Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Українці й влада: криза довіри ^{(І. Патриляк)}

Початок війни українське суспільство зустріло фізично виснаженим, деморалізованим та дезорієнтованим. Перепис 1937 р. зафіксував скорочення чисельності населення УРСР майже на 2 %, причому чоловіче населення зменшилося більш ніж на 6 %. З приєднанням нових територій загальна чисельність жителів УРСР зросла на 8 800 000 осіб, але навряд чи досягла до середини 1941 р. офіційної цифри 41 600 000 осіб.

Кульбіти радянської зовнішньої політики, кардинальні зміни в пропагандистській риториці щодо оцінки можливих ворогів у війні, що насувалася, дезорієнтували більшість населення. Німецьке вторгнення стало несподіванкою не лише для пересічних громадян, а й для комуністичного партійно-державного апарату. Ще більшим шоком були катастрофічні поразки на фронті в перші дні війни та безлад у тилу, що запанував у прифронтових районах.

Радянська бюрократія, яка не звикла до прийняття самостійних рішень, була розгублена й деморалізована. Директивний лист Ради народних комісарів (РНК) СРСР і ЦК ВКП(б) компартійно-радянським органам прифронтових районів про перебудову роботи на воєнний лад з’явився лише на 8-й день війни. Ставка Головного командування Збройних сил СРСР — надзвичайний орган вищого військового управління, створений 23 червня 1941 р., — тривалий час фактично залишалася без керівництва через відмову Й. Сталіна очолити цей орган. Радянський диктатор мірою усвідомлення причин та масштабів катастрофи, якої зазнала Червона армія в перші дні війни, втрачав психічну рівновагу й навіть на певний час усунувся від безпосереднього керівництва державою. Зі своїм першим зверненням до радянського народу Й. Сталін виступив лише на 12-й день війни — 3 липня 1941 р.

Природною реакцією радянської владної верхівки на екстремальні умови війни стало подальше посилення централізації. 30 червня 1941 р. рішенням Президії Верховної Ради СРСР, ЦК ВКП(б) і РНК СРСР було оформлене створення Державного комітету оборони СРСР (ДКО) — надзвичайного вищого органа державного управління, який зосередив у своїх руках усю повноту влади в державі в питаннях, пов’язаних з обороною. Постанови ДКО мали силу законів воєнного часу. Його розпорядженням повинні були підкорятися всі радянські державні, військові й партійні органи.

ДКО здійснював свої повноваження через апарат РНК СРСР та ЦК ВКП(б), місцеві партійні й радянські органи, міські комітети оборони, а також через своїх уповноважених, якими зазвичай були секретарі місцевих крайових та обласних комітетів ВКП(б). Вищим виконавчим органом ДКО з оперативно-стратегічного керівництва збройною боротьбою була Ставка Головного командування (з 8 серпня 1941 р. — Ставка Верховного головнокомандування Збройних сил СРСР).

Очолив ДКО Й. Сталін, який у період війни формалізував свій повний контроль над функціонуванням усіх органів цивільної та військової влади в країні. Окрім посад генерального секретаря ЦК ВКП(б), голови РНК СРСР та голови ДКО, Й. Сталін узяв на себе також виконання обов’язків народного комісара оборони СРСР (з 19 липня 1941 р.), голови Ставки Верховного командування (з 10 липня 1941 р.) та верховного головнокомандувача Збройними силами СРСР (з 8 серпня 1941 р.).

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про воєнний стан» від 22 червня 1941 р., у місцевостях, де було оголошено воєнний стан (до них належала й Українська РСР), функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку й державної безпеки були передані військовим радам фронтів, армій, військових округів, а за відсутності військових рад — вищому командуванню військових з’єднань. У містах, які опинялися в безпосередній близькості від фронту, створювали міські комітети оборони, до складу яких входили перші секретарі організацій ВКП(б), голови місцевих рад, представники армії та органів держбезпеки.

Поряд із військовими продовжували діяти центральні та місцеві цивільні органи влади. Однак чисельність апарату партійних, державних, господарських і громадських організацій була суттєво скорочена. Звільнених унаслідок скорочення людей відправляли до дієвої армії, різних допоміжних формувань, залучали до здійснення воєнно-мобілізаційних заходів в економіці. Центральні владні органи — ЦК КП(б)У, РНК УРСР, Президія Верховної Ради УРСР, наркомати — кілька разів змінювали місце розташування, пересуваючись із Києва на схід: до Харкова, а потім до Ворошиловграда (Луганська). З витісненням з України радянських військ у липні 1942 р. урядові установи та апарат ЦК КП(б)У виїхали на територію РРФСР.

Основними «стовпами» влади на місцях були осередки ВКП(б)-КП(б)У з організаціями-сателітами — комсомолом та профспілками, а також вертикаль органів держбезпеки. Республіканська партійна організація напередодні війни нараховувала у своєму складі близько 565 000 осіб. Її правління значно оновилося внаслідок чисток, було політично монолітним і цілком керованим.

На тлі загальної зневіри в переможному для СРСР завершенні війни, що ширилася країною разом із просуванням німецьких військ, основним мотивом поведінки партійної номенклатури стало прагнення вижити самим та врятувати свої сім’ї. Приміром, лише в Дніпропетровській області з 15 серпня до 4 жовтня 1941 р. за негідну поведінку з партії виключили 336 осіб, серед яких були відповідальні співробітники обкому, міськкомів і райкомів КП(б)У, директори заводів і голови колгоспів, завідувачі відділів облвиконкому та ін.

Загалом 95 000 членів партії самовільно залишили територію республіки й виїхали як біженці. Траплялися випадки, коли партійно-господарський актив першим залишав населені пункти, яким загрожувала окупація, намагаючись вивезти свої сім’ї й майно. Серед тих 150 000 комуністів, які зосталися на окупованій території, менш ніж третина — лише близько 40 000 — була залишена для ведення підпільної чи партизанської боротьби. Решта — переважно рядові комуністи — або не змогла, або не захотіла залишити свої домівки. У багатьох випадках колишні комуністичні функціонери брали найактивнішу участь в організації окупаційної влади.

Більш ефективно й організовано діяли радянські каральні органи. Підрозділи народних комісаріатів державної безпеки (НКДБ) та внутрішніх справ (НКВС) виявилися єдиними структурами, які в сум’ятті перших днів війни зберігали повну дієздатність. Водночас організаційна будова апарату держбезпеки, реформована в розрахунку на ведення наступальної війни, не відповідала умовам, у яких довелося діяти в 1941 р. Уже 20 липня 1941 р. НКДБ та НКВС були об’єднані в єдиний Наркомат внутрішніх справ СРСР під керівництвом Л. Берії. Цей наркомат, окрім центрального та місцевих апаратів, мав у своєму підпорядкуванні внутрішні та прикордонні війська (загальною чисельністю 154 000 осіб), а також контррозвідувальні відділи у військах.

З перших днів війни перед радянським партійно-державним апаратом постало завдання передусім утримати керованість країни, зупинити паніку й побороти дефетизм. Лише частина населення, насамперед міська комсомольська молодь, з початком війни виявляла щирий «радянський патріотизм». Інші сприймали крах сталінського режиму з полегшенням. Найбільш поширеними такі настрої були на Західній Україні, де радість від звільнення з «панської неволі» швидко змінилася на неприховану ворожість до влади рад.

Позицію більшості населення інших регіонів України на початку війни можна схарактеризувати швидше як вичікувальну. Невдоволення владою виливалося там частіше в різні форми пасивного опору: від зриву евакуаційних заходів до дезертирства. Зрідка виникали масові заворушення на ґрунті продовольчих труднощів. Розлючений натовп у таких випадках зазвичай обмежувався биттям вікон у партійних і державних установах та побиттям партійних і державних функціонерів. Учасниками подібних протестів здебільшого були жінки. Не маючи чим годувати своїх дітей, психічно виснажені невизначеністю й страхом за своїх рідних, мобілізованих до війська, вони готові були йти на вчинки, про які ще за кілька місяців до війни не могли й подумати.

Історичні джерела зафіксували також численні випадки прихильної зустрічі окупантів, навіть у великих містах, зокрема в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Вінниці, Херсоні, Дніпропетровську. Досить поширеною була думка, що гіршого життя, ніж радянське, не може бути за будь-якої влади. Певна частина населення сподівалася й на покращення свого становища. Подібні настрої живилися спогадами про «цивілізованих німців» часів кайзерівської окупації.

Показником лояльності населення до радянського режиму став також хід мобілізації, оголошеної указом Президії Верховної Ради СРСР, датованим 22 червня 1941 р. Мобілізація була практично зірвана в Західній Україні. У перші тижні війни загалом успішно вона проходила в центрі та на сході республіки. Тільки в якості добровольців лави Червоної армії поповнило близько 200 000 громадян. Однак після того, як стали очевидними масштаби військової катастрофи, якої зазнала Червона армія на початковому етапі війни, мобілізаційні заходи стикалися з дедалі більшими труднощами. Приміром, у найбільш віддаленому від фронту Харківському військовому окрузі станом на 23 жовтня 1941 р. на призовні пункти з’явилося лише 43 % призовників. Частими були втечі мобілізованих під час їх транспортування до військових частин. Загалом за неопублікованими даними Комісії з історії Великої Вітчизняної війни, зібраними в повоєнний час, на окупованій території через дезертирство, халатність військкоматів, зміну лінії фронту та з інших причин залишилося близько 5 600 000 військовозобов’язаних. З них на території України 2 000 000 — 3 000 000 осіб.

Не кращою була ситуація в армії. За даними НКВС СРСР, протягом другої половини 1941 р. на фронті й у тилу частинами з охорони військового тилу було затримано близько 685 000 осіб, запідозрених у дезертирстві. Понад 10 000 із них були розстріляні чи повішені за вироками військових трибуналів чи постановами особливих відділів (3321 особа — перед строєм). Масові здачі в полон та дезертирство, особливо характерні для військовослужбовців, чиї домівки опинилися на окупованій території, руйнували військову структуру й підривали довіру до армії з боку політичного керівництва країни. 316 липня 1941 р. в армії був відновлений інститут військових комісарів. Його основним призначенням був політичний контроль за діями командирів.

Намагаючись виправити ситуацію, владні структури СРСР вдавалися до застосування жорстоких репресивних заходів як в армії, так і в тилу. Уже 22 червня 1941 р. місцеві підрозділи НКДБ одержали директиву, яка зокрема передбачала негайний арешт усього «контрреволюційного й шпигунського елементу».

Утримувати під контролем ситуацію в тилових районах органам держбезпеки допомагали «винищувальні батальйони» — нерегулярні збройні формування, створені для «винищення на місці панікерів, провокаторів, ворожих десантів, шпигунів і диверсантів». Формування цих підрозділів було започатковане урядовою постановою «Про заходи з боротьби з парашутними десантами та диверсантами противника в прифронтовій смузі» від 24 червня 1941 р. Батальйони організовували спеціальні оперативні групи при республіканських та обласних управліннях НКВС. Командний склад затверджували на засіданнях бюро райкомів партії. Особовий склад цих підрозділів набирали з комуністів, комсомольців та радянських службовців. Чисельність винищувального батальйону коливалася від 150 до 250 бійців. На початку війни на території 17 областей України діяло 657 винищувальних батальйонів загальною чисельністю близько 160 000 бійців.

23 червня 1941 р. був виданий наказ НКВС СРСР про евакуацію тюрем західних областей СРСР. Оскільки швидке просування військ супротивника та проблеми з транспортом ускладнювали виконання цього завдання в повному обсязі, було ухвалене рішення про знищення в’язнів, засуджених за «контрреволюційні злочини». Інші категорії арештантів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 р., за яким позбавляли покарання й звільняли в місцевостях, де було оголошено воєнний стан, осіб, засуджених на строки до трьох років за так звані «побутові» злочини. Частина в’язнів була залишена в тюрмах.

Найбільш масовими страти ув’язнених були в західноукраїнських областях, хоча подібні акції проводили й в інших регіонах УРСР. Загальна кількість жертв масових убивств, здійснених радянськими органами держбезпеки в тюрмах УРСР улітку 1941 р., становить 22 000 осіб.

Намагаючись протидіяти німецькій пропаганді й припинити поширення антирадянських настроїв, радянське керівництво ще більше посилило контроль за розповсюдженням інформації. 6 липня 1941 р. було видано спеціальний Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про відповідальність за поширення під час війни неправдивих чуток, що викликають тривогу серед населення». За цим указом, винних у «поширенні чуток» засуджували на 2—5 років тюрми, причому часто-густо від шпигуноманії страждали зовсім невинні люди.

Зміст радянської пропаганди з початком війни зазнавав суттєвих змін. Традиційна для комуністів апеляція до класових цінностей іще в довоєнний період довела свою неефективність у міжнародних конфліктах, у яких брали участь радянські війська. Тим більш безглуздою подібна риторика виглядала б у війні на власній території. Сподіваючись консолідувати країну для відсічі агресорові, радянське керівництво намагалося апелювати насамперед до патріотичних почуттів народів СРСР.

Першим, хто озвучив оцінку війни з Німеччиною як вітчизняної, був В. Молотов. 22 червня о 12.15 він виступив за дорученням радянського уряду по московському радіо з повідомленням про напад Німеччини на СРСР. У своїй короткій промові В. Молотов — на той час радянський міністр закордонних справ — висловив упевненість, що Червона армія і весь народ знову поведуть «переможну вітчизняну війну за Батьківщину, за честь, за свободу» подібно до того, як у 1812 р. народ відповів Вітчизняною війною на вторгнення Наполеона.

Пролетарський інтернаціоналізм у той час видавався радянському керівництву настільки невчасним, що, згідно з наказом начальника Головного політичного управління Червоної армії Л. Мехліса від 10 грудня 1941 р., навіть зі шпальт усіх військових газет гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» мало бути зняте. Замість нього повинні були друкувати гасло «Смерть німецьким окупантам!».

Концепт Великої Вітчизняної війни наполегливо впроваджувався радянською пропагандою в масову свідомість. Уже 23 червня 1941 р. головна газета ВКП(б) «Правда» вийшла з розлогою статтею провідного комуністичного ідеолога Є. Ярославського під назвою «Велика Вітчизняна війна радянського народу». Незабаром ця стаття була видана як окрема брошура мільйонним накладом. Партія в особі своїх керівників закликала народ обороняти не ідеологічні цінності, а країну й самого себе.

«Комуністичний націоналізм», який іще в передвоєнні роки почав поступово заміщати в офіційній радянській ідеології доктрину пролетарського інтернаціоналізму, мав переважно російські «барви». Водночас Кремль намагався використати національні почуття не тільки росіян, а й населення всіх республік. На третій день після вторгнення гітлерівців, 24 червня, газета «Правда» надрукувала українською мовою патріотичні вірші найвідоміших поетів радянської України — П. Тичини («Ми йдемо на бій») і М. Рильського («Слово гніву»). 26 червня в цій же газеті зі статтею «Піднявся український народ» виступив український драматург О. Корнійчук. Згадуючи про те, що російський та український народи спільними зусиллями розгромили в 1812 р. полчища Наполеона Бонапарта, він висловлював упевненість у тому, що об’єднані у велику сім’ю народи СРСР знищать «мерзенних фашистських варварів».

Точно оцінити ефективність радянської пропаганди в Україні складно. Рівень довіри до влади СРСР серед українського населення впродовж усієї війни залишався невисоким. Сприйняття характеру війни та протиборчих сторін змінювалося швидше не зусиллями радянської пропагандистської машини, а діями окупаційної влади. Радянські люди, які на початку війни перебували в цілковитому невіданні щодо людиноненависницької сутності націонал-соціалізму, на практиці пересвідчувалися в тому, що несе їм нацистський «новий порядок». Тож війну з Німеччиною та її сателітами радянські громадяни всіх національностей швидко почали сприймати як боротьбу за фізичне виживання та визнання своєї людської гідності.

Переведення радянської економіки на «воєнні рейки» ^{(І. Патриляк)}

Надзвичайно важливим завданням для партійно-державних структур УРСР у перші місяці війни стала реорганізація господарського комплексу республіки відповідно до воєнних потреб. Фактично мобілізаційні заходи в економіці розгорнулися ще до початку німецько-радянської війни. 26 червня 1940 р. був ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і про заборону самовільного відходу робітників та службовців із підприємств і установ», який передував уведенню загальної трудової повинності та «воєнізації» режиму роботи всіх державних підприємств та організацій. Сукупний розмір капіталовкладень в оборонну промисловість у третій п’ятирічці (1938—1942 рр.) зріс до 20,3 млрд крб.

Уже в 1940 р. обсяги виробництва озброєння в СРСР практично за всіма позиціями перевищували німецькі. Зокрема, гвинтівок СРСР випустив більше, ніж Німеччина, на 100 000, гармат — на 7700, мінометів — майже на 34 000, танків — майже на 600, літаків — майже на 4000. За якісними показниками зразки озброєння, яке випускала в цей час радянська промисловість, не лише не поступалися німецьким, а й у багатьох випадках їх перевершували.

30 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР затвердили новий мобілізаційний народногосподарський план на III квартал 1941 р., яким було передбачено здійснити тотальну воєнну мобілізацію економіки. Усі наявні матеріальні, фінансові й людські ресурси перерозподіляли на користь оборонної промисловості. На залізниці графіки руху забезпечували першочергове просування воєнних вантажів. Переорієнтація виробничих потужностей на випуск продукції військового призначення відбувалася в максимально стислі терміни. Машинобудівні підприємства Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Сталіна та інших міст налагодили випуск озброєння й боєприпасів.

На території Україні виготовляли танки, бронепоїзди, гармати, авіаційні та танкові двигуни, стрілецьку зброю, набої, снаряди, міни, авіабомби тощо. Хімічна промисловість України забезпечувала значну частку загальносоюзного виробництва пороху та вибухівки. Суднобудівні заводи Миколаєва, Херсона, Києва зосередили зусилля на випуску бронекатерів.

Завдяки реалізації мобілізаційних заходів уже в першому півріччі 1941 р., за більш ніж двократного падіння валової продукції промисловості, випуск озброєння та боєприпасів вдалося значно наростити. Загалом за друге півріччя 1941 р. танків, стрілецької зброї, кулеметів, гармат та мінометів у СРСР було вироблено більше, ніж у Німеччині за весь 1941 р. Піврічний обсяг виробництва літаків у Радянському Союзі майже дорівнював річному в Німеччині. Значна частина радянського озброєння була виготовлена в Україні, хоча розгорнути виробництво на повну потужність більшість підприємств оборонної промисловості в УРСР не встигла. Швидке просування німецьких військ змусило радянське керівництво розпочати евакуацію військових заводів з України вже в липні-серпні 1941 р.

Надзвичайно важливою для функціонування радянської воєнної індустрії була робота паливної, хімічної та металургійної промисловості України. Більшість радянського озброєння виготовляли з українського металу. В Україні видобували 70 % залізної руди, 30 % марганцевої руди, більш ніж половину всього вугілля, яке споживали радянська промисловість і транспорт. Металургійні підприємства України в довоєнний період виробляли майже 65 % загальносоюзного обсягу чавуну, майже половину сталі (і майже весь асортимент спеціальних сталей), три чверті обсягу коксу, майже 60 % прокату, більш ніж три чверті загальносоюзного труб, понад чверть обсягу електроенергії. Тому основним завданням радянської економічної політики в Україні в перші місяці війни було максимальне використання її сировинних ресурсів, забезпечення безперебійної роботи підприємств вуглевидобувної та металургійної промисловості.

У дуже складних умовах улітку-восени 1941 р. опинилося сільське господарство УРСР. Німецьке вторгнення збіглося в часі з початком жнив. Значна частина врожаю або потрапила до рук супротивника, або була знищена радянськими військами, які відступали. На території, що залишалася під радянським контролем, основний тягар виконання сільськогосподарських робіт ліг на плечі жінок, дітей, літніх людей. При цьому більша частина тракторів, гужового й автомобільного транспорту була передана армії. Директивний лист ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 26 червня 1941 р. орієнтував місцеві партійні органи на використання «простих механізмів» і ручної праці. Попри всі докладені зусилля та порівняно високу врожайність, у жовтні 1941 р. державний план хлібозаготівлі був виконаний менш ніж на 30 %.

Захоплення вермахтом значних територій, військова мобілізація гранично загострили проблему забезпечення радянської економіки трудовими ресурсами. До кінця 1941 р. кількість робітників і службовців в СРСР скоротилася більш ніж на 40 %, а в таких важливих галузях промисловості, як вугільна й металургійна, — більш ніж наполовину. Основними методами залучення робочої сили до промисловості в СРСР були тотальна мобілізація та перерозподіл трудових ресурсів, а також зміна режиму робочого часу та інтенсифікація праці.

Мобілізаційними заходами керував створений 30 червня 1941 р. спеціальний Комітет з обліку й розподілу робочої сили при РНК СРСР, який мав свої органи на місцях. При РНК УРСР було створено Бюро обліку й розподілу робочої сили. У першу чергу трудовими ресурсами забезпечували оборонну й важку промисловість. З метою посилення трудової дисципліни 26 грудня 1941 р. указом Президії Верховної Ради СРСР були оголошені мобілізованими на час війни робітники й службовці, що працювали на воєнних та суміжних із ними підприємствах. Спроби залишити підприємства кваліфікували як дезертирство. Порушення трудової дисципліни, самовільне відлучення з роботи карали ув’язненням на 5—8 років. Лише за 1942— 1943 рр. за самовільне залишення підприємств і установ оборонної промисловості в СРСР було ув’язнено 764 000 осіб.

Однак загальна кількість зайнятих у радянській індустрії в наступному 1942 р. продовжувала скорочуватися. За таких обставин 13 лютого 1942 р. з’явився новий указ про мобілізацію на період воєнного часу всього працездатного міського населення для роботи в промисловості й на будівництві. Мобілізації підлягали чоловіки віком від 16 до 55 років та жінки — від 16 до 45 років. Окрім того, постановою Раднаркому СРСР від 20 травня 1942 р. було дозволено залучати до праці на заводах підлітків, що досягли 14-літнього віку, встановивши для них 6-годинний робочий день. Порушення трудової дисципліни загрожувало тюремним ув’язненням. Згідно з даними Наркомату юстиції СРСР, за прогули й запізнення на роботу на 21 хвилину й більше в 1942—1944 рр. було засуджено близько 3 200 000 громадян.

Залучені до виробничої сфери пенсіонери, інваліди, підлітки й діти в перші місяці війни замінили близько третини всіх робітників, які були мобілізовані до дієвої армії. Ще близько 7 000 000 — 7 500 000 робочих рук, за оцінками радянських істориків, вдалося замістити завдяки збільшенню тривалості робочого часу. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. «Про режим робочого часу робітників і службовців у воєнний час» робочий день для дорослих збільшувався до 11 годин за 6-денного робочого тижня. На підприємствах запроваджували понаднормову працю, і робочий день нерідко тривав близько 12—14 годин. Відпустки заміняли грошовою компенсацією.

Під час війни працівники здебільшого ставилися до подібних заходів із розумінням. Для значної частини робітників основними стимулами до праці були не дисциплінарні та примусові заходи, а трудовий ентузіазм і щире бажання віддати всі сили для перемоги над ворогом. Швидке просування німецьких військ спричинилося до того, що більшість промислових центрів України вже в перші місяці війни опинилася в прифронтовій смузі. Багато заводів і фабрик працювали під постійними артобстрілами й бомбардуваннями німецької авіації. Силами цивільного населення виконували також роботи з будівництва оборонних рубежів, аеродромів та інших інженерних об’єктів.

У цілому радянська оборонна індустрія, на підтримку й розбудову якої ще в довоєнний період було зорієнтовано все економічне життя в країні, виконала своє основне функціональне призначення. У перші тижні війни в усіх регіонах СРСР, зокрема в Україні, відбулося стрімке зростання воєнного виробництва. Однак катастрофічні поразки на фронті та втрата значних територій змусили коригувати передвоєнні мобілізаційні плани.

Тактика «випаленої землі»: евакуація матеріальних цінностей та людських ресурсів ^{(І. Патриляк)}

Одночасно з перебудовою економіки здійснювали евакуацію матеріальних цінностей та людей. Пріоритетом радянської евакуаційної політики були матеріальні цінності: техніка, обладнання, сировина.

27 червня ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили постанову «Про порядок вивезення та розміщення людських контингентів і цінного майна», яка визначила стратегію радянської евакуаційної політики. Невдовзі, 5 липня 1941 р., РНК ухвалив також постанову «Про порядок евакуації населення у воєнний час». Однак тільки 26 вересня 1941 р. було створено спеціальне Управління з евакуації населення з прифронтових районів.

Державний орган, який організовував евакуаційні заходи — Рада з евакуації — був створений уже 24 червня 1941 р. На чолі ради став керівник радянських профспілок М. Швернік, його заступниками були призначені О. Косигін і М. Первухін. Для керівництва евакуацією з України створили комісію на чолі із заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. На місцях організацією евакуаційних заходів займалися уповноважені Ради з евакуації, представники відповідних наркоматів, адміністрація підприємств, місцеві партійні установи. Значна роль у реалізації евакуаційної програми була відведена профспілкам.

Підприємства з України вивозили в поволзькі міста, на Урал, до Сибіру, у Середню Азію. Евакуація нерідко відбувалася в останню мить, під бомбами ворожої авіації. Для людей, які здійснювали демонтаж, завантаження та транспортування обладнання, участь в евакуації стала справжньою героїчною епопеєю та трудовим подвигом. Щоправда, дуже часто необхідність такого героїзму обумовлювалася безвідповідальністю й безгосподарністю керівного персоналу, дезорганізацією адміністративного апарату.

Залізничний транспорт в основному справлявся з величезними обсягами перевезень, хоча й не завжди працював ритмічно. Значні проблеми створювали натовпи біженців, що заповнювали дороги й вокзали. Загалом з України вдалося вивезти устаткування 150 середніх і 550 великих підприємств з 730 наявних, зокрема 190 підприємств союзного значення.

Серед евакуйованих підприємств особливе значення мали найбільший у СРСР патронний завод у Луганську та Харківський паровозобудівний завод ім. Комінтерна (завод № 183) — таку назву мало найбільше у світі підприємство з випуску танків. З Харкова також було успішно вивезено обладнання єдиного в СРСР заводу з випуску танкових дизелів, турбогенераторного заводу. З Києва евакуювали обладнання заводів «Арсенал», «Більшовик», «Ленінська кузня», «Укркабель», авіаційного та верстатобудівного заводів. Загалом зі столиці УРСР були вивезені обладнання та штати працівників 197 підприємств.

Успішно здійснювали й евакуацію устаткування металургійних та машинобудівних підприємств Придніпров’я. Лише протягом семи діб евакуювали найбільший у СРСР металургійний завод ім. Ф. Дзержинського з Дніпродзержинська. Цінне устаткування було вивезене також із заводу «Запоріжсталь». Обладнання українських металургійних підприємств розташовували на різних металургійних заводах Уралу.

Углиб СРСР були евакуйовані інститути АН УРСР, 16 відомчих науково-дослідних інститутів, 70 ВНЗ, зокрема 28 індустріально-технічних, 18 сільськогосподарських, 12 медичних, 6 художньо-музичних, 4 педагогічні, 3 університети, 276 училищ і шкіл фабрично-заводського навчання. Обов’язковій евакуації підлягали також архіви та музеї України. Академія наук УРСР була перебазована в Уфу. Там же перебували спілки письменників, художників і композиторів України. При цьому аж ніяк не всі українські науковці виявили бажання виїхати з України. Дехто з них був заарештований та знищений радянськими каральними органами на початку війни, зокрема академік А. Кримський, професор К. Студинський — голова Народної ради Західної України й депутат Верховної Ради УРСР, відомий поет В. Свідзінський, провідний соліст київської опери М. Донець.

Швидкий наступ противника, а також вимоги ДКО та інших органів влади випускати продукцію до останньої можливості різко обмежували строки евакуації. Залишилося устаткування на металургійних підприємствах Донецька, Макіївки, Маріуполя. У Маріуполі був втрачений також важливий для радянського ВПК завод, що випускав бронекорпуси для танків. Загалом із території УРСР не вдалося евакуювати устаткування понад 30 000 підприємств. Переважно це були дрібні й середні виробництв, не задіяні безпосередньо в радянському ВПК.

Зі значними ускладненнями (зокрема й через опір населення) відбувалася евакуація сільськогосподарської продукції, майна колгоспів, радгоспів, селян. До середини жовтня 1941 р. у радянський тил з України було вивезено 2 000 000 т зерна і зернопродуктів (для порівняння — загальний врожай зернових культур в УРСР в останній передвоєнний рік становив близько 20 000 000 т). Не вдалося вивезти більш ніж 60 % тракторів, 87 % поголів’я худоби. На заготівельних пунктах довелося залишити близько 900 000 т зерна.

Під час евакуації «людських контингентів» перевагу віддавали представникам елітарних верств радянського суспільства: державним чиновникам, інтелігенції, різним фахівцям, а також молоді, яка могла бути мобілізована до війська.

Найбільшу кількість людей було евакуйовано з великих міст, де концентрувалися підприємства оборонного значення: 335 000 — з Києва, близько 300 000 — з Одеси, близько 400 000 — з Харкова, 481 000 — з Донбасу. Серед евакуйованих було 76 600 комуністів, які виїхали до тилових районів разом із промисловими підприємствами й іншими установами. При цьому не завжди евакуація відбувалася на добровільній основі.

У селі евакуаційні заходи практично не проводили, за винятком окремих МТС та колгоспів із технікою. Колгоспне селянство здебільшого не виявляло бажання залишати свої домівки. Досить поширеними були надії на покращення матеріального становища після приходу німців та ліквідації колгоспів. Загалом з України було евакуйовано 1 900 000 осіб, що не перевищувало 5 % від загальної кількості населення.

За етнічною ознакою більшість евакуйованих з України становили росіяни та євреї — представники національних груп, які кількісно переважали серед категорій населення, що підлягали першочерговій евакуації. Водночас більшість єврейського населення не змогла або не захотіла залишити місць постійного проживання. Натомість окрему категорію переміщеного населення становили представники так званих «ворожих націй»: німців, угорців, румунів, фінів, болгар. Масова депортація німців була здійснена в серпні 1941 р. Загалом за час війни з території УРСР та Криму було депортовано близько 150 000 німецького населення.

Залишаючи на окупованій території переважну більшість місцевих жителів, радянська влада без жодних застережень вдалася до тактики «випаленої землі». Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б), яка вимагала під час відступу знищувати всі матеріальні цінності, що не могли бути евакуйовані, з’явилася 27 червня 1941 р. — раніше від будь-яких рішень щодо евакуації населення. 4 липня 1941 р. відповідну директиву партійним та радянським органам направили також ЦК КП(б)У та РНК УРСР. Подібні заходи в разі їх реалізації в повному обсязі прирікали місцеве населення на злидні й вимирання.

Застосовуючи тактику «випаленої землі», радянські війська та органи держбезпеки знищували промислові підприємства, об’єкти інфраструктури, житловий фонд. Було зруйновано значну кількість пам’яток архітектури. Зокрема, жахливих руйнувань зазнала центральна частина Києва, багато житлових та адміністративних споруд були зруйновані в Харкові. Відступаючи, війська також мали наказ знищувати всі запаси продовольства, зокрема спалювати не зібраний урожай хліба. Однак через опір населення та панічну втечу військ на Правобережжі це завдання фактично не було виконане. В інших регіонах України селяни також намагалися протистояти нищенню продовольчих запасів, отруєнню колодязів тощо. Спроби деяких робітників не допустити знищення підприємств фіксували і в містах. Приміром, подекуди на Донбасі гірняки потай знімали закладену в шахтах вибухівку, сподіваючись зберегти свої робочі місця.

З точки зору знищення промислових підприємств найбільш масштабних руйнувань зазнали Придніпровський промисловий район та Донбас. Був майже повністю знищений велетенський комплекс підприємств Дніпрельстану, усі 54 домни республіки. Також вивели з ладу генератори Дніпрогесу й підірвали греблю, що спричинило затоплення значної території й загибель тисяч людей. У Донецькому басейні були затоплені майже всі кам’яновугільні шахти. Знищили також усі мости через Дніпро, тисячі кілометрів залізничних колій та телеграфних ліній.

Загалом більшість матеріальних втрат, яких зазнала Україна під час Другої світової війни, було завдано саме в період відступу радянських військ. Разом із тим масштаби цих руйнувань фактично унеможливили для гітлерівців повноцінну економічну експлуатацію окупованих регіонів. За винятком продовольства, Німеччина впродовж усієї війни не змогла одержати з України ресурсів в очікуваних обсягах.

Роль трудових та технічних ресурсів України у воєнно-промисловому комплексі СРСР ^{(І. Патриляк)}

Унаслідок захоплення вермахтом значних територій радянська воєнна економіка зазнала величезних втрат, без відновлення яких Радянський Союз був неспроможний продовжувати війну. 31360 евакуйованих до тилових районів радянських заводів українські становили понад третину.

Розташування евакуйованих підприємств було регульоване спеціальною постановою ДКО від 7 серпня 1941 р. та низкою інших рішень партійних і державних органів. Деякі заводи після евакуації продовжували діяти як окремі виробничі одиниці, але найчастіше об’єднувалися з місцевими підприємствами. На базі окремих великих воєнних заводів створювали кілька дрібніших підприємств. Приміром, на базі заводу № 60 (Луганського патронного заводу) було створено шість підприємств у різних містах РРФСР та Киргизії. Інші виробництва взагалі розформовували, а їхнє обладнання розподіляли між дієвими заводами.

Нерідко місцеві умови взагалі унеможливлювали виконання планових завдань. Зі значними труднощами відбувалося, зокрема, уведення в дію київських заводів «Більшовик» та «Укркабель». Серед основних перепон на шляху введення в дію евакуйованого обладнання була також нестача кваліфікованих кадрів. За даними Ради з евакуації, кількість евакуйованих разом із військовими заводами робітників у середньому становила 30—40 % від початкової. Доводилося готувати фахівців на місці, що вимагало часу. Однак у більшості випадків розташування й запуск обладнання евакуйованих підприємств були в основному завершені всередині 1942 р. Промислове устаткування та фахівці з України становили вагому частку радянського ВПК, робота якого стала фундаментом для здійснення вирішального перелому в ході війни.

Найбільш промовистим прикладом успішного переміщення виробничих потужностей у тилові райони була евакуація Харківського заводу ім. Комінтерну. У жовтні-листопаді 1941 р. близько 4000 працівників та обладнання цього підприємства були перевезені до Нижнього Тагілу й розташовані на виробничих площах величезного Уралвагонозаводу. Туди ж був переведений цех із виробництва броньових листів із Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча, а також Інститут електрозварювання АН УРСР, який працював на базі цього підприємства. Уже 20 грудня 1941 р. завод відправив на фронт перший ешелон танків Т-34 (25 машин). А наступного року підприємство запрацювало на повну потужність: випуск продукції зріс у 8 разів, у виробництво впроваджували нові технології, знижували собівартість продукції. Революційним нововведенням стало використання автоматичного зварювання броньових листів за методом академіка Є. Патона. Загалом за час війни завод у Нижньому Тагілі випустив понад 21 000 танків Т-34.

Виробництво силових агрегатів для радянської танкової промисловості забезпечував Харківський дизельний завод. Його обладнання та штат працівників були переведені до Челябінська й розташовані на базі місцевого тракторного заводу. Першу продукцію на новому місці завод випустив уже на початку 1942 р. Постійно нарощуючи виробництво, підприємство виготовило до кінця війни майже 50 000 танкових двигунів та 85 000 комплектів паливної апаратури.

Загалом за 1942—1944 рр., коли воєнна промисловість СРСР і Німеччини, яка пізніше почала тотальну мобілізацію економіки, працювали на повну потужність, у СРСР було випущено ручної стрілецької зброї більше, ніж у Німеччині, на 8 240 000 одиниць (або на 54 %), кулеметів — на 364 000 (на 30 %), гармат — на 118 000 (на 31 %), мінометів — на 240 000 (на 79 %), танків — на 42 300 (на 55 %), літаків — на 19 800 (на 23 %).

Нарощування військового виробництва в СРСР у роки війни відбувалося завдяки впровадженню різних методів інтенсифікації та опанування нових технологій. Важливим джерелом інтенсифікації виробництва було посилення експлуатації робочої сили через збільшення норм виробітку й тривалості робочого дня. На відміну від Німеччини, де до кінця війни понад 90 % робітників у промисловості мали одну зміну, більшість радянських військових заводів працювали у дві зміни або цілодобово. Якщо в Німеччині робочий тиждень у промисловості в середньому тривав близько 49,5 години, а у воєнній — близько 50,3 години, то в СРСР тривалість робочого тижня сягала 66—72 годин і навіть більше.

На селі з 13 квітня 1942 р. обов’язковий мінімум трудоднів для колгоспників було підвищено до 100—150 на рік. Невиконання встановлених норм загрожувало покаранням виправно-трудовими роботами або висилкою.

Держава намагалася вилучати грошові «надлишки», посилюючи податковий тиск на населення, насамперед на селян. З початком війни заощадження жителів в ощадних касах були заморожені. З липня 1941 р. запровадили надбавку до сільськогосподарського податку. А 1942 року був уведений «воєнний податок» (різновид подушного), а також податки на самотніх, бездітних і малосімейних громадян. Для збільшення прибутків місцевих бюджетів були запроваджені земельна рента, податок із будівель, разовий збір на колгоспних ринках. Роль своєрідного податку в СРСР виконували також державні позики. Частину коштів, необхідних для покриття воєнних витрат, населення дійсно вносило добровільно!

Таким чином, лише граничне обмеження цивільного споживання дозволило забезпечити фінансування військових видатків. Прості радянські громадяни винесли на своїх плечах основний тягар воєнної економіки. Серед них були й вихідці з України, евакуйовані на Схід, і працівники промислових підприємств та колгоспів, що відновлювали роботу на визволеній території. У голоді й холоді, не маючи найнеобхідніших побутових зручностей, одягу й медикаментів, більшість із них самовіддано виконувала свою роботу, наближаючи звільнення України й перемогу. Радянська держава змогла зробити таку самовідданість загальнообов’язковою.

Важливу роль у нарощуванні військово-економічного потенціалу СРСР відіграли союзницькі поставки сировини, техніки та промислового обладнання. Їх почали здійснювати в серпні 1941 р. Основна частина військово-технічної та економічної допомоги була безоплатно надана США. Певну частку озброєння та сировини виділили також Великобританія та Канада.

Союзники надали третину всіх вибухових речовин для радянської промисловості боєприпасів, яка навіть за такої суттєвої допомоги виявилася єдиною галуззю воєнного виробництва, яка так і не змогла вийти до кінця війни на заплановані обсяги виробництва. Не менше значення мали також поставки залізничних рейок, локомотивів і вагонів, які, за оцінками сучасних істориків, значно перевищували власне виробництво цієї продукції в СРСР. Важливим аспектом технічної допомоги США було надання автомобілів. У травні 1945 р. близько третини всіх автомобілів, які перебували в розпорядженні Червоної армії, було американського виробництва. Потужні й надійні американські «Студебекери» стали основними тягачами для радянської артилерії.

За даними Держплану СРСР, союзницькі поставки забезпечували для радянської промисловості 40,8 % річного споживання алюмінію, 25,3 % нікелю, 37 % ртуті, 99,3 % олова, 56,9 % кобальту, 67,1 % молібдену, 19,3 % цинку, 24,3 % нержавійної сталі, 100 % натурального каучуку, 22,3 % етилового спирту, 38,2 % гліцерину, 20,6 % тракторів, 23,1 % металорізальних верстатів. За різними оцінками, союзники надали СРСР від 18 до 60 % всього авіабензину, спожитого радянською авіацією. З огляду на хронічну кризу радянської нафтової галузі та її технічне відставання ці надходження мали особливо велике значення.

Не менш важливими були й поставки продовольства. Урожаї зернових, поголів’я худоби та державні заготівлі основних сільськогосподарських продуктів у 1942—1943 рр. скоротилися втричі. За роки війни із США в СРСР надійшло 610 000 т цукру (радянське виробництво в 1942—1943 рр. становило лише 231 000 т) і 664 6000 т м’ясних консервів (радянські солдати іронічно нарекли ці консерви «другим фронтом»).

Військово-технічна перевага СРСР над Німеччиною, втрачена внаслідок катастрофічних поразок 1941 р., була відновлена вже в 1942 р., перш за все зусиллями радянської воєнної промисловості. При цьому практично за всіма показниками виробництва цивільної продукції, палива й сировини, за винятком нафти, Німеччина значно перевищувала Радянський Союз до 1944 р. включно. Приміром, у виробництві електроенергії Радянський Союз поступався Німеччині в 1,8 разу, щодо сталі — у 2,6 разу, вугілля — у 4,8 разу.

Таким чином, жорстко централізована радянська економічна й політична система продемонструвала свою високу ефективність у налагодженні воєнного виробництва. Водночас досвід Другої світової війни жодним чином не підтверджує прямого зв’язку між тоталітаризмом і військовою та економічною ефективністю. Історія Другої світової знає також приклади успішної воєнної мобілізації ринкових економік, які в мирний час не були підпорядковані всеохопному плануванню й адміністративному контролю. Найбільш приголомшливим серед них є приклад США. Практично не маючи розвинутої воєнної промисловості на момент вступу у війну, США вже в 1942 р. перетворилися на найбільшого виробника озброєння у світі. Тільки виробництво боєприпасів у країні за роки Другої світової війни зросло в 38 разів. Причому всі ці результати були досягнуті на тлі загального зростання економіки та покращення рівня життя населення.

Цілком можливо, що завдяки своїм мобілізаційним можливостям економіка, яку в СРСР іменували соціалістичною, найкраще підходила для відносно бідної країни, політичні амбіції якої не відповідали економічним ресурсам. Подібна модель економіки, однак, неминуче породжувала проблеми іншого ґатунку. Вона була неспроможна забезпечити ухвалених умов існування для переважної більшості населення, підривала лояльність до режиму й вимагала жорстокої диктаторської влади й терору як запоруки її ефективного функціонування. Саме ці особливості радянської політекономії стали однією з основних причин катастрофи 1941 р. Ті ж причини привели СРСР до поразки в наступній, уже «холодній» війні з колишніми союзниками.

Повернення радянської влади та українське суспільство ^{(І. Патриляк)}

З початком звільнення території України радянською армією відновили діяльність статутні керівні органи КП(б)У. У лютому 1943 р. з’явилися перші спільні постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У, що стосувалися звільненої території республіки.

Безпосереднє керівництво роботою центральних партійних і державних органів УРСР здійснювали члени Політбюро ЦК КП(б)У ще довоєнного складу: Л. Корнієць, який обіймав також посаду голови РНК УРСР, М. Гречуха (голова Президії Верховної Ради УРСР) та Д. Коротченко. Упродовж усіх воєнних років посаду першого секретаря ЦК КП(б)У зберігав за собою М. Хрущов. 6 лютого 1944 р. за рішенням ЦК ВКП(б) він став також головою РНК УРСР.

У вересні 1943 р. Раднарком, Президія Верховної Ради УРСР та ЦК КП(б)У переїхали до Харкова, а в січні 1944 р. — до Києва. На той час у столиці УРСР уже працювало 25 наркоматів та 13 управлінь при РНК УРСР. У березні 1944 р. у Києві відбулася перша з початку війни сесія Верховної Ради УРСР, а в травні 1944 р. — пленум ЦК КП(б)У. На той час у республіці залишилося тільки 59 членів ЦК і Ревізійної комісії зі 141, обраних XV з’їздом КП(б)У у 1940 р.

Ще більш разючі зміни відбулися в складі низових партійних організацій. Зі 150 000 комуністів, які залишилися на окупованій території, 46 500 були знищені німецькими каральними органами. Більшість із тих 113 890 членів КП(б)У які пережили окупацію, не лише не боролися з німцями, а й подекуди співпрацювала з окупантами. Майже 22 000 з них зареєструвалися в гестапо, понад 6000 відмовилися від своєї партійної приналежності, більш ніж 34 000 знищили свої партійні квитки. Після звільнення їх піддавали перевіркам і виключали з партії під час чисток. Загалом у процесі відродження діяльності партійних організацій було відмовлено у відновленні в лавах компартії понад 62 000 колишніх комуністів.

Відродження радянської адміністративної еліти в Україні відбувалося насамперед за рахунок місцевих висуванців, які довели свою лояльність комуністичному режиму під час війни, учасників радянського руху Опору, комуністів, демобілізованих з армії. Проблему нестачі керівних кадрів центральні партійні органи розв’язували, спрямовуючи в Україну працівників з інших регіонів СРСР.

Відновлення організаційних структур правлячої партії відбувалося централізовано. Політбюро ЦК КП(б)У затверджувало своїми рішеннями склад бюро й перших секретарів обкомів партії. На початок червня 1944 р. КП(б)У налічувала вже майже 98 000 комуністів, а на початок грудня — майже 150 000 членів і кандидатів у члени партії. Переважна більшість із них (близько 90 %) вступила до партії в період війни.

Сформований здебільшого з місцевих висуванців правлячий клас Радянської України помітно українізувався. За роки війни частка українців у ЦК КП(б)У зросла з 40 до 68,8 %. Такі зміни створювали підстави для сприйняття самими комуністами ідеї «українського радянського патріотизму», яку вони активно використовували в роки Другої світової війни як інструмент патріотичної мобілізації мас. Водночас українські комуністи відкидали національний сепаратизм у будь-якій формі, щиро переконані в неможливості існування ні України, ні їхньої влади над нею поза межами Радянського Союзу. Політичні прагнення українського партійного чиновництва не виходили за межі корпоративних амбіцій провінційної еліти.

Органічною складовою радянського правлячого класу в Україні був персонал органів внутрішніх справ, державної безпеки, юстиції, суду й прокуратури, які з перших днів визволення відновлювали свою діяльність під пильним контролем правлячої партії. Народний комісаріат внутрішніх справ у квітні 1943 р. був реорганізований за передвоєнним зразком. Указом Президії Верховної Ради СРСР був виділений в окрему структуру Народний комісаріат державної безпеки СРСР із функціями політичної поліції. У компетенції НКВС залишилися реєстрація населення й контроль за його переміщенням, підтримання громадського порядку та інші функції. Важливим завдання радянських каральних органів на визволеній території було роззброєння населення.

З особливими труднощами було пов’язане відновлення радянської влади в Західній Україні. У цей регіон направили понад 108 000 керівних працівників та фахівців із Росії та східних областей УРСР. Влада застосовувала жорстокі репресивні заходи до учасників націоналістичного Опору, поновила практику депортацій населення. Попри всі зусилля, до кінця війни радянська влада в Західній Україні утримувалася винятково військовою силою. Жодна з масштабних акцій влади в цьому регіоні не могла обійтися без участі армійських частин.

На решті території УРСР українське населення здебільшого з полегшенням сприйняло падіння окупаційного режиму й зустрічало радянські війська як визволителів. Водночас відновлення радянської влади викликало в українського загалу суперечливі почуття. Ставлення народу до відступу німців і реставрації радянської влади рельєфно демонструє тогочасна українська приказка: «Щоб ці десь поділися, а ті не повернулися».

Значна частина підокупаційного населення очікувала на помсту з боку сталінського режиму. Такі сподівання не були безпідставними. Ще 15 травня 1942 р. був виданий наказ прокурора СРСР «Про кваліфікацію злочинів осіб, які перейшли на службу до німецько-фашистських окупантів у районах, тимчасово захоплених ворогом». Згідно з цим наказом, до категорії «зрадників» потрапляли не лише ті, хто відкрито співпрацював з окупаційною владою, але й усі, хто працював у період окупації.

У відносинах із населенням у період звільнення українських земель радянська влада продовжила започатковану в перші роки війни гру на національних почуттях. Владна верхівка добре пам’ятала про відверті прояви нелояльності з боку українців на початку війни. Однак прагматичні міркування не дозволяли відкрито зарахувати українців до «ворожих націй», хоча, за свідченням М. Хрущова, у Кремлі обговорювали можливість повної депортації українського населення. Через занадто велику чисельність українців від цієї ідеї довелося відмовитися. Натомість радянське керівництво намагалося максимально використати у війні людський потенціал України, застосовуючи щодо місцевих жителів тактику батога й пряника. Українці з огляду на їхню чисельність посіли друге місце в радянській ієрархії націй і дістали право на розвиток (звісно, у певних межах) національної самосвідомості.

Починаючи наступ в Україні, Ставка Верховного головнокомандування 20 жовтня 1943 р. перейменувала всі фронти, які мали діяти на території республіки. Так замість Воронезького, Степового, Південно-Західного й Південного фронтів з’явилися чотири Українські фронти. 10 жовтня 1943 р. з ініціативи М. Хрущова був заснований військовий орден Богдана Хмельницького — єдина серед загальносоюзних орденів відзнака з неросійським «корінням».

У роки війни вперше за весь час існування радянської влади представників української інтелігенції намагалися включити до комуністичної владної системи. Наприкінці 1942 р. М. Бажана було призначено заступником голови РНК УРСР із питань культури, а П. Тичину, який на той час навіть не був комуністом, — міністром освіти УРСР. 1943 року розглядали також можливість висунення О. Довженка на посаду голови Верховної Ради УРСР.

Ще перебуваючи в евакуації, українські діячі культури провадили ідею захисту української радянської державності, яку зруйнував А. Гітлер. У роки війни відбувалося справжнє відродження української історичної науки, обумовлене потребами патріотичного виховання. На певний час навіть була реабілітована непопулярна в середовищі компартійних працівників тема українського козацтва. Водночас у своїх концептуальних засадах українська історія не мала суперечити російській історичній традиції.

Важливим фактором патріотичної мобілізації населення стало українське мистецтво періоду війни, просякнуте лейтмотивом любові до Батьківщини. У царині літератури одним із найяскравіших творчих проявів цієї тенденції став вірш В. Сосюри «Любіть Україну!» (1944 р.). Характерно, що цю поезію комуністичні функціонери спочатку відзначили Сталінською премією, а згодом, після війни, розкритикували як націоналістичну. Серед визначних поетичних творів воєнної доби були також вірші А. Малишка («Україно моя!»), Л. Первомайського, М. Рильського, П. Тичини. Однак у цілому період війни не був сприятливим для творчих звершень у жодному жанрі мистецтва. Війна вимагала простих гасел, однозначних образів, які б звали на боротьбу та закликали до помсти.

У царині образотворчого мистецтва провідне місце посіла графіка. Насамперед затребуваним в умовах війни було мистецтво політичного плаката й сатиричного рисунка. Серед плакатів українських художників найбільший успіх мали твори В. Касіяна. Найвідоміші серед них — «На бій, слов’яни!» (1942), оригінальна за задумом серія «Гнів Шевченка — зброя перемоги» (1942). На тексти Т. Шевченка серію плакатів «Вражою злою кров’ю волю окропіте!» створив у 1942 р. О. Довгаль. Успішно працювали над патріотичними плакатами І. Кружков, В. Литвиненко, І. Літинський.

У житті української радянської інтелігенції відбувалися складні процеси. Українські інтелектуали намагалися осмислити причини катастрофи 1941 р. Вони також болісно переживали звинувачення в зраді, які накидала російська громадська думка національним меншинам СРСР. Для російської спільноти, яка переживала патріотичне піднесення й не схильна була до самокритики, подібні звинувачення давали зручні пояснення причин поразок початкового періоду війни.

Найбільш яскраво пошуки українською інтелігенцією відповіді на інтелектуальні виклики війни були відображені в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». Навіть «безпартійний комуніст» О. Довженко змушений був визнати, що саме радянська дійсність, абсолютизація класових цінностей, виховання зневаги до рідної мови, забуття власної історії сформували в українців байдужість до долі держави, громадянами якої вони були. Кіноповість О. Довженка викликала гостру реакцію радянського керівництва: Й. Сталін особисто розкритикував її на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) й заборонив до друку та екранізації. Після цього процес шельмування О. Довженка за «вилазку проти партії» тривав на нижчих щаблях партійної ієрархії.

Розбудова культурницького націоналізму в СРСР мала свої межі. Комуністичний режим пильно стежив, щоб у процесі поширення української радянської ідентичності не були поставлені під сумнів панівні радянські ідеологічні догмати. Насамперед це стосувалося радянської ієрархії націй, у якій російському народу відводили роль «старшого брата».

З падінням німецького окупаційного режиму в Україні сталінське керівництво дедалі менше відчувало потребу в заграванні з національними почуттями українців. Свідченням зміни ідеологічного курсу стали рішення пленуму ЦК КП(б)У що відбувся наприкінці травня 1944 р. Вони знову визначили одним з основних напрямів роботи партії боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму». М. Хрущов, який добре відчував зміни «генеральної лінії», на черговому пленумі ЦК КП(б)У в листопаді 1944 р. назвав ворогами всіх тих, «хто не любить російської мови». Тож загалом партія відновила курс на посилення ідеологічного контролю й русифікацію.

Звернення керівництва СРСР у роки війни до традиційних цінностей суспільства передбачало також налагодження стосунків із церквою. У вересні 1943 р. із дозволу радянського керівництва відбулося відновлення патріархії Російської православної церкви, яка одержала новий правовий статус у радянській державі: її діяльність потрапила під контроль спеціального органа — Ради в справах РПЦ при РНК СРСР.

Справжнім центром релігійного відродження стала Україна. Німецька адміністрація не чинила перешкод відкриттю храмів та відновленню релігійного життя. Після визволення України релігійний рух розвинувся ще більше й набув справді масового характеру. Унаслідок цього станом на 1 липня 1945 р. майже 60 % усіх дієвих у СРСР церков та молитовних будинків (а значить, і релігійних громад) було зосереджено в Україні.

Після відновлення контролю радянської влади над Україною відкриті за часів окупації церкви не були закриті. Влада намагалася якщо не очолити, то принаймні контролювати процес. В Україні це було тим більш важливо, оскільки національно-сепаратистська опозиція радянському режиму набула тут і релігійного забарвлення. Традиційно дражливою для імперського центру поставала діяльність греко-католиків, яку масово підтримувало західноукраїнське населення.

Український православний рух був інтегрований до загальнодержавного, центром якого стала Москва. Вели підготовку до ліквідації Української греко-католицької церкви. Навесні 1945 р. була створена «ініціативна група» в лоні УГКЦ, яка почала готувати собор церкви з метою приєднання до РПЦ. 11 квітня 1945 р. органи НКДБ заарештували найвище керівництво УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим, яке чинило опір «возз’єднанню» церков.

До релігійних громад, які зазнавали репресивного тиску з перших днів визволення, належали також різноманітні секти. Особливо помітним був вплив неорганізованих релігійних течій на Донбасі. Влада відразу вдалася до заборони діяльності подібних громад, репресувала їхніх проповідників і знищила релігійну літературу.

Евакуація, два з половиною роки бойових дій та окупації завдали економіці України дуже великих збитків. На час визволення неушкодженими залишалися тільки близько 19 % промислових підприємств. Транспортна інфраструктура була зруйнована ще більше. Загальна сума матеріальних збитків була оцінена в 285 млрд крб. Не менших втрат зазнали трудові ресурси республіки. Згідно з радянською статистикою, на території УРСР залишилося тільки 17 % робітників від їхньої довоєнної чисельності.

Комплексної програми відбудовних робіт у воєнні роки в СРСР розроблено не було. Постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 р. «Про невідкладні заходи з відбудови господарства в районах, визволених від німецької окупації», яку вже з моменту її ухвалення в радянських документах іменували не інакше як історичною, мала швидше декларативний характер. Реальні заходи з відбудови господарства регулювалися короткостроковими планами, які затверджували постановами різних радянських державних чи партійних органів щодо окремих економічних районів, міст, а нерідко й поодиноких підприємств.

Фінансування відновлювальних робіт мали здійснювати за рахунок коштів загальносоюзного бюджету та місцевих ресурсів. Основна маса використаного під час реконструкції устаткування була новою. Джерелами його постачання стали власне виробництво, поставки за ленд-лізом та імпорт. У перші місяці 1945 р. почало надходити обладнання, вивезене з Німеччини, Румунії, Угорщини в порядку репарацій.

Фінансування відновлювальних робіт в Україні із загальносоюзного бюджету було недостатнім і не відповідало масштабам збитків, завданих економіці УРСР у роки війни. З 75 млрд крб, виділених урядом СРСР під час війни на відбудову господарства районів, визволених від німецької окупації, тільки 18,32 млрд було використано в УРСР. Відбудовчі роботи вели в основному за рахунок власних виробничих, фінансових та трудових ресурсів з використанням зібраних на руїнах заводів і фабрик залишків будівельних конструкцій, деталей і пошкоджених механізмів, а також виготовлених у місцевих умовах будматеріалів, інструменту тощо. В умовах загальної нестачі трудових ресурсів основний тягар реконструкції ліг на плечі жінок і підлітків. До кінця війни роботи в промисловості, на будівництві та транспорті шляхом примусової мобілізації було залучено близько 1 000 000 осіб. Переважно це була сільська молодь із дуже низьким освітнім рівнем та без жодних фахових навичок.

Проблема кваліфікованих робітників та інженерів залишалася надзвичайно гострою до кінця війни. Республіка мала на початку 1944 р. тільки 1 564 000 робітників і службовців замість 6 202 000 напередодні війни. До кінця війни ціною надзвичайних заходів кількість робітників, зайнятих у промисловості й на транспорті, вдалося довести до 54,5 % від довоєнної чисельності. У багатьох випадках потрібних фахівців розшукували в дієвій армії, демобілізували й повертали на довоєнне місце роботи. Влада організувала також повернення фахівців, евакуйованих з України в східні райони СРСР. Загалом у країну в 1943—1945 рр. було спрямовано в централізованому порядку 615 300 робітників та службовців.

Подібно до Німеччини Радянський Союз масово використовував працю військовополонених та інтернованих осіб. Протягом 1943—1945 рр. особливо активно це здійснювали у вугледобувній галузі та чорній металургії, де полонені та інтерновані становили 30—40 % трудового фонду. Широко застосовували ці ресурси також під час відновлення комунального господарства міст, урядових і громадських споруд, житла, транспортної інфраструктури.

Відбудову залізниць здійснювали силами залізничників, залізничних військ і жителів навколишніх населених пунктів. Попри всі труднощі, темпи відновлювальних робіт були дуже високими. Харків пустив перші поїзди вже через три дні після звільнення. Низьководний міст через Дніпро в Києві було приведено до ладу за два тижні. А 20 листопада 1943 р. у місто прибув перший поїзд.

У промисловості основним пріоритетом реконструкції воєнних років було відродження видобування вугілля на Донбасі. 22 лютого 1943 р. ДКО ухвалив спеціальну постанову «Про відновлення вугільних шахт Донбасу». Відповідальність за реалізацію цієї програми було покладено особисто на народного комісара вугільної промисловості СРСР.

Донбас, оголошений «ударною будовою», у пріоритетному порядку одержував обладнання, фінансові й трудові ресурси. Загалом до роботи у вугільній промисловості було залучено близько 500 000 осіб. У результаті надзвичайних зусиль до кінця війни на Донбасі відбудували 754 і збудували 50 нових шахт. Наприкінці 1945 р. там було освоєно 35 % довоєнних потужностей шахт. 1945 року Донбас виробляв більше вугілля, ніж будь-який інший вугільний басейн СРСР. Загалом за 1943—1945 рр. у Донецькому басейні було видобуто 64 000 000 т вугілля, що становило близько 18 % загальносоюзного виробництва.

Слідом за відродженням паливної промисловості в УРСР відбулася реконструкція електроенергетики. На момент визволення в Україні збереглося лише 0,4 % довоєнних потужностей електрогосподарства. Окрім великих енергогенерувальних станцій, серед яких уже в 1944 р. були введені в дію Зуївська та Штерівська ДРЕС, відновлювали також міські й сільські електростанції малої потужності, будівництво та оснащення яких не вимагали значних коштів. Загалом за 1944—1945 рр. виробництво електроенергії в УРСР досягло 26,7 % довоєнного рівня.

Відбудову паливно-металургійного комплексу УРСР можна розглядати як один із прикладів успішного застосування мобілізаційного ресурсу тоталітарної економіки. Загалом за 1943— 1945 рр. українська промисловість виробила 64 000 000 т вугілля, 2 200 000 т чавуну, понад 1 800 000 т сталі, 1 300 000 т прокату чорних металів і труб, 4 700 000 т залізної й марганцевої руд, 4 800 000 т коксу. Загалом відновила свою роботу третина всіх підприємств, які працювали до війни.

У дуже складних умовах відбувалося відновлення сільського господарства. Сільське населення за час війни скоротилося 3 27 200 000 до 19 800 000 осіб. У районах УРСР, окупованих Німеччиною, на момент їх звільнення Червоною армією від довоєнної чисельності залишилося 30 % коней, 43 % великої рогатої худоби й не більш ніж 11—26 % кіз, овець і свиней, поголів’я яких найбільше страждало від «самозабезпечення» армій. Значних руйнувань зазнала технічна база сільського господарства. Тракторів і комбайнів залишилося близько 40 % від довоєнної кількості.

За важку самовіддану працю колгоспники — переважно люди похилого віку, жінки й підлітки — майже не одержували матеріальної винагороди. Оплата трудоднів у колгоспах, і доти мізерна, у роки війни різко скоротилася. Зазвичай на один трудодень видавали 200—250 г зерна і 100 г картоплі (склянку зерна та 1—2 картоплини на день). Продовжувало діяти довоєнне законодавство про захист «соціалістичної власності». Але, незважаючи на труднощі, уже в 1944 р. в Україні було освоєно близько 76 % довоєнних посівних площ. 1945 року колгоспи УРСР здали державі понад 5 000 000 т зерна.

«Ніщо не забуте»: радянські репресії й депортації ^{(І. Патриляк)}

Окрім методів ідеологічного впливу на населення, комуністичний режим і надалі активно послуговувався репресивними засобами, маючи на меті покарати винних у співпраці з окупантами, утвердити радянську владу й забезпечити її надійне функціонування в майбутньому. Наказ Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. передбачав застосування до «гітлерівських агентів», «шпигунів і зрадників Батьківщини з числа радянських громадян» і «їхніх пособників із місцевого населення» смертної кари через публічне повішення.

Найбільш масштабними й жорстокими радянські репресії були в момент повернення влади СРСР до того чи того населеного пункту. Приміром, лише в Харкові впродовж кількох тижнів під час першого звільнення міста радянськими військами навесні 1943 р. органи НКВС, які слідували за армійськими частинами й здійснювали політичну «зачистку» території, розстріляли не менш ніж 4000 осіб — майже 4 % населення, яке на той час залишалося в місті. Загалом в Україні протягом 1943— 1957 рр. за співпрацю з німцями було заарештовано 93 960 осіб (у цілому по СРСР за період із 1943 до 1953 рр. — понад 320 000). Більше половини з них походили із Західної України й нерідко були покарані за участь в українському націоналістичному русі, котрий радянський уряд стало кваліфікував як колабораціоністський. У боротьбі з українським націоналізмом радянське керівництво обрало як основну лінію його дискредитації ототожнення з німецькими окупантами.

Серед найбільш резонансних публічних судових процесів над зрадниками, що відбувалися в Україні, були справи М. Кулешова, В. Громова, Г. Почепцова, яких звинуватили в тому, що вони видали німцям «Молоду гвардію». Засуджених публічно розстріляли в Краснодоні. Досить поширеними на визволеній території акціями, що відбувалися привселюдно, були повішання німецьких військовополонених, винних у воєнних злочинах.

Окрім санкціонованих владою арештів та страт, відбувалися й самосудні розправи, які здійснювали колишні підпільники, партизани чи військовослужбовці. Покаранню підлягали насамперед ті, хто належав до поліції, працював в окупаційній адміністрації, а також жінки, які мали статеві зносини з німцями. Траплялися й випадки вбивства дітей, яких народжували ці жінки.

Війна створила нові розділові лінії й поглибила застарілі конфлікти. Новітньою тенденцією воєнного часу стало перенесення суспільних суперечностей із класового на національний ґрунт. Одним із проявів цього було посилення антисемітизму в останні роки війни. Як це не парадоксально, етнічна група, яка найбільше постраждала в період окупації, після перемоги над Німеччиною почала викликати неприховане роздратування в найрізноманітніших прошарків українського суспільства. Почасти це було пов’язано з очевидно помилковою думкою про те, що євреїв у Радянській армії було відносно менше, ніж інших етнічних груп. Втеча урядовців, яких вважали євреями, також посилила поширену підозру, що євреї уникали боротьби й тікали раніше за всіх. Багато кого дратувало також переважання євреїв у складі радянських каральних органів. У післявоєнний період, коли антисемітизм почали підживлювати на державному рівні, подібні настрої лише посилилися.

Своєрідною формою помсти сталінського режиму тим, хто залишився в окупації, були методи проведення радянської військової мобілізації. Загалом в Україні мобілізували від 2 700 000 до 3 000 000 осіб, що становило близько 10 % населення. До проведення мобілізації було підключено дієву армію. Це дозволило прискорити уведення в бій нового поповнення. Водночас в Україні поширилася практика кидання в бій погано навчених і майже неозброєних людей, втрати серед яких були величезними. У Західній Україні мобілізацію проводили примусово, подекуди методом облав на місцевих жителів, що переховувались у лісах. Проведення тотальної мобілізації (їй підлягало все чоловіче населення віком від 18 до 50 років) мало на меті не лише поповнення дієвої армії, а й позбавлення людських ресурсів націоналістичного руху Опору.

Влада взагалі з недовірою ставилася до людей, яких залишила на окупованій території. Радянські керівники вважали, що люди, які зазнали впливу «буржуазної пропаганди», потенційно могли стати антирадянськими елементами. Навіть для тих, кого оминули репресивні заходи радянської влади, перебування на окупованій території на все життя залишалося «плямою в біографії».

Під іще більшою підозрою опинилися радянські громадяни, які перебували в німецькому полоні, та особи, вивезені на примусові роботи до Німеччини й інших країн. Їх репатріація розпочалася в 1944 р. Серед 4 100 000 репатрійованих радянських громадян та 241 000 внутрішньопереміщених осіб (людей, які залишили місця постійного проживання під час окупації) близько 37 % становили українці. Серед них близько 28 % були колишніми військовополоненими.

Згідно з радянськими інструктивними документами, серед репатріантів арешту й суду підлягали керівний і командний склад органів поліції, Російської визвольної армії, національних легіонів і подібних структур; рядові поліцейські й рядові учасники перерахованих організацій, що брали участь у каральних експедиціях; колишні військовослужбовці Червоної армії, які добровільно перейшли на бік супротивника; бургомістри, високопоставлені фашистські чиновники, співробітники гестапо й інших німецьких каральних і розвідувальних органів; сільські старости, які були активними пособниками окупантів. Щодо військовополонених до 7 липня 1945 р. продовжувала діяти норма про кримінальну відповідальність за здачу в полон, яку, утім, рідко застосовували до колишніх червоноармійців рядового складу. Представники офіцерського корпусу в більшості випадків зазнавали кримінального переслідування. Частину з них зараховували до складу штрафних батальйонів, решту засуджували за політичними звинуваченнями.

Переважна більшість цивільних репатріантів (понад 80 %) після перевірки у фільтраційних таборах та збірно-пересильних пунктах і вилучення «злочинного елементу» була направлена до місць проживання. Після повернення додому перевірка переважної більшості з них тривала силами вже місцевих органів НКВС. Загалом станом на 1 серпня 1946 р. до місць проживання було направлено близько 3 300 000 осіб. З них 1 150 000 становили вихідці з України.

Формально репатріанти після повернення одержували всі права радянських громадян. Однак на практиці більшість із них відчували на собі тиск неофіційних звинувачень у зраді, недовіру й дискримінацію. Після завершення процесу масової репатріації вже по закінченні війни певна частина з них зазнала репресій за звинуваченнями в політичних злочинах.

До «зрадників Батьківщини» в СРСР були зараховані цілі етнічні групи, які не виявили під час війни достатньої лояльності до радянського режиму. Відкинувши будь-яку класову риторику, радянське керівництво вдавалося до застосування репресивних заходів за етнічною ознакою. «Зрадницькі дії проти радянського народу» були інкриміновані, зокрема, кримським татарам, болгарам, грекам, вірменам.

Радянські депортації народів Криму в 1941—1944 рр. ^{(С. Громенко)}

Депортації періоду Другої світової війни (зокрема народів Криму) — одна з найбільш замовчуваних та спотворених сторінок радянської історії. Проведення масових примусових переселень підважувало тезу про Радянський Союз як «визволителя», який начебто ніс мир і волю народам, що пережили нацистську окупацію. Тому деталі таких операцій засекречували, а на самих вигнанців вішали ярлики «ворогів» і «зрадників».

Утім, радянським депортаціям періоду війни передувала тривала історія. На першому, «соціальному» етапі (1919—1932 рр.) примусово виселяли переважно «класово чужих елементів»: козаків, «куркулів», священнослужителів. Другий етап (1933—1940 рр.) позначений вигнанням представників «небажаних народів»: поляків і німців відселяли подалі від західного кордону, корейців — від східного, інгерманландців — від фінського. Після анексії польських (1939 р.) та румунських земель, а також Прибалтики (1940 р.) з депортаціями познайомилися українці, білоруси, румуни й молдавани, литовці, латиші, естонці та євреї. Під час третього етапу (1941—1942 рр.) постраждали представники «ворожих народів», чиї держави вели війну із СРСР, передусім німці та італійці. Четвертий етап (1943—1944 рр.) відзначився як найбільшою кількістю «покараних народів» (понад 10), так і максимальною жорстокістю під час здійснення виселень. На останньому етапі (1945—1951 рр.) головними жертвами стали народи, чиї ареали не відповідали новим політичним кордонам: депортації відбувалися під вивіскою репатріації; також до СРСР примусово вивозили «робочу силу» з Європи, а натомість виселяли до Сибіру членів родин бійців антирадянського підпілля. Зрозуміло, що межі етапів визначені нечітко й вигнання за національною ознакою могло збігатися в часі з депортацією за соціальною приналежністю.

Загалом протягом 1919—1952 рр. від насильницьких переміщень, організованих радянською владою, постраждало понад 6 000 000 осіб, з яких від 1 000 000 до 1 500 000 загинуло.

На момент початку німецько-радянської війни на території Кримського півострова проживало понад 51 000 німців. Уже 15 серпня 1941 р. таємною постановою Ради з евакуації № СЕ—75с Раднаркому Кримської АРСР доручили здійснити у дводенний термін виселення цих людей (у постанові не згадували німців напряму) до Орджонікідзевського (нині — Ставропольського) краю. Виселення, назване в офіційних документах евакуацією, тривало 18—20 серпня й охопило до 60 000 осіб (очевидно, разом із членами родин). На місці початкового призначення опинилося приблизно 50 000 німців, а ще 3000 затрималися в Ростовській області, через яку відбувалося переселення. Кількість загиблих унаслідок депортації досі залишається невідомою.

28 серпня вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР про виселення німців, що мешкали на Поволжі, з одночасною ліквідацією їхньої автономної республіки. 21 вересня 1941 р. було ухвалено рішення перевезти всіх «евакуйованих» із Криму німців до Казахстану, що й було виконано до 10 жовтня. Тоді ж безпосередньо до Казахської РСР із Сімферополя було відправлено ще 1900 німців, які уникли серпневої депортації. Щодо них уже застосовували термін «переселення» (що стане звичним у майбутньому), а не «евакуація».

Німці, які дивом залишилися на Керченському півострові, були вигнані в березні 1942 р. Останні кількасот німців депортували з Криму в червні 1944 р. разом із болгарами, вірменами й греками.

29 серпня 1964 року указом Президії Верховної Ради СРСР усі звинувачення з німців Поволжя були зняті, і з 1972 р. Їм дозволяли повернутися на батьківщину. Тим не менше, до розпаду Радянського Союзу частка кримських німців у населенні півострова становила не більш ніж 0,1 %, та й сьогодні їхня кількість заледве сягає 2000 осіб.

На відміну від німців, італійців у Криму нараховувалося менш ніж 1000 осіб, і вони переважно проживали в Керчі та її околицях. Найвірогідніше, їхня депортація мала розпочатися того ж 1941 року, але завадив швидкий наступ вермахту. Унаслідок Керченсько-феодосійської десантної операції ця територія знову потрапила під радянський контроль, і вже 28—30 січня 1942 р. відбулася перша хвиля виселення італійців. 438 осіб були зібрані в порту Камиш-Бурун і звідти морем відправлені до Новоросійська. На відміну від ситуації з німцями, змішані родини розлучали: депортації підлягали лише італійці. Потім переселенці були залізницею доправлені в Баку, а звідти різними шляхами — у північний Казахстан.

8—10 лютого того ж року відбулася друга хвиля депортації італійців: переселенню підлягали ще 70 осіб. Унаслідок важких умов транспортування із загальної кількості вигнанців (438 + 70 = 508) до серпня 1942 р. дожили лише 442 особи. Поодинокі вцілілі італійці були остаточно депортовані з Криму в червні 1944 р. разом із німцями, болгарами, вірменами й греками.

Спеціального нормативного акту, що реабілітував би італійців, у СРСР на існувало, тож після війни та смерті Й. Сталіна на півострів змогли повернутися лише члени змішаних родин. 1989 року в Криму мешкало 88 італійців, сьогодні — приблизно 300. Півострів залишається єдиним на пострадянському просторі місцем компактного розселення цього народу.

Депортація кримців є наймасовішою в історії Криму за абсолютними показниками та найбільшою в історії України за відносними. На момент німецького вторгнення на півострові жило щонайменше 232 000 — 233 000 кримських татар. Частина з них була мобілізована до лав Червоної армії та воювала поза малою батьківщиною, інші ж служили в допоміжних частинах вермахту й з ними залишили півострів. Певна кількість кримських татар загинула від нацистського терору, а також у лавах радянських партизанів.

Кампанія з пошуку колабораціоністів та «антирадянських елементів» стартувала в Криму 13 квітня 1944 р. — удень вигнання нацистів із Сімферополя. 22 квітня в записці заступника народного комісара державної безпеки Б. Кобулова та заступника народного комісара внутрішніх справ І. Сєрова на ім’я Л. Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві. 7 травня Б. Кобулов та І. Сєров доповіли про свою готовність здійснити операцію з виселення кримців. 10 травня в листі до Державного комітету оборони Л. Берія повторив звинувачення в масовому дезертирстві кримських татар, додавши «зрадницькі дії проти радянського народу» та, найголовніше, «небажаність проживання на прикордонній території», і запропонував Й. Сталіну ухвалити постанову ДКО про виселення всього народу до Узбекистану для використання в сільському господарстві. 11 травня Постанова ДКО № 5859сс «Про кримських татар» була ухвалена, хоча бойові дії в Криму ще тривали.

Депортація кримськотатарського народу розпочалася на світанку 18 травня 1944 р. і тривала три повні дні. Загалом до проведення депортації було залучено 23 000 солдатів НКВС та 9000 оперативників НКВС — НКДБ, хоча попередньо планували обійтися втроє меншими силами.

Унаслідок депортації 18—20 травня з Криму було вигнано 191 044 кримських татар. З них 180 014 осіб становили «загальні» спецпоселенці, 6000 кримськотатарських юнаків відправили до уральських та сибірських таборів Головного управління резервів (але, здається, вони так і не взяли участі в бойових діях), а ще 5000 осіб були направлені на примусові роботи до Московського вугільного тресту.

Після проведення 27—28 червня депортації інших народів Криму (див. нижче) було додатково виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися раніше (їх пізніше «переоблікували» разом із «загальними» спецпоселенцями — і вийшло 183 155 осіб).

Таким чином, у всі види спецпоселень із Криму було вислано 183 155 («загальних») + 11 030 (резервні табори й «Москов-уголь») = 194 185 осіб. Але до цієї кількості не увійшли кримські татари, заарештовані протягом 13 квітня — 20 травня в рамках операції з виявлення колабораціоністів та «антирадянських елементів». Таких загалом нараховувалося 5989 осіб. Вони були відправлені безпосередньо до таборів ГУЛАГу та не включені в пізніші зведення про кількість переселених.

Отже, загалом у рамках депортації кримськотатарського народу з півострова було виселено 200 174 особи. З упевненістю можна стверджувати, що депортації зазнав весь народ без жодного винятку. Разом із кримськими татарами було виселено також від кількох десятків до кількох сотень караїмів.

За результатами складеного в листопаді (але проведеного раніше) того ж 1944 р. звіту НКВД, загальна кількість спецпереселенців становила 193 865 осіб. «Недораховані» 320 осіб — це і є щонайменша кількість кримських татар, загиблих під час проведення депортації.

Протягом 1945—1946 рр. із лав радянської армії було демобілізовано 8995 кримських татар, які після кількох років військових таборів возз’єдналися зі своїми родинами на засланні. Уцілілі 3500 кримських татар із німецьких військових формувань були видані після війни СРСР та, очевидно, також опинилися в ГУЛАГу.

1949 року поза Кримом мешкали й уникли вигнання 589 кримських татар; також було звільнено приблизно 1500 депортованих жінок, чиї чоловіки-росіяни залишилися в Криму, а на самому півострові легально проживав лише один кримський татарин.

Загальна кількість кримських татар, що загинули в місцях спецпоселень від нелюдських умов, досі не з’ясована остаточно. До кінця Другої світової війни загинуло, за офіційними джерелами, 25—30 % депортованих, але кримськотатарські дослідники наполягають на підсумковій оцінці жертв у 46 % всього народу.

28 квітня 1956 р. радянський парламент зняв статус спецпоселенців із кримських татар, тобто їм не потрібно було перебувати на обліку в органах внутрішніх справ. 5 вересня 1967 р. указ Президії Верховної Ради СРСР визнав, що звинувачення в масовому колабораціонізмі кримців були безпідставними. 14 листопада 1989 р. депортація кримських татар була проголошена незаконною та злочинною. Проте радянські партійні органи робили все можливе, щоб перешкодити поверненню кримців на батьківщину, тож на момент визнання депортації злочином на півострові проживало лише 38 500 кримських татар. Тільки проголошення незалежності України створило умови для повноцінного повернення вигнаного народу. Сьогодні в Криму мешкає приблизно 265 000 кримців (дані з урахуванням маніпуляцій Росстату).

29 травня 1944 р. Л. Берія в листі до ДКО звинуватив у співпраці з нацистами ще три давні народи Криму — болгар, вірмен і греків — і запропонував також виселити їх. 2 червня Постанова ДКО № 5984сс запустила процес організації депортації, але ще до її початку 15 червня Л. Берія просив Й. Сталіна дозволити депортацію й місцевих жителів — громадян Греції, Ірану та Туреччини. Постановою ДКО № 6100сс від 24 червня ці люди теж були приречені на виселення.

Остання кримська депортація відбулася 27—28 червня. За цей час було виселено 15 040 греків, 12 422 болгарина, 9621 вірменина та 1119 представників інших національностей: німців, італійців, румунів, циганів. Усі вони були розселені в центральних районах Росії та в Казахстані. 3531 людина з грецьким паспортом, 105 — з турецьким та 16 — з іранським були депортовані до Узбекистану. Не рахуючи 3141 кримського татарина, під час червневої операції було виселено 41 854 особи.

27 березня 1956 р. із депортованих у червні народів був знятий статус спецпоселенців, проте повноцінної реабілітації вони не домоглися. У результаті на сьогодні їхня частка в структурі населення півострова мізерна: вірмени — 0,5 %, греки — 0,13 % і болгари — 0,09 %.

Загалом протягом 1941—1944 рр. на півострові радянська влада здійснила чотири хвилі депортації та кілька менших операцій із виселення. Примусового переселення зазнали понад 300 000 осіб 10 національностей, зокрема цілий кримськотатарський народ, що склало 25 % усього довоєнного населення Криму.

30 червня 1945 р. Кримська АРСР була ліквідована, і на території півострова постала Кримська область. Указами 1944, 1945 та 1948 рр. було перейменовано понад тисячу населених пунктів, назви яких походили з мов депортованих народів, окрім грецької (залишилося тільки шість). Етнічному розмаїттю населення півострова було завдано нищівного удару. Процес реабілітації депортованих осіб, зокрема відновлення історичної топоніміки Криму, досі не завершений.