Візит доктора Фройда

Львів, 26 лютого 1904 року

Одиночна камера, де тримали доктора Аркадіуша Тофіля, навіяла комісарові вкрай неприємні спогади про його власне перебування у в'язниці Данциґа. Щоправда, Вістович пробув там ледве дві доби, а Тофіль, серійний убивця, якого він свого часу викрив і заарештував, сидів тут уже два роки.

Їх залишили наодинці, і, хоч Вістович був озброєний та, безумовно, фізично дужчий, в'язня прикували кайданками до ліжка. При появі комісара доктор криво усміхнувся:

— A-а, пане Вістовичу... Відверто кажучи, вас тут зовсім не чекав...

Доктор був худющий, як тріска, а обличчя мав почорніле, ніби в сажотруса.

— Сам не сподівався колись іще вас побачити, — відповів поліцейський.

— Маєте цигарки? — одразу ж поклянчив ув'язнений. — Та знаю, що маєте... Дайте хоч одну. Я вже місяць не курив...

Комісар кивнув і, діставши з кишені портсигар, відкрив його перед доктором. Той тремтячою рукою висмикнув звідти цигарку і встромив її до рота. Вістович підніс йому запалений сірник.

— Господи, яке щастя, — мовив Тофіль, затягнувшись і видихнувши перший струмінь диму, — блаженство...

— Я залишу вам усі, — сказав Вістович, висипаючи вміст портсигару на бруднющий тюремний матрац.

— Ніколи б не подумав, що буду вам вдячний, — сказав ув'язнений. — Ви, до речі, перший, хто навідав мене за останній рік. Навіть духовні більше не приходять... Всі цураються.

— Вас це дивує? — не втримався від їдкого запитання комісар.

— Ні, звісно, ні... — доктор відвернув погляд. — Вбивця, маніяк, збоченець... Все розумію...

Могло здатися, що він кається, проте Вістович надто добре знав злочинців.

— Гаразд, до біса сентименти, — врешті змінив тон ув'язнений. — Що вам від мене потрібно? Чи пан зазирнув до мене, бо просто скучив?

Доктор при цьому зайшовся мерзенним хриплим смішком.

— Ні, звичайно, — сказав комісар, — але буду готовий залишити тут ще й пляшчину доброго коньяку.

— От чорт... — заскиглив той, наче з болю. — Пан добре знає, що речі, звичайні на волі, тут стають у сотні разів дорожчими... Що від мене потрібно?

— У Львові сталося нечувано жорстоке вбивство, — мовив комісар. — Перед цим серія точнісінько таких самих убивств сталася у Відні. Маніяк убиває жінок. Поки що...

— В Який спосіб?

— Численними ударами ножем. Жертв щоразу знаходили оголеними в людних місцях. Часто просто під носом у поліції.

— Йому хочеться принизити. Довести свою зверхність... — мовив Тофіль.— Не виключено, що від цього він отримує навіть сексуальне задоволення.

— Жертв перед цим було зґвалтовано.

— Для нього це тільки початок акту, — зазначив доктор. — Справжнє задоволення він отримує, коли бачить вашу безпомічність. Не виключено, що він спостерігає за кожним вашим кроком.

— Як саме? З преси?

— Ні, чому ж... Наживо. Сховавшись десь у ближньому будинку, стежить з вікна, як ви прочісуєте вулиці. Думка про те, що ви там нічого не знайдете, спричиняє йому нечувану насолоду.

Вістович вгледівся в обличчя Тофіля. Тепер він бачив перед собою не кривавого маніяка, а блискучого психіатра, який багато б допоміг поліції, якби його самого не знищила власна хвороблива пристрасть.

— Стривайте, — раптом промовив ув'язнений, — ви сказали: у Відні?..

— Саме так, — підтвердив Вістович.

— Років десять тому я мав там практику і якось зіткнувся з таким випадком...

— Справді? — комісар чудово розумів, що Тофіль зараз може почати з ним власну гру.

Зрештою, так і сталося.

— Я навіть міг би згадати ім'я того вбивці, якого віденська поліція, до речі, так і не впіймала, — продовжив він.

— То згадайте, — мовив комісар.

Доктор хитнув головою.

— Не тут.

— Що означає «не тут»?

— Попросіть, щоб мене перевели в інше місце. Хоч би на Баторія[18], — сказав Тофіль, — мене вже нудить від цих стін...

— Це майже неможливо.

— А ви спробуйте, комісаре. І клянуся, я ще багато чим вам допоможу.

— Вас усе одно стратять, докторе.

— Знаю. Але перед смертю хочу побачити інші стіни... Вам цього не зрозуміти, пане Вістовичу. Не намагайтесь.

— Гаразд, я спробую. А ви вже будьте ласкаві, напружте вашу пам'ять.

Тофіль знову засміявся і ствердно кивнув головою.

— Не підведу.

Вістович повернувся до виходу.

— Пане комісаре, — гукнув йому вслід доктор.

Той озирнувся.

— А де ж коньяк? Чи пан уже не господар свого слова?

Хвилину подумавши, Вістович дістав з-за пояса обіцяну пляшку і поставив її перед Тофілем. Комісарові подумалось, що це останній коньяк в житті колись успішного львівського професора. Тож нехай.

На вулиці вітер скаженим псом шарпнув його за одяг. Вістович щільніше затягнув на шиї шарфа і підняв комір. «Бісова погода, — вилаявся він подумки, — а до всього ще й втома від двох неспаних ночей...» Втім, комісар, понад усе прагнучи зараз опинитись де-небудь в теплому ліжку, все ж мимоволі вирушив на Академічну, до будівлі Дирекції поліції. Він піднявся до себе в кабінет і з подивом побачив там Самковського.

— Я ж дозволив вам відіспатись, — сказав комісар.

Той відмахнувся запаленою цигаркою.

— Не спалося.

Знявши плаща, Вістович підійшов до свого столу. Там уже лежав звіт Самковського про вчорашній день. Зокрема, й опис їхніх знахідок на Цитадельній горі. Пробігшись очима по тексту, комісар відклав його вбік і знову звернувся до підлеглого:

— Попросіть від імені Дирекції, щоб доктора Тофіля перевели у слідчу в'язницю на Баторія. Напишіть офіційне звернення абощо... Підпис Шехтеля я добуду.

Самковський звів на нього здивований погляд.

— Чесно кажучи, дивне прохання, — зауважив він.

— Є для цього підстави, — відповів шеф і коротко переповів свою розмову з ув'язненим вбивцею.

— Можливо, цей тип просто намагається виграти час, — зауважив ад'юнкт. — Врешті-решт, його от-от мають стратити.

Вістович потер долонею розпечене чоло.

— Не виключено, — сказав він, — але якщо Тофіль справді щось пам'ятає зі своєї віденської практики, то буде злочином це не використати. Ми нічим не ризикуємо. В'язнів іноді переводять з одного місця в інше...

Самковський хотів зазначити, що переводять, але не смертників, проте стримався і взявся виконувати розпорядження. З Вістовичем зараз краще було не сперечатися.

Комісар вмостився за своїм столом біля вікна і дістав з шухляди паперовий пакунок, на якому було виведено чорнилом кілька цифр — номер доказу і номер справи. Всередині лежав знайдений учора складаний ніж. Кілька хвилин Вістович уважно розглядав цю річ неозброєним оком, а потім з тієї ж шухляди дістав лупу. Кілька разів він переривав свої дослідження, даючи окові відпочити, доки врешті його обличчя осяяла вдоволена усмішка. Після цього він обережно поклав ножа на стіл, а з шухляди дістав інший, також пронумерований пакунок. В ньому лежала записка, яку Фельнер знайшов у волоссі вбитої. Втім, комісара наразі цікавив не текст, а папір, на якому той було написано. Він ще раз заглянув крізь свою лупу, а тоді покликав до себе Самковського. Ад'юнкт, що досі з цікавістю спостерігав за його діями, хутко підійшов.

— Як гадаєте, кому все-таки належала ця річ? — запитав його комісар.

— Могла належати як убивці, так і жертві, — відповів Самковський. — А можливо, взагалі комусь іншому. Якомусь солдатові з Цитаделі, приміром.

— Безперечно. Але в цьому випадку відповідь має бути точнішою — убивці.

— Чому ж?

— Гляньте крізь лупу. Бачите щось у щілині між лезом і руків'ям?

Той нахилився, примруживши ліве око. При цьому ад'юнкт напружено вишкірив свої діряві кривуваті зуби.

— Здається... маленький клаптик паперу, — промовив він.

— Якщо бути точнішим, Самковський, то це той самий папір, на якому убивця писав нам послання, — сказав Вістович. — Пригадуєте, «Grüβe aus Wien»? Так от, цим ножем він розрізав аркуш. Звичайно, ніж замалий, щоб бути знаряддям убивства, але для такої справи цілком годиться...

— Що ж, ця обставина може бути корисною, — погодився ад'юнкт.

— Гадаю, так. Наприклад, тепер ми дещо знаємо про власника цієї речі, — зазначив комісар.

— І що ж? — поцікавився Самковський.

— Ви маєте складаного ножа? — мовив комісар.

— Звичайно.

— Давайте сюди.

— Він у моєму пальті.

Самковський швидким кроком підійшов до вішака і за мить повернувся, поклавши перед Вістовичем те, що той просив.

— Що ж, у вас непоганий гострий «Solinger», який вам дістався, очевидно, від батька або старшого брата.

— Від батька, — кивнув підлеглий.

— На руків'ї збереглися добряче затерті ініціали, але вони не ваші. Ваша тільки літера, яка означає прізвище. «К. S.», гадаю, — «Krzysztof Samkowski».

— Саме так.

— Свого ножа ви носите в кишені пальта, від чого на ньому навіть з'явилися невеличкі іржаві плями. Лезо також наточуєте самостійно, а тому воно цілковито вкрите подряпинами. На загал, це хороша річ, яка будь-якої миті може знадобитись людині такої професії... Тепер придивіться до ножа, якого ми знайшли. Це гарний німецький «Schreiner» з двома акуратними блискучими лезами. Очевидно, власник носив його, скажімо, в кишені піджака, щоб іржа до нього не дісталась. Воно й не дивно, адже цим ножем розрізали папір. Крім того, леза нагострені в майстерні, а не власноруч. Такі звички здебільшого властиві конторним працівникам.

— Тобто цей Віденський, чи то пак Лемберзький, Упир може виявитись звичайним клерком? — здивовано запитав Самковський.

— Уявіть собі, що ви одинадцять годин займаєтесь нудними документами. Вам рано чи пізно захочеться когось убити, — пожартував комісар, — але це ще не все... Ще раз придивіться до цього ножа. Бачите в кінці руків'я, майже перед самим лезом, дуже чіткий відбиток великого пальця?

Самковський кивнув.

— Як гадаєте, чому в цьому місці він такий виразний? Адже інших відбитків так добре не видно.

— Тримаючи в руці ніж, власник натискав тут найдужче, — відповів ад'юнкт.

— Безперечно. Але чому?

— Відверто кажучи, не знаю, — зізнався підлеглий.

— Так буває, якщо один із пальців руки не функціонує, — пояснив Вістович. — Тоді іншими пальцями треба тиснути сильніше, щоб добре втримати знаряддя. В даному випадку, гадаю, в нашого вбивці проблема з вказівним пальцем правиці. Таким чином йому доводиться дужче вдавлювати у руків'я великий, який знаходиться з протилежного боку руків'я. Звідси й відбиток... Спробуйте розрізати щось своїм ножем і при цьому випряміть вказівний палець. Ви мене зрозумієте.

— То, може, цей скурвисин зовсім не має пальця? — вигукнув Самковський. — Чудова прикмета, чорт забирай!

— Ні, палець у нього на місці, але нерухомий і добряче заважає, — сказав комісар. — Зверніть увагу на записку: бачите ці смуги, наче він розмазав свіже чорнило?.. З пошкодженим вказівним пальцем, який, приміром, не згинається, важко орудувати кишеньковим ножем, але ще важче писати. От і вся логіка, Самковський.

— Чудово, щось та й маємо, — сказав той. — Львів — не Відень, тут він так просто не сховається.

— Тепер ще одне, — додав комісар. — Як багато у нас крамниць, де продається канцелярське начиння?

— Три-чотири, не більше, — відповів ад'юнкт.

— Папір, на якому Упир написав записку, вироблено не у Відні... Отже, й куплено також не там.

Вістович акуратно підніс папірець до світла.

— Бачите ці водяні знаки, Самковський? Здається, папірня в Перемишлі...

— Отже, аркуш куплено тут?

— Найпевніше.

— Значить, хтось із торговців міг би пригадати високого чоловіка з пошкодженим пальцем на правій руці... Це буває помітно під час розрахунку.

— Малоймовірно, — посміхнувся Вістович, — але опитати їх слід.

— Гаразд, я цим займуся.

В двері, не постукавши, протиснувся черговий і тицьнув Самковському чиюсь візитку.

— Курва твоя мати! Де дисципліна? — гримнув на нього той.

Черговий пробурмотів якесь вибачення і відступив на кілька кроків назад.

— «Доктор Зиґмунд Фройд, Відень, Бергассе, 19», — прочитав на візитці Самковський.

— Заклич, — наказав Вістович черговому.

— Слухаюсь, — відповів той і вийшов за двері.

— Останнім часом тут самі віденці з візитами, — промовив упівголоса комісар.

Доктор Фройд зайшов до кабінету, і Вістович одразу впізнав у ньому чоловіка, який намагався прочитати напис на дверях тютюнової крамнички кілька днів тому. Поліцейський не стримав усмішки, хоч розумів, що виглядає при цьому по-дурному.

Привітавшись, доктор найперше запитав, чи говорять присутні німецькою. Коли в цьому його запевнили, гість полегшено зітхнув, сів на стілець і запалив сигару.

— Якщо не помиляюсь, панове, саме ви займаєтесь ланцюжком убивств, які сталися у Відні, а одне нещодавно тут, у Лемберзі? — запитав доктор.

— Ви чудово обізнані, якщо говорите про «ланцюжок убивств», пане Фройде, — зауважив комісар, коли перше здивування від почутого минуло.

— У мене свої причини так говорити, добродію. Про них я ще скажу, — мовив доктор. — А зараз будьте ласкаві відповісти на запитання.

— Так, ми... — трохи роздратовано сказав комісар.

— Тоді я розповім вам дещо незвичайне. І прошу мене не перебивати...

Доктор Фройд підтягнув до себе попільничку. Струсивши в неї попіл від сигари, продовжив:

— Близько трьох тижнів тому я вирушив з Відня до Лемберга. Мене запросили до тутешнього університету прочитати курс лекцій з моєї теорії психоаналізу. Не вдаючись у надмірні пояснення, скажу, що я психіатр і непогано знаюсь на своєму фахові.

У день від'їзду до мене на прийом записався досить незвичайний молодий чоловік на прізвище Німанд. Я сприйняв би це за якийсь жарт і був би готовий, як Поліфем зустрітися з цим Одіссеєм[19], однак його направив до мене мій колега, доктор Ервін Когер. А той би ніколи не дозволив собі такого жарту. Якуб Німанд виявився типовим невротиком, якого мучили нічні видіння. Таких випадків у моїй практиці вже були десятки, і я, без сумніву, міг би йому допомогти, але його видіння було вкрай нетиповими. А саме: цей чоловік уві сні бачив убивства. Точніше, убивства, які відбувалися згодом на вулицях Відня.

— Тобто цей чоловік міг передбачати убивства? — перепитав комісар.

— Виходить, що так, — сказав доктор. — Щоправда, була одна особливість. У своїх снах він перебував на місці жертви. Тобто щоразу вбивали його самого. Досі я вам описував звичайний психічний розлад, який насправді добре вивчений сучасною наукою. Під час першої нашої зустрічі Німанд мав усього десять хвилин, оскільки спізнився, а я не міг приділити йому більше часу. Ми попрощалися, і я пообіцяв, що прийму його знову, як тільки повернуся зі своєї поїздки. Можете уявити моє здивування, коли я несподівано зустрів свого пацієнта тут. Після лекції в університеті він підійшов до мене і знову попросив про аудієнцію. Я не відмовив... Здогадуєтесь, про що розповів мені цей чоловік?

Комісар відчув, як у горлі в нього пересохло.

— Знову про нічне видіння? — запитав він.

— Саме так. У своєму сні він тікав від убивці вузькою стежкою, що тягнулася через якийсь ліс, але той наздогнав його і жорстоко вбив...

Запанувала мовчанка, під час якої довго ніхто не наважувався навіть ворухнутись.

— Наступного дня я прочитав у газетах про вбивство молодої гувернантки, — врешті промовив доктор Фройд і приклав до рота свою сигару.

— Ясна річ, як науковець я схильний шукати цьому явищу раціональне пояснення, — продовжив він. — І таке, безперечно, існує. Найімовірніше, підсвідомість цього чоловіка активно перебирає всі можливі варіанти вбивства. А найяскравіші з них він занотовує в щоденник. Все решта — цілковитий збіг обставин.

Раптом озвався Самковський:

— Скажіть, пане докторе, а якого зросту цей ваш Німанд?

Фройд знизав плечима:

— Вищий за мене.

— Цей чоловік справляє враження фізично сильної людини?

— У нього зовсім не атлетична статура, втім рукостискання досить міцне.

— А чи відома вам його професія? — продовжив Самковський.

— Ні. Хоча він згадував, що служить у якійсь конторі.

— Словом, цей Німанд точно не пролетарів Так?

— Безперечно. А чому ви запитуєте?

— І ще одне, пане Фройде, — мовив ад'юнкт, не почувши запитання: — Чи звернули ви увагу на деякі фізичні особливості цього суб'єкта?

— Які, наприклад? — не зрозумів доктор.

— Скажімо, чи все гаразд було в нього з руками? Точніше, з пальцями?

— Я нічого такого не зауважив, — терпляче відповів доктор. — Зрештою, у Відні ми спілкувалися всього десять хвилин, а в Лемберзі... Дайте подумати... Після лекції ми вийшли з ним на вулицю і розмовляли, прогулюючись уздовж паркової алеї, тому Німанд одягнув рукавички.

— Чи домовились ви про наступну зустріч? — запитав Вістович.

Доктор кивнув.

— Так, завтра маємо з ним зустрітись о сьомій вечора, в кав'ярні «Атляс».

— Чудово. Ми також там будемо, тож не видайте нас.

— Можна дізнатись про ваші плани щодо цього чоловіка? — обережно запитав Фройд. — Бачте, певною мірою він мій пацієнт, тому мені небайдужа його доля.

— Жодних лихих намірів щодо нього ми не маємо, — брехливо сказав Самковський, в якого очі сяяли, ніби в мисливського пса, що натрапив на слід.

Доктор Фройд зміряв поліцейських уважним поглядом.

— Гаразд, панове, — сказав він, загасивши сигару. — Мені вже час... Зізнатися, я вже давно мав бути у Відні, але спершу затримали в університеті, а тепер ця справа...

— Будемо вдячні вам, пане докторе, якщо затримаєтесь ще на декілька днів, — раптом сказав Вістович.

— Гадаю, в мене вже нема вибору, — відповів Фройд і, попрощавшись, вийшов з кабінету.

— Ви здуріли, Самковський? — сказав комісар, коли за гостем зачинилися двері.

— Я?.. Чому?

— Якого дідька було викладати всі карти?

— Але ж усе сходиться, шефе! — вигукнув той. — Маємо психопата-віденця, якому відомо, що вбивство гувернантки сталося на Цитадельній горі. Про це знали тільки ми і... вбивця. Окрім того, за описами доктора, цей Німанд — типовий конторний писака. Саме таким і є наш Упир. А ці всі розповіді про сни — чистісінька вигадка. Або його самого, або цього Фройда...

— Я це й сам розумію! — гримнув Вістович. — Але слід було свої підозри тримати при собі. Хтозна, може в доктора з'явиться співчуття до пацієнта і він вирішить врятувати його від поліції.

— А якщо пацієнт — убивця? — не вгавав Самковський.

— Чорт забирай, звідки ми можемо знати, що в голові таких людей, як Фройд? Може, Німанд і є наш Упир, але для доктора він — усього лишень цінний матеріал для дослідження.

— Але ж доктор звернувся в поліцію.

— В поліцію звертаються іноді, щоб очистити совість.

Комісар закурив і відійшов до вікна. Йому пригадалось, що сьогодні ще має відбутись зустріч зі Штальманом, і від доброго настрою тепер не залишилось ані крихти. Він зиркнув на годинник. Був полудень, а віденець чекав його о третій в ресторації «Краківського Готелю». Залишилось часу, тільки щоб прогулятися і привести думки до ладу, а також пообідати де-небудь в дешевшому місці.

— Цікаво, чи цей добродій Фройд зможе пояснити поведінку Німанда якось інакше? — сказав Самковський, перервавши роздуми шефа.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів той.

— Можливо, в науковців є інше пояснення, звідки чоловік знає про всі деталі вбивства, окрім як сам є убивцею, — пояснив ад'юнкт. — Наприклад, щоночі виходить з власного тіла і бродить вулицями...

— Що за дурня, — різко обірвав його шеф.

— Може, й дурня, — Самковський, схоже, набрався хоробрості й зважився на суперечку. — Але я однаково побоююсь, щоб наука не захистила випадково вбивцю.

— Я сам про це говорив, чорт забирай, — мовив Вістович. — Тепер зрозуміло, чому було дурістю допитувати доктора?.. Крім того, ми й самі не маємо достатньо доказів того, що Німанд — вбивця. Все сказане досі — не більше аніж здогади.

Щоб не продовжувати дискусію, комісар одягнувся і вийшов з кабінету. Опинившись на вулиці, він вирушив до кав'ярні Шнайдера, де, пообідавши, неквапно подався у бік «Краківського Готелю». До зустрічі зі Штальманом залишалося достатньо часу, тож можна було обмізкувати як слід всі події, що трапились нещодавно. Якою б сильною не була спокуса впіймати Упиря тут, у Львові, і втерти носа віденським поліцейським, Вістовичу здавалася надто неймовірною версія Самковського про те, що вбивця — Німанд. До того ж дещо несподіваним був цей візит доктора Фройда, що скидався радше на раптовий дарунок долі, а таке в його кар'єрі траплялося вкрай рідко. Втім, з іншого боку, якщо доля вирішила усміхнутися скромним поліцейським з Галичини, то було б дурістю їй опиратися. Так що, хтозна, хтозна...

Рятуючись від холоду, комісар зайшов до ресторації раніше, але Штальман вже був там. Віденець якраз доїдав свій обід, скориставшись тим, що до зустрічі залишалося добрих п'ятнадцять хвилин. Побачивши комісара, Штальман відсунув тарілку і втер губи серветкою.

— Даруйте, я не хотів заважати, — мовив Вістович, щойно вони привітались і потисли навзаєм руки.

— Пусте, — відповів той, — однаково тут мерзенно готують... Це от гівно, а не флячки...

Штальман з огидою подивився на недоїдену страву.

— Якщо захочете, покажу вам кілька місць у Львові, де чудово готують, — сказав комісар.

— Сподіваюсь, я тут надовго не залишусь, тож не переймайтесь... Ви ж пам'ятаєте домовленість, пане Вістовичу?

— Пам'ятаю.

— Окрім того, — Штальман стомлено провів рукою по обличчю, — мені геть не до їжі, відколи сталося перше вбивство у Відні.

Комісар також згадав про трагедію цього чоловіка, але не знайшов, що відповісти. Штальман промовив знову, дещо бадьоріше:

— Візьмемо пива? Сподіваюся, хоч пиво в них путнє...

Комісар погодився, і віденець подав знак кельнеру.

— Чи є новини з Відня? — запитав Вістович, коли замовлення було зроблено.

— Жодних, — похитав головою Штальман. — Але це радше добре, аніж зле. Характерних убивств останнім часом там не було... Хоча з іншого боку, розслідування також стоїть на місці. А що у вас?

— Є підозрюваний у цій справі, — одразу перейшов до головного комісар.

Штальман миттю пожвавішав.

— Справді? — перепитав він.

Вістович кивнув.

— Чорт забирай, комісаре, невже провінційна поліція впіймає Упиря?

— Можливо.

— Пробачте, я зовсім не хотів чимось образити вас...

— Усе гаразд. Зрештою, підозрюваний — це тільки підозрюваний. Ніхто ще не довів його вини остаточно.

— Гаразд.

— Мені потрібна ваша допомога, пане Штальмане, — мовив комісар після того, як кельнер, що приніс пиво, відійшов досить далеко.

— Звісно, я до ваших послуг.

— У 1895 році у Відні практикував психіатр, якого звали Аркадіуш Тофіль, він львів'янин, — почав Вістович. — Імовірно, цей доктор співпрацював з поліцією, оскільки його фах — це маніяки та збоченці.

Штальман дістав з кишені записник та олівець і нашкрябав на чистій сторінці почуте ім'я.

— Гаразд. Що далі? — запитав він.

— Мені потрібно мати всі документи, які стосуються його віденської практики.

— Буде нелегко. Але зроблю все, що зможу, — сказав Штальман. — Можна запитати, для чого це вам?

— Цей Упир не новачок у своїй справі. Очевидно, він і раніше вбивав. Професор Тофіль стверджує, що стикався з ним під час своєї віденської практики, — пояснив комісар.

— Он як. Цікаво... Сьогодні дам телеграму до Відня і завтра, сподіваюся, матиму відповідь. А хто ваш підозрюваний? — поцікавився Штальман.

— Віденець, прибув сюди напередодні убивства... Решта деталей також сходяться.

— Щось не бачу радості на вашому обличчі.

— Я сумніватимусь до останнього, пане шеф-інспекторе, — відказав Вістович, — така вже професія.

— Що ж, це правильно. Так чи інак, бажаю вам... ні, нам, успіху.

Чоловіки поговорили ще заледве декілька хвилин, після чого попрощались і розійшлися.