Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Українське питання в міжнародних відносинах наприкінці 1930-х рр. Пакт Молотова — Ріббентропа ^{(І. Патриляк)}

З приходом у 1933 р. до влади в Німеччині нацистської партії, лідери якої відкрито декларували необхідність геополітичних змін у Європі, «українська проблема» набула нового звучання в устах європейських дипломатів, політиків і журналістів.

Українське Закарпаття, яке в міжвоєнні роки перебувало в складі ЧСР, стало об’єктом торгів між Німеччиною, Угорщиною, Польщею та Радянським Союзом. Українські політичні угруповання, стимульовані напівофіційними заохоченнями з Берліна, активізували свою діяльність, спрямовану на здобуття автономії Карпатської України, передбаченої чехословацькою конституцією. Побоюючись перетворення Карпатської України на непідконтрольний осередок української державності, протест проти автономізації краю висловили Будапешт, Варшава, Бухарест і Москва.

28—30 вересня 1938 р., під час сумновідомої Мюнхенської конференції, було вирішено долю Судетської області, а вже 21 жовтня А. Гітлер ухвалив рішення щодо остаточного розгрому «залишкової Чехії». Одразу після Мюнхена свої територіальні претензії до пошматованої країни висунули Угорщина й Польща. У контексті цих амбіцій дедалі гострішим ставало питання українського Закарпаття. 8 жовтня 1938 р. Закарпаття було проголошене автономією в складі ЧСР, а 10 жовтня празький уряд оголосив про перетворення Чехословаччини на федерацію трьох державотворчих суб’єктів — Чехії, Словаччини та Підкарпатської Русі (з 3 грудня 1938 р. — Карпатської України).

Динамічні державотворчі процеси, які розгорнулися в Карпатській Україні, стали каталізатором антипольських виступів на території Галичини та Волині. Варшавський уряд дедалі наполегливіше порушував питання про ліквідацію української автономії в ЧСР.

Демонструючи свою всесильність у сфері встановлення кордонів і вирішення долі народів, нацисти 2 листопада 1938 р., під час засідання так званого Віденського арбітражу, частково задовольнили претензії Будапешта, передавши Угорщині південні регіони Закарпаття з найбільшими містами Ужгородом, Мукачевим, Береговим і стратегічною залізницею.

Практично вся європейська дипломатія та преса в листопаді 1938 р. були переконані, що А. Гітлер перетворить залишок Карпатської України на плацдарм для нападу на СРСР. Однак на зламі 1938—1939 рр. події дістали новий, несподіваний розвиток. 6 січня 1939 р. на переговорах міністра зовнішніх справ Польщі Ю. Бека з Й. Ріббентропом було безпосередньо розглянуто українське питання. Й. Ріббентроп заявив, що Німеччина використовувала Карпатську Україну лише для того, аби «заподіяти шкоду росіянам», а «українська проблема», на його думку, була цілковитим «привілеєм Польщі». 26 січня 1939 р., знову відвідавши Берлін, Ю. Бек дістав запевнення від німецьких урядовців у тому, що Німеччина готова віддати Польщі територію України до Дніпра та Чорного моря.

Захоплені ідеями можливого союзу з Німеччиною у війні за українські землі, польські лідери проґавили наближення катастрофи власної держави. Привабливі обіцянки з боку А. Гітлера і його дипломатів були вдалим камуфляжем справжніх намірів нацистів і щодо України, і щодо Польщі. На зламі 1938—1939 рр. німецький канцлер дійшов висновку, що Німеччина сягнула піку своєї мілітарної переваги над іншими державами Європи, тож має скористатися сприятливим моментом для початку війни.

8 березня 1939 р., виступаючи у вузькому колі представників військового командування та партійного керівництва, А. Гітлер наголосив на тому, що до 15 березня має бути ліквідована Чехо-Словаччина, після чого настане черга Польщі. Протягом 1940—1941 рр. А. Гітлер планував здійснити розгром Франції й підкорити Британію. Перспектива війни з Польщею й західними демократіями поставила перед німецькою дипломатією важке завдання — якимось чином нейтралізувати СРСР і змусити Москву не втручатися в європейський конфлікт.

Оскільки проблема Карпатської України була основною перешкодою на шляху до радянсько-німецького порозуміння, рішення щодо майбутньої долі маленької української автономної держави було ухвалене без зволікань. 14 березня 1939 р. угорські війська з благословення А. Гітлера атакували українське Закарпаття. 15 березня Сойм Карпатської України ухвалив декларацію про незалежність і звернувся до німецького консула Гофмана з пропозицією, щоб Німеччина взяла під свій патронат Закарпаття, як і Словаччину. Відповідь із Берліна, безпосередньо від канцелярії А. Гітлера, надійшла миттєво: регіон без опору мав увійти до складу Угорщини. Президент Карпатської України А. Волошин відкинув німецький ультиматум. Героїчний спротив Української Карпатської Республіки був потоплений у крові угорськими гонведами — «українська проблема» вкотре була принесена в жертву геополітичним інтересам могутніх європейських гравців.

Розправившись із залишками Чехословаччини в середині березня 1939 р., німецький фюрер уже 3 квітня 1939 р. віддав наказ про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня підписав план війни з нею (план «Вайс»). Відтак «українське питання» знову стало актуальним для політичних ігор, які вела Німеччина.

Дізнавшись про плани Німеччини розгромити Польщу (найбільшого й наймогутнішого союзника Британії та Франції на Сході Європи), замість того аби вступити у війну із СРСР за Україну, французи й британці звернулися до Кремля з пропозицією розпочати переговори щодо можливого підписання договору про двосторонню взаємодопомогу.

Переговори між Москвою та західними демократіями відверто насторожували Берлін. У якості контрзаходу німці вирішили вкотре розіграти «українську карту». Щоб активізувати український рух у Західній Україні, представники німецької військової розвідки (абверу) встановили контакт із лідером ОУН А. Мельником і зуміли переконати його в необхідності координувати зусилля ОУН із Німеччиною, незважаючи на те, що німці зрадили Карпатську Україну. Співробітники абверу наголошували на тому, що передання Угорщині Закарпаття було лише тактичною поступкою, необхідною для майбутнього відродження української державності на більшості територій України.

Демонструючи свою «добру волю» щодо українців, представники абверу визволили з угорського полону 400 карпатських січовиків. А 15 серпня 1939 р. керівництво абверу отримало дозвіл на створення з частини колишніх карпатських січовиків українського диверсійного загону під кодовою назвою «Bergbauernhilfe» («Допомога горянам»). Український легіон із 200 осіб очолив полковник Р. Сушко. Формування цієї військової сили стало важливим чинником тиску на Кремль для німецької дипломатії.

Паралельно з розігруванням «української карти» німецькі дипломати гарячково шукали способи порозуміння з диктатором СРСР Й. Сталіним. 2 серпня 1939 р. голова МЗС Й. Ріббентроп особисто поспілкувався з радянським представником у Берліні Г. Астаховим, запевнивши його, що Німеччина «прихильно ставиться до Москви», і водночас запропонувавши Кремлю визначитися, підтримає СРСР Францію та Британію чи Німеччину. У разі прихильності Кремля до Німеччини Й. Ріббентроп обіцяв, що всі проблеми між Балтійським та Чорним морями Берлін розв’язуватиме спільно з Москвою. Стосовно Польщі Й. Ріббентроп натякнув на можливість спільного вирішення долі цієї країни й запропонував радянському представникові подумати щодо того, аби СРСР підпорядкував східну частину польської держави, тобто території Західної України та Західної Білорусії.

12 серпня 1939 р. (у той самий день, коли до Москви прибула англо-французька місія) новий радянський нарком закордонних справ В. Молотов повідомив через Г. Астахова, що радянський уряд готовий вести переговори з Берліном. А 15 серпня 1939 р. Й. Ріббентроп передав через німецького посла в Москві Ф. Шуленбурга своє особисте звернення до В. Молотова. Справжнім автором послання був А. Гітлер. У своєму зверненні нацистський лідер запевняв радянський уряд у тому, що між німецьким національним соціалізмом і радянським соціалізмом дуже багато спільного, а причиною непорозумінь між двома країнами є тільки спроби їх розсварити з боку «західних капіталістичних демократій». У посланні також було відзначено, що нацисти готові спільно з комуністами розв’язувати всі проблеми в Східній Європі та прагнуть тісної економічної співпраці між Третім Рейхом і СРСР.

З 16 серпня 1939 р. між представниками німецького та радянського закордонних відомств розпочалися активні переговори. Німецький посол Ф. Шуленбург щодня відвідував керівника наркомату закордонних справ В. Молотова. 18 серпня 1939 р. Ф. Шуленбург повідомив Берлін про готовність Радянського Союзу укласти торговельно-кредитну угоду, а потім підписати пакт про ненапад.

19 серпня 1939 р. представники Німеччини та СРСР підписали економічний договір. Того ж дня В. Молотов передав до Берліна проект пакту про ненапад між двома країнами. Угода про ненапад гарантувала А. Гітлеру спокій на східних кордонах Німеччини й дозволяла, «не озираючись», воювати з Польщею, Францією та Британією.

Того ж дня сталася ще одна важлива історична подія. Саме 19 серпня 1939 р. Й. Сталін публічно заявив про необхідність підштовхнути Європу до нової війни, яка стане увертюрою до «світової революції». Виступаючи на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) за участі провідних діячів Комінтерну, Й. Сталін підкреслив: «Питання миру чи війни вступає в критичну для нас фазу. Якщо ми укладемо угоду про взаємну допомогу з Францією та Великою Британією, Німеччина відмовиться від Польщі й почне шукати „модус вівенді“ із західними державами. Війна буде відвернута, але в майбутньому події можуть набути загрозливого для СРСР характеру. Якщо ж ми приймемо пропозицію Німеччини про укладення пакту про ненапад, вона, звісно, нападе на Польщу, і втручання Франції та Британії в цю війну стане неминучим. Західна Європа зазнає серйозних хвилювань і безладдя. У цих умовах у нас буде чимало шансів лишитися осторонь від конфлікту, і ми зможемо сподіватися на наш вигідний вступ у війну. Досвід двадцяти останніх років показує, що в мирний час неможливо мати в Європі настільки сильний комуністичний рух, щоб більшовицька партія змогла захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою лише в результаті великої війни. Ми зробимо свій вибір, і він зрозумілий. Ми повинні прийняти німецьку пропозицію й ввічливо відіслати назад англо-французьку місію»[1].

21 серпня 1939 р. радянська дипломатія мала вирішити ще одне важливе завдання — перервати співпрацю з англо-французькою місією. Саме цього дня в перемовинах було досягнуто значних успіхів. Однак опівдні до кімнати переговорів увійшов ад’ютант К. Ворошилова Р. Хмельницький і передав наркомові оборони СРСР записку від особистого секретаря Й. Сталіна О. Поскрьобишева: «Климе! Коба велів згортати шарманку!» Виконуючи волю Й. Сталіна, К. Ворошилов без пояснення причини перервав переговори, незважаючи на активні протести англійців і французів.

А. Гітлер із нетерпінням чекав на відповідь із Москви, тож, коли ад’ютант приніс йому коротеньку телеграму від Й. Сталіна, німецький канцлер радісно вигукнув: «Вони в моїх руках! Я знову взяв гору! Я маю в кишені весь світ!»

Аналогічно радість із приводу майбутнього підписання угоди з А. Гітлером висловлював і радянський диктатор. Однак при цьому Й. Сталін аж ніяк не прагнув ділити з А. Гітлером світ, очевидно вважаючи, що земна куля, зображена на радянському гербі, має цілком підпорядковуватися єдиній волі комуністичного тирана. Зокрема, маршал Г. Жуков згадував, що Й. Сталін «був переконаний, що він, спираючись на пакт, обведе А. Гітлера навколо пальця». Це підтверджував і М. Хрущов, який у спогадах залишив такі слова Й. Сталіна стосовно пакту з німцями: «Ну, для початку ми обманули А. Гітлера».

23 серпня 1939 р. до Москви прибув Й. Ріббентроп. До складу німецької делегації входили також Ф. Шуленбург, радник Гаус та перекладач Хільгер. З радянського боку, на здивування Й. Ріббентропа, окрім В. Молотова та перекладача Павлова, був присутній і сам Й. Сталін. Згоди щодо пакту про ненапад дійшли швидко, поклавши в основу документа радянський проект. Більш жваво обговорювали проблеми, окреслені в тексті таємного додаткового протоколу. Однак і в цьому випадку проблеми розв’язували швидко, оскільки узятий за основу німецький проект таємного протоколу надавав СРСР достатньо переваг, а на всі додаткові радянські пропозиції Й. Ріббентроп охоче погоджувався. Тому й не дивно, що гітлерівський міністр закордонних справ у своїх спогадах відзначав, що «на переговорах панувала приємна атмосфера».

Близько опівночі переговори завершилися підписанням пакту про ненапад, за яким в історії закріпилася назва «пакт Молотова — Ріббентропа». Термін дії угоди мав становити десять років з автоматичним продовженням на п’ять років у разі, якщо жодна зі сторін його завчасно не денонсує. Обидві держави зобов’язувалися утримуватися від будь-яких насильницьких дій у розв’язанні двосторонніх конфліктів і висловлювали готовність не підтримувати треті держави в разі нападу на якусь із договірних сторін. Договором було передбачено консультації країн із питань, що становитимуть взаємний інтерес. Також цей документ забороняв сторонам брати участь у міжнародних блоках та союзах, спрямованих проти когось із них. Будь-які суперечки чи непорозуміння мали бути вирішені шляхом мирних переговорів і взаємних погоджень.

Загалом у самому факті підписання договору про ненапад не було б нічого надто неординарного чи протиправного, якби водночас не уклали таємний додатковий протокол. Цей документ передбачав розмежування сфер впливу сторін у Східній та Центральній Європі, грубо порушуючи суверенітет і територіальну цілісність кількох незалежних держав. Радянська сфера впливу охоплювала Естонію, Латвію, Фінляндію, Бесарабію та східну частину польської держави (на схід від річок Нарев, Вісла, Сян). На радянському боці, окрім українських і білоруських етнічних земель, опинилися Люблінське та частина Варшавського воєводства, заселені переважно поляками.

Після підписання угоди обидва диктатори залишилися задоволеними. А. Гітлер вважав, що домігся участі Кремля у війні проти Польщі та дружнього нейтралітету СРСР під час війни Німеччини з Францією й Британією. Німецький канцлер розраховував на швидкий розгром західних демократій і повернення німецьких дивізій на Схід для здобуття «життєвого простору», а більшовицький лідер бажав затяжної війни на Заході з подальшою радянізацією Європи. Як засвідчив розвиток подій, обоє прорахувалися у своїх планах.

Зважаючи на укладення угоди з Й. Сталіним, нацисти знову «заховали до рукава» «українську карту». Легіон Р. Сушка, передислокований до Словаччини в очікуванні вторгнення в Польщу, 25 серпня 1939 р. було заборонено використовувати під час бойових дій. До початку війни 1 вересня 1939 р. німці більше не згадували про «українську проблему»: Берлін мав нового, набагато вигіднішого союзника, з яким розрахувалися західноукраїнськими землями.

Українські землі під час Вересневої кампанії 1939 р. ^{(А. Руккас)}

Польські урядові та військові кола, не маючи інформації про зміст таємного протоколу, досить спокійно сприйняли підписання радянсько-німецького договору про ненапад. Як свідчив начальник Головного штабу генерал В. Стахевич, польський уряд вважав, що «у майбутній війні Радянський Союз спочатку зберігатиме нейтральність. Причому ця нейтральність матиме для союзних держав прихильний характер». Таке припущення «підтверджувала низка заяв із боку представників радянського уряду». У зв’язку з цим практично всі свої війська поляки кинули на захід. Залишати на сході навіть мінімальні сили вважали недоцільним.

Через тиждень після підписання пакту Молотова — Ріббентропа, 1 вересня 1939 р., німецькі війська почали широкомасштабний збройний наступ на польську державу, розв’язавши тим самим новий світовий конфлікт. Наприкінці першої декади вересня вони захопили західні регіони країни й швидко наближалися до лінії річок Вісла та Сян. Польським військам не вдалося втримати головну лінію оборони, а запланований контрнаступ резервної армії не відбувся. Німці прорвали фронт, і у велику «шпарину» в районі Ченстохови були кинуті значні танкові сили, які вже на восьмий день війни досягнули Варшави.

10 вересня головнокомандувач польських збройних сил маршал Е. Ридз-Сміґлий ухвалив рішення про відступ армії на нову оборонну позицію в південно-східних районах, яка мала проходити вздовж лівого берега Сяну, середньої течії Вісли й Вепшу, а потім ішла б до Бреста й далі поліськими болотами до кордону із СРСР. Проте події на фронті розгорталися за іншим сценарієм. Уже 11 вересня німці форсували Сян біля Ярослава, а в районі Кросценько вони вийшли на тили польських військ так, що вже наступного дня німецький моторизований загін стояв на підступах до Львова. Тож реалізувати план головнокомандувача зі стабілізації фронту на Сяні та середній Віслі виявилося неможливо. Тому 13 вересня маршал Е. Ридз-Сміґлий вирішив розпочати організацію оборони на «румунському плацдармі» — території між річками Стрий та Дністер й угорським та румунським кордонами. На цю територію планували відвести основні сили з центральних та південних районів країни й, спираючись на військові надходження з Франції (які мали бути скеровані до румунського порту Констанца), витримати кризу до початку наступу союзників на західному фронті.

У планах польського головного командування особлива роль була відведена львівському оперативному району, який мав стати передпіллям для «румунського плацдарму». Через цей район мали відходити за Дністер війська з Центральної Польщі. У зв’язку з цим для запобігання просуванню мобільних загонів противника до прибуття основних сил на далеких підступах до Львова планували створити вузли оборони, які б прикривали основні автомагістралі в західному та північно-західному напрямках. Проте вже 12 вересня з незахищеного південно-західного боку до міста підійшов моторизований розвідувальний загін німецької 1-ї гірської дивізії. Таким чином, не втримавши оперативний район, польське командування розпочало організацію оборони довкола Львова. Гарнізон на чолі з генералом В. Лянгнером отримав категоричний наказ боротися до останнього, оскільки маршал Е. Ридз-Сміґлий сподівався, що місто стане своєрідною перевалочною базою для військ, які відступатимуть на південь.

На час прибуття перших підрозділів противника у Львові було лише кілька піхотних та кулеметних взводів, хоча місцевий гарнізон мав потенційно великі людські ресурси: у запасному осередку 5-ї піхотної дивізії перебувало понад 6500 резервістів, але для створення з них бойових формувань бракувало зброї, боєприпасів та обмундирування. Протягом наступних днів відбувалося поступове нарощення сил обох сторін у районі Львова. Німецька 1-ша гірська дивізія була в повному складі. З польського боку до міста прибув транспорт із військами, які перекидали з північної ділянки фронту. Збільшення сил відбувалося також за рахунок формування на місці нових підрозділів. За пропозицією генерала М. Янушайтиса були створені добровольчі штурмові протитанкові загони, головною зброєю яких стали пляшки із запальною сумішшю, що дістали назву «львівські бензиняжі». Загалом львівський гарнізон налічував 20 піхотних батальйонів.

Реально оцінюючи власні можливості, командир німецької 1-ї гірської дивізії утримався від спроб захопити місто й розпочав облогу. Основними силами альпійські єгері закріпилася на висотах на північний захід від міста. Водночас на інших ділянках залишалися тільки слабкі відділи, які своїми активними діями успішно імітували присутність навколо Львова значної кількості військ.

У середині другої декади вересня внаслідок нових поразок на фронті стало зрозуміло, що на «румунський плацдарм» мають шанс пробитися лише три польські піхотні дивізії (11-та Карпатська, 24-га та 38-ма резервні), що перебували тоді в районі Перемишля. Однак генерал К. Соснковський, який очолював ці сили, не маючи зв’язку з головнокомандувачем і не знаючи про його задум, спрямовував свої війська на деблокування Львова замість того, щоб прориватися за Дністер. На своєму шляху польські дивізії завдали ворогові низку поразок. Так, у ніч із 15 на 16 вересня поблизу сіл Рогозне й Мужиловичі на Львівщині частини 11-ї Карпатської дивізії полковника Б. Прутара-Кетлінга розгромили елітну військову частину — моторизований полк СС «Германія». Німці зазнали значних людських та матеріальних втрат. Есесівський полк втратив усе своє важке озброєння, зокрема 8 польових гаубиць, батарею зенітних гармат, більшість мінометів та кулеметів, усі автомашини та артилерійські тягачі. Значну частину захопленої техніки було знищено на місці. Однак перемога далася великою ціною. Тільки в 49-му полку понад сто солдатів та 20 % офіцерів було вбито та поранено.

На самому «румунському плацдармі» відбувалася робота з формування військових з’єднань, які б тимчасово взяли на себе оборону річок Стрий та Дністер. Організація оборони в цьому районі була доручена генералові К. Фабрици. У його розпорядження була віддана група «Стрий» генерала С. Дембінського, яка на той час налічувала три полки та розвідувальний підрозділ. 15 вересня польські війська зіткнулися з передовими підрозділами німецької 57-ї піхотної дивізії, що просувалися до Стрию. Протягом наступних днів поляки здійснили низку контратак, затримавши подальший рух німців до нафтоносного району Дрогобича та Борислава й навіть вибивши їх зі Старого Самбора.

Якщо на лінії річки Стрий перебували польські війська, то оборону Дністра треба було ще організувати. Це завдання було доручено генералові М. Мілану-Камському. До складу його групи мали увійти запасні частини, що в той час розташовувалися в районі Тернополя й Золочева. Генерал наказав цим формуванням перейти за Дністер, де збирався створити на їхній базі бойові відділи.

Головне командування перекидало на «румунський плацдарм» сили, які ще не були задіяні в бойових операціях. Маршал Е. Ридз-Сміґлий видав наказ про евакуацію до південно-східних районів усіх військових формувань із Гродненського округу. 17 вересня значна частина залізничних ешелонів, якими перевозили ці війська, перебувала між станціями Сарни та Рівне. 13 вересня надійшов наказ про евакуацію гарнізонів польських укріплень на Поліссі. Через чотири дні завантажені залізничні ешелони були готові вирушити в путь. Окрім того, на «румунський плацдарм» була переведена й уся польська військова авіація.

Перші кроки з організації оборони на волинських землях було зроблено 9 вересня, коли на Західному Бузі почалося створення заслонів, що передусім мали зупинити самочинну евакуацію цивільного населення до східних регіонів тогочасної Польщі. Лінія заслонів складалася з двох ділянок: «Володимир» від Сокалая до Дубенки (виключно) під проводом генерала К. Савицькогота «Шацьк» від Дубенки (включно) до Бреста на чолі з генералом Т. Коссаківським, якого невдовзі замінив генерал М. Трояновський. Окрім організації поліційного кордону, генерали мали сформувати бойові підрозділи, необхідні для захисту переправ. З цією метою їм були підпорядковані запасні частини в цьому районі.

У Володимир-Волинському було створено 12 піхотних батальйонів та 5 артилерійських батарей. Увечері 14 вересня німецька 4-та легка дивізія зайняла Грубешів й із ходу, захопивши плацдарм на східному березі Бугу, здійснила безуспішну атаку на Устилуг. Наступного дня німці підтягнули свіжі сили й розпочали новий наступ, який також було відбито. Після цього німці повернули до Замостя, залишивши під Устилугом невеликий підрозділ. Водночас поблизу Шацька три нашвидкуруч сформовані польські батальйони успішно відкинули розвідку німецької 3-ї танкової дивізії, котра з району Бреста намагалася вийти на залізницю Холм — Ковель.

17 вересня лінія найбільшого просування німецьких військ у південно-східних та центральних районах тогочасної Польщі виглядала приблизно таким чином: підступи до Борислава й Дрогобича — Щирець — Рудки — Львів (в облозі) — Жовква — Рава-Руська — Грубешів і далі вздовж західного берега Бугу до району Бреста. На цьому фронті діяли три німецькі дивізії: 57-ма піхотна — у районі Бориславських нафтових родовищ; 1-ша гірська — довкола Львова й 2-га танкова — у районі Рави-Руської. Найближчим часом до них мали приєднатися 7-ма й 44-та піхотні, 5-та танкова та 2-га гірська дивізії. Німці помітно послабили свій тиск, що польське командування розцінювало як ознаку загального вичерпання наступального потенціалу противника на першому етапі війни. За таких обставин маршал Е. Ридз-Сміґлий вважав організацію оборони на «румунському плацдармі» досить реальною. Водночас він очікував, що французи от-от почнуть активні дії на суходолі, що змусить німців забрати війська з Польщі й перекинути на Захід.

Однак замість союзників уранці 17 вересня в наступ перейшли радянські війська, які почали швидко просуватися на польську територію. Ця обставина докорінним чином змінила становище польських військ. Маршал Е. Ридз-Сміґлий не бачив можливості вести війну на два фронти. У зв’язку з цим він наказав усім військам відступати до південних кордонів Польщі. До Угорщини перейшло понад 40 000 польських вояків, до Румунії — приблизно 30 000, зокрема президент, уряд і сам верховний головнокомандувач разом зі своїм штабом. До Румунії було вивезено золотий запас країни та устаткування деяких оборонних підприємств, а також евакуйовано всю вцілілу військову авіацію.

Після отримання інформації про наступ Червоної армії командири демобілізували групи «Шацьк» і «Володимир». Вояки, котрі походили із західноукраїнських і західнобілоруських земель, розійшлися по домівках, а інші перейшли на західний берег Бугу з наміром прорватися до оточеної Варшави.

Після 17 вересня війська генерала К. Соснковського продовжували свій марш на допомогу Львову, але після кількаденних важких боїв за села Рясне та Голоско вони не змогли прорватися до міста, до якого їм залишалося тільки півтора кілометри. Унаслідок зазнаних втрат знекровлені польські дивізії перестали існувати, розділившись на окремі групи, більшість із яких потрапила до радянського полону. Лише небагатьом вдалося уникнути неволі.

Оборона Львова тривала, адже головнокомандувач наказав не припиняти боротьбу з ворогом, сподіваючись, що військам із центральної Польщі вдасться прорватися до міста, а потім і за кордон. Але протягом наступних днів Львів був повністю блокований німецькими військами, які розпочали підготовку до рішучого штурму. 22 вересня генерал В. Лянгнер передав місто під контроль радянських військ. Таким чином, Львів не зіграв відведеної йому ролі перевалочного пункту на шляху до «румунського плацдарму» й став лише самотнім редутом польської оборони у вересні 1939 року.

Скориставшись загальним розвалом польського фронту, німці пішли далі на схід: захопили Жовкву, Великі Мости й досягли Західного Бугу від Камянки-Струмилівської до Сокаля, а також вийшли на лінію річки Стрий, зайнявши Бориславський нафтовий басейн. Таким чином, 18 вересня рубіж наймасштабнішого просування німців на західноукраїнських землях виглядав так: річка Стрий — Жидачів — Миколаїв — річка Зубра — Львів (в облозі) — Куликів — Камянка-Струмилівська — Грубешів. Там німецькі війська зупинилися, а через кілька днів туди вийшла й Червона армія.

У той час, коли польські війська намагалися стримати наступ німців, Радянський Союз готувався до нападу на Річ Посполиту. З вересня 1939 р. нарком оборони СРСР маршал К. Ворошилов наказав військовим радам семи округів (Київського особливого (КОВО), Білоруського особливого, Харківського, Орловського, Калінінського, Ленінградського та Московського) ужити низку заходів для підвищення бойової готовності військ, а саме: затримати на місяць звільнення в запас червоноармійців останнього року служби; відкликати з відпусток командирів, політпрацівників, начальників військових частин та установ; привести військові частини до стану бойової готовності, для чого перевірити озброєння, обладнання, техніку тощо. 6 вересня своєю директивою К. Ворошилов наказав усім військовим частинам і установам розпочати наступного дня часткову таємну мобілізацію резервістів. З отриманням наказу військові частини КОВО, не чекаючи на поповнення, почали висуватися до державного кордону в складі, передбаченому штатним розписом мирного часу. Мобілізованих резервістів планували перекинути з пунктів постійної дислокації військ до районів зосередження залізницею або автотранспортом. 11 вересня нарком оборони видав розпорядження Військовій раді КОВО про перейменування польового командування округу на командування Українського фронту, який очолив командарм 1-го рангу С. Тимошенко (членом Військової ради фронту був перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов, а начальником штабу — комбриг М. Ватутін).

Радянський план передбачав масований наступ військ одночасно в кількох головних напрямках: на Рівне — Луцьк — Володимир-Волинський, на Тернопіль — Львів, на Бориславські нафтові родовища. На 8-й день операції війська мали вийти на «лінію Керзона». Їхнє подальше просування з виходом до Вісли залежало б від загального розвитку військово-політичної ситуації в Польщі.

У першому оперативному ешелоні Українського фронту перебувало 9 стрілецьких та 7 кавалерійських дивізій, 8 танкових та 1 мотострілецька бригада, які були зведені в три армії. Їхня загальна кількість становила майже 300 000 вояків, 1200 гармат і мінометів, 2700 танків. Загалом же у військах фронту було 800 000 вояків, 3200 танків, 1100 бойових літаків, 4700 гармат. Окрім того, з армійськими частинами взаємодіяли 10 000 прикордонників НКВС.

У зв’язку з нападом на Польщу німецьких військ польське верховне командування зосередило основні сили в західних регіонах країни. Східні регіони належали до тилової зони, де розташовувалися підрозділи Корпусу охорони прикордоння, кілька батальйонів територіальної оборони, Пінська військова флотилія та запасні частини, що готували маршові поповнення для фронту. Загальна чисельність польських військ на західноукраїнських землях напередодні радянського наступу становила приблизно 370 000 вояків, 100—150 гармат, 70 танків і панцерних автомобілів, 160 бойових літаків. Однак переважну більшість польських вояків становили щойно призвані резервісти, яким бракувало зброї, боєприпасів та обмундирування. Бойову цінність мали тільки прикордонні підрозділи (12 000 вояків) та Пінська військова флотилія (понад 2000 вояків, 40 бойових і 50 допоміжних кораблів).

О 03.15 17 вересня 1939 р. польському послові в Москві В. Гжибовському вручили ноту радянського уряду, у якій було відзначено, «що польська держава та її уряд фактично перестали існувати», а «залишена без керівництва Польща перетворилася на зручне поле для всіляких прикрих випадків та несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР». Тож радянський уряд, аби не допустити цього й узяти під захист життя та майно населення Західної України, віддав наказ Головному командуванню Червоної армії перейти польський кордон.

У той момент, коли польському послові зачитували ноту радянського уряду, війська українського фронтів почали наступ. За перший день вони подолали кількадесят кілометрів, зайнявши Рівне, Тернопіль і Чортків. 18 вересня Червона армія вступила до Дубна, Луцька, Золочева, Коломиї, 19 вересня — до Володимира-Волинського, Рогатина, Станіславова, вийшла на підступи до Львова. 20 вересня радянські війська зайняли Ковель. Уранці наступного дня, згідно з директивою наркома оборони, наступ був призупинений, оскільки на деяких ділянках (у районі Бреста та Стрия) радянські частини зіткнулися з дивізіями вермахту. Вимушену оперативну паузу слід було використати для впорядкування тилу, налагодження зв’язку тощо.

21 вересня в Москві був підписаний спеціальний радянсько-німецький протокол, який регулював відхід вермахту з територій, що, за секретним додатковим протоколом до Договору про ненапад, належали до сфери інтересів Радянського Союзу. Було домовлено, що німці почнуть відхід 22 вересня, щоденно відступаючи на 20 км. Німецькі ар’єргардні та радянські авангардні підрозділи мала розділяти відстань 25 км.

Після укладання протоколу 22 вересня до зайнятих німцями Стрия й Бреста вступили радянські частини. У Бресті з нагоди передачі міста відбувся спільний німецько-радянський парад (єдиний усупереч поширеному міфу). Того ж дня радянські війська увійшли до Львова, захисники якого з 12 вересня тримали оборону проти німців. Після кількох турів переговорів польський генерал В. Лянгнер вирішив без бою здати місто Червоній армії — 15-тисячний польський гарнізон склав зброю.

24 вересня радянські війська вступили до Дрогобича, Комарна, Жовкви, 25 вересня — до Холма, 26 вересня — до Замостя, Яворова, Самбора, 28 вересня — до Перемишля. На досягнутих рубежах 29 вересня рух радянських військ був зупинений, оскільки вранці цього дня був укладений радянсько-німецький Договір про дружбу та кордон, згідно з яким землі між Наревом, Західним Бугом, Віслою та Сяном (Люблінське та східна частина Варшавського воєводства) були передані німецькій стороні в обмін на включення Литви до радянської сфери інтересів. Тепер уже Червоній армії довелося віддавати німцям щойно зайняті території. Поступовий відхід на лінію нового кордону розпочався 5 жовтня й завершився 13-го. 16 жовтня кордон узяли під охорону прикордонні війська НКВС.

Таким чином, військова операція Червоної армії проти Польщі добігла кінця. За явно применшеними відомостями, радянські війська втратили вбитими 1173 особи, пораненими — 2002 особи, зниклими безвісти — 302 особи. Було знищено 17 танків, 6 літаків, 36 автомашин. Втрати польських військ оцінюють у 3500 загиблих, 20 000 поранених та понад 450 000 полонених. Загалом поляки чинили слабкий, неорганізований та нескоординований опір. Відбувалися бої місцевого характеру. Деякі з них мали напружений і запеклий характер. Наприклад, кілька днів поляки оборонялися на лінії укріплень у районі Сарн (17—20 вересня). Найбільшу боєздатність проявили польські прикордонники, які завдали радянським військам важких поразок, зокрема 21— 22 вересня в районі волинських сіл Боровичі та Навоз над річкою Стохід та 28 вересня поблизу містечка Шацьк.

Говорячи про воєнні події вересня 1939 р., не можемо оминути увагою участь у них вояків-українців Війська Польського, яких за приблизними підрахунками було від 100 000 до 120 000, причому 20 000—25 000 відбували тоді чинну службу, а решта була призвана під час мобілізації.

Відповідно до принципу екстериторіальності, застосованого під час укомплектування польських збройних сил, вояки-українці проходили чинну службу якомога далі від рідних домівок. Тож не дивно, що у військових з’єднаннях познанського 7-го корпусного округу українці становили близько 20 % від особового складу. До познанської 14-ї піхотної дивізії новобранці прибували традиційно з Кам’янки-Струмилівської, Рави-Руської, Львова, Коломиї, Калуша й Станіславова; до гнєзненської 17-ї — з Бережан, Чорткова й Калуша; до каліської 25-ї — із Золочева й Тернополя; до Великопольської кавалерійської бригади — з Коломиї, Бережан, Бучача й Станіславова.

На відміну від тих, хто проходив чинну службу, особи, призвані до війська під час мобілізації, потрапляли зазвичай до військових з’єднань, котрі стояли в районах їхнього постійного проживання. Тому переважна більшість мобілізованих українців увійшла до складу польських дивізій і бригад, які до війни дислокувалися на західноукраїнських землях.

Перша хвиля часткової таємної мобілізації відбулася в Польщі у 20-х числах березня 1939 р. як відповідь на дії Німеччини з остаточної ліквідації Чехословаччини. Мобілізація відбувалася на території брестського 9-го й частково 4-го лодзинського корпусних округів. До штату воєнного часу тоді розширили чотири піхотні дивізії та одну кавалерійську бригаду, які швидко було перекинуто на західний кордон. Оскільки мобілізація відбувалася на Поліссі, до війська було призвано значну кількість місцевих українців. У середині серпня у зв’язку із загостренням ситуації у Вільному місті Гданськ (Данциг) було проведено мобілізацію дислокованих на Волині 13-ї й 27-ї піхотних дивізій та Волинської кавалерійської бригади. Дивізії мали утворити Інтервенційний корпус, призначений для вторгнення до Гданська, а бригаду відправили на західний кордон, у район Ченстохови. Під час цієї хвилі мобілізації призивали в основному місцеве українське населення, яке значно посилило вказані з’єднання. 13-ту дивізію було поповнено резервістами з району Рівного, Олики, Дубна, Костополя, а 27-му — з району Ковеля, Луцька, Володимира-Волинського. У лубенському 2-му кінно-артилерійському дивізіоні Волинської кавалерійської бригади українців було 40 %. За словами командира дивізіону усі вони відзначалися відмінною підготовкою й сильною прив’язаністю до рідної частини. Аналогічною була ситуація в чотирьох кінних полках бригади, а в грубешівському 2-му кінно-стрілецькому, за деякими відомостями, вояки-українці становили половину особового складу.

27 серпня почалася чергова хвиля таємної часткової мобілізації, під час якої до штату воєнного часу розгортали дислоковані на західноукраїнських землях Кресова й Подільська кавалерійські бригади та тернопільську 12-ту піхотну дивізію. 31 серпня в Польщі було оголошено загальну мобілізацію. Тоді почалося розгортання станіславівської 11-ї Карпатської та львівської 5-ї піхотної дивізій. До всіх названих з’єднань було направлено значну кількість резервістів-українців.

Тут слід зауважити, що особливих проблем національного характеру під час проведення всіх стадій мобілізації в документах не зафіксовано. В основному призовники охоче йшли до війська. Водночас мобілізаційні комісії зіткнулися з проблемами іншого характеру. Місцеві селяни віддавали на потреби армії найгірших коней, упряж, вози тощо. Такі випадки були продиктовані зрозумілим бажанням господарів зберегти своє найкраще майно.

На полі бою вояки-українці зарекомендували себе якнайкраще. Чимало з них здобули польські бойові нагороди. Так, за героїзм і мужність орденом «Віртуті Мілітарі» («Virtuti Militari») було відзначено українців капрала К. Касянчука (посмертно) та каноніра К. Бенюка, котрі служили в 2-му дивізіоні кінної артилерії Волинської кавалерійської бригади. У 7-му кінно-стрілецькому полку Хрестом Хоробрих було нагороджено денщика командира частини старшого стрільця В. Маланюка (поранений 19 вересня поблизу Варшави) та стрільця В. Мотлюка зі взводу протитанкових гармат (загинув 14 вересня в бою над річкою Бзура).

Напередодні Другої світової війни 38 колишніх старшин Армії УНР, котрі не мали польського громадянства, служили у Війську Польському як контрактні офіцери на підставі індивідуальних угод, які вони укладали з військовим відомством Речі Посполитої. Кількох із них було відзначено бойовими нагородами, а підполковник П. Шандрук у другій половині вересня 1939 р. був призначений начальником штабу 29-ї піхотної бригади. Після тяжкої хвороби командира він фактично очолив це з’єднання. За успішну організацію 23 вересня прикриття відступу польських військ поблизу Замостя його було нагороджено орденом «Віртуті Мілітарі». За героїзм, проявлений під час боїв у районі міста Кутно, до відзначення цим орденом було представлено також майора Я. Гальчевського, який командував батальйоном 67-го піхотного полку та батальйоном територіальної оброни «Бродниця». Майор М. Пікульський із 8-го телеграфного батальйону брав участь в обороні Варшави, за що був відзначений Хрестом Хоробрих.

Під час бойових дій вояки-українці були вірними присязі й мужньо боролися з ворогом. Кількість тих, хто з різних причин залишав військо, була незначною й суттєво не відрізнялася від подібного показника в інших національностей (окрім німців, серед яких було чимало дезертирів). Лише після 17 вересня, коли радянські війська перейшли польський кордон, українці стали масово залишати військо. При цьому в багатьох випадках вони робили це з дозволу або навіть за наказом своїх командирів. Таке явище було характерним лише для тих польських частин, що перебували на сході країни. Водночас переважна більшість тих, хто воював у західних регіонах, незважаючи ні на що, продовжували боротьбу з ворогом, до кінця виконуючи свій солдатський обов’язок. Чимало українців брало участь у битві на Бзурі та боях під Томашовим-Любельським, обороняло Варшаву та Модлін.

Сьогодні в розпорядженні істориків немає достовірних документальних джерел, які б указували конкретні втрати вояків-українців. Припускаємо, що під час бойових дій було вбито близько 7800 осіб і вдвічі більше поранено. Приблизно 60 000 вояків потрапило до німецького полону. Ще 20 000 осіб опинились у радянському полоні, але більшість із них іще восени 1939 р. було звільнено додому. Чимало українців, які разом із поляками опинилися в радянській неволі, загинуло від рук катів із НКВС. Так, у Катинському лісі серед інших було розстріляно головного православного капелана Війська Польського підполковника С. Федоронька, греко-католицького капелана майора М. Ільківа, поручика М. Руденка, підпоручиків В. Власенка та Р. Маскименка. У Бресті був заарештований і потім страчений старшина Армії УНР і контрактний офіцер Війська Польського ротмістр М. Єфремів.

Радянізація Галичини й Волині ^{(І. Патриляк)}

Швидке юридичне оформлення нового політичного статусу західноукраїнського регіону відкрило перед Кремлем двері для форсованого запровадження на «буржуазних» землях законів і порядків, які діяли на території СРСР упродовж майже двох десятиліть.

Передусім за радянським зразком було уніфіковано суспільно-політичне життя. Усі політичні партії або громадські організацїї ліквідовували шляхом «саморозпуску»[2], встановлюючи однопартійну політичну систему з монополією компартії на державну владу. Наявні профспілкові організації замінювали на єдину офіційну радянську профспілку. Каральні органи були наділені колосальними повноваженнями, які практично не обмежувалися дією конституції чи інших законів.

4 грудня 1939 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про ліквідацію на території Західної України старого адміністративно-територіального устрою й створення шести нових областей: Волинської, Рівненської, Дрогобицької, Львівської, Станіславівської, Тернопільської. В областях, містах і районах були сформовані виконкоми рад (прикметно, що їх створювали без самих рад, вибори до яких провели лише в грудні 1940 р.). Але головні владні важелі традиційно зосередилися в руках обкомів, міськкомів та райкомів компартії, склад яких був затверджений ЦК КП(б)У 27 листопада 1939 р. Загалом до червня 1941 р. кількість членів ВКП(б) на Західній Україні зросла з нуля до 37 000 осіб, більшість із яких прибула зі Сходу.

Протягом листопада-грудня 1939 р. були цілком сформовані обласні управління НКВС, а на початку 1940 р. — створені міські й районні відділи, містечкові відділення й дільниці НКВС, оперативних і керівних співробітників яких направляли зі східних областей УРСР або інших радянських республік. Для «покращення» роботи «органів» у західноукраїнських областях було додатково створено 19 загальних в’язниць.

Величезною проблемою з точки зору становлення нової влади була низька компетентність осіб, направлених на роботу до західноукраїнських областей. Середню освіту на всій території Західної України мали лише 59 % секретарів обкомів, 29 % секретарів міськкомів і райкомів компартії та 22 % керівників первинних партійних організацій. Водночас вибирати людей із Компартії України для роботи в західноукраїнських областях фактично не було з кого. Після великих «чисток» кінця 1930-х рр. лави комуністів у СРСР поповнювали здебільшого за рахунок «пролетарсько-селянського» контингенту. На території Західної України, де потрібно було працювати в специфічних умовах побудови «нового» суспільного ладу, невігластво радянської номенклатури особливо впадало у вічі.

Важливим питанням була «українізація», а точніше — «деполонізація» регіону. Радянська влада відкрила в регіоні 6900 шкіл, із яких 6000 були україномовними, хоча навчальний процес у них був просякнутий радянською пропагандою, антирелігійною боротьбою, вихвалянням «партії Леніна і Й. Сталіна» та «великої російської культури». З 3 січня 1940 р. усі школи регіону були переведені на загальносоюзний стандарт з обов’язковим поглибленим вивченням російської мови.

Було формально «українізовано» Львівський університет імені Яна Казимира й надано йому нове ім’я — Івана Франка. Однак більшість професорів залишилися польськомовними, а їхня заміна, направлена зі Сходу, частіше викладала російською, а не українською мовою (серед професорів на початку 1941 р. було 52 поляки, 22 українці, 8 євреїв, а серед студентів по 40 % українців і поляків, 20 % — євреїв). Пріоритетну роль в університеті почали відводити кафедрам марксизму-ленінізму.

Паралельно з «українізацією» радянська влада розпочала соціально-економічні перетворення в західноукраїнському регіоні. Насамперед було здійснено спробу розв’язати проблему аграрного перенаселення, яка була традиційно гострою для Західної України. У великих землевласників, а також у польських осадників і колоністів було конфісковано 2 700 000 га орної землі. Однак до рук селян було передано 1100 000 га, а 1 600 000 га використали для створення перших радгоспів і колгоспів у західноукраїнських областях (одразу їх було створено 180). Протягом першого року існування радянської влади в регіоні вступ до колективних сільськогосподарських підприємств був добровільною справою, але з листопада-грудня 1940 р. на селян почали чинити адміністративний тиск, щоб змусити їх записатися до колгоспів. Якщо до осені 1940 р. у Західній Україні було близько 200 колгоспів і радгоспів, то в січні 1941 р. уже близько 600, а в червні 1941 р. — 1359 колгоспів, 63 радгоспи і 174 МТС.

З грудня 1939 р. ЦК ВКП(б) було прийнято постанову «Про націоналізацію промислових підприємств і установ на території Західної України та Західної Білорусії». У результаті проведення під контролем відповідних компартійних структур зборів робітників у власників було відібрано понад 2500 промислових підприємств. Новими керівниками підприємств призначали робітників. Класовий підхід під час вибору керівництва призвів до того, що більшість націоналізованих підприємств із рентабельних перетворилися на дотаційні.

Намагаючись розв’язати проблему безробіття в промисловості, радянська влада розгорнула широку агітаційну кампанію із закликом до робітників їхати працювати в інші регіони СРСР, особливо на Донбас. Але добровольців виявилося небагато, тож працювати на Схід почали вивозити примусово. Переселяли здебільшого робітників-поляків. До середини червня 1941 р. із західних областей УРСР тільки на Донбас було відправлено 20 000 польських робітників. Їхнє ж місце займали селяни-українці. За рахунок такого переміщення населення радянській владі вдалося зменшити кількість безробітних у містах та малоземельних селян і покращити національний баланс міського населення, збільшивши частку українців у ньому із 18,6 до 29,2 %.

На радянський лад було перебудовано торгівлю та кооперацію. Майно кооперативних установ націоналізували. А об’єднання сільської споживчої кооперації було включено в систему Укоопспілки, яка підпорядковувалася Центросоюзові — верховному органу радянської кооперації.

Протягом зими-весни 1939—1940 рр. повністю ліквідували стару банківсько-фінансову систему. 21 грудня 1939 р. з обігу було вилучено польські злоті. До середини 1940 р. у західноукраїнських областях створили 6 обласних і 50 районних відділень Держбанку СРСР.

Чи не найважливішою складовою радянізації Західної України та її інтеграції з іншими частинами СРСР стали масові репресії, розгорнуті відомством Л. Берії в регіоні. Виконуючи вказівку наркома «очистити міста й села від ворожих елементів», співробітники НКВС уже з вересня-жовтня 1939 р. розпочали масові репресії.

Утікаючи від переслідування з боку радянської влади, упродовж вересня-жовтня 1939 р. на територію сусідніх держав перебралося 120 000 поляків (військові, поліцейські, чиновники). Від 20 000 до 30 000 українців — активістів патріотичних організацій — перейшло на територію Польщі, зайняту німецькими військами.

5 грудня 1939 р. було ухвалене рішення ЦК ВКП(б) і Ради народних комісарів СРСР про виселення родин польських осадників із території Західної України та Західної Білорусії. Протягом зими 1939—1940 рр. за лютого морозу до Сибіру, Архангельської, Пермської, Вологодської, Ярославської областей, Комі АРСР, Казахстану та Середньої Азії з території західних областей УРСР було депортовано 550 000 осіб, здебільшого польських осадників і колоністів, а також тисячі заможних українських селян, лісників української та польської національностей.

3 липня 1940 р. до червня 1941 р. із території Західної України здійснювали депортацію сімей арештованих і «ворогів народу», яка охопила близько 300 000 осіб, переважно українців і поляків. Загалом за неповні два роки хазяйнування радянської влади на території Західної України з регіону було вивезено понад 900 000 осіб, з яких понад 200 000 українців, 600 000 поляків і понад 80 000 євреїв-утікачів із Центральної Польщі. Понад 10 % усього населення західноукраїнського регіону було безжально депортовано й приречено на смерть або страждання далеко від рідних домівок.

З літа 1940 р. радянські спецслужби почали звертати особливу увагу на боротьбу з українським націоналістичним підпіллям у Західній Україні. Було арештовано понад 30 000 осіб, серед яких до ОУН належало щонайменше 5000 осіб. Для керівників організації влаштовували показові суди у Львові («Процес 59-ти») та Дрогобичі («Процес 62-х» і «Процес 39-ти»), які відбувалися 15—19 січня, 7—8 та 12—13 травня 1941 р. відповідно. Вироки були приголомшливо суворими: під час першого процесу до смертної кари було засуджено 42 особи, під час другого — 26, а під час третього — 22. Серед усіх заарештованих у Західній Україні до розстрілу засудили 10 %, понад 40 % дістали термін ув’язнення від 5 до 10 років, а 35 % — від 3 до 5 років. Однак навіть ті, хто не дістав жодних вироків, зазвичай не уникли смерті на початку німецько-радянської війни, коли було розстріляно або замордовано щонайменше 22 000 в’язнів західноукраїнських тюрем. Такою була кривава крапка, поставлена на фініші першого етапу панування радянської влади в Західній Україні.

Українці в радянсько-фінській війні ^{(І. Патриляк)}

З жовтня 1939 р. радянська дипломатія посилила свій тиск на Фінляндію, вимагаючи від невеликої нейтральної країни стратегічні території — півострови Ханко та Рибачий, а також Карельський перешийок в обмін на удвічі більші території переважно болотистої місцевості в центрально-західній Карелії. Свої територіальні вимоги Радянський Союз обґрунтовував необхідністю «перенести» кордон подалі від Ленінграду, хоча реальною причиною претензій було небажання СРСР терпіти поруч незалежну Фінську Республіку, яка свого часу відділилася від Російської імперії й зуміла налагодити повноцінне самостійне життя.

У жовтні 1939 р. було швидко проведено зміцнення Ленінградського військового округу. До його з’єднань призвали резервістів, а також поповнили особовий склад військовими частинами, перекинутими з інших військових округів, зокрема з Київського особливого та Одеського. Зважаючи на нарощення військової присутності Червоної армії на своєму кордоні, Фінляндія запропонувала Радянському Союзу провести переговори щодо його територіальних претензій. 12 жовтня 1939 р. такі перемовини розпочалися в Москві, однак проходили безрезультатно й були перервані без досягнення будь-якої домовленості.

Формальним приводом для початку війни став обстріл 26 листопада 1939 р. (скоріш за все, радянськими спецслужбами) начебто з території Фінляндії російського прикордонного села Майніла. Обстріл відбувся о 15.45, і внаслідок нього загинули троє рядових прикордонників і молодший командир, а дев’ять військовослужбовців дістали поранення. Радянська сторона звинуватила в обстрілі фінів і запропонувала відвести фінські війська на 25 км (тобто покинути всі укріплені райони на кордоні). Фіни відкинули радянський ультиматум і вказали на те, що обстріл відбувався з відстані 1,5—2 км із південно-східного напрямку, тобто з радянського боку. Фінська сторона запропонувала скликати міжнародну експертну комісію під патронатом Ліги Націй для з’ясування обставин інциденту. Однак радянський уряд відкинув усі прохання про порозуміння, а відтак оголосив, що розцінює обстріл як вияв агресії з боку фінської армії.

30 листопада 1939 р. війська Ленінградського військового округу за підтримки Балтійського й Північного флотів розпочали наступ на широкому фронті від Баренцового моря до Фінської затоки. Проти країни з тримільйонним населення СРСР сконцентрував півмільйонну армію, півтори тисячі танків, майже 1600 гармат і 1200 літаків. У перший день війни радянська авіація розбомбила 20 фінських міст, унаслідок чого загинуло й було поранено декілька тисяч мирних жителів нейтральної держави.

Намагаючись прикрити свою агресію риторикою про «допомогу» фінському народу, який виступив проти «буржуазного уряду в Гельсінкі», у прикордонному місті Терійокі 1 грудня 1939 р. було створено маріонетковий «уряд» Фінської Демократичної Республіки на чолі з діячем Комінтерну О. Куусіненом. 2 грудня 1939 р. Кремль уклав угоду з «урядом» Фінської Демократичної Республіки про дружбу та взаємодопомогу, оголосивши на весь світ, що не веде війни з фінським народом, а лише допомагає фінському «народному уряду» у війні з «фінською буржуазією».

Однак опір фінів агресорам виявився навдивовижу рішучим. Вони мобілізували 10 піхотних дивізій, 4 піхотні й 1 кавалерійську бригаду, 31 окремий піхотний батальйон, збільшивши чисельність своєї армії майже до 300 000 осіб. Незважаючи на відсутність належного технічного оснащення (у фінській армії було тільки 768 гармат, 26 танків, 114 літаків і 14 кораблів), фіни, користуючись складним для наступу рельєфом і гарно підготованими оборонними рубежами (так звана «лінія Маннергейма»), зуміли зупинити радянський бліцкриг.

Примітивна тактика лобової атаки завдавала Червоній армії болючих втрат і не дозволяла ефективно просуватися вперед. Ветеран фінської війни, уродженець України Г. Гаращенко згадував: «Одяг солдатів не відповідав потребам. Тепліше обмундирування мали командування, політруки, льотчики й танкісти: у них були кожухи, ватні фуфайки, валянки... Для піхотинців же це вважали великою розкішшю. Мовляв, у важких тулупах незручно йти в атаку на штурм. У бій ішли в сірих вовняних шинелях, бавовняних гімнастерках, байковій білизні, ватяних рукавицях, у шоломах-будьоновках із напівшерстяною підкладкою... на ногах черевики з обмотками. А їжа! Хліб прибував на передову у вигляді мерзлої цеглинки, така ж каша, ледь теплий чай. Навіть „наркомівські“ сто грамів підмерзали на такому морозі. У фінів був теплий, легкий одяг із вовни та гагачого пуху й хутряне взуття. У раціоні кожного єгеря, окрім шкалика зі спиртом, були ще й термос із гарячою кавою та шоколад. Вони не мерзли. Мені й зараз стає моторошно, коли в уяві постають ті жахливі дні. Трупами червоноармійців було устелено ліси, поляни, дороги й тороси Фінської затоки. Я не перебільшую. Скільки молодих (а нашу 95-ту дивізію поповнювали двічі по п’ять тисяч осіб) навіть не побували в жодному бою: ввечері прибували на передову, влаштовувалися у снігових заметах і <...> засинали навіки. Замерзали й поранені, не дочекавшись медичної допомоги. Згодом від безвиході ми стали споруджувати укриття з тіл убитих однополчан. Утепляли ці страшні шатра вовняні шинелі загиблих товаришів».

Протягом першого місяця боїв Червона армія втратила майже 70 000 солдатів і командирів (понад 11 000 убитими, 6000 зниклими безвісти, майже 36 000 пораненими, 18 000 обмороженими). Протягом січня 1940 р. Червона армія на фінському фронті кардинально збільшилася. Її чисельність була доведена до 1 300 000 осіб, на озброєнні яких перебувало 1500 танків, 3500 гармат, 2700 літаків. 24 січня 1940 р. за спинами червоноармійців були створені спеціальні загороджувальні загони військ НКВС, які без попередження знищували всіх, хто відступав. Після нечувано кривавих боїв до кінця лютого 1940 р. Червоній армії вдалося прорвати оборонні рубежі фінів і змусити їх підписати мирну угоду з територіальними поступками СРСР. Однак ціна цієї «перемоги» була приголомшливою — понад 430 000 осіб (126 875 убитими та померлими від ран, 264 908 пораненими й обмороженими, 39 369 зниклими безвісти). Фіни втратили 21 396 осіб убитими, 1434 зниклими безвісти й 43 557 пораненими, віддали важливі території, але відстояли незалежність.

Відчуття несправедливості війни, яку вів СРСР проти Фінляндії, серйозно позначилося на настроях солдатів і командирів Червоної армії, особливо на вихідцях з України. З боку щойно мобілізованих українських резервістів НКВС фіксував погрози командирам і масове дезертирство. Дорогою на фронт з ешелонів 41-го запасного окремого стрілецького батальйону (700 осіб) утік кожен сьомий. Однак уникнути сумної долі «сталінського гладіатора», на жаль, удавалося не всім: 7-ма Чернігівська стрілецька та 44-та Київська стрілецька дивізії майже повністю полягли в снігах Фінляндії, по чверті особового складу втратили інші дивізії, сформовані в Київському, Харківському та Одеському військових округах.

Показовою була доля згаданої 44-ї дивізії, що входила до складу 9-ї армії під командуванням комкора В. Чуйкова. Фінським військам вдалося розчленувати 44-ту дивізію й узяти її в оточення. Комкор В. Чуйков двічі ставив питання перед начальником Головного політуправління Червоної армії Л. Мехлісом, який перебував у штабі 9-ї армії, про відведення 44-ї дивізії на схід, однак двічі отримував категоричну відмову: оточеним частинам заборонили вириватися з пастки. На свій страх і ризик командування дивізії розпочало прорив з оточення, залишивши фінам усю важку техніку (43 танки, 270 автомобілів і тракторів). Під час прориву загинуло 1500 осіб, 2200 зникли безвісти. Фіни захопили 6000 гвинтівок і 300 кулеметів. З оточення вийшло лише трохи більше двох тисяч червоноармійців і командирів.

На командування дивізії очікувала не подяка за порятунок залишків особового складу, а військово-польовий суд. Командира дивізії А. Виноградова, начальника штабу полковника О. Волкова, начальника політвідділу І. Пархоменка було розстріляно перед лавою солдатів дивізії, яких вони вивели з оточення. Згодом були арештовані й розстріляні командири частин і підрозділів дивізії, які прорвалися «до своїх». Загалом у фінській війні загинуло щонайменше 22 000 вихідців з України, десятки тисяч залишилися інвалідами.

Промовистим свідченням ставлення радянського командування до своїх воїнів була доля загиблих і полонених. Відступаючи з території Фінляндії, радянська сторона не забрала тіла полеглих солдатів, і вони на весну згнили в лісах або потонули на дні боліт. Усі 5175 полонених червоноармійців і 293 полонені командири, які повернулися з Фінляндії до СРСР, були відправлені до радянських таборів, і 232 командирів згодом розстріляли.

Приєднання до СРСР Бессарабії та Буковини: формування нових кордонів радянської України ^{(І. Патриляк)}

Після кривавої фінської війни радянське керівництво зосередило увагу на посиленні своїх позицій у Прибалтиці й Причорномор’ї. Улітку 1940 р. було анексовано три балтійські республіки, а також Бессарабію й Північну Буковину. Приєднання до СРСР Бессарабії було обумовлене відповідними угодами, укладеними з гітлерівською Німеччиною 23 серпня 1939 р., а питання про долю Буковини постало пізніше з ініціативи Кремля.

29 березня 1940 р. В. Молотов, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, наголосив, що в Радянського Союзу немає договору про ненапад із Румунією через невирішеність проблеми Бессарабії. Фактично він дав зрозуміти світовій громадськості, що Кремль готовий розв’язати питання Бессарабії на свою користь у будь-який час. На початку квітня 1940 р. радянські спецслужби неодноразово здійснювали провокативні обстріли власних прикордонних застав, що дозволило радянському Наркомату закордонних справ 9 квітня висловити претензії румунам у зв’язку з «фактами» обстрілу радянської території. Румунський уряд відкидав звинувачення й наводив контраргументи. Не бажаючи віддавати свої території без бою, Коронна Рада Румунії 19 квітня 1940 р. прийняла рішення про відмову добровільно передати Бессарабію до складу СРСР і звернулася до Німеччини з проханням про посилення військової співпраці. 28 травня 1940 р. Берлін погодився на укладення угоди з Бухарестом про масштабне економічне співробітництво, але водночас не висловив зацікавлення долею Бессарабії.

Тим часом радянське керівництво, зважаючи на те, що Німеччина влітку 1940 р. була зайнята війною на Заході, вирішило розширити свої територіальні претензії до Румунії, вийшовши за межі угоди Молотова — Ріббентропа. 23 червня 1940 р. В. Молотов повідомив німецькому послові в Москві В. Шуленбургу про те, що Кремль претендує не тільки на повернення Бессарабії, а й на передачу СРСР Буковини як регіону, який населяють українці. Після консультацій із Берліном В. Шуленбург повідомив В. Молотову про те, що Німеччина цілком підтримує радянські претензії на Бессарабію, однак не може погодитися на передачу Буковини, оскільки ця територія належала Австрійській, а не Російській імперії, а серед її населення є значний відсоток німецькомовних громадян, доля яких турбує берлінський уряд.

Непорушна позиція Німеччини щодо Буковини змусила Кремль дещо вгамувати свої апетити й уже 26 червня 1940 р. заявити, що СРСР претендує лише на Північну Буковину з містом Чернівці. Радянський нарком закордонних справ рекомендував Німеччині переконати румунів у необхідності мирної передачі вказаних територій до складу СРСР й у разі відмови погрожував застосуванням сили.

Погрози застосувати силу не були порожнім звуком. Поряд із дипломатичними маневрами Радянський Союз здійснював підготовку до вторгнення на територію Румунії. Офіційна радянська пропаганда твердила про необхідність «перенести» кордон від Одеси (він проходив за 40 км від міста) та життєву потребу виходу Радянського Союзу до гирла Дунаю. Ішлося про визволення Бессарабії «з-під іга румунських капіталістів і поміщиків», розкріпачення «єдинокровних братів українців, росіян і молдаван». Хоча слід зауважити, що теза про «єдинокровних братів» була найбільш хисткою. Річ у тім, що молдавани й румуни фактично є одним етносом, і на тих територіях, які планував приєднати СРСР, вони являли етнічну більшість. За даними перепису, у Бессарабії мешкало 2 800 000 громадян, з яких румуни (молдавани) становили 56 % (1 600 000), росіяни — 12 % (350 000), українці — 11 % (314 000), євреї — 7 % (200 000), решта 14 % припадали на гагаузів, болгар, ромів, німців, греків тощо. На території всієї Буковини мешкало 853 000 громадян, серед яких було 44 % румунів (379 000), лише 28 % українців (236 000), 11 % євреїв (93 000), 9 % німців (76 000), а решту 8 % становили роми, поляки, вірмени та інші національні групи. Українці домінували тільки в північній частині Буковини й у сільській місцевості деяких повітів Південної Буковини. Тому радянські апетити щодо приєднання нових територій відверто не мали під собою надійного «етнічного ґрунту».

Однак відсутність етнічного підґрунтя для експансії не зупиняла радянське керівництво. 9 червня 1940 р. військові ради Київського особливого й Одеського військових округів отримали директиви наркома оборони про приведення військ у бойову готовність. Розгортання завершили до 27 червня 1940 р., після чого було створено Південний фронт і його управління на базі управління Київського особливого військового округу.

До складу Південного фронту увійшли 5-та, 9-та й 12-та армії, які включали 32 стрілецькі, 2 мотострілецькі, 6 кавалерійських дивізій, 11 танкових і 3 повітрянодесантні бригади, 16 корпусних артполків, 16 артполків Резерву головного командування, 4 окремі артдивізіони. Загальна чисельність військ була доведена до 637 149 бійців і командирів, на озброєнні яких було 8899 гармат і мінометів, 2457 танків і 2262 літаки, 28 000 автомобілів. Окрім цього, було створене Оперативне об’єднання Чорноморського флоту, яке мало захопити гирло річки Дунай.

Румунське угруповання на радянському кордоні складалося з 20 піхотних, 3 кавалерійських і 2 гірсько-піхотних бригад. Загальна чисельність румунських військ (об’єднаних у 1-шу групу армій) становила 450 000 осіб.

26 червня 1940 р. В. Молотов вручив румунському послові в Москві Г. Давидеску ноту ультимативного характеру з вимогою передати Радянському Союзу Бессарабію та Північну Буковину, «населення якої у своїй переважній більшості пов’язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови та національного складу», а також «відшкодувати ті величезні збитки, яких було завдано Радянському Союзу та населенню Бессарабії 22-річним пануванням Румунії в Бессарабії». Отримавши ноту, румунське керівництво оголосило мобілізацію й водночас спішно зондувало дипломатичними каналами позиції Німеччини, Італії, Греції, Туреччини та Югославії. Однак, не знайшовши потрібної підтримки й намагаючись уникнути тяжких наслідків, зокрема воєнних дій, Румунія була вимушена погодитися з умовами евакуації, зазначеними в радянській ноті.

Увечері 26 червня 1940 р. Г. Давидеску передав В. Молотову відповідь радянському уряду, у якій Бухарест погодився здійснити «евакуацію» своїх військ та установ за лінію нового можливого розмежування. Цей процес мав розпочатися о 14.00 28 червня й тривати до 14.00 3 липня 1940 р.

28 червня 1940 р. о 14.00 радянські війська перетнули Дністер і вступили на територію Бессарабії та північної частини Буковини. Румунські частини одержали наказ організовано відступити. При цьому мали місце грубі порушення умов передачі територій. Були випадки роззброєння румунських військових. Відбувалися збройні сутички, які призводили до жертв з обох боків. Вороже ставлення до себе відчували й червоноармійці, зустрічаючи на шляху мінні поля, протитанкові загородження, траншеї та заміновані або демонтовані залізниці й мости.

З липня 1940 р. о 14.00 новий кордон між СРСР і Румунією було закрито. Усі, хто не встиг евакуюватися, втрачали таку можливість. Румунських вояків, які не змогли перетнути річку Прут, вважали військовополоненими. 7400 службовців румунської армії опинилися в таборах для військовополонених, створених у Снятині, Кам’янці-Подільському, Могилеві-Подільському, Рибниці, Тирасполі, Овідіополі. Червона армія захопила 52 704 гвинтівки, 4480 пістолетів, понад 14 000 000 набоїв, 54 309 ручних гранат, 18 419 мін, 59 автомобілів.

Одразу ж після вступу Червоної армії на територію Бессарабії та північної частини Буковини почав працювати величезний пропагандистський апарат. У ці дні серед населення та солдатів поширювали у великій кількості газети й спеціальну літературу, на вулицях і будинках розвішували плакати та лозунги. Метою було викликати в бессарабців і буковинців «гарячу любов до визволителів та почуття довіри до рад». Подібна пропаганда часто знаходила сприятливий ґрунт. Відверта антиукраїнська політика, яку провадив румунський уряд у міжвоєнні роки, призвела до антипатії, а подекуди ненависті до нього з боку українського населення, яке часто перебувало в полоні ілюзій щодо життя в СРСР, тому сприймало Червону армію як рятівника від румунського терору.

До 3 липня 1940 р. радянські війська зайняли рубежі на новому радянсько-румунському кордоні. Територія СРСР зросла на 50 762 км², а кількість населення збільшилася на 3 076 000 осіб. Під час «румунського походу» загинуло 32 червоноармійці, 116 дістали поранення або травми, було втрачено десятки одиниць бронетехніки, автомашин і літаків. У Червоній армії яскраво проявилося невдоволення радянською зовнішньою політикою, яке реалізувалося в дезертирстві (234 випадки) та непокорі командирам (51 випадок).

2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР ухвалила рішення про включення Бессарабії та Північної Буковини до складу УРСР. 7 серпня Президія Верховної Ради УРСР, виконуючи рішення союзного парламенту, утворила в складі УРСР Чернівецьку область, яка охоплювала територію колишнього Чернівецького й частини Хотинського повіту. З шести повітів Бессарабії та частини українського Придністров’я (на території якого з 1924 р. існувала Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка в складі УРСР) було створено Молдавську РСР із центром у Кишиневі. 7 грудня 1940 р. на базі Ізмаїльського та Акерманського повітів було створено окрему Ізмаїльську область УРСР. На партійну та адміністративну роботу до регіону було скеровано 4970 функціонерів із території СРСР.

Одразу ж після приєднання на нових землях розпочалася форсована радянізація. З краю до Румунії переселилося близько 200 000 румунів, які не бажали залишатися на території СРСР. До Німеччини виїхало майже 150 000 бессарабських і буковинських німців. Поміщицька земля була конфіскована й передана в користування найбіднішим селянським господарствам, однак лише на декілька місяців, бо з кінця 1940 р. у регіоні почалася масова колективізація. Під «робітничий контроль» було передано націоналізовані промислові підприємства й банківські установи. Румунський лей обмінювали на радянські карбованці у співвідношенні 40:1, що остаточно розорило й без того незаможне населення. У регіоні ліквідували всі українські товариства, закрили популярну україномовну газету «Час»; освіта й наука були підпорядковані присланим зі Сходу фахівцям. В усіх робітничих і навчальних колективах форсовано почали створювати комсомольські й компартійні структури.