з вікна своєї кімнати, він знав її до нудоти. Певніше, за сімнадцять: бо першого року він був дуже маленький і не міг дотягнутися до вікна.

Він звернув у завулок між бістро та лавкою взуття. Табличка на дверях, якої ніколи не міняли, оповіщала:

Щодня, повертаючись спочатку з дитячого садка, потім із школи, нарешті з ліцею, він бачив цю табличку і на восьмому році життя заприсягся: зубним лікарем він ніколи не буде, що б там не сталося.

Ален не наважився піднятися ліфтом, що раз або двічі на тиждень неодмінно псувався.

Вирішив піднятися старими сходами, на яких не було доріжки, поминув бельетаж, де жив стинач мозолів, потім другий поверх, де в кожній кімнаті містилися контори. У справах жалюгідних, а то й пов'язаних із шахрайством.

Всі роки, скільки він себе пам'ятає, в будинку була принаймні одна контора лихваря, не завжди та сама або на тому ж поверсі. Його дитинство не викликало в ньому сентиментальної розчуленості. Навпаки! Він ненавидів його і волів би стерти його в своїй пам'яті, як ото стирають крейду з класної дошки.

Неприязні до матері він не почував. Просто вона була йому майже такою ж чужою, як і тітки, що їх він бачив раз на рік, коли батько з матір'ю вирушали в гості до своїх батьків у Діжон.

З материного боку то були Парменони. Ім'я й прізвище діда — Жюль Парменон — красувалося на вивісці кондитерської, Тіточки були всі одного розміру: присадкуваті, широкі в кістках, з суворими обличчями. Посміхалися краєчком губ і трохи солодкувато.

Ален увійшов до їдальні, яка водночас правила й за вітальню. А справжня вітальня була для пацієнтів, які чекали своєї черги. Він упізнав знайомий запах, почув дзижчання бормашини з батькового кабінету.

На матері, як завжди, був фартух, який вона квапливо зривала з себе, йдучи відчиняти двері. Ален нахилився — він був набагато вищий за матір — і поцілував її в обидві щоки.

Мати не наважувалася глянути йому в очі.

— Коли б ти знав, як я засмучена!.. — бурмотіла вона, увіходячи до їдальні, уставленої громіздкими меблями.

Йому кортіло зауважити:

— Так само, як і я.

Та це було б неґречно з його боку.

— Коли вранці за сніданком батько взяв газету й прочитав першу сторінку, він не зміг докінчити сніданку. Добре, що пацієнти йдуть один за одним.

«Прополощіть рот… Сплюньте…»

Хлопчаком він іноді підслуховував під дверима:

«А це боляче?»

«Та що ви! Не треба думати, то й боліти не буде».

Он воно як! Тоді й Алену досить не думати.

— Але як це могло статися, Алене? Така мила жінка…

— Не знаю, мамо…

— Може, з ревнощів?

— Вона ніколи цього і взнаки не давала.

Мати нарешті насмілилася глянути в його бік, полохливо, наче боялася побачити, як він змінився.

— А в тебе вигляд не надто стомлений.

— Ти ж знаєш, що мені важко тільки в перший день.

— Вони прийшли сповістити тебе в редакцію?

— Додому. На мене чекав інспектор і припровадив на набережну Орфевр.

— Але ж ти нічого не зробив, так?

— Ні, їм потрібно тільки було мене про дещо запитати.

Мати попрямувала до буфета, дістала розпочату пляшку вина, чарку. Це була традиція.

— А пригадуєш, Алене…

— Що саме, мамо?

На одній з картин, тьмяній, сіренькій, було зображено «корів на луці біля простенької огорожі.

— Те, що я тобі повсякчас говорила. Але ти вважав себе розумнішим за всіх. Хоч справжньої професії так і не набув.

Він вважав за краще не згадувати про журнал, який мати розглядала як витвір сатани.

— Батько нічого не каже, але мені здається, він тепер кається в своїй пасивності. У всьому тобі потурав. А мені казав: «От побачиш, він сам знайде собі дорогу…»

Мати шморгнула носом, втерла очі кінчиком фартуха. Ален сів на стілець, обтягнутий тисненою шкірою, тоді як мати лишилася стояти. Як завжди.

— Що ж тепер буде? Га?

— Буде суд.

— І твоє ім'я почнуть плямувати.

— Напевне.

— Скажи, Алене, тільки не дури мене. Адже ти знаєш, я зразу догадуюсь, коли ти кажеш неправду. Ти винен у цьому. Адже так?

— Що ти цим хочеш сказати?

— У тебе були стосунки з своячкою, і коли дружина відкрила це…

— Ні, мамо. Я тут ні при чому.

— Значить, через когось іншого?

— Можливо.

— Хтось із знайомих?

— Вона не розповідала мені.

— А чи не здається тобі, що вона трохи несповна розуму? Я б на твоєму місці зажадала, аби її оглянув фахівець. Вона приємна й лагідна, я дуже любила її, і тобі начебто дуже віддана… І все ж вона мені завжди здавалась трохи чудною…

— В чому саме?

— Важко сказати. Вона була не така, як усі. Нагадувала мені трохи зовицю Гортензію — ні, ні, ти ніколи її не бачив, — той же погляд, ті ж рухи. Її змушені були забрати в лікарню.

Мати прислухалась.

— Посидь хвилинку. Зараз вийде пацієнтка. Батько урве якусь мить, щоб поцілувати тебе.

Мати вийшла до передпокою. І коли повернулась, разом із нею зайшов кремезний мужчина з сивим волоссям йоржиком.

Та ні обнімати, ні цілувати сина не став. Він рідко робив це, навіть коли Ален був маленький. Просто поклав йому руки на плечі й глянув у вічі.

— Важко?

Ален спробував посміхнутись:

— Витримаю.

— Це було для тебе несподіванкою?

— Цілковитою.

— Бачив її?

— В кабінеті слідчого.

— Що вона каже?

— Відмовляється відповідати.

— Стріляла справді вона?

— Безумовно.

— Що ж ти думаєш?

— Вважаю за краще не докопуватись.

— А як чоловік Адрієни?

— Учора ввечері приїжджав до мене.

— А її батьки?

— Батько вже тут. Я сьогодні вечерятиму з ним.

— Він порядна людина…

Вони бачилися всього яких-небудь три-чотири рази, але зразу ж перейнялися симпатією.

— Бажаю тобі бути мужнім. Зайве говорити, що, поки ми з матір'ю живі, наш дім — твій дім. Ну, я мушу повертатися на «завод».

«Заводом» він називав свій зуболікарський кабінет. Ще раз поплескав Алена по плечу й пішов до дверей; поли білого халата плутались між ногами. Чому він завжди купує такі довгі халати?

— Бач, не сказав тобі й слова, хоч і схвильований. Пуато ніколи не виказують своїх почуттів. Маленьким ти ні разу не плакав при мені.

Від червоного вина Алена почало нудити. І він порухом зупинив матір, яка збиралася налити другу склянку.

— Спасибі. Час їхати.

— Є кому про тебе піклуватися?

— Приходить служниця.

— А втім, ти завжди вважав за краще їсти по ресторанах. Вони тобі не зіпсують шлунка?

— Поки що почуваю себе добре.

Ален підвівся — голова його прийшлась нарівні з люстрою — знову нахилився й поцілував матір в обидві щоки.

На дверях раптом обернувся, немов пригадавши щось.

— Мамо, я не можу заборонити вам читати газети. Але ж не дуже вірте тому, що там писатимуть. Вони завжди пишуть неправду. В цій справі я трохи тямлю. Як-небудь днями загляну.

— Триматимеш нас в курсі справ?

— Обіцяю.

Він спустився затоптаними, вищербленими сходами. Ну от, одну справу зроблено… Тепер над мокрою бруківкою піднімався густий туман, оточуючи ореолом вогні ліхтарів і світлових вивісок.

Пробіг хлопчина з пакою газет під пахвою. Проте Ален не схотів купувати газети.

Треба кудись піти, десь згаяти час. Але де?

Люди довкола поспішали, переганяючи й штовхаючи одне одного, ніби попереду була мета, якої слід було досягти першими. А він стояв край тротуару з похмурим виглядом і палив сигарету.

Чому? Чому?

Слуга Альбер, вдягнутий, як бармен, у білу куртку, взяв у нього пальто і провів до вітальні. Бланше в чорному костюмі самотньо стояв посеред кімнати. Певно, чекав появи тестя, бо, побачивши Алена, змінився на обличчі.

— Я, здається, перший?

Він почував, що йде наче зв'язаний, бо ввечері багато випив. Почервонілі очі блищали, це не сховалося од Бланше.

— Сідай.

Вітальня була з високою стелею і надто просторою як на двох. Її було уставлено, певно, казенними меблями: величезна кришталева люстра не могла освітити всі закутки.

Вони дивились один на одного, проте рук не подавали.

— Він, либонь, не забариться.

На щастя, тесть прибув одразу. Пролунав дзвоник, почулися кроки Альбера, рипнули двері. Нарешті слуга завів до вітальні мужчину, що не поступався ростом Бланше. але сухорлявого і трохи сутулого, з блідим худим обличчям.

Кощавою рукою він міцно потиснув Алену руку. Потім, так само мовчки, підійшов і потиснув руку другому зятю, потім раптом закашлявся, прикривши рота хусточкою.

— Не звертайте уваги. Дружина в ліжку, з бронхітом. Лікар заборонив їй супроводжувати мене. Та воно, либонь, так і краще. Я теж от простудився.

— Може, пройдемо до мене в кабінет?

Кабінет в стилі «ампір», мав такий же казенний вигляд, як і вітальня.

— Що вам запропонувати, мосьє Фаж?

— Не має значення.

— А тобі?

— Віскі.

Бланше якусь мить повагався, знизав плечима.

Моложавий, з обличчям без жодної зморшки й сивим волоссям, зачесаним назад, Андре Фаж скидався на типового інтелігента, як його уявляють собі люди. В ньому почувалася врівноваженість і лагідність.

Коли Альбер виповнив склянки, Фаж глянув по черзі на Алена і Бланше та зауважив:

— Обох вас постигло нещастя, а я втратив обох дочок. І навіть не знаю, якої мені більше шкода.

Голос його, глухий від стриманого хвилювання, ніби проходив крізь повсть. Він зупинив погляд на Алені.

— Ви бачилися з нею?

Вони так рідко зустрічалися, що мало знали один одного.

— Атож, сьогодні, в кабінеті слідчого.

— І як вона?

— Я був уражений, побачивши її такою спокійною, і тим, як вона була вдягнута: ніби прийшла з візитом.

— Вона завжди була такою. Ще зовсім маленькою, коли почувала себе скривдженою, заб'ється, бувало, в темний куточок або в стінну шафу і не показується, поки не опанує собою.

Він надпив портвейн і поставив склянку.

— Я намагався не читати газет і не читатиму їх тепер тривалий час.

— А як ви дізналися?

— Від вашого поліцейського комісара. Він вважав за свій обов'язок прийти до мене, хоч виклав усе дуже тактовно.

Він глянув довкола.

— Де ж це сталося? — звернувся він до Бланше.

— У спальні, точніше, в суміжному будуарі.

— А де були діти?

— Вечеряли з Наною.

— Вони знають?

— Поки що ні. Я сказав їм, що з мамою трапився нещасний випадок.

Діти! Шестирічний Бобо і трирічна Неллі.

— Так, це від них не втече.

— Тіло привезуть завтра вранці. Похорон — у суботу о десятій.

— Церковний?

Фаж був невіруючим, а його дочки дістали світське виховання.

— Так, я замовив месу з відпущенням гріхів.

Ален почував себе до того зайвим, що навіть запитав себе: чого він тут?

Він слухав, не відчуваючи бажання заходити в розмову. Співрозмовники були такі несхожі між собою. Особливо Бланше. Можна було б подумати, Що вони з різних планет.

А може, він не такий, як усі?

Йому здавалося, що лампи світять аж надто тьмяно. Хоч це була якась омана, бо ще звечора все йому ввижалося в тьмяному світлі. Він почував себе так, ніби його зачинили в похмурому приміщенні.

— Вечерю подано, мосьє.

На руках у Альбера білі рукавички. Довгий стіл був сервірований сріблом і кришталем, з квітами посередині. Невже Бланше спроможний думати й про квіти? Чи це зроблено було автоматично, незалежно від хазяїна?

Посідали щонайдалі один від одного.

— Ви не знаєте, Адрієна дуже мучилася?

— Лікар стверджує, що ні.

— Коли вона була маленькою, я звав її Сплячою Красунею, їй бракувало жвавості й того чарування, що були так властиві Жакліні.

Алену не важко було пригадати образ Адрієни й порівняти з тим, що змалював батько.

— Вона мало гралася, могла годинами сидіти біля вікна й розглядати хмари на небі.

«Тобі не скучно, моя люба?»

«А чого мені скучати?»

Мене й дружину часто тривожив її спокій, який ми іноді вважали за хворобу. Та наш лікар Марньє заспокоїв нас щодо цього.

«Не скаржтесь. Бо коли вона прокинеться, у вас буде багато клопоту. Ваша дівчинка живе інтенсивним внутрішнім життям».

Запала тиша. Бланше скористався з неї, щоб прокашлятись. Альбер подав рибне філе.

— Згодом між сестрами спалахнуло суперництво, хоч ми й робили все, аби уникнути цього. Гадаю, так буває між дітьми в кожній сім'ї. Почалося з того, що Жакліна дістала дозвіл лягати спати на годину пізніше. Протягом кількох місяців Адрієна відмовлялася лягати перша. У неї склеплялися очі, але вона вперто трималася. І ми змушені були піти на компроміс: стали вкладати їх одночасно, на півгодини раніше, ніж належало Жакліні, і на півгодини пізніше, ніж належало Адрієні.

— Це було несправедливо щодо Жакліни, — зауважив Ален.

Він і сам здивувався, що назвав дружину Жакліною, а не Мур-мур, як звичайно.

— Знаю. З дітьми несправедливість неминуча. В тринадцять років Адрієна зажадала, щоб її вдягли так само, як і сестру, хоч тій вже було шістнадцять. Спливло ще два роки, і Адрієна почала палити. Ми з дружиною намагалися виявити щонайбільше терпимості, ставилися однаково Як до старшої, так і до меншої. Бо вважали, що, коли вони збунтуються, буде гірше.

Погляд його застиг. І він додав тихим голосом:

— Хоч що могло бути гіршим від того, що трапилось. І глянув на одного зятя, потім на другого.

— Не знаю, кого з вас двох жаліти більше.

Обличчя його спохмурніло, і він взявся до їжі. Тепер за столом чутно було тільки постукування виделок.

Альбер змінив тарілки, поставив на стіл печеню з куріпок, налив у склянки бургундського.

— Я їздив подивитися на неї… Туди.

Тесть пробурмотів:

— Ну, у мене не вистачило б мужності.

Може, це сцена з якоїсь вистави, що в ній три актори надто повільно грали свої ролі? У Алена виникло бажання кричати, махати руками, кинути тарілку на підлогу, щоб повернутися до життя.

Присутні не говорили вже про Жакліну та Адрієну. Фаж розповідав про своїх дітей, своїх дочок, коли вони були маленькими і стали підлітками.

— Коли мої діти народились, я мріяв, що в них не буде від мене таємниць, хотів бути їхнім другом, допомагати їм…

Він замислився й повернувся до Бланше.

— Чи багато говорила з вами Адрієна?

— Н-ні. Не надто. Вона не відчувала потреби в душевних сповідях.

— А з вашими друзями?

— Була гарною господинею, хоч завжди трималася в тіні. Ми майже не помічали її присутності.

— От бачите! Вона лишилася такою, як була. Жила в своєму внутрішньому світі, не в силі відкрити його будь-кому. А Жакліна, Ален?

Той мовчав, не знаючи, що відповісти. Боявся завдати болю цій людині, що прийняла з такою лагідністю страшний удар.

— Мур-мур… Так я її звав…

— Атож.

— Мур-мур дорожила своєю незалежністю, ось чому працювала. В цю сферу вона мене ніколи не допускала і не просила у мене ні допомоги, ні поради. Цей відтинок доби належав тільки їй. Зате в інший час вона не відходила від мене ні на хвильку.

— Те, що ви розповідаєте, дуже цікаво. Я немов зараз бачу, як вона сидить у кріслі в моєму кабінеті. Увіходила завжди так тихо, що я навіть лякався, коли, підвівши голову, бачив її навпроти себе. «Хочеш погомоніти зі мною?» «Ні». «Ти певна, що нічого не маєш мені сказати?» Вона заперечно хитала головою. Їй приємно було сидіти у мене в кабінеті, і тільки. А я знову брався до роботи.

Коли вона вирішила продовжувати освіту в Парижі, замість того щоб лишитися в Ексі, я зрозумів: не хоче бути дочкою професора.

Неправда! Жакліна просто вирішила по-своєму влаштувати життя.

— Зрозуміло, Адрієна пішла тією ж дорогою. І ми з дружиною лишилися самі саме тоді, коли сподівалися мати від дочок собі втіху.

І він перевів погляд з одного зятя на другого.

— Та скористались з цього ви, обоє.

Що було на десерт? Ален так і не пригадав. Гості встали з-за столу і разом з господарем пройшли в кабінет, де їм запропонували гаванські сигари.

— Каву питимете?

Ален не наважувався глянути на годинник.

— Я ніколи не втручався в їхні справи. Не вимагав, щоб вони писали мені частіше або докладніше. Скажіть, чи зустрічалися вони після одруження?

Ален і Бланше запитально перезирнулися. Бланше сказав:

— Жакліна іноді приїжджала до нас з Аленом обідати.

— В середньому двічі на рік, — уточнив Ален.

— Ми завжди були раді вам, ти ж знаєш.

— Кожного з нас обсідали свої клопоти.

— Дзвонили одна одній. Гадаю, час од часу вони навіть зустрічалися де-небудь у місті, щоб випити разом чашку кави.

Ален міг би заприсягтися, що протягом семи років вони навряд чи зустрічалися більше двох разів.

— Бачилися в театрах, у ресторанах.

Фаж знову перевів погляд з одного зятя на другого, та по його очах не можна було здогадатися, про що він думає.

— Вихідні дні проводили у себе на віллі, Алене?

— Іноді й кілька днів.

— А як Патрик?

— Став зовсім дорослим.

— Він знайомий із двоюрідним братом і сестрою?

— Атож, вони бачились.

Фаж не спитав, скільки разів, і добре зробив. Мабуть, і він почував себе тут не в гуморі: в цьому будинку, що був тільки прикрасою і не давав зрозуміти, як проходило щоденне життя його мешканців.

— Отже, Жакліна так і не сказала чому? — раптом без усякого переходу повернувся він до головного.

Ален заперечливо похитав головою.

— І ніхто з вас нічого не знає?

Відповіддю було глухе мовчання.

— А може, вона вирішить заговорити?

— Сумніваюсь, — зітхнув Ален.

— Як вам здається, мені дозволять побачення?

— Безперечно. Зверніться до слідчого Беніте. Він дуже гарна людина.

— Може, хоч зі мною говоритиме?

Проте Фаж і сам сумнівався в цьому і тільки сумовито посміхнувся. Він сидів блідий, губи здавалися безкровними, й, незважаючи на свій зріст, виглядав зовсім немічним.

— Правду кажучи, я розумію її.

І знову глянув на обох. Алену здалося, ніби в погляді, що він кинув на нього, було більше симпатії, ніж у тому, який він адресував Бланше. Та, крім симпатії, була ще й цікавість, а може, й трохи підозри.

Він закінчив, зітхнувши:

— Що ж, так воно, можливо, й краще…

Сигару взяв лише Бланше — від її нудотного аромату в кімнаті стало душно. Ален кінчав уже четверту чи п'яту сигарету. Фаж не палив. Діставши з кишені якусь коробочку, поклав у рот таблетку.

— Звеліти, щоб дали води?

— Не варто. Це ліки, які активізують діяльність кровообігу.

Про що їм лишалося говорити?

Бланше відкрив шафу, що правила за бар.

— Чого б іще запропонувати вам? У мене є пляшка старого арманьяку[1].

— Ні, вдячний.

— Спасибі, не хочеться.

Він розчаровано стояв, високий, пухкий, схожий на надутого хлопчика.

— Пробачте, що не запропонував вам раніше. Може, ночуватимете у мене?

— Дякую. Але я звик до «Лютеції»! Я зупинявся там, ще коли студентом приїздив до Парижа. Тільки вона за ці роки постаріла, як і я…

Він підвівся, і його худорляве тіло розпрямилося, немов акордеон.

— Мені пора. Дякую вам обом.

З вигляду не збагнеш, про що він думає. Адже він майже нічого не розпитував. І, можливо, не лише з чемності.

— Я теж їду, — заявив Ален.

— Може, побудеш ще трохи?

Чи не хоче часом Бланше сказати щось йому? Ні, швидше боїться, щоб наодинці з тестем Ален не сказав чого-небудь зайвого.

— Мені час лягати.

Альбер подав їм пальта.

— Труну завтра буде встановлено у вітальні.

Двері туди стояли розчинені, і вітальня здавалася величезною.

Тесть уявляв собі вже чорні драпіровки, самотню труну посеред залу і свічки.

— Дякую, Ролане.

— На добраніч, мосьє Фаж.

Спускаючись сходами, Ален тримався позад тестя. На алеї у них під ногами зашарудів гравій. З чорних як смола дерев падали краплини води.

— До побачення, Алене.

— Я можу підвезти вас.

— Дякую. Мені корисно пройтись.

Фаж розглядав безлюдну вулицю, що поблискувала після дощу, і, зітхнувши, ніби до самого себе, промовив:

— Мені треба побути на самоті.

Алену раптом стало холодно. Він потиснув кощаву руку і швидко сів у машину.

Йому теж не завадило б побути на самоті, та не вистачало мужності. Він вів машину з однією думкою — знайти хоч когось з тих, кому він міг би кинути: «Привіт, голуб'ята!»

Йому миттю звільнять місце, і гарсон схилиться над ним:

«Подвійне, мосьє Алене?»