Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Німеччина та СРСР напередодні відкритого збройного протистояння (жовтень 1939 р. — червень 1941 р.)

Союзницькі відносини, між гітлерівською Німеччиною та СРСР, започатковані пактом про ненапад від 23 серпня 1939 р., тривали до червня 1941 р. Однак внутрішні протиріччя цього союзу двох диктатур вдавалося залагоджувати лише до осені 1940 р., коли розпочався період взаємних підозр і недовіри.

Розгромивши Францію, А. Гітлер уже 16 липня 1940 р. віддав наказ про підготовку операції «Морський лев» проти Великобританії (директива № 16). Але від рішучих дій у цьому напрямку німецького канцлера стримували сумніви щодо дружності СРСР у світлі поведінки Кремля під час анексії Бессарабії. А. Гітлер стояв перед дилемою: продовжувати похід на Захід, маючи ненадійного союзника на Сході, або розпочати війну проти СРСР, одночасно перебуваючи в стані війни з Великобританією. За будь-яких умов Німеччина опинялася в стані війни на два фронти. Вихід був лише один — домовитися про нейтралітет або з британцями, або з Кремлем.

Британське керівництво в 1940 р. було налаштоване продовжувати війну проти Німеччини за будь-якого розвитку подій. Спроби залучити СРСР до тіснішого союзу з Німеччиною також провалилися: намагання німецьких дипломатів домовитися наштовхувалися на наполегливі вимоги Кремля передати в розпорядження СРСР усі Балкани та чорноморські протоки.

А. Гітлер вирішив продемонструвати свою зацікавленість у балканських проблемах. 30 серпня 1940 р. Німеччина та Італія стали арбітрами в румунсько-угорській територіальній суперечці, домоглися від румунського уряду передачі Угорщині частини країни (північної Трансильванії). Через два тижні — 15 вересня 1940 р. — румуни під тиском із Берліна й Рима передали Болгарії південну частину Добруджі. Це спричинило в країні політичну кризу, яка змусила короля Кароля II зректися престолу на користь сина Міхая та привела до влади кабінет генерала Й. Антонеску. Новий уряд став на бік Німеччини, запросивши на територію країни німецькі війська для захисту румунських нафтових родовищ і реорганізації румунської армії. Німці та італійці офіційно виступили гарантами нових кордонів «зменшеної» Румунії. Це означало, що СРСР уже не міг розраховувати на посилення свого впливу в цій країні чи отримання від Румунії південної частини Буковини, не вступивши у конфлікт із Берліном і Римом.

Останню спробу домовитися із СРСР про подальше мирне співжиття гітлерівські дипломати зробили 13 жовтня 1940 р. Й. Ріббентроп звернувся до радянського керівництва з пропозицією приєднатися до пакту, укладеного між Німеччиною, Італією та Японією, і провести переговори про поділ сфер впливу у світовому масштабі. 12 листопада 1940 р. до Берліна прибула радянська делегація на чолі з В. Молотовим, яка мала такі завдання: з’ясувати наміри держав Троїстого союзу, досягти виведення німецьких військ із Фінляндії та Румунії та визнання балкансько-дунайського регіону сферою інтересів СРСР, прозондувати ґрунт щодо можливого миру між Німеччиною та Британією. Окрім того, радянська сторона наполягала на утворенні радянських військово-морських баз на території Туреччини, які контролювали б чорноморські протоки, а також вільного пересування радянських військових кораблів через балтійські протоки. Німецькі дипломати й військові фахівці розуміли, що поступки Й. Сталіну «відріжуть» Німеччину від балканської нафти й продовольства, а також позбавлять Рейх домінування на Балтійському морі. Тому про жоден компроміс між Берліном і Москвою домовитися не вдалося. Європа була надто маленькою для задоволення експансивних прагнень двох диктаторів.

18 грудня 1940 р. канцлер Німеччини підписав директиву № 21, відому як план «Барбаросса». Третій Рейх розпочав зосередження військ на своїх східних кордонах для нападу на СРСР. Первісно планували завдати удару 15 травня 1941 р., щоб завершити воєнну кампанію на Сході ще влітку, до початку сезону осінніх дощів, які перетворили б радянські ґрунтові дороги на багнюку. Згодом дата вторгнення була перенесена на 20 травня 1941 р.

Кремлівське керівництво було детально поінформоване про розробку Німеччиною планів нападу на СРСР. Однак Й. Сталін і його оточення з великою недовірою поставилися до даних розвідки, вважаючи їх німецькою або британською дезінформацією. У Радянському Союзі не вірили в те, що німецькі генштабісти дійсно збираються розгромити багатомільйонну Червону армію протягом шести тижнів і вийти на ліній Архангельськ — Астрахань до кінця літа 1941 р.

Упевненість у тому, що «Барбаросса» є спеціально підкинутою дезінформацією зросла в травні 1941 р. Напередодні 20 травня 1941 р. британські урядові кола повідомили радянське посольство в Лондоні про те, що територія СРСР буде атакована німецькими військами протягом найближчої доби. Ця інформація негайно була передана до Москви. Однак 20 травня 1941 р. на кордонах СРСР усе було спокійно, натомість о 8.00 того ж дня німці атакували британські війська на острові Крит. Цей збіг остаточно переконав Й. Сталіна в тому, що дані про напад Німеччини на СРСР є британською дезінформацією, спрямованою на провокування конфлікту між Німеччиною та СРСР для відтягнення німецьких сил від Британії.

Уже на початку травня 1941 р. німецька армія зосередила в прикордонних із СРСР районах 120 дивізій. Радянська розвідка неодноразово доповідала про підготовку Німеччиною нападу 22 червня 1941 р., однак Й. Сталін уперто відмовлявся вірити, вважаючи всі повідомлення британськими провокаціями.

Бажаючи постати «визволителем Європи», радянський лідер прагнув завдати удару по німецьких військах після початку бойових дій Німеччини проти Великої Британії. Певною мірою плани Й. Сталіна було розкрито в передовій статті газети «Правда» за 6 травня 1941 р.: «За межами нашої Батьківщини палає полум’я Другої імперіалістичної війни. Усі жахи її незчисленних бід лягають на плечі трудящих. Народи не хочуть війни. Їхні погляди звернені в бік країни соціалізму, яка пожинає плоди мирної праці. Вони справедливо бачать у Збройних Силах нашої держави — у Червоній армії та Воєнно-морському флоті — надійну опору миру... У сьогоднішній складній міжнародній обстановці слід бути готовим до будь-яких несподіванок...»

У цих словах проглядається підготовка громадської думки в СРСР до «визвольного походу» на Захід. Одразу ж після виступу Й. Сталіна в Генеральному штабі Червоної армії було розроблено план удару по німецьких військах.

Після 20 травня 1941 р., коли німці атакували британців на Криті, Й. Сталін вирішив, що А. Гітлер найближчим часом здійснить вторгнення на Британські Острови й не відважиться в 1941 р. напасти на СРСР.

Однак лідер нацистської Німеччини інакше оцінював ситуацію. Він вважав, що СРСР є тим чинником, на який Британія розраховує у війні проти Німеччини, тому до вторгнення на Британські острови вирішив назавжди нейтралізувати непередбачуваного східного сусіда.

Співвідношення сил та оперативні плани противників перед початком війни

На кінець 1930-х років Радянський Союз уже був найбільш мілітаризованою державою світу. Витрати на армію в 1941 р. зросли до 43 % від видаткової частини бюджету. З 1 вересня 1939 р. у СРСР ввели загальний військовий обов’язок. Особовий склад Червоної армії збільшився з 1 943 000 у 1939 р. до 5 700 000 у червні 1941 р. Кількість гармат і мінометів збільшилася від 55 800 в 1939 р. до 148 000 у 1941 р. Чисельність танків була збільшена з 18 400 до 24 000; кількість бойових літаків виросла з 15 500 до 23 000. Вермахт на середину 1941 р. випереджав Червону армію лише за чисельністю особового складу (8 300 000 проти 5 700 000), але поступався всіма технічними засобами (гармат і мінометів у німців було 88 300 проти 148 000, танків і танкеток — 5700 проти 24 000 радянських танків, літаків — 10 000 проти 23 000). Слід зазначити, що Німеччина на червень 1941 р. уже провела мобілізацію, а СРСР розпочав її тільки з моменту нападу, тобто потенціал збільшення особового складу був колосальним. Лише з території України протягом першого року війни було мобілізовано майже 3 200 000 осіб. До того ж німецькі збройні сили на середину 1941 р. не мали у своєму розпорядженні жодного важкого танка (у СРСР було 636 важких танків КВ), менше нових середніх танків (439 танків T-IV проти 1225 радянських танків Т-34) тощо.

Співвідношення збройних сил протиборчих сторін безпосередньо на кордоні в червні 1941 р. виглядало таким чином: Радянський Союз у прикордонних округах зосередив 170 дивізій, особовий склад яких налічував 3 488 000 осіб, а вермахт мав на кордонах із СРСР 153 дивізії з особовим складом 4 050 000 солдатів і офіцерів; союзники Німеччини сконцентрували 37 дивізій із чисельністю особового складу 745 000 осіб. В артилерії протиборчі сторони на кордонах не мали паритету: 47 000 радянських проти 17 160 німецьких і 6683 союзницьких гармат. Так само в танкових військах на боці Червоної армії була абсолютна перевага: 12 379 радянським танкам протистояли 3 266 німецьких танків і танкеток та 402 танки їхніх союзників. Переконлива перевага була на боці Червоної армії і в авіації: 19 500 літаків проти 1830 німецьких (з них боєздатними були 1280) і 1020 літаків союзників Німеччини.

Червона армія концентрувалася в Литві (для можливого наступу на територію Східної Пруссії), на Білостоцькому та Львівському «балконах» (для ймовірного наступу в напрямках Варшава — Берлін та Краків — Прага відповідно) та в Бессарабії (для ймовірного наступу на Балкано-Дунайський регіон). Німецькі війська зосереджувалися в трьох угрупованнях: група армій «Північ» була сконцентрована в Східній Пруссії та Північно-Східній Польщі для наступу на Прибалтику до Ленінграда (на з’єднання з фінськими військами), група армій «Центр» (найпотужніша) була зосереджена в центральній частині Польщі для наступу на Москву через Мінськ і Смоленськ, група армій «Південь» концентрувалася на південь від Любліна для наступу на територію України з виходом до Волги та Кавказу. Проти радянського угруповання в Бессарабії було зосереджено румунські війська, посилені 11-ю німецькою армією.

На Південно-Західному фронті (який розгорнули на базі Київського особливого військового округу) співвідношення сил було на користь Червоної армії (58 дивізій проти 36,5 німецьких, 868 000 червоноармійців проти 730 000 німецьких вояків, 13 634 гармати проти 9 700 німецьких, 4 776 танків проти 728 у німців, 2 256 літаків проти 800 ворожих).

На користь радянських військ було співвідношення сил у смузі Південного фронту, розгорнутого в Україні та Молдові: румунсько-німецька група армій «Антонеску», розташовані на кордонах із СРСР, включала три армії (3-тю й 4-ту румунські та 11-ту німецьку) загальною чисельністю особового складу 405 000 бійців, на озброєнні яких було до 300 танків (переважно німецьких), до 4000 гармат і мінометів (зазвичай румунських) і 600 літаків (здебільшого румунських). Їм протистояли п’ять радянських армій (9-та, 12-та, 18-та, 19-та й Приморська) загальною чисельністю понад 500 000 осіб, озброєних 1050 танками, 7000 гармат, 1270 літаками.

Червона армія мала колосальну технічну перевагу над вермахтом у танкових військах. Основною ударною силою радянських військ, згідно з тодішньою радянською воєнною наукою, мали бути механізовані корпуси (МК), кожен із яких складався з двох танкових дивізій, моторизованої дивізії, окремого мотоциклетного полку, батальйону зв’язку, інженерного батальйону, корпусної авіаескадрильї. За штатним розписом в одному МК нараховувався 1031 танк, однак реально їх було від 100 до 1200, що часто переважало німецькі танкові групи (які пізніше були перейменовані на танкові армії), котрі налічували від 602 до 968 танків, і німецькі танкові корпуси, у яких було 250—400 танків.

Основні ударні танкові сили Червоної армії були сконцентровані в районі Білостоцького й Львівського виступів — виступів радянського кордону на захід на 120—170 км, які «врізалися» глибоко в німецьку окупаційну зону Польщі. Якби Червона армія готувалася до оборони на власній території, то танкові сили слід було розташувати в «западинах», щоб вони не опинилися в оточенні з перших годин війни. Однак верховне радянське командування визнавало лише наступальну тактику — війну на чужій території, тому сконцентрувало танкові війська в районах, стратегічно невигідних для оборони, але придатних для стрімкого наступу на Захід.

У другій половині 1940-х рр. — на початку 1941 р. з огляду на перевагу в танках, артилерії й авіації, головне командування Червоної армії активно розробляло плани війни на Заході. Оперативні плани передбачали завершення концентрації радянських військ для наступу в період із 1 червня до 10 липня 1941 р. Це означало лише одне: після 10 липня 1941 р. Й. Сталін планував розпочати реалізацію своїх планів наступальної війни. Усвідомлюючи, що німецькі збройні сили, зосереджені в Польщі, можуть стати легкою здобиччю для Червоної армії в разі її наступу, гітлерівське командування планувало випередити своїх московських візаві й атакувати першим.

Бої за Україну в 1941—1942 рр.: провал «стратегічної» оборони

О 3.15 22 червня 1941 р. німецькі артилерія та авіація завдали несподіваного масованого удару по радянських військах — розпочалися бойові дії на східному фронті Другої світової війни. Керівництво СРСР і командування Червоної армії виявилося зовсім не готовим до такого розвитку подій. Й. Сталін ніяк не хотів повірити в те, що А. Гітлер його обіграв. Лише ввечері 22 червня 1941 р. у Москві остаточно впевнилися, що мають справу не з провокаціями, а з повноцінною війною. Тоді було вирішено реалізовувати плани наступу на захід, розроблені до війни, незважаючи на обстановку, що складалася на фронтах. О 21.15 22 червня нарком оборони С. Тимошенко надіслав командувачам фронтів Директиву № 3, у якій поставив військам завдання на 23—24 червня 1941 р.: «Потужними концентричними ударами механізованих корпусів, усією авіацією Південно-Західного фронту й інших військ 5-ї й 6-ї армії оточити та ліквідувати угруповання противника, що наступає в напрямку Володимира-Волинського, Бродів. До кінця дня 24 червня оволодіти районом Любліна».

З перших днів боїв на території України найбільш загрозливим було становище на території південної Волині та північної Галичини. У перший день вермахт просунувся на радянську територію на 35—50 км. Основний удар німецької 1-ї танкової групи та 6-ї піхотної армії було спрямовано на так званий «сокальський кордон» (межу сучасної Львівської та Волинської областей). Радянські війська концентрувалися на південний захід від місця прориву противника на Львівському «балконі». Якщо на захід від Львова німецькі війська просувалися доволі повільно, подолавши 100 км за тиждень і досягнувши міста тільки 30 червня 1941 р., то на північний схід від Львова вермахт уже за тиждень боїв вийшов у район старого польсько-радянського кордону, тобто просунувся на 300 км.

У ніч із 22 на 23 червня 1941 р. у Тернополі відбулася нарада за участі командувача Південно-Західного фронту генерал-полковника М. Кирпоноса, начальника штабу фронту генерал-лейтенанта М. Пуркаєва, члена Військової ради фронту (комісара фронту) М. Вашугіна, повноважних представників Ставки Верховного головнокомандування — генерала армії, начальника генерального штабу Червоної армії Г. Жукова й першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. На цій нараді було обговорено наказ наркома оборони про перехід у наступ на територію противника. Після дискусії командувач фронту М. Кирпонос ухвалив «соломонове рішення», яке було катастрофічним за тих умов: він не віддав наказ військам про перехід до масштабного наступу на Люблін і не наважився на відхід до старого радянсько-польського кордону. Командувач наказав створити два ударні угруповання — північне (у районі Луцька) і південне (у районі Бродів). Ними було заплановано завдати удар у напрямку на Сокаль. Перед наступом військам Південно-Західного фронту потрібно було підтягнути сили з «львівського балкону», тобто перекинути їх із півдня на північ на 150—200 км. Завершити передислокацію планували до 25 червня. Але командування вермахту не бажало поступатися стратегічною ініціативою. Під час важких боїв 23—24 червня 1941 р. німцям удалося прорвати радянську оборону в районі Володимира-Волинського й захопити місто, оточивши й ліквідувавши 124-ту радянську дивізію. Негайно в прорив були кинуті 13-та й 14-та німецькі танкові дивізії з 3-го моторизованого корпусу, які форсованим маршем вирушили в напрямку Луцька й Дубна. Командування 6-ю радянською армією для ліквідації ворожого прориву уранці 24 червня розпочало контрудар силами 4-го механізованого корпусу в напрямку на Немирів. Корпус, яким на той час командував генерал А. Власов, до початку війни був одним із найпотужніших у Червоній армії. На його озброєнні перебувало 979 танків (із них 313 нових Т-34 і 143 нові танки КВ), об’єднаних у три дивізії. Однак, не маючи точного уявлення про те, де перебувають німці (які, прорвавши фронт, швидким маршем просувалися на схід) командування корпусу буквально «заганяло» своїх танкістів у трикутнику Немирів — Мостиська — Львів.

Тим часом наприкінці дня 24 червня 1941 р. німецькі танкові сили з 1-ї танкової групи Клейста розширили прорив у районі Луцька між 5-ю та 6-ю радянськими арміями до 50 км. Німецькі танкові дивізії націлилися в район Бродів і Дубна з подальшим наміром вийти в напрямку до Житомира.

Намагаючись зупинити просування противника, проти 1-ї танкової армії вермахту скерували радянські механізовані корпуси. Згідно з новим задумом командування Південно-Західного фронту, 4-й і 15-й радянські МК мали наступати з району Бродів до Радехова. Однак радянські танкові колони ставали жертвами ударів ворожої авіації. Прибувши на місце призначення, танки вступали в бій невеликими групами, не концентруючись і не очікуючи надходження пального та боєприпасів. Тож через декілька годин бою, вичерпавши пальне й боєприпаси, радянська техніка застигала нерухомо. Дивізії вермахту, які тримали оборону, задіяли всю наявну в них протитанкову артилерію, зірвавши радянський контрнаступ під Радеховом. На північ від Радехова, на Волині, 22-й радянський МК атакував 25 червня німецькі позиції в районі Луцька. Зав’язалися зустрічні танкові бої. Вдало маневруючи, 13-та і 14-та танкові дивізії вермахту зуміли обійти з флангу радянські війська, що наступали, і змусити їх перейти до оборони по річці Стир.

Попри невдачі, командування Південно-Західного фронту на чолі з М. Кирпоносом намагалося зупинити німецькі війська, кидаючи 26 червня в бій нові сили та резерви, які безперервно атакували противника.

Унаслідок того, що радянські польові аеродроми перед початком війни на Східному фронті були підтягнуті до кордонів на 10—15 км, німецька артилерія й авіація зуміли в перший день війни знищити понад 1800 радянських літаків, з яких понад 1500 — на аеродромах. Частину літаків полишали на аеродромах, піддаючись загальній паніці; німці захоплювали їх цілими й неушкодженими. До 30 червня 1941 р. радянські повітряні сили втратили 3150 літаків проти 670 німецьких. Масові втрати радянської авіації призвели до того, що Люфтваффе перехопило ініціативу в повітрі, завдаючи ударів по радянських наземних військах і комунікаціях, що спричинило колосальну паніку й втрату керівництва військами в Червоній армії. У зв’язку з цим за два тижні боїв в окремих місцевостях німці просунулися на 300—400 км на схід.

Через загальний хаос червоноармійці неодноразово просто розбігалися полями й лісами, кидаючи бойову техніку. Так, 28 червня 1941 р. у районі Немирова Львівської області німецька піхота оточила й розгромила 81-шу мотострілкову радянську дивізію, на озброєнні якої було 270 танків. Уся техніка була покинута, 70 % особового складу «зникло безвісти», зокрема командир дивізії полковник Варипаєв, заступник комдива полковник Барабанов, начальник штаба дивізії полковник Спесівцев та решта керівництва. До 24 червня 1941 р., тобто за два дні війни, «розпалися» 22-й МК і 27-й стрілецький корпус, які вступили в бої в районі Луцька й Володимира-Волинського.

Справжнім бичем для Червоної армії в умовах хаосу й паніки стало небажання рядових солдатів захищати сталінський режим і масове дезертирство. Особливо болісним було дезертирство офіцерів, зокрема високопоставлених. У мемуарах маршал К. Рокосовський згадував такий епізод початку війни: «24 червня 1941 р. у районі Клевані ми зібрали багатьох горе-воїнів, серед яких виявилося чимало офіцерів. Більшість цих людей не мала зброї. На наш сором, усі вони, зокрема офіцери, відпороли знаки відрізнення. В одній такій групі мою увагу привернув літній чоловік, що сидів під сосною. Своїм виглядом і манерами він не був подібний до солдата. Поряд із ним сиділа молоденька санітарка. Звернувшись до тих, хто сидів, — а їх було не менш ніж сто, — я наказав офіцерам підійти до мене. Ніхто не поворухнувся. Підвищивши голос, я повторив наказ вдруге й втретє. У відповідь — мовчанка й застиглість. Тоді я підійшов до старого оточенця, наказав йому встати й запитав, яке в нього звання. Слово „полковник“ він витиснув із себе наскільки байдуже й водночас із таким нахабним викликом, що його вигляд і тон буквально розлютили мене. Вихопивши пістолет, я був готовий застрелити його на місці. Апатія й бравада одразу ж полишили полковника, він упав на коліна й почав благати про пощаду...»

До 6 липня 1941 р. війська Південно-Західного фронту втратили до 140 000 дезертирами, 66 000 пораненими й 25 000 убитими[3]. По всьому німецько-радянському фронту за цей час вермахт розгромив 100 радянських дивізій. У прикордонних боях Червона армія втратила 850 000 бійців (85 000 убитими, 260 000 пораненими й хворими, 515 000 — полоненими й дезертирами). При цьому вермахт втратив 92 000 убитими, пораненими й полоненими. Червона армія недорахувалася понад 11 700 танків (німці — 503), 6293 літаків (німці — 807), понад 20 000 гармат і мінометів (німці — 1806). Гітлерівські війська захопили стратегічні запаси сировини й важливі військові заводи. У прикордонних боях вермахт загарбав на складах і в ешелонах понад 5 400 000 гвинтівок, 191 000 кулеметів, мобілізаційні запаси латуні, свинцю, легованої сталі, нафтопродуктів. Зокрема, завдяки захопленим нафтопродуктам німці задовольнили третину власних потреб.

До 2 липня 1941 р. німецькі війська повністю розгромили 4-й, 8-й, 9-й, 15-й, 19-й радянські механізовані і 36-й стрілецький корпуси. Волинська танкова битва, що тривала з 25 червня до З липня 1941 р., перетворилася на танковий погром, у якому війська Південно-Західного фронту втратили 3464 танки з 4204.

Бажання воювати на чужій території зіграло злий жарт із радянським командуванням. «Броньовані кулаки», призначені для наступу в Європі, виявилися безсилими під час захисту власної країни. Безглузді помилки командування, яке вводило війська в бій дрібними групами, дезертирство й паніка, відсутність зв’язку прирекли танкові війська Червоної армії в 1941 р. на безславну поразку. Німці просувалися територією України влітку 1941 р. так само швидко, як і під час свого тріумфального маршу на Париж за рік до того. 6 липня 1941 р. у столиці України було створено штаб оборони міста. 7—8 липня гітлерівські танкові з’єднання прорвали оборону радянських військ, захопивши Бердичів і Житомир. У фронті радянських частин утворився 70-кілометровий розрив, через який на Київ рушили німецькі танкові дивізії, котрі 10 липня 1941 р. досягли оборонних рубежів столиці на річці Ірпінь. 11 липня в зовнішньому секторі Київського укріпрайону розпочалися перші бої за місто.

Тим часом на південь від місця швидкого просування німецьких танкових військ, на Галичині та Поділлі, Червона армія доволі повільно відступала під тиском німецьких піхотних частин. Тільки 14 липня 1941 р. німецькі війська увійшли до Проскурова (нині — Хмельницький), а до кінця липня зайняли територію Вінницької області. Фронт вигнувся великою дугою: на півночі, у районі Києва, німці дійшли майже до Дніпра, а на півдні Червона армія утримувала південну Київщину та Черкащину. Німецьке командування правильно оцінило перспективи проведення захоплення. З-під Білої Церкви й Києва німецькі танкові дивізії розвернулися на 90° на південь і почали наступати вздовж Дніпра в напрямку до Чорного моря.

Радянському командуванню необхідно було вирівнювати лінію оборони. Однак Ставка Верховного головнокомандування відмовляла, вбачаючи в будь-якому відступному маневрі зраду й дезертирство. Цим скористалися німецькі штабісти, які розробили операцію з оточення радянських військ. Двома концентричними ударами з півночі та півдня в районі Умані було відрізано майже 200-тисячне радянське угруповання (залишки згадуваних 6-ї й 12-ї армій під командуванням І. Музиченка та П. Понедєліна[4]). Протягом двох тижнів, до 8 серпня 1941 р., дві армії в уманському «котлі» просто «розпалися».

Німецькі війська майже без перешкод широким фронтом вийшли до Дніпра протягом 25—30 серпня 1941 р. Війська Південного фронту були ізольовані від військ Південно-Західного. На лівому березі Дніпра вермахт захопив плацдарми в районі Кременчука, і майже вся Правобережна Україна опинилася в німецьких руках.

Реакція Й. Сталіна на катастрофу 6-ї та 12-ї армій була неймовірно гострою. Замість того, аби проаналізувати причини оточення великих сил Червоної армії, він вдався до улюбленої практики — залякування й терору, які посилилися з початком війни. 16 серпня 1941 р. побачив світ наказ Ставки Верховного головнокомандування Червоної армії № 270, у якому командирів та червоноармійців, які потрапляли до полону, було прирівняно До «злісних дезертирів», а їхні родини мали зазнати репресій.

Тоді як Південно-Західний фронт невпинно наближався до катастрофи, на ділянці Південного фронту — у Бессарабії — ситуація була набагато сприятливішою для Червоної армії. 22—23 червня 1941 р. розпочалися перші зіткнення на ділянці Південного фронту. 2 липня 1941 р. румунська група армій «Антонеску» спільно з 11-ю німецькою армією розпочала масштабні наступальні операції в напрямках на Могилів-Подільський, Кишинів і Дубоссари. Румунський десант форсував Дунай і захопив узбережжя Чорного моря на півдні сучасної Одеської області. 3-тя румунська армія 5 липня зайняла Чернівці, а до 9 липня повністю розгромила 18-ту радянську армію на території Чернівецької області.

Протягом першого місяця боїв румунська армія втратила 23 000 солдатів та офіцерів убитими, однак втрати Південного фронту Червоної армії були набагато серйознішими: близько 50 000 убитими й 80 000 полоненими. Дійшовши до старих румунсько-радянських кордонів, румунські війська зупинилися. Генштаб румунської армії відмовився від окупації територій, що належали СРСР до 1940 р. Лише за особистим наполяганням А. Гітлера маршал Й. Антонеску погодився продовжити участь румунської армії в східній кампанії вермахту. Румунські з’єднання отримали наказ наступати на Одесу.

4 серпня 1941 р. розпочалася оборона Одеси. До 20 серпня 1941 р. німецькі війська захопили весь вигин Дніпра від Черкас до Херсона. 20 вересня 1941 р. 11-та німецька армія за підтримки румунських частин розпочала форсування Дніпра в районі Херсона й розгорнула наступ у напрямку на Мелітополь. До кінця вересня 1941 р. радянські війська в Приазов’ї були оточені й до 10 жовтня полонені німцями (до полону потрапило 100 000 осіб, вермахт захопив 212 танків і 672 гармати). 29 вересня 1941 р. 11-та німецька армія несподівано легко прорвала радянську оборону на Перекопі й увійшли до Криму. 7 жовтня в районі Сімферополя було полонено ще близько 100 000 червоноармійців, а німецько-румунські війська швидко просувалися на південь півострова. З’явилася загроза втрати головної бази Чорноморського флоту — Севастополя. Враховуючи ці обставини, радянське Верховне головнокомандування віддало наказ про евакуацію Одеси й переміщення військ Приморської армії до Севастополя. 16 жовтня 1941 р. до Одеси увійшли перші частини румунської армії. Одеська оборонна операція завершилася.

16 листопада 1941 р. німецько-румунські війська розпочали облогу Севастополя. 25—31 грудня 1941 р. радянські війська провели Керченсько-феодосійську наступальну операцію, під час якої зуміли вибити німецькі частини з Керчі, Євпаторії, Судака та Феодосії. Але Червоній армії вдалося закріпитися лише в Керчі, біля якої було створено Керченський фронт.

До кінця 1941 р. німці та їхні союзники-румуни зуміли повністю оволодіти півднем України. Червона армія утримувала лише Севастополь і частину Керченського півострова в Криму.

Тим часом на київському напрямку запеклі бої точилися між німецькими військами 6-ї армії та червоноармійцями, що обороняли київський укріпрайон (КиУр). Протягом 31 липня — 16 серпня 1941 р. вермахт здійснив генеральний штурм Києва. 8—10 серпня 1941 р. для оборони столиці України було нашвидкуруч створено 37-му армію під командуванням генерала А. Власова, який зарекомендував себе в Києві якнайкраще. Однак це не врятувало столиці України: місто було вже приречене. 21 серпня 1941 р. А. Гітлер ухвалив рішення відкласти наступ на Москву й натомість заволодіти Києвом, Лівобережною Україною, Кримом, Донбасом, Кавказом і Ленінградом.

22 серпня 1941 р. було видано наказ верховного командування вермахту про знищення сил супротивника в районі Києва. 25 серпня 1941 р. 2-га армія та 2-га танкова група вермахту були тимчасово виокремлені з групи армій «Центр» для проведення операцій у зоні відповідальності групи армій «Південь». Ці війська під командуванням Г. Гудеріана протягом двох тижнів зім’яли радянський Брянський фронт (командувач — A. Єременко) і 7 вересня 1941 р. прорвалися до Конотопа, зайшовши з півночі в тил військам Південно-Західного фронту.

10 вересня почали наступати війська 1-ї танкової групи й 17-ї армії німців із Кременчуцького плацдарму. 13 вересня 1941 р. начальник штабу Південно-Західного фронту генерал B. Тупиков повідомив Ставку й Генеральний штаб про складне становище військ і попросив дозволу відвести сили фронту від Києва та Дніпра. Однак Й. Сталін оголосив звіт командувачів фронту «панічним», звинувативши своїх генералів у боягузтві, і вимагав «уперто битися». Командувач Південно-Західного фронту М. Кирпонос і його начальник штабу усвідомлювали, що в разі самочинного відведення військ вони будуть звинувачені в «зраді» й, як і командувач Західного фронту Д. Павлов, розстріляні. Тому керівництво Південно-Західного фронту залишилося разом зі своїми військами на місці, вважаючи за краще загинути на полі бою. А вже 16 вересня 1941 р. з’єднання 1-ї та 2-ї танкової груп вермахту зустрілися неподалік від містечок Лохвиця та Лубни, перерізавши таким чином комунікації фронту й оточивши майже 900-тисячне угруповання радянських військ. З київського «котла» вдалося вийти лише кільком десяткам тисяч вояків (до 20 000 осіб вивів з оточення командувач 37-ї армії А. Власов). Сотні тисяч загинули або розбіглися лісами та навколишніми селами, 665 000 здалися в полон німцям. Більшість командирів і бійців Червоної армії в київському «котлі» не бажали чинити опору або вириватися на схід, віддаючи перевагу німецькому полону.

19 вересня 1941 р. німці увійшли до Києва, а 20 вересня в районі урочища Шумейкове коло Лохвиці були оточені залишки 289-ї дивізії, з якими перебували штаб і військова рада Південно-Західного фронту, а також штаб 5-ї армії. Більшість оточених потрапили до полону або загинули. Серед загиблих були командувач фронту М. Кирпонос, член військової ради фронту М. Бурмистренко, начальник штабу фронту В. Тупиков. Таким чином, Червона армія втратила гігантське військове угруповання, 21 генерала, десятки тисяч кадрових офіцерів, багато військового майна. Вермахт захопив 3718 гармат і 884 танки (більше, ніж було гармат і танків в усій німецькій групі армій «Південь»!).

Німецькі війська без особливих проблем заволоділи Лівобережною та Слобідською Україною, створивши загрозу оточення для військ Південного фронту.

Наприкінці осені 1941 р. ставало дедалі зрозуміліше, що німецький план блискавичної війни пробуксовує, так само як зазнають невдачі намагання Червоної армії зупинити просування німців уперед. До грудня 1941 р. німці та їхні союзники розбили 300 дивізій Червоної армії, захопили в полон 3 900 000 червоноармійців, і понад 1 200 000 радянських вояків загинули (вермахт втратив 300 000 убитими). Незважаючи на зрив графіку виконання плану «Барбаросса», німецькі війська здобули колосальні перемоги, до листопада 1941 р. зайнявши стратегічно вигідні позиції неподалік від столиці СРСР і маючи перевагу в людях (у 1,3 разу), гарматах (у 1,9 разу) та літаках (у 2,1 разу). Однак, попри це, операція «Тайфун» (грудень 1941 р.), спрямована на захоплення вермахтом Москви, зазнала невдачі.

Протягом грудня 1941 — січня 1942 рр. німецькі війська були відкинуті на 100—200 кілометрів на захід від Москви. Значною мірою успіху радянських військ сприяли кліматичні умови й колосальні дисциплінарні заходи, запроваджені в Червоній армії. З кінця вересня 1941 р., відповідно до Наказу Ставки Верховного головнокомандування № 001919, у кожній дивізії були сформовані загороджувальні загони силою одного батальйону, які не давали червоноармійцям шансів на виживання за спроби відступу.

Червона армія розгромила 38 дивізій вермахту, однак не змогла докорінно змінити розвиток подій. У лютому 1942 р. німцям вдалося стабілізувати фронт. Відведення та перегрупування німецьких військ у Кремлі сприйняли як початок катастрофи німецької воєнної машини. Відповідно Й. Сталін разом зі своїм найближчим оточенням віддав наказ про підготовку амбітних наступальних операцій у травні 1942 р. Вважаючи, що основні сили німців згруповані на московському напрямку, розробили масштабні плани Керченської та Харківської наступальних операцій. Під час першої передбачали військами Керченського фронту (командувач — генерал Д. Козлов) прорвати німецьку оборону й деблокувати Севастополь із подальшим вигнанням німців із Криму. А в ході другої планували силами військ Південно-Західного (командувач — маршал С. Тимошенко) та Південного (командувач — генерал Р. Малиновський) фронтів завдати концентричного удару з району Ізюмсько-Барвінківського виступу (південніше від Харкова) у напрямку Дніпропетровська з метою оточення та розгрому німецької групи армій «Південь».

Бездарне керівництво Л. Мехліса наступом на Керченському півострові обернулося черговою катастрофою для Червоної армії. Уже до 15 травня 1942 р. німці здобули Керч і розгромили дві радянські армії (47-му й 51-шу), знищивши 400 літаків і 347 танків. Залишки військ Керченського фронту в паніці тікали на Таманський півострів. Завдяки перемозі на Керченському півострові вермахт дістав можливість перекинути всі з’єднання 11-ї армії (200 000 осіб) під Севастополь. 30 червня 1942 р. німці з півдня увірвалися в місто. Командування радянських військ поспішно евакуювалося морем, залишивши на певну загибель 100 000 захисників Севастополя. Останні бої на мисі Херсонес точилися до 4 липня 1942 р.

Несприятливо для Червоної армії розгорнулися також події під Харковом. 12 травня 1942 р. війська Південно-Західного й Південного фронтів розпочали наступ у напрямку Дніпропетровська, Полтави й Харкова. Але вже 17 травня 1942 р. армійська група генерала Е. Клейста (1-ша танкова й 17-та армії) несподівано завдала потужного удару з району Краматорська у фланг радянському угрупованню, яке наступало з півдня. Одночасно з півночі назустріч військам Е. Клейста почала наступ 6-та німецька армія генерала Ф. Паулюса. 23 травня 1942 р. з’єднання Паулюса й Клейста зустрілися в районі містечка Ізюм, завершивши оточення радянського угруповання. Харківська операція завершилася черговою катастрофою Червоної армії: 240 000 полонених і 170 000 убитих, втрачено 2026 гармат і 1249 танків. Лише 22 000 червоноармійців зуміли вирватися зі щільного оточення.

Харківський погром створював сприятливі умови для наступу військ вермахту в напрямку Волги й Кавказу. Упродовж червня-липня 1942 р. німецькі та союзні війська відтіснили Південно-Західний і Південний фронти на схід, окупувавши 22 липня 1942 р. усю територію України.

Поразки весни-літа 1942 р. стали можливими через переконаність радянського командування й особисто Й. Сталіна в переважанні сил Червоної армії. Ця самовпевненість призвела до низького рівня підготовки операцій, ейфорійних настроїв у військах. Результатом стали два великі «котли», які знову нагадали про трагічні дні літа й осені 1941 р. і деморалізували фронтове командування Червоної армії. 28 липня 1942 р. Й. Сталін підписав зловісний наказ № 227 «Ні кроку назад!», за яким усіх, хто відступав, оголошували зрадниками й мали віддавати під військовий трибунал. На фронті створювали штрафні батальйони, які формували із запідозрених у боягузтві та засуджених за різні злочини й кидали на найбільш небезпечні ділянки. Позаду фронтових частин збільшували кількість загороджувальних загонів (кожна рота в загороджувальному батальйоні мала складатися з 200 добре озброєних бійців), які діставали наказ «розстрілювати на місці панікерів та боягузів».

19 листопада 1942 р. розпочалася Сталінградська наступальна операція, яка завершилася 2 лютого 1943 р. розгромом півмільйонного угруповання ворожих військ. Під час цього наступу 18 грудня 1942 р. війська Південно-Західного фронту повернулися на територію України. 573-й полк 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії зайняв перший населений пункт УРСР — село Півнівку Міловського району Ворошиловградської (зараз — Луганської) області. У боях за цей невеликий населений пункт загинуло 1066 червоноармійців. Загалом же за 1942 р. Червона армія зазнала найбільших у своїй історії втрат — 5 888 000 убитими.

Вигнання нацистів з України: наступальні операції Червоної армії протягом 1943—1944 рр.

Упродовж січня-лютого 1943 р. війська Південно-Західного фронту (командувач — генерал М. Ватутін) у жорстоких боях просунулися на 200—250 км на захід, вийшовши на лінію Красноград — Новомосковськ — Синельникове. Червона армія вела масштабний наступ на фронті завширшки 1600 км. У лютому 1943 р. вдалося вибити німців із Луганська.

Німецьке командування мало намір перехопити стратегічну ініціативу у війні на Сході. Для цього було вибрано район так званого Курського виступу, де німці планували ударами з півночі та півдня оточити й ліквідувати велике радянське угруповання. До Курська було стягнуто 50 дивізій, зокрема 16 танкових, 2700 танків, 10 000 гармат і мінометів, 2000 літаків, 900 000 солдатів.

Радянські війська сконцентрувалися на заздалегідь підготованих 8 лініях оборони, які мали загальну протяжність 9240 км і глибину 300 км. На Курському виступі було зосереджено війська Центрального й Воронезького фронтів загальною чисельністю 1 300 000 осіб, на озброєнні яких було 19 000 гармат і мінометів, 3400 танків, 2100 літаків.

5 липня 1943 р. німецькі танкові клини розпочали синхронний наступ із півночі та півдня назустріч один одному, однак «зав’язли» в глибоко ешелонованій обороні. Кульмінація битви відбулася 12 липня 1943 р., коли німці кинули в наступ усі танкові резерви, які так і не зуміли переламати хід битви в танковому бою біля с. Прохорівка. 313 липня 1943 р. у наступ перейшла Червона армія. На південь від Курська війська Воронезького та Степового фронтів 3 серпня 1943 р. розпочали Харківсько-Білгородську операцію, яка тривала двадцять днів і завершилася взяттям Харкова 23 серпня 1943 р.

Під час Курської битви обидві армії зазнали величезних втрат: вермахт недорахувався 500 000 солдатів і офіцерів, які загинули, втратив 1500 танків та 3700 літаків; Червона армія залишила на полі бою майже 900 000 осіб убитими, 6046 танків, 5244 гармати і 1626 літаків.

До кінця вересня 1943 р. Червона армія провела на території України Мелітопольську, Донбаську й Чернігово-Прип’ятську операції. Найбільш масштабною й кривавою з них була Донбаська операція, що тривала з 13 серпня до 22 вересня 1943 р. Операцію проводили силами Південно-Західного (командувач — генерал Р. Малиновський) і Південного (командувач — генерал Ф. Толбухін) фронтів. Вермахт (6-та армія генерала К. Голліта) створив добре укріплені рубежі на річці Міус, які були подолані лише завдяки колосальній перевазі в артилерії. 18 серпня 1943 р. німецьку оборону було прорвано. 8 вересня радянські війська вибили німців із міста Сталіно (нині — Донецьк), а 22 вересня 1943 р. вийшли на рубіж Дніпропетровськ — Мелітополь, досягнувши Дніпра. Втрати Червоної армії в цій операції становили 273 500 убитими й пораненими.

Німецькі війська були відведені за лінію Дніпра й зайняли вигідні оборонні рубежі. Червона армія вийшла до Дніпра на 750-кілометровому фронті.

Командування вермахту розробило план довготривалої оборони, відомий під назвою «Вотан». Він передбачав створення від Балтійського до Чорного моря добре укріпленого «Східного валу», який мав проходити по лінії Нарва — Псков — Гомель і далі по Дніпру. Цей рубіж, на думку німецького генералітету, мав зупинити просування Червоної армії на захід. А. Гітлер навіть оголосив «Східний вал» рубежем Рейху й заявляв, що Червона армія не подолає його.

Основні сили захисників дніпровської частини «Східного валу» на території України становили війська групи армій «Південь» (командувач — фельдмаршал Е. фон Манштейн). Проти них діяли війська Центрального (командувач — генерал X. Рокоссовський), Воронезького (командувач — генерал М. Ватутін), Степового (командувач — генерал І. Конєв), Південно-Західного (командувач — генерал Р. Малиновський) і Південного (командувач — генерал Ф. Толбухін) фронтів. Співвідношення сил було на користь Червоної армії, що наступала: у людях 3 000 000 проти 1 200 000 німців, в артилерії — 51 200 гармат проти 12 600, у танках — 3000 проти 2100, у літаках — 2800 проти 2000. Радянське військове керівництво вирішило провести наступ через широку річку без зупинки, «на плечах» ворога, що відступав. Битва за Дніпро складалася з двох стратегічних наступальних операцій — Нижньодніпровської та Київської. У розпал битви за Дніпро 16 жовтня Ставка Верховного головнокомандування ухвалила рішення про перейменування Воронезького фронту на 1-й Український, Степового фронту — на 2-й Український, Південно-Західного — на 3-й Український, а Південного — на 4-й Український.

Нижньодніпровська наступальна операція тривала з 26 вересня до 20 грудня 1943 р. У ході неї німецькі війська були витіснені із Запорізької й Херсонської областей, німецьке угруповання в Криму опинилося в блокаді. На правому березі Дніпра було захоплено гігантський плацдарм (450 км по лінії фронту й 100 км углиб), який тягнувся від Черкас до Запоріжжя. Під час проведення Нижньодніпровської операції Червона армія зазнала величезних втрат — 754 000 осіб убитими, що становило 45 % від усіх втрат радянських військ у боях за Україну протягом серпня-грудня 1943 р.

Надзвичайно складно проходила й Київська наступальна операція, яка тривала з 12 жовтня до 23 грудня 1943 р. Її здійснювали війська Воронезького (1-го Українського) фронту. Й. Сталін особисто поставив завдання командуванню фронту здобути Київ до чергової річниці більшовицької революції — 7 листопада. Спершу планували здійснювати наступ на Київ із Букринського плацдарму, розташованого південніше від міста. Однак горбиста місцевість і добре укріплені німецькі позиції перетворили цю спробу на відверту контрпродуктивну бійню. Червона армія втратила на Букринському плацдармі 240 000 солдатів та офіцерів убитими. Зрештою радянське командування вирішило перекинути війська на Лютезький плацдарм, на північ від Києва. З листопада 1943 р. звідти почався наступ радянських сил у напрямку Житомирського шосе з метою оточити Київ із заходу.

Німецьке командування, для якого наступ із півночі виявився неочікуваним, поспішно евакуювало свої війська з Києва. 6 листопада 1943 р. до столиці України вступила Червона армія. Під час Київської операції полягло понад 800 000 радянських солдатів та офіцерів. Загалом у битві за Дніпро Червона армія втратила понад 1500 000 бійців, 5000 танків, 1500 літаків.

Причин таких невиправдано великих втрат було кілька. По-перше, радянське військове й політичне керівництво прагнуло якнайшвидше форсувати Дніпро, через що армія не мала достатньо часу для підготовки форсування. Фактично бракувало плавзасобів, війська були погано навчені й недостатньо озброєні, нашвидкуруч підготованими виявилися командири. По-друге, якби в Москві думали про збереження життя максимальної кількості солдатів, логічно було б не форсувати Дніпро в середній та нижній течії, а насамперед перетнути цю річку в Білорусії, де вона значно вужча. Якби Червона армія восени-взимку 1943 р. витіснила вермахт із Білорусії, їй відкрився б прямий шлях на Варшаву та Берлін, що змусило б німецьке командування відвести свої війська з України. Іншу можливість провести форсування Дніпра з меншими втратами давало очікування зими, коли річка вкривалася льодом, що дозволяло б форсувати її значно простіше.

Імовірно, рішення форсувати Дніпро без підготовки було зумовлене політичними міркуваннями. Прорив Червоної армії на Правобережну Україну дозволяв Й. Сталіну впливати на ситуацію на Балканах та в акваторії Чорного моря. Радянський диктатор боявся, що з висадкою союзників в Італії можливе їх просування через Адріатичне море на територію Югославії. Якби події розгорталися таким чином, то англо-американці отримали б шанси з допомогою партизанів Й. Броз Тіто зайняти Югославію. Очевидно, що Болгарія, Румунія та Угорщина моментально вийшли б із війни й були б без бою окуповані англійськими й американськими військами. Нарешті, сили союзників могли почати визволяти територію України, що в майбутньому призвело 6 до серйозних політичних ускладнень для Кремля з огляду на невизначеність кордонів із Польщею та Румунією й потужний український національний рух на захід від Дніпра.

У бій за Дніпро кидали щойно мобілізованих польовими військкоматами цивільних жителів, нерідко 15—17-річних юнаків, а також тих червоноармійців, хто виходив з оточення або полону й залишався жити в окупації. Їх відправляли на бійню без військової підготовки, без зброї й обмундирування. Таких людей було зігнано до Дніпра в кількості 250 000. Від них вимагали «змити кров’ю ганьбу проживання під німцями». Й. Сталін відверто мстився за антирадянські настрої серед солдатів-українців у 1941 р. Олександр Довженко 28 грудня 1943 р. записав у щоденнику: «Сьогодні В. Шкловський розповів мені, що в боях гине багато мобілізованих на Україні цивільних громадян. Їх звуть, здається, чорносвитниками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав — розповідав мені Віктор». Важко назвати подібні дії радянської влади інакше, як злочинами проти людяності, винищенням українців із політичних міркувань.

На зламі 1943—1944 рр. командування Червоної армії розробило низку великих наступальних операцій, спрямованих на розгром вермахту на Правобережній Україні. Планували завдати почергових потужних ударів силами всіх чотирьох українських фронтів і вийти на кордони Румунії, Польщі та Чехословаччини. Розгорнулася одна з найбільших битв Другої світової війни, — Дніпровсько-Карпатська, — у якій узяли участь понад 4 000 000 солдатів з обох боків, майже 46 000 гармат, 4000 літаків і 5000 танків.

На території України, на захід від Дніпра, було проведено 10 самостійних наступальних операцій Червоної армії: Житомирсько-Бердичівську, Кіровоградську, Корсунь-Шевченківську, Луцько-Рівненську, Нікопольсько-Криворізьку, Пороскурівсько-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Березнеговато-Снігерівську, Одеську та Поліську.

24 січня — 17 лютого 1944 р. силами 1-го й 2-го Українського фронтів було здійснено Корсунь-Шевченківську наступальну операцію Червоної армії проти німецької 1-ї танкової та 8-ї піхотної армії, які утримували так званий Корсунський виступ. 24 січня в наступ перейшли сили 2-го Українського фронту, а 26 січня — 1-го Українського фронту, які завдали зустрічних ударів по флангах німецького угруповання з півдня та півночі. 29 січня 1944 р. у районі Звенигородки відбулася зустріч двох радянських фронтів, що означала оточення німецького Корсунь-Шевченківського угруповання.

10 лютого 1944 р. радянські армії почали стискати кільце оточення навколо німецьких військ під Корсунь-Шевченківським. Під час Корсунь-Шевченківської операції вермахт втратив близько 90 000 убитими й 18 000 полоненими. Через великі втрати німців Корсунь-Шевченківську операцію часто називають «Сталінград на Дніпрі».

Майже одночасно з початком Корсунь-Шевченківської операції в наступ перейшло північне (праве) крило 1-го Українського фронту, розгорнувши Луцько-Рівненську наступальну операцію, що тривала з 27 січня до 11 лютого 1944 р. Головний наступ почала 13-та радянська армія в район Сарн зі зміною напрямку на Рівне та Луцьк, а допоміжного удару завдала 60-та армія в напрямку на Шепетівку — Славуту. 2 лютого 1944 р. радянські кавалеристи несподівано для німців увірвалися до Луцька, де захопили 24 армійські склади зі зброєю та боєприпасами, одягом і продовольством. Тоді ж, під час кровопролитних боїв 2 лютого, частинам 24-го й 76-го стрілецьких корпусів вдалося вибити німців із Рівного. Таким чином, Червона армія змогла одночасно зайняти два обласні центри Північно-Західної України.

Загалом під час Луцько-Рівненської операції Червона армія просунулася на 200—250 км на захід, вибила німців із 2 обласних і 7 районних центрів, зайняла важливі комунікаційні вузли: Сарни, Рівне, Здолбунів, Шепетівку — створила загрозу оточення для німецьких військ, які утримували територію Вінницької та Кам’янець-Подільської областей України.

Під час описаних операцій Червоної армії німці на півночі України були відтіснені аж на Західну Волинь, тоді як на півдні вони утримували територію від Дніпра (у районі Нікополя) до Закарпаття. З метою очистити від вермахту економічно важливі райони Кривого Рогу та Нікополя радянське командування розробило Нікопольсько-Криворізьку наступальну операцію, що тривала з 30 січня до 29 лютого 1944 р. і була здійснена силами 3-го й 4-го Українського фронту.

Протягом січнево-лютневих операцій Червоної армії від німців було звільнено територію сучасних Київської, Черкаської, Житомирської, Рівненської, Дніпропетровської, Запорізької областей та окремі райони Миколаївської, Вінницької, Хмельницької й Волинської. Вороже угруповання в Криму було практично блоковане.

Німецьке командування покладало великі сподівання на весняне бездоріжжя, яке могло б зупинити безперервне просування радянських військ територією України та дозволило б вермахту виграти час для перепочинку та перегрупування сил. Однак у 1944 р. погода не врятувала німців від чергових поразок. Після поранення в засідці українських повстанців командувача 1-го Українського фронту генерала М. Ватутіна цей фронт очолив відомий своєю жорстокістю й рішучістю маршал Г. Жуков. 4 березня 1944 р. він віддав наказ про початок Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції, скерувавши війська замість західного в південно-західному напрямку. Операція тривала з 4 березня до 17 квітня 1944 р. Уперше за роки війни Г. Жуков зосередив для наступу три танкові армії, користуючись тим, що радянські танки завдяки широким гусеницям легко долали весняне бездоріжжя й за таких умов були набагато ефективнішими від своїх німецьких аналогів.

Під час Проскурівсько-Чернівецької операції Червона армія зуміла «розрізати» німецьку групу армій «Південь» на дві частини (переформовані згодом у дві групи армій — «Південна Україна» та «Північна Україна»), і по радянський бік фронту залишилися важливі міста — Вінниця, Жмеринка, Проскурів, Тернопіль, Кам’янець-Подільський, Чернівці та Хотин.

Під час Умансько-Ботошанської операції 5—26 березня 1944 р. потужних ударів було завдано по німецьких арміях у південній частині України. Радянські війська послідовно форсували три великі річки: Південний Буг, Дністер і Прут, — відкинувши вермахт із території Українського Поділля та Молдавії. 26 березня 1944 р. частини 2-го Українського фронту перетнули кордон СРСР із Румунією.

8 квітня 1944 р. у наступ на Кримський півострів перейшли війська 4-го Українського фронту. Уже 10 квітня 1944 р. радянським військам вдалося перетнути Сиваську затоку з боку Азовського моря й несподівано вийти в тил німецьких військ на Перекопі.

Німецькі дивізії до 15 квітня 1944 р. відступили до Севастополя, у якому очікували на евакуацію. Однак протягом трьох тижнів боїв (до 7 травня 1944 р.) німецькому флоту вдалося вивезти тільки частину німецьких і румунських військ. 8 травня 1944 р. залишки трьох німецьких дивізій були витіснені на мис Херсонес, де протрималися ще дві доби, марно очікуючи на прибуття своїх кораблів. Під час боїв у Криму німці та румуни втратили 100 000 осіб убитими, пораненими й полоненими.

До кінця весни 1944 р. з українських земель під контролем вермахту і його союзників залишилися тільки незначні території Волині на захід від Луцька й Ковеля, більша частина Галичини, частина Буковини, усе Закарпаття та південна Бессарабія. Радянські війська з грудня 1943 р. до травня 1944 р. у боях за Україну втратили вбитими, пораненими та полоненими близько 3 000 000 осіб, 60 % із яких були вихідцями з України.

13 липня — 29 серпня 1944 р. на території Галичини силами 1-го Українського фронту (новий командувач — маршал І. Конєв) було здійснено масштабну Львівсько-Сандомирську наступальну операцію проти німецької групи армій «Північна Україна» (командувач — генерал Й. Гарпе).

Вістря радянського наступу було скероване на 13-й німецький корпус, який розташовувався в районі міста Броди. У складі корпусу воювала 14-та піхотна дивізія військ СС «Галичина». Власне, саме на ділянку фронту, яку утримувала українська дивізія, було спрямовано головний удар Червоної армії. 18 липня 1944 р. радянські війська розірвали німецьку оборону, просунувшись уперед на 50—80 км. У районі Бродів було оточено сім німецьких дивізій та українську дивізію «Галичина». До 22 липня 1944 р. більшість оточених сил було розбито.

27 липня 1944 р. радянські війська увійшли до Львова, а 29 липня 1944 р. перетнули Віслу, захопивши в районі Сандомира плацдарм на західному березі найбільшої польської річки. Під час Львівсько-Сандомирської операції вермахт зазнав катастрофічних втрат — близько 400 000 убитими, пораненими й полоненими. Червона армія втратила близько 290 000 бійців.

Наприкінці липня 1944 р. війська 1-го Українського фронту перейшли в наступ на території Волині, вигнали німців із західної частини Волинської області, форсували Західний Буг і 24 липня здобули Люблін.

На початку серпня 1944 р. армії 4-го Українського фронту розгорнули наступ у напрямку Карпат, поступово «вичавлюючи» вермахт із Прикарпаття. Німецькі й угорські частини відступили в гори й перекрили основні карпатські перевали, закріпившись на угорському оборонному рубежі — лінії Арпада.

Перед Червоною армією постало важке завдання — прорватися через карпатські хребти й систему інженерних оборонних укріплень. Щоб вийти на Закарпаття, радянський генштаб розробив сміливу, але дуже складну Східно-Карпатську наступальну операцію. Прорив мали здійснювати війська 1-го й 4-го Українських фронтів (командувачі — І. Конєв та І. Петров).

Східно-Карпатська наступальна операція тривала з 8 вересня до 28 жовтня 1944 р. На першому етапі її проводили здебільшого війська 38-ї армії генерала К. Москаленка. Найжорстокіші бої розгорнулися в районі Дуклянського перевалу в західній частині Лемківщини. На початку жовтня 1944 р. на штурм Дуклянського перевалу було кинуто також війська 1-го Чехословацького корпусу, сформованого в СРСР. 6 жовтня 1944 р. оборону супротивника на перевалі було прорвано — радянські війська й чехословацький корпус вийшли до кордону Словаччини. Бої в Карпатах виявилися надзвичайно складними, оскільки техніка була малоефективною в гірській місцевості.

Війська 4-го й 2-го Українських фронтів вели наступ через карпатські хребти як з української, так і з румунської території. 2-му Українському фронту вдалося прорвати угорську оборону в районі Дебрецина, що створило загрозу оточення для закарпатського угруповання угорських армій. Це змусило угорське командування відвести війська на Придунайську рівнину. Відхід угорських армій дав можливість військам 4-го Українського фронту перетнути Карпати. З’єднання 18-ї армії й 17-го окремого гвардійського стрілецького корпусу 26 жовтня 1944 р. захопили Мукачеве, а 27 жовтня — Ужгород. 28 жовтня 1944 р. війська 4-го та 1-го Українських фронтів остаточно витіснили угорські та німецькі війська з території сучасної України. Під час Східно-Карпатської наступальної операції Червона армія втратила 126 000 осіб, Чехословацький корпус — близько 6000. Однак, незважаючи на болючі втрати, радянським військам вдалося остаточно витіснити німців і їхніх союзників із території України, зайняти частину Угорщини, закріпитися в Південній Польщі та Північній Словаччині.

Протягом 1943—1944 рр. у боях за Україну брали участь війська шести радянських фронтів (1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських та 1-го й 2-го Білоруських), а також кораблі Чорноморського флоту. Під час проведення наступальних операцій щодня в ході активних боїв на території України гинуло близько 60 000 бійців і командирів Червоної армії, 60—70 % з яких були вихідцями з України.

Після завершення боїв на українських землях щонайменше 1 000 000 мобілізованих в Україні солдатів загинув у Європі. Сьогодні встановлено, що з території України протягом лютого 1943 р. — жовтня 1944 р. було мобілізовано 3 692 454 особи, але мобілізація тривала й наприкінці 1944 р. та в 1945 р. Науковці припускають, що до завершення війни з території України було мобілізовано ще 350 000 — 400 000 осіб, тобто загальна кількість забраних до лав Червоної армії жителів України в 1943—1945 рр. становить 4 000 000 — 4 100 000 осіб.

Під час боїв у Центральній Європі особливо великих втрат Червона армія зазнала під час штурму Кенігсберга, Вісло-Одерської операції, взяття Будапешта, битви біля озера Балатон, боїв за Берлін тощо. Лише під час штурму Берліна, до якого було стягнуто колосальні людські й матеріально-технічні ресурси (війська 1-го й 2-го Білоруських та 1-го Українського фронтів, 41 600 гармат і мінометів, 6250 танків, 7500 бойових літаків), радянські війська втратили щонайменше 750 000 осіб убитими й пораненими, 2156 танків, 1220 гармат і мінометів, 527 літаків. Після падіння Берліна 2 травня 1945 р. 589 радянських солдатів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, з них 108 осіб — вихідці з України.

Але багато подвигів українців не потрапило до офіційної радянської версії подій Великої Вітчизняної війни. Таким забутим героєм війни, зокрема, є українець О. Берест, який очолював групу радянських солдатів, що встановили прапор Перемоги над Рейхстагом. 8 травня 1946 р. за встановлення прапора Перемоги над Рейхстагом звання «Герой Радянського Союзу» були удостоєні капітан В. Давидов, сержант М. Єгоров, молодший сержант М. Кантарія, капітан С. Неустроєв, старший лейтенант К. Самсонов. Чому до цього списку не потрапив О. Берест, достеменно невідомо. За однією з версій, його з нагородного списку викреслив сам Г. Жуков чи то через національність, чи то через посаду (О. Берест був замполітом, а маршал не жалував політпрацівників).