Візит доктора Фройда

Львів, 6 березня 1904 року

— Знаєте, Вістовичу, а я ж міг сто разів поїхати з цього проклятущого Лемберга. Мене кликали до Відня... — директор львівської поліції важко сперся рукою на віконну раму і трохи поспостерігав, як між подвійною шибкою істерично б'ється перша весняна муха, що прокинулась від несподіваного сонячного тепла.

— Звісно, в столиці я б займав нижчу посаду, — продовжив він, перевівши погляд на ранкову вулицю, якою жваво сновигали пішоходи і фіакри, що, здавалось, також прокинулися від довгої сплячки. — Але мене б принаймні не оточували звідусіль ідіоти.

Тут він перевів погляд на підлеглого. Вістович змовчав. Комісар був блідий як смерть, а під очима його від тривалого безсоння промалювалися темні круги.

— Скажіть щось, в біса! — не витримав Шехтель.

— На жаль, сказати нічого, пане директоре.

— Тоді повторіть, що за гівно ви принесли мені на стіл?

— Моє зізнання, пане директоре.

— В тому, що ви і є той самий Упир?

— Так.

— Курва, та ви справді ідіот, Вістовичу! — закричав директор. — Чи це у вас від алкоголю?

— Ані перше, ані друге, — незворушно відповів комісар, чим остаточно вивів шефа з рівноваги.

— Тобто ви справді замордували усіх тих нещасних жінок?! — заверещав Шехтель.

— І двох чоловіків.

— Тоді, чорт забирай, вас заарештовано, комісаре!

Шехтель швидким кроком підійшов до дверей і рвучко їх прочинив.

— Хто там є, сюди! — гукнув він у коридорний простір.

За хвилину в кабінет зайшли двоє поліціянтів.

— Взяти цього скурвисина, — наказав їм директор.

Однак ті остовпіли й тільки мовчки закліпали очима.

— Я сказав, узяти його, — повторив наказ Шехтель. — Одягніть на нього кайданки.

Чоловіки нерішуче ступили крок уперед. Втім, комісар підвівся сам і простягнув їм зап'ястя.

— Робіть, що кажуть, — промовив він їм.

За хвилину на руках у комісара вже блискотіло залізо.

— Відведіть його до бісової матері в камеру, — вже спокійніше сказав Шехтель. — Нехай посидить там кілька днів, поміркує...

Вістович зі своїми конвоїрами вийшли за двері. Мовчки пройшли вздовж коридору і спустилися сходами на поверх вниз. Тут тягнувся ще один коридор, що вів до в'язничних камер.

— Як то вас трафило, пане комісаре? — раптом запитав один з Конвоїрів.

Вістович озирнувся і глянув на нього.

— Не впізнаєте мене? — перепитав той.

— Ні.

— Моє прізвище Куций, — мовив той. — Якось ми з вами разом ловили бандюганів на Клепарові. Тоді мене збили з ніг і вже були б прикінчили, якби не ви...

— А-а, — сказав Вістович, — пригадую, пригадую... Але ж давно це було. Років десять тому, не менше.

— Ви забули, пане комісаре, але не я, — мовив конвоїр. — Схоже, настав час віддати вам борг.

— Про що це ви?

Поліціянт без слів підтягнув руки Вістовича до себе і одним вправним рухом відімкнув кайданки.

— Ви чоловік дужий, — сказав Куций, — могли ж і вирватись.

З цими словами конвоїр виразно подивився на свого колегу, але той вдавав, ніби нічого не відбувається.

— Що ж ви будете робити? — запитав Вістович, розтираючи кисті.

— Поставлю собі синець під око. І йому також, — Куций вказав пальцем на колегу.

— Е, ні. Обійдуся, — вперше озвався той.

— Не гайте часу, комісаре, тікайте, — сказав конвоїр.

Вістович не змусив просити себе двічі і рушив до найближчих дверей, що вели назовні. За спиною почувся дзвінкий звук ляпасу і відчайдушний крик:

— Куций, падлюко! Я сказав, що обійдуся!..

— Вліпи й мені.

— На тобі, стерво!..

Другого ляпаса Вістович вже не чув. Він зійшов донизу іржавими залізними сходами, якими користувалися тільки технічні робітники, й опинився у господарському дворі. Тут довелося перелізти через огорожу, і вже за хвилину комісар опинився на волі.

Відчуття були незвичні. Ще ніколи Вістовичу не доводилось тікати від поліції. Та ще й від власної, лемберзької. Звісна річ, одразу за ним не кинуться й не почнуть шукати, немов злочинця, але врешті-решт Вістовичу таки доведеться переховуватись.

Комісар подався на Вірменську, до свого помешкання, де найперше трохи віддихався, а потім, вмостившись за своїм столом, закурив.

«Що ж, — подумалось йому, — ситуація тепер точнісінько така, якої хотів Упир. Ми обоє змушені переховуватись, а газети смакують чергове убивство і передруковують одні в одних зізнання такого собі львівського комісара Адама Вістовича...»

Чоловік окинув поглядом свої покої.

— Так, чорт забирай, — сказав він уголос, — невдовзі доведеться звідси забратися й куди-небудь переїхати...

Втім, поки що він закурив наступну цигарку. Слід було блискавично приймати рішення. Цей психопат викрав Бейлу, а в самого Вістовича щомиті можуть відібрати свободу. Гіршої ситуації, здавалось, годі було й придумати.

Однак з настанням вечора комісар вийшов з дому і попрямував у бік вулиці Коперніка. Біля будинку Дирекції пошти чоловік звернув на вулицю Оссолінських, а звідти рушив до Калічої Гори.

Дільниця із такою назвою славилась у Львові тим, що була місцем збору тутешніх жебраків, злодюг, убивць і звичайних пройдисвітів. Ще з давніх часів вони утворили тут справжнє місто всередині міста, обираючи собі власних кримінальних очільників на взірець урядників львівської Ратуші. Таким чином, Каліча Гора мала свого бургомістра, війта і навіть власну злочинну поліцію зі своїм «поліційним директором».

Жодна львівська влада не змогла ліквідувати це внутрішнє кримінальне місто, яке повільно, але впевнено розросталось. Міські владці часто змінювались, але владці кримінальні залишалися надовго. Здебільшого, пожиттєво.

На розі вулиці сидів ледь примітний жебрак. Одяг його мав той самий колір, що й хідник, тож зауважити цю людину можна було не одразу. Вістович зупинився неподалік від нього і зробив вигляд, що шукає дрібні монети в кишені, а насправді намагався крадькома розгледіти старця як слід. Врешті, діставши кілька шелягів, підійшов до нього і поклав гроші в простягнуту руку.

— Bóg zaplać,[24] — промовив той.

— Хтозна, — відповів комісар.

Жебрак з-під лоба зиркнув на нього, але змовчав.

— Мені потрібен бургомістр, — тихо сказав Вістович.

— В ратуші, прошу пана.

— Ти знаєш, про кого я, — сказав комісар. — Ти ж сам... зі старійшин, чи не так?

— Хай іде собі пан... Гадки не маю, про що пан говорить.

— Мене звати Адам Вістович, — сказав поліцейський, — бургомістр знає це ім'я. Перекажи, що я почекаю у кнайпі «Під білим вепром». Справа дуже пильна.

Не дослухавши відповіді, комісар подався вгору до вулиці Гарнцарської, яку не так давно назвали вулицею Мохнацького, однак, як це часто буває, нова назва не прижилася, і мешканці й надалі користувалися старою. Саме тут була кнайпа, про яку згадав Вістович. Власне, місце брудне й неохайне, і мало хто з пристойних городян наважилися б з'їсти тут навіть сухаря, але кнайпа ця була єдиною в околиці, тож і мала сяких-таких відвідувачів.

Комісар всівся за стіл і попросив принести кави, проте йому відмовили, сказавши, що кава закінчилася. Не знайшлося також і пива, отже, лишалось замовити горілку і хліб зі смальцем до неї.

Горілка виявилась якоюсь надміру пекучою, хліб глевким, а смалець смердів мертвечиною, тож Вістович ледве стримав нудоту і зарікся будь-що тут замовляти, навіть якби дивним чином ще раз потрапив колись у цю кнайпу.

За годину кельнер підійшов до нього вдруге і запитав, чи не бажає той іще чогось. Комісар категорично відмовився, принагідно попросивши передати кухарю, аби той сам спробував гівно, яке готує. Навіть якщо це звичайна канапка зі смальцем. Кельнер відповів, що Вістович може зробити це сам, і запропонував йому спуститися додолу, де була кухня. Трохи здивований такою сміливістю, комісар, втім, рішуче підвівся і пішов слідом за кельнером.

Проте у напівтемному підвалі виявився лише громіздкий стіл, за яким, щоправда, дійсно сидів худорлявий згорблений чоловік з чималим ножем у руках, а поруч нього лежала розкраяна хлібина і бовванів відкритий слоїк. Слід було думати, що у слоїку містився смалець.

— Кажеш, канапка моя не сподобалась? — хихотнув чоловік за столом, коли Вістович став навпроти нього. — А шкода... Я, курва, старався тобі догодити... Смалець, звісно, старий... — тут він втягнув носом повітря неподалік слоїка. — Але ти однаково міг би добирати слова.

— Горілка була непогана, — збрехав комісар.

— Так, ми навчилися переганяти різноманітний мотлох, — повідомив чоловік з ножем, і Вістович почав здогадуватись, хто перед ним.

Втім, той і не збирався цього приховувати.

— То про що ти хотів зі мною поговорити? — запитав бургомістр Калічої Гори.

— Про облави, які проводить тут поліція час од часу, розганяючи вас, а декотрих і жбурляючи до в'язниць, — сказав комісар.

— А-а-а-га, — протягнув бургомістр, — а оскільки, один із найголовніших очільників і виконавців таких облав зараз тут, то якщо я випущу йому кишки, вони припиняться?

— Ні, бо є інші в поліції, хто це робитиме замість мене, — сказав Вістович.

— Що ж, твоя правда... Але випустити тобі кишки — це така спокуса. Не знаю, чи втримаюсь...

Вістович зміряв поглядом бургомістра. Звісно, той був у цьому приміщенні не один... Висохлий і горбатий, ясна річ, він не наважився б на таку поведінку, якби десь у кутку не стояв би ще хтось, чекаючи його наказу.

— Як знаєш, але я можу зробити так, що поліція сюди довго не потикатиметься, — мовив комісар, відчуваючи, що не зовсім передбачив ризик, який несла ця зустріч.

Бургомістр замовк, але не зводив з нього вицвілих злих очей.

— Як ти це зробиш? — коротко перепитав він.

— Це вже мій клопіт...

— Гарна відповідь... А тепер до справи.

Бургомістр з силою встромив ножа в стіл.

— Чого тобі, власне, треба? — запитав він у комісара.

— Мені потрібно знайти одного скурвисина, — мовив той.

— Знайти живого чи як поведеться?

— Живого. Я мушу знати, де його лігво.

— Гаразд. Як його звати?

— Його ім'я Франц Гольм. Але ще називають Упирем...

— Упирем? — бургомістр аж вирівнявся на стільці, незважаючи на свій горб. — Йдеться про того самого маніяка з Відня?

— Про того самого.

— Невже поліція Така беззуба? — хрипло реготнув горбань, насолоджуючись ситуацією.

— Різні бувають обставини, — відповів комісар, намагаючись не закипіти.

— Так-так, аякже...

— То згода чи ні? — перебив його Вістович.

Бургомістр замовк і посерйознішав. Кілька хвилин він ще міряв комісара очима, мовби досі боровся зі спокусою випустити йому кишки, а тоді відповів:

— Гаразд. Що ще про нього знаєш?

Комісар, не чекаючи запрошення, сів навпроти і детально описав кримінальному бургомістрові все, що знав про Упиря.

— В якій дільниці Львова він живе? — перепитав той.

— На Замарстинові.

— Це значно полегшує справу, — усміхнувся бургомістр.

— Ще б пак...

Вістович добре знав, що на Замарстинові трапляється не менше злочинів, аніж на Калічій Горі. Тобто влада чоловіка навпроти нього сильна й там.

— Знайду цього скурвисина, повідомлю тебе, — сказав чоловік за столом, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Він дістав ножа зі столу й обережно витер хустиною лезо. Вістовичу слід було докласти чимало зусиль, щоб повернутися до нього спиною і вийти. Коли комісар опинився на вулиці, то навіть з деяким подивом відчув, що бургомістр не встромив свого ножа йому десь під потилицю.

Вістович почувався дещо спантеличеним. Залишалося тільки чекати, коли ці злочинці з Калічої Гори добудуть для нього інформацію. Крім того, слід було подумати й про житло, адже повертатись тепер до свого помешкання на Вірменську він уже не міг.

Раптом комісар помітив, що, простуючи вулицею, опинився неподалік від помешкання доктора Фройда. Цікаво, чи він ще у Львові? Адже, пригадується, доктор збирався до Відня.

Вістович рушив до дверей будинку й обережно натиснув на дзвінок. Служниця відчинила майже одразу.

— Пан Фройд може прийняти? — невпевнено запитав комісар.

— Гадаю, так, — відповіла жінка. — Вчора доктор сам про вас згадував і перепитував, чи не залишали ви бува своєї візитки.

— Он як? — здивувався комісар. — Щось сталося?

— На жаль, я не знаю, пане Вістовичу, — мовила служниця. — Доктор усе пояснить, заходьте.

Комісар зняв капелюха й пройшов до передпокою. Тут у нього забрали пальто і провели до вітальні.

— Бажаєте чаю? — запитала жінка.

— Охоче, — відповів Вістович, відчуваючи, що після пережитого зайвим це не буде. Він подумав про Бейлу, і в очах потемніло від болю. Найгіршим було те, що вона ні в чому не винна, а втрапила в таку халепу через нього.

— Вітаю вас, пане комісаре, — почувся голос Фройда.

Одночасно з ним служниця принесла чай. Вістович звівся на ноги для привітання.

— Як ви почуваєтесь? — турботливо запитав доктор, коли вони обидва сіли.

«Паскудно», — хотів було зізнатися Вістович, але мовив інше:

— Деякі неприємності, але загалом непогано. Дякую. А ви?

— Все думаю про вашого маніяка.

— Служниця повідомила, ви хотіли зустрітися.

— Так, пане Вістовичу, власне у цій справі...

Фройд штивно підніс до рота горнятко і відсьорбнув чаю. Комісар відчув, що не зуміє зробити того самого, поки не дізнається, в чому річ.

— Є одна цікава річ у характеристиці цього суб'єкта, яку склав мій покійний колега-маніяк, професор Тофіль, — сказав доктор, ставлячи горнятко назад на тацю.

— Точніше, їх декілька, — додав він. — Я не хочу морочити вам голову медичними термінами. Просто скажу, що всі ці особливості здебільшого спричиняють одну фобію, яка, очевидно, притаманна нашому Упиреві. А саме — страх смерті, танатофобія.

Вістович здивовано звів на доктора очі.

— Так-так, комісаре, — кивнув віденець. — Наш страхітливий маніяк, в якого на совісті безліч кривавих убивств, сам понад усе боїться одного дня померти. Я, щоправда, Не уявляю, яким чином вам допоможе цей факт. Скажу тільки, що його страх надзвичайно сильний.

Вістович замовк, відчуваючи в душі радісне хвилювання. Раптова думка пронизала мозок, як голка. Комісар навіть не одразу почув звертання до нього доктора Фройда.

— Пане Вістовичу, з вами все гаразд? — з тривогою спитав той.

— Здається, я знаю, як це використати, — відповів комісар.

— Що саме?

— Страхи цього психопата.

— Танатофобію?

— Якщо ви так це називаєте... Однак зараз я в дещо скрутному становищі, докторе.

Вістович якось судомно потягнувся за цигарками і трохи незграбно закурив. Страшенно незручно було говорити ці слова.

— Поясніть все як слід, — лагідним голосом психіатра сказав Фройд.

Вістович несподівано для себе розповів доктору все, що сталося з ним за останні дні. Про зустріч з Упирем у львівському колекторі, про те, як йому довелося розіграти комедію із зізнанням перед своїм шефом (доктор Фройд не знав про це, бо не читав газет ані польською, ані українською, а між тим, це вже стало сенсацією) і, як наслідок, про свій арешт. І що тепер у невеликому Лемберзі кожна собака гавкає про те, що знаний комісар виявився вбивцею.

Доктор Фройд вислухав усе спокійно, мовби комісар насправді переповідав йому якусь історію зі своїх шкільних років.

— Ось що, пане Вістовичу, — врешті сказав він, точним рухом відрізаючи край сигари. — З огляду на ці події та ситуацію, що склалася внаслідок них, думаю, найкращим вашим рішенням буде залишитися в моєму домі.

— У вашому домі? — здивувався комісар.

— Себто в цьому будинку, який я винаймаю, — уточнив доктор. — Навряд чи ваші колеги з львівської поліції шукатимуть вас тут. А якщо таке й станеться, то, гадаю, зумію переконати їх, що вони прийшли не туди. І байдуже, знадобиться мені для цього психоаналіз чи не знадобиться.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, але я не хотів би...

— Ви не обтяжите мене, комісаре, — відмахнувся доктор. — Навпаки, я буду вдячний вам. Жахливо нудно стає, коли ні з ким розділити мої сигари і партію в шахи. Ви ж граєте в шахи, чи не так?

Вістович ствердно відповів. Щоправда, вперше в житті він відчував, що йому зараз не до сигар і, тим більше, не до гри в шахи.

Доктор Фройд попросив служницю показати Вістовичу його кімнату, а потім вибачився і подався до свого кабінету, сказавши, що мусить працювати.

Вістович, зрештою, також не затримався в домі. За півгодини він вийшов на вулицю і, вибираючи безлюдні провулки, рушив у бік Личаківської. Тут чоловік відшукав непримітну корчму, в якій часто зупинялися селяни з довколишніх сіл, місцеві робітники або ж ті, хто не міг собі дозволити пообідати в пристойнішому місці. Зайшовши досередини, Вістович одразу запримітив знайомий силует за столиком біля вікна. Його розрахунок виявився правильним. Самковський завжди обідав тут о такій годині.

Не кажучи ані слова, комісар підсів до підлеглого. Самковський, який щойно спровадив до рота повну ложку якоїсь овочевої юшки, закашлявся, ледь не вдавившись від несподіванки.

— Шефе? — вимовив ад'юнкт здавленим голосом.

— Мене вже оголосили в розшук? — замість привітання спитав Вістович.

— Шехтель розпорядився не шукати вас, а тільки заарештувати при зустрічі, — відповів ад'юнкт.

— Он як? То пан мене заарештує, Самковський?

— Ні.

— Тоді б вам таки видали премію, і ви могли б хоч раз пообідати в пристойнішому місці, — єхидно зауважив комісар.

Самковському сказане зовсім не сподобалось, однак він змовчав. Вочевидь тому, що давно звик до шефа і всього, що той говорить. По-справжньому ад'юнкт шкодував лише про свій обід, який у кращому разі доведеться тепер доїдати холодним.

— Переб'юся без премії, — коротко і нещиро відповів ад'юнкт, ковтнувши слину.

— Вірите, що я і є Упир? — запитав про всяк випадок комісар.

Самковський у відповідь пирснув від сміху.

— От і гаразд...

Вістович раптом відчув, що понад усе хотів би зараз випити, й зробив знак кельнеру. Той заметушився і невдовзі приніс їм дві повні чарки горілки. Обидва випили одним духом, і комісар відчув себе значно краще.

— Пора завершувати з цим скурвисином, — видихнув Вістович, і Самковський збагнув, що йшлося про Упиря.

— Безперечно, — з якоюсь безнадією в голосі відповів він шефові.

— Є одна річ, що приведе його нам просто в руки, — мовив комісар. — І тут потрібна ваша поміч, Самковський.

— Pilnie słicham і notuję[25], — промовив той.

— Пригадуєте випадок зі складаним ножем, який загубив Упир на місці злочину? — запитав Вістович, вдаючи, що не почув іронії в голосі підлеглого.

— Аякже.

— Нагадайте газету, в якій ми розмістили оголошення.

— «Kurjer Lwowski», — відказав ад'юнкт, передчуваючи знову недобре.

— Отже, маємо певність, що він її читає, — сказав комісар. — Нам це знадобиться.

Самковський промовчав, але не зводив з шефа очей, на мить навіть забувши про свій обід.

— Подайте в цю газету некролог.

— Некролог?

— Так. Напишіть, що друзі й родичі переповнюються горем з приводу наглої смерті Франца Гольма, спричиненої дорожнім випадком на вулиці Шпитальній, — мовив комісар.

— А хто такий цей Франц Гольм? — перепитав Самковський і одразу ж запримітив лиховісний вогник в очах шефа.

— Це ім'я нашого Упиря, — вимовив шеф чітко, як учитель учневі на уроці граматики. — Як ви могли забути?

— Даруйте, шефе.

— Зробіть те, що кажу, вже сьогодні, — сердито мовив комісар.

— Слухаюсь.

— Але найголовніше ось що: самі сядьте в редакційному кабінеті і приймайте телефонні дзвінки. Поруч з вами буде доктор Фройд і я. Вам слід вдавати із себе редактора.

Самковський ствердно кивнув.

— Щойно подзвонить хтось з приводу некролога, дайте знати.

— Зроблю, шефе.

— Дякую, — Вістович звівся на ноги і поклав на стіл гроші за випивку. — Доїдайте обід, Самковський, даруйте, що перебив.

— Дурниці, — відповів той, — радий вас був бачити, шефе.

Комісар відчув, що цього разу підлеглий говорить щиро, хоч сам навряд чи міг зізнатися в тому ж самому.

Наступного дня, під вечір, комісар отримав звістку від бургомістра з Калічої Гори. Якийсь волоцюга ухопив комісара за рукав плаща й упівголоса повідомив, що за дві години його чекатимуть у тій самій кнайпі «Під білим вепром». Не давши Вістовичу опам'ятатися, волоцюга швидко зник за рогом.

Очевидно, бургомістр дізнався, де лігво Упиря. Якщо так, то все закінчиться раніше й за іншим сценарієм, аніж він запланував... О десятій комісар уже був на місці зустрічі. Кельнер кивнув йому на ті самі двері, за якими починалися сходи донизу, де, очевидно, його, як і минулого разу, чекав бургомістр. Цього разу чоловік не мав при собі ані ножа, ані смальцю і, здавалося, навіть перебував у доброму гуморі.

— Радий бачити живим і здоровим, комісаре, — привітно сказав бургомістр, але навіть і не думав підводитись.

— Радий навзаєм, — прибрехав комісар.

— У мене для тебе гарні новини, — продовжив бургомістр. — Мої зарізяки працюють краще, аніж поліція, і я вже знаю, де помешкання того скурвисина, що тобі потрібен.

— Чудово, — Вістович не приховав радощів: — І де ж?

— Давай спершу нагадаємо собі навзаєм нашу домовленість, — мовив бургомістр. — Ти обіцяв, що найближчим часом на Калічу Гору не буде поліційних облав. Так?

— Правильно, — кивнув комісар, — рік щонайменше.

— Іти обіцяєш, що так воно й буде?

— Обіцяю.

— А присягнути можеш?

— Хоч на Євангелії.

— Я завжди казав, що кожен поліціянт в душі брехлива сволота, — несподівано мовив бургомістр: — І ти не виняток, Вістовичу...

Запала мовчанка, і комісарові навіть почулися тихі кроки за спиною. Втім, озиратися було ще небезпечніше, аніж залишатись на місці.

— Що сталося? — запитав він.

— А ти не здогадуєшся?

— Ні.

— Скажи мені, комісаре, як саме ти збирався забезпечити спокій на Калічій Горі, якщо тебе самого розшукує твоя ж поліція? — просичав бургомістр. — Цього минулого разу я від тебе не почув... Як саме, падлюко?

Бургомістр перейшов на якийсь кажанячий крик.

Між тим за спиною знову почулися кроки. Вістович, як тільки міг, напружив слух. Це були інші кроки. Не ті самі. Отже, позаду нього було щонайменше двоє чоловік. Найпевніше, вони стануть обабіч: один зліва, інший справа. Треба діяти негайно, інакше вийти звідси живим вже не вдасться. «Стіл, пістолет, кулак», — блиснуло в голові комісара, і, зробивши вигляд, що хоче сказати щось на своє виправдання, він рвучко кинувся вперед, вхопившись руками за край столу. Одним дужим рухом він смикнув стільницю догори, встигнувши побачити широко розплющені очі злочинного бургомістра, в яких вогнем палали ненависть і переляк. Як тільки важезний стіл накрив його, Вістович рвучко озирнувся позаду себе, одночасно вихопивши з кишені свого браунінга. В ту ж мить біля його вуха просвистів ніж і вп'явся в рамку якоїсь дурнуватої картини, що висіла на стіні.

Комісар вистрілив у відповідь майже навмання, і куля знайшла свою ціль. Так само навмання він змахнув лівим кулаком і, не вірячи в своє щастя, відчув, що натрапив на пику того, хто вирішив підскочити до нього ближче.

— Пощастило, курва, пощастило, пощастило... — як божевільний, заговорив він, щодуху кидаючись до виходу.

Біля самих сходів йому довелося перестрибнути через труп того, хто кидав у нього ножа. Втім, такі гімнастичні вправи давно були Вістовичу не під силу, і, перечепившись через тіло, комісар упав на долівку. В цю мить він згадав про бургомістра, якого привалив столом і якому, очевидно, не аж так складно було б з-під нього дістатись. Озиратися знову не було часу. І, відчуваючи, як серце йому стискає жах, Вістович кинувся вгору по сходах, не зводячись на рівні ноги, а рачкуючи, як школяр. Нагорі він побачив кельнера, що, зачувши шум унизу, біг в його бік. В руках цей чоловік тримав обріз і, можливо б, вистрілив, але, побачивши Вістовича навкарачках, завмер і роззявив рота від подиву. Цієї миті вистачило самому комісарові, щоб з такого дурнуватого положення вистрілити знову. Кельнер захитався і, випустивши з рук зброю, звалився на долівку.

Вістович нарешті звівся на ноги і, важко дихаючи, кинувся до виходу. Свіже повітря для нього означало порятунок. Солодко й глибоко вдихнуши, комісар подався вниз по вулиці, все ще не вірячи у своє щастя. За півгодини він був у будинку доктора Фройда.

Помітивши, в якому вигляді повернувся гість, доктор не на жарт стривожився.

— Серце у вас погане, пане комісаре, — сказав він, — варто лікуватись...

— Дурниці, — відмахнувся той. — Мені його ледь не прострілили щойно. Якщо цього не сталося, значить, усе решта — дурниці.

— Однаково випийте чаю, — суворим тоном наказав Фройд. — Зараз принесу вам заспокійливі каплі.

Усвідомивши врешті, що сьогодні йому вдалося вижити, комісар зручно вмостився в кріслі й задивився у вікно. Безперечно, йому пощастило... Але водночас він втратив можливість дізнатися адресу лігва Упиря. А разом з тим і дізнатися, де той тримає Бейлу.

«Пробач мені, — звернувся він до неї подумки. — Жінки поруч зі мною завжди були нещасливими. І ти не виняток...»

Сон важко огорнув його пекучим липким простирадлом і міцно тримав до пізнього ранку.

Наступного дня Вістович і доктор Фройд вирушили в будинок редакції газети «Kurjer Lwowski», де на них уже чекав Самковський.

— Зайдемо через чорний хід, — сказав він, виразно глянувши на свого шефа. — Якщо хтось із цих писак вас упізнає, проблем не уникнути.

— Слушна думка, — погодився комісар. — А що з телефоном редакції?

— Буде в нас, — відповів ад'юнкт, — хоч я, відверто кажучи, сумніваюся, що Упир подзвонить просто як звичайний читач.

— Він подзвонить, — несподівано озвався доктор Фройд, хоч Самковський говорив польською.

Очевидно, той час, який психіатр провів тут, він використав, зокрема, і на вивчення мови. Хоча б для того, щоб читати назви крамниць і розпорядок роботи на дверях.

— Що ж, ваша певність додає надії, — понуро сказав Самковський, і вони проникли всередину будинку.

В невеличкій кімнатці їм відтепер доведеться пробути чимало часу, тому кожен одразу підшукав собі підходяще зручне місце для очікування. Час од часу озивався телефон, і присутні схоплювались на ноги, але щоразу з іншого боку лінії просили передати редакції те чи інше. Тоді Самковський простував до журналістів і повідомляв їм власне «те чи інше». Все це не надто влаштовувало ані поліціянтів, ані працівників газети, і навіть доктора Фройда, який за цим тільки спостерігав. Усіх помітно нервувала ця метушня, але вибору не було. Нарешті, під кінець дня, коли, здавалося, всоте задзвонив телефон і Самковський понуро побрів до апарата, щоб відповісти, обличчя його, коли він притис до вуха слухавку, напружилось і м'язи на щелепі запульсували.

— Так, розмістили сьогодні некролог, — відповів він. — Новину цю подала невідома особа.. Кажете, помилка? Франц Гольм — це ви? Просимо вибачення в шановного пана... Очевидно, мала місце прикра помилка... Скажімо, загинув насправді Франц Гольман або Франтішек Гольман, а нам почулося Франц Гольм... Бажаємо панові міцного здоров'я і всіх гараздів... До побачення.

Самковський поклав слухавку і стояв білий як смерть.

— Це був він? — чомусь перепитав ад'юнкт.

— Він представився, як Франц Гольм? — мовив Вістович.

— Так, сказав, що живий.

— Тоді ви мали честь говорити з Упирем, Самковський. Вітаю вас.

Комісар і доктор одягнулися для виходу.

— Що робити далі? — запитав ад'юнкт.

— Знову розмістіть у цій газеті некролог, — відповів комісар.

— Якого змісту? Про кого?

— Так само про наглу смерть Франца Гольма... Але дещо змініть історію. Скажімо, Франц Гольм цього разу вмирає від серцевого нападу, і сталося це вже ближче до Замарстинова. Скажімо, поруч костелу Марії Сніжної.

Спантеличений Самковський мовчки дивився на шефа широко розплющеними очима.

— Завтра говоритиму вже я, — заспокоїв його доктор Фройд. — Мені потрібно викликати агресію в цього типа. Хіба не зрозуміло? — Фройд незворушно закурив сигару. — Потрібно, щоб йому захотілося мене вбити.

Наостанок доктор усміхнувся і вийшов з редакції слідом за Вістовичем.

Наступного дня серед загальної редакційної метушні доктор Фройд справді отримав потрібний дзвінок.

Психіатр найперше вибачився за те, що не може перейти на польську, і висловив удячність додзвонювачу, що погодився розмовляти з ним німецькою. Далі, очевидно, знову Франц Гольм висловив своє обурення з приводу нового некролога. Доктор Фройд наморщив лоба і вислухав усе, не перебиваючи співрозмовника. Далі припустив, як і Самковський вчора, що сталася прикра друкарська помилка, внаслідок чого шановного пана Франца Гольма занадто рано було зараховано до царства мертвих, у зв'язку з чим редакція газети «Kurjer Lwowski» щиро просить вибачення і запевняє, що надалі такого не повториться й усі подальші некрологи будуть стосуватися виключно померлих, а не живих. Коли розмову було завершено, доктор Фройд з виразом вдоволення на обличчі поклав слухавку на телефонний важіль і радісно поглянув на присутніх.

— Що ж, панове, — мовив він, — гадаю, певного успіху в цій справі досягнено. Цей чоловік уже хоче мене вбити.

— Що робитимемо далі? — запитав Самковський. — Тобто який наш наступний крок?

— Ясна річ, подаємо третій некролог, — відповів комісар.

— Того самого змісту?

— Аякже. Тільки додайте фантазії. Від чого помре цього разу наш Упир?

— Скажімо, від отруєння, — сказав Фройд.

— І звісно, цього разу дещо змінимо географію смерті, — зауважив Вістович. — Напишіть, що Франц Гольм жив на вулиці Замарстинівській. Зрештою, він і справді там живе.

— І що трапиться цього разу? — обережно запитав Самковський.

— Важко сказати, — відповів доктор Фройд, якому знову не знадобився переклад. — Побачимо...

Всі вони знову розійшлися, але наступного дня втретє, під палючі ненависні погляди трудівників газети «Kurjer Lwowski», яким ця трійця осточортіла ще першого дня, зібралися в тому ж кабінеті. Чоловіки мовчки курили і милувалися некрологом у свіжому номері, попиваючи при цьому каву, наче перебували десь у світському салоні і от-от мав відбутися офіційний прийом.

Так минуло добрих півдня, і справа йшла до вечора. Телефон сьогодні був на диво мовчазним, тож ніщо не порушувало їхнього нуднуватого спокою.

До кабінету зайшов високий чоловік, якого вони помітили вранці в сусідній кімнаті. Очевидно, працював тут журналістом.

— Як ведеться панству? — поцікавився прибулий.

— Спасибі, незле, — відповів Самковський, ледь піднявши на нього погляд.

— Чи зручно вам тут? — не вгавав журналіст.

— Так, цілком, — відповів за всіх Вістович.

— А чи можна поцікавитись, скільки панство ще тут пробуде?

— А, ось у чому річ... — комісар криво усміхнувся. — З цього б і почали, мій друже. Ми вас обтяжуємо?

— Не те щоб надто, але...

— Гаразд, кажіть, як є.

— Річ у тім, що редакційний телефон знаходиться в цьому кабінеті, тому вкрай незручно буває...

— Що у вас із пальцем? — раптом перебив його Вістович.

— Даруйте?

— З пальцем у вас що? На правій руці. Він, здається, у вас не рухається.

— А, так, працював колись за друкарським верстатом...

— Справді?

Вістович відчув, як по шкірі йому пробіг мороз.

— Ані руш, падлюко, — хрипло промовив комісар, і вони з Самковським кинулись на нього.

Зав'язалася відчайдушна бійка, проте Вістович вклав у свої кулаки всю лють, що накопичилася в ньому за останній місяць. Псевдожурналіст, врешті, перестав відбиватись і безпомічно розпластався на підлозі. На шум збіглася вся редакція, з цікавістю спостерігаючи, як двоє поліціянтів уміло зв'язують тому руки. З-під поли піджака зв'язаного випав довжелезний ніж.

— А це призначалося вам, — промовив Самковський Вістовичу кривавими після сутички вустами.

— Або доктору Фройду, — сказав той. — Саме діалог із ним вивів цього скурвисина з рівноваги.

— Принесіть води,— за кілька хвилин попросив Вістович журналістів.

Ті виконали його прохання. Комісар зробив ковток, а решту виплюснув зв'язаному в обличчя, який від його ударів знепритомнів.

— Завелика розкіш бути без пам'яті, — сказав комісар. — Прокидайтесь, шановний пане Гольме. Чи воліли б, Щоб ми називали вас Упирем?

Той розплющив очі і підвів голову. На обличчі його Вістович прочитав якусь приреченість, але разом з тим і рішучість.

— Чорт забирай, який крупний звір, — не втримався Самковський.

Очевидно, в цю мить, усвідомивши, що вони з шефом схопили Упиря, він знову подумав і про премію, і про підвищення. Їх обох із Вістовичем раптом переповнила шалена радість, притаманна хіба що мисливцям або ж рибалкам.

Вони певний час просто спостерігали за Гольмом, як за впійманою дичиною. Дивилися, як той приходить до тями, озирається на них, мовби намагається вгадати свою подальшу долю. Нарешті, за півгодини Упир заговорив.

— Гру, однак, не закінчено, — промовив він голосом, від якого навіть у поліцейських захолола в жилах кров.

— А ми інакшої думки, — глузливо відповів Самковський, демонструючи йому, свій поліційний револьвер.

— Я це сказав комісару Вістовичу, — повільно сказав Гольм. — Чуєте мене, комісаре?

Той відповів йому поглядом, що, здавалось, міг проткнути Упиря наскрізь.

— Зізнаюсь, сьогодні ви мене переграли, пане Вістовичу. Але, пригадується, одного разу, у львівському підземеллі на березі Полтви, я подарував вам життя, хоч міг убити, — нагадав він. — То чи не буде справедливим з вашого боку віддячити мені зараз тим самим?

Услід за цією реплікою почувся знущальний сміх Самковського.

— Розмріявся, падлюко! — вигукнув він. — Ми тут в жодні ігри не граємо... Хіба в гойдалки! Ха-ха! Я прийду подивитись, як тебе повісять...

Ад'юнкт перевів погляд на Вістовича, очікуючи від нього щонайменше схожої реакції, але той тільки мовчки дивився Упиреві в очі.

— Де Бейла? — похмуро запитав він у Гольма.

— Отож-бо, — сказав той у відповідь. — Тепер поговоримо про найважливіше. Про вашу коханку, комісаре.

— Де вона?

— Скажу при наступній зустрічі.

— Якій іще зустрічі?

— Пропоную оголосити нічиєю сьогоднішню ситуацію і зустрітися в чесному двобої, — мовив Упир, — скажімо, на шаблях. Думаю, ви непогано фехтуєте, пане комісаре, адже в минулому були кавалеристом. Тільки за такої умови я скажу вам, де знаходиться ця жінка... А зараз ви мене відпустите, панове.

— Чого захотів, стерво! — знову реготнув Самковський.

— Мені треба принести їй води... — відчеканив Гольм, — Інакше вона помре від спраги...

— Гаразд, — потойбічним голосом сказав комісар. — Коли й де зустрінемось?

Він подумав, що якби злочинний бургомістр таки повідомив йому, де саме на Замарстинові мешкає цей психопат, зараз у нього вже не було б у руках такого козиря.

— За два дні, поруч руїн замку в Старому Селі, скажімо, о десятій ранку, — відповів Гольм. — Усе вирішимо дуеллю, як вирішувалось у давніші кращі часи.

— Домовились.

Вістович підійшов до нього і розв'язав руки.

— Що в біса ви робите, комісаре? — з жахом промовив Самковський і вчепився йому в лікоть.

Втім, значно дужчий Вістович навіть не зауважив його зусилля.

— Ані руш, чорт забирай!

Ад'юнкт зняв із запобіжника свого «Штайєра».

— Не робіть дурниць, Самковський, — гарячково сказав Вістович, хапаючи того за кисть.

Гримнув постріл, від якого на друзки розлетілась віконна шибка. Коли вони припинили боротись, Франца Гольма в кабінеті вже не було...