Візит доктора Фройда

Львів, 25 лютого 1904 року

Ад'юнкт Самковський, який після раптового зникнення свого шефа встиг намріятись про підвищення, був дещо розчарований, коли той так само раптово повернувся, але зумів зустріти його привітно. Він підвівся з-за столу і, широко посміхаючись, розкинув руки, мовби для обіймів, але врешті вони обмежилися тільки рукостисканням. Комісар, який добре знав свого підлеглого, з подивом зауважив, що обидва ці почуття, тобто і розчарування, і радість, непідробні. Залишалося тільки здогадуватись, яким чином вони одночасно наповнювали самого Самковського.

Щойно шеф умостився за свій стіл, ад'юнкт навіть вийшов на сходи і гукнув черговому, аби той приготував дві філіжанки кави, після цього повернувся до кабінету і, притулившись плечем до шафи з документами, спробував розпитати Вістовича, як йому велося весь цей час. Втім комісар лише віджартувався без будь-якого запалу про німецьких жінок і шнапс, жодним словом не згадавши, ясна річ, про свої не вельми приємні пригоди в Данцигу. Змовчавши про те, як потрапив до рук Geheimpolizei, він лише зауважив, що має особливе доручення від столичної поліції і, найпевніше, саме цим і буде займатися в найближчий час.

Самковський більше не допитувався і, промовивши щось про те, як йому радісно бачити знову шефа, повернувся до своєї роботи. Вістович же розгорнув папку з матеріалами про віденські вбивства, яку отримав від Штальмана. Йому все ще невтямки було, як він може допомогти австрійській поліції, але в своєму становищі мусив зробити все, що від нього залежить. Хоча й розумів, що Штальман здатен примусити зробити більше. Сам шеф-інспектор розмістився в «Hotelu Krakowskim» і дав Вістовичу не більше двох-трьох днів на роботу в Лемберзі. Після цього їм слід було б вирушити до Відня. Щодня звідти він мав отримувати телеграми про перебіг розслідування, і перша прийшла сьогодні вранці. У Відні поки що без характерних убивств, нікого не затримано.

Усі три злочини, як зрозумів Вістович з рапортів віденських поліцейських, фотографій та інших матеріалів, що їх отримав від Штальмана, справді скоєні за одним сценарієм. Жертву зґвалтовано, а потім жорстоко вбито ножем. Мертвих знаходили просто посеред вулиці, ніби вбивця хизувався своєю диявольською майстерністю. «Можна тільки уявити, який страх охопив там усіх, хто читає газети», — подумалось комісару.

Штальман розшукав його аж у Данцигу тільки тому, що Вістовичу одного разу вдалося схопити серійного вбивцю. Але ж, чорт забирай, не всі маніяки однакові...

— Скажіть, Самковський, — комісар, нарешті, відірвався від папки, — чи зберігаються ще тут, у Дирекції, матеріали справи того убивці німфоманок?

— Доктора Аркадіуша Тофіля? — перепитав ад'юнкт.

— Саме так, — відповів Вістович, — того психіатра, що сам виявився психом...

Підлеглий кивнув і, поправивши окуляри, підійшов до шафи. Відімкнувши замка, Самковський довго копирсався в її нутрощах, поки врешті не дістав звідти чималу підшивку справи доктора Тофіля. Здмухнувши порохи, ад'юнкт поклав документи перед шефом. Щойно Вістович перегорнув першу сторінку, як спогади миттю ожили, мовби це було вчора, і вони з Самковським перезирнулися. Той, видно, також пам'ятав, як у вересні 1902 року місто сколихнула новина про вбивство доньки соляного магната, Кшиштофа Вольфовича, Алоїзи в готелі «Три Корони». Як з'ясувалось, дівчина була тільки першою жертвою. Невдовзі сталася ціла серія таких убивств. За іронією долі, убивцею виявився найбільший знавець усіляких маніяків та збоченців Львова, який навіть погодився допомагати з цією справою, доктор Тофіль.

Вістовичу та Самковському вдалося викрити та схопити його, і, видно, відголос справи дійшов аж до столиці.

Втім, львівський маніяк виявився благороднішим за віденського. По-перше, нікого не ґвалтував, а насолоджувався взаємністю. По-друге, вбивав тоді, коли жертва, завдяки опію, не відчувала ані болю, ані страху...

Вістович затримав погляд на своєму останньому рапортові, який написав у цій справі.

— Цього скурвисина вже, мабуть, стратили. Чи не так, Самковський? — запитав він.

— Здається, ще ні.

— Направду? — Вістович звів на нього здивований погляд.

— Я можу помилятися, але, по-моєму, він ще живий... — відповів той. — Нещодавно читав у газеті, що суд над Тофілем затягнувся завдяки його адвокатові. А потім, коли смертний вирок усе-таки оголосили, у місті не виявилось виконавців.

— Сподіваюсь, йому пощастило, — промовив комісар.

— Я можу дізнатись про його долю, — запропонував ад'юнкт.

— Було б непогано.

Вістович досі не знав, чи має право йому наказувати. Комісар іще не бачився з директором львівської поліції, тож і не міг знати, чи його поновлено на службі. Наразі в нього було тільки запевнення Штальмана в тому, що з цим не виникне жодних проблем.

Самковський кивнув і вийшов з кабінету. Очевидно, він мусив спуститися вниз до чергового поліцейського, де був телефонний апарат. Вістович тим часом за звичкою встромив до рота цигарку і спробував звести сякі-такі думки докупи. У Відні найперше слід буде вивчити найменші деталі тамтешніх убивств і спробувати з'ясувати закономірність, з якою орудує маніяк: Саме так він зробив два роки тому і не прогадав. Якщо дії вбивці вкладатимуться хоч в якусь схему, тоді вдасться його випередити. Потім перевірити віденський поліційний архів. Навряд чи цей скурвисин убиває вперше... Десь уже мав би проявити себе раніше. Чорт забирай, але ж у столиці поліцейські також не ідіоти. Невже там хтось із них не розмірковує точнісінько так само? Тоді чим здивує їх комісар з Лемберга?

Зненацька двері знову прочинились. Вістович подумав, що це повернувся Самковський, і вже хотів похвалити його за спритність, проте на порозі постала невисока постать директора поліції Вільгельма Шехтеля. Як завжди, коли наставала холодна пора, цей чоловік не розлучався з носовичком і періодично сякався в нього з таким завзяттям, що обличчя його ставало багряним, як у склодува.

— A-а, Вістович, — промовив він замість привітання, — повернулись?

Могло здатися, що присутність тут комісара для нього новина, але Шехтелю, безперечно, все було відомо. Втім, це був необхідний чиновницький театр.

— Так, пане директоре.

Вістович підвівся.

— Як почуваєтесь? — знову запитав Шехтель, мовби його справді це цікавило.

Комісар відповів, що незле.

— Добре, — мовив директор поліції і, приклавши хустинку до носа, шалено засурмив, — клятий нежить...

— Ну що ж, я радію вашому поверненню, — продовжив він, — справ тут, як в суки бліх. Беріться за першу-ліпшу.

— Але ж, пане директоре...

— Слухаю?

— Хіба ж не говорив вам пан Штальман, що я маю бути у Відні за кілька днів?

Обличчя Шехтеля збагряніло іще дужче.

— Пан Штальман лише просив відновити вас на посаді комісара, в чому, як бачите, я йому не відмовив, — сердито зауважив директор. — Який у біса Відень?..

Тепер Вістович вирішив змовчати і десь глибоко в душі милувався праведним гнівом свого шефа, оскільки понад усе йому хотілося залишитись зараз у Львові. Головне — аби після цього не набратися нових проблем, отримавши такого ворога, як шеф-інспектор столичної поліції.

— Пане директоре, я готовий стати до роботи, — промовив комісар.

— Чудово, — сказав Шехтель. — Я відправлю вам кілька справ. Виберете до смаку.

З цими словами він вийшов, посурмивши наостанок в носовичок, але вже з меншою силою. Невдовзі справді повернувся Самковський.

— Тофіль ще живий, — промовив він з неприхованою радістю, мовби достеменно знав, для чого той потрібен Вістовичу.

— Пощастило, — всміхнувся комісар.

Самковський, щоправда, не втямив, кому саме, Вістовичу чи маніяку, і зробив висновок, що обом.

— Я попросив для вас дозволу відвідати його, — сказав ад'юнкт, знову сідаючи за свій стіл. — Гадаю, завтра буде відповідь від тюремників.

— Блискуче, Самковський.

Вістовичу пригадалось, що однією з найкращих поліційних рис його підлеглого було вміння продумувати дії наперед.

— Dziękuję, szefie[16], — відповів той і втупив погляд у якийсь документ.

О шостій Самковський підвівся і, накинувши на плечі пальто, попрощався до завтра. Вістович, зрештою, також не мав охоти залишатися в кабінеті, тому невдовзі одягнувся і вийшов на вулицю.

На вечір міцнішав мороз і потроху замітало снігом. Піднявши комір, він рушив уздовж Академічної в бік готелю «Жорж», а далі хутко перейшов Марійську площу. Тут, минувши кав'ярню «Монополь», Вістович подався повз катедру на Ринок, де виявилось трохи затишніше, і він сповільнив крок. До його помешкання на Вірменській звідси було близько, хоч доплюнути, але комісару раптом пригадалось, що вдень він не подбав про опалення і там, мабуть, холодно, як у собачій буді.

Звичайно, в цьому Вістович не помилився. В усіх кімнатах було мерзенно сиро, як у прусській в'язниці.

Не роздягаючись і не запалюючи світла, він всівся за свій стіл навпроти вікна, з якого виднілася площа перед Домініканським собором. По ній танцювала хуртовина, зриваючи з перехожих капелюхи, як вуличний вар'ят, і жбурляючи їх під стіни храму. Крізь сніг пробивалися два вуличних ліхтарі, тримаючись на місці, здавалося, з останніх сил.

Ще хвилину поспостерігавши за цим зимовим карнавалом, Вістович вийшов до сусідньої кімнати, звідки повернувся, тримаючи в руках пляшку «Baczewski», окраєць сухого хліба і банку паштету. Вмостившись знову на своє місце, він пригостив себе цим усім в тій самій послідовності і наостанок запалив останню прусську цигарку, яка в нього залишалася. Холод відступив, стало дещо тепліше, але натомість підкралася самотність. Комісар перехилив наступну чарку і відправив до рота ще один шмат хліба з паштетом. «Залишатися тут чи вийти ще кудись? — подумав він. — Може, хіба в тютюнову крамницю, але вона вже, мабуть, зачинена... Треба перевірити».

Вістович звівся з-за столу, лишивши на ньому залишки своєї вечері, і рушив до дверей. За хвилину він і сам притримував капелюх на крижаному вітрові посеред Домініканської площі.

Біля тютюнової крамниці вже стояв невисокого зросту худорлявий чоловік і марно намагався прочитати напис на дверях. Позаду нього, згорбившись від холоду, тупцювала якась жінка. Коли Вістович наблизився до них, ті озирнулись.

— Доброго вечора, — одразу ж привітався чоловік бездоганною німецькою, якою не говорили в Лемберзі.

Комісар відповів на привітання.

— Чи не скажете, що тут написано, шановний пане? — незнайомець тицьнув пальцем в табличку, що висіла на дверній ручці.

— Там написано: «Зачинено», — з жалем промовив Вістович.

— От бачите, докторе, я вам говорила, — озвалася жінка. — Ходімо, інакше застудитесь.

— Дідько, чому вони пишуть кирилицею? — роздратовано пробурчав чоловік.

— Тому, що власник крамниці русин, — відповів комісар.

— Так, але ж... Але ж, чорт забирай... Гаразд, даруйте... Гарного вечора! — незнайомець і його супутниця з цими словами подалися геть.

— Вам також! — побажав наостанок Вістович і поспішив на трамвайну зупинку.

Трамвай прибув за десять хвилин. Вістович дістався ним до Стрийського парку, а там подався темною алеєю і вийшов на вулиці Понінського. Тут знаходився добре знайомий будинок, проте комісар не мав певності, чи там йому зрадіють. Втім, якщо і був хтось у Львові, до кого йому б хотілося повернутись, то це тільки Бейла, жінка, яка там мешкала. «Лишень би не застати в неї іншого чоловіка, як минулого разу», — подумалось йому. Він пройшов через незачинену хвіртку в огорожі і, дещо повагавшись, натиснув на дзвінок.

Жіночий голос з-за дверей запитав, хто там.

— Це я, Рахеле, — назвав він служницю на ім'я. — Перекажи господині...

Потім дістав з кишені візитку і просунув її під двері.

— Одну хвилинку...

Втім минуло насправді хвилин десять. Врешті, зсередини хтось почав відмикати замка. Коли двері прочинились, комісар з подивом побачив замість служниці саму господиню. Бейла куталася в теплу накидку від холоду, що линув з-за його спини, і мовчки дивилася на гостя. Комісар привітався першим, але якимось сухим, не своїм голосом.

— Заходь, — замість відповіді сказала Бейла, уникаючи привітання, мовби востаннє вони бачились сьогодні вранці, а не кілька місяців тому.

Вістович ступив крок до передпокою і зачинив за собою двері. Всередині, на щастя, панував напівморок, який приховав вираз його обличчя. Чоловікові не хотілося, щоб вона бачила його розгубленість.

— Радію, що ти повернувся до Львова, — промовила господиня.

Її струнка постать була на відстані руки, і понад усе хотілося її торкнутись, проте Вістович стримався.

— Міста — це люди, яких тут хочеться зустріти. Ми повертаємось не до міст, а до людей... — мовив він, ненавидячи себе іще більше за ці непідвладні йому сентименти. — Львів для мене — це ти, Бейло.

Здавалося б, ніхто не говорить такого своїй коханці. Принаймні не він, брутальний і сильний чоловік, покликаний для найбруднішої і найнебезпечнішої роботи. Однак з Бейлою він завжди був такий: розгублений і беззахисний, як дитина.

— В тебе є хтось?.. — озвався він знову.

Йому здалося, що вона усміхнулась. А потім, склавши руки на грудях, прихилилась плечем до стіни.

— Тут нікого немає, окрім нас і Рахелі, — відповіла Бейла.

— Я не про те, — заперечив він. — Чи ти зараз самотня?..

— Так.

Запанувала мовчанка.

— А ти не повернувся бува до дружини? — вона вколола у відповідь.

— Ти ж знаєш, що ми розлучилися...

— Пам'ятаю, ти плекав ще надію...

— Бейло...

— Що?

— Можна я в тебе залишуся? Просто посиджу десь тут, як сидів би у своєму помешканні.

— Хіба я колись тебе проганяла? — мовила вона і за мить додала: — Скажу Рахелі, щоб приготувала для тебе вечерю і купіль... З поверненням, Адаме.

На цих словах Бейла повернулась і рушила сходами нагору.

Вночі йому так і не вдалося заснути. Замість сну він обережно гладив її волосся.

— Це все, що тобі можна, Адаме, — посміхнувшись сказала вона. — Решта станеться тоді, коли я захочу.

Авжеж. Для нього й це було за щастя. Безперечно, він шалено прагнув її. Тим більше знаючи, яку насолоду здатна подарувати ця жінка, проте Вістович боявся втратити й те, що мав.

Однак під ранок вона притислась до нього спиною, підставляючи під поцілунки шию і плечі. Потім вигнулась, мов кішка, звівши руки над собою і вхопившись ними за бильце ліжка. Вістович з приємністю торкнувся її випнутих уперед грудей спершу обережними ласками, а відтак дозволив собі трохи більше пристрасті, а далі й шаленства. Коли перса отримали достатньо і вже були напнуті до краю, він почав блукати руками по всьому її тілу, одночасно позбавляючи нічного одягу. Він знав кожну його лінію, як знає мандрівник кожен кут свого дому, в який повертається після тривалої подорожі... Чоловік припинив на хвилину свої пестощі, але тільки для того, щоб оголити себе, а Бейла в цей час вигнула спину ще дужче, заохочуючи коханця до подальших дій. Вістович стягнув набік ковдру і трохи помилувався її тілом. В сіріючому світанку воно було бездоганне, як антична статуя: делікатна спина, округлі стегна, гладенькі сідниці... Яка ж це запаморочлива радість володіти богинею! Акуратно притримавши її за стан, коханець легко й обережно увійшов у неї, так, аби не завдати жодного, навіть найменшого, болю. Хай Бейла ні на мить не пошкодує, що впустила його назад у свій дім, у своє ліжко, у своє лоно. Розкошували вони довго й неквапно, аж поки не почався день. Тоді вона підвелася з ліжка і, солодко, як кішка, потягнувшись, вийшла зі спальні.

За півгодини Рахель покликала вчорашнього гостя на сніданок. Бейла трималась дещо відсторонено, мовби нічого й не сталося, проте Вістовичу ця гра навіть подобалась. Тільки час од часу в її очах спалахували іскорки, мовби запізніле віддзеркалення їхнього нічного полум'я.

— Я буду вашою загадкою, комісаре, — сказала вона йому на прощання. — І відтепер між нами існуватимуть інші правила гри... Так що, вдалого розслідування.

Звісна річ, тепер, вирушаючи на службу, Вістович перебував у значно кращому гуморі. Під плащем на ньому сидів вичищений гарнітур і рівно зав'язана краватка. В кишені знайшовся свіжий носовичок і навіть кілька коньячних цукерок. Усі ці, здавалося б, дрібниці завжди по-особливому зігрівають тих, кому доводилось поневірятися хоч деякий час у чужому місті.

Комісар перейшов засніжений парк і дочекався трамвая з Іншого боку алеї. За чверть години він вже був у своєму кабінеті.

Окрім Самковського, який традиційно приходив на роботу раніше за шефа, там на нього вже чекав Ріхард Штальман. Шеф-інспектор віденської поліції виглядав похмуро і нервово курив. В момент, коли комісар зняв плаща і сів за стіл, в його попільничці назбирався добрий десяток свіжих недопалків.

— Не надто ви поспішали на роботу, комісаре, — іронічно зауважив Штальман. — У вас тут, мабуть, так прийнято. У Відні ж за таке штрафують... Ми цінуємо дисципліну.

Він сердито роздавив свою цигарку, не викуривши її до кінця. Видно, нікотином Штальман уже наситився.

— Що вас привело так рано? — не звернувши уваги на зауваження, запитав Вістович.

— Ось це, — відповів Штальман, кинувши йому на стіл складену вчетверо телеграму.

Комісар розгорнув папірець і пробігся поглядом по двох рядках жахливо скороченого німецького тексту. Зміст його, втім, чоловік зрозумів одразу — у Відні скоєно чергове вбивство. Причому, ще позавчора, а тіло виявили тільки сьогодні вранці, дві-три години тому. Жертва — знову молода дівчина, наречена якогось помічника нотаріуса. Вбито її в той самий жахливий спосіб — ножем. На тілі залишилось більше десятка ран.

— Я вже встиг поговорити з підлеглими по телефону, — мовив Штальман, коли Вістович відклав телеграму. — Столичні газетярі здійняли справжню бурю. Вбивцю нарекли «упирем», оскільки поширились чутки, що, попри численні рани, крові біля жертв майже не було. Не інакше як він її всю випиває... Дурня, звичайно. І писаки — цілковиті ідіоти.

— Але судячи з фото, крові справді небагато, — зауважив комісар.

— Дідько, Вістовичу! Та тому, що зима надворі. Кров погано тече на морозі навіть з таких ран! — зірвався віденець. — Чи ви також будете шукати упиря?!

На кілька хвилин запанувала мовчанка. Штальман спробував заспокоїтись і знову закурив. Самковський зовсім забув про свою роботу і тільки розгублено поглядав то на одного, то на іншого.

— Словом, пора вирушати до Відня, — вже спокійнішим голосом сказав Штальман. — Я виконав ваше прохання, ми досить часу провели в Лемберзі. Чи не так, комісаре?

— Безперечно.

— Чудово. Отже, більше я не зловживатиму львівською гостинністю. Замовлю квитки на сьогоднішній нічний експрес...

— Чи можемо ми вирушити хоча б завтра? — запитав комісар.

— Ви знущаєтесь? — знову закипів Штальман. — Яка, в біса, причина?

— Звичайна бюрократія. Мені потрібно оформити відрядження.

Він глянув на Самковського, і той ствердно кивнув.

— Зробіть це сьогодні, — відрубав віденець. — Я досить узяв на себе ваших проблем. Поворушіть тепер і ви, своїм задом... Сьогодні ввечері вирушаємо, та й по всьому.

Штальман рвучко вийшов з кабінету, гримнувши дверима так, що зі стіни відколовся чималий шматок тиньки. Приголомшений Самковський вкотре звів на Вістовича здивований погляд. Ще ніколи він не бачив, аби хтось дозволяв собі в такий спосіб розмовляти з його шефом. Схоже, що в того настали зовсім не найкращі часи.

— Чи призначили вам уже зустріч з ув'язненим доктором? — запитав комісар, порушуючи незручну мовчанку.

Ад'юнкт заперечливо похитав головою.

— Шкода, чорт забирай... Що ж, піду збиратися в дорогу.

Вістович вийшов слідом за Штальманом, але двері, звісно ж, зачинив за собою обережніше.

В помешканні його нічого не змінилось: було сиро, повітря висіло важке від тютюнового диму, а суш замість обруса прикрашала пляшка недопитої горілки і крихти черствого хліба. Він з насолодою пригадав помешкання Бейли, де все було навпаки. Треба встигнути з нею попрощатись, бо невідомо, скільки часу він проведе у Відні.

— Тільки зустрілися, а вже прощатись, — вголос промовив він. — Сране життя...

Близько п'ятої задзеленчав телефонний апарат.

— Так, — буркнув Вістович, зірвавши з рогачки слухавку.

— Директор поліції Шехтель, — повідомила телефоністка, після чого почулося мерзенне клацання і шипіння.

Перечекавши ці звуки, комісар почув голос шефа:

— Вістовичу?

— Так, слухаю.

— Якого хріна ви не на службі?

— Даруйте... є обставина...

— Я нещодавно вас відновив на посаді! То якого, запитую, хріна ви вдома? Засуньте в дупу собі ту обставину!..

— Пробачте, пане директоре, — з потаємною радістю мовив комісар, сподіваючись, що знайшлася причина, через яку він затримається у Львові. І, як виявилося, не помилився.

— Негайно вирушайте на Коперніка, — наказав Шехтель. — Біля будівлі Дирекції пошти знайшли мертве тіло. Вбивство... Решту самі побачите.

— Буду за десять хвилин, — пообіцяв комісар і поклав слухавку.

Він і справді прибув туди, як і обіцяв. Вбитою виявилась молода жінка. Її оголений труп знайшли просто на хіднику. Поліцейські розганяли роззяв, намагаючись огородити місце злочину. Неподалік стояли Шехтель і Самковський, емоційно розмовляючи між собою. Комісар хутко підійшов до них.

— Гляньте, Вістовичу, — директор урвав розмову і потягнув його за лікоть у бік, де лежав труп, — просто на дорозі... В людному місці... Я такого нахабства ще не бачив!

— Є свідки? — коротко запитав комісар. — Хтось щось бачив?

— Свідка жодного, — відповів збоку Самковський.

— Хто знайшов тіло?

— Двоє патрульних. Воно було загорнене в мішковину.

— Давно знайшли?

— Півгодини тому.

— Піднімайте на ноги всіх філерів, Самковський. Нехай прочешуть кожну місцину довкола. Перевіряти кожного, хто тільки викличе підозру. Також опитайте всіх у будинку Дирекції пошти і цих роззяв навколо, — мовив комісар.

Ад'юнкт кивнув і подався виконувати наказ. Вістович наблизився до вбитої. На вигляд їй було не більше тридцяти — тридцяти п'яти. Досить вродлива. На тілі виднілося чимало ножових поранень, і комісару одразу пригадався віденський маніяк. Можна було навіть подумати, що тут, у Львові, хтось вирішив його наслідувати.

— Що думаєте? — запитав Шехтель.

— Цей психопат хоче слави. Вбив десь цю бідолаху, а тіло викинув у людному місці... Причому, ввечері, а не посеред ночі, — відповів комісар.

— Мовби для того, щоб насміятися з поліції, — додав директор.

— Можливо.

— Уявляю, що завтра напишуть газети. «Під носом у поліції...», «Поліція беззуба...», «У Львові тепер небезпечно....... Курва... — у розпачі вилаявся Шехтель.

Вістович більше не слухав його теревені. Взявши у якогось капрала ліхтар, він намагався розгледіти кожну дрібницю довкола трупа, проте будь-які сліди вже давно затоптали роззяви. Як убивця приніс сюди тіло? На плечах чи викинув з дорожки? Синців і забоїв на тілі було безліч. Лишив їх убивця чи вони з'явились після удару тіла об хідник? Невідомо. Цілком можливо, що на вулиці в цей час нікого не було, тому й свідків не виявиться. До того ж електричні ліхтарі якраз у цьому місці вийшли з ладу.

Невдовзі прибув доктор Фельнер, поліційний медичний експерт, і, оглянувши тіло, наказав везти його в морг на Пекарну. На ранок поліція мала отримати і його висновок.

— Вітаю з поверненням, Адаме, — криво усміхнувся доктор, коли тіло прибрали. — Бачиш, події тут не забарились.

Вістович кивнув.

— Так, ані дня перепочинку. З вогню в полум'я.

— Але маніяки тут свої, львівські...

Фельнер спробував пожартувати, проте комісара це не насмішило.

— Розтин зробите до ранку? — запитав він.

— Розтин не встигну, але чимось допоможу.

— Гаразд...

Вони попрощались, і кожен повернувся до своєї роботи. До півночі свідків так і не знайшлося, а поліцейські спіймали тільки двох божевільних, які зізнавалися у всьому. Навіть у вбивстві Марата.

Першу поліційну нараду наступного дня призначили вже на дев'яту ранку. Присутні були директор Шехтель, доктор Фельнер, Самковський, Вістович та троє інших комісарів. Усі були стомлені від безсонної ночі, але збуджені, як мисливські пси.

— Вітаю вас, панове, — розпочав директор, сьорбнувши кави з філіжанки, що стояла перед ним на столі поряд зі стосом паперів. — Щойно мав розмову з губернатором і президентом міста. Обидва підкреслили, що вчорашнє вбивство нечуване за своєю нахабністю. Мовляв, злочинець вважає поліцію Лемберга купкою ідіотів і, якщо воно так є насправді, то...

Шехтель не договорив. Двері прочинились, і в кабінет протиснувся черговий.

— Що, в дідька, сталося? — скипів Шехтель.

— Мельдую покорнє, пане директоре, — сказав той. — Не дають спокою...

— Хто, трясця твоїй матері?

— Я! — почулося з-за його спини.

Відштовхнувши чергового, в кабінет увірвався шеф-інспектор поліції Відня. Тільки тепер Вістович пригадав, що вночі мав сісти з ним на експрес до столиці, проте, через вчорашню подію геть про це забув.

— Адаме Вістовичу, згідно з нашою домовленістю в цей час ви вже мали бути в Австрії! — гримнув Штальман.

Запанувала мовчанка, яку не наважився порушити навіть Шехтель.

— Повторюю, ви порушили слово! — вдруге сказав Штальман.

Здавалось, за третім разом він вихопить з кишені револьвера і вгатить у Вістовича цілий барабан.

— Ріхарде... — врешті озвався директор.

— З тобою ми також домовлялися, — відрубав віденець.

— Ріхарде, я не можу зараз відпустити одного з кращих комісарів, — спокійно закінчив той.

Сказане лягло Вістовичу бальзамом на душу. Жодного разу цей коротконогий пузань не називав його «одним з найкращих комісарів», та ще й при всіх.

— Ми домовлялись, — повторив Штальман, — і срав я на ваш Лемберг...

Невідомо, як далеко зайшла б ця суперечка, якби не втрутився доктор Фельнер.

— Панове, — сказав він, проте його, звісна річ, не почули.

— Одну хвилинку, — повторив Фельнер, — одну хвилинку, чорт забирай!..

Врешті, Шехтель і Штальман замовкли і глянули на нього.

— Здається, я зумію вас примирити і навіть сконсолідувати, — повідомив доктор. — Шановний пане, — звернувся він до шеф-інспектора, — наскільки я зрозумів, йдеться про так званого Віденського Упиря? Серійного маніяка, що майже місяць орудує на вулицях столиці?

— Звідки ви знаєте? — здивувався той.

— Ми в Лемберзі також читаємо віденські газети. До речі, тамтешні газетярі також не добирають слів. Нещодавно обізвали вашу Дирекцію поліції кошарою, а поліцейських стадом баранів...

Серед львів'ян пронісся злісний смішок.

— Ближче до діла, — буркнув Штальман.

— За ніч я обстежив тіло вбитої, — промовив доктор. — Ось що знайшов у її волоссі...

Фельнер виклав на стіл згорнутий папірець.

— Що це? — перепитав Штальман.

Решта присутніх також із цікавістю зиркнули на знахідку.

— Послання від того психопата, — відповів доктор і знаком запропонував Штальману прочитати.

Той підійшов до столу, узяв папірець і, прочитавши текст, зблід як смерть.

— Та що там, в біса, таке?! — вигукнув директор і вихопив у віденця папірець.

Примруживши короткозорі очі, Шехтель прочитав:

«Grüβe aus Wien. Vampire»[17].

— Так виглядає, що ваш Упир тут, — виснував Фельнер, — та й спосіб убивства позбавляє будь-яких сумнівів.

— Можливо, в Лемберзі його хтось просто наслідує, — мовив Шехтель. — У нас також є психи. А декотрі навіть читають віденську пресу.

— Цілком імовірно, — вперше погодився з ним Штальман.

— А якщо ні? Якщо цей маніяк справді перебрався на периферію? — не вгавав Фельнер. — Зрештою, вирішуйте самі... Моя справа — трупи.

— Думаю, доктор має рацію, — підтримав його Вістович. — У будь-якому разі, не можна легковажно поставитися до цієї знахідки.

— З'ясували, хто вбита? — стомлено запитав Шехтель.

— Каміла Зборовська, гувернантка. За день до вбивства зникла, — сказав Самковський, — потім її знайшли...

— Курва, я знаю, що було потім, — нервово відрубав директор. — Що ще про неї відомо?

— Навчала французької, мала веселу вдачу... — розвів руками ад'юнкт. — Навряд чи заподіяла комусь щось лихого.

Присутні на певний час замовкли.

— Гаразд, я залишуся ще на добу-дві, — врешті мовив Штальман, ніби досі його вмовляли не виїжджати. — Можливо, Упир і справді тут... Але потім, чорт забирай...

Не договоривши, віденець вийшов за двері.

— Усім до роботи, — скомандував Шехтель. — Вістовичу, ви особисто відповідаєте за розслідування. До вечора, чекатиму на ваш перший рапорт.

Наказ був зрозумілий. У коридорі комісар наздогнав Фельнера.

— Крові довкола справді небагато, чи не так? — запитав він його. — Преса у Відні також писала про це.

Доктор ствердно кивнув.

— Очевидно, залишає всю на місці убивства, а рани протирає, — припустив він.

— Щоб підживлювати чутки.

— І наганяти ще більше страху... Auf Wiedersehen.

Обличчя Фельнера виражало тільки одне — бажання виспатись, і Вістович його розумів. Самому комісарові про сон залишалося тільки мріяти. Як і Самковському. Обидва вони, опинившись у своєму кабінеті, певний час мовчали, збираючись з думками.

— Як панові версія з Віденським Упирем, комісаре? — запитав урешті, порушуючи тишу, ад'юнкт.

— Якщо відверто, то здається можливою, — відповів Вістович.

— Як на мене, то це одночасно ускладнює і полегшує справу, — мовив Самковський.

— Он як? Чому?

— Ускладнює, бо тепер за нами стежитиме не лише тутешня, але й віденська преса, — пояснив той.

— Згоден. А в чому ж наше полегшення?

— В тому, що вбивця в чужому для нього місті. Якщо він справді вирішив переїхати сюди з якихось причин, то зіткнувся з тим, що все тут для нього незнайоме. А отже, невловимим довго йому бути не вдасться.

— Не думаю, що він би так ризикнув, — заперечив Вістович. — Швидше за все, цей скурвисин добре знає Львів. Можливо, тут минуло його дитинство. Або ж у Лемберзі живуть його родичі... Між останнім віденським і львівським убивствами всього два дні. Цей Упир скоїв тутешній злочин, ледве зійшовши з потяга. Навряд чи будь-хто наважиться на таке в незнайомому місті.

— Отже, Віденський Упир насправді Лемберзький?

— Якщо сьогоднішній здогад доктора Фельнера правильний, то так... Але давайте ближче до фактів. Що ще відомо про загиблу Камілу Зборовську?

Самковський розгорнув свою папку.

— Як я вже говорив, була вчителькою французької...

— Де проживала?

— На вулиці Святої Софії. Вдома востаннє її бачили за добу до вбивства.

— А де проводила уроки?

— На той час мала єдиного учня на вулиці Оссолінських.

Вістович раптом завмер. Він пильно глянув на підлеглого.

— І за день до вбивства в неї був запланований урок? — запитав він.

— Здається, так...

— Здається чи так, Самковський?

Ад'юнкт знову поринув у свої записи.

— Так, — відповів він за хвилину, — за день до смерті на неї чекали.

Тепер уже Самковський не зводив очей зі свого шефа. Тим часом той рвучко підійшов до вішака і зняв з нього свого плаща. Ад'юнкт також схопився з місця.

— Який найкоротший шлях поміж вулицею Святої Софії і Оссолінських? — запитав одягаючись комісар.

— Зараз подумаю... Через... Цитадельну гору.

— Правильно, Самковський. А що особливого в Цитадельній горі?

— Вона досить стрімка.

— А ще?

— Поросла лісом.

— Отож-бо! Ідеальне місце, щоб підстерегти одиноку жінку.

— Але ж Цитадельна гора неподалік Дирекції пошти, де сталося вбивство. Ще вчора поліцейські обстежували це місце.

— Значить, погано обстежували, Самковський! Женіть туди всіх, хто зараз вільний, і самі ходіть зі мною.

Зрештою, як подумав згодом ад'юнкт, поліція прочісувала ліс у темряві. Тому зовсім не завадить, маючи додаткові здогади, перевірити це місце при денному світлі. В цьому його шеф був, безперечно, правий.

Вістович і Самковський дісталися вулиці св. Софії і звідти пішки рушили до Цитадельної гори, що височіла над цією частиною міста. Цитадельною її називали через військову фортифікацію, що стриміла на самій верхівці. Спорудили це укріплення понад п'ятдесят років тому, і складалося враження, що відтоді тутешнє військове командування ним не цікавилось. Попід самими стінами цитаделі росли вже чималі граби, тож при потребі з їхньою допомогою можна було б навіть потрапити досередини. Безперечно, в самому форті була військова залога, але перебувала там швидше з простого обов'язку, аніж виконуючи якусь серйозну військову функцію.

Вузенька стежка, протоптана в снігу, звивалася вгору і губилася там поміж дерев. Схоже, саме нею підіймалася Каміла Зборовська. Іншого зручнішого шляху, щоб дістатись звідси на Оссолінських, поліцейські не знайшли. Обережно ступаючи, вони подалися ним і дійшли майже до верхівки, доки врешті щось привернуло їхню увагу. Просто обабіч стежки сніг було акуратно розрівняно, але далі чітко виднілися людські сліди. Належали вони, безперечно, чоловікові, і досить високому на зріст, як зауважив комісар. Крім того, сліди були неприродно глибокими.

— Або цей тип надзвичайно товстий, — промовив Самковський, — або...

Він запитально глянув на шефа.

— ...або ніс на плечах щось важке, — продовжив той, відчуваючи, як на чолі в нього, попри холод, виступив піт.

Чоловіки обережно вирушили вздовж ланцюжка слідів, проте ті невдовзі обірвалися, розчинившись у безсніжному пагорбі. Зі сторони вулиці Оссолінських також підійшли двоє поліціянтів.

— Знайшли щось? — запитав їх Самковський.

Ті похитали головами і, скориставшись зупинкою, закурили.

— Обстежте все довкола пагорба, — наказав Вістович. — Десь-таки ті сліди мають продовжитись...

Однак пошуки минули безрезультатно. Врешті, один з поліціянтів указав на зграю круків, що клубочились за десяток кроків від них.

— Часто їм видно те, чого не бачимо ми, — мовив він упівголоса.

Усі перезирнулись.

— Гаразд, давайте перевіримо, — погодився комісар.

Чоловіки рушили просто в бік зграї, і щойно вони наблизились, птахи з криками здійнялись у повітря.

— Нічого не бачу, — нарікнув хтось.

— Гляньте сюди, — здавленим голосом сказав Самковський.

Він був за декілька метрів праворуч від них і стояв на краю невеликої ями. Вістович першим опинився поруч. В ямі з-під торішнього листя, перемішаного зі снігом, стирчав клапоть жіночої сукні.

— От виродок, — видихнув комісар, хоч це було саме те, що шукали всі четверо поліцейських.

В ямі, окрім сукні, було знайдено решту одягу, який, вочевидь, належав убитій. На змерзлому ґрунті лишився чималий слід крові і осколки від розбитої пляшечки жіночих парфумів. З усього було видно, що саме тут і загинула молода гувернантка. Упир, найпевніше, підстеріг її біля стежки, завдав удару по голові, а тоді заніс до цієї ями.

— Куди ж далі подався цей скурвисин? — мовив Самковський, так і не знайшовши слідів, які б вели геть від цього місця.

— Він пішов назад до стежки, — раптом сказав комісар.

— Тобто як?

— Дуже просто — по своїх же слідах. Старий, як світ, спосіб.

— Спиною вперед?

— А чом би й ні? Згадайте, було темно, тому ніхто й не зауважив такої дивної поведінки. Як, зрештою, і нападу на бідолашну жінку...

В снігу, поруч слідів, на поліцейських чекала іще одна знахідка — невеликий складаний ніж. Утім, хто його загубив, убивця чи жертва, сказати наразі було важко.